25.05.2017р. Б. / ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ; Святого Епіфанія, єпископа Кипрського; Святого Германа, патріярха Царгородського

ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ

Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: “Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”. 

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки “сороковим днем після Пасхи”. 

У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загальновизнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його “всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26). 

Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й инші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення.

Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радісний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя — Святого Духа та щоб, як Він сам каже: “приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). “Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, — щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари — вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: “Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Во святих отця нашого Епіфанія, єпископа Кипрського

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 4: Священноначальників двійко чудних, возхвалімо, вірнії, з Германом належно й божественного Епіфанія, вони бо попалили безбожних полки, догмати премудрі виклавши, всім православним, які завжди оспівують величне таїнство благочестя. 

Святий Епіфаній (Явлений) народився в бідній жидівській родині з Фінікії, поблизу міста Елевтерополя. Його батько, хлібороб, помер дуже скоро, залишилася мати і сестра Калітропія. Ними заопікувався багатий та учений в законі жид Трифон, який узяв Епіфанія за свого, велів його навчати, а вмираючи, записав йому все своє майно. 

Одного разу Епіфаній побачив, як якийсь монах скинув з плеча свій одяг і віддав убогому. Епіфаній познайомився з тим монахом на ім’я Лукіян, а той навернув його і сестру Каліотропію до Христової віри. Було це вже після смерти їх матері. Сестра вступила до жіночого монастиря, а Епіфаній роздав усе майно вбогим, собі залишив лиш дещо на купівлю святих книг і вступив до одного з монастирів у Єгипті, де невдовзі його життя, сповнене чеснот, стало всіх подивляти, а Господь наділив його даром творити чуда. Згодом він пішов у пустелю і там, на самоті, віддався постам, молитві і читанню святих книг, а читав він багато і знав багато мов, зокрема грецьку, сирійську, єврейську, єгипетську і латину. Близько 330 р. він заснував у Палестині, поблизу Елевтерополя, монастир, до якого горнулося дуже багато монахів. Уже як священик він познайомився тут зі святим Іларіоном (його пам’ять вшановуємо 21 жовтня), великим учителем монашого життя. Преподобний Іларіон провістив йому, що він буде єпископом Саламини. Святий Епіфаній прожив багато років у своєму монастирі, а потім – у Тиваїді. Слава про святість його життя та численні чуда, вчинені ним, стала так ширитися, що духовенство задумало настановити його єпископом. Тоді він, щоб сховатися, сів на корабель і відплив на острів Кипр. 

Корабель пристав біля міста Саламини тоді, коли там зібралися єпископи і духовенство, щоб вибрати нового єпископа. Єпископ Кипрський на ім’я Папій мав об’явлення від Господа, що він на торговищі знайде монаха, який купуватиме виноград. Цей монах і має бути обраний єпископом. Папій пішов і знайшов Епіфанія, а той, приневолений чітким Божим промислом, став єпископом Саламини. Невдовзі всі так полюбили його за милосердя до убогих, що люди, лиш побачивши його, протискалися, щоб хоч діткнутися його одежі. Та не бракувало і ворогів, на чолі яких стояв багатий диякон Карин, що сам хотів стати єпископом Саламини. 

Одного разу святий Епіфаній за церковні гроші викупив з неволі одного римлянина. Карин почав підбурювати проти єпископа духовенство під приводом, що Епіфаній марнує церковне добро. Та викуплений з неволі римлянин повернув церковні гроші, та ще й віддав увесь свій маєток церкві в Саламині. Карин був осоромлений; а коли він і далі продовжував виступати проти Епіфанія, Бог покарав його наглою смертю. У Саламині святий побудував величаву церкву, на яку давали гроші навіть погани, вдячні за чудесні оздоровлення, які отримали з рук святого Епіфанія. 

Коли слуга Божий прибув до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, патріярхом там був Йоан, що схилявся до хибної науки Оригена. Святий Епіфаній виступив проти Йоана так само, як завжди і всюди виступав проти всякого блуду та єресі. А коли цариця Евдоксія та Олександрійський патріярх Теофіл почали виступати проти святого Йоана Золотоустого, то святий Епіфаній, присутній тоді (401 р.) у Царгороді, не дав перетягнути себе на їх бік, хоч як вони не старалися. Пробувши у Царгороді тривалий час, він вирушив кораблем до Саламини, однак в дорозі тяжко занедужав і помер 403 р. Поховано його в Саламині. Святий Епіфаній був у великій пошані у святого Василія Великого, святого Августина, святого Єроніма, святого Єфрема та інших. Його писання, особливо “Панаріон”, в якому він виступив проти всякої єресі, були у великій шані серед вірних. Сьомий Вселенський собор (787 р.) називає святого Епіфанія отцем і учителем вселенської Церкви. 

__________
У той самий день

Житіє святого Германа, патріярха Царгородського

Великий ісповідник Христової віри святий Герман народився в Царгороді. Його батько на ім’я Юстин був багатим і славним достойником при царському дворі. За наказом імператора Костянтина Погоната був убитий мечем. Святий Герман з юних літ посвятився на службу Христовій Церкві і дивував усіх своїм ангельським життям. З часом він став єпископом міста Кизика. За правління безбожного імператора Филиппика, прихильника монотелітської єресі, святого Германа, разом з Царгородським патріярхом святим Киром, було відправлено у вигнання, з якого він повернувся 715 р., за імператора Анастасія II, вже як патріярх Царгорода, а святий Кир помер у вигнанні. Сівши на патріярший престол, святий Герман почав навчати народ і укріпляти його у Христовій вірі. У 718 р. на трон вступив цісар Лев III Ісавр. Через два роки в нього народився син Костянтин. Це він під час хрещення, яке уділяв патріярх Герман, занечистив воду при зануренні, і тому його названо було “Копроним”, тобто гнояр. Усі передбачали, що з нього виросте ворог Христової Церкви. Та вже за Лева III почалося люте переслідування вірних, бо імператор став явним іконоборцем, він наказав викидати з церков святі ікони і палити святі мощі, і все тому, щоб сподобатися жидам та магометанам, бо одні й другі називали християн ідолопоклонниками за те, що вони почитали святі ікони. 

Патріярх Герман виступив проти імператора і погрозив йому карами церковними і Божими. Та знайшовся один справжній Юда Іскаріот, учень святого Германа, що допомагав цареві ширити єресь і боротися проти патріярха. Звався той відступник Анастасій. За його намовою імператор почав щораз більше утискати святого Германа і погрожувати йому, але патріярх сказав так: “Зі мною роби, що хочеш, але Христової віри і чести святих ікон не смій чіпати, бо честь їх визнана соборами”. 

Врешті імператор наказав вигнати патріярха Германа з міста. Натовп воїнів і єретиків напав на слугу Божого, його, 80-літнього старця, побили, зневажили і вигнали з палат. Святий Герман прожив ще 10 років у монастирі, помер він у великій святості 740 р. Йому свята Церква завдячує багато побожних пісень і наук. Тіло святого спочатку спочивало в монастирі Хора, в Константинополі, а згодом було перенесене до Галії. Бог прославив мощі святого багатьма чудами. 

Патріярший престол святого Германа зайняв єретик Анастасій. Та кара його не минула. За правління безбожного Костянтина Копронима Анастасій почав домовлятися з його ворогами, за це імператор наказав його висікти різками, голого посадити на осла і провезти по місту. Цю кару Анастасієві ще за свого життя провістив святий Герман. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.05.2017р. Б. / Святого священномученика Мокія; Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія; Святих Отців І-го ВС в Нікеї; Оновлення Царгорода

Святого священномученика Мокія

Тропар Мокія, глас 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Мокіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак Мокія, глас 2: Озброївшись щитом віри, нечестивих напади стер ти, священномучениче, і вінець від Христа взяв єси, Мокіє, тому й з ангелами радуючись, спасай від бід, тих, які оспівують тебе, молячись безперестанно за всіх нас. 

Святий Мокій був священиком і жив у місті Амфіполі в Македонії. Батько його називався Евфратій, був він римським громадянином; мати називалася Евстафія, була вона донькою старости Лампадія. В часи переслідувань за імператора Диоклетіяна Мокія поставили перед судом мучителя Лаодикія. Той наказав бити святого жилами і рвати тіло залізними гаками, а під кінець пригрозив, що якщо Мокій не принесе жертви богам, його вкинуть у вогненну піч. 

Мокія силоміць завели до божниці, та коли він там осінив себе знаком святого хреста, враз затряслася земля, всі ідоли впали на землю і розбилися на шматки. Тоді святого кинули в розтоплену піч, але вогонь не завдав йому жодної шкоди, а навпаки – він пожер катів разом з Лаодикієм. Таласій, спадкоємець Лаодикія, замкнув його у в’язниці аж до приїзду мучителя Максима. А той узяв святого старця на нові муки. Він наказав прив’язати мученика до двох коліс і обертати ними так, щоб вони трощили його кості. Але, за Божим промислом, колеса не спричинили жодної шкоди Мокієві. Тоді Максим наказав знову кинути святого до в’язниці. 

На третій день святого Мокія привезли в амфітеатр і випустили на нього диких звірів, але ті вляглися йому біля ніг, немов ягнята. Тепер весь народ став кричати, щоб Максим припинив мучити слугу Божого, тоді мучитель відіслав його до намісника Филиписея в Іраклії, а той послав святого Мокія до Візантії, де його було стято мечем. Святий Мокій прийняв мученицьку смерть 11 (24) травня 295 р. Мощі його поховали згодом у величавому храмі, який на честь святого звів імператор Костянтин Великий.

__________
У той самий день

Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія

Тропар Кирила та Методія, глас 4: До апостолів подібні і слов’янських країн учителі,* Кириле й Методіє богомудрі,* Владику всіх моліть,* щоб усі народи слов’янські утвердив у православію й однодумності,* умирив світ і спас душі наші. 

Кондак Кирила та Методія, глас 3: Священну двійку просвітителів наших вшануймо* – тих, що перекладом божественних писань відкрили нам джерело богознання,* з якого аж до нині обильно черпаючи,* ми блаженними величаємо вас, Кириле й Методіє,* що пристоїте перед престолом Всевишнього і тепло молитеся за душі наші. 

Коли чуємо в церкві старослов’янську мову, знаємо, що це наша понад тисячолітня спадщина, залишена святими рівноапостольними просвітителями слов’ян Кирилом і Методієм. Вони дали нам письмо, т. зв. “кирилицю”, переклали церковні книги на слов’янську мову, просвітили слов’ян, через своїх учнів вони кинули перше зерно Христової віри і в нас на Русі, аж по Буг і Стир – так далеко сягала митрополія святого Методія. Будь же їм честь і слава на небесах і будь їм вічна слава й почитання серед синів Руської землі, для яких їх спадщина навіки вічні буде святим скарбом. 

Кирило і Методій походили з міста Солуня в Македонії, були вони синами благочестивого сотника Лева і жінки його Марії. Методій був старший, а Кирило – молодший. Вирісши, Методій вступив на військову службу. За розум і за незвичайну відвагу імператор поставив його воєводою сусідніх слов’янських земель. Так уже влаштувала Божа Премудрість, щоб майбутньому апостолові слов’ян дати нагоду навчитися слов’янської мови. Десять років управляв Методій слов’янськими землями, а потім покинув світ, почесті і статки та пішов на пустельну гору Олімп і там став монахом. 

Іншими дорогами провадив Господь святого Кирила, а властиво Костянтина, бо ім’я Кирило він прийняв перед смертю, при монашому постригу. Та ми будемо називати його вже і тепер Кирилом, бо всі слов’янські землі величають його цим іменем. Коли Кирилові було сім літ, він мав пречудний сон: йому снилося, що якийсь воєвода зібрав навколо нього багато прекрасних дівиць, з яких найбільше йому сподобалася одна – на ім’я Софія. Коли він розповів про це батькам, вони пізнали, що Господь подасть йому свою премудрість, бо “Софія” – означає премудрість. Вони віддали Кирила в школу, а він учився так, що невдовзі про нього почули аж на царському дворі. 

Грецькою землею управляла тоді благочестива цариця-вдова Теодора, бо син її, Михаїл III, був ще малолітнім хлопцем. Його вчителі взяли Кирила до царської палати, щоб він учився разом з царевичем і своєю пильністю був для нього прикладом і взірцем. Годі казати, що Кирило досягав великих успіхів. Та найпильніше він віддавався читанню Святого Письма і листів святого Григорія Богослова, до якого дуже гаряче молився кожної днини. Крім того, на царському дворі він подивляв усіх своїм благочестям, смиренням, добротою та іншими чеснотами.

Всі любили і поважали чесного юнака, і сам учитель, Теоктист Логофет, полюбив його так дуже, що хотів неодмінно одружити Кирила зі своєю похресницею. Тоді Кирило втік з Царгорода і в одному пустельному монастирі прожив шість місяців. При дворі дуже бідкалися, коли він пропав, і довго шукали, а коли знайшли, то впросили, щоб він повернувся до Царгорода, де патріярх висвятив його на священика і призначив хоронителем книг при церкві святої Софії. У Царгороді Кирило почав навчати; до нього стали горнутися зі всіх сторін учні, а мудрість його так подивляла всіх, що назвали його філософом, тобто мудрим. 

Сусідню з греками землю, що звалася Сирія, захопили сарацини. Вони зруйнували тут прекрасне місто Аморею, грецьке військо зазнало поразок у кількох битвах. Сарацини стали гордими зі своєї сили і послали до грецького імператора послів з такими словами: “Пришли нам такого мудреця, щоб він міг вести розмову з нами про віру; нехай він розтлумачить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а трьом поклоняєтеся”. 

Імператор Михаїл III, порадившись із патріярхом, послав до них святого Кирила та ще одного ученого – Юрія Асинкрита. Близько 851 р. вони прибули до міста Самари, над рікою Євфрат. Там їх прийняв сарацинський князь Амирмушна. В його палаті зібралися поганські мудреці і були певні, що зможуть висміяти науку святого Кирила. У Самарі під тяжким гнітом сарацин проживало невелике число християн. Сарацини, щоб посміятися з Христової віри, розмалювали на зовнішніх стінах християнських домів дияволів, і запитали Кирила, що це мало б означати. Святий Кирило відповів: “Бачу дияволів і гадаю, що вони не можуть жити разом з християнами, тому й утекли надвір. А там, де їх не видно на зовнішній стіні, вони, без сумніву, живуть разом з господарями в їхніх домах”. Ця відповідь покрила гордих поган соромом, але робити закиди проти Христової віри вони не припиняли. 

“Магомет, – казали вони, – дав нам закон, і ми всі того закону ревно дотримуємося. А у вас, християн, кожен вірує і живе так, як йому подобається; одні у вас православні, інші єретики, одні монахи, а інші миряни?” 

На це святий Кирило відповів: “Ви питаєте мене про дві речі, про віру і про життя. Я відповім вам окремо на одне і на друге. Бог наш – як пучина моря, безмірної ширини і глибини. Хто є духом смиренний і просить допомоги у Нього, той перепливає через те море і знаходить багатство розуму і спасіння. Та хто умом слабкий, самонадійний і не шукає небесної допомоги, той подібний до безумного, що хоче переплисти море на гнилій колоді. Одні з таких гинуть, бо впадають у єресь, інші ледве спасаються, бо їх постійно жене буря невідомости і сумніву. Тому так різняться християни у вірі. 

А закон у нас той самий, який дав Господь Мойсеєві на горі Синай. Христос Спаситель прийшов не зруйнувати, а сповнити і удосконалити закон. Він, щоб возвести нас до досконалости, показав нам образ нового життя – чистого, до якого веде вузька дорога. А що створив нас вільними, то хоче, щоб ми самі вибороли собі дорогу до спасіння, зі своєї вільної волі. Більшість християн вибирає легшу дорогу – дорогу подружнього життя, а деякі вибирають тяжку дорогу чистоти і убожества. Тому різняться християни між собою: одні є миряни, а інші – монахи. Якщо нашу віру і закон можна порівняти з безмежним морем, то ваша віра і закон подібні до малого потічка, який кожен без великих зусиль перестрибне. У вашій вірі й у вашому законі нема нічого Божественного – усе людське і легке. Магомет дозволив вам гнів, убивство та інші гріхи; його закон задовольняє всі ваші похоті, тому ви й тримаєтеся його. Наш Ісус Христос, будучи сам Пречистий, хоче, щоби і ми, відкинувши всяку похіть, жили непорочно і свято, бо до Його царства не ввійде ніщо скверне”. 

Потім сарацини запитали святого Кирила: “Як це ви, християни, ділите одного Бога на трьох: на Отця, і Сина, і Святого Духа?” 

Святий Кирило навчав їх так: “Бог є один, але в трьох Особах. А якщо ваш пророк не навчив вас про тайну Пресвятої Тройці, то хай навчить вас того бодай нерозумне творіння. Погляньте на сонце: бачите на небі вогненне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця; як коло не має ані початку, ані кінця, так і Бог безначальний і безконечний. 

