Нещодавно
в глибинах світового павутиння Інтернету серед іншого наткнувся на
доволі грубу критику кількох священиків, які радо глузували з «хлопської
мови» в устах священика, тобто, йшлося про використання в мовленні
наддністрянського говору. Чимось ці священичі глузування нагадали
ситуацію часів Руської трійці. Адже і тоді було несприйняття «хлопської
мови» в устах священика.
Біда нашої мови в тому, що вона просто приречена. Адже, коли зникають
живі говори та діалекти, літературна мова перестає розвиватися, чахне і
вмирає, оскільки відривається від живого словотворення, від збагачення
формами й фразеологізмами.
На сьогоднішній день ми стикаємось з катастрофічною ситуацією
стосовно діалектів і нарічь української мови – вони просто вимирають,
втрачають живих носіїв. Адже, говорити діалектом у нас – соромно,
непрестижно, непатріотично… Навіть патріотичне середовище бере на кпини
тих, хто пробує зберігати власний діалект. А в школі діти, носії ледь
животіючих діалектів, стикаються з висміюванням, поправлянням «ти не
правильно говориш» і т.п..
Наші патріоти і націоналісти, воюючи з діалектами, свідомо чи ні просто знищують мову, яку вони, начебто, боронять.
Мій особистий досвід спілкування з європейцями свідчить, що європейці
при першій ліпшій можливості стараються спілкуватися рідним діалектом, і
не тільки не стидаються цього, а навпаки пишаються. Вони не приховують
свого походження, свого коріння. Більше того, їм приємно, коли іноземець
у спілкуванні з ними старається вживати, принаймні, слова з їхнього
діалекту.
Война з хлопсков говірков – то тилько вислід дикунської
меншовартости, котра не може ніяк дійти до розуму. Прикро, але факт –
нищачи діалекти – підриваємо коріння отої мови, яку, начебто, боронимо,
любимо, плекаємо.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар