14.04.2018р. Б. / Цей день в історії Католицької Церкви: хрестоносці здобули Константинополь

13 квітня 1204 року в результаті Четвертого хрестового походу хрестоносці здобули штурмом столицю Візантійської імперії – Константинополь. У 1198 році Папою Римським став Інокентій ІІІ, який вважав організацію нового хрестового походу своїм першочерговим завданням. Незважаючи на те, що запал щодо хрестових походів уже починав згасати, на заклик Папи зібралися воїни з Франції, Італії та Німеччини. Щоб вирушити на Святу Землю, потрібен був флот, і його надала Венеція. Проте сума, яку хрестоносці мали заплатити за переправу, виявилася для них завелика, і тоді сенат Венеції запропонував їм змінити маршрут, виступивши проти Константинополя, а не на Єгипет, як було спершу задумано. Це пояснювалося давнім економічним протистоянням Венеції та Візантійської імперії. Дож Венеції Енріко Дандоло мав і особисті мотиви – під час торгової місії у столиці Візантії його заарештували й осліпили.

Після кількох років бойових дій хрестоносці взяли Константинополь в облогу в листопаді 1203 року. 12 квітня 1204 року імператор Алексій, бачачи безвихідь ситуації, втік із міста, а наступного дня туди ввійшли хрестоносці. На руїнах знищеної Візантійської імперії постав ряд нових державних утворень, серед яких була й заснована хрестоносцями Латинська імперія. Вона проіснувала з 1204 до 1261 року.

Павло Зінченко

Джерела: КМЦ

Воїни Христа Царя

13.04.2018р. Б. / «Свідчімо віру словом, ділом, молитвою, цілим нашим життя», - Владика Димитрій (Григорак), ЧСВВ - Єпарх Бучацький

10 квітня 2018 р. Б., у Світлий вівторок, Єпарх Бучацький Владика Димитрій (Григорак), ЧСВВ очолив Архиєрейську Божественну Літургію в монастирі Отців Василіян, що у Чорткові.

«Ісус живий і хоче мати з нами контакт. Чи ми готові чути, що Він нам відповідає на нашу віру? Віра з почутого краще сприймається ніж з прочитаного. Але може бути і навпаки, що людина говорить про Бога, а ділами відпадає від Нього, дає згіршення. Вважаймо, як ми живемо!», - підчас проповіді наголосив Владика Димитрій.

Заохочуючи плекати віру в собі і в дітях владика сказав: «В усі часи нашу віру переслідували, нищили, але це нормально, бо тоді віра є випробувана. Якщо віра пропаде, світ знищиться. Бути добренькими - це не християнство, треба мати відвагу говорити правду. Свідчімо віру словом, ділом, молитвою, цілим нашим життям».

Джерело:     Прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ

12.04.2018р. Б. / «Битва за Україну – це там, де українець хоче жити вільно й гідно» – капелан морпіхів Андрій Зелінський

Два дні кореспондент Радіо Свобода супроводжував капелана Андрія Зелінського під час його обходу передових позиції морської піхоти на полях та в посадках біля селища Водяне, що під Маріуполем. На кожній з них отець Андрій проводив коротку проповідь (хоча це радше можна назвати психологічними та мотивуючими лекціями), спілкувався з вояками, вислуховував, радив.

Пробувши якийсь час на одній позиції, ми йшли далі стежками крізь заміновані поля і посадки, на наступну в лінії оборони морпіхів. На одній з позицій ми потрапили під кулеметний обстріл, довелося падати на землю та ховатися. Після чергового обходу позицій ми записали з капеланом окрему розмову про військове капеланство, морську піхоту та роль армії у сьогоденні та в майбутньому України.

– Отче, чому в окопах немає невіруючих?

– Мені здається, вони існують в українському суспільстві, відтак вони існують і в окопах. Доволі часто в українському публічному просторі можна натрапити на фразу про те, що на війні або в окопах невіруючих немає, але я завжди спростовую це. І після чотирьох років перебування на війні, я кажу, що вони існують в українському суспільстві, і я їх зустрічав таки на передку. Передова – це такий собі зріз того, що відбувається у широкій великій Україні.

Єдине, про що я завжди говорю, коли ставлять це запитання, – людина, коли потрапляє в ситуацію бойових дій, на передову, дійсно доволі часто радикально змінює систему своїх цінностей, пріоритетів.