Промінь світла є образом Божого Сина, як від сонячного кола народжується промінь і не відділяється від нього, так і від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота же, яка виходить як від сонця, так і від променя, – це образ Святого Духа, що предвічно від Отця і Сина ісходить. А так, як сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Особи Пресвятої Тройці – це один, істинний Бог!” 

Не знаючи, що на це відповісти, засоромлені сарацини задумали отруїти святого Кирила, але Господь Бог зберіг його, і він, здоровий, щасливо вийшов з сарацинської землі і пішов до свого брата святого Методія на гору Олімп. Тут вони разом постили, молилися і читали святі книги. 

У тому часі прийшли до імператора Михаїла III посли від хазарів, що жили між Каспійським та Чорним морем, над Доном, і передали слово від свого кагана (правителя): “Ми з давніхдавен віруємо в одного Бога. Але ось прийшли до нас жиди і намовляють нас прийняти їх закон. Сарацини також накидають нам свою віру. Просимо тебе, царю, пришли нам ученого мужа, нехай він посперечається з жидами і сарацинами. І якщо він осоромить їх, ми приймемо вашу віру”. 

Імператор і патріярх попросили Кирила, щоби він потрудився задля слави Божої, а святий Кирило, готовий за Христа піти навіть на смерть, взяв зі собою свого брата святого Методія, і обидва з Царгорода пустилися в дорогу Чорним морем до Криму і прибули до Херсонесу (поблизу нинішнього Севастополя). Тут вони затрималися, щоб вивчити хазарську мову. В цьому місті проживали різні народи: греки, жиди, слов’яни, хазари, сарацини. Брати затрималися тут надовго, а святий Кирило, крім хазарської мови, вивчив також жидівську і сарацинську. 

Тут, ймовірно, він почав робити переклад святих книг на хазарську і слов’янську мови. Крім того, вони віднайшли мощі святого Климента, папи Римського (пам’ять його вшановуємо 25 листопада (8 грудня)). Сюди його заслав у вигнання за віру Христову нечестивий імператор Траян ще сімсот літ до того, як до Херсонесу прибули святі Кирило і Методій. Коли ж святий Климент і тут навертав багатьох до віри Христової, імператор наказав повісити на шию святому тяжке залізо і кинути його в море, на дні якого святі мощі пролежали сотні літ. Святі Кирило і Методій з єпископом Херсонесу й усім духовенством відправилися хресним ходом на кораблях у море і просили Бога, щоб Він показав їм мощі свого святого слуги. Вночі усі побачили на одному місці моря незвичайне світло, і там знайшли мощі святого, які сплили на поверхню. З великими почестями мощі святого підняли на корабель і поховали у церкві святих Апостолів; частину тих мощей взяли Кирило і Методій і не розлучалися з ними до того часу, поки вперше не прибули до Риму. 

Дорогою до хазарів святі брати потрапили в неволю до дикого угорського племени, та Бог звільнив їх, і вони досягли мети своєї подорожі. Правитель хазар прийняв їх з великою почестю. Подібно, як у сарацинів, вони мали вести суперечку з жидами, магометанами і хазарами. Особливо затятими були жиди, бо вони чулися в силі у хазарській землі і сподівалися навернути хазар у свою віру. 

“Скажи нам, – питали вони святого Кирила, – який закон дав Господь Бог перше: закон Мойсея, якого ми тримаємося, чи ваш – християнський?”

“Чи не питаєте ви мене про це тому, – випередив їх святий Кирило, – аби потім сказати, що ліпший той закон, який старший?” 

“Так! – відповіли жиди. – Щоб показати, що треба підкорятися старшому законові”. 

“А чому ж ви самі не чините так, як радите іншим? – запитав їх святий Кирило. – Та ж ще до закону Мойсея Бог дав закон Ною та Авраамові. Згідно з вашими словами – ви маєте покинути закон Мойсея і триматися старшого закону, закону Ноя”. 

Жиди стали виправдуватися: “Ми тому тримаємося Мойсеєвого закону, що всі, які за ним жили, вгодили Богу. І ми надіємося вгодити Йому згідно з законом, який Він дав нам на Синаї, а ви, християни, самі видумали собі закон”. 

А святий Кирило сказав їм так: “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – мій завіт! – вони його зламали, хоч я був їхнім Владикою, – слово Господнє. Ні, ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, – слово Господнє: вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє, – я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше” (Єр. 31, 31-34). 

А потім святий Кирило сказав, що Месія вже прийшов на світ. “Чого ви ще чекаєте? – питав він жидів. – Та ж усі пророцтва про Месію сповнилися. Патріярх Яків провістив, що Месія-Христос прийде тоді, коли скінчиться панування царського роду від Юди. Час той уже давно настав. Царя ви не маєте, Єрусалим зруйновано, жертви ваші Бог відкинув, ви самі розсіяні між народами, як це провістив ще святий пророк Малахія: “Не довподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва; бо моє ім’я між народами велике, – говорить Господь сил” (Мал. 1, 10-11). 

Засоромлені жиди змушені були відступити, а сам правитель і багато хазарів прийняли хрещення з рук святих братів. Каган хазар під страхом кари заборонив поширювати у своїй державі жидівську і магометанську віри. Святі Кирило і Методій залишили священиків, які прибули разом з ними, а самі вирішили повернутися до Царгорода. Каган передав їм листа до грецького імператора, а також по-царськи обдарував їх, але вони сказали так: “Найбільшим буде для нас даром, якщо ти випустиш на свободу всіх невільників, братів наших християн”. Тоді князь випустив на волю 200 греків, що були в полоні, і дозволив їм іти зі святими братами. 

Дорогою святі зупинилися на якийсь час у Херсонесі. Святий Кирило провістив смерть херсонеського єпископа, якось сказавши йому ввечері: “Помолися за мене, отче, і благослови мене останнім благословенням, як отець благословить свого сина”. Всі думали, що святий Кирило наступного дня вирушить у дорогу, але він сказав, що попросив благословення тому, що живим єпископа уже не побачить. І справді, вночі єпископ помер. 

Поховавши його, святі Кирило і Методій пустилися до Царгорода. Імператор і патріярх привітали їх як апостолів і хотіли настановити їх єпископами, але святі брати відмовилися прийняти такий високий уряд. Святий Методій прийняв ігуменство в монастирі Поліхрон, а святий Кирило залишився при церкві святих Апостолів. 

Потім святі брати зайнялися слов’янами, яких було багато в грецькій державі. Всі вони були християнами, та не розуміли церковних книг і богослуження, бо все це правилося грецькою мовою. Тому брати переклали на слов’янську мову найважливіші книги, а для письма святий Кирило уклав абетку з 38 букв, і це письмо до нині називається “кирилицею”. Уклав цю абетку святий близько 862 року. Винайдення кирилиці і переклад Святого Письма та інших церковних книг стало початком навернення слов’ян. 

Їх місія з навернення слов’ян почалася в Болгарії, де правив тоді князь Богорис (Борис). Під час війни болгар з греками сестра Бориса потрапила в полон. Вона прожила в Царгороді 38 років, і коли згодом повернулася до Болгарії, принесла туди перші зерна християнської віри. Борис не думав про прийняття християнства. Він попросив імператора послати святого Методія, якому товаришував святий Кирило. Святий Методій, якому Господь Бог дав великий малярський талант, намалював на стіні однієї кімнати таку вражаючу картину страшного суд, що князь Борис попросив пояснити йому, що означає той образ, а після пояснення був зворушений до глибини серця. А коли невдовзі в Болгарії настав великий голод і пошесть, князь пізнав Божу волю і прийняв святе хрещення. Багато з його бояр пішли за його прикладом, однак більшість народу збунтувалася і навіть напали на палату. Та князь на чолі маленької горстки вірних подолав бунтівників і невдовзі весь народ прийняв Христову віру, до чого найбільше спричинилися книги, перекладені свв. братами на слов’янську мову, і богослуження, що правилося мовою, зрозумілою народові. 

Святі Кирило і Методій утвердили тут Церкву Христову, висвятили священиків, заснували школи, а потім вирушили до Єрусалиму, де на них чекала нова місія: проповідування Божого слова в інших слов’янських країнах. Там, де зараз нинішня Моравія, частина Чехії, Шлеськ, долішня Австрія і частина Угорщини (Панонія), тоді розкинулася велика Моравська держава, в якій правив князь Ростислав. Значна частина Моравії вже була навернена німецькими священиками, однак народ не розумів латинської богослужбової мови і залишався далі в поганстві. 

Тоді Ростислав, а також словенський князь Святополк і панонський Коцель попросили імператора Михаїла про проповідників, які б навчали народ слов’янською мовою. Вибір упав на святих Кирила і Методія, і вони вирушили до Моравії, куди прибули 863 р. Князь Ростислав, коли почув, що святі брати наближаються до Велеграду, головного міста Моравії, вийшов їм назустріч і прийняв їх як апостолів Христової віри, віддавши всю свою країну під їхню опіку. 

А слід згадати, що святий Кирило перед мандрівкою до Моравії був висвячений на архиєпископа. І хоч які просторі були слов’янські землі, брати Кирило і Методій всюди проповідували Боже слово, народ приймав святе хрещення, а слава Божа росла і ширилася по цілому світі. 

Святі брати подалися також і до Чехії, де охрестили князя Боживоя з його родиною і багатьма підданими; вони звели в Празі церкву Пресвятої Богородиці і церкву святих апостолів Петра і Павла, а також багато інших церков по всій чеській землі. Всюди засновували школи, святий Кирило висвячував священиків, а ті правили Службу Божу слов’янською мовою. Латинські єпископи виступили проти них і звинуватили у єресі, бо, як казали, Службу Божу можна правити лиш єврейською, грецькою і латинською мовами, бо цими мовами Пилат написав на хресті слова Спасителя: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. Справа потрапила до Риму, і папа Миколай I (858-867) покликав святих Кирила і Методія до Риму, тож брати пустилися в дорогу. 

Та поки святі добиралися до Риму, папа Миколай I помер, його наступником став папа Адріян II (867-872). Святі брати стали перед ним і розповіли йому, що вони робили на слов’янських землях, та передали йому частину мощей святого Климента і церковні книги, які вони переклали слов’янською мовою. Папа посвятив ті книги і велів їм правити в Римі Службу Божу по-слов’янськи, святого Методія настановив єпископом, а тих, які противилися літургії слов’янською мовою, назвав “пилатниками”, і заборонив єпископам Заходу непокоїти святих слов’янських апостолів. 

У Римі святий Кирило захворів, він уже віддавна мав слабке здоров’я. Його ложе оточили учні, що разом з ним проповідували на слов’янських землях і разом з ним страждали. А він узяв за руку брата свого Методія і сказав: “Брате мій, ми обидва були як дружня пара волів в одному ярмі. І ось я падаю в борозні, закінчується день мій, ти ж тягни далі. Знаю, що рад би ти повернутися в монастир на горі Олімп, та не залишай початого діла, бо в ньому твоє спасіння”. 

А потім він поблагословив слов’янські землі, для яких був апостолом, учителем та просвітителем. 14 лютого 869 р. погас наш світоч, помер апостол, ім’я якого для нас цінніше понад усі скарби світу. Тепер він у Бога і молиться, щоб єдність з’єднала дітей слави, для яких він стільки трудився. Помер він на 42 році життя. Поховали його у церкві святого Климента, поряд з мощами, які він приніс. Мощі святого Кирила й до нині спочивають у Римі. 

Святий Методій, як митрополит Моравії і Панонії, повернувся на слов’янські землі, однак він і далі багато страждав від латинських владик. Ростислава, князя моравського, вже не було; Святополк видав його в руки німецького короля Людвика, а той наказав нещасливому в’язневі виколоти очі і замкнути в монастирі. Святий Методій виступив проти того злочину і отримав в особі Святополка небезпечного ворога. Врешті-решт латинські священики схопили святого і відправили в Швабію, де в голоді і холоді тримали його півтора року у в’язниці. Аж коли Святополк покаявся і вигнав німців з краю, святий Методій вийшов на свободу, а папа покарав тих, які його гнобили. Та Святополк, провадячи розпутне життя, навіть був радий, що латинські священики виступають проти святого Методія. Наступний папа Йоан VIII (872-882), введений в оману, заборонив святому Методію правити Божественну літургію слов’янською мовою. Тоді слуга Божий вдруге вирушив до Риму, папа дізнався від нього всю правду і дозволив використовувати слов’янську мову в богослуженнях, він визнав Методія митрополитом слов’янських земель, а його митрополію як цілком незалежну від латинських владик. Та коли переслідування як з боку єпископа-німця Вікінга, так і Святополка не припинялися, святий Методій утретє подався до Риму і був там доти, доки Святополк не прислав за ним своїх послів, які перепросили святого, і він повернувся з ними до слов’янських земель. Він утвердив Христову віру в Хорватії, понад Віслою аж до Дністра – всюди, куди ширилася влада Святополка. 

Так минуло 24 роки його праці у слов’янських землях, і прийшов йому час закінчити свій апостольський труд. У Квітну неділю 885 р. він пішов останній раз до церкви і тут попрощався зі своїм стадом:

“Дорогі діти, – говорив він, – ви знаєте, які могутні вороги нашого просвічення, та уповайте на силу Господа, який вам допоможе. Завжди тримайтеся дороги Божих законів і бійтеся не тих, що вбивають тіло, а тих, що вбивають душу”. 

На митрополита, замість себе, він призначив свого учня Горазда, морав’янина, але вже невдовзі після смерти святого Методія Святополк вигнав Горазда з Моравії, а владичий престол віддав Вікінгові. Горазд пішов до Болгарії, де трудився разом з Климентом, учнем святих братів з часу їх побуту в Болгарії. 

Святий Методій помер у вівторок Страсної неділі, 6 (19) квітня 885 р. Тіло його поховано у Велеграді, в церкві Пресвятої Богородиці, в стіні напроти вівтаря. Його наука просвітила і нашу Русь. 

__________
У той самий день

Пам’ять святих Отців, що зібралися на Першому Вселенському соборі в Нікеї

Пам’ять Першого Вселенського Собору свята Церква вшановує також кожної сьомої неділі після Пасхи. Він відбувся в часи правління імператора Костянтина Великого. В Олександрії зі своєю єретичною наукою виступив Арій. Олександрійський патріярх Олександр викляв його і засудив його науку. Імператор не знав про суть справи, він думав, що це особиста суперечка між Арієм та Олександром, тому послав до Олександрії Осію, єпископа Кордовського, зі своїми листами: “Відкрийте мені дорогу на Сході через поєднання душ ваших, бо дорогу ту суперечка ваша мені городить. Зробіть мені ласку, про яку вас прошу, щоб міг бачити вас і всі народи свої в радості і веселості, а за згоду і свободу вашу буду благодарити Господа”. Так писав імператор. 

Та не про суперечку тут йшлося, а про чистоту святої віри, тож усяка згода з єретиком була не мислима. Тоді імператор, за порадою Осії і в порозумінні з папою Сильвестром I (314-335), у 325 р. скликав Перший Вселенський собор до Нікеї, міста у Витинії. В середині червня з’їхалися Отці Собору, самих єпископів було 318, а окрім того ще багато священиків і монахів. 

Прибули вони зі всіх сторін, багато з них скалічені, зі знаками ран, які залишилися від мук, перенесених в часи мучителя Ліцинія і його попередників. Папа Сильвестр через свій поважний вік не міг прибути на Собор, його заступали і рішення Собору його іменем підписали Віктор і Вікентій, леґати папи. Прибув сюди також Арій і близько 17 його прихильників. На урочистому відкритті Собору, що відбувався в храмі, був присутній сам імператор в усій величі свого достоїнства. Він привітав Отців прекрасною промовою, сповненою віри і смирення. На царському золотому престолі, призначеному для нього, він сів лиш тоді, коли Отці Собору його про це попросили. 

Арій сам боронив свою єресь. А коли став хулити Сина Божого, Отці Собору, не бажаючи того слухати, затикали свої вуха, а святий Миколай, за переданням, ударив Арія в лице.

Слід зауважити, що серед підписів Отців Собору підпису святого Миколая немає, як немає і жодного свідчення, що він був там присутній; святий Атанасій також нічого про це не згадує. Отож уся подія з побиттям Арія спирається винятково на те, що згадують, на підставі передання, Мінеї. Єресь Арія було виклято, його книги спалено, а самого єретика імператор відправив у вигнання до Ілирії. Найбільше в боротьбі з єрессю Арія відзначився святий Атанасій, диякон з Олександрії. Цим звернув він на себе увагу всіх Отців Собору. Потім було укладено Символ віри, який остаточно був затверджений на Другому Вселенському соборі. Вирішено також питання часу святкування Пасхи, а саме – після жидівської Пасхи в неділю після повні місяця після весняного рівнодення. Єпископ Олександрії мав кожного року визначати, на коли, згідно з затвердженої засади, припадає день Пасхи, і повідомляти про це всіх єпископів. 

Новаціяни, які навчали, що не можна дати розрішення тому, хто після хрещення впав у тяжкий гріх, на Соборі зреклися свого хибного вчення, а їхньому ватажкові Ацесієві сам імператор сказав: “Зроби собі, Ацесіє, драбину і сам один лізь до неба”. І справді, наука святої Церкви – це наука любови і прощення, а не суворости. Собор закінчився 25 серпня. Імператор подякував Отцям і сердечно попрощався з ними. Рішення Собору були затверджені римським папою. 

__________
У той самий день

Оновлення Царгорода

Після закінченні Першого Вселенського собору в Нікеї благочестивий імператор Костянтин Великий зібрав усіх учасників у містечку Візантії, що лежало на межі Європи та Азії. Тут він задумав заснувати столицю своєї держави, яка тоді набула своєї найбільшої могутности. Отці Собору молилися, щоб Бог поблагословив наміри Костянтина. Візантію перейменували на Константинополь, тобто місто Костянтина, або ж Царгород. А що вся слава, блиск і могутність старого Риму перенеслася сюди, тож Царгород також назвали Новим Римом. Костянтин не шкодував видатків і будував величні палати для себе і для своїх вельмож. Поганські святині зруйнували, а на їхньому місці возвели храм святої Софії та храм святих апостолів, де разом із дванадцятьма пам’ятниками святих апостолів стояв також і пам’ятник імператора Костянтина. У цьому ж храмі його й поховали. Прекрасні площі міста були прикрашені пам’ятниками, що зображали події зі Святого Письма. Вже 330 року Візантія, убоге містечко, перетворилося на великий, славний і багатий Царгород. Того року 11 (24) травня нове місто було посвячене на славу Богу, і цей день свята Церква споминає до нині. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.05.2017р. Б. / Святого апостола Симона Зилота

Святого апостола Симона Зилота

Тропар, глас 3: Апостоле святий Симоне,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: У похвалі всі ублажім Симона богомовного,* що ясно поклав премудрости учення в душах благочестивих,* бо престолові слави нині пристоїть і з безплотними веселиться,* молячися неперестанно за всіх нас. 

У Галилейському місті Кані в домі одного побожного жида на ім’я Симон було весілля, він одружив свого сина. Зійшлися гості, посідали за столи, у веселій і жвавій розмові та в радісній забаві їм швидко минув час. Там, де сиділи старші віком, була лиш одна бесіда – про те, коли Господь пошле їм Месію, коли сповняться слова пророків, коли Він звільнить народ свій з ярма неволі, яка його давить і тисне. Та хто його знає, як довго ще доведеться чекати, а ворог лютує, казиться, а народ страждає та тільки те й може, що молиться: “Нині Месію, якщо б зіслати з висот неба Господь захотів, то в одну мить, як буря двигнеться люд увесь, повстане народ! У клапті окови порве гнітючі, в порох оберне вражий ’му рід. Та що ж, як надармо днями й ночами люд виглядає, люд Його жде, жде і благає Бога з сльозами кращої долі... Але не приходить Месія, вождь наш, щоб доконати ворога Юди та й підкорити нам цілий цей світ, і владу над ним в наші руки віддати!.. Може, нам треба чекати багато ще літ? Та наша недоля вже міру давно перебрала, народ до Бога возносить руки, в небо несеться голос розпуки – Бог усе чує і числить сльози; а Його сила, яка нас карала, так піднесе нас, усе нам проститься! Бог над нами змилосердиться, де бо недоля тяжить найлютіша, поміч там Божа є найпевніша!” 

Правда, тридцять літ назад в Єрусалимі діялися якісь дивні дива. На небі явилася незвичайна звізда, пастухи коло Вифлеєму говорили, що ангел благовістив їм добру вість та велів іти до міста і там поклонитися Дитятку, яке знайшли вони у вертепі, в яслах на сіні. А праведний старець Симеон перед смертю своєю казав у святині, що Бог вже послав Месію. Але з того часу ні слуху, ні духу, і хто його знає, чи: “Ми діждемося Його приходу, може чекати нам ще сотні літ, поки небесна та осолода, поки Месія зійде на світ!” 

Так вони втішали себе взаємно. А серед тих весільних гостей були також Ісус, якого називали Сином Йосифа теслі, і мати Його, Марія. Ісус тоді починав прилюдно навчати, і були в Нього учні, бідні рибалки, які горнулися до Нього. 

Весілля було саме в розпалі. “Коли ж не вистачило вина, мати Ісусова й каже до Нього: «Вина в них нема». Відрік їй Ісус: «Що мені, жінко, – а й тобі? Таж не прийшла година моя!» Але мати Його мовила до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть». Було ж там шестеро кам’яних посудин на воду, щоб очищуватися по-юдейському; кожна вміщала дві або три мірки. Сказав їм Ісус: «Наповніть посудини водою». Вони й виповнили їх по вінця. А Він їм далі каже: «Зачерпніть тепер та й несіть до старости весільного». Тож понесли. Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась, – а не знав же, звідки воно взялося: слуги лише знали, котрі води зачерпнули були, – то закликав староста молодого і до нього мовив: «Всяк чоловік добре вино спершу подає, а гірше, – як уп’ються. Ти ж приховав добре вино аж он по сю пору». Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, – тож і учні Його увірували в Нього” (Йо. 2, 3-11). 

Та не лишень учні повірили, коли побачили це перше чудо, яке вчинив Христос Спаситель. Повірив також і молодий, на весіллі якого це чудо сталося, а ним був, згідно з переданням, святий Симон Зилот, пам’ять якого сьогодні поминаємо і житіє якого тут описуємо. Коли ж бо на його очах Христос перемінив воду на вино, Симон увірував, що перед ним Син Божий, він покинув усе і пішов за Ісусом, а що був ревним Його учнем, отримав ім’я “Зилот”, що означає ревнитель.

Коли апостоли після зіслання Святого Духа розійшлися по світу проповідувати Євангеліє, святий Симон упродовж 20 років голосив слово Боже в Єгипті, а потім, разом зі святим Юдою апостолом, проповідував Спасителя в Персії. У місцевості Суанір, за наклепом поганських жерців Зароеса і Артанія, їх схопили і привели на суд. Коли їх силоміць завели до поганської божниці, враз усі ідоли попадали на землю. Тоді багато з поган увірували в Христа. Мучитель, остерігаючись, щоб усе місто не прийняло християнської віри, наказав випровадити апостолів за місто, і там святого Симона розрізали пилою, а святого Юду стяли мечем. Сталося це близько 60 р. після Різдва Христового. Згідно з іншим переданням, св. Симон, після проповідницької місії в Персії, подався аж до Британії і там прийняв мученицьку смерть на хресті. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.05.2017р. Б. / Святого пророка Ісаї; Святого мученика Христофора; Перенесення чесних мощей Миколая Чудотворця з Мир у Барі

Святого пророка Ісаї

Тропар пророка, глас 2: Пророка Твого, Господи, Ісаї, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші.

Кондак, глас 8: Пророцтва дар прийнявши, пророкомучениче Ісає богопроповідниче, всім виясним єси вочоловічення Господнє, возгласивши велегласно аж до кріїв: Ось Діва зачне у лоні!

Ім’я Ісая – означає “Бог спасає”. Святий пророк і мученик Ісая родом був з Єрусалиму. Амос, його батько, був братом Амасії, юдейського царя, і походив з роду юдейських царів. Ісая є одним з чотирьох головних пророків. Він голосив слово Боже в часи царів Уззії, Йотама, Ахаза і Єзекії, а помер за царя Манассії, близько 696 року до Р. Хр. Слово Боже пророк проповідував близько 60 років. Про своє покликання стати пророком святий Ісая розповів у шостій главі свого пророцтва. Було це в той рік, коли помер цар Уззія. Святий Ісая побачив Господа, що сидів на високому престолі, в повноті своєї слави. Його оточували шестикрилі серафими, що двома крилами закривали своє лице, двома – ноги, а двома літали. І взивали одні до одних і кликали: “Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!” (Іс. 6, 3). Злякався Ісая, коли побачив Господа, і страшно йому стало, що ось, живучи серед людей, має нечисті вуста й не може славити Господа.

Аж ось один серафим підлетів до жертовника, якій горів перед Господом, узяв кліщами палаючу вуглину, доторкнувся нею до уст пророка і сказав: “Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій” (Іс. 6, 7). Тоді почув пророк слова Господа Бога: “Кого б мені послати? Хто нам піде?” (Іс. 6, 8). А Ісая відповів: “Ось я, пошли мене!” (там само).

І Господь наказав йому йти і закликати народ до покаяння. Пророк пішов, він провіщав страшні нещастя, які мали впасти на Юдею, провістив вавилонську неволю і повернення з неї жидів. Та у всіх тих нещастях не загине рід Давида: “І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння. Дух Господній спочине на ньому, дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости, дух знання й страху Господнього” (Іс. 11, 1-2); “Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл” (Іс. 7, 14). І цього Месію пророк провіщає так виразно, так ясно, що лишень засліплені жиди цього бачити не хочуть. Перед Месією прийде Його Предтеча: “Голос чути: – Стеліть Господеві дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!” (Іс. 40, 3), а тоді “…хлоп’ятко нам народилося, Сина нам дано; влада на плечах у Нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру. Щоб збільшити владу в безконечнім мирі на престолі Давида і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки” (Іс. 9, 5-6). 

Святий пророк далі розповідає про чуда Спасителя: “«…Ось Бог ваш! Помста надходить, відплата Божа: Він прийде й спасе нас». Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться.

Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки” (Іс. 35, 4-6). А Спасителя за це чекають муки і смерть: “Та Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть Його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст. Насильно, скорим судом Його вхопили. Хто з Його сучасників думав, що Його вирвано з землі живих і що за гріхи народу свого Його побито аж до смерти?” (Іс. 53, 4-9). Та попри все віра в Спасителя засяє далеко і хрест Його пригорне до Нього всіх: “Устань, засяй! Зійшло бо твоє світло, слава Господня засяяла над тобою!” (Іс. 60, 1). “Сонце твоє не зайде більше, і місяць твій більш не убуде; бо Господь буде твоїм вічним світлом, прийде кінець дням твого смутку” (Іс. 60, 20). 

За проповідь Божого слова святий Ісая багато страждав, лиш у царя Єзекії він був у великій пошані. Той прислухався до його порад і просив про молитви. А коли асирійці оточили Єрусалим (сталося це на 14-ий рік правління Єзекії), і для міста вже не залишилося жодної надії, тоді Єзекія роздер свій одяг на знак смирення перед Господом і послав до пророка, щоб той молився, та Ісая заспокоїв царя, що Господь оборонить місто. І справді, Божий ангел уночі вбив 185 тисяч асирійців, а їх цар Санхериб утік до Ніневії, де його убили власні сини. 

А коли Єзекія тяжко занедужав, молитвами святого Ісаї Бог продовжив цареві життя на 15 років. А свою обітницю Господь Бог затвердив чудом: день, коли цар був оздоровлений, тривав на десять годин довше, ніж зазвичай. Своєю молитвою святий Ісая випросив у Господа, щоб з гори Сіон витекло джерело, яке пророк назвав “Силоам”, тобто “послане від Бога”. 

Наступником побожного Єзекії став його безбожний син Манассія, який поклонявся ідолам, а пророків убивав. Та святого Ісаю це не злякало, він гостро картав його злобу, тоді цар наказав його запхати в дуплаву колоду і перерізати пилою надвоє. Так святий пророк прийняв мученицьку смерть. Усі його пророцтва сповнилися. Пречиста Діва породила Сина і як агнець цей Син прийняв страждання і смерть задля нашого спасіння; сяє і красується новий Єрусалим – свята Церква – і почитає пам’ять цього великого пророка, що провістив прихід Спасителя. 

______________

У той самий день

Святого мученика Христофора

Тропар, глас 4: Одежею крові прикрасившись, перед Господом, царем Сил, стоїш, Христофоре приснопам’ятний, де й з безплотними і мучениками співаєш трисвятим і страшним співом, тому молитвами твоїми спасай стадо твоє. 

Кондак, глас 8: Подвиг мучеництва звершивши, славний, прийняв єси вінець перемоги від Бога, Христофоре блаженний, якого умоли, щоб від буд ізбавив Він нас. 

Святий Христофор був поганином, та навернувся, прийняв хрещення з рук святого Вавили, єпископа Антіохії (його пам’ять вшановуємо 7 вересня). За імператора Деція він постраждав за святу віру в Ликії. Святий витерпів багато мук, під час яких до віри Христової навернулося багато поган. Мучитель підіслав до нього двох жінок блудниць, щоб схилили його до гріха, та повернулися вони від святого вже навернені – повірили в Христа і прийняли мученицьку смерть. Вони називалися Аквилина і Калинікія. Мученицьку смерть святий Христофор прийняв, згідно з Часословом, у 248 р. Його мощі перенесли до Іспанії, а згодом в Сан-Дені, у Франції. Західна Церква звертається до нього про допомогу в часи пошестей.

У той самий день

Перенесення чесних мощей во святих отця нашого Миколая Чудотворця з Мир у Барі

Тропар, глас 4: Настав день свята світлого,* місто Барі радіє і з ним уся вселенна ликує піснями і співами духовними.* Днесь бо священне торжество перенесення чесних і багатоцілющих мощів святителя й чудотворця Миколая,* як сонце незаходиме, возсіяло світлозоряними лучами* і розганяє темряву спокус і бід від тих, що з вірою взивають:* Спасай нас як заступник наш великий, Миколаю. 

Кондак, глас 3: Як звізда зійшла від сходу до заходу,* так мощі твої, святителю Миколаю,* а море освятилося твоїм шестям* і город барський приймає через Тебе благодать,* бо задля нас Ти явився як чудотворець найкращий, предивний і милостивий. 

Пам’ять великого покровителя Руської землі святого Миколая Чудотворця ми вшановуємо 6 (19) грудня. Сьогодні святкуємо перенесення святих мощей з міста Мир до Барі, в Апулії (провінція в Італії). Ця подія відбулася 1087 р. за правління грецького імператора Олексія Комнина, в часи, коли турки нищили християнські землі і серед інших розорили в Ликії місто Мири, де в церкві покоїлися мощі святого Миколая. Тоді святитель Миколай явився ві сні одному священикові з міста Барі на ім’я Луп, і сповістив йому свою волю, аби його мощі було перенесено до Барі. Луп розповів про це об’явлення; усе місто перебувало у великому піднесенні і тоді вислали три кораблі до Мир. 

Церква, де покоїлися святі мощі, збереглася цілою, при ній мешкали чотири монахи. Мощі святого Миколая знайшли під підлогою церкви; вони поширювали на ціле приміщення надзвичайний аромат. Загорнувши покривалом, мощі перенесли на корабель, також узяли і двох монахів з цієї церкви і подалися до Барі, куди прибули 9 травня 1087 р., в неділю увечері після 20-денної подорожі. Усе місто вийшло на берег, духовенство на чолі з єпископом Урсоном ішли зі свічками і кадилом. Зі співами і плачем вірних святі мощі перенесли до церкви святого Венедикта. 

Зразу ж після цього вірні розпочали будову великої церкви на честь святого Миколая, яку закінчили через три роки. Сюди було перенесено мощі святого і в золотій домовині покладено на престолі. Там вони покояться і до нині, і до нині з них витікає цілюще благовонне миро. 

Під час перенесення святих мощей з Мир до Барі діялися великі чуда. Уже в перший день по прибуттю до Барі зцілилося близько 40 хворих і калік, і ці чуда повторювалися кожного дня. Нехай же поміч святого Миколая, покровителя святої Руси, не полишає нас ніколи, а молитви наші до нього нехай не припиняються, як не припинялися усі ці віки. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.05.2017р. Б. / Святого апостола і євангелиста Йоана Богослова; Преподобного Арсенія Великого

Святого, славного і всехвального апостола і євангелиста Йоана Богослова

Тропар, глас 2: Апостоле Христа Бога возлюблений,* поспіши ізбавити людей безодвітних;* приймає Тебе, що припадаєш, той, хто прийняв Тебе, як Ти припав до грудей.* Моли його, Богослове, щоб розігнав хмару поган, що налягає,* і проси для нас миру і великої милости. 

Кондак, глас 2: Величні діла твої, дівственнику, хто оповість?* Даруєш бо чудеса і розливаєш оздоровлення,* і молишся за душі наші як богослов і друг Христовий. 

