29.12.2016р. Б. / Святість у політиці можлива

Альчіде де Гаспері народився 1881 року у Тіролі, на прикордоні австрійської та італійської культур. У молодості він, ревний католик, зацікавився соціальним християнським вченням та вступив до Соціального християнського руху.

На нього сильно вплинула енцикліка папи Лева XIII Rerum Novarum, яка вийшла у світ, коли йому було 10 років. Починаючи з 1905 року, де Гаспері був редактором газет «Католицький голос», «Трентіно», також активним учасником італійського культурного руху в Тіролі (що належав до Австро-Угорської імперії). Як італійський автономіст, він став депутатом рейхсрату (імперської ради) – парламенту австрійської частини Австро-Угорщини. Коли після війни Тіроль відійшов до Італії, Альчіде активно залучився до політичного життя країни і вже 1919 року разом із отцем Луїджі Стурдзо заснував «Італійську народну партію» (ІНП) – політичну силу, яка керувалася католицьким соціальним вченням.

За часів Муссоліні ІНП розпустили, а де Гаспері 1927 року за політичну діяльність потрапив за грати, звідки був визволений аж через рік завдяки втручанню Ватикану. Де Гаспері після цього до 1943 року працював бібліотекарем у Ватикані, не виявляючи активності. Зі звільненням від німців Рима, а згодом і решти Італії, Альчіде віднайшов надію на краще й повернувся в політику з новою партією «Християнська демократія», яка по суті, була відродженням ІНП. 1945 року король призначив його прем′єр-міністром,  а після встановлення республіки наступного року на виборах перемогла ХДП, підтвердивши таким чином призначення Альчіде де Гаспері першим міністром країни.

На цій посаді де Гаспері невтомно боровся з італійськими комуністами,  які мали досить значну підтримку серед населення й активно протистояли будь-яким спробам євроінтеграції, зближення Італії із західним політичним блоком. Упродовж восьми років, коли де Гаспері був прем′єром у восьми різних урядах, «лівим» силам так і не вдалося заблокувати питання приєднання Італії до Європейського Союзу, що народжувався на різних рівнях. Де Гаспері включив Італію, зруйновану війною, до плану Маршалла; він же був одним із ініціаторів створення Європейської Спільноти Вугілля та Сталі. Він регулярно зустрічався із французьким міністром зовнішніх справ Робером Шуманом та німецьким канцлером  Конрадом Аденауером. Наслідком цих зустрічей стало створення 1949 року Ради Європи та укладення й підписання 1950 року декларації Шумана – епохального документа, що зафіксував визначення майбутнього ЄС як наднаціонального утворення, і, по суті, викладав план та орієнтири розвитку об′єднаної Європи. Ініціатива зі створення Європейської Спільноти Оборони також багато у чому належала де Гаспері, хоча її й не було реалізовано через позиції Франції. Де Гаспері пішов із політики у 1953 році, коли ХДП втратила політичні позиції й не змогла разом із союзниками сформувати більшість у парламенті, попри відносну перемогу на виборах (40% проти 22% в опозиційних комуністів). Альчіде подав у відставку і звільнив посаду голови партії. Наступного року він помер. Похований у Римі. Сучасники відзначають його особливу чітку християнську, католицьку позицію та його миролюбність. 1993 року щодо нього було відкрито беатифікаційний процес.

Антон Герасименко

Джерело:    Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир

28.12.2016р. Б. / Передріздвяне дійство в Соборі святого Юра (+Програма)

«Сонце незахідне йде, щоб засяяти з дівичого лона і просвітити все, що під сонцем. Тож приготуймося нині духом і поспішімось зустрінути чистими очима і добрими ділами того, хто своїм чудесним народженням схотів прийти до своїх. Він народжується у Вифлеємі, щоб нас, позбавлених райського життя, зі свого милосердя, знову до нього ввести». (Стихира вечірні Неділі перед Різдвом Христовим)

1 січня 2017 року, у Неділю Перед Різдвом Христовим, у Всесвітній День Миру, ласкаво запрошуємо вас до Архикатедрального Собору святого Юра для спільної молитви за Мир.

В рамках заходу о 16:00 відбудеться Вечірня, на завершення якої зі Святилища буде винесено Вифлеємський вогонь миру. Відтак на площі перед пам’ятником Праведному Митрополиту Андрею буде прочитана молитва «Нехай утихне буря війни».

На завершення ангел Святоюрської гори відчинить браму Собору, щоб впустити Пресвяту Родину до ясел, де має спочити новонароджений Христос.

Святіший Отець Папа Франциск у своєму послані з нагоди Дня миру зауважує, що: «Ми всі хочемо миру; багато людей будують його кожен день маленькими справами, багато людей страждають і терпеливо зносять втому від величезної кількості спроб побудувати мир. В 2017 році ми маємо докласти зусиль, молитися та діяти, щоб стати людьми, які винищили зі своїх сердець, зі своїх слів та вчинків будь-які акти насильства. Немає нічого неможливого, якщо ми звернемося до Бога в молитві. Будь-яка людина може стати будівничим миру».

ПРОГРАМА

16:00 - Вечірня у Архикатедральному Соборі святого Юра
16:45 - Винесення Вифлеємського вогню Миру
- Молитва за мир перед пам’ятником Праведному Митрополиту Андрею
- Урочисте повернення на подвір’я Собору разом із Пресвятою Родиною
- Святкове частування

Джерелоа:    ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

28.12.2016р. Б. / На Київщині, з ініціативи парафії УГКЦ встановили банер Героїв Небесної сотні

24 грудня 2016 року у Макарові, що на Київщині за ініціативою та пожертвами парафіян громади Святого Пророка Іллі УГКЦ встановили банер героїв «Небесної Сотні».

На урочистому відкритті банеру вірні спершу помолились панахиду, яку очолив адміністратор місцевої громади УГКЦ о. Євген Чернюк. Під час свого слова священик зазначив: «Нехай цей банер буде для всіх нас нагадуванням про тих, хто своє життя віддав за волю й кращу долю нашого народу. Нехай цей меморіал також заохочує нас з вами допомагати тим, хто сьогодні боронить нашу країну від ворогів».

Зазначимо також, що на молитві були присутні представники місцевої громади римо-католиків, та координатор допомоги військовим макарівського району.

Під час молитви всі присутні тримали у своїх руках свічки з Вифлеємським вогнем миру, який громада Макарова отримала від Пласту.

Джерела:   ugcc.kiev.ua

Воїни Христа Царя

27.12.2016р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (12.12 - 25.12)

В понеділок, 12 грудня, у Полтаві рада Лицарів Колумба ім. Івана Мазепи, що діє при парафії Пресвятої Тройці, передала для військового госпіталя 380 кг (20 ящиків) медичних засобів, які прибули до України завдяки швейцарським волонтерам.

У вівторок, 13 грудня, у день св. апостола Андрія Первозванного:

Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, привітав Преосвященного єпископа Михаїла Колтуна, який у цей день відзначає 35-ту річницю священичих свячень.

У Архікатедральному та Митрополичому соборі Воскресіння Христового відбулось урочисте святкування 5-ї річниці проголошення Івано-Франківської митрополії УГКЦ. З цієї нагоди до головної святині Івано-Франківська відбулася проща вірян з різних куточків Прикарпаття.

У середу, 14 грудня, у Папському Лятеранському університеті в Римі відбулася публічна лекція Глави УГКЦ на тему «Захист гідності людської особи в посткомуністичних країнах». Лекція проводилася в рамках наукового проекту «Войтилівські лекції» Інституту родини та подружнього життя Папського інституту ім. Кароля Войтили.

15 грудня 2016 року у Папському Латеранському соборі св. Івана Хрестителя в Римі Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, очолив подячну Архієрейську Божественну Літургію з нагоди ювілею 420-річчя Берестейської унії. Разом з численними вірними та духовенством Патріарх УГКЦ дякував Богові за «дар єдності Церкви».

В Апостольській Нунціатурі у Києві відбулася традиційна Різдвяна зустріч Нунція із духовенством та монашеством Української Греко-Католицької Церкви та Римсько-Католицької Церкви. Апостольський Нунцій Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті запевнив усіх в підтримці та молитві Папи Римського за Український народ: «Радію, що всіх вас бачу, а також дякую за велику роботу, яку робите, й за те ким ви є!» – наголосив Нунцій.

16-17 грудня 2016 року в Одесі Відділом душпастирства УГКЦ у пенітенціарній системі України було організовано навчання духовенства і мирян з покликанням Церкви до служіння у в'язницях. З благословення преосвященнішого владики Михаїла Бубнія, священики Одеської Екзархії, що звершують душпастирське служіння, взяли участь у семінарі "Справедливість і милосердя".

У неділю, 18 грудня 2016 року:

Високопреосвященний владика Ігор, Митрополит Львівський, звершив у Архикатедральному Соборі Святого Юра Велику Вечірню з Литією з нагоди свята Миколая Чудотворця, Архиєпископа  Мир Ликійських.

З пастирським візитом на парафію Успіння Пресвятої Богородиці села Федорівка, Білозерського району Херсонської області, завітав Владика Михаїл (Бубній), екзарх Одеського та адміністратор Кримського екзархатів, УГКЦ, щоби освятити престіл та храм.    В своїй проповіді в переддень свята Святого Миколая, Владика наголосив, що ми маємо бути милосердні один до одного і до потреб тих людей, які найбільше цього потребують. Завжди брати приклад із життя і праці Святого Миколая, бути подібним до нього у вчиненні добрих діл усім потребуючим.

18-20 грудня 2016 року Преосвященний владика Володимир, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, провів передріздвяні реколекції у Архикатедральному Соборі святого Юра (м. Львів, пл. св. Юра, 5). У часі Божественних Літургій Преосвященний владика виголосив три реколекційні науки, об’єднуючи їх темою «Мандрівки до Різдвяної зорі».

19 грудня 2016 року, у день Святого Миколая  Чудотворця:

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в місті Дніпро освятив новозбудований храм УГКЦ, присвячений Святому Миколаю Чудотворцю. У своїй проповіді до вірних Предстоятель Церкви зауважив, що освячення цього храму є історичною подією. Відтак владика Степан (Меньок), Екзарх Донецький, який співслужив із Блаженнішим Святославом, відзначив, що йому приємно бачити тут багато людських облич, котрі приходили до храму Святої Покрови в Донецьку. У новозбудований храм з Італії привезли мощі святого Миколая, до яких вірні зможуть приклонитися.

З нагоди відзначення дня Святого Миколая у пенітенціарних установах відбуваються духовно-молитовні зустрічі з ув'язненими за участю душпастирів, капеланів, волонтерів,  адже Святий Миколай опікун людей у різних обставинах їх життя вважається також покровителем ув'язнених. УВП №12 відвідав єпископ-помічник Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ Йосафат (Мощич). Преосвященний владика очолив Молебень до Св.Миколая біля молитовної каплиці на території установи та привітав пенітенціаріїв зі святом. Опісля владика Йосафат відслужив Архієрейську Службу Божу в присутності в’язнів у каплиці Св.Миколая, що розташована в приміщенні УВП.

В українській парафії свв. Сергія і Вакха Божественну Літургію звершив преосвященний Владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії. Завершуючи свою проповідь, архиєрей ще раз заохотив молільників наслідувати святого Миколая у його милосерді і доброті та продовжувати «культуру милосердя, яку приніс Ісус Христос і яку розповсюдив святий Миколай, щоб ця культура продовжувалася також серед нас».

Владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію св. Миколая Чудотворця в м. Трускавець. З нагоди храмового празника єпископ відслужив Божественну Літургію. Єпископ зазначив, що празник св. Миколая спонукає нас чинити діла милосердя не тільки 19 грудня, але впродовж цілого життя. «Суттю християнства є любов, а її проявом — доброта до ближніх», — сказав владика Ярослав.

Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, відвідав монастир святого Миколая Згромадження сс. Пресвятої Родини, ЗСПР (м. Львів, вул. Ялівець, 15). Преосвященний владика очолив Архиєрейську Божественну Літургію та побував на виставі, присвяченій дню святого Миколая.

20 грудня 2016 р, на запрошення української дипломатичної місії в Нью-Йорку при ООН, постійного представника України при ООН Володимира Єльченка, отець Степан Сус - настоятель Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла та Голова Центру Військового капеланства ЛА УГКЦ, прийняв участь у заходах з нагоди 25 річниці Збройних сил України.

22 грудня, у день празника Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці:

Відбулася Архиєрейська Свята Літургія Архикатедральному соборі Тернополя з нагоди храмового празника та 5-тиліття створення Тернопільсько-Зборівської митрополії. Торжественне Богослужіння очолили 3 Архиєреї: Архиєпископ і Митрополит Тернопільско-Зборівський УГКЦ Василій (Семенюк), Єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський Теодор (Мартинюк) та Екзарх Луцький Йосафат (Говера).

Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав зустрівся із працівниками Патріаршої курії УГКЦ у Львові в Патріаршому домі. Варто зазначити, Глава УГКЦ традиційно щороку наприкінці грудня зустрічається із працівниками Курії, аби подякувати їм за працю та побажати гарних Різдвяних свят.

Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, здійснив пастирський візит до парафії Святої Анни (м. Львів, вул. Городоцька, 32) з нагоди храмового празника.

Преосвященний владика Володимир, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, відвідав монастир редемптористів (ЧНІ) (м. Львів, вул. І. Франка, 56).

До вашої уваги:

У Львові відбулася презентація щоденника о. Василя Поточняка. Єромонах Юстин Бойко (один з найближчих приятелів о. Василя Поточняка) розповів, як виникла ідея щоденника.

 «Історія ХХ століття показує, що ті агресори, які починали світові війни, їх програвали», – глава УГКЦ

Глава УГКЦ в Кривому Розі: «Щоби бути багатим не потрібно багатства»

«Життя – це розвиток, і коли у когось забирають право на розвиток, то забирають право на життя», – Предстоятель УГКЦ

Отець Павло Сербай з Бразилії: «Ми 130 років зберігаємо українську мову і культуру завдяки Церкві»

Медіапроект «Відкрита Церква» розширюється – відтепер в ефірі «5 каналу» щотижня. На додачу до програми-розмови з Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ, дивіться щосуботи «Відкриту Церкву» у форматі півгодинного ток-шоу.

"Добра розмова" з Владикою Венедиктом - про шлях до «Живої парафії», про особистий духовний досвід, про особливості сприйняття Літургії та інших богослужінь добового кола у студії «Живого радіо» 

Десять порад, як потрібно молитися від владики Венедикта

УГКЦ в Австралії та Новій Зеландії. Підсумки року

Блаженніший Святослав у Римі: війна привела до відродження віри, а не до ненависті

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава

Різдвяне привітання Владики Петра Стасюка

Різдвяне послання владики Василія Івасюка

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.12.2016р. Б. / ПРИХОЖАНИН

Один, уже далеко не молодий чоловік, вирішив воцерковитися. Як і годилося в його становищі та віці, підійшов до цього питання з усією відповідальністю. Придбав Святе Письмо, деяку релігійну літературу, щось читав, над чимось ще якийсь час розмірковував, а потім твердо і рішуче і як вважав, теоретично підкований, пішов до храму.

Був час Різдва, точніше неділя перед Різдвом. Після Літургії, священик розповідав про підготовку до зустрічі з новонародженим Месією, яка наступить 7 січня, хоча насправді це 7 січня не є 7 січня, але 25 грудня тому, що Церква живе не по світському календарю, а по власному, церковному. Історія календаря новому прихожанину  була дещо відома, тому з натяжкою сприйнявши тлумачення проповідника, пішов додому.

Минули свята, тиждень за тижнем і в Церкві почався якийсь новий для нього період. Була неділя М'ясопусна і як зрозумів з науки священика, з цього дня необхідно перестати їсти м'ясо і примиритися зі своїми ворогами, простити всі кривди та образи які мав на інших людей. В кінці богослужіння сам священик перепросив усіх присутніх, якщо когось образив і стверджував, що прощає всіх, хто скривдив його самого.

Проминув тиждень. Наступної, Сиропусної неділі, наш новий християнин, вислухав науку про Страшний Суд , про піст, довідався про те, що піст називається Великий і триває сорок днів. Але чомусь у його голові, число 40 ніяк не співпадало з сімома тижнями тривання Великого Посту, скільки не рахував сім на сім - сорок дев’ять і не інакше. Отож після Служби Божої дочекався священика коли той виходив і дізнався, що число 40 радше символічне ніж реальне, а насправді піст має не 49 і навіть не 40, а лише 36 днів бо суботи і неділі як рівно ж і весь Страстний Тиждень в число днів Великого Посту не входять. Здивований такою математикою, а разом з тим втішений, що піст насправді менший, а Церква не є якоюсь закостенілою структурою як то він собі колись уявляв, пішов додому.

Літургія першої неділі Великого Посту пролетіла майже непомітно. Але зі здивуванням, в кінці богослужіння, наш «молодий» віруючий почув прокляття які батюшка оголошував з амвона на різних єретиків… На чергове запитання цікавого прихожанина, отець пояснив, що воно все правильно і він нічого не переплутав, попередня неділя була закликом до прощення і ми повинні прощати всіх і просити прощення, але цієї неділі Церква в символічний спосіб, через анатеми виклинає тих, хто вчинив зло супроти неї. Таке пояснення не дуже задовільнило, але, що тут поробиш, як відомо в чужий монастир зі своїм уставом не йдуть.

Третьої неділі, новонавернений християнин вирішив запросити священика до себе додому на гостину. По дорозі, він знову цікавився різними питаннями і між іншим спитав, чому на літургії лунає заклик схиляти голову і виходити з храму і хоча голови схиляють всі, а з церкви не виходить ніхто. На що знову таки почув про те, що це давній заклик Церкви до оглашенних, а так, як їх в даний час у них нема, то слова ці лунають як молитовно-символічний заклик до всіх, бо більшість із нас в той чи інший спосіб є оглашенні перед Богом.

Переступивши поріг, вони відчули приємний запах смачних страв, які наповнили дім, та коли зайшли в кімнату, батюшка аж оторопів, стіл був закладений різними смаколиками, вигляд яких був далекий від тих, що повинні були би бути в часі сороковниці. Уже потім, отець в чергове пояснював зніяковілому прихожанину, що хоча субота й неділя не входять в число днів Великого Посту, то це радше символічно ніж реально, бо і в суботу і в неділю, необхідно стримуватися від м’ясних і молочних страв.

Проминув піст, настала Пасха. За цей період релігійне життя нашого “героя” наповнилося численними новими враженнями і знаннями. Але і тут настав час йому дивуватися. Однієї неділі священик в категоричній формі заявив, що у великодньому періоді молитися “Царю Небесний…” та інші молитви до Святого Духа - не можна. У великодній час “Царю Небесний…” замінюється словами “Христос Воскрес із мертвих смертю смерть подолав…”, а з дня Вознесіння Господнього просто опускається, бо Святий Дух зійде аж десятого дня, в день П’ятидесятниці.

Проминула неділя, друга, настало Вознесіння і священик кожного разу зі здивуванням споглядав за тим, що місце в храмі, на якому ось уже кілька місяців стояв його новий, цікавий парафіянин, було порожнє. Не втримавшись, вирішив ніби випадково проїхатись вулицею попри будинок де той мешкав.

Зустрілися вони на подвір’ї. На запитання пароха, господар відповів: я ніби все розумію, розумію, що 7 січня це насправді не 7 січня, а 25 грудня, хоча при цьому ніяк не можу зрозуміти, що заважає перенести святкування Різдва на реальне 25 грудня, а не на символічне. Розумію, що субота і неділя символічно не входять в число днів Великого Посту, але поза тим всім все одно залишаються пісними днями. Я можу навіть зрозуміти, що проклинати в Церкві можна символічно і, що усіяна дорогоцінним камінням і розшита золотом, митра на голові владики, це не просто дорога шапка, а символічний терновий вінок, навіть його Мерседес останньої моделі я згоден символічно сприйняти за осля, на якому Ісус в’їздив до Єрусалиму, але коли ви сказали, що молитися до Святого Духа майже два місяці не можна, бо він ще не зійшов, то я подумав, що якщо цих п’ятдесят днів у Церкві нема Святого Духа то й ходити туди зараз нема чого.

Господар замовк, отець хотів відповісти, що насправді Святий Дух нікуди на цих п’ятдесят днів не зникав, що все це радше символічно, а ніж реально, але в якусь мить прикусив свого язика...

о. Василь Ткачук

Джерело:    Воїни Христа Царя

26.12.2016р. Б. / Любомир Гузар: Якби ж люди замість заламування рук та нарікань взялися до роботи

З Верховним Архиєпископом-емеритом УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром розмовляємо про те, як українцям вистояти у тяжкі часи, де брати віру та сили, як послужити миру.

Традиційні передноворічні звернення та промови різних політиків до громадян останнім часом викликають у населення лише роздратування та іронію. Люди втомилися від брехні, нещирості та безкінечного політичного піару. Напередодні світлого Різдва Христового українцям хотілося б почути щирі слова від людини, якій вони довіряють, і яку вважають духовним авторитетом. Такою людиною, безперечно, визнано Блаженнішого Любомира Гузара.

Блаженніший не має зараз можливості багато спілкуватися і часто приймати відвідувачів, але й не відмовляє там, де потрібні його слова надії, розради і мудрості. У своїй резиденції він зустрів нас словами: «Чим можу послужити?». І це служіння не припиняється. Владика займається активною громадською діяльністю. Зокрема, бере участь в Ініціативній групі «1 грудня».

Група, як відомо, у листопаді оприлюднила «Слово про свободу та відповідальність», яким звертається до народу і влади з практичними настановами. Головною темою заклику Блаженніший Любомир позначив будування життя на підставі здорових духовних цінностей, відкиданні матеріалізму і мракобісся радянських часів.

Цієї та деяких інших тем ми й торкнулися у нашій бесіді з Владикою.

Українці вступають у новий рік в пригніченому настрої, розпачі та зневірі. Чи можете сказати їм щось обнадійливе?

Так, до мене доходить інформація, що народ пригноблений, зневірений. Прикро про це довідатися. Частково це можна зрозуміти. Але я думаю, що така зневіра не цілковито виправдана. За радянських часів партія та уряд настроїли людей так, що вони не мають нічого робити, нічим не перейматися, а тільки пасивно чекати, щоби одержати. І ця ментальність ще збереглася у суспільстві. 

Але пригадаймо: у 2013 році тодішній прем’єр-міністр Азаров і президент Віктор Федорович сказали, що Україна не готова до зближення з Європою – тобто, не готова до змін. Але народ сказав «ні» – і почався Майдан. Почалося від молоді, а далі дуже швидко прилучились і старші громадяни по всій країні. Всі казали: ми хочемо змін. Народ, який зміг те сказати, – це народ, в якому є певна поважна наснага. Хто-небудь цього не скаже. Це свідчить про те, що у нас таки є сила.

У чому ця сила?

Коли прийшла війна, ми не мали готової боєздатної армії. Але на цю агресію несподівано для наших сусідів і для нас самих таки піднялася армія. Сьогодні ми маємо військо, і вже щось собою представляємо. Напад на Україну сьогодні дуже ризикований для наших сусідів. В дуже короткому часі показалась здібність народу організуватися і підставити чоло небезпеці. Ще один надзвичайний елемент – волонтерство. Не якась маленька групка, а громадяни – різні за віком, походженням, статками – по всій Україні почали діяти. Це доказує, що у нас є внутрішня сила. Але та сила не використана належним чином.

Якби ж люди замість заламування рук та нарікань взялися до роботи! Вони мають духовну силу. На це маємо докази – Майдан, волонтери, військо. То з неба не впало раптом, то вийшло з народу. Тільки треба працювати, а не чекати, що влада щось дасть чи закордон допоможе. Так, вони нам дуже помагають, але ми самі маємо дуже багато внутрішньої енергії, яку треба використати.

Нема причин, з яких громадяни по всій державі не могли б почати в міру своїх можливостей організувати своє життя своєю працею, ініціативою, відповідальністю один за одного. Ми можемо продовжувати, розвивати, будувати те, що почалося на Майдані.

Які саме дії потрібні для цього?

Немає загального рецепту. Кожний з нас, прокинувшись вранці, нехай запитає себе: що я сьогодні зроблю, щоби країна розвивалась? Увечері, вкладаючись до сну, нехай запитає: що я сьогодні зробив, щоб будувати нову Україну? Я не знаю, що кожний має конкретно робити, але я собі уявляю так: політик хай чесно послужить народові, вчитель – виховує нове покоління, віддане своїй ідентичності, господар – обробляє землю, щоб вона дала плід.

Нема обмежень. Нехай кожний робить те, до чого він в даний момент покликаний. Нехай найменше з того. Якби кожний в міру своїх сил і свого покликання щось робив, не було б причини заламувати руки, зневірюватися, плакати. Працювати треба. Будувати треба. Хотіти треба. А силу ми маємо.

Такі люди є, але для того, щоб рухати країну, у відсотковому співвідношенні їх дуже мало порівняно з пасивними громадянами. 

 Я згідний, що ми ще замало стараємося. Мені здається, що всі церкви повинні проповідувати, заохочувати людей працювати, оминати того, що є шкідливим. От маємо приклади корупції. Корупція – це гріх, злочин. Ми повинні в наших церквах чути засуд корупції. Поборювати, відкидати її. Батьки повинні виховувати своїх дітей в тому дусі, вчителі повинні також в школах заохочувати і шукати добрих прикладів.

Багато людей зараз доведені до такого стану зубожіння, що змушені не жити – виживати. Чи можна чекати від них якихось дій?

Нам бракує старання допомагати один одному. Чи не було б добре заохочувати до того громадян?! Погляньте навколо себе: чи нема поряд людини, яка голодна? Якщо ви маєте хоча б маленьку владу, якщо ви – підприємець, вмієте щось організувати, ви можете допомогти.

Ми не сміємо бути байдужі до того, що діється з іншими людьми. В цьому нам потрібне пробудження. Ми ще замало робимо. І може замало нас підганяють. Це повинна робити церква, школа. Бажано, щоб і держава також заохочувала, підтримувала добрі здорові ініціативи. Щоби наші законодавці видумували не фантастичні, корисні для себе закони, але щоби заохочували загал один одному допомагати.

Багато людей самі собі не можуть дати ради з різних причин. Але я не бачу такої ситуації, де люди не могли б знайти розв’язки, якщо б почали думати про ближніх. Ті ж волонтери не будують своєї вигоди, як це роблять наші так звані олігархи-скоробагатьки. Схоже, вони не вчаться тому, що сидіння на грошах  щастя не принесе.

Владико, як протистояти страху, який штучно нагнітається і в Україні та в усьому світі?

Знову ж, відповідальні люди мають підтримувати дух народу. Церква, школа, держава повинні переконати, що нема потреби боятися. У страху, як то кажуть, великі очі. Але якщо ми працюємо і крок за кроком будуємо, то чого боятися! Тероризм, бандитизм, злочинність треба послідовно, різко поборювати. Не дати їм нагоди гуляти.

Наведу такий приклад: коли я жив у 70-х роках в Італії, в Римі з’явилися комуністичні «червоні бригади», спеціально підготовлені, які мали перш за все сіяти страх і захоплювати владу. Спершу народ злякався. Але в дуже короткому часі відкинув їх, не прийняв. І всі ті страшні озброєні бригади зникли. Це важливо – не дати себе застрашити. Може, в перший момент і прийде сумнів. Та згодом обов’язково спільними силами поборювати те, що може нас страшити.

Що найбільше служитиме миру:  мирні домовленості з тими, хто насправді не хоче миру, чи таки гідна відсіч загарбникам?

Мир можливий лише тоді, коли дві сторони цього бажають. Якщо одна сторона того не хоче, то зайве старатися, треба давати відсіч. Маємо приклад: довгими десятиліттями Франція і Німеччина воювали між собою. Згодом ті й ті зрозуміли, що то їх руйнує. Сьогодні вони приятелі. Вони зрозуміли, що війна їм нічого не дасть.

В нашій ситуації агресор і не хоче перестати ним бути. Ми можемо лише сказати: ми готові до миру, але як довго ви не хочете миру – ми будемо боронитись, давати відсіч. Не допустимо, щоб нам по голові ходили, як то кажуть.

Як бути, коли є ще й третя сторона, яка зацікавлена в заморожуванні цього конфлікту? 

Ситуація дійсно складна. Зараз люди організовують рух проти смертоносної зброї. Це свого роду перший крок. Якщо вже не можемо жити у мирі, то хоча б не старацймося один одного знищити. Ми мусимо собі сказати: ми не хочемо продовжувати смертоносну війну. Маємо займати такі позиції, де кожен відстоїть те, що йому належить.

Українцям дуже болить і Голодомор, і розстріл Майдану, і війна. А тому зараз лунає багато закликів такого характеру: «Не забуваймо! Не пробачаймо!». Чи то правильно?

Це не шлях до розв’язки. Мусить бути бажання простити один одному, якщо обидві сторони завинили. Якщо одна завинила, то повинна вибачитись, а друга повинна це прийняти. Але не можна забувати. Щоб не повторити тих самих помилок. Хто б не завинив, один мусить вибачитися, а другий – простити. Якщо ж продовжувати жити в ненависті, то будемо тільки сіяти зло на багато майбутніх років.

Є приклад Польщі та Німеччини. Гітлерівська Німеччина дуже багато лиха накоїла в Польщі. Після Вселенського собору в 60-х роках минулого століття єпископи Німеччини зібралися і задекларували: ми просимо поляків простити нашому народові те, що він робив у Польщі. І поляки на це згодилися. Польський народ, єпископат і духовенство прийняли ті вибачення. Тому сьогодні ці два народи живуть в мирі.

Коли дуже болить, простити важко. Чи вдасться нам коли-небудь зцілити цей біль?

Можливо. Так, це боляче і прикро – все те, що нам робили. Нема ради. Воно вже сталося, і назад не повернеш. Але можна простити. Як можна простити поодиноким людям – так само і народам.

Є приклад, коли наш єпископат у 2005 році прийняв акт примирення з Польщею. З обох сторін. Народ прийняв це. Однак мені здається, що ми ще замало зробили для того, щоби продовжувати цей процес.

Сьогодні ми маємо агресора – Росію. Нелегко буде їм простити, бо вони не хочуть сьогодні вибачатися. Вони себе сьогодні почувають цілковито правими, а нас називають жуликами, дурачками і таке інше. Проте я думаю, що при Божій помочі прийде час, коли здоровий елемент російського народу піднесе голос і скаже: досить того!

На жаль, сьогодні кремлівська група не наставлена на примирення. До них сьогодні говорить тільки один аргумент – сила. Санкції  їх там вдарили порядно, але ще, мабуть, не досить. З нашої сторони ми повинні бути відкриті на мир, на примирення. Треба бути готовими простити. Ми не сміємо плекати в собі почуття ненависті, небажання пробачати, помсту. З того нічого доброго бути не може.

Владико, чи можна провести аналогію між шляхом незалежності України і шляхом виходу народу Ізраїлю з єгипетського рабства? 

Ми справді зараз в процесі переходу – переходу з радянської ментальності до ментальності чистої, правдивої та демократичної. Ізраїль так довго мандрував пустелею, тому що вони не довіряли Богові. Наш народ, Богу дякувати, молиться. Багато молитви. Дуже важливий елемент – мати довіру до Бога. Мусимо бути щиро переконані, що за Божої помочі розв’яжемо навіть трудніші проблеми.

Ізраїль мандрував 40 років, бо не вірив божим обіцянкам. За те мав кару – те покоління мусило вмерти. Аж коли прийшло нове покоління, яке повірило Богові, тоді вони дійшли до обіцяної землі. Для нас дуже важливо, щоби ми, не дай Боже, не зневірилися в помочі Всевишнього. Треба й далі щиро молитися, сповняти Божу волю, як належить. Тоді ми все подолаємо і зможемо дивитися в справді краще майбутнє.

На різдвяні свята ми знову побачимо по телевізору політиків, які хрестяться, моляться в храмах перед телекамерами. Ви вірите в їхню щирість? 

Нехай люди запитуються: коли той політик почав ходити до церкви – минулого року, чи тиждень тому? Якщо він показується тільки тепер, то хіба то віруюча людина? Нічого. Пустота. Щирість людини, особливо тієї, яка повинна служити народу, полягає в тому, щоб робити це постійно, послідовно. Якщо вона раптово починає бути дуже активною, щось виборює і таким чином купує голоси – це злодійство. Таким людям не можна довіряти.

Різдвяні свята дуже люблять діти. Яку найважливішу думку Ви хотіли б донести до дитини?

Що Бог нас любить. Це від немовляти до гробу треба повторяти. Бог нас любить до такої міри, що прийшов до нас. Різдво – то не лише прикраси: ялинка, дарунки. Зміст Різдва: Бог нас любить, Він є з нами!

Владико, як у важкі часи відрізнити дари Божі від спокус? 

По наслідках. Як кажуть у Святому письмі: здорова яблунька дасть здорові яблука. Нездорове буде мати нездорові плоди.

А чи можуть бути спокуси від Бога?

Бог не спокушає. Бог випробовує. Як добрий батько випробовує своїх дітей. Випробовує для того, щоб дати нам нагоду показати нашу любов.

Тоді як розрізнити спокусу від випробування?

Треба встановляти, що то дає, що з того походить. Якщо я починаю ненавидіти, робити кривду, то напевне то не від Бога. Якщо те, що зі мною відбувається, стає нагодою послужити, помогти, показати любов до ближнього, то – від Бога.

Джерела:  ua1.com.ua

Воїни Христа Царя

25.12.2016р. Б. / Ще один ТЕСТ на НАШЕ ХРИСТИЯНСТВО

“Якщо вбити вбивцю, кількість вбивць не зміниться“

Сьогодні є той день, коли прийдеться написати непопулярний пост. Він не набере стільки лайків чи поширень, як “Відкритий лист тата до Дзідзя”, але навпаки, я очікую шквал гнівних коментарів. І нічого дивного, бо ми давно перестали бути християнською державою. Ми є державою мнимих християн.

Мене неприємно шокувала реакція соцмереж на вбивство посла Росії в Туреччині. Злорадство, неприхована радість, смішні меми і коментарі є чудовим показником того, що росіяни вбили набагато більше, ніж самі на це сподівались. Вони вбили в нас християнське розуміння боротьби.

Люди, які самі не ходять до храмів чи роблять це зрідка, перші підхоплюють заклики до насилля над священиками московського патріархату. Люди, які себе приписують до християн, втішаються з того, що мусульманин стріляє в спину росіянину. Росіяни вбили в нас бажання мінятися. Ми матюкаємося тими ж матюками, що й вони. Слухаємо ту ж музику, напиваємося “водки” до білої гарячки, сповідуємо ту саму ненависть до думки іншого.

За ці роки війни виявилося, що  “вбити у собі москаля” не є простою справою. Виявляється, ми ще поєднані з ними тою невидимою пуповиною, коли шукаємо тисячі причин оправдати вбивство. Вбивство дитини в лоні матері, вбивство десятків ембріонів задля народження однієї дитини, ефтаназію, смертну кару і вбивство посла іншої країни в іншій країні. Так, для мене це все означає те саме: замінити собою Бога.

Був один ангел, який хотів присвоїти собі всі ознаки Господа. Він закінчив дуже погано. Тому скажімо собі чесно: ненависть замінила нам віру. Саме віру, а не любов. Бо для тисяч українців бажання помсти стало ніби замінником релігії.

Я також відчуваю час від часу на собі дію цієї отрути. Не раз емоції брали верх в інтернет-баталіях з тролями з Москви. Але важливо не забувати того, ким ми є і яку державу будуємо. Як би не обурювали нас звірства в Дебальцево, Світлодарській Дузі  чи Алеппо, ми не маємо права переступати рубікону здорового глузду та віри. Хіба не зрозуміло, що ця війна не є війною за територію чи ресурси? Це війна за цінності.

Гібридна війна є витвором диявола. Саме так він воює з нами. Без оголошення війни та розпізнавальних знаків. І мені дуже шкода, якщо ми програємо таку війну. Ми зранені релігійним, конфесійним, партійним, територіальним, мовним розділенням.  Хоча, що нам ділити? Під кожним, навіть жартівливим постом знайдуться коментарі людей, що показують наші анутрішні рани. Коктейль із пострадянської та постмодерністської отрути робить нас такими, якими ми є: мнимими, несправжніми, порожніми.

Комусь би хотілося, щоб було інакше, але Бог є Любов. Чи Він не любить “москаля”, “жида” “негра”? А що з нами, християнами, не так? Чи ми не повинні “плекати в собі ті самі гадки, що були в Христі Ісусі”, який за дивним збігом обставин також був жидом? Свідоме вбивство є тяжким гріхом в кожному випадку. Але вбивши москаля у собі, ми зробимо суперкласне і потрібне діло. “Ми куплені дорогою ціною”. Забувши це, можемо самі заплатити дорогу ціну. Але прибуток з цього нас не потішить, будьмо певні. Тішитиметься батько брехні і напівправди диявол.

Ілюстрація: charivne.info

Блог о. Олега Кобеля

Джерело:    ДИВЕНСВІТ

24.12.2016р. Б. / Різдвяне диво в окопах Першої світової війни

Стаття розповідає про Різдвяне перемир'я, яке мало місце на фронтах Першої Світової війни.

Цього року українці знову зустрічатимуть Різдво Христове в умовах війни. Уже кілька років гинуть наші земляки. Діти втрачають батьків, батьки – дітей, сестри – братів. Якоїсь миті запитуєш себе: яке свято? Чи справді наближається народження Немовлятка Ісуса, який принесе спасіння? Господь здається таким далеким… А жахи війни тут, перед нами.

Але що неможливе для людини, те можливе для Господа. І навіть найбільшу трагедію Він може обернути на радість. Про це свідчать і реальні історичні події, які сталися в 1914 році.

Різдво 1914 року аж ніяк не було наповнене радістю. Перша світова війна набирала розмаху. Уже відгриміли бої на Марні та Ені. Загинули сотні тисяч людей. Обидві сторони починали будувати укріплені оборонні лінії, солдати готувалися якнайдорожче віддати ворогові свої позиції.

Святкування Різдва у німецьких окопах 

Німецький солдат з ялинкою в руках перед ворожими окопами

І раптом 24 грудня 1914 року англійські військові побачили незвичайну картину – німецькі солдати прикрашали окопи свічками. Незабаром звідти долинули різдвяні гімни. Ось як описав побачене Ґрем Вільямс, солдат англійської армії: «Уздовж бруствера німецьких окопів то там, то тут виникали вогні, які, схоже, були свічками, запаленими на різдвяних ялинках; свічки горіли рівно і яскраво в тихому й морозному вечірньому повітрі. Інші вартові, які, звісно ж, побачили те ж саме, кинулися будити тих, хто спав, з криком: "Ти глянь, що коїться!" І в цей момент супротивник почав співати "Stille Nacht, Heilige Nacht"… Ми думали, що маємо якось відповісти, чищо. І заспівали псалом "First Nowell", і, скінчивши пісню, почули з німецького боку дружніоплески».

Групова фотографія німецьких і англійських солдатів у газеті The Daily Mirror від 6 січня 1915 року

Поперегукувавшись побажаннями щасливого Різдва, солдати почали вилазити з окопів, щоб зустрітися на нейтральній території. На свято родичі надіслали воїнам на передову гостинці – солодощі, консерви, тютюн, простенькі сувеніри (гудзики, капелюхи). Усім цим німецькі та британські солдати обмінювалися в той славний день. Перемир'я також дозволило гідно поховати загиблих воїнів: солдати з обох боків фронтової лінії разом узяли участь у Службах за померлих.

Загалом уздовж фронту, від холодного Північного моря до швейцарських Альп, щонайменше 100 000 осіб склали зброю та вийшли з окопів, щоб відсвяткувати Різдво, подарувати одне одному подарунки й поховати своїх убитих.

У 1914 році Папа Римський Бенедикт XV закликав учасників конфлікту укласти перемир'я. Проте ні глави держав, ні генерали не зреагували на його заклик. Відгукнулися прості солдати.

Футбольний матч між англійськими і німецькими солдатами

Але чи все було так просто? Аж ніяк! Братання відбувалися насамперед між німецькими й англійськими солдатами. Вони перебували на чужій землі – французькій – і, по суті, їм нічого було ділити. А з-поміж французьких солдатів мало хто виявив бажання святкувати Різдво з німцями. Історик Норман Коупленд слушно зауважив: «Для француза війна була особистою справою. Він боровся на своїй землі; його дружина й діти мусили покинути родинне вогнище або перебували поруч із полем бою; його міста, села, храми перетворювалися на руїни».

Проте й тут знаходилися винятки. Німець Ріхард Ширман, шкільний учитель, так згадував про спонтанне франко-німецьке перемир'я в районі Вогез: «Щось фантастичне сталося з німецькими і французькими військовими, які стихійно припинили бойові дії та влаштували імпровізовані "хостели"; вони ходили в гості через занедбані тунелі траншей, а також обмінювали вино, коньяк і цигарки на вестфальський чорний хліб, печиво й шинку. Те, що відбувалося, радувало їх так сильно, що солдати залишилися хорошими друзяминавітьпісля Різдва».

Російські і німецькі солдати під час Різдвяного братання

Командування вживало заходів для протидії цим братанням. Генерали обох сторін видавали накази про розстріли тих солдатів, які пішли на примирення, хай і тимчасове, з ворогами. Унаслідок цього зазнала поразки спроба деяких військових організувати таке саме братання на Великдень 1915 року.

Тим не менш, Різдвяне перемир'я 1914 року поклало початок принципу «Живи і дай жити іншим», коли солдати ворожих армій у часи затишшя ділилися необхідним, підтримували одне одного й намагалися досягти порозуміння. Поодинокі випадки спільного святкування Різдва і Пасхи траплялися в 1916 і 1917 роках. Треба також згадати, що такі перемир'я відбувались і на Східному фронті між австро-угорськими та німецькими бійцями з одного боку та російськими – з іншого.

Німецькі і британські солдати під час Різдвяного перемир'я

Ці події відбилися й у мистецтві. Наприклад, у 2005 році вийшов фільм «Щасливого Різдва», знятий на їхній основі. Їх оспівав американськиймузикант Джон Мак-Катчен у баладі «Різдво в окопах». Пам'ятник Різдвяному перемир'ю був відкритий 11 листопада 2008 року у французькому місті Фреленг'ян.

Господь заповів захищати ту землю, яку нам призначив рідною. І саме цю заповідь зараз виконують українські солдати. Для них, як і сто років тому для французів, це щось більше, ніж війна. Вони боронять Батьківщину. Свої родини, домівки, храми. Але наші воїни заслуговують на свято. Яким воно буде для них, відомо лише Господу. А ми цієї Різдвяної ночі проситимемо, щоб Немовлятко Ісус захистив нашу Батьківщину й уберіг наших героїв.

Павло Зінченко

Джерела:     Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

23.12.2016р. Б. / Що означає бути апостолом?

(НЗ, №44 – грудень 2016)

13 грудня Церква Христова вшановувала пам'ять одного з дванадцяти апостолів: Андрія, який був першим із покликаних, як про це читаємо у Біблії: «[Ісус] йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: «Ідіть за мною, я Вас зроблю рибалками людей». І ті негайно кинули сіті й пішли за ним» (Мт 4,18-20). Також євангелист Йоан пише, що Андрій був «одним із тих двох, що, почувши Йоана, пішли за ним» (Ів 1,40), тобто за Христом, бо ж Христос на їхнє запитання «Учителю, де перебуваєш?» відповів: «Ходіть та подивіться» (пор. Ів 1,38.40). Саме слово апостол походить від грецького відповідника «απόστολος» і означає посланець, посланий. Такими словами називалися найближчі учні Христові, найперше дванадцять, а потім більше і більше. Апостол Андрей народився у місті Витсаїді на північному березі Галилейського озера. Помер мученичою смертю на Х-подібному хресті близько 77 року в м. Патри. Вважається першим благовісником християнської віри на наших українських землях.

          Ісус Христос спочатку покликав дванадцятьох чоловіків (пор. Мт 10,2-4), яких він назвав «друзями». Він приготував їх для місії і послав на це служіння словами: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 19-20). Знаємо, що один з апостолів на ім’я Юда відпав, бо зрадив Христа, а інші одинадцять залишилися. На місце апостола-зрадника був вибраний Матій (пор. Ді 1, 23-26).  І таким чином, завдяки апостолам, християнська віра поширилася цілим світом. Згодом число апостолів збільшилося. На нашій землі, згідно традиції Церкви, прийшов звіщати Євангелії апостол Андрей. Від часу Ісуса Христа і до сьогодні Церква розвивається і здійснює свою місію проповіді Царства Божого з допомогою апостолів – Святійшого Отця – наступника апостола Петра, єпископів – наступників апостолів, священиків, монахів, монахинь і вірних мирян, які переймаються божою наукою і працюють задля спасіння душ.

В Євангелії від Івана (12, 20-22) розповідається про те, як апостол Андрій разом з апостолом Филипом привели до Ісуса деяких греків, котрі висловили своє бажання Филипові: «Пане, хочемо побачити Ісуса». Андрій здійснює свою місію – був особисто покликаний Ісусом і тепер інших приводить до Ісуса. Можемо сказати одним реченням: апостол – це той, хто був покликаний Ісусом, щоби інших приводити до Ісуса, бо «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді 3, 12). Апостола Андрія вважають апостолом нашої Батьківщини України, бо по Зісланні Святого Духа саме Йому випала місія проповідувати Слово Боже у Скифії – а це землі сучасної України неподалік Чорного моря. Про це дають свої свідчення християнські письменники такі, як Іполит Римський (ІІІ ст.) та церковний історик Євсевій Кесарійський (IV ст.). Навіть у літописі «Повість минулих літ» розповідається про подорож апостола Андрія по українських землях: «Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі і прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, вставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ». Передання каже, що там, де проповідував апостол Андрій, він ставив хрест у формі літери Х, як перша літера від слова «Христос». Також апостол перетерпів мученику смерть за Христа в м. Патри за імператора Нерона близько 77 року і був розп’ятий на такому хресті, а хрест такого типу називають «андріївським».

Дякуючи Божому Провидінню і служінню апостола Андрея, а згодом і нашому Хрестителю Володимиру Великому, ми пізнали Христа, отримали звістку християнської віри, яка вкорінилася в нашому народі і продовжує давати духовні плоди аж до нинішнього часу. Але поширення віри і Євангелія залежить, окрім Божої благодаті, також і від доброї волі численних «сучасних апостолів», тих християн, які свою віру показують своїми ділами та своїм праведним життям. Апостол Павло свого часу звертався до римлян словами: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?... Тож віра – із слухання, а слухання – через слово Христове»» (10,14-17).

Тому, дорогі читачі нашої християнської газети, пам’ятаймо, що всі ми покликані бути апостолами і можемо ними бути, кожен на своєму місці праці чи навчання. Ми отримали святі таїнства Хрещення і Миропомазання, а тим самим отримали дар і печать Святого Духа, почали належати Господеві і маємо святий обов’язок захищати Його святе ім’я. Ми належимо до Святої Церкви, основаної Христом на Петрі і яка покликана звіщати Євангеліє і вести людей до спасіння.

Бути апостолом сьогодні – означає:

• Давати приклад доброго християнського життя;
• Не соромитися говорити про Господа Бога, про Богородицю і Святих з різними людьми, щоб так Господь навертав людей до святого життя;
• Розповідати іншим людям про життя в Церкві;
• Виховувати в інших духа молитви – вчити людей молитися, створюючи для цього відповідне середовище – знаходити місце і час;
• Заохочувати людей приступати до Святої Тайни Покаяння (Сповіді) і до частого Святого Причастя;
• При потребі зводити зі священиками для розмови, для поради  для сповіді;
• Розповсюджувати духовну літературу (книги духовного спрямування), щоб люди мали доступ до Слова Божого і до різних періодичних видань (газет і журналів);
• Допомагати виховувати діточок у християнському дусі – розказувати їм про Бога, про святих, водити на катехизацію (на навчання правд віри);
• Не пропускати недільної Служби Божої;
• Не соромитися релігійної символіки: хрестиків, образів, іконок, а дбайливо їх зберігати на місцях навчання і праці.
• І, звичайно, розповсюджувати «НОВУ ЗОРЮ».

о. Йосафат Бойко, ВС

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.12.2016р. Б. / Хочеш змінити світ, не вподібнюйся до нього

Новий тиждень приніс громадянам України загострення на фронті та націоналізацію одного з найбільших банків країни. Як кажуть, приємного мало. З одного боку суспільство живе, ніби війни й не було, а з іншого – війна не перестає пожинати свої жертви. І жертви все частіше стикаються із черствістю та незацікавленістю суспільства.

Але дивуватися нема чому. Суспільство, позбавлене елементарних моральних норм не може бути інакшим. Не окремі люди в суспільстві, але українське суспільство назагал позбавлене моральних норм, які регулюють функціонування західних суспільств. Справді, комуністичне панування зробило своє, але за 25 років, що минули від часу падіння комуністичного режиму, в Україні моральна ситуація не змінилася на краще.

Український загал настільки егоцентричний, зациклений на собі, що все, що перебуває поза його межами, він просто не сприймає. Оскільки для більшості війна є десь там, далеко, то вона та її жертви не дуже й цікавлять отой український загал. А де вже там жертви Алеппо… Ми дивуємося байдужості західного загалу до української проблематики, але не дивуємося байдужості українського до сирійської проблематики. Хіба це не дивно? Хіба не дивно, що українських християн практично взагалі не цікавить жахливий стан християн у мусульманських деспотіях чи в Північній Кореї, важка ситуація християн у Китаї, В’єтнамі, Кубі й багатьох інших країнах? Де ж тут елементарна християнська солідарність?

Якщо такі тенденції зберігатимуться в українському суспільстві, то воно ніколи не зможе нормально розвиватися. Де нема моралі й елементарного людського співчуття, суспільство рано чи пізно перетворюється у дарвініські джунглі, в яких сильніший поїдає слабшого. Тому Захід, щоб його суспільства не скотилися до примітивної боротьби за виживання, створив систему стримувань і противаг. У нас такої системи нема. І це є серйозною загрозою не лише для суспільства, але й для народу і держави. В кінцевому результаті – це серйозна загроза для Церкви. Оскілки дарвінізація суспільства веде його до руйнації.

З одного боку, Церква не може відповідати за мораль усього суспільства, в якому Вона – меншість, але з іншого – саме голос церковних пастирів та клопітка щоденна праця над євангелізацією і катехизацією суспільства мали би стати фундаментом віднови суспільної моралі, а тим самим і українського суспільства як такого. Спроби ж побудувати суспільну мораль без опертя на надприродне джерело моральності приречені на провал – комуністичний експеримент цьому не такий давній доказ.

І тут в українських реаліях існує одна величезна небезпека: в бажанні бути почутим суспільством, в бажанні впливати на нього Церква може спокуситися співпрацею з владою і олігархами – чи отриманням ґрантів, донацій, фінансових вливань від нечистоплотних ділків на кшталт Фірташа, чи Сороса, або й податися на пряму співпрацю з владою, отримавши ефірний час на каналах людей з влади. Звісно, піддавшись такій спокусі, Церква не тільки втратить свій моральний авторитет, але й стане невіродостойним свідком. А це би було катастрофою для українського суспільства.

Церква не може заради тимчасових успіхів зрікатися свого пророчого послання: бути голосом совісті суспільства. Не може змінювати свої догми відповідно до забаганок світу. Вона мусить бути повністю опертою на Христа, і тільки тоді Вона зможе змінювати світ, а не змінюватися через примхи світу.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

21.12.2016р. Б. / Різдвяне послання Блаженнішого Святослава

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим

І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили − славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого.

Ів. 1, 14

Христос рождається! Славімо Його!

Сьогодні наші серця сповнені світлою різдвяною радістю. Предвічний Бог стає людиною, щоб людину навіки поєднати і примирити із Собою. Син Божий стає сином Діви з Назарета, усемогутній Бог робить себе немічною дитиною і дається носити на людських руках. Для нас, християн, це велике і незбагненне Таїнство воплочення Сина Божого є ключем до пізнання природи Господа Бога, Його любові до людського роду та розуміння історії спасіння. Різдво Христове показує нам, ким є Бог і якими повинні бути ми у ставленні до Нього та одне до одного.

Споглядаючи на споконвічного Бога, народженого в убогому вертепі, Церква співає: «З лона Отчого зійшов Ти, Чоловіколюбче, і несказанним смиренням прийняв надприродне убозтво. Ти, Господи, зволив поселитися у вертепі і, як дитина, годуєшся грудьми, бувши Творцем і Господом. Тому приведені зорею мудреці приносять Тобі дари, як Володареві створіння, а пастухи й ангели дивуються і кличуть: Слава на висотах Богові, що йде, як людина, на землю родитися» (Неділя перед Різдвом, хвалитні стихири).

Таїнство воплочення Сина Божого є ключем до пізнання природи Господа Бога, Його любові до людського роду та розуміння історії спасіння. Різдво Христове показує нам, ким є Бог і якими повинні бути ми у ставленні до Нього та одне до одного.

У народженні між нами свого єдинородного Сина всесильний Творець всього видимого й невидимого відкриває нам правду про найважливіші та найглибші істини ставлення батьків до власної дитини. Він поводиться зі своїм творінням як люблячий Батько, який дбає, щоб Його дитина мала все, що потрібне їй для життя і для зросту до зрілості, на Його Образ і Подобу. А в постаті Пречистої Богородиці Він об’являє нам велич матері, яка ділиться власним тілом, щоб привести дитину на світ, і день та ніч у ніжності й відданості чуває над нею, обдаровуючи її найвищими силами своєї душі, своїм духовним світом, сповненим благодаті Святого Духа.

Єдинородний Син Божий, «Бог істинний від Бога істиного», виконуючи волю свого Отця, захотів зачатися і виношуватися дев’ять місяців у материнському лоні та народитися у всій немочі й слабкості людської природи, «вид раба прийнявши» (пор. Фил. 2, 7). Він не просто став людиною, а взяв на себе всю людську вразливість і беззахисність і, ставши немовлям, особисто пережив усі труднощі й небезпеки, пов’язані з людським буттям. У Христі Ісусі Бог назавжди взяв на себе повноту того, що звемо «бути Людиною» − усі виміри людського існування з усією його величчю, але водночас з усією його драматичністю.

Він не просто став людиною, а взяв на себе всю людську вразливість і беззахисність і, ставши немовлям, особисто пережив усі труднощі й небезпеки, пов’язані з людським буттям.

На основі такого боголюдського досвіду Всевишній знає про те, що мене болить, чому я плачу чи радію. Він знає кожного з нас, тому що аж до кінця світу продовжує жити з людиною і в людині. Він продовжує страждати в кожному людському терпінні, радіє кожною нашою радістю, продовжує вмирати в кожному смертному, продовжує бути переслідуваним і приниженим у кожній особі, яку сучасний світ відкидає і зневажає. Різдво − це народження Бога в мені, воплочення Сина Божого в моїй життєвій історії, у моєму житті, хоч би яким нікчемним чи складним воно мені видавалося. Тож моє життя в будь-якому разі  має сенс, бо те, що є моє особисте, навіки стало і Його особистим!

Сьогодні Христос-Господь народжується в історії нашого народу і його святої Церкви «задля нас, людей, і нашого ради спасіння». У цю історичну мить, яку ми соборно переживаємо, Він «може спасти повіки тих, які через Нього до Бога приступають, бо Він завжди живий, щоб за них заступатися», як читаємо в Посланні до євреїв (7, 25). Але як колись у Вифлеємі Ісус потребував Марії та Йосифа, щоб внесли Його у світ людини, так сьогодні Він потребує нас, християн третього тисячоліття, аби ми своєю вірою впровадили Його у наш світ, сучасну історію і культуру. Навіть більше, мусимо ввести Христа, сьогодні рожденного задля нашого спасіння, в усі закутки особистого, сімейного і суспільного життя. Бог хоче туди ввійти і бути там особисто присутнім, однак поважає нашу волю і чекає на нашу відкритість до Нього.

Різдво − це народження Бога в мені, воплочення Сина Божого в моїй життєвій історії, у моєму житті, хоч би яким нікчемним чи складним воно мені видавалося.

Тож від нас залежить – впустити Ісуса Христа до себе або зачинити перед Ним двері, як це було із заїздами у Вифлеємі. Де Бога приймають – усе оживає і відновлюється. Хто відкриває Йому своє серце, отримує надію, новий сенс власного існування сьогодні і в майбутньому. І навпаки, де Його викидають чи не пускають  – усе завмирає, піддається тлінню, занепадові й корупції. Там людина перебуває під владою смерті, під впливом фальшивих божків, насильства й брехні та, врешті, втрачає сенс власного життя, надію на завтра, бо все вмирає на її очах вже сьогодні.

Тому святкуймо Різдво Христове, впускаючи Спасителя, що народжується, у все, що є нашим сокровенним. Огортаймо Його пелюшками нашого особистого, сімейного та суспільного життя. Зігріваймо Його нашою живою вірою. Відважно прямуймо за Ним нашою надією, як мудреці за різдвяною зорею. Хай наше сьогодення буде освітлене ніжною любов’ю, яку виливає на нас Божественне Дитя.

В особистому житті бережімо себе від гріха та чинімо добро. Стараймося, щоб наші думки та життєві рішення були сповнені Богом. Живімо так, щоб усі наші ближні побачили, що ми діти Божі, бо йдемо за Його Словом і Його Заповідями. У складних життєвих обставинах не забуваймо, що Господь Бог нас любить своєю безмежною любов’ю, яка більша за наші промахи і невдачі, сильніша за наші гріхи та провини. Наш Творець хоче, щоб ми повсякчас були здатні цю Його любов вносити в життя інших – втілювали її в наших стосунках і вчинках. Різдво Христове – це не тільки історична подія «у дні Ірода, царя юдейського» (Лк. 1, 5). Різдво Христове – це духовна подія безнастанної Божої присутності, яка втілюється в кожну мить і на кожному місці, яка здійснюється для мене і в мені.

У нашому сімейному житті стараймося в усьому жити в любові й злагоді. Батьки, пам’ятайте, що найчастіше діти творять образ Бога на основі вашої поведінки, вашої любові одне до одного, вашої самопожертви, щедрості й життєвої радості. Виховуйте їх до щирої молитви насамперед власним прикладом. У всьому пам’ятайте, що ваші діти доручені вам самим Творцем і Небесним Батьком, щоб ви їх зростили в любові до Нього і на Його славу. Саме в ці святочні дні творіть для своїх дітей прекрасні спомини Різдвяних свят, щоб вони могли відчути радість християнського життя, яка дає можливість долати всі труднощі й негаразди.

Він потребує нас, християн третього тисячоліття, аби ми своєю вірою впровадили Його у наш світ, сучасну історію і культуру.

У нашому суспільному житті, особливо серед нинішніх економічних, політичних та воєнних викликів, пам’ятаймо, що з нами – Бог! Ми не самотні серед болю, страждань і крові в цій війні. У своєму Різдві Господь воплочується і сьогодні, у той історичний момент, в якому нам доводиться жити і вмирати, будувати і відроджувати, захищати нашу Батьківщину від ворога і лікувати рани минувшини та сьогодення. Це до нас у день Різдва Христового звертається ап. Павло із закликом до святості життя: «…щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших, а закорінені й утверджені у любові – ви спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Божою повнотою» (Еф. 3, 17–19).

Ми, як християни, покликані сьогодні, подібно до євангельських пастушків, що першими прийняли звістку про народження Спасителя, нести її у світ і ділитися нею з ближнім. Виконуючи це різдвяне завдання, наповнюймо наші оселі, храми та всю нашу землю співом прабатьківської коляди. Нехай колядує сьогодні вся Україні і всі усюди, де б’ється українське серце! Нехай радість нинішнього празника сповнює нас надією на перемогу, не нашу, а Христову, який єдиний зможе об’єднати те, що видається нам сьогодні безнадійно роз’єднаним, як в Україні, так і в широкому світі.

Батьки, пам’ятайте, що найчастіше діти творять образ Бога на основі вашої поведінки, вашої любові одне до одного, вашої самопожертви, щедрості й життєвої радості.

Принесімо новонародженого Спасителя в наших колядках до кожного, хто сьогодні сумує чи почувається самотнім. Поділімося нашою радістю та Святою вечерею з тими, хто спраглий і голодний справедливості та людської уваги. Завітаймо до тих, хто ув’язнений, перебуває на чужині чи в дорозі. Принесімо небесне  світло Різдва до поранених і стражденних. Згадаймо в молитвах про полонених, хто зазнає знущань і волає до Бога про світло надії під обстрілами на так званій лінії розмежування, на окупованих територіях на Сході України та в Криму. Думками і молитвою єднаймося з нашими воїнами, які відважно захищають наше Різдво. Не забуваймо і про тих, хто з нетерпінням чекає на їх щасливе повернення додому.

Хоч би де ви були, дорогі браття і сестри, від наймолодшого до найстаршого, чи в Україні, чи на поселеннях, зі щирого серця бажаю кожному з вас смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого і благословенного нового року!

Христос рождається! Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

 Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного,

13 грудня 2016 року Божого

Джерело:   catholicukes.org.au

21.12.2016р. Б. / Блаженніший Святослав у Римі: війна привела до відродження віри, а не до ненависті

«Війна привела до відродження віри, до відродження справжнього християнського життя, а не до ненависті». Ці слова Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука цитують численні італійські ЗМІ, адже інтерв’ю, які він дав під час свого перебування у Римі для Релігійної Інформаційної Служби «SIR», Радіо Ватикану та Ватиканського телецентру, викликали жваве зацікавлення.

14 грудня 2016 року Глава УГКЦ провів лекцію в Інституті Івана Павла II при Папському Латеранському університеті в Римі. Публічна лекція Його Блаженства «Захист гідності людської особи в посткомуністичних країнах» відбулась у рамках наукового проекту «Войтилівські лекції» Інституту родини та подружнього життя Папського інституту ім. Кароля Войтили.

15 грудня у Папській базиліці Святого Івана Христителя на Латерані Блаженніший Святослав, очолив подячну Архиєрейську Божественну Літургію з нагоди 420-річчя Берестейської унії.

19 грудня італійська Релігійна Інформаційна Служба «SIR» опублікувала інтерв’ю з Главою УГКЦ Святославом Шевчуком під назвою «Забутий конфлікт». У вступі до інтерв’ю підкреслено, що у серці Європи кровоточить відкрита рана, про яку західні ЗМІ, здається, забули. Йдеться також про те, що Блаженніший Святослав нещодавно відвідав так звану "сіру зону", територію між Донецькою і Луганською областями, де протягом двох з половиною років не припиняються бойові дії. За словами Глави УГКЦ, він прибув туди з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, разом з православними, католиками, протестантами, євреями й мусульманами, щоб «донести людям: ми з вами, ми не залишили вас, ваш біль – це наш біль, ваше страждання – це наше страждання».

Його Блаженство висловив стурбованість з приводу долі солдатів, захоплених як заручників та ув’язнених російською армією. «Вони терплять жахливі муки і навіть тоді, коли їх вже можна відпустити, вони повертаються додому із страшними каліцтвами» – сказав Глава УГКЦ. Він додав, що намагається донести це «волання тривоги» до всіх релігійних, цивільних та інституційних установ. Архиєпископ Києво-Галицький згадав також про ще один «злочин проти людяності», яким є обмін мертвими. «Цей механізм звірячий: часто члени сім'ї готові вести переговори з бойовиками і платять викуп, щоб повернути тіло сина або чоловіка. Але після отримання викупу, їм передають покалічені тіла з явними ознаками катування. Ми повинні захищати гідність людської особи, не тільки коли вона жива, але й коли мертва».

Йшлося також про візит Глави УГКЦ до Одеси, яка налічує 150 тисяч греко-католиків. Блаженніший розповів, що греко-католики не мають свого храму й відправляють Службу Божу у напівпідвальному приміщенні будинку. Власне під час Святої Літургії з нагоди його візиту в підвалі могли поміститися 30-40 людей, а всі інші стояли на дворі й слухали Літургію через колонки. «Того дня, – підкреслив Його Блаженство – ми запричащали 300 людей. У євангельському читанні йшлося про Доброго Самарянина, про те, що Милосердний Бог не залишає страждаючих, відкинених, поранених. Я звернувся до них зі словами: «Не бійтеся. Ми вийдемо з цих катакомб, тому що сила, яка нам допоможе вийти, не залежатиме від привілеїв, а від вашої віри».

Блаженніший Святослав висловив сподівання на те, що Папа незабаром зможе відвідати Україну. «Кожного разу, коли я бачу Папу, то прошу його приїхати. – підкреслив він. – У нашому народі існує переконання, що, коли Папа приїде в Україну, то війна закінчиться. Люди незадоволені неефективністю дипломатичних переговорів та системою міжнародного права, що не працює. Але народ має велику довіру й надію на Бога. Папа є моральним авторитетом, з ним рахуються на глобальному рівні й усі усвідомлюють та визнають його роль. Таким чином, люди кажуть, що, коли Папа приїде, то війна закінчиться. Ми надіємося на це і молимося».

Блаженніший Святослав Шевчук підкреслив також, що «могутні світу цього хочуть вплинути на наш розум і серце та вселити в них такі руйнівні почуття, як страх і ненависть. Страх паралізує нас, – підкреслив він, – впливає на наш політичний вибір».

Про страх та ненависть говорив Блаженіший Святослав також і в інтерв’ю для Ватиканського Радіо, яке вийшло в ефір 18 грудня 2016 року. Він підкреслив, що ми не повинні боятись, «бо нашим життям не керують сліпі закони економіки, а вільні й відповідальні особи. Ми є будівничими як нашого життя, так і життя нашої країни». Говорячи про ненависть, Глава УГКЦ зазначив що саме ненависть та егоїзм, як особистий, так і спільнотний, спричиняються до того, що європейські країни закриваються самі в собі. «Це ненависть до іншого: до невідомого, до іноземця… Це дуже небезпечне почуття тому, що воно може бути, й насправді є, причиною конфліктів і воєн. Можливо послання, яке може дати Україна, – вів далі Блаженніший, – полягає саме в тому, що ми не можемо піддатися ненависті. Не ненавидьте тих, хто, можливо, виступає як ваш ворог. Ми знаємо, що тільки любов може породжувати героїв. Якщо ми піддамося спокусі глобальної ненависті, то це знищить як співпрацю між європейськими державами, так і світову безпеку, систему безпеки». 

В тому ж інтерв’ю для Ватиканського Радіо, Його Блаженство говорив також і про те, що війна відродила у багатьох представників української діаспори почуття приналежності до української громади і до Церкви. «Часто люди, як в Україні, так і в усьому світі, – зазначив він, – бачать, що політики й дипломати не можуть зупинити війну. І тому наш народ, як в Україні, так і в діаспорі, знаходить відповіді на важкі запитання в Євангелію, в християнській вірі. Ця війна в Україні викликала пробудження справжнього християнської життя. Церква прокинулася». Блаженнійший Святослав згадав також про стратегію розвитку УГКЦ під назвою «Жива парафія» і підкреслив, що окрім літургійного життя, проголошення Євангелія і навчання катехизму, «жива парафія» повинна займатися соціальним служінням, бо «якщо парафія закриється сама в собі, вона помре».

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя