29.09.2017р. Б. / Україна вшановує 76-ті роковини трагедії у Бабиному Яру

У п'ятницю, 29 вересня,  українці вшановують пам'ять жертв Бабиного Яру, одного з найжахливіших символів Голокосту. 

Наприкінці вересня 1941 року німецькі окупанти почали масово розстрілювати єврейське населення Києва. Лише 29 та 30 вересня у Бабиному Яру було вбито 34 тис. євреїв. Усього ж за три роки окупації тут закатували щонайменше 100 тис. людей.

Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.

У 2016 році СБУ оприлюднила архівні документи про боротьбу КДБ із пам'яттю про Бабин Яр. Раніше на в'їзді до колишньої тюрми НКВС у Києві відкрили меморіал жертвам політичних репресій.

Джерела:   tyzhden.ua

Воїни Христа Царя

26.09.2017р. Б. / АНОНС: Від 29.09 по 01.10 у нашій парафії відбудеться катехитичний курс: "ЄВАНГЕЛІЄ ЦАРСТВА" від о. Романа Братковського

Від 29.09 по 01.10.2017р. Б. для парафіян нашої громади о. Роман Братковський проведе катехитичний курс: "ЄВАНГЕЛІЄ ЦАРСТВА" та відслужить молитву "ЗА ЗЦІЛЕННЯ НЕДУЖИХ".

ПРОГРАМА РЕКОЛЕКЦІЙ:

П’ятниця 29 вересня 2017 р. Б.
17:00 – початок катехитичних занять
19:00 – Вечірня

Cубота 30 вересня 2017 р. Б.
8:00 – Служба Божа ("ЗА ЗЦІЛЕННЯ НЕДУЖИХ")
9:00 – продовження катехитичних занять

Неділя 1 жовтня 2017 р. Б.
9:00 – продовження катехитичних занять
11:00 – Божественна Літургія

ЗАПРОШУЄМО усіх бажаючих закорінити та поглибити свою віру!

Організатори просять взяти з собою письмові приналежності, а також харчі, щоб втамувати голод. Гарячий чай буде за рахунок парафії.

***

«Реколекції – це час, коли Господь торкається людської душі. Христос через своє слово хоче відкрити нам нові горизонти нашого життя, саме тому науки спрямовані на те, щоб привести в гармонію дух, ожививши таким чином віру».

Насичена програма реколекцій, а це: Божественна Літургія, Вечірня, змістовні духовні науки, молитовні розважання та спілкування - стануть тим благодатним часом, коли вірні відчують себе однією спільнотою, що застановляється над оновленням духовного життя.

Джерело:  Сайт парафії Преображення Господнього, м. Кам'янське

24.09.2017р. Б. / Доповідь Глави УГКЦ на конференції «Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»

Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. Перший принцип – гідність людської особи, другий принцип – це загальне добро, третій принцип-фундамент – це солідарність і останній, четвертий принцип - це субсидіарніть.

Доповідь Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава
на Міжнародній конференції
«Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»
Київ, 19 вересня 2017 року Божого

Виходячи з назви конференції, хочу порушити три теми. По-перше, говоритиму не так про європейські цінності, як про принципи. По-друге, коротко окреслю те, в якому ракурсі ми сьогодні розуміємо питання релігійної свободи, її важливості, щоб могли здійснюватися ті принципи. По-третє, бажаю поглянути на питання еміграції з української перспективи, бо ми нині маємо велику проблему, пов’язану з безпекою людей, які їдуть з України до Європи.

Щодо принципів, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство, то сьогодні в самій Європі ведуться дискусії, що це таке. Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви (як бачимо, ці засади поділяють усі члени Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій), є чотири головних принципи, які ми в Україні намагаємося не просто проповідувати, а втілювати в життя нашого суспільства. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. «Наріжний камінь» – це точка, в котрій сходяться дві несучі стіни, поєднуються якісь засади, згідно з якими всі громадяни, незалежно від релігійної приналежності, знаходять свою точку спільного буття і діяння.

Тож перший принцип – гідність людської особи. Держава має служити гідності людини. Донедавна ми жили в державі, яку називали Радянським Союзом. У ньому людина, як особистість, була інструменталізована в ім’я певних геополітичних державних засад. Не держава служила особі, її гідності, а навпаки – людина служила державі. Усім нам відомо, що з цього вийшло. Тому найважливіший принцип успішного демократичного суспільства – це повага до гідності людини.

Другий принцип – це загальне добро. Без дотримання цієї засади немає держави. Однак ми бачимо, що сьогодні цей принцип, як в Україні, так і в Європі, не є таким легким і зрозумілим. Після надмірного колективізму в пострадянських державах є тенденція до надмірної атомізації суспільства. Суспільство розкладається, фрагментується, тому дуже важливо пояснювати, для чого нам потрібна така структура, як держава, у чому полягає загальне благо, задля якого ми повинні разом працювати. Як в Європі, так і в усьому світі проти спільного блага діють, де-факто, сучасні популісти, які шляхом зловживань підживлюють ті чи ті базові інстинкти людей. Очевидно, що в такій ситуації непросто говорити про щось, що нас єднає в одну спільноту.

Третій принцип-фундамент – це солідарність. Україна тепер, у час війни, показує геройські приклади солідарності. Ми маємо один мільйон сімсот тисяч  внутрішньо переселених осіб (тільки офіційно визнаних!). Їх не видно, вони живуть не в окремих таборах біженців. Хоч державна система не здатна їм допомогти належним чином, але українське суспільство, попри економічні труднощі та внутрішні негаразди, є солідарним. Думаю, що ця солідарність є не тільки внутрішньо українська – вона властива всьому європейському континенту, і сьогодні  це є одним з елементів успіху в будівництві спільного європейського дому.