І тут з’являється запитання про сенс життя, про призначення людини, чому вона тут. Людина чекає чогось більшого та ширшого, ніж саме життя. Вона намагається знайти якийсь зміст у хаосі та безладі, яким є війна.

Тому, чи існують атеїсти на фронті? Напевно, існують, вони існують в Україні. Чи існують люди, які ні в що не вірять на фронті? Напевно, ні. Бо без цінностей на передовій вижити важко. Точно це люди, які у щось вірять.

Я зазвичай якось намагаюся допомогти, аби кожен боєць відчував віру в себе, у те, що він здатний на більше, здатний на добро, здатний справді бути воїном, захисником і справжнім побратимом.

– У чому особливість морської піхоти?

– Перш за все, слід зазначити, що це чи не найбільш притаманний Україні рід військ. Ми говоримо про походи князів, про їхні амфібійного типу операції десь у гирлі Дунаю ще тисячоліття тому.

Ми говоримо про те, як формувалися запорожці, і, знову ж таки, які операції їм доводилося робити. Адже запорожці – це класичний приклад морської піхоти. Зрештою, ми говоримо про значення, яке надавали морській піхоті архітектори Української Народної Республіки. Про один з перших наказів гетьмана Скоропадського, з усвідомленням того, що берегова смуга – це одна з важливих компонентів національної безпеки, а відтак обороноздатності Української держави.

Отже, у нашій військовій культурі ми говоримо про воїнів трьох стихій: повітря, землі, моря. Ми говоримо про певний дух, який підштовхує людину рухатись вперед, досягати перемоги за будь-яких обставин.

У клятві морського піхотинця дуже чітко зазначено, що не залишаємо своїх не лише на полі бою, але також і після того, коли люди повертаються у цивільне життя. Ми говоримо про певне братство, братство воїнів. Під воїнами завжди розумію людей, відданих перемозі у будь-якій сфері життя, людей, які знають, навіщо вони у цьому світі, мають мету і готові за неї боротися до кінця. Бо саме таких нам треба для того, аби сучасна Україна відбулася остаточно.

Морській піхоті, власне, притаманні система цінностей, сукупність традицій, які виражають ті цінності, певний тип відносин. Коли ми говоримо про військо назагал чи про морську піхоту зокрема, ми говоримо про певний соціальний колектив. І соціальна дійсність – це завжди певні відносини. Відносини поміж людьми вибудовуються на основі відповідних цінностей.

У морській піхоті честь, відвага, відданість – три ключові цінності, на основі яких має вибудовуватися ціла логіка відносин. У першу чергу, як будь-який рід військ і, зрештою, кожен бойовий підрозділ морської піхоти зорієнтований на ефективне виконання завдань за призначенням. Саме для цього існує армія. Для того, аби забезпечити обороноздатність держави, аби захистити її від зовнішньої агресії, аби Україна залишалась незалежною, а відтак могла також розвиватися і забезпечити гідне життя для своїх громадян.

Честь. Людина, яка живе на основі певних принципів, розуміє, що життя має зміст, має смак тоді, коли живеш відповідно до певних принципів, коли вимагаєш від себе чогось більшого, коли є якісь цінності, які орієнтують тебе у твоїх стосунках з іншими людьми.

Відвага – коли людина не боїться вилазити з окопу чи з власної зони комфорту, аби досягти кращого варіанту себе чи кращого варіанту нашого суспільства. Зрештою, говоримо про людину творчу. Ми потребуємо творчості у нашому суспільстві, але творчості не існує без відваги.

Люди, які навчилися відваги тут, на передовій – у нас є багато прикладів, коли, повертаючись у мирне повсякдення життя, вони не складають рук, а творять нову країну у різних царинах суспільного та державного життя.

Відданість. Перемоги не досягне той, хто виліз з окопу, якщо йому забракне відданості перемозі. У нашій класичній українській літературі, як правило, дуже трагічні, драматичні історії. Такою була наша історія, таким було наше життя, там дуже мало історій успіху. Саме тут, на передовій, у зоні бойових дій ми бачимо людей, які, попри всі можливі виклики, залишаються відданими перемозі.

Мені доводилось доволі часто зустрічати стільки прекрасних людей упродовж чотирьох років війни, тому що вони були людьми цінностей, людьми честі, були відважними людьми та залишились людьми відданими. Вони уможливлюють майбутнє для нашої країни.

Морська піхота – це школа життя, але це школа, яка продукує певний характер, певний стиль і певний погляд, певне ставлення до життя, до себе і до тих, хто тебе оточує. Це школа життя, яка допомагає змінювати цю країну. Тому що бути морським піхотинцем – це бути людиною певних вищих моральних якостей, яка вимагає від себе чогось, яка не лише про це говорить, але й демонструє це тихим і спокійним, відданим служінням своєму народові.

Часто кажу про морську піхоту, що йдеться про той рід військ, де людина формує в собі, викарбовує десь глибоко в серці, воїна, характер воїна. Бути воїном – це щось інше, ніж бути військовослужбовцем.

Військовослужбовець – це юридичний статус, це обов’язок громадянина перед державою. А воїн – це тип характеру, те, як людина дивиться на світ і як вона відповідає на виклики, з якими у цьому світі їй доводиться зустрічатися. Це те, як вона творить себе і світ навколо себе. Відтак дуже важливо, аби Збройні сили стали цією школою життя, колискою, з якої потім виходять у ширшу країну люди, віддані перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Люди, які готові боротися до кінця для того, аби країна, за яку так багато вже українців віддали своє життя, стала колись дійсністю.

– З якими проблемами стикаються військові капелани у сучасній українській армії?

– Найбільший виклик капеланові Збройних сил України, – а ми вже можемо говорити як про штатну одиницю, професію, яка з’явилась в Україні з 2017 року, – чи не найбільший виклик – те, що суспільство, як і армія, мені здається, досі не дуже добре розуміє, хто такий військовий капелан. Широкого резонансу ця тема набула під час бойових дій в Україні, з початком війни.

Але насправді військове капеланство притаманне розвиненим вже військовим культурам впродовж століть. Воно також існувало в Україні в Збройних силах, в інших силових структурах ще задовго до початку війни.

Ідеться про те, що в Україні, напевно, самі капелани до кінця не розуміють, а що робити після того, коли закінчується війна, як бути капеланом у мирному повсякденні, як бути капеланом, коли бригада чи інший бойовий підрозділ повертається на ППД. Для мене дуже важливо, щоб у нашій державі сформувалося професійне капеланство.

Отже, йдеться про, у першу чергу, священнослужителя, про особу духовну, яка до кінця лишається особою духовною і яка ділиться тим духовним багатством, здобутим впродовж своєї особистої формації, впродовж власного вишколу.

Ідеться також про систему цінностей, про життя відповідно до тієї системи цінностей, щоб цим можна було ділитися в умовах не лише війни, не лише передової, але й в умовах військової культури.

Отже, йдеться про зустріч двох культур, про дуже збагачуючу зустріч двох культур. Культура духовна, яка проникає у культуру військову для того, щоб там зміцнити цінності.

Без цінностей Збройні сили стають загрозою для людини, для держави, для українського суспільства, зрештою. Військо – це те середовище, де люди йдуть захищати, йдуть заради перемоги, заради свободи, та можемо далі перелічувати усе те, чим ми пишаємося, чим дорожимо, що творить наш народ, нашу історію.

Коли цінності зникають з армії, залишаються люди зі зброєю в руках, і це, як правило, завжди небезпека цивілізації та людському суспільству.

Ще одна серйозна небезпека капеланів сьогодні – професійний підхід до військового капеланства, а не просто відповідь на породжені бойовими діями виклики. А друге, коли ми говоримо про професійне фахове капеланство, це є завжди, я казав про зустріч цих двох культур, це спроба у зв’язку зі ще недостатнім розумінням феномену військового капеланства в пострадянському українському суспільстві, коли ми говоримо про Сполучені Штати Америки, до прикладу, це вже інститут, який триває понад двісті років. Коли ми говоримо про будь-яку європейську країну, цей інститут триває там теж протягом століть.

А в українському суспільстві все ще існує дуже серйозна загроза, коли представники військового командування, зрештою, не до кінця розуміють, що це і намагаються якось секуляризувати, адже доволі часто розглядають священика як просто держслужбовця, чиновника або просто працівника Збройних сил України.

На жаль, це доволі часто трапляється з боку працівників відділу морально-психологічного забезпечення. Вони ще не вміють розмовляти культурою духовною, їм бракує категорій. У той час як духовенство, мені здається, робить доволі такий прогрес у плані інтеграції в культуру військову. Культура військова у пострадянському українському суспільстві все ще не готова до кінця зрозуміти роль капелана. Приклади секуляризації або лаїцизації, коли є певні звертання до священиків, які починають опускати та зводять лише до ім’я і по-батькові, дуже цивільного формату відносин.

Працівник Збройних сил України – це юридичний статус, але священика, який прийшов для того, щоб збагатити тим, чим має, своїм багажем, якщо комусь він виявляється корисним, – а практика показує, що корисним виявляється... І запит цей існує в українському суспільстві, в українській армії. Тому є брак цього розуміння місця капелана з боку представників державних структур, зокрема у війську.

– Які поради ви можете дати, аби врятувати бійців від вигорання на війні?

– Один з дуже ефективних механізмів запобігання вигоранню, а зрештою, також запобігання розвитку посттравматичного синдромного розладу згодом – допомогти бійцю зрозуміти, навіщо він тут, де він сьогодні знаходиться. Отже, допомогти відшукати певний сенс у тому, що відбувається.

У морській піхоті ми часто кажемо, що морпіх – воїн, захисник, побратим. Це три важливі виміри ідентичності морського піхотинця, які дозволяють пам’ятати про ті цінності, які допомагають йому бути справді воїном, людиною, яка живе заради перемоги у будь-яких обставинах. Справді захисником свого народу, своєї країни. Разом із тим, справжнім побратимом, тим, який дійсно в умовах, у яких доводиться жити, не лише пам’ятає про себе, але й уміє брати відповідальність за того, хто поряд.

Ми часто кажемо, що у морській піхоті навіть один у полі воїн, але перемога – це завжди досягнення команди, завжди досягнення спільне.

Отже, зміст, сенс того, що відбувається в житті морського піхотинця, зрештою, будь-якого воїна, у зоні бойових дій, дає сили. Для того, щоб був сенс, мусить бути чітко сформована система цінностей, на яких вихований воїн, на яких сформований захисник, на яких живе і вступає у повсякденну взаємодію з іншими бійцями кожен військовослужбовець. Отже, йдеться про систему цінностей, які творять воїна, захисника і побратима.

– З чим зазвичай до вас звертаються матроси морської піхоти? І що ви їм радите?

– Це дуже індивідуально, спектр запитань важко визначити. У когось з’являються проблемні питання в родині, й він звертається. Це дуже широкий спектр питань, і дуже важко сформувати певну парадигму чи єдину концепцію, із чим звертаються.

Хтось може зателефонувати пізно вночі, хтось напише зранку, хтось просто поспілкуватись про якісь цінності, про традиції морської піхоти. Хтось про щось дуже родинне, інтимне. Хтось про питання власне релігійні, хтось із проханням бути охрещеним, повінчати. Хтось приходить до сповіді.

Ми щойно говорили про проблеми, з якими можуть зустрітися капелани в сучасних Збройних силах України, і я назвав кілька проблем із боку ставлення Збройних сил, або державних структур, до духовенства. Так от проблема, яка може виникнути у капеланів, – це інколи ще й неготовність відповідати на такий широкий спектр, широке поле зацікавленостей, інтересів, запитань, з якими звертаються військовослужбовці.

Отець Андрій розповідає морпіхам на передовій історію про одного із грецьких героїв Троянської війни –​ Філоктета:

У цьому плані ми з вами говоримо про необхідність для капеланів інтегруватись не лише у військову, а й у сучасну культуру також. Якщо ми говоримо про підрозділи морської піхоти, це дуже молодий особовий склад. І, відповідно, дуже ідеалістичне, ціннісне, прогресивне суспільство. Капеланові у таких умовах треба працювати над собою, вчитися, уміти слухати, почути. Але для того, аби адекватно відповісти, треба бути на рівні, постійно наздоганяти цю сучасну молодіжну культуру, в якій він себе знаходить, прийшовши у бойовий підрозділ.

Разом з тим, ми говоримо з вами про воєнну культуру, про культуру бойову. Коли говоримо про морську піхоту, говоримо про рід військ, який має тривалу глобальну універсальну військову культуру зі своєю специфікою у нашій вітчизняній історії.

Але це культура, яка формує в житті окремо морського піхотинця низку цінностей. І це надважливо. Дуже хочеться, щоб командування Збройних сил усвідомило, наскільки важливим механізмом у формуванні держави, українського суспільства є Збройні сили.

Тому що люди, які проходять крізь Збройні сили, а на сьогодні ми говоримо про сотні тисяч наших громадян, зрештою, навіть після того, як спливає термін військового контракту чи попередньо термін мобілізації військовослужбовців, повертаються у цивільне життя, і це їм творити цю країну. Війна за Україну, битва за Україну – це не лише «нуль». Битва за Україну – це там, де українець хоче жити вільно й гідно, де він бореться за певну систему цінностей. Цього слід, у першу чергу, навчати у Збройних силах.

Андрій Дубчак

Джерела:   radiosvoboda.org

Воїни Христа Царя

11.04.2018р. Б. / “Існує необхідність створення єдиної української церкви”, – глава УГКЦ (+VIDEO)

Є певна потреба у створенні єдиної помісної української церкви київського християнства, яка б донесла до сьогодення нашого церковного життя правду про неподілену церкву. Саме київська церква зберегла історичну церковну пам’ять про церкву першого тисячоліття.

Про це в ефірі проекту «HARD з Влащенко» на телеканалі ZIK зазначив глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).

«Свого часу була дуже цікава і плідна дискусія з нагоди чотирьохсотліття Берестейської унії. Це було у 1996 році. Тоді відбулась ціла низка так званих берестейських читань, де церковні історики вперше після падіння комунізму мали можливість говорити про об’єктивну наукову істину», – розповідає Блаженніший Святослав.

За його словами, це відбувалось для того, аби боротися певними ідеологічними кліше, згідно з якими одні церкви вважалися лояльними, благонадійними, безпечними, а інші – «небезпечними», «шкідливими», «зрадницькими».

«Очевидно, греко-католицька церква, через те, що вона відіграє велику історичну роль, потрапляла завжди в категорію «шкідливих». Говорили навіть, що її потрібно відсунути на смітник історії. Але з розвалом Радянського Союзу ця церква воскресла», – наголосив архієпископ.

Він переконаний, що це стало справжнім сюрпризом не лише для дипломатів та церковних лідерів, а й для самих греко-католиків.

«Ми ніколи не сподівалися, що наша церква воскресне. І не просто воскресне, а буде так інтенсивно розвиватися і відіграватиме сьогодні таку велику роль. Я думаю, що для цілого українського суспільства ще потрібно собі відкрити всі ті історичні істини, що говорили про шляхи пошуку єднання між церквами», – вважає глава УГКЦ.

Окрім цього він висловив переконання, що Берестейська унія була пророчим актом, адже сьогодні ми говоримо про необхідність створення єдиної помісної церкви в Україні.

«Мова йде про церкву київського християнства, яка б донесла до сьогодення нашого церковного життя правду про неподілену церкву. Бо ж коли хрестився князь Володимир, ще не було поділу. Христова церква першого тисячоліття була одна, і саме київська церква зберегла цю історичну церковну пам’ять», – пояснив патріарх.

Джерела:   zik.ua

Воїни Христа Царя

10.04.2018р. Б. / «Справжня свобода — це здатність обирати добро», — Блаженніший Святослав

Чи можна Великдень вважати своєрідним християнським святом перемоги і свободи людського духу? Чи здатні ми земними прикладами збагнути усю велич цього свята, яке ми сьогодні святкуємо?

Більше того, у нашому житті є ще інші складні моменти. Адже нерідко земне з небесним переплітаються і людина не завжди може збагнути, що для неї в певний момент є головним. Тож в цьому контексті виникає не менш важливе запитання: що таке якість життя християнина сьогодні? Якою мірою матеріальне, культурне і духовне мають впливати на якість нашого життя в Україні?

Над цими та іншими не менш важливими запитаннями роздумував і намагався знайти відповіді Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у своєму великодньому інтерв’ю для «5 каналу».

«Коли хтось справді має силу і відвагу ввійти в смерть з надією на воскресіння, така людина є непереможна» 

Воскресіння Христове відповідає на найважчі запитання нашого буття, нашого суспільства та відкриває сенс наших терпінь. А відтак відповідає нам на питання: а чи є життя після смерті? Я думаю, що сучасна культура немає до кінця серйозних і глибоких відповідей на ці запитання. Один філософ говорив, що якщо людина не знає чого вона вмирає, то вона не знає, чого вона живе.

Ми відчуваємо в нашому серці, що людина не є створена для смерті, бо людина є створена для життя. І людина прагне жити вічно. Очевидно, що все те, що десь обмежує її глибинні прагнення, які заклав в людину її Творець, остаточно обмежує її свободу. Справжня свобода — це не є здатність обирати добро чи зло, це радше покликання щодо свободи. Справжня свобода означає вибирати добро. Якщо бути більш точним, то у Священному Писанні зазначено: «Ось я кладу перед тобою добро і зло, життя і смерть. Вибери життя».

У святі Воскресіння Христос не тільки своїм словом, своїм навчанням, але своєю особистою життєвою історією дає відповідь на ці найглибші питання. Смерть — це не є кінець. Життя є щось більше, ніж наше земне життя. Коли хтось справді має силу і відвагу ввійти в смерть з надією на воскресіння, така людина є непереможна. Тому каже Христос, що немає нічого неможливого для того, хто вірує.

«Християни — це ті, які не лише своїм життям, але й своєю смертю свідчать про воскресіння»

Очевидно, що християни — це є ті, які не лише своїм життям, але й своєю смертю свідчать про воскресіння. Тобто існує життя, задля якого вартує навіть пожертвувати цим земним життям.

Ні для кого не є секрет, що християнські мученики в усі часи і у всіх народах, ідучи на смерть співали пісню «Христос воскрес із мертвих, і смертю смерть подолав...». Адже «мученик» означає «свідок воскресіння».

Я вважаю, що такі глибокі відповіді на такі сокровенні запитання є дуже важливими для нас сьогодні, для українського народу, тому що ми ось уже котрий рік дивимося у вічі смерті.

Більше того, в листі до євреїв ми зустрічаємо фразу, що диявол тримає людину у своїй владі страхом перед смертю. Коли страх перед смертю усунути, тоді диявол втрачає силу. Зло втрачає силу. Отож, дивлячись у вічі смерті, зокрема очима наших героїв, які захищають сьогодні Україну, наш народ, наше життя на фронті, то ми бачимо перемогу. Бачимо перемогу над злом. Бачимо перемогу над смертю. І тому так важливо разом з нашими військовослужбовцями, з нашими капеланами на передовій у цю Пасху з усього серця співати «Христос воскрес із мертвих...». Він дарував нам свободу, свободу жити, жити в повноті. Ця свобода не дається нам якимось земним володарем чи міжнародним договором, а ця свобода дається смертю і воскресінням нашого Спасителя.

«Якість життя — жити вічним життям вже тут, на землі, бо вічне життя відрізняється від земного не кількістю прожитих років, а саме якістю»

Філософія чи теорія якості життя, яка по своїй природі є суто атеїстичною, ґрунтується на дуже простих засадах. На якість життя тієї чи іншої істоти (не тільки людини, а й тварини теж) впливає здатність відчувати насолоду, або переживати біль і якісь життя полягає в тому, щоби чим менше страждати, а чим побільше (можливо, навіть з меншою відповідальністю) насолоджуватися життям. І от коли хтось не має здатності насолоджуватися життям, чи то через якусь фізичну ваду, чи то через свій соціальний статус, чи через якісь інші причини, то така філософія якості життя ставить під сумнів те, чи взагалі вартує жити.

Я знаю кілька прихильників цієї теорії якості життя, коли вони відстоюють права курей на птахофабриках, але виступають за аборти. Адже вони вважають, що на даному етапі розвитку людський ембріон не здатний ще відчувати страждань чи насолоду. А от курка на птахофабриці здатна, бо вона має більшу гідність. Ми бачимо, як така філософія справді може звести до абсурду такі глибокі питання.

З християнської точки зору, якість життя — це не є здатність втікати від страждання і шукати найбільшої насолоди. Властиво, це є рабська психологія. Якість життя, якщо говорити такою термінологією, жити життям вічним вже тут, на землі, бо вічне життя відрізняється від земного не кількістю прожитих років, а саме якістю. Тому що вічне життя, яке нам дарував воскреслий Христос — це є життя, яким живе сам Бог, це є божественне життя. Христос своєю смертю поділився разом з нами своїм божественним вічним життям. Тому каже Христос до своїх учнів: «Хто вірує в мене та вірить в того, хто послав Мене, той уже має життя вічне. І на суд не приходить, бо від смерті прийшов у життя».

Якщо ж ми будемо справді як християни сповідувати Воскресіння, ми тоді стаємо здатні змінювати світ довкола нас. Ми здатні перемагати зло. Ми здатні не боятися терпіння, але це терпіння перетворювати у наш капітал зростання. Ми знаємо, що таїнство хреста у житті кожної людини є невід’ємною частиною нашого пасхального входу. Якщо ми будемо заручниками цієї земної атеїстичної філософії якості життя, ми тоді завжди будемо маріонетками в руках когось. Ми будемо заручниками тих обставин, в яких ми перебуваємо і не будемо мати не тільки відваги, а й сили їх змінювати. І тоді таке життя стає дуже сумним.

А Пасха — можливість отримати у воскреслому Христі життя вже сьогодні, яке надає нам великої радості та великого оптимізму, дає нам силу і відвагу, завзяття змінювати світ, в якому ми живемо і наповнювати його новою якістю. Тобто цей світ перетворюємо не на «почекальню смерті», а на перебування у вічному щасті життя з Богом.

Оксана Войтко

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

09.04.2018р. Б. / «Бути християнином означає свідчити про Воскреслого», — Глава УГКЦ на Великдень (+VIDEO)

Християнин — це той, хто своїм життям свідчить, що Христос воскрес із мертвих, ставленням до світу, до матеріальних речей, один до одного. Він також свідчить про те, що добро, життя і Божа любов сильніші за ненависть, зло і навіть смерть!

На цьому наголошував Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у проповіді до вірних у неділю, 8 квітня, під час Божественної Літургії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

«Сьогодні небо, земля і глибини підземні наповнилися світлом, бо Христос воскрес! Сьогодні ангели співають разом з людьми! Небеса співають разом із визволеними з аду і смерті, нашими праведниками і попередниками усього людського роду, бо Христос воскрес! Сьогодні людина звільняється від зла та смерті. Смерть сьогодні є переможена, бо Христос воскрес! Свято Христового Воскресіння є першим найбільшим і найвеличнішим християнським святом, празником усіх празників та торжеством усіх торжеств!» — такими словами щодо радісної звістки звернувся на початку своєї проповіді до вірян Блаженніший Святослав.

«Ми сьогодні святкуємо Воскресіння з мертвих нашого Спасителя, Господа, якого ми вчора бачили знеможеним, проданим, зрадженим найближчими, відкинутим своїм рідним народом, розп’ятого і покладеного до гробу. Проте Він сьогодні встає з мертвих, перемагає все те, що вчора з Ним сталося», — запевнив Предстоятель.

За словами архиєрея, про Христове воскресіння нам оповідають в Євангелії... Рано-вранці, ще поки зійшло сонце, жінки-мироносиці поспішали до гробу. Це були ті самі жінки, які стали свідками поховання Ісуса Христа. Жінки були свідками того, як вхід до гробу був закритий великим і важким каменем. Жінки були свідками того, як нечестивці запечатали цей камінь печатями, щоб ніхто не зміг дістатися до тіла Сина Божого. Жінки були свідками того, як римська влада поставила вояків, щоб стерегли вхід до гробу Спасителя. Тож ці жінки рано-вранці йдуть до гробу: і що ж вони бачать? А вони бачать цілковиту переміну...

Сторожі немає, бо вона втекла, розбіглася. Печаті зірвані, камінь відкочений, а з гробу сяє світло. Увійшовши до порожнього гробу Спасителя з плачем, вони зустрічають ангела в білій світлій одежі, який каже їм: «Чого плачете? Чого шукаєте живого між померлими? Його немає тут. Він воскрес!» З тими жінками сталася тоді велика переміна. Плач на радість перемінився. Тож вони були першими благовісницями і свідками Христового воскресіння, яке сповістили цю велику радість апостолам.

«Ми сьогодні начебто причащаємося тої радості, зустрівши воскреслого Христа у цьому святому храмі, який сьогодні такий світлий. Стільки радості ми сьогодні відчуваємо в нашому серці! Ця пасхальна ніч є унікальним моментом у всьому літургійному році, коли ми можемо відповісти на питання: хто ж такі християни? Дуже часто ми звемо себе християнами, православними християнами, які сповідують істинну віру. Однак що це означає? Це питання набирає глибшого, нового змісту в новий час, коли все змінюється: стиль життя, цінності, культури... Що означає сьогодні для мене і для вас бути християнином?» — роздумує духовний лідер греко-католиків.

«У цю пасхальну ніч ми зможемо відповісти на це питання. Насамперед, християни — це люди, які повірили в те, що Христос воскрес. Приклад такої віри, яка народжує християнське життя, ми знаходимо в Євангелії, коли жінки-мироносиці звістили апостолів, що Христос воскрес, але ті не дуже хотіли їм вірити. Однак Петро та Іван (улюблений учень Христа) встали і побігли до гробу. Іван навіть пише сам про себе: “Той учень, прибігши до гробу, увійшов, побачив і увірував”», — розповідає Глава Церкви.

Пізніше апостоли були першими свідками, які особисто зустріли воскреслого Христа, торкалися Його ран, торкалися Його тіла після воскресіння, споживали з Ним Таїнственну вечерю. І аж до кінців світу несли вістку, що вони бачили воскреслого Христа. Іван, зокрема, пише нам, християнам нового часу, про те, що було від початку, про те, що очі їхні бачили, про те, чого руки їхні торкалися... Тому це вони і сповіщають нам, щоб наша радість була повною. Отож, ми, як християни, є спадкоємцями тих, які бачили, торкалися, спілкувалися та особисто зустріли Воскреслого.

Як зазначає Предстоятель, саме в цю пасхальну ніч у ранній Церкві звершувалися Таїнства Хрещення, Миропомазання і навіть вперше Церква, яка приймала нових членів до своєї спільноти, давала можливість причаститися Тілом і Кров’ю Спасителя, споживати паску. Цією паскою є не лише хліб, який ми маємо у своїх кошиках, а й Христос. Адже християнин є тим, хто прийняв Таїнтво Хрещення, був охрещений, отримав Таїнство Миропомазання і причастився Тілом і Кров’ю нашого Спасителя.

«У цей момент ми стали причасниками Воскресіння, не лише слухачами, але справжніми дійсними його учасниками. Каже апостол Павло: “Усі ви, що в Христа хрестилися, у смерті охрестилися”. Ми були з ним поховані, охрещені на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих, і ми з вами жили новим життям. Ось що означає бути християнином!” — запевняє очільник греко-католиків.

«Бути християнином означає свідчити про Воскреслого. Недарма християни в різний час і у всіх народах, коли йшли на смерть та бачили знаряддя своєї муки (особливо християни ХХ століття, які дивилися на те, як налаштовують набої ті, що хочуть їх вбивати), у той момент співали: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував”. Вони начебто насміхалися з тих, які хотіли їх убити, бо хто є причасником життя Воскреслого — переміг смерть. І тому християнин сьогодні разом з апостолом Павлом каже: “Смерте, смерте, де твоє жало? Де твоя, аде, перемога?” Тому в цю пасхальну ніч відкриймо, ким ми є. Каже святий Августин: “Християнине, пізнай, ким ти є. Відкрий для себе власне ім’я!”» — промовляв Блаженніший Святослав до прихожан.

«У цей радісний і великий день бажаю всіх вас привітати зі святом! Бажаю привітати і поділитися цією пасхальною радістю, якої ми стали причасниками, учасниками і свідками Воскресіння Христового. Стоячи сьогодні на богослужіннях, ми бачили, як зійшло сонце... А тепер ми бачимо сонце, яке у всій своїй повноті зійшло і сяє нам. Це знак, літургійний символ, що завжди після ночі настає день. Якщо завжди після темряви настає світло, то й після життя у цьому світі і нашої смерті настане наше воскресіння. Після бурі наступає тиша, тому обов’язково непереможно після війни настане мир. І ми будемо свідками цього великого таїнства умиротворення світу у воскреслому Спасителеві!» — щиро привітав усіх людей зі святом Предстоятель УГКЦ.

«Ми сьогодні свідчимо, що Христос воскрес нашим братам і сестрам на окупованих територіях. Ми сьогодні сповіщаємо про воскресіння нашим солдатам і хлопцям, які дивляться в обличчя смерті і співають сьогодні пісню про те, що Христос воскрес із мертвих. Я вітаю з цим святом тих, хто, можливо, сьогодні найбільше сумує. Адже цього дня Христос смуток змінює на радість. Вітаю всіх вас і бажаю вам з усього серця сповнитися небесною радістю, бо каже Христос: “Мій мир даю вам”. Не світ його дає, бо цей світ не має миру. Мир приходить від Христа, який воскрес із мертвих. Христос воскрес! Воістину воскрес!» — звернувся наприкінці своєї проповіді Блаженніший Святослав до людей, які всім серцем та душею проживають момент Христового воскресіння.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА!

ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕСНЕ!

“Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував... І нам дарував життя вічне, поклоняємось Його тридневному воскресінню!” (воскр. тропар)

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри! Вітаю вас та усіх ваших рідних зі світлим празником Христового Воскресіння і бажаю усім вам прийняти від Нього дар спасіння, щоб і ви воскресли разом з Ним і, були там, де й Він, у Царстві вічного блаженства і буття, на віки вічні. Амінь.

З повагою і любов'ю, сл. Б. Леонід.