Святий апостол і євангелист Йоан був сином Зеведея і Саломії та братом святого апостола Якова. Обоє вони, як і їх батько, були невченими рибалками. Коли Христос, побачивши їх у човні, покликав, “вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним” (Мт. 4, 22). Йоан був тоді молодий літами. Він з дитинства вірно служив Богу в добровільному дівицтві, і, як кажуть святі Єронім і Августин, за чесноту чистоти став гідним незвичайних дарів Христа Спасителя. 

Коли через кілька місяців Ісус Христос зі своїх учнів вибрав дванадцять апостолів, то серед них виявилися брати Йоан і Яків, “й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому” (Мр. 3, 17). Ісус назвав їх Синами грому тому, що як грім чути далеко, так і чути було їх проповідь слова Божого серед народів. Святий Йоан був одним з трьох вибраних учнів, яких Ісус всюди брав зі собою. Так, Петро, Яків і Йоан були при оздоровленні тещі святого Петра, при воскресенні дочки Яїра, при всеславнім Преображенні Христа, а потім і при останній перед страстями молитві в Гетсиманії. Петра і Йоана Господь послав, щоб приготували Останню вечерю. А під час тої вечері Йоан сидів найближче до Христа Спасителя і “схилився йому на груди” (Йо. 21, 20). А святий Йоан Золотоустий каже: “На грудях Христа Йоан почерпнув таку мудрість, якої не вдалося почерпнути нікому зі смертних”. Святого Йоана в Євангелії кілька разів названо “возлюбленим” учнем Ісуса, що святий Григорій Ниський тлумачить так: “Ісус любив його, бо Йоан завдяки своїй великій чистоті став гідний тої вищої і більшої любови. На запитання Йоана, хто з апостолів передасть Спасителя мучителям, Христос сказав, що є ним той, кому Він подасть змочений хліб, “...і вмочив кусень, і подав його Юді Іскаріотському, синові Симона. І ввійшов тоді за куснем у и:ього сатана” (Йо. 13, 26-27). 

Коли воїни в Гетсиманії зв’язали руки Ісуса, а всі апостоли розбіглися, коли навіть Петро зрікся Його в притворі архиєрейської палати, тоді один лиш Йоан перебував при Ньому; він стояв під хрестом і сам Спаситель довірив йому найбільший скарб – Пресвяту Богородицю: “Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Йо. 19, 26-27). “Христос на хресті зробив заповіт, – каже святий Амвросій, – і той заповіт неначе підписав апостол Йоан, гідний свідок такого діла”. 

А коли Марія Магдалина “прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено Його!»” (Йо. 20, 2), тоді побігли вони обидва до гробу, але святий Йоан, “той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим” (Йо. 20, 4). Це любов до Спасителя підганяла його, він прийшов до гробу “і побачив, і увірував” (Йо. 20, 8). А коли під час ловлі риб на Тиверіядському озері Христос явився апостолам, то Йоан перший впізнав Його і “каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: «То – Господь!»” (Йо. 21, 7). 

Разом з іншими апостолами був він свідком Вознесення Господнього, а після Зішестя Святого Духа став разом з Петром проповідувати в Єрусалимі “Христа розп’ятого”. Він був свідком:, як святий Петро уздоровив кривого; обох їх ув’язнили, тримали цілу ніч у в’язниці, а наступного дня на суді фарисеї заборонили їм проповідувати Христа Спасителя, але св. апостоли запитали їх: “Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть!” (Ді. 4, 19). Вони обидва пішли до Самарії, щоб покласти руки на тих, кого навернув до віри і охрестив диякон Филип. А після Собору апостол Йоан навчав в Малій Азії, засновуючи в Ефесі та інших містах християнські громади. В Ефесі він пробув до 95 р., коли імператор Домитіян почав переслідування християн. Апостола Йоана перевезли з Ефесу до Риму і тут його бичували, а потім кинули в котел з киплячою олією. Однак, за волею Божою, та олія не завдала апостолу жодної шкоди, а імператор не посмів його далі мучити. Він засудив святого Йоана на вигнання на острів Патмос, поблизу берегів Малої Азії, в Егейськоиу морі.

На тому острові святий Йоан написав книгу своїх об’явлень, яка називається Одкровення. За словами святого Єроніма, вона містить у собі стільки тайн, скільки там є слів. Сам святий Йоан каже, що одної неділі сам Господь наказав йому записати все, що він побачить, і надіслати це сімом Церквам, які є в Азії. У перших трьох главах Одкровень містяться поради і застереження для цих Церков та їх єпископів. У наступних сімнадцяти главах подано об’явлення про майбутню долю Христової Церкви, про переслідування, які на неї чекають, та всупереч яким вона, після зруйнування Римської держави, буде поширюватися і міцніти. Двадцята глава описує боротьбу, яку Церква провадитиме з антихристом та його прихильниками і яка збудеться при кінці світу й закінчиться перемогою Церкви. А в останніх двох главах описано блиск і красу Христового царства і тих, хто це царство успадкує. Вони за добрі діла отримають вічне небо, тоді як грішних чекає вічне пекло. 

У 96 р. замість убитого Домитіяна на престолі сів добрий імператор Нерва, який дав свободу всім засудженим за Христову віру. Тоді апостол Йоан повернувся в Малу Азію, де управляв Церквою. Життя його було дуже строге, він не їв м’яса, не пив вина й одежу носив бідну. Вже в ті часи почали зароджуватися всякі єресі, що заперечували Божество Христа Спасителя. Тому апостол Йоан, після тривалих молитов і постів, написав святе Євангеліє, в якому найбільше наголошує на Божество Христа Спасителя (всі інші Євангелія більше говорять про людську природу Ісуса Христа). Воно починається словами: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” (Йо. 1, 1). Святий Августин каже, що євангелиста Йоана сміливо можна порівняти з орлом, бо він, немов орел на сонце, звернув око своє на вічне сонце Божества. Також святий Иоан написав три послання, котрі входять до Нового Завіту. 

Не можна його інакше назвати, як апостолом любови. Бо не лишень сам виявляв до всіх найбільшу любов, але й на кожному кроці цю любов проповідував. Ось кілька фрагментів з його послань: “Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде не знає бо темрява у нього засліпила очі” (1 Йо. 2, 10-11); “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними. І тому світ нас не знає, бо він Його не спізнав. Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є” (1 Йо. З, 1-2); “Ми знаємо що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває (1 Йо. 3, 14); “Кожен, хто ненавидить брата свого, – душогубець, а ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б” (1 Йо. 3, 15); “Дітоньки, не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою” (1 Йо. 3, 18). “Любі, любім один одного бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов” (1 Йо. 4, 7-8). “Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і Його любов у нас досконала” (1 Йо. 4, 12). “Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого»” (1 Йо. 4, 20-21).

То ж чи не слушно назвати святого Йоана апостолом любови? Передання розповідає таке про нього: В одному місті, поблизу Ефесу, святий Йоан зустрів вродливого юнака і довірив його опіці місцевого єпископа, щоб той привів хлопця до Бога. Через якийсь час, повертаючись з апостольської подорожі, апостол завітав до того міста і запитав у єпископа, де той юнак. Єпископ зі сльозами відповів, що юнак ставка злу дорогу, нині він є ватажком розбійників які промишляють в сусідніх лісах. Святий Йоан, не зважаючи на небезпеку, вирушив до лісу де розбійники його схопили і привели до свого ватажка. А той, побачивши Йоана, став утікати. 

Сину мій, – сказав святий апостол, – чому втікаєш від мене, свого отця? Я ж прецінь беззброиний старець. Стій, сину, і не бійся. Є ще надія. Я буду перед Христом відповідати за тебе. Якщо буде потреба, я радий померти за тебе, як Христос помер за нас, за твою душу я віддам свою. Стій і вір, що Христос послав мене!” 

А коли юнак залився сльозами, то святий Йоан обійняв його, втішив, вивів з лісу, вивів з -ліпного життя і спас його душу. І була ця любов не словом, а ділом. В останні роки свого життя, коли йому було вже близько ста літ і він вже не мав сили говорити довгих проповідей, то повторював учням своїм усе ті ж слова: “Діти мої, любіть брат брата!” 

А коли вони запитали його, чому він повторює постійно те саме, то святий Йоан відповів їм так: “Це заповідь Господа, а якщо б крім неї не було іншої, то й цієї досить було б для спасіння світу!”

Про смерть святого апостола Йоана знаємо, що наступила вона, коли йому виповнилося сто літ. Відчуваючи близький кінець свого життя, святий Йоан велів приготувати собі гріб, попрощався з учнями і мирно закінчив своє життя. Коли через якийсь час після його смерти християни відкрили могилу, то не знайшли тіла, а з могили підносився легенький порошок, який вірні збирали і зцілювали ним хворих. Пам’ять відкриття гробу Христова Церква вшановує 8 травня. 

__________
У той самий день

Преподобного отця нашого Арсенія Великого

Святий Арсеній народився в середині четвертого століття в Римі в одній з найстаріших і найславніших родин. З юних літ чесноти та вченість святого так прославили його, що Римський папа Дамасій I (366-384), отримавши прохання від імператора Теодосія Великого знайти відповідного учителя для його сина Аркадія, призначив на цей уряд Арсенія і наказав йому їхати до Царгорода. Імператор прийняв Арсенія з великими почестями, бо знав, який то тяжкий обов’язок учителя. Свого сина він цілковито віддав владі вчителя і просив, щоб той був юнакові за батька, більше, як сам цар, бо легше дитині дати на прожиття, як дати їй добру освіту. Тому імператор іменував Арсенія сенатором, тобто високим достойником, дав йому окрему палату, високу платню і призначив багато слуг, щоб йому служили. Одного разу імператор прийшов під час навчання і побачив, що син його сидить, а Арсеній, з шани перед царевичем, – стоїть. Імператор посадив Арсенія в крісло, а синові велів під час науки завжди стояти. 

Та попри славу і достаток, серце святого Арсенія прагнуло життя тихого і самотнього, тим паче, що його учень, молодий царевич Аркадій, не корився його вказівкам. Коли Аркадій в черговий раз напакостив, Арсеній висік його різками, тоді злопам’ятний панич задумав звести Арсенія зі світу. Після того святий Арсеній, з Божого об’явлення, покинув палату та почесті і сів на корабель, що прямував до Олександрії. Було це близько 390 р. В Єгипті він подався до Скитської пустелі, що тоді славилася життям своїх відлюдників. Він оселився в маленькій келії і жив тихо, бо боявся, щоб не повернули його назад на царський двір. Він ні з ким не говорив, хіба лиш тоді, коли була крайня потреба; весь час перебував у молитві, у розважанні про смерть і суд, постив, умертвляв своє тіло, завжди спав сидячи і дуже коротко, бо, як сам казав, для монаха досить однієї години сну. 

Та слава про його ангельське життя ширилася все далі і далі, й дійшла аж до Царгорода, де на престолі після смерти свого батька сидів імператор Аркадій, учень святого Арсенія. Західною частиною держави правив його брат, і похресник Арсенія, Гонорій. Аркадій написав до святого Арсенія листа, в якому просив його, щоб той простив йому гріх молодости і молився за нього і за Гонорія. Також імператор дозволив преподобному брати з царських доходів із Єгипту все, що йому буде потрібне на утримання тамтешніх монастирів. Святий Арсеній на листа не відписав, а від себе просив передати імператорові, що завжди молиться за всіх, а отже – і за нього. І жодних дарів він не прийняв, бо, посвятившись Богу, не може займатися світовими марнощами. 

Один з родичів святого у Римі почув, що Арсеній живе в великій убогості і переписав йому весь свій маєток. Та святий Арсеній не прийняв цієї спадщини і сказав так: “Ще місяць не минув, як помер мій родич, а я вже мертвий стільки літ, скільки є монахом; як ото ще живий міг заповісти щось небіжчикові”. 

Чим більше пригадував він собі вільне життя на царському дворі, тим більше умертвляв своє тіло. Там він носив золотом ткану парчу, тут його одежею була волосяниця; замість добірних страв він їв тут сухий хліб, і то лиш після заходу сонця, а вбогість його була така, що не раз йому не ставало навіть того хліба на нужденне прокормлення. Він, як і інші монахи, плів з пальмового листя кошики, а воду, в якій мочив листя, міняв лиш раз у рік, щоб ще більше умертвляти свій нюх, який звик був колись до дорогих запахів двірського кадила. 

Таким строгим життям він нажив собі різних хворіб і, за наказом настоятеля, мусив заживати ліки, а що був бідний, і не мав їх за що купити, то мусив просити милостиню. Потім преподобний Арсеній усе життя дякував Богу, що дозволив йому в біді просити милостиню і так цілком впокорити в собі духа гордости. А понад усе святий полюбив мовчазливість. У церкві на молитві він завжди ставав за стовпом, щоб його ніхто не бачив і щоб він нікого не бачив. Коли ігумен Марко запитав його якось, чому він утікає від братів, святий Арсеній відповів: “Бог один знає, як дуже я вас люблю; та є одна трудність: не можна водночас мати до діла з Богом і з людьми”. 

Одного разу відвідали його патріярх Олександрії Теофіл та один дуже знатний вельможа і попросили святого про духовну науку. Преподобний Арсеній запитав їх: “Чи зробите те, про що вас буду просити?” 

“Зробимо!” – відповіли вони в один голос. 

“То в такому разі, прошу вас дуже, ніколи не приходьте до мене”, – сказав святий слуга Божий.

Преподобний Арсеній часто повторював такі слова: “Я не раз шкодував про те, що говорив, та ніколи не шкодував про те, що мовчав”. Кожного дня він питав себе: “Чого ти сюди прийшов? Навіщо покинув світ і чого тут шукаєш?” Так, завжди пам’ятаючи про Бога, дійшов він до високої досконалости. Він часто просив дати йому науку в благочестивих, але простих, неписьменних монахів, а коли його питали, яка йому, такому вченому, з того душевна користь, він відповідав: “Я навчився латинської і грецької мудрости, та не знаю того, що знають вони, бо не маю їх смирення, яке є початком усякої мудрости”. 

Коли близько 430 р. поганські племена стали заходити в Скитську пустелю, преподобний Арсеній перебрався до Троє, а потім до Канопе, в долішнім Єгипті, де пробув десять років. У тому часі одна достойна пані, яка знала святого Арсенія ще з царського двору, поїхала до Канопе, щоб побачити його і попросити благословення. Коли вона припала до його ніг, святий гостро сказав до неї: “Якщо ти прибула сюди, щоб подивитися, як я виглядаю, то подивися – ось я стою перед тобою. А якщо ти чула дещо про триб мого життя, то треба було наслідувати це життя, а не приїжджати сюди. Хіба не знаєш, що невіста повинна жити у своєму домі, тихо і богобоязливо? Чи, може, ти приїхала, щоб потім чванитися: «Ось це я бачила Арсенія», і оповідати про це іншим?” Так уникав він усякого товариства, що віддаляло душу від Бога.

А коли прийшов час закінчити земне життя, Бог об’явив святому Арсенію годину його смерти; він же попросив своїх учнів, щоб після смерти мотузкою прив’язали його за ноги і відволікли в якісь дебри, щоб не плакали за ним, натомість щоб часто поминали його на Службі Божій. Перед самою смертю святий дуже плакав, а коли учні його запитали, може він боїться смерти, відповів: “Так, усе своє життя я боявся її, а тепер боюся найбільше”. 

Помер святий Арсеній на 95 році життя, у 449 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.05.2017р. Б. / Суспільний запит на попа

Днями один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.

Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б, почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.

Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.

Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як він її розумів:

- Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.

Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну кишеню та про суспільний статус.

Останній рік у медійному просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.

Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям. Тільки ж що матиме такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..

арх. Ігор Ісіченко

Джерела:      archbishopihor.blogspot.com

Воїни Христа Царя

18.05.2017р. Б. / Фільм про Патріарха Йосифа Сліпого покажуть у Харкові та Полтаві

Фільм про Патріарха Йосифа Сліпого “Справа “Рифи” покажуть у Харкові та Полтаві.

Полтава, субота 27 травня

Кінотеатр Wizoria – РК Колос, вул. Гоголя, 22.

початок о 17.00

Харків, неділя 28 травня

Кінотеатр “Боммер”, вул. Полтавський шлях, 6.

Початок 0 15.00

Рішенням Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2017 рік проголошений Роком пам’яті патріарха Йосифа Сліпого на честь 125-ї річниці від його народження.

Патріарх Йосиф – предстоятель УГКЦ у буремні роки тоталітарних переслідувань, довголітній незламний в’язень радянських лагерів, людина великої сили духа і великих бажань, чоловік невтомної праці і глибокої мудрості, християнський подвижник і праведник.

Про обставини арешту, ув’язнення та звільнення Йосифа Сліпого розповідає фотострічка «Справа «Рифи», яка вийшла цього року.

Джерела:  ugcc.kharkiv.ua

Воїни Христа Царя