І останній, четвертий принцип - це субсидіарніть. Ми всі визнаємо, що Церкви  і релігійні організації є частиною громадянського суспільства. Немає громадянського суспільства без дотримання засад субсидіарності. Бо тоді держава в патерналістичному ключі намагається узурпувати всі інші види активності й діяльності в суспільстві, а особиста ініціатива громадянина, де-факто, редукується майже до нуля. Ми намагаємося не просто підтримувати приватну ініціативу кожного громадянина, а справді розбудовувати цю галузь діяльності. Ми не можемо чекати, поки хтось прийде і наведе лад у нашому суспільстві. Сьогодні громадянське суспільство є активним чинником змін у державі. Ми знаємо, що президенти,  політики приходять і відходять, а народ України залишається.

Серед цих чотирьох принципів – гідність людської особи, загальне добро, солідарність і субсидіарність – знаходиться і питання релігійної свободи. За вченням Отців ІІ Ватиканського Собору, релігійна свобода є невід’ємною складовою поняття гідності людської особи. Недаремно Декларація про релігійну свободу цього Собору так і називається - «Dignitatis humanae». Можна також сказати, що без релігійної свободи немає справжньої демократії. Мені приємно, що «другом» Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій є Інститут релігійної свободи в Україні, який намагається не просто систематично, науково обґрунтувати цю дійсність, а й показати її роль у розбудові демократичного суспільства в Україні.

Релігійна свобода, на нашу думку, полягає в тому, що кожна людина має право вільно сповідувати свою віру. Ніхто не сміє втручатися у внутрішню сферу людини, наказуючи їй сповідувати чи не сповідувати певну релігію. Вищезгадана Декларація про  релігійну свободу каже, що «правда перемагає не інакше, як силою самої правди». Деколи навіть нам, релігійним діячам в Україні, це не завжди зрозуміло, нам хочеться перемагати за допомогою якихось інших аргументів. Але, думаю, засада релігійної свободи полягає в тому, що ми повинні свідчити правду і допомагати людям шукати її у своєму сумлінні. 

Я хотів би також вказати на відмінність між релігійною свободою і свободою сумління. Релігійна свобода означає, що в суспільстві та чи та релігія має право вільно відправляти свої богослужіння, здійснювати свій культ. (Певні рівні релігійної свободи існують навіть у тоталітарних суспільствах.) А свобода сумління передбачає, що людина може вільно вибирати релігію, має право змінювати свою релігійну приналежність. Очевидно, що вільне демократичне суспільство має забезпечувати не тільки релігійну свободу, а й свободу сумління. Можна сказати, що кожний громадянин такого суспільства в релігійному плані стає активним, діяльним. Він приналежний до певної релігійної спільноти не з необхідності чи примусу, а завдяки свідомому й добровільному вибору. Сьогодні це характерно для України. Нині українські Церкви і релігійні організації втішаються і релігійною свободою, і свободою сумління. Ми самі ще звикаємо до цієї ситуації – не всі Церкви спокійно сприймають те, що їхні вірні в будь-який час можуть їх покинути та перейти до іншої конфесії. Це «адвент» свободи сумління нашого народу. Це ті принципи, за якими сьогодні функціонує Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Те, що представники різних Церков і релігій збираються разом, означає, що ми поважаємо одні одних, – ми поважаємо свобідний вибір у релігійному питанні наших громадян навіть тоді, коли, можливо, не вповні погоджуємося між собою. У наших вірних ми намагаємося виховувати повагу до представників інших Церков, конфесій і релігій.

Сьогодні Церкви і релігійні організації, можливо, є найбільш свідомими учителями   засади загального добра. Ми бачимо і знаємо, що тепер найбільшою небезпекою для цього блага  в Україні є проблема корупції. І найактивнішими в протидії корупції є Церкви і релігійні організації. Бо ми розглядаємо феномен корупції не тільки з точки зору юридичної чи економічної, а духовної та моральної. Ми вважаємо корупцію гріхом проти загального добра. Про це ми не один раз говорили у своїх зверненнях і деклараціях.

Щодо солідарності і субсидіарності, вважаю, не потрібно давати ґрунтовного пояснення, бо всі наші спільні справи: допомога потребуючим, підтримка українського війська, військове капеланство тощо – це ті елементи, які показують, як ми бажаємо втілити ці норми в життя. На мою думку, ці чотири принципи – це принципи успіху України. Надіюся, ці засади поділяють і наші європейські друзі, бо з цих принципів народжуються справжні європейські вартості.

Сьогодні перед Україною та Європейським Союзом стоїть великий виклик – явище еміграції. Ми знаємо, що свобода пересування Європою є одним із принципів життя. Ми вдячні європейській спільноті, що вона зрозуміла, що українці є європейським народом, і був скасований візовий режим з Україною. Тепер українці можуть вільно подорожувати Європою: відбувається обмін ідеями, думками, способом життя тощо. Однак безвізовий режим збільшив масштаби еміграції. Згідно з даними української офіційної статистики, на 1 серпня 2017 року в Україні проживало 42 млн 300 тис. громадян. Насправді, скільки сьогодні є мешканців в Україні – ніхто не знає. Альтернативні способи підрахунку, зокрема здійснені на основі аналізу споживання базових продуктів харчування, подають іншу цифру – 32 млн. Де поділося 10 млн людей? Наші (церковні) способи аналізу сучасного феномену еміграції показують, що люди останнім часом здебільшого емігрують не за океан, до Північної чи Південної Америки, а до Європи. Ми бачимо, що великі українські громади з’являються по всій Західній Європі. Наприклад, за даними польської статистики, нині в Польщі є 1 млн 300 тис. українців. Ми знаємо, що в Італії є півмільйона українців. Сто тисяч наших вірних перебуває в Іспанії. Ці цифри дуже швидко ростуть.

Торік, у листопаді, силами нашої Церкви у Фатімі був проведений І Загальноєвропейський форум українських емігрантів. Через два місяці буде другий такий самий захід у Римі, на якому ми продовжуватимемо роздумувати над еміграційним рухом, що охоплює таку велику кількість людей. Українці привозять із собою в західні європейські країни певні засади свого способу життя, зокрема й релігійні.

На І Форумі ми разом із повноважними представниками Католицьких Єпископських Конференцій Європи (Німеччини, Італії, Іспанії та ін.) сформулювали принцип життя українських емігрантів в Європі – інтеграція, а не асиміляція (integration, but not assimilation). Українські мігранти, які приїжджають до Європи, не хочуть творити своїх закритих гетто, вони активно долучаються до життя цих суспільств. Це люди, які хочуть чесно працювати і чесно заробляти. Вони переказують додому, в Україну, мільярди євро, щоб забезпечити свої сім’ї. Це активні люди, які хочуть брати активну участь у житті тієї країни, що в ній перебувають із певних причин. Вони мають глибоке розуміння загального добра і вдячні за солідарність, яку проявляють мешканці країн їхнього поселення.

Одначе українські мігранти потребують і певної допомоги. Ми, як Церква, визначили кілька необхідних елементів, які б допомогли цим людям зберегти ідентичність. Першою річчю є школа. Сьогодні майже при кожній українській католицькій парафії в Європі створюються українські школи. Українська Держава вже, нарешті, починає визначати критерії для визнання освіти, наданої в таких школах, котрі об’єднуються в мережу «Міжнародна українська школа».

Ще одним важливим елементом життя мігрантів є соціальний захист, незважаючи на «легальність» їхнього перебування в інших країнах. Наші релігійні громади стають осередками такого соціального служіння.

Питання міграції є дуже важливим сьогодні для Європи передусім з огляду на інтеграцію мігрантів у суспільство. Для нас, України, це питання також є важливим, але з іншого погляду – ми хочемо, щоб наші люди не покидали Батьківщини, працювали вдома, мали гідну зарплату і не були змушені шукати кращої долі за кордоном. Це великий виклик у сфері суспільного служіння як для Українських Церков, так і для Української Держави.

+ Святослав

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

22.09.2017р. Б. / Кого і за що Церква проголошує святим? (+VIDEO)

Отець Полікарп Марцелюк, ЧСВВ - голова Постуляційного центру Беатифікації УГКЦ. Кого і за що Церква проголошує святим? Як відбувається процес беатифікації і канонізації? Коли очікувати проголошення нових блаженних в УГКЦ? Чому так довго триває процес беатифікації Митролита Андрея Шептицького? А також унікальні факти з життя українських новомучеників і розповіді про чудесні зцілення за посередництвом блаженних нашої Церкви.

Джерела:   zhyve.tv

Воїни Христа Царя

21.09.2017р. Б. / Різдво Пресвятої Богородиці

Наша Церква в Утрені свята Народження Божої Матері співає отак: "Маріє, пречиста Богоро­дице, чиста Діво, спаси від всяких бід своє стадо, щоб ми прославляли й величали тебе, надіє всіх християн".

Церква загально відмовляється святкувати народжен­ня навіть найбільших свя­тих, бо вони у хвилині на­родження є забруджені первородним гріхом. Єди­ний виняток становить Христовий предтеча Йоан, який, за навчанням святих Отців Церкви, був звільне­ний від первородного гріха ради заступництва Божої Матері, що відвідала його матір Єлизавету, поки Йоан ще не народився (Лк.1,41). Робить Церква так тому, що ніхто не знає, що буде з новонародженої дитини, поки вона не підросте і влас­ним життям не докаже, чого вона вартує в Божих очах.

З Пречистою Дівою Марією було зовсім інакше, во­на прийшла на світ цілком непорочна, тому що була звільнена від первородного гріха у хвилині зачаття че­рез те, що Бог вибрав її на Матір Свого Сина Ісуса.

Східній літургійний рік починається у вересні, і тому Церква установила це свято на вересень, щоб підкреслити, що Марія це початок Нового Завіту, бо вона породила Христа, основника Нового Завіту. Це дуже давнє свято, бо вже св. Йоан Золотоустий (†407) згадує про нього. У VII столітті по Христі воно було вже поширене як у Східній, так і в Західній Церкві.

Народження подало Марію землі, а Успіння небу. Як ангели святкували її появу в небі, так ми повинні величати її прихід на землю, бо вона "рання зірниця, яка звістила нам появу Христа і дійсно подала його люд­ству у дні Різдва Христового. Наша Церква співає: "Бо­городице Діво, твоє народження звеселило всю вселенну" (Тропар народження Божої Матері).

Народження Марії це джерело радості для світу

Звіщаючи народження Йоана Хрестителя Захарії, його батькові, ангел заявив: "Багато хто буде радіти, що він народився" (Лк. 1, 14), бо він мав приготовляти людство до прийняття Спасителя. Якщо людство мало тішитися, що народився Предтеча Христа, то наскільки більше треба тішитися, що прийшла на світ Його Мати Марія.

Треба тішитися, бо Марія прийшла на світ ясною і блискучою в душі, немов рання зоря, що очаровує гля­дачів своїм чарівним блиском. Вона була не тільки вільна від бруду первородного гріха, але й наповнена Божою ласкою, тому вже від хвилини народження її душа перевищала красу навіть найвищих ангелів у небі, бо ніхто не був такий багатий на ласку, як Марія.

Поява Марії в домі Єлизавети і Захарії це щаслива но­вина для людства, бо вона дала йому запевнення, що незабаром з’явиться обіцяний Месія, на якого грішне лю­дство чекало від хвилини вигнання Адама з раю. Хоч батьки Марії не знали про її славну майбутність і роль у Відкупленні та Спасінні світу, все таки вони тішилися, бо вона прийшла на світ у старості їхній як відповідь Господа на їхні молитви і благання, оскільки передання подає, що Маріїна мати Анна була неплідною.

Світ не знав про Марію

Хоч Марія це по Христі найбільша добродійка люд­ства, світ зовсім не знав про її народження, бо вона по­ходила не з царської, але з бідної родини. Її народження пройшло незауважене великими цього світу. Хіба й сьо­годні не брак таких, що не розуміють значення Маріїного народження і не тішаться ним?

Хоч світ, зайнятий своїми справами, розкошами, вій­нами і бізнесами, не звертає уваги на значення Маріїного народження, та все таки добрі християни тішаться ни­м і щиро дякують Богові за такий великий дар, яким була й є Марія для цілого людства. Вона започаткувала нову добу в історії людства. Вона разом із Христом на­правила кривду, що Адам і Єва вчинили йому в раю, пе­реступаючи Божий закон. Вона разом із Христом пожерт­вувалася за наше спасіння на Голгофі. Хіба нема чим ті­шитися, коли подумаємо, що Марія це великодушна доб­родійка всього людства, приклад для всіх, як треба слу­жити Богові і прямувати до вічного щастя в небі?

Отож тішмося народженням Марії, ґратулюймо їй і ста­раймося плекати в собі правдиву набожність до неї, і ця набожність головно лежить у наслідуванні її чеснот, любові до Бога і ближнього, яких так сильно бракує світові.

"Голос Спасителя", вересень 1970 р.
http://www.cssr.org.ua/

Джерело:      oranta.org

20.09.2017р. Б. / Глава УГКЦ презентував науковий проект, основна мета якого - глибше дослідження історії Київського християнства

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 19 вересня 2017 року в Національному заповіднику «Софія Київська» презентував публічний проект «Соборна Україна та Київська Церква».

Організаторами презентації є Гуманітарний та Філософсько-богословський факультети Українського католицького університету. 

Проект «Соборна Україна та Київська Церква» передбачає наукові дослідницькі проекти, а найголовніше – видання історичних наукових досліджень про Київське християнство.

У рамках проекту в серії «Київське християнство» уже видано 11 наукових досліджень, які були презентовані в Софії Київській.

Як розповів Предстоятель Церкви під час презентації, робота над проектом розпочалася 2 вересня 2013 року, «коли відбулася маленька скромна зустріч у Львові, в монастирі Святого Онуфрія отців василіан, де ми зібрали науковців, яким можна було доручити працювати над тим, аби могла бути започаткована серія фундаментальних наукових досліджень про Київську Церкву». 

«Спершу, – розповів Блаженніший Святослав, – ішлося про історичні дослідження, дослідження історичних джерел, які б допомогли нам відкрити для себе тотожність Київської Церкви і Київського християнства як такого. Але ми дуже швидко вийшли поза межі суто лише історичного дослідження, хоча воно є теж дуже важливе. Ми зрозуміли, що необхідно досліджувати і богослов’я, і Літургію, і Святе Письмо, і навіть церковну музику… Адже поняття Київської Церкви не вичерпується лише історичними фактами, архівними документами, які збереглися поза межами України».

«І такий проект стартував. Тішуся, що ми маємо 11 позицій в серії «Київської Церкви», які сьогодні можна винести на публічний рівень. Цей науковий проект стає сьогодні публічним», – додав Глава УГКЦ. 

Предстоятель підкреслив, що цей науковий проект є відкритим і не є вузькоконфесійною ідеєю. Ми сьогодні як ніколи добре розуміємо, що вивчення Київської Церкви означає вивчення спільного коріння, яке єднає всі Церкви - спадкоємиці Володимирового Хрещення. «Тому хочу підкреслити міжконфесійний екуменічний аспект цього публічного проекту і запросити до участі в науковому дослідженні цієї тематики наших братів з інших Церков, зокрема Православних Церков України», – наголосив Блаженніший Святослав.

Глава Церкви подякував усім, хто підтримав цей проект. «Повірте мені, – сказав Предстоятель УГКЦ, – Україна, Українські Церкви мають сьогодні фахових науковців, які володіють необхідним інструментарієм і навичками наукової роботи. Але, як казав Блаженніший Любомир, добрий науковець, аби працювати, потребує ще жити і повинен мати необхідні засоби, щоб звершувати своє наукове дослідження. Тому хочу подякувати мені всім тим, хто повірив і підтримав цей науковий проект».

Зокрема Глава Церкви подякував панам Богданові Буці, Миронові Кіндію, Миколі Кмітю, Зиновію Козицькому, Мирославові Сенику, Іванові Торському та Олегові Шуптару.

