31.03.2018р. Б. / «В кризі не можемо припиняти діалогу», — Глава УГКЦ газеті «RZECZPOSPOLITA»

Сучасна культура набирає все більше і більше індивідуалістичних рис, завдяки яким ми зараз думаємо категоріями не крізь призму «ми», а через призму «я», тобто не хочемо покидати своє поле індивідуальності. Ось чому нам сьогодні є вельми непросто говорити про спільне благо, зокрема про благо держави. Однак, ми як християни маємо можливість зцілити це та допомогти одне одному, особливо коли Європа переживає хвилі випробувань, до яких можна віднести і українсько-польські відносини. Саме тому, щоб популізм та «різні» бачення історії нічого не зруйнували між нашими народами, ми повинні вийти назустріч і побачити біль іншого. Адже у кожного свій біль, свої рани та своя історія...

Про ці та інші не менш важливі аспекти українсько-польського діалогу наголошував Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у інтерв’ю виданню «Rzeczpospolita».

Діалог як можливість почути одне одного

За словами очільника нашої Церкви, ми повинні працювати над новими ініціативами (які надходитимуть з обох боків кордону), щоб українці та поляки могли зустрітися одне з одним. Діалог є одним із успішних способів відкритися одне одному. Проте, особливо важливою, звісно, є спільна молитва.

«Передусім, діалог — це можливість поговорити. Відповідно до традиції Східної Церкви, діалог є таємницею (загадкою). Діалог складається з двох фаз: слухання і мовлення. Тож, коли ми слухаємо, ми приймаємо дійсність і гідність іншої людини. Проте, часом наша розмова є лише набором монологів. Ми спілкуємося між собою, але ми не можемо піти на діалог, бо ми не здатні наважитися послухати, — запевняє Предстоятель УГКЦ. — Проте, цей момент слухання — є важливим елементом діалогу. З іншого боку, це говорить і про суть діалогу.

Слухаючи іншу людину, нам зовсім не обов'язково з нею погоджуватися. Однак, саме момент відповіді попри наш біль, його вербалізація є елементом терапії. Ось чому діалог так важливий. Проте він не є «одноразовим» актом, це доволі довгий процес... Діалог не слід переривати. Я застосую це до релігійного життя: коли я відмовляюсь від діалогу з Богом, то я вчиню гріх і шукаю можливість виправитися, щоб відновити своє спілкування з Ним. І це схоже з нашими міжособистісними стосунками. Ми не можемо обмежуватись лише мовленням, ми також повинні слухати цей діалог», — переконує Глава Церкви.

Роль і місце Церков в українсько-польському діалозі 

«Наші Церкви, особливо Греко-Католицька та Римо-Католицька, повинні бути каталізаторами діалогу з Богом, між людьми та нашими народами», — підкреслює в інтерв’ю Блаженніший Святослав. На його думку, примирення та прощення мають стати частиною особистої культури кожного українця та кожного поляка. На жаль, коли Церква просуває діалог вперед, то політики часто завдають йому значної шкоди і навіть руйнують його...

«Політики мають свої цілі та шукають різні шляхи для їх досягнення. Іноді вони зовсім не переймаються, використовуючи Церкви для підвищення свого рейтингу в очах виборців, але на шкоду нашим народам, а іноді і самим Церквам. Одна людина одного разу сказала мені, що для крайніх лівих Церква завжди буде надто правою, для крайніх правих буде занадто лівою, надто матеріальною для екстремального спіритуаліста, а дуже духовною для матеріаліста. А Церква перебуває у центрі, бо у ній перебуває Христос. Завдання Церкви — це проповідувати вчення Христа та бути місцем, де Він перебуває. Звичайно, ми є частиною громадянського суспільства та втілюємо в життя принципи соціальної доктрини Церкви, в певному сенсі, ми співпрацюємо у створенні держави. Проте, це не наша належна місія, бо наша мета — побудувати Царство Боже», — наголошує духовний лідер греко-католиків.

Про тенденції інструменталізації історії

Він також зауважив про ще одну небезпечну тенденцію, яка виникає між польським і українським народами, — це інструменталізація історичної пам'яті та створення нових історичних міфів. Сучасне молоде покоління не зовсім добре знає та орієнтується в історії своєї країни, особливо в гострих та складних періодах. Тож популісти користуються цим, адже легко маніпулюють історичними темами. У зв’язку з цим, історики мають зрозуміти одне одного, щоб прийти до спільних висновків.

«Сьогодні, щоб очистити і нормалізувати наші дискусії щодо минулого, історики повинні багато працювати. І що не менш важливо, вони мусять не зробити історію інструменталізованою, а навпаки — мати повну свободу досліджень», — додав під час розмови Блаженніший Святослав.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

29.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ до молоді: «Не знайти свого покликання в житті – означає змарнувати його»

Покликання – це і є твоя відповідь, дорога молоде, на Божий заклик. Не знайти цієї відповіді – означає змарнувати життя, прожити не своє життя, написати чернетку життя, так і не засмакувавши його вповні. Про це сказано в щорічному Посланні Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава до молоді на Квітну неділю.

Квітна неділя – день тріумфального в’їзду Христа в Єрусалим, традиційно для нашої Церкви є нагодою звернутися до молоді з особливим привітом і молитвою. Як мовиться у Посланні, упродовж цього року вся Церква, в Україні та у світі, особливо уважно намагається слухати свою молодь, адже в жовтні представники Вселенської Церкви з різних країн та континентів зберуться в Римі на Папський Синод, присвячений темі «Молодь, віра та покликання».

Під час входу Ісуса до міста саме молодь приймає виклик і визнає Христа як Бога, як Месію, який приносить свободу, відкриває живе спілкування з Господом Богом. Цей виклик стає для молоді покликанням – до нових стосунків з Богом, – покликанням до Любові та справжнього і повного Життя.

«Дорогі молоді українці, – запитує Предстоятель Церкви, – чи ви готові сьогодні у своїх обставинах відповісти на виклик до нового життя, до нового майбутнього?»

Водночас Архиєрей закликає шукати свою творчу відповідь, як саме бути християнином у сучасному світі. «Своїм входом у Єрусалим Христос не просто кидає виклик – Він і сьогодні кличе кожного з нас іти за Ним. Як і два тисячоліття тому, саме молодь покликана відповісти на цей заклик, а не просто спостерігати», – мовиться у Посланні.

«Дозвольте мені від імені Церкви, – звернувся у тексті Блаженніший Святослав до молоді, – також кинути вам виклик – частіше бути з Богом, присвячувати Йому більше свого часу та уваги, довше приватно молитися, заглиблюватися у Святе Письмо. Роздумуючи над проповіддю Христа, багато почуєте про дію: Він сам перебував у постійному русі – між містами і людьми, і своїх послідовників, зокрема й нас, закликає до діяльної віри та любові до Бога й ближнього».

Бути християнином, переконує Патріарх Церкви у Посланні – це дія. Це означає іти за Христом, відповісти на Його фундаментальний поклик, розділити з Ним життя, смерть і воскресіння. Бо шлях нашого Спасителя – це життєва історія кожної віруючої людини.

У Послані духовний лідер греко-католиків запрошує кожну молоду людину поставити собі основне питання: як розпізнати, до чого Бог мене кличе? Що саме я маю зробити в житті, щоб бути щасливим? Як використати даровані мені таланти, здібності та вподобання? Ким я маю бути? Лікарем чи музикантом? Захищати свою країну зі зброєю в руках? Бути волонтером на Сході? Як змінювати свою країну? Як робити світ кращим?..

На ці та безліч інших запитань, вважає Предстоятель, мають сьогодні відповісти молоді люди в Україні та в усьому світі, який стає дедалі мінливішим, швидшим, з безліччю глобальних можливостей, загроз і проблем. Світ налягає, очікуючи відповіді, Бог же кличе – Він є викликом, що дарує нам особисте життєве покликання.

«Покликання – це і є твоя відповідь, дорога молоде, на Божий заклик. Не знайти цієї відповіді – означає змарнувати життя, прожити не своє життя, написати чернетку життя, так і не засмакувавши його вповні», – просить задуматися Предстоятель УГКЦ.

«Дорогі дівчата і хлопці, майте відвагу відповісти на виклик – здійснити Богом дане вам покликання! Майте сміливість відповісти на поклик Христа! Будьте собою!» – закликав молодь Глава УГКЦ.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

28.03.2018р. Б. / Дві зради: Велика Середа

У час Страстей Ісуса зрадили двоє апостолів, Його учнів – Юда і Петро. І лише перед іменем одного з них нині є титул «святий». Чому Юда зрадив Христа? Це не був спонтанний вибір, він мав глибші передумови. Юда обманював бідних, висміював подаровану Марією запашну олію; він звертався до єврейської влади, намагаючись набити ціну своїй зраді. І тільки після цього так сталося, що «ввійшов до нього сатана» (Йн. 13,27).

Усе це відбулося за ініціативою Юди, так він закладав основи для зради – задовго до неї. Коли Христос указав на цю зраду через кусень хліба, Юда спитав: «Напевно, це не я?» – й отримав відповідь: «Ти сказав». Юда сам зробив цей вибір; він довго працював над цим вибором. Так сказав Юда, а не Ісус.

А як щодо іншої зради, як щодо Петра? Він згрішив, тричі виявивши слабкість і боязливість. Його благі наміри, висловлені на Тайній Вечері, нівелювало потрійне зречення. Як і Юда, він став зрадником. Але, на відміну від Юди, Петро не закладав підвалин для невірності; це був лише первородний гріх і людська слабкість. Петро згрішив за власною ініціативою, але ця дія була спонтанна й незапланована.

Схоже, зрада Христа – це не поодинокий випадок: «Всі бо згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3,23). Але деякі люди каються й повертаються до духовного життя, а інші залишаються в темряві смерті. Відмінність між Петром та Юдою – це різниця в їхніх серцях, схильних робити добро чи зло; цю схильність апостоли довго плекали своїми вчинками.

Коли ми грішимо, то який наш фундамент – гріх чи покаяння? Сьогодні, у Велику Середу, розпочинається те, що завершиться стражданнями Великої П’ятниці й величчю Великодня. Ми знаємо, що будуть героїзм і трагедія, страх і покута, що десь там, у найпотаємніших куточках людської душі, закладатимуться фундаменти майбутнього життя. Це драма, в якій ми не глядачі, а учасники. Ось тепер і запитай себе: ти наслідуєш Юду чи Петра? Який фундамент ти закладеш у своєму серці?

Бр. Гіацинт Грубб ОР, «Dominicana»

Джерело: КМЦ

27.03.2018р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (19.03–25.03)

17 березня 2018 року,  у Києві провели організаційну зустріч Всецерковного з’їзду мирян УГКЦ, який відбудеться у листопаді цього року. У даному з’їзді візьмуть участь греко-католики як з України, так і з Діаспори. Метою цього з’їзду є об’єднання мирян задля розуміння потреб сучасного покоління. Це має допомогти Церкві краще та якісніше служити кожній людині задля спасіння її душі. Учасниками підготовчої зустрічі стали мирянські рухи та спільноти міста Києва, а зокрема «Лицарі колумба», «Віра і світло», «Виноградник», та «Покоління Любомира», а також працівники Патріаршої курії та Київської архиєпархії.

У вівторок, 20 березня, в Інституті кримінально-виконавчої служби відбулося тематичне заняття представників Душпастирської ради з питань релігійної опіки у пенітенціарній системі України з курсантами 3-го і 4-го курсів. Священик Костянтин Пантелей (УГКЦ) з шейхом Рустамом Гафурі (ДУМУ) брали участь у першій зустрічі із десяти запланованих. Тема заняття "Зміст та перспективи душпастирської опіки засуджених в Україні. Міжнародний досвід пенітенціарного капеланства." 

20-21 березня  у Папському Університеті Урбаньяна (Ватикан) відбувся VI інтенсивний курс-семінар про злочини зарезервовані Конгрегації Доктрини Віри під назвою «Практичні випадки і практика Конгрегації Доктрини Віри». Захід, організований для працівників єпархіальних курій, трибуналів, членів інститутів посвяченого життя, студентів канонічного права, мав на меті ознайомити слухачів з практикою, яку застосовує Конгрегація Доктрини Віри при вирішенні злочинів, їй зарезервованих, т.зв. Delicta graviora. Серед доповідачів відомі викладачі папських університетів, працівники Конгрегації Доктрини Віри та Трибуналу Апостольської Пенітенціерії.

В четвер, 22 березня, у приміщенні Курії Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ у Тернополі відбулися річні збори товариства українських каноністів. Захід розпочався молитвою та благословенням Владики Василія (Семенюка), Архиєпископа і Митрополита Тернопільсько-Зборівського УГКЦ. Метою Товариства є співпраця в галузі практики та науки серед спеціалістів канонічного права. Товариство займається дослідженням та вивченням церковного права.

Отець Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ, уже майже тиждень перебуває у США , а саме на Українській Католицькій парафії Хрещення Господнього у місті Сент-Пітерсбург, штат Флорида. Окрім спілкування із прихожанами храму, етнічними українцями, активістами, отець також зустрівся із американським суддею, українцем за походженням, та президентом Американсько-Української Медичної Фундації паном Любомиром Яхницьким.  За сприянням Американсько-Української Медичної Фундації було отримано дозвіл від Збройних Сил США на переклад українською мовою кількох книг, що пов'язані із психологією ведення бою, посттравматичним синдромом та якостями офіцера-лідера. Впродовж кількох років Союз Українок Америки (СУА) активно підтримує душпастирські та виховні проекти для дітей-сиріт, потребуючих дітей. Зокрема, під час російсько-української війни, членкині СУА надають допомогу пораненим військовослужбовцям, сім’ям, які втратили рідних на війні, багатодітним родинам та дітям із так званої «сірої зони». Велику увагу учасниці СУА надають одиноким людям та тим, хто має особливі потреби.

В суботу, 24 березня, одеські католики пройшли хресною ходою вулицями міста. Понад чотири сотні віруючих з Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков, а також представники студентства, пройшлися вулицями Одеси з розп'яттям і молитвами. Єпископ УГКЦ Михаїл (Бубній) зазначив, що перед Великоднем і страсним тижнем всім слід задуматися про страждання Спасителя і знайти в собі силу дійти до кінця свого духовного шляху, незважаючи на всі труднощі і клопоти життя. "Крокуючи вулицями Одеси, ми молимося за всю Україну, за її воскресіння, за мир і спокій, - про що ми вже чотири роки просимо Господа» - зазначив єпископ.

Багатотисячна процесія пройшла у неділю,  25 березня, центральними вулицями Тернополя. Щорічний молитовний похід християн, який проводить УГКЦ у часі Великого Посту, другий за чисельність після Всеукраїнської прощі до Зарваниці, очолив Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій (Семенюк) та близько 150 священнослужителів. 80-тикілограмовий дерев’яний хрест почергово несли духовенство, представники влади, волонтери, бійці, капелани, ректори ВУЗів Тернополя, представники різних суспільних ланок, молодіжних спільнот, молитовних груп. За різними підрахунками та версією служби поліції у молитві, яка тривала близько 3 годин, взяли участь близько 20 тисяч тернополян. Усі молилися за мир в Україні.

В цей день військові капелани Львівської архиєпархії УГКЦ: о. Юрій Цюпка та брат Юрій Балух відвідали курсантів Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, які проходять польові навчання на Яворівському полігоні. Капелани разом із військовими молились Святу Літургію за мир в Україні, за військо та за примноження любові в українському народі.

Пропонуємо до Вашої уваги:

6 ПРАКТИЧНИХ ПОРАД НА ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ПОСТУ

ХРИСТИЯНИ УКРАЇНИ ЗАКЛИКАЮТЬ ПРИЄДНАТИСЯ ДО ІНІЦІАТИВИ ПІДПИСАТИ ПЕТИЦІЇ ЩОДО ЗАХИСТУ СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ ТА ІНСТИТУТУ СІМ’Ї

“ВЕЛИКИЙ ПОКАЯННИЙ КАНОН АНДРЕЯ КРИТСЬКОГО — ЦЕ ВЕЛИКА СПОВІДЬ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ!” — ГЛАВА УГКЦ

«ТОГО, ХТО ДОВГО СПИТЬ ЗРАНКУ, НАСТИГНЕ БІДА, ЛИХО І ВБОГІСТЬ», — БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ

«ДЛЯ ТОГО ЩОБ ДІЛИТИСЯ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ БАГАТИМ», – ДУМКИ ГЛАВИ УГКЦ ПРО БАГАТСТВО

ГЛАВА УГКЦ: «УМІТИ БУТИ БАГАТИМ – ЦЕ МИСТЕЦТВО»

ПРИВІТАЛЬНЕ СЛОВО МИТРОПОЛИТА ЛЬВІВСЬКОГО НА КОНФЕРЕНЦІЇ «ПАТРІАРХ ЙОСИФ І УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ»

ЄПИСКОП ПРОСТЯГНУВ РУКУ В'ЯЗНЯМ, ЩОБ ПРИГАДАТИ ПОКЛИКАННЯ КОЖНОЇ ЛЮДИНИ ДО СВОБОДИ

ТРИ ПЕРШІ КРОКИ ВИХОДУ ІЗ ЗАЛЕЖНОСТІ

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІРНИМ ЩОДО ОСІБ ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ОБОВ'ЯЗКУ СВЯЩЕННОДІЯТИ

Джерело:  Воїни Христа Царя

26.03.2018р. Б. / Військові капелани провели неділю із бійцями

У неділю, 25 березня 2018 року, військові капелани Львівської архиєпархії УГКЦ: о. Юрій Цюпка та брат Юрій Балух відвідали курсантів Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, які проходять польові навчання на Яворівському полігоні.

Капелани разом із військовими молились Святу Літургію за мир в Україні, за військо та за примноження любові в українському народі. Майбутні офіцери ЗСУ чисельно приступили до Святих Тайн Сповіді та Євхаристії.

Вже традиційно по завершені молитви душпастирі провадили духовні бесіди із  майбутніми офіцерами ЗСУ.

Додамо, що цього дня капелани також молились Святу Літургію із солдатами строкової та контрактної служби в одному з військових поселень полігону.

Джерело:  Воїни Христа Царя

22.03.2018р. Б. / Слово Євангелія на війні (+VIDEO)

16-18 березня 2018 р. відбулися великопосні реколекції і євангелізаційні місії у м. Маріуполі Донецької обл., які провели о. Михайло Іваняк, редемпторист та сестри-редемптористки с. Наталя Коромець та с. Августина Зембіцька.

Вірні з парафії Преображення Господнього мали можливість роздумати над тим, як Бог присутній у щоденному житті християнина через молитву. Особлива присутність Бога і Його любові проявилася у Христових стражданнях. Місіонери мали змогу також відвідати військові частини і разом із воїнами, які несуть своє служіння на фронті РУВ (т.зв. "зоні АТО"), роздумати над Христовими стражданнями, молитись за мир в Україні, а також просто поспілкуватись.

За цей час ми мали можливість по-особливому торкнутися життя людей на сході України. Побувати в містах і селах, де ще відчувається радянський безбожний дух, де зло несе війну, страждання, втрати. Це був час, коли власні життєві історії військових ставали реколекціями і для нас, бо там, де є відчай, біль, смерть, там, де здається, що Бог нікому не потрібен, кожна людина, з якою ми зустрілись, насправді шукала того, що може дати тільки Він.

Перебуваючи тут, йдучи шляхом цих людей, можна дуже глибоко торкнутись як безмежної Божої любові на хресті, так і безмежної надії у Христовому Воскресінні. На завершення нашого перебування із роздумами Хресної дороги ми відвідали парафію редемптористів у м. Бердянську Запорізької обл. Дякуємо Богові за цей час, і молімось за нові покликання для проголошення Євангелія Великого Відкуплення.

Джерела:  kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

20.03.2018р. Б. / Вулицями Києва пройде міжконфесійна Хресна хода

1 квітня 2018 року, у Квітну неділю, вулицями Києва пройде міжконфесійна Хресна хода. Початок о 15:00, від храму Святого Василія Великого, УГКЦ (вул. Вознесенський узвіз, 7).

Гасло цьогорічної Хресної ходи «В молитві через хрест до миру». Цим висловом, у задумі організаторів є об’єднання християн усіх конфесій для спільної молитви за мир в Україні.

 Маршрут ходи розпочнеться поблизу Львівської площі – біля храму св. Василія Великого (вул. Вознесенський узвіз, 7) та відбудеться за таким маршрутом; Софійська, Михайлівська та Європейська площі, Хрещатик. Завершиться молитва біля екуменічного храму Архистратига Михаїла та українських новомучеників, що на алеї Героїв Небесної сотні.

“Хай цей захід стане для всіх українців і українських Церков кроком зближення та духовного єднання”, – закликають організатори.

Зазначимо, що Хресна хода – масове й урочисте несіння великого хреста. Обряд проводять у загальні християнські свята або в визначні дні для конкретного храму. Хода пролягає навколо церкви або до важливих місць. Центром Києва вже четвертий рік поспіль за тиждень до Великодня відбудеться Хресна хода до каплиці, яка постала над Майданом Незалежності після Революції Гідності.

Джерела:   ugcc.kiev.ua

Воїни Христа Царя

17.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ у Варшаві: «Кремль підтримує популістів і провокує ненависть у Європі»

Політика популізму є сліпою та недалекоглядною, оскільки вона створює сприятливий ґрунт для провокацій і радикальних гасел. Російська агресивна пропаганда, яка призвела до анексії Криму і викликає загибель людей на Донбасі внаслідок війни, підтримує популістів і провокує ненависть у різних місцях Європи.

Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у своїй доповіді «Роль Греко-Католицької Церкви в трансформації українського суспільства» під час конференції у Варшаві «Революція, війна та їх наслідки» 16 березня 2018 року.

«Великою проблемою сьогоднішньої політики, – вважає Патріарх, – є популізм, який викликає найнижчі інстинкти, засновані на ненависті й боротьбі. Такий стиль є великою загрозою, бо мова йде не про правду та соціальний добробут, а про те, щоб спровокувати напруженість і конфлікти, що має на меті зберегти владу».

На його думку, Кремль фінансує екстремальних націоналістів і підтримує конфлікти. «Він робить це в Україні та Польщі, а також у Франції та Греції. Ви можете чітко це бачити щодо антиукраїнських дій, які недавно з'явилися в Польщі, ініційовані з того ж джерела, що і війна на Донбасі. Ненависть, брехливість, маніпулювання фактами є головними інструментами. Цьому слід протидіяти для порозуміння та примирення між народами», – наголосив Блаженніший Святослав.

Глава УГКЦ висловив переконання, що той, хто веде діалог і прагне до згоди, не є слабший, ніж нападник. Навпаки, ті, що підтримують мир навіть перед війною, здатні не тільки виграти це, а й перемогти над справою, яка веде до цієї війни.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

16.03.2018р. Б. / У квітні Глава УГКЦ відвідає Прикарпаття (+програма)

З нагоди відзначення 125-річчя від народження блаженного священномученика Симеона Лукача, 29 квітня 2018 р. до с. Старуня, що на Богородчанщині, завітає Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав.

В рамках візиту Патріарх очолить Архієрейську Божественну Літургію, а опісля відкриє музей «Блаженного священномученика Симеона Лукача та підпільної УГКЦ».

Програма святкувань:

10:45 - зустріч патріарха Святослава на парафії св.ап. Петра і Павла;

11:00 - Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолить Патріарх УГКЦ Святослав;

13:00 - освячення і відкриття музею.

Довідково:

Блаженний Симеон Лукач - народився 7 липня 1893 р. у с. Старуня Солотвинського (тепер Богородчанського) району Станіславівської області. Походив із простих селян. На відмінно закінчив Коломийську гімназію (1913), у 1913 — вступив до духовної семінарії, але перервав своє навчання на два роки через Першу світову війну. Закінчив студії 1919 року.

Того ж року єпископ Григорій Хомишин висвятив його на священика. У грудні 1920 р. призначений викладачем морального богослов'я Духовної семінарії в Станіславові і там працював до квітня 1945 р. Є відомості, що того ж року його таємно (через переслідування) висвятив на єпископа Владика Григорій Хомишин.

26 жовтня 1949 р. був заарештований органами НКВД і засланий на 10 років до Сибіру. Від ув'язнення звільнений 11 лютого 1955 р. Був священиком у підпіллі, організовував нелегальні богослужіння. У липні 1962 р. заарештований вдруге. Його судили разом із іншим підпільним єпископом Іваном Слезюком.

У в'язниці важко захворів на туберкульоз легень, що спричинило його страждання й смерть. Помер 22 серпня 1964 р., похований у рідному селі.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

В липні 2010 на могилі, де був похоронений блаженний Симеон Лукач освячено пам'ятник. Мощі блаженного Симеона зберігаються в Архікатедральному соборі Івано-Франківська.

Джерело:   Прес-служба Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

13.03.2018р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (5.03–11.03)

В понеділок, 5 березня 2018 року, Преосвященний владика Володимир, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, здійснив пастирський візит до Львівської міської комунальної лікарні швидкої медичної допомоги. На завершення, владика подякував усім присутнім працівникам-лікарям – за їхню жертвенність під час сумлінного виконання своїх обов’язків, а також недужим-пацієнтам-за те, що, терплячи біль та страждання, залишаються відданими Богу та щиро моляться за власне одужання. Оксана Воробель, головний лікар цього закладу, провела екскурсію по найбільшій в Західній Україні лікарні, та запропонувала багато важливих проектів та ініціатив, які допомогли би в майбутньому налагодити добру співпрацю між Церквою та медициною в цій лікарні.

В актовій залі прокатедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці міста Самбора завершилась християнська просвітницька акція «Не вбивай, мене, мамо». Захід, який організувала Комісія у справах душпастирства охорони здоров'я Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, присвячувався Дню абортованої дитини. Учасниками конференції були 130 учнів старших класів місцевих шкіл, студенти різних навчальних закладів Самбора, молодь з м. Новий Калинів та с. Вільшаника.

У вівторок, 6 березня, на території парку імені Івана Котляревського м. Полтави відбулося відкриття Алеї та освячення пам’ятного знака героям РУВ. Чин освячення здійснив о. Володимир Раковецький, адміністратор парафії Всіх Святих Українського народу УГКЦ. Пам’ятний знак встановлено таким чином, що у нього вмонтована інтерактивна дошка, на якій відображається інформація про полтавців, що загинули на фронті РУВ: фотографії, роки життя, обставини загибелі та нагороди.

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав зустрівся з міжнародною екуменічною групою «Примирення в Європі – завдання церков в Україні, Білорусі, Польщі та Німеччині». Зустріч групи «Примирення в Європі – завдання церков в Україні, Білорусі, Польщі та Німеччині» відбувається щорічно. Цього року вона проходить у Києві 6-8 березня. Головною темою цьогорічної зустрічі є обговорення можливих шляхів співпраці між церквами в Україні.

В середу, 7 березня 2018 року, у Києві, відбулася зустріч Блаженнішого Святослава з керівниками організацій мережі Карітасу України. В ході зустрічі керівники організацій розповіли Главі УГКЦ про соціальні проблеми, з якими щодня стикаються у своїй роботі працівники Карітасу та діяльність, яка є спрямована на їх вирішення. Окремо слід згадати нинішні страждання, спричинені війною в Україні. За словами Блаженнішого, ці важкі випробування показали також небувалу жертовність і самопосвяту нашого народу в Україні. Серед багатьох соціальних викликів та проблем Блаженніший Святослав особливо підкреслив питання небувалого поширення сурогатного материнства в Україні, яке спричинене соціально-економічними чинниками та відсутністю законодавчих обмежень, а також на небувалий розмір міграційних процесів.

9 – 11 березня 2018 року в Реколекційно-відпочинковому Центрі Львівської Архиєпархії “Світлиця” відбулися Великопосні реколекції для працівників Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ. Реколектантом став о. Павло Дроздяк – місіонер Божого милосердя. У контексті основної теми реколекцій “Руйнування п’єдесталів” реколектант разом із учасниками розмірковував про сокрушення серця, перемогу над власним егоїзму та відкриття себе, необхідні для примирення з Богом. Також учасники реколекцій мали нагоду молитовно порозважати над Святим Письмом, взяти участь у багатьох Богослуженнях, а ще – приступити до тайги Покаяння.

Пропонуємо до Вашої уваги:

ЛЬВІВСЬКИЙ ПСЕВДОСОБОР 1946 РОКУ

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: ДІАЛОГ Є НЕОБХІДНИМ

«НЕХАЙ ЧЕСНИЙ І ЖИВОТВОРЯЩИЙ ХРЕСТ ДОПОМОЖЕ ЗЦІЛИТИ НАШІ РОДИНИ, НАШЕ СУСПІЛЬНО, НАШЕ ДЕРЖАВНЕ І ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ВІД ОСОБИСТОГО, ПОЛІТИЧНОГО І ДЕРЖАВНОГО ЕГОЇЗМУ!» – ГЛАВА УГКЦ

ГЛАВА УГКЦ У КАНЕВІ: «ДАВАЙТЕ СЛУХАТИ ГОЛОС БОЖИЙ У ТВОРЧОСТІ КОБЗАРЯ, АБИ ВКОТРЕ В ІСТОРІЇ НАМ НЕ СТАЛО ЖАЛЬ ЗА ВТРАЧЕНИЙ ШАНС»

«ЄДНІСТЬ З НАСТУПНИКОМ АПОСТОЛА ПЕТРА, ПАПОЮ РИМСЬКИМ, ДЛЯ НАС Є ПИТАННЯМ ВІРИ», - ВЛАДИКА БОГДАН З ПРИВОДУ 72-Х РОКОВИН ЛЬВІВСЬКОГО ПСЕВДОСОБОРУ

«ЮВІЛЕЙНИЙ РІК МИНУВ, А МИЛОСЕРДЯ МАЄ ТРИВАТИ», - ВЛАДИКА БОГДАН (ДЗЮРАХ) ПРО ПЛАКАТИ У КИЄВІ, ПРИСВЯЧЕНІ МИЛОСЕРДЮ

6 ПРАКТИЧНИХ ПОРАД НА ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ПОСТУ

У РИМІ ЗНЯЛИ ФІЛЬМ ПРО ПАПСЬКУ УКРАЇНСЬКУ КОЛЕГІЮ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

22 БЕРЕЗНЯ 2018 РОКУ КООРДИНАЦІЙНА РАДА З ПИТАНЬ ДУШПАСТИРСТВА У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ ПАТРІАРШОЇ КУРІЇ УГКЦ ОРГАНІЗОВУЄ І ПРОВЕДЕ НАВЧАЛЬНИЙ СЕМІНАР ДЛЯ ДРУЖИН ТА МАТЕРІВ УЧАСНИКІВ РУВ. Захід відбуватиметься за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 35, Патріарший Дім. Реєстрація триватиме до 19 березня включно за номером +380988125970 (Іванна) або на e-mail krdushpast@gmail.com

Патріарша Комісія у справах молоді УГКЦ випрацювала спеціальний навчальний курс МАПа (Молодіжний Апостолят Парафії), щоб допомогти душпастирям, які працюють із молоддю, набути практичних вмінь у тому, як найкраще знаходити підходи до молоді. А також, створити своєрідну платформу обміну унікальним досвідом, викликами, проблемами і спільним пошуком їх вирішення. Комісія у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархії чи не найактивніше долучилася до цієї програми. Для священиків, які працюють із молоддю провели декілька зустрічей. До 1 квітня є можливість для усіх священиків, які працюють із молоддю, зареєструватися на новий річний курс МАПа. Детальнішу інформацію про курс шукайте на сайті МАПа навчальний курс про Молодіжний Апостолят Парафії для священиків УГКЦ.

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.03.2018р. Б. / Отець Степан Сус: “Те, що маємо сьогодні, мріяло мати не одне покоління українців”

Степан Сус – головний військовий капелан Львівської архієпархії, настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла, громадський діяч, патріот і людина з великим серцем. Священик з нестандартним мисленням, який ламає шаблони та своєю відкритістю дивує багатьох. З ним непросто було домовитись про зустріч, адже отець практично не має вихідних, їздить Україною та працює над міжнародними проектами.  Розмовляємо з о. Степаном Сусом про війну, дружбу з військовими, співпрацю з мусульманами, Великий піст, глобалізацію цінностей, книги та майбутнє України.

– Отче, коли і чому Ви вирішили стати священиком? 

– Ще в ранньому дитинстві. Пригадую, то був 1986 рік. Мені було 6 років. З мамою прийшов на літургію. Це ж був той час, коли не дуже багато людей ходило до церкви. Зокрема, молодь переслідували за те, що вони брали участь у богослужіннях. Пригадую, мені  сподобалась церковна атмосфера, зокрема запав до душі священик, який служив тоді літургію. Це був отець Мирон Піддвірний, він був священиком старої генерації, з певною поставою, тактом праці.

Після Служби я прийшов з мамою додому і сказав їй, що хотів би бути як цей чоловік, що очолював літургію. Пізніше я шукав старі молитовники в хаті. Моя бабця і дідусь – це переселенці з колишньої Польщі, з Надсяння. І вони, звичайно ж, перевезли з собою книги, молитовники. Це були мої перші знайомства з молитвою і Церквою.

Вже коли навчався в школі, ми ходили в шпиталь і лікарка одного разу спитала мене, ким хочу бути: космонавтом, пілотом, шахтарем, трактористом. Вона перерахувала традиційні професії Радянського Союзу. Я ж відповів, що жодна з перелічених професій мені не припадає до душі. Я їй сказав, що хочу бути священиком, вона розповіла мамі, що в Союзі таких професій немає. А ще порадила з сином попрацювати, бо він щось неправильні зацікавлення має.

Звичайно, тоді я ще не розумів всіх функцій  роботи священика, але відчув внутрішній поклик.  Не знаю як це пояснити…

– Що для Вас означає священство? 

– Це служіння Богові і людям. І це вміння бути з людьми в різних обставинах життя. Священик не  завжди мусить щось говорити тоді, коли він є поруч. Є ситуації, коли люди потребують, щоб хтось просто вислухав їх. Це допомагає  рухатись вперед і приймати нові життєві виклики.

– Отче, Ви військовий капелан. Наскільки змінилося ставлення до священиків-капеланів протягом останніх років, зважаючи на війну в Україні? 

– Найперше, добре є, що люди вже знають, хто такий капелан і в чому полягає його робота.  Я став капеланом 2002 року і коли говорив десь, що я військовий капелан, то ніхто не розумів, чи я військовослужбовець, чи це якась особлива місія в армії. Навіть самі військовослужбовці присутність священика в армії тоді сприймали насторожено. Для них це було щось неприйнятне. Але згодом ми почали показувати, що капеланство – це один з видів служіння Церкви в особливих обставинах життя людини. Часто у людей, які служать в армії, відбувається переоцінка цінностей. Ця реальність, у якій колись жила людина, починає по-іншому виглядати в армії.

Ми розуміємо, що війна – це певний формат життя, в якому хтось гине, хтось поранений, хтось втрачає друзів, а хтось ставить запитання – чому друзі загинули, а я залишився живий? Священик мусить пояснити все це.

– Як військові сприймають такі розмови? 

– Є різні види військ у Збройних силах України. Кожен з них має свої традиції, свою специфіку. Військові у своєму середовищі унікальні, а ти як священик маєш знати унікальність кожного і розуміти, як з ними спілкуватись. До прикладу, можна розглянути наші десантно-штурмові війська. В них є «тільняшка», берет. А для того, щоб мати ці речі, треба їх заслужити і пройти довгий шлях. Для того, щоб священик міг мати голос серед них і вони бачили в ньому духовного наставника, він повинен з ними перейти  певні випробування.

– Ви такі випробування пройшли? 

– Так, маю свою «тільняшку» і берет. Пройшов з ними марш-кидок, довжиною 73 кілометри в бронежилеті та берцах. Це справді важко. Ти розумієш, що на тебе дивляться, з тебе беруть приклад, хоча ти не мав такої масштабної підготовки. Ти проходиш усі ці випробування й тоді військові можуть справді вірити у розуміння священика. Після цього марш-кидка, якщо ми мали розмови, бесіди, то хлопці сиділи й уважно слухали. Вже минуло 10 років після цього випробування, але й досі, де б ми не зустрілись з цими офіцерами, вони про це згадують.

Та й зараз так само. Коли військові розуміють, що ти знаєш, що таке т.зв. АТО (РУВ), коли ти з ними жив в обваленій хаті, спав в спальному мішку в одязі у 20-градусний мороз, а надворі стріляли і ти не мав куди втікати – виникає зовсім інший рівень довіри.

– До речі, Ви нещодавно були на Донбасі. З яким думками повернулись? 

– Якщо говорити про масштаб т.зв. АТО, то бути тільки в одній точці – це дуже односторонньо. Бо сьогодні вже четвертий рік війни і проблеми, які вона несе, відчуваються в кожному регіоні України. Військовослужбовці повертаються з війни з певними проблемами, на які треба оперативно реагувати.

– Маєте на увазі проходження реабілітації? Як допомогти людям, що її потребують? 

– Зустрічав багатьох військових, які були поранені.  До прикладу, осколок залетів у щелепу чи потрапив в руку, друг загинув, а інший залишився жити. Тут є цілий комплекс багатьох болісних речей.

І думки від пережитого треба озвучувати. Недобре, коли людина закривається в собі,  що дуже характерно для чоловіків. Коли ми переживаємо якусь проблему, то стараємось всередині її затиснути, щоб ніхто не знав, що вона є. Тому важливо з людьми спілкуватись, не залишати їх наодинці.

Добре, що в Україні діє великий волонтерський рух, що волонтери просто приходять в шпиталі. Це один з етапів реабілітації. Людина, що озвучує ті аспекти,  що її хвилюють, уже робить перший крок, аби почати жити з ними. Але важливо не впадати в крайнощі, бо це все може перерости у втечу від реальності, а це: алкоголь, наркотики й інші шкідливі речі. У такий спосіб можна навіть стати тягарем для сім’ї. Багато наших військових – Герої, але вони самі ніколи цього не скажуть. Бодай тому, що часто їхній героїзм – це великі страждання для багатьох. Бо коли чоловік п’є тільки через те, що він Герой – це пекло для його сім’ї. Маємо допомагати нашим військовим ще багато років, аби вони були сильними. А сильною людина себе почуває тоді, коли поруч має надійних друзів.

– А як війна в Україні, на Вашу думку, впливає на звичайних людей? Бо життя триває, люди одружуються, народжують дітей, подорожують. Багато хто вже звик жити у цьому стані, а хтось картає себе за те, що війна за 1000 кілометрів триває, а він тут гуляє і веселиться. 

– Маємо бути свідомі того, що війна – це також життя. На війні люди одружувались, народжувались діти, люди теж були щасливими. Треба розуміти, що війна – це усвідомлення стану нашої країни. Маємо можливість попити кави, чаю, поспілкуватись, не чуючи свисту куль біля вух, тільки через те, що хтось є на війні, хтось охороняє мир і спокій в Україні.

Люди, які нарікають на війну, завжди відчували себе чужинцями в цій країні. Ті, які сприймають війну як бізнес – це люди, які ніколи Україну не любили, а лише розглядали нашу територію як проект для заробітку. Ми не знаємо, скільки ця війна ще триватиме, але не можемо сказати, що втомилися від неї. Бо якщо ми втомилися, то який приклад показуємо тим, які на війні роками сидять в окопах у не найкращих умовах. Наші воїни мають відчувати належну підтримку від населення.

А ті, хто нарікає на те, що люди святкують, одружуються – не розуміють, що таке життя, бо в ньому є різні епізоди. Ми ж не можемо сказати, що давайте перестанемо одружуватись, народжувати дітей, їсти-пити, а будемо просто сидіти, склавши руки й чекати, коли в країні закінчиться війна. Це крайнощі, які інколи виникають. Вони з’являються внаслідок того, що хтось обурений незначним прогресом змін в нашій країні.

– Ми спілкуємось з вами у час Великого посту. Як утримувати баланс в суспільстві між матеріальним і духовним в наш час, коли темп життя з кожним роком все швидший? 

– Формат посту буде змінюватись з кожним поколінням. Тому що той піст, який був колись, зовсім по-іншому виглядає тепер. Взагалі, піст – це певне завдання для людини. Це час, коли маємо можливість і шанс щось змінити в житті, те, що нас поневолювало, те, що для нас було певним тягарем. Просто спробувати залишити це в минулому і прямувати до того, що робить нас вільними та щасливими.

Якщо когось поневолює м’ясо, то хай буде так, хтось відмовляється від музики і танців, а хтось працює на радіо, то йому перестати працювати теж якось нелогічно. Є певні середовища, де цей піст модифікується. Але можна відмовити собі в іншому:  перестати матюкатися, можна не ходити на стриптиз, можна спробувати помолитись хоча б увечері, спробувати зробити щось добре.

А можна сісти і на аркуші паперу написати мінуси свого життя. Розписати, що робить людину залежною і спробувати це змінити. Хоча б один мінус зробити плюсом – і це вже буде велике досягнення.

– Люди ходять на сповідь. Що зараз найбільше хвилює українців? 

– Все починається з того, що інколи люди самі себе не люблять, а потім починають проектувати в житті те, що середовище, рідні, друзі, колеги їх теж не люблять і не поважають. Через це виникає багато шляхів того, як цю псевдолюбов віднайти.

З іншого боку, люди думають, що покаяння – це страх перед Богом, що він десь там записав всі мої гріхи і що він буде сидіти і перераховувати чи я чітко назвав їх під час сповіді. Неправильно думати, що коли ми зробили зло, то нас неодмінно покарають за це. Людина, йдучи до сповіді, має усвідомлювати, що вона йде не до Бога, який карає, а до Бога, який любить. Навіть тоді, коли ми робимо погані речі. І та Божа любов до нас має спонукати людей хотіти змінити своє життя.

– Часто ми стоїмо на роздоріжжі, коли ухвалюємо рішення. Як бути певним у тому, що не помилився, як здолати сумніви? 

– Перш за все, треба пам’ятати про те, що у сумнівах ухвалювати рішення не можна. Потрібно добре все зважити і не керуватись емоціями, бо якщо вони переважають, то вартує почекати хоча б день-два для того, щоб вони відійшли і тоді з’являється оце правильне рішення, яке допомагає нам рухатись в обраному напрямку.

– Чи можете пригадати випадок, який утвердив Вас у вірі в те, що Ви робите? 

– Можливо, це відкриття гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Пригадую, як прийшов туди вперше 2008 року і побачив стелажі з трьома мільйонами книжок, тонни пилу. Перед моїми очима тоді було 70 років застою, адже рівно стільки років храм був зачинений. Тоді були присутні й  професори, науковці, і коли я сказав їм, що ми ці книги вивеземо, вони мені не вірили. Нам виділили одну «газельку» для того, щоб ми цим автомобілем 35 років вивозили книжки.

Бо вже порахували три мільйони, кількість робочих днів. Це ж треба було кожну книгу взяти в руки, відкрити, записати порядковий номер у реєстр, то десь так і виходило у часі. Я тоді казав, що ви певне не хочете бачити, як книги перевезуть і не хочете бачити, коли відкриють храм.

Мало хто вірив, що це станеться. Але ми за три місяці вивезли ті книги з гарнізонного храму, перевезли до книгосховища. Тепер, коли вже дивитись на пройдений час, то всі задоволені, адже книги досліджують, виявляється, що деякі – унікальні та існують в одному екземплярі. Під ці книги написали багато проектів, Євросоюз дав сканери, триває процес сканування. Відбулось чудо. Мене не буде, світ зміниться, а храм залишиться.

– Ви нещодавно повернулись з Дубаю, де у Вас налагоджена співпраця з арабами. Церква ламає певні стереотипи, адже християни і мусульмани працюють над спільними проектами. Що це за проекти? 

– Головна ціль такої співпраці – це добро і спасіння людини. І якщо будувати стосунки з іншими релігіями чи націями на ідеї спільного добра, тоді все реально. В ОАЕ нині проживає понад 12 тисяч українців і вони, перебуваючи в мусульманському світі, залишились християнами, практикуючими греко-католиками. Там є досить глибока співпраця, адже добро в арабів на першому місці. Недаремно вони створили Міністерство щастя і Міністерство рівності.

– В світі відбувається глобалізація цінностей? 

– Раніше була ворожнеча поміж релігіями. В контекст релігії  завжди встрявала політика. Наприклад, зараз з’явилась ідея державної Церкви в Україні. Я не можу зрозуміти, що означає це поняття. Коли змінюється політична партія, мають бути якісь зміни і всередині Церкви? Тим паче, що в світі такого поняття як державна церква немає. Подекуди згадують приклад Польщі, але в цій країні майже 90 відсотків католиків, а в нас інша історія. В нас таку Церкву робити небезпечно, бо тоді вона може бути таким же інструментом для влади, як це тепер є в Росії.

– Попри роботу і постійні зустрічі, як відпочиваєте? 

– То є найскладніше питання з усіх (сміється – прим. автора). Трохи ходив в спортзал, читаю, оскільки завдяки цьому можна абстрагуватись від реальності. Я часто гуляю, щовечора ходжу центром Львова, дивлюсь на архітектуру, щоразу бачу щось нове. А загалом у мене відпочинок має робочий характер. Наприклад, їжджу на полігон до військових, але з ними поспілкуєшся, зміниш трохи обстановку і це вже десь перемикає на іншу хвилю. Життя священика – це постійні зустрічі.

– Зустрічі, літургії, відрядження. Працюєте практично без вихідних. Як вдається відновлюватись і де шукаєте натхнення? 

– Передусім це молитва. Бо якщо перестати молитись, то через речі, які часом треба слухати, самому можна потрапити на реабілітаційні курси. Це також допомагає дивитись на речі правильно, тому що священик багато слухає, бачить різні ситуації і мусить все пояснити людині, підбираючи правильні слова.

Також велике значення у моєму житті відіграє спілкування з друзями, обмін досвідом. Бо інколи самому хочеться поговорити, розповісти про свої наболілі моменти і добре, коли є такі люди.

Люблю подорожувати, але ще більше спілкуватись з місцевими людьми. На Сході України багато спілкувався – було цікаво, чим українці живуть. Бачиш їхнє ставлення до війни, намагаєшся допомогти і пояснити. Часом питався у них: «Коли закінчиться війна?» У відповідь всі сміялись. Для них це питання вже як анекдот, тому що вони  думають, що війна ніколи не закінчиться. Вони звикли до цього і стає страшно. І я зрозумів, що зміни в нашій країні потрібно починати зі Сходу України. Бо тут, в Західній Україні, нам важливо не втратити те, що є, а східні області треба підняти до певного рівня.

– До речі, що Ви любите читати? Що можете порекомендувати до прочитання? 

– Читаю багато книг з психології, релігійну літературу, богословські книги. Хочеться бути в темі проблем, які переживає Україна і світ. До прикладу, якщо Франція думає, як повернути до Церкви молодь, що в ній розчарувалась, то в Україні намагаються долучити до Церкви молодь, яка ще ніколи в ній не була. Це є два різні контексти.

Остання книга, яку прочитав – це розповідь кардинала Бернандина «Свідчення віри». Він пише про те, як шукав сенс життя вже після того, коли йому сказали, що він хворий на рак. Кардинал пише її майже до останнього дня свого життя. Він розповідає про те, які думки з’являються у житті людини, коли вона готується до зустрічі з Творцем. Автор пояснює, що люди, які нас люблять, забувають про біль, який носять в собі, бо їхня любов звернена виключно на нас.  Також раджу почитати книгу Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу».

– Якою бачите Україну та українців через 10 років? 

– Хочу вірити, що українці будуть пишатись своєю країною, розмовлятимуть українською мовою навіть у Києві. Маємо подорожувати, але водночас пишатись тим, де ми мешкаємо і пам’ятати про те, що бути українцем – це велично. В мене інколи виникає таке враження, що якби Польща надала всім карту поляка і можливість бути громадянином Євросоюзу, то страшно подумати, скільки б сепаратистів з’явилось б на заході України. Тут питання про те, чи людина насправді цінує ту землю, ту територію, історію, контекст, в якому вона живе. Те, що ми маємо сьогодні  – не одне покоління українців мріяли мати. Покоління, яке підростає справді любитиме нашу землю, шануватиме мову, не соромитиметься бути українцями, думати й працювати над майбутнім України.

А ще бажаю нам не нарікати, а бути співвідповідальними і пам’ятати, що від тих людей, які є поруч, та від того, як вони почуваються, залежать наші особисті почуття.

Автор світлини – Святослав Макітра.

Джерела:     penall.net

Воїни Христа Царя

11.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ у Каневі: «Давайте слухати голос Божий у творчості Кобзаря, аби вкотре в історії нам не стало жаль за втрачений шанс»

Якщо хтось готовий йти на компроміс із власним сумлінням, навіть коли йдеться про святе – наше християнство, нашу віру в Бога, якщо хтось вміє торгувати навіть славою Божою, будьте певні, він торгуватиме будь-якою іншою ідеєю.

Про це говорив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у храмі в Каневі на Чернечій горі (Тарасовій горі) під час Панахиди у день відходу у вічність українського пророка Тараса Григоровича Шевченка.

Уже традиційно в УГКЦ цього дня, 10 березня, вірні та духовенство здійснюють прощу на Чернечу гору до могили Тараса Шевченка.

«Дякую усім вам, які прийшли у цю прощу за покликом нашого Спасителя… Бо щось, радше хтось, вас покликав. Цілком не праведників, а грішників, щоб дарувати нам переображення, зцілення, зокрема в час Великого посту. Бо час Великого посту – це є момент, хвилина цього року, коли Христос відкриває нам дар свого зцілення, хоче нас лікувати, рятувати, – рятувати нашу душу, лікувати наше тіло, робити нас кращими», – сказав Блаженніший Святослав.

Патріарх відзначив, що кожного року ми тут чуємо особливе Боже Слово, звернене до нас через слово нашого Тараса. «Десятого березня він відійшов у вічність, але його слово продовжує до нас говорити. Тому що Боже Слово завжди втілене в якусь конкретну історію. Воно втілене в історію певного народу, певної культури. Боже Слово у творчості Тараса стає українським словом, яке не тільки створило стандарт української мови, але й сьогодні творить стандарт будівництва нової незалежної держави», – вважає Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав запросив послухати слово Тараса, яке висловлює його жаль. Слово «жаль», розповів духовний лідер греко-католиків, кілька разів повторюється в тому вірші. Цей вірш Шевченко написав на засланні, він датований 1848 роком. Цю поезію часто оминають ті, хто читає Кобзар. Вірш має дивну назву з двох літер «П.С.». Ці літери означають ім'я і прізвище конкретної особи, певного заможного нащадка древнього українського гетьманського роду, який в той час володів майном на Чернігівщині.

Шевченко говорить нам саме про те, що ми сьогодні чули в Євангелії. Поет наче симпатизує грішникам, бо коли вони усвідомлюють свою грішність, то мають шанс виправитися і піти за Христом, стати справжніми християнами і українцями.

Цей вірш має такі слова:
«Не жаль на злого, коло його
І слава сторожем стоїть.
А жаль на доброго такого, 
Що й славу вміє одурить.
...Щирий пан, 
Потомок гетьмана дурного
І презавзятий патріот;
Так й християн ще до того. 
У Київ їздить всякий год, 
У свиті ходить меж панами, 
І п'є горілку з мужиками.
І вольнодумствує в шинку.
Отут він ввесь, хоч надрукуй.
...Люде, люде! 
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте. Не жаль на його,
На п'яного Петра кривого.
А жаль великий на людей,
На тих юродивих дітей!».

«Гадаю, – наголосив Глава УГКЦ, – Шевченко тут описав усі суспільні гріхи. Що йому найбільше боліло? У чому той жаль? Жаль за подвійні стандарти, подвійну мораль. Давайте сьогодні, слухаючи тут голос Божий, який через творчість нашого Кобзаря стає голосом України, попросимо у Господа Бога оздоровлення. Зокрема в ті часи, в які нам так важливо мати чутливе сумління, аби вкотре в історії колись нам не стало жаль. Жаль за вкотре втрачений шанс».

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

10.03.2018р. Б. / «Єдність з Наступником апостола Петра, для нас є питанням віри», - вл. Богдан з приводу 72-х роковин Львів. псевдособору (+VIDEO)

8-10 березня Українська Греко-Католицька Церква спогадує сумні події, пов’язані з Львівським псевдособором 1946 року. Сімдесят два роки тому сталінський режим поставив поза законом кілька мільйонів віруючих греко-католиків разом з їхніми пастирями, духовенством, монашеством, ліквідовуючи церковні структури та насильно втілюючи громади Української Греко-Католицької Церкви в лоно Російської Православної Церкви.

У ці березневі дні у храмах УГКЦ творяться молитви за упокій душ ісповідників віри, які віддали своє життя впродовж десятиліть переслідувань комуністичним режимом. У цьому контексті залишається актуальним заклик Святішого Отця Франциска, який у листі до Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава два роки тому писав: «Спогадуючи про ці події, з глибокою вдячністю схиляємо голову перед тими, які ціною випробувань, а навіть і мучеництва, протягом цього періоду засвідчили віру, живучи нею з посвятою своїй Церкві та непохитною єдністю з Наступником святого Петра».

Водночас спомин про трагічні сторінки минулого спонукає до поновного осмислення дару приналежності до «Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви». «Єдність з Наступником святого апостола Петра, Вселенським Архиєреєм Папою Римським для нас не є питанням лише канонічного підпорядкування чи церковної дисципліни; ця єдність – це питання віри, і тому наші попередники не хиталися перед лицем випробувань і утисків та були готові навіть життя своє віддати в мученицькій жертві задля вірності заповітові Христа «щоб усі були одно», – сказав у коментарі Департаменту інформації Преосвященний владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ. Їхній подвиг, на думку єпископа, повинен надихати нас, сьогодні живучих, зберігати скарб віри, який вони захистили ціною власного життя, і свідчити перед усім світом про великі діла Божої благодаті, які проявилися в історії нашої Церкви й українського народу.

Невипадково Святіший Отець Венедикт XVI свого часу в листі до св. п. Блаженіншого Любомира з нагоди 60-х роковин Львівського псевдособору підкреслював, що «з цієї Церкви, очищеної переслідуваннями, випливли потоки живої води не лише для українських католиків, але для усієї Католицької Церкви, розсіяної по світі».

Нагадаємо, задля увіковічення пам’яті ісповідників віри катакомбної Церкви кілька років тому студія «Живе ТБ» створила документальну стрічку «Ті, що вірні», яка розповідає про духовний подвиг греко-католицьких монахинь, священиків та єпископів.

Крім того, за цим посиланням зібрано численні матеріали на тему Львівського псевдособору 1946 року.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

09.03.2018р. Б. / У Полтаві відкрито Алею та освячено пам’ятний знак героям РУВ

6 березня на території парку імені Івана Котляревського м. Полтави відбулося відкриття Алеї та освячення пам’ятного знака героям Російсько-Української Війни. Чин освячення здійснив о. Володимир Раковецький, адміністратор парафії Всіх Святих Українського народу УГКЦ.

 “Імена українських військових, які віддали своє життя за збереження територіальної цілісності нашої Батьківщини ніколи не будуть забуті в українській історії, – зазначив священик, – тому завдання кожної людини, яка цінує українську землю – берегти пам’ять про цих людей, насамперед, пам’ятати їх у молитві”.

Варто зазначити, що пам’ятний знак встановлено таким чином, що у нього вмонтована інтерактивна дошка, на якій відображається інформація про полтавців, що загинули на передовій фронту РУВ: фотографії, роки життя, обставини загибелі та нагороди.

До вшанування пам’яті долучилися матері загиблих учасників РУВ та їх дружини, секретар міської ради Оксана Деркач, а також депутати міської ради, представники громадських організацій, небайдужі полтавці.  Після урочистого відкриття Алеї було покладено квіти до пам’ятного знаку.

Джерело:    Прес-служба Харківського екзархату УГКЦ

08.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ очолить Прощу до Тараса на Чернечу гору у Каневі (+програма)

10 березня 2018 року відбудеться  Проща до Тараса на Чернечу гору, що у Каневі. Очолить Паломництво Блаженніший Патріарх Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви.

У програмі прощі передбачена Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолить Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав. По завершенні молитви відбудеться процесійний хід з козацької церкви на Чернечу гору, церемонія покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку на його могилі та Панахида за упокій Великого Кобзаря.

Програма заходів:
11.20 – Зустріч гостей (храм Покрови Богородиці, західне підніжжя Тарасової Гори);
12.00 – Архиєрейська Божественна Літургія
13.30 – Урочиста хода на Тарасову гору;
13.50 – Церемонія покладання квітів до могили Тараса Шевченка;
14.00 – Панахида за упокій душі Тараса Шевченка та всіх полеглих за волю України (на могилі Тараса Шевченка);
14.30 – Огляд експозиції музею Тараса Шевченка

Джерела:    Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

Воїни Христа Царя

07.03.2018р. Б. / Чому українці повинні пам’ятати про 8 березня

Ще сиплеться з неба сніг і сльота часами чергується з морозом, та все ж час невпинно наближає нас до чергового святкового дня у календарі, як також – у свідомості ще значної кількості українських громадян – 8 БЕРЕЗНЯ. Вже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз то голосніші дискусії, чи повинні ми відзначати цей день як певну важливу дату у житті нашої нації.

На мою особисту думку – ТАК! Ця дата обов’язково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Бо ця дата – то день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіп’яв мою Церкву. Саме 8 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а де-факто нахабно пограбована Московитською Православною Церквою (РПЦ) і загнана в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролась за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу.

За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Йосифа Сліпого, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цупких лабет Москви, були або замордовані в ув’язненні, або ж, знесилені катуваннями та в’язницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, стариками та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі завис на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».

Не маю наміру вдаватись у пошуки, чому саме на цей день енкаведисти призначили ліквідацію УГКЦ (хоча своя символіка тут таки є), – нехай цим займаються професійні історики. Але ця дата стала довершеним фактом і тихо зігнорувати її не вдасться. І чим далі, тим цього дня дедалі голосніше кров мучеників волає з-під землі до Господа: «Аж, доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [Об. 6:10] Волає вона й до глухих і німих нащадків, які за два-три десятиліття начисто втратили пам’ять – і без супротиву, добровільно, на безіменних духовних могилах батьків і дідів, піддались поганським шабашам та гульбищам. Не відаю, кому і що цього дня говорять пам’ять і сумління, але 8 березня мені на згадку приходять священики й монахи, розіп’яті на дверях камер або ж живцем зварені і згодовані іншим в’язням у тюрмах НКВД. Цього дня наче в макабричному фільмі перед очима миготять тисячі й тисячі до краю виснажених тіл, навічно вмерзлих у чорний сибірський ґрунт, тих, хто відійшов із цього світу без таїнств Сповіді та Євхаристії, без християнського погребу й молитов, без надії на фізичний порятунок, а проте зі сподіванням, що їхні нащадки завжди пам’ятатимуть про цю велику, незрозумілу для людського змислу, але нестиренну у Божому вимірі жертву. І саме завдяки цій жертві страдників за волю Церкви та волю нації ми маємо Українську Державу, відроджену із забуття Церкву; маємо фізичне життя на своїй, Богом даній землі. І саме тому 8 березня є днем, що має спонукати до призадуми та молитов за невинно помордованих і розпорошених по неозорих ГУЛАГах мільйонах українців.

Як би це, на перший погляд, не парадоксально виглядало, однак таке скорботне наповнення цього дня є також символом екуменічного єднання українців. Адже там, за колючим дротом, у тюрмах і концтаборах, практично повністю стирались відмінності між українцями греко-католиками та українцями православними; там, в умовах жорстоких переслідувань за Христа, Воскреслий єднав конфесійно поділених братів, різні нації, а то й різні віри. Тому цього дня, 8 березня, доречно також згадати розіп’яту Українську Автокефальну Православну Церкву і ті велетенські жертви, які склали її вірні за Христа.

Питання, як сприймати день 8 березня, є проблемою внутрішнього морального вибору кожного зокрема. Чи цього дня брати участь в урочистостях, свого часу накинених українській нації більшовицькими окупантами, які нищили народ, його давній уклад, віру, традиції, підмінюючи їх штучними, нашвидкуруч вигаданими святами, а чи віддати належну молитовну пошану тим, кого ці ж більшовицькі кати винищували лише за те, що були українцями та християнами, – нехай вирішує кожен, як йому підказують його переконання та сумління.

Боровець Зенон

Джерела:   ukrpohliad.org

Воїни Христа Царя