29.09.2017р. Б. / Україна вшановує 76-ті роковини трагедії у Бабиному Яру

У п'ятницю, 29 вересня,  українці вшановують пам'ять жертв Бабиного Яру, одного з найжахливіших символів Голокосту. 

Наприкінці вересня 1941 року німецькі окупанти почали масово розстрілювати єврейське населення Києва. Лише 29 та 30 вересня у Бабиному Яру було вбито 34 тис. євреїв. Усього ж за три роки окупації тут закатували щонайменше 100 тис. людей.

Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.

У 2016 році СБУ оприлюднила архівні документи про боротьбу КДБ із пам'яттю про Бабин Яр. Раніше на в'їзді до колишньої тюрми НКВС у Києві відкрили меморіал жертвам політичних репресій.

Джерела:   tyzhden.ua

Воїни Христа Царя

26.09.2017р. Б. / АНОНС: Від 29.09 по 01.10 у нашій парафії відбудеться катехитичний курс: "ЄВАНГЕЛІЄ ЦАРСТВА" від о. Романа Братковського

Від 29.09 по 01.10.2017р. Б. для парафіян нашої громади о. Роман Братковський проведе катехитичний курс: "ЄВАНГЕЛІЄ ЦАРСТВА" та відслужить молитву "ЗА ЗЦІЛЕННЯ НЕДУЖИХ".

ПРОГРАМА РЕКОЛЕКЦІЙ:

П’ятниця 29 вересня 2017 р. Б.
17:00 – початок катехитичних занять
19:00 – Вечірня

Cубота 30 вересня 2017 р. Б.
8:00 – Служба Божа ("ЗА ЗЦІЛЕННЯ НЕДУЖИХ")
9:00 – продовження катехитичних занять

Неділя 1 жовтня 2017 р. Б.
9:00 – продовження катехитичних занять
11:00 – Божественна Літургія

ЗАПРОШУЄМО усіх бажаючих закорінити та поглибити свою віру!

Організатори просять взяти з собою письмові приналежності, а також харчі, щоб втамувати голод. Гарячий чай буде за рахунок парафії.

***

«Реколекції – це час, коли Господь торкається людської душі. Христос через своє слово хоче відкрити нам нові горизонти нашого життя, саме тому науки спрямовані на те, щоб привести в гармонію дух, ожививши таким чином віру».

Насичена програма реколекцій, а це: Божественна Літургія, Вечірня, змістовні духовні науки, молитовні розважання та спілкування - стануть тим благодатним часом, коли вірні відчують себе однією спільнотою, що застановляється над оновленням духовного життя.

Джерело:  Сайт парафії Преображення Господнього, м. Кам'янське

24.09.2017р. Б. / Доповідь Глави УГКЦ на конференції «Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»

Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. Перший принцип – гідність людської особи, другий принцип – це загальне добро, третій принцип-фундамент – це солідарність і останній, четвертий принцип - це субсидіарніть.

Доповідь Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава
на Міжнародній конференції
«Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»
Київ, 19 вересня 2017 року Божого

Виходячи з назви конференції, хочу порушити три теми. По-перше, говоритиму не так про європейські цінності, як про принципи. По-друге, коротко окреслю те, в якому ракурсі ми сьогодні розуміємо питання релігійної свободи, її важливості, щоб могли здійснюватися ті принципи. По-третє, бажаю поглянути на питання еміграції з української перспективи, бо ми нині маємо велику проблему, пов’язану з безпекою людей, які їдуть з України до Європи.

Щодо принципів, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство, то сьогодні в самій Європі ведуться дискусії, що це таке. Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви (як бачимо, ці засади поділяють усі члени Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій), є чотири головних принципи, які ми в Україні намагаємося не просто проповідувати, а втілювати в життя нашого суспільства. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. «Наріжний камінь» – це точка, в котрій сходяться дві несучі стіни, поєднуються якісь засади, згідно з якими всі громадяни, незалежно від релігійної приналежності, знаходять свою точку спільного буття і діяння.

Тож перший принцип – гідність людської особи. Держава має служити гідності людини. Донедавна ми жили в державі, яку називали Радянським Союзом. У ньому людина, як особистість, була інструменталізована в ім’я певних геополітичних державних засад. Не держава служила особі, її гідності, а навпаки – людина служила державі. Усім нам відомо, що з цього вийшло. Тому найважливіший принцип успішного демократичного суспільства – це повага до гідності людини.

Другий принцип – це загальне добро. Без дотримання цієї засади немає держави. Однак ми бачимо, що сьогодні цей принцип, як в Україні, так і в Європі, не є таким легким і зрозумілим. Після надмірного колективізму в пострадянських державах є тенденція до надмірної атомізації суспільства. Суспільство розкладається, фрагментується, тому дуже важливо пояснювати, для чого нам потрібна така структура, як держава, у чому полягає загальне благо, задля якого ми повинні разом працювати. Як в Європі, так і в усьому світі проти спільного блага діють, де-факто, сучасні популісти, які шляхом зловживань підживлюють ті чи ті базові інстинкти людей. Очевидно, що в такій ситуації непросто говорити про щось, що нас єднає в одну спільноту.

Третій принцип-фундамент – це солідарність. Україна тепер, у час війни, показує геройські приклади солідарності. Ми маємо один мільйон сімсот тисяч  внутрішньо переселених осіб (тільки офіційно визнаних!). Їх не видно, вони живуть не в окремих таборах біженців. Хоч державна система не здатна їм допомогти належним чином, але українське суспільство, попри економічні труднощі та внутрішні негаразди, є солідарним. Думаю, що ця солідарність є не тільки внутрішньо українська – вона властива всьому європейському континенту, і сьогодні  це є одним з елементів успіху в будівництві спільного європейського дому.

І останній, четвертий принцип - це субсидіарніть. Ми всі визнаємо, що Церкви  і релігійні організації є частиною громадянського суспільства. Немає громадянського суспільства без дотримання засад субсидіарності. Бо тоді держава в патерналістичному ключі намагається узурпувати всі інші види активності й діяльності в суспільстві, а особиста ініціатива громадянина, де-факто, редукується майже до нуля. Ми намагаємося не просто підтримувати приватну ініціативу кожного громадянина, а справді розбудовувати цю галузь діяльності. Ми не можемо чекати, поки хтось прийде і наведе лад у нашому суспільстві. Сьогодні громадянське суспільство є активним чинником змін у державі. Ми знаємо, що президенти,  політики приходять і відходять, а народ України залишається.

Серед цих чотирьох принципів – гідність людської особи, загальне добро, солідарність і субсидіарність – знаходиться і питання релігійної свободи. За вченням Отців ІІ Ватиканського Собору, релігійна свобода є невід’ємною складовою поняття гідності людської особи. Недаремно Декларація про релігійну свободу цього Собору так і називається - «Dignitatis humanae». Можна також сказати, що без релігійної свободи немає справжньої демократії. Мені приємно, що «другом» Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій є Інститут релігійної свободи в Україні, який намагається не просто систематично, науково обґрунтувати цю дійсність, а й показати її роль у розбудові демократичного суспільства в Україні.

Релігійна свобода, на нашу думку, полягає в тому, що кожна людина має право вільно сповідувати свою віру. Ніхто не сміє втручатися у внутрішню сферу людини, наказуючи їй сповідувати чи не сповідувати певну релігію. Вищезгадана Декларація про  релігійну свободу каже, що «правда перемагає не інакше, як силою самої правди». Деколи навіть нам, релігійним діячам в Україні, це не завжди зрозуміло, нам хочеться перемагати за допомогою якихось інших аргументів. Але, думаю, засада релігійної свободи полягає в тому, що ми повинні свідчити правду і допомагати людям шукати її у своєму сумлінні. 

Я хотів би також вказати на відмінність між релігійною свободою і свободою сумління. Релігійна свобода означає, що в суспільстві та чи та релігія має право вільно відправляти свої богослужіння, здійснювати свій культ. (Певні рівні релігійної свободи існують навіть у тоталітарних суспільствах.) А свобода сумління передбачає, що людина може вільно вибирати релігію, має право змінювати свою релігійну приналежність. Очевидно, що вільне демократичне суспільство має забезпечувати не тільки релігійну свободу, а й свободу сумління. Можна сказати, що кожний громадянин такого суспільства в релігійному плані стає активним, діяльним. Він приналежний до певної релігійної спільноти не з необхідності чи примусу, а завдяки свідомому й добровільному вибору. Сьогодні це характерно для України. Нині українські Церкви і релігійні організації втішаються і релігійною свободою, і свободою сумління. Ми самі ще звикаємо до цієї ситуації – не всі Церкви спокійно сприймають те, що їхні вірні в будь-який час можуть їх покинути та перейти до іншої конфесії. Це «адвент» свободи сумління нашого народу. Це ті принципи, за якими сьогодні функціонує Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Те, що представники різних Церков і релігій збираються разом, означає, що ми поважаємо одні одних, – ми поважаємо свобідний вибір у релігійному питанні наших громадян навіть тоді, коли, можливо, не вповні погоджуємося між собою. У наших вірних ми намагаємося виховувати повагу до представників інших Церков, конфесій і релігій.

Сьогодні Церкви і релігійні організації, можливо, є найбільш свідомими учителями   засади загального добра. Ми бачимо і знаємо, що тепер найбільшою небезпекою для цього блага  в Україні є проблема корупції. І найактивнішими в протидії корупції є Церкви і релігійні організації. Бо ми розглядаємо феномен корупції не тільки з точки зору юридичної чи економічної, а духовної та моральної. Ми вважаємо корупцію гріхом проти загального добра. Про це ми не один раз говорили у своїх зверненнях і деклараціях.

Щодо солідарності і субсидіарності, вважаю, не потрібно давати ґрунтовного пояснення, бо всі наші спільні справи: допомога потребуючим, підтримка українського війська, військове капеланство тощо – це ті елементи, які показують, як ми бажаємо втілити ці норми в життя. На мою думку, ці чотири принципи – це принципи успіху України. Надіюся, ці засади поділяють і наші європейські друзі, бо з цих принципів народжуються справжні європейські вартості.

Сьогодні перед Україною та Європейським Союзом стоїть великий виклик – явище еміграції. Ми знаємо, що свобода пересування Європою є одним із принципів життя. Ми вдячні європейській спільноті, що вона зрозуміла, що українці є європейським народом, і був скасований візовий режим з Україною. Тепер українці можуть вільно подорожувати Європою: відбувається обмін ідеями, думками, способом життя тощо. Однак безвізовий режим збільшив масштаби еміграції. Згідно з даними української офіційної статистики, на 1 серпня 2017 року в Україні проживало 42 млн 300 тис. громадян. Насправді, скільки сьогодні є мешканців в Україні – ніхто не знає. Альтернативні способи підрахунку, зокрема здійснені на основі аналізу споживання базових продуктів харчування, подають іншу цифру – 32 млн. Де поділося 10 млн людей? Наші (церковні) способи аналізу сучасного феномену еміграції показують, що люди останнім часом здебільшого емігрують не за океан, до Північної чи Південної Америки, а до Європи. Ми бачимо, що великі українські громади з’являються по всій Західній Європі. Наприклад, за даними польської статистики, нині в Польщі є 1 млн 300 тис. українців. Ми знаємо, що в Італії є півмільйона українців. Сто тисяч наших вірних перебуває в Іспанії. Ці цифри дуже швидко ростуть.

Торік, у листопаді, силами нашої Церкви у Фатімі був проведений І Загальноєвропейський форум українських емігрантів. Через два місяці буде другий такий самий захід у Римі, на якому ми продовжуватимемо роздумувати над еміграційним рухом, що охоплює таку велику кількість людей. Українці привозять із собою в західні європейські країни певні засади свого способу життя, зокрема й релігійні.

На І Форумі ми разом із повноважними представниками Католицьких Єпископських Конференцій Європи (Німеччини, Італії, Іспанії та ін.) сформулювали принцип життя українських емігрантів в Європі – інтеграція, а не асиміляція (integration, but not assimilation). Українські мігранти, які приїжджають до Європи, не хочуть творити своїх закритих гетто, вони активно долучаються до життя цих суспільств. Це люди, які хочуть чесно працювати і чесно заробляти. Вони переказують додому, в Україну, мільярди євро, щоб забезпечити свої сім’ї. Це активні люди, які хочуть брати активну участь у житті тієї країни, що в ній перебувають із певних причин. Вони мають глибоке розуміння загального добра і вдячні за солідарність, яку проявляють мешканці країн їхнього поселення.

Одначе українські мігранти потребують і певної допомоги. Ми, як Церква, визначили кілька необхідних елементів, які б допомогли цим людям зберегти ідентичність. Першою річчю є школа. Сьогодні майже при кожній українській католицькій парафії в Європі створюються українські школи. Українська Держава вже, нарешті, починає визначати критерії для визнання освіти, наданої в таких школах, котрі об’єднуються в мережу «Міжнародна українська школа».

Ще одним важливим елементом життя мігрантів є соціальний захист, незважаючи на «легальність» їхнього перебування в інших країнах. Наші релігійні громади стають осередками такого соціального служіння.

Питання міграції є дуже важливим сьогодні для Європи передусім з огляду на інтеграцію мігрантів у суспільство. Для нас, України, це питання також є важливим, але з іншого погляду – ми хочемо, щоб наші люди не покидали Батьківщини, працювали вдома, мали гідну зарплату і не були змушені шукати кращої долі за кордоном. Це великий виклик у сфері суспільного служіння як для Українських Церков, так і для Української Держави.

+ Святослав

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

22.09.2017р. Б. / Кого і за що Церква проголошує святим? (+VIDEO)

Отець Полікарп Марцелюк, ЧСВВ - голова Постуляційного центру Беатифікації УГКЦ. Кого і за що Церква проголошує святим? Як відбувається процес беатифікації і канонізації? Коли очікувати проголошення нових блаженних в УГКЦ? Чому так довго триває процес беатифікації Митролита Андрея Шептицького? А також унікальні факти з життя українських новомучеників і розповіді про чудесні зцілення за посередництвом блаженних нашої Церкви.

Джерела:   zhyve.tv

Воїни Христа Царя

21.09.2017р. Б. / Різдво Пресвятої Богородиці

Наша Церква в Утрені свята Народження Божої Матері співає отак: "Маріє, пречиста Богоро­дице, чиста Діво, спаси від всяких бід своє стадо, щоб ми прославляли й величали тебе, надіє всіх християн".

Церква загально відмовляється святкувати народжен­ня навіть найбільших свя­тих, бо вони у хвилині на­родження є забруджені первородним гріхом. Єди­ний виняток становить Христовий предтеча Йоан, який, за навчанням святих Отців Церкви, був звільне­ний від первородного гріха ради заступництва Божої Матері, що відвідала його матір Єлизавету, поки Йоан ще не народився (Лк.1,41). Робить Церква так тому, що ніхто не знає, що буде з новонародженої дитини, поки вона не підросте і влас­ним життям не докаже, чого вона вартує в Божих очах.

З Пречистою Дівою Марією було зовсім інакше, во­на прийшла на світ цілком непорочна, тому що була звільнена від первородного гріха у хвилині зачаття че­рез те, що Бог вибрав її на Матір Свого Сина Ісуса.

Східній літургійний рік починається у вересні, і тому Церква установила це свято на вересень, щоб підкреслити, що Марія це початок Нового Завіту, бо вона породила Христа, основника Нового Завіту. Це дуже давнє свято, бо вже св. Йоан Золотоустий (†407) згадує про нього. У VII столітті по Христі воно було вже поширене як у Східній, так і в Західній Церкві.

Народження подало Марію землі, а Успіння небу. Як ангели святкували її появу в небі, так ми повинні величати її прихід на землю, бо вона "рання зірниця, яка звістила нам появу Христа і дійсно подала його люд­ству у дні Різдва Христового. Наша Церква співає: "Бо­городице Діво, твоє народження звеселило всю вселенну" (Тропар народження Божої Матері).

Народження Марії це джерело радості для світу

Звіщаючи народження Йоана Хрестителя Захарії, його батькові, ангел заявив: "Багато хто буде радіти, що він народився" (Лк. 1, 14), бо він мав приготовляти людство до прийняття Спасителя. Якщо людство мало тішитися, що народився Предтеча Христа, то наскільки більше треба тішитися, що прийшла на світ Його Мати Марія.

Треба тішитися, бо Марія прийшла на світ ясною і блискучою в душі, немов рання зоря, що очаровує гля­дачів своїм чарівним блиском. Вона була не тільки вільна від бруду первородного гріха, але й наповнена Божою ласкою, тому вже від хвилини народження її душа перевищала красу навіть найвищих ангелів у небі, бо ніхто не був такий багатий на ласку, як Марія.

Поява Марії в домі Єлизавети і Захарії це щаслива но­вина для людства, бо вона дала йому запевнення, що незабаром з’явиться обіцяний Месія, на якого грішне лю­дство чекало від хвилини вигнання Адама з раю. Хоч батьки Марії не знали про її славну майбутність і роль у Відкупленні та Спасінні світу, все таки вони тішилися, бо вона прийшла на світ у старості їхній як відповідь Господа на їхні молитви і благання, оскільки передання подає, що Маріїна мати Анна була неплідною.

Світ не знав про Марію

Хоч Марія це по Христі найбільша добродійка люд­ства, світ зовсім не знав про її народження, бо вона по­ходила не з царської, але з бідної родини. Її народження пройшло незауважене великими цього світу. Хіба й сьо­годні не брак таких, що не розуміють значення Маріїного народження і не тішаться ним?

Хоч світ, зайнятий своїми справами, розкошами, вій­нами і бізнесами, не звертає уваги на значення Маріїного народження, та все таки добрі християни тішаться ни­м і щиро дякують Богові за такий великий дар, яким була й є Марія для цілого людства. Вона започаткувала нову добу в історії людства. Вона разом із Христом на­правила кривду, що Адам і Єва вчинили йому в раю, пе­реступаючи Божий закон. Вона разом із Христом пожерт­вувалася за наше спасіння на Голгофі. Хіба нема чим ті­шитися, коли подумаємо, що Марія це великодушна доб­родійка всього людства, приклад для всіх, як треба слу­жити Богові і прямувати до вічного щастя в небі?

Отож тішмося народженням Марії, ґратулюймо їй і ста­раймося плекати в собі правдиву набожність до неї, і ця набожність головно лежить у наслідуванні її чеснот, любові до Бога і ближнього, яких так сильно бракує світові.

"Голос Спасителя", вересень 1970 р.
http://www.cssr.org.ua/

Джерело:      oranta.org

20.09.2017р. Б. / Глава УГКЦ презентував науковий проект, основна мета якого - глибше дослідження історії Київського християнства

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 19 вересня 2017 року в Національному заповіднику «Софія Київська» презентував публічний проект «Соборна Україна та Київська Церква».

Організаторами презентації є Гуманітарний та Філософсько-богословський факультети Українського католицького університету. 

Проект «Соборна Україна та Київська Церква» передбачає наукові дослідницькі проекти, а найголовніше – видання історичних наукових досліджень про Київське християнство.

У рамках проекту в серії «Київське християнство» уже видано 11 наукових досліджень, які були презентовані в Софії Київській.

Як розповів Предстоятель Церкви під час презентації, робота над проектом розпочалася 2 вересня 2013 року, «коли відбулася маленька скромна зустріч у Львові, в монастирі Святого Онуфрія отців василіан, де ми зібрали науковців, яким можна було доручити працювати над тим, аби могла бути започаткована серія фундаментальних наукових досліджень про Київську Церкву». 

«Спершу, – розповів Блаженніший Святослав, – ішлося про історичні дослідження, дослідження історичних джерел, які б допомогли нам відкрити для себе тотожність Київської Церкви і Київського християнства як такого. Але ми дуже швидко вийшли поза межі суто лише історичного дослідження, хоча воно є теж дуже важливе. Ми зрозуміли, що необхідно досліджувати і богослов’я, і Літургію, і Святе Письмо, і навіть церковну музику… Адже поняття Київської Церкви не вичерпується лише історичними фактами, архівними документами, які збереглися поза межами України».

«І такий проект стартував. Тішуся, що ми маємо 11 позицій в серії «Київської Церкви», які сьогодні можна винести на публічний рівень. Цей науковий проект стає сьогодні публічним», – додав Глава УГКЦ. 

Предстоятель підкреслив, що цей науковий проект є відкритим і не є вузькоконфесійною ідеєю. Ми сьогодні як ніколи добре розуміємо, що вивчення Київської Церкви означає вивчення спільного коріння, яке єднає всі Церкви - спадкоємиці Володимирового Хрещення. «Тому хочу підкреслити міжконфесійний екуменічний аспект цього публічного проекту і запросити до участі в науковому дослідженні цієї тематики наших братів з інших Церков, зокрема Православних Церков України», – наголосив Блаженніший Святослав.

Глава Церкви подякував усім, хто підтримав цей проект. «Повірте мені, – сказав Предстоятель УГКЦ, – Україна, Українські Церкви мають сьогодні фахових науковців, які володіють необхідним інструментарієм і навичками наукової роботи. Але, як казав Блаженніший Любомир, добрий науковець, аби працювати, потребує ще жити і повинен мати необхідні засоби, щоб звершувати своє наукове дослідження. Тому хочу подякувати мені всім тим, хто повірив і підтримав цей науковий проект».

Зокрема Глава Церкви подякував панам Богданові Буці, Миронові Кіндію, Миколі Кмітю, Зиновію Козицькому, Мирославові Сенику, Іванові Торському та Олегові Шуптару.

Також Блаженніший Святослав подякував усім і кожному, хто працював над проектом, а саме - пану Ігореві Скочилясу, а в його особі всьому Гуманітарному факультету Українського католицького університету. Подякував за участь у проекті і декану Богословського факультету УКУ диякону Романові Завійському. 

«Хочу побажати, аби ця ідея Київської Церкви, Київського християнства, якою ви живете, запалювала людські серця», – на завершення побажав Блаженніший Святослав.

Департамент інформації УГКЦ

Довідка

Серія «Київське християнство»

Започаткована у 2013 році видавнича серія «Київське християнство» представляє наукові результати навчально-дослідницької програми Гуманітарного і Філософсько-богословського факультетів Українського католицького університету «Київське християнство та унійна традиція». Підтримана Синодом Єпископів УГКЦ, академічна ініціатива має зміцнити пророчий голос Київської Церкви і сприяти єдності українських Церков Володимирового Хрещення. 

Від 2015 року почав діяти публічний сеґмент програми – проект «Соборна Україна та Київська традиція», який уможливлює суспільну артикуляцію ідеї Київської Церкви та наголошує на тисячолітньому зв’язку між українською культурою і християнством. 

Академічним завданням програми є критичне дослідження богословських, канонічних і соціокультурних джерел передання Київської митрополії у ширшому порівняльному контексті універсальних християнських традицій Візантії, латинського Заходу та східних православних спільнот, а також рецепції в словʼянських землях унійної ідеї. Головну увагу програма зосереджує на міждисциплінарному вивченні сформованої на цивілізаційному пограниччі християнського Сходу і Заходу київської традиції. 

Основою формування києвохристиянського етосу стали слов’янсько-візантійський обряд (зокрема східна Літургія), оригінальна богословська думка й помісне церковне право, єдина канонічна територія, особлива духовність, спільні соціокультурні й релігійні практики, кодифікована церковнослов’янська мова та усталена пам’ять про минуле. Сукупно вони творили елементи тяглості тогочасної культури, а в модерну добу уможливили формування національних ідентичностей та появу нових еклезіальних спільнот у Східній і Центрально-Східній Європі.

Джерело:  Воїни Христа Царя

19.09.2017р. Б. / Хрестові походи: хто напав першим?

Що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців? Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Міфологізація історії, створення необхідного пропагандистам образу, популяризація істин, що не мають до реальної історії жодного стосунку, призвело до того, що ми сьогодні заледве приймаємо істини такими, якими вони були насправді.

Наприклад, що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців?

Те, що вони воювали з православною християнською імперією Візантією?

Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Те, що бідні, нещасні араби ледве стримали заковану в броню Європейську армаду?

Чи знаємо ми, що насправді відбувалася грандіозна релігійна війна, війна не Заходу зі Сходом, війна не Константинополя з Римом, а війна ісламу і християнства?

При цьому, що дивно, відбувається боротьба саме Католицтва з Ісламом!

Православ'я та Іслам досить близькі по духу релігії, а їхня мета зовсім не осягнення світла Божої премудрості, а побудова певного глобального соціально-релігійного проекту, на зразок царства Божого на Землі: ІГІЛ, РФ і так далі.

Саме тому обидві ці релігії так легко зрозумілі та близькі працівникам компартії та націонал-соціалістам, а тому постійно експлуатуються ними.

Саме тому догми ісламу чи православ'я можна знайти в основі політичної платформи будь-якої тоталітарної секти.

Так ось: в нашій постсовковій історії ми дуже часто стикаємося з фактами, які свідчать про агресивну поведінку Заходу, який просто не давав жити мирним мусульманам, і про те, як злісні хрестоносці постійно нападали на мирний Схід, але чи так це насправді й про що ж тоді свідчать ці дати?

632 р. – смерть пророка Мухаммеда – офіційно іслам набув чинності
635 р. – мусульмани захоплюють Дамаск
638 р. – мусульмани захоплюють Єрусалим
645 р. – захоплюють і грабують античну Олександрію
649 р. – захоплюють острів Кіпр
673 р. – спроба облоги і захоплення християнського Константинополя
693 р. – мусульмани захоплюють усю християнську Північну Африку
711 р. – мусульмани окупують Європу – початок захоплення Іспанії (всього Піренейського півострова)
721 р. – захоплення міста Сарагоса (столиця Арагонської корони, Іспанія)
732 р. – битва при Пуатьє (мусульман нарешті вдалося зупинити, але вже глибоко у Франції)
813 р. – мусульмани атакують Рим (Італія)
837 р. – атакують Неаполь
838 р. – напад сарацинів на Марсель (Франція)
842 р. – напад мусульман на Сердань і Марсель
846 р. – під атакою сарацинів знову Рим
870 р. – араби захопили острів Мальта
878 р. – мусульмани окупують місто Сіракузи (острів Сицилія, 9 місяців облоги, одиниці вижили після різанини)
889 р. – мусульмани зруйнували Тулон (Франція)
902 р. – мусульмани захопили місто Таорміна (Сицилія, європейці втрачають Сицилію)
921 р. – сарацини по-звірячому вбили в гірському перевалі Альп велику групу англійських пілігримів, що прямували до Риму до гробниць Апостолів
935 р. – мусульмани напали на Геную
1009 р. – араби осквернили і частково зруйнували храм Гробу Господнього
1010 р. – падіння Козенца (Італія)
1015 р. – мусульмани напали на острів Сардинія
1016 р. – сарацини спалили Пізу і розіп'яли християн на хрестах
1027 р. – іслам проникає в ряди печенігів, починаються переслідування християн на території басейну річки Дон
1038 р. – мусульмани окупують усю Передню Азію разом із Закавказзям і Анатолією
1095 р. – Клермонський собор, на якому Папа Урбан II виступає з полум'яною промовою, і зі словами: Так більше терпіти не можна! Закликає почати: ПЕРШИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД!

Тобто від початку ісламської експансії минуло майже 500 років, і тільки в кінці ХІ століття християни-католики зважилися на дії у відповідь!

Не Візантія, а саме Рим зупинив, затримав, і не тільки зміг протистояти Ісламу, але навіть повернув на деякий час християнські землі.

Чи змогли б воїни ісламу тоді так успішно воювати, якби християнська Церква була єдиною?

Звичайно ж, ні.

Об'єднана церква змогла б зупинити їх набагато раніше, але це було не вигідно Візантії, яка хотіла таким чином позбутися свого конкурента.

Історія і тоді і зараз чомусь називалася наукою?

Тому що вчила нас не повторювати помилок минулого, робити правильні висновки, зіставляти, аналізувати, розуміти як робити можна, а як не можна.

Ми ж зробили з історії раба політичних амбіцій своїх тиранів, й історії рідної навіть не знаємо, а тому чекає нас ще не один рік неприємностей і бід, якщо ми не вчитимемо історії й не робитимемо з неї висновки.

Олег Чеславскій

Джерела: obozrevatel.com

Воїни Христа Царя