Також Блаженніший Святослав подякував усім і кожному, хто працював над проектом, а саме - пану Ігореві Скочилясу, а в його особі всьому Гуманітарному факультету Українського католицького університету. Подякував за участь у проекті і декану Богословського факультету УКУ диякону Романові Завійському. 

«Хочу побажати, аби ця ідея Київської Церкви, Київського християнства, якою ви живете, запалювала людські серця», – на завершення побажав Блаженніший Святослав.

Департамент інформації УГКЦ

Довідка

Серія «Київське християнство»

Започаткована у 2013 році видавнича серія «Київське християнство» представляє наукові результати навчально-дослідницької програми Гуманітарного і Філософсько-богословського факультетів Українського католицького університету «Київське християнство та унійна традиція». Підтримана Синодом Єпископів УГКЦ, академічна ініціатива має зміцнити пророчий голос Київської Церкви і сприяти єдності українських Церков Володимирового Хрещення. 

Від 2015 року почав діяти публічний сеґмент програми – проект «Соборна Україна та Київська традиція», який уможливлює суспільну артикуляцію ідеї Київської Церкви та наголошує на тисячолітньому зв’язку між українською культурою і християнством. 

Академічним завданням програми є критичне дослідження богословських, канонічних і соціокультурних джерел передання Київської митрополії у ширшому порівняльному контексті універсальних християнських традицій Візантії, латинського Заходу та східних православних спільнот, а також рецепції в словʼянських землях унійної ідеї. Головну увагу програма зосереджує на міждисциплінарному вивченні сформованої на цивілізаційному пограниччі християнського Сходу і Заходу київської традиції. 

Основою формування києвохристиянського етосу стали слов’янсько-візантійський обряд (зокрема східна Літургія), оригінальна богословська думка й помісне церковне право, єдина канонічна територія, особлива духовність, спільні соціокультурні й релігійні практики, кодифікована церковнослов’янська мова та усталена пам’ять про минуле. Сукупно вони творили елементи тяглості тогочасної культури, а в модерну добу уможливили формування національних ідентичностей та появу нових еклезіальних спільнот у Східній і Центрально-Східній Європі.

Джерело:  Воїни Христа Царя

19.09.2017р. Б. / Хрестові походи: хто напав першим?

Що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців? Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Міфологізація історії, створення необхідного пропагандистам образу, популяризація істин, що не мають до реальної історії жодного стосунку, призвело до того, що ми сьогодні заледве приймаємо істини такими, якими вони були насправді.

Наприклад, що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців?

Те, що вони воювали з православною християнською імперією Візантією?

Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Те, що бідні, нещасні араби ледве стримали заковану в броню Європейську армаду?

Чи знаємо ми, що насправді відбувалася грандіозна релігійна війна, війна не Заходу зі Сходом, війна не Константинополя з Римом, а війна ісламу і християнства?

При цьому, що дивно, відбувається боротьба саме Католицтва з Ісламом!

Православ'я та Іслам досить близькі по духу релігії, а їхня мета зовсім не осягнення світла Божої премудрості, а побудова певного глобального соціально-релігійного проекту, на зразок царства Божого на Землі: ІГІЛ, РФ і так далі.

Саме тому обидві ці релігії так легко зрозумілі та близькі працівникам компартії та націонал-соціалістам, а тому постійно експлуатуються ними.

Саме тому догми ісламу чи православ'я можна знайти в основі політичної платформи будь-якої тоталітарної секти.

Так ось: в нашій постсовковій історії ми дуже часто стикаємося з фактами, які свідчать про агресивну поведінку Заходу, який просто не давав жити мирним мусульманам, і про те, як злісні хрестоносці постійно нападали на мирний Схід, але чи так це насправді й про що ж тоді свідчать ці дати?

632 р. – смерть пророка Мухаммеда – офіційно іслам набув чинності
635 р. – мусульмани захоплюють Дамаск
638 р. – мусульмани захоплюють Єрусалим
645 р. – захоплюють і грабують античну Олександрію
649 р. – захоплюють острів Кіпр
673 р. – спроба облоги і захоплення християнського Константинополя
693 р. – мусульмани захоплюють усю християнську Північну Африку
711 р. – мусульмани окупують Європу – початок захоплення Іспанії (всього Піренейського півострова)
721 р. – захоплення міста Сарагоса (столиця Арагонської корони, Іспанія)
732 р. – битва при Пуатьє (мусульман нарешті вдалося зупинити, але вже глибоко у Франції)
813 р. – мусульмани атакують Рим (Італія)
837 р. – атакують Неаполь
838 р. – напад сарацинів на Марсель (Франція)
842 р. – напад мусульман на Сердань і Марсель
846 р. – під атакою сарацинів знову Рим
870 р. – араби захопили острів Мальта
878 р. – мусульмани окупують місто Сіракузи (острів Сицилія, 9 місяців облоги, одиниці вижили після різанини)
889 р. – мусульмани зруйнували Тулон (Франція)
902 р. – мусульмани захопили місто Таорміна (Сицилія, європейці втрачають Сицилію)
921 р. – сарацини по-звірячому вбили в гірському перевалі Альп велику групу англійських пілігримів, що прямували до Риму до гробниць Апостолів
935 р. – мусульмани напали на Геную
1009 р. – араби осквернили і частково зруйнували храм Гробу Господнього
1010 р. – падіння Козенца (Італія)
1015 р. – мусульмани напали на острів Сардинія
1016 р. – сарацини спалили Пізу і розіп'яли християн на хрестах
1027 р. – іслам проникає в ряди печенігів, починаються переслідування християн на території басейну річки Дон
1038 р. – мусульмани окупують усю Передню Азію разом із Закавказзям і Анатолією
1095 р. – Клермонський собор, на якому Папа Урбан II виступає з полум'яною промовою, і зі словами: Так більше терпіти не можна! Закликає почати: ПЕРШИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД!

Тобто від початку ісламської експансії минуло майже 500 років, і тільки в кінці ХІ століття християни-католики зважилися на дії у відповідь!

Не Візантія, а саме Рим зупинив, затримав, і не тільки зміг протистояти Ісламу, але навіть повернув на деякий час християнські землі.

Чи змогли б воїни ісламу тоді так успішно воювати, якби християнська Церква була єдиною?

Звичайно ж, ні.

Об'єднана церква змогла б зупинити їх набагато раніше, але це було не вигідно Візантії, яка хотіла таким чином позбутися свого конкурента.

Історія і тоді і зараз чомусь називалася наукою?

Тому що вчила нас не повторювати помилок минулого, робити правильні висновки, зіставляти, аналізувати, розуміти як робити можна, а як не можна.

Ми ж зробили з історії раба політичних амбіцій своїх тиранів, й історії рідної навіть не знаємо, а тому чекає нас ще не один рік неприємностей і бід, якщо ми не вчитимемо історії й не робитимемо з неї висновки.

Олег Чеславскій

Джерела: obozrevatel.com

Воїни Христа Царя

17.09.2017р. Б. / Понад три тисячі осіб беруть участь у ІХ Всеукраїнському військовому паломництві до Зарваниці

Учора, 16 вересня 2017 року, розпочалося ІХ Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці, тема якого – «Мій мир даю вам!» (Йн. 14, 27). На спільну молитву до Пресвятої Богородиці прибуло понад три тисячі паломників, серед яких понад дві тисячі – українські військовослужбовці.

Світлини.

Військові паломники почали прибувати до Марійського духовного центру в Зарваниці ще в п’ятницю, щоби вже вранці в суботу взяти участь в урочистому відкритті паломництва.

Вже традиційно військовослужбовці, капелани та всі учасники паломництва розпочали молитовні заходи молебнем перед Зарваницькою іконою Божої Матері та урочистою ходою до скульптури Богородиці. А в купелі святої Анни відбувся обряд відновлення хресних обітів.

«Сьогоднішнє паломництво назнаменоване миром від Бога, – розповідає владика Михаїл (Колтун), військовий єпископ, керівник Департаменту ПК УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. –  Найбільшими цінностями є життя і мир, які дає нам Господь Бог. Ми шукаємо цей мир, приймамо і ділимося ним. Тому й просимо сьогодні у Господа: «Подай нам мир!». Щоби ми не тільки могли відкрити цінність життя і миру для себе, а й подарувати його іншим».

Нагадуємо, що ІХ Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці триватиме 2 дні.

Під час вечірньої молитовної програми відбудеться заупокійна Божественна Літургія за полеглими захисниками України, поминальна хода зі свічками і панахида. Завершиться сьогоднішній день чуваннями та духовно-мистецькою програмою.

Джерела:     kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

16.09.2017р. Б. / Українське християнство і виклики малого народу

Періодично Україну потрясають інформаційні хвилі, що стосуються релігійної чи, принаймні, моральної проблематики (аборти, питання, що входять до повістки денної феміністичного руху та руху ЛГБТ, питання ролі Церкви у суспільстві тощо). Якщо у соціальних мережах у таких випадках зберігається хоч якась паритетність, то у ЗМІ верх зазвичай отримують носії ліво-ліберальних поглядів. Назагал же ситуація така, що інколи в голову закрадається ілюзія, буцімто в нашому суспільстві носіїв деструктивних поглядів і справді більше, ніж людей, які орієнтуються на здорові моральні і світоглядні принципи. В дійсності ситуація набагато складніша. Але не варто забувати, що картинка, котра створюється в інформаційному полі, здатна програмувати зміни у суспільстві (не кажучи вже про те, що зміни в інформаційному полі зазвичай є артпідготовкою до законодавчих нововведень і відповідних їм державних практик). Тому існує небезпека, що з часом дехристиянізація і моральна катастрофа, що лишилися Україні в спадок від радянської епохи, справді доповняться масштабною підтримкою ліво-ліберального божевілля.

Я про це вже неодноразово писав, але повторюся. Для аналізу згубних процесів, які відбуваються в Україні, чудово підходить запропонована французьким істориком Огюстеном Кошеном концепція “малого народу”. “Малий народ” — це мережа об'єднаних спільними світоглядними переконаннями осіб, здатних впливати на суспільну думку чи, точніше, імітувати її — узурпувати право говорити від імені суспільства. Кошен випрацював концепцію “малого народу”, вивчаючи передумови і хід Французької революції кін. XVIII ст. Вороже налаштований до цінностей реального французького суспільства, “малий народ” створив ілюзію суспільної думки, чим підготував криваву революційну вакханалію, що ставила за мету ці цінності знищити.

Розвиток масової комунікації зробив технологію “малого народу” особливо дієвою. Наприклад, Кошен показував, як ефективно у межах “малого народу” працювала солідарність. Людина могла бути нездарою у філософії, літературі чи критиці, одначе однодумці легко створювали їй образ авторитета у відповідній галузі. Сьогодні такий підхід поставлено на конвеєр. Висловлені у соцмережах безглузді міркування посередніх осіб із легкістю тиражуються і рекламуються ідеологічно упередженими ЗМІ.

Подібний прийом — імітація “реакції соцмереж”, коли наголос робиться не на чиємусь окремому дописі, а на створенні ілюзії загальної громадської думки. Цими днями якраз була нагода побачити, як працює такий прийом. Пов'язані з книжкою “Майя та її мами” перипетії жваво обговорювалися як учасниками та захисниками гомопропаганди, так і її противниками. З боку останніх було озвучено низку аргументованих коментарів чи просто дотепних реплік. У кількісній площині захисники гомопропаганди навряд чи переважали противників. Але ЗМІ прореагували на ситуацію заголовками у стилі “Соцмережі стали на захист книги про дівчинку Майю”.

Інколи система взаємодії у межах “малого народу” набуває більш складних рис. Пригадаю ситуацію з львівською чиновницею Іриною Магдиш, дослівно повторивши те, що вже писав раніше. Справедливе обурення її скандальним антирелігійним інтерв'ю миттєво викликало реакцію з боку “малого народу”. Купка лібералістично налаштованої молоді влаштувала невелику вуличну акцію на підтримку Магдиш. ЗМІ подали цю подію у явно викривленому світлі — “Львів'яни стали на захист Магдиш”. Таким чином пару десятків осіб з легкої руки ЗМІ почали виступати від імені усього населення міста. Віртуальний флешмоб розпочався у соцмережах, посипалися гнівні дописи блогерів. Ряд ЗМІ ще тривалий час підтримували відповідну інформаційну хвилю.  У підсумку ми не бачили того, що так чи інакше стосується “реального народу”. Не бачили усіх терпінь підпільної Церкви, що переслідувалася комуністичною владою і воскресла до нового життя наприкінці 80-х років. Не бачили жаги повноцінного релігійного відродження (а таке відродження не може обмежуватися “релігією як приватною справою” і природним чином вимагає присутності релігії у культурі, освіті, політиці). Врешті-решт, не бачили простої, грубої соціології. Натомість ми бачили “малий народ”, що намагається формувати суспільну думку.

На тлі такої активності “малого народу” прикро вражає пасивність українських християн. Наріжним каменем цієї проблеми є навіть не інфраструктурна нездатність протистояти носіям ліво-ліберальної ідеології, а концептуальна криза, що полягає у відмові провести чітку лінію фронту і аж потім шукати якнайліпші методи протидії. Впродовж XVIII ст. подібні негаразди були властивими і французькому християнству. Дух секуляризації проник у нутро французької Церкви. Серед духовенства можна було зустріти осіб, що захоплювалися ідеями Просвітництва, симпатизували йому чи, принаймні, не бачили вагомих причин йому протистояти. В сучасній Україні можна спостерігати аналогічні речі. Ті чи інші світоглядні акценти, які популяризує “малий народ”, нерідко позначаються і на воцерковлених особах включно з духовенством. Наділений ореолом престижності, “малий народ” притягує тих, хто не випрацював системи розпізнавання “свій-чужий”. Успішність “малого народу” штовхає багатьох відмовитися від усвідомлення несумісності Божого Закону і “мудрості віку цього”.

У Франції тріумф носіїв деструктивної ідеології був компенсований тим, що Церква збагатилася новими мучениками. Можливо, нові масштабні гоніння чекають і на християн України і всієї Західної цивілізації — такі гоніння, які у прямий, експліцитний спосіб ставитимуть перед християнами питання вірності Господу. Та зараз нашим хрестом є відповідати на це питання в умовах його імпліцитного формулювання, і позитивна відповідь включає спротив намаганням ще більше відірвати суспільство від Божого Закону. У тому числі на його базовому рівні природного закону — тих норм, які зобов'язують усіх людей незалежно від релігії. Від молитви черниці контемплятивного монастиря користі, можливо, більше, ніж від вольових зусиль десятка суспільно активних християн. Та все ж, абсолютна більшість християн живе “у світі” і має здійснювати відповідну такому стану функцію “солі цього світу”. Особливо у такі часи як наші.

Загребельний Ігор. Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.09.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Нам потрібно глибше пізнати своє коріння як Церкви, зокрема на прикладі Василіянського чину»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав узяв участь у Міжнародній науковій конференції до 400-ліття Василіянського чину святого Йосафата, яка відбувається 14-17 вересня 2017 року.

У своєму вступному слові Патріарх УГКЦ сказав, що має дуже велику радість і честь привітати усіх з цією непересічною науковою, культурною, духовною подією у житті всієї нашої Церкви.

Чин Святого Василія Великого в УГКЦ святкує своїх 400 років. «Але що це означає? Що сталося чотириста років тому? Чому тих ченців звуть василіянами? Чи справді цей чин почався тільки чотириста років тому? Ці питання варто задати не тільки до отців василіян, а й до всієї нашої Греко-Католицької Церкви», – вважає Блаженніший Святослав.

«Дехто хоче сказати, – продовжив Патріарх, – що в Берестейському єднанні була створена Українська Греко-Католицька Церква, так наче її не існувало до того часу... Дуже часто всіх нас і отців василіян хочуть обмежити не тільки історичними, але і біографічними рамками, ментальними. Гадаю, мало хто сьогодні пригадує дуже гостру канонічну історичну дискусію в 90-их роках, чи має Глава УГКЦ юрисдикцію на всю Україну, чи тільки на Галичину, по Збруч? Це була дискусія, яка забрала багато часу, енергії і тоді навіть Римський апостольський престіл признав юрисдикцію Глави Церкви на цілу Україну, за винятком Закарпаття».

За його словами, тоді це був певний ментальний злам, бо всі зрозуміли, що Українська Греко-Католицька Церква не є галицького походження. «Особливо це голосно на цілий світ сказав мій попередник блаженної пам’яті Кардинал Любомир Гузар, коли пояснюючи, чому він знову є у Києві як Глава Церкви, сказав, що Глава Церква повертається до свого історичного осідку», – наголосив Блаженніший Святослав.

На його думку, подібний злам у нашій свідомості має відбутися тоді, коли ми серйозно вивчимо історію Василіянського чину і зрозуміємо ті мотиви, якими керувався попередник Глави УГКЦ Київський Митрополит Йосиф Велямин Рутський, коли 400 років тому захотів обновити монашество Київської Церкви, організовуючи розрізнені монастирі у спільноту, яку ми сьогодні знаємо як Чин святого Василія Великого.

«Гадаю, це був колосальний глибокий задум Йосифа Велямина Рутського, адже не можна говорити про оновлення Церкви, якщо не буде оновлення монашого життя. Ми справді сьогодні потребуємо глибше пізнати своє коріння як Церкви, зокрема на прикладі Василіянського чернецтва», – переконує Глава УГКЦ.

Патріарх подякував усім тим, які долучилися до організації конференції. Також подякував усім дослідникам і науковцям, які відгукнулися на запрошення, щоби в рамках цієї конференції поділитися з церковною спільнотою, ширшим науковим світом України, своїми науковими здобутками.

Насамкінець Блаженніший Святослав висловив сподівання, що ця конференція принесе справді глибокі добрі плоди. Також висловив сподівання, що після цієї конференції кожен, хто вважатиме себе серйозним науковцем і що-небудь захоче написати про історію Київського християнства, а не цитуватиме матеріалів сьогоднішньої конференції, науковим світом вважатиметься некомпетентним і не серйозним науковцем.

Глава УГКЦ побажав учасникам конференції глибокого пережиття і віднайдення коріння нашої власної тотожності. «Бажаю, аби черпаючи з багатства і глибини криниці історії нашої Церкви, ми справді побачили наше з вами сьогодення», – сказав Блаженніший Святослав.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

13.09.2017р. Б. / Вийшла друком книжка про християнське ставлення до війни

Наприкінці літа вийшла друком книжка Ігоря Загребельного “Апостольство меча. Християнство і застосування сили”.

Книжка розповідає про християнське ставлення до питань війни, революції, самозахисту, права на володіння зброєю, спростовує ряд стереотипів про “пацифістський” характер християнства. Неважко помітити, що ці стереотипи неабияк шкодять Церкві. По-перше, ними активно спекулюють противники християнства. По-друге, самі християни часто бувають дезорієнтовані стосовно важливих суспільних і моральних питань.

Автор пригадує читачам церковне вчительство щодо питань війни і революції, ставить під сумнів тезу про принципово пацифістський характер раннього християнства, подає огляд міркувань визначних богословів Заходу та Сходу на теми виконання заповіді “Не убий”, військової служби та послуху чи непослуху світській владі, розповідає, як у Середні віки Церква намагалася облагородити військову справу, пояснює, чому Хрестові походи були справедливою війною, за яку не варто просити вибачення.

Окремо Ігор Загребельний піднімає питання права на володіння зброєю. Він аналізує це право крізь призму субсидіарності — одного з принципів католицького суспільного вчення, а також наголошує, що найактивніше це право заперечують ліво-ліберальні сили, у прагненнях яких чітко прослідковується тенденція до встановлення новітньої тоталітарної системи.

Книгу можна замовити, написавши на скриньку halikoffr@gmail.com або зателефонувавши за  тел. (063) 353 01 72.

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.09.2017р. Б. / Владика Євген (Попович): «Коли у Церкві почали дотримуватися канонічного права, багато чого стало на свої місця» (+VIDEO)

Владика Євген (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський, очільник Канонічного відділу Патріаршої курії, беручи участь у Синоді Єпископів УГКЦ, який проходить із 3 по 12 вересня 2017 року у Львові, розповів Департаменту інформації УГКЦ про те, що підготував Канонічний відділ на розгляд Синоду.

Владико, поясніть, будь ласка, навіщо Церкві мати канонічне право?

Церковне право дозволяє нам упорядковувати внутрішнє церковне життя. Це як ми в державі маємо Конституцію, закони. Церква так само має свою конституцію, свої закони, які регулюють всі відносини, обов’язки по всій вертикалі, починаючи від Глави Церкви і аж до наших дорогих мирян. Воно налагоджує відносини між Церквою на матірній землі і Церквою в діаспорі, між патріархом і єпископами, між єпископами і священиками, між священиками і мирянами.

Закони мають допомагати нам творити досконалу спільноту, якою є Церква Христова, у нашому випадку – Українська Греко-Католицька Церква в Україні та на всіх континентах світу.

Коли в нашій Церкві почали дотримуватися канонічного права, за останні роки багато чого стало на свої місця.

Яка різниця між загальним і партикулярним правом? 

Загальне право, яке зібране в Кодексі канонів Східних Церков, було дане ще папою Іваном Павлом ІІ для всіх Католицьких Східних Церков. Це загальний закон, який однаковий для всіх. У ньому йдеться про принципи, які спільні для всіх церковних спільнот. І в цьому загальному праві говориться про партикулярний закон – місцевий закон.

Прикметою кожної Східної Церкви є те, що вона сама в собі є автономною і має право регулювати свій внутрішній правопорядок за власним законом.

Якщо говорити про церковне право в нашій Церкві, то це наш великий скарб. Бо ще з часів Київської Русі (запровадження християнства на території України) і до сьогодні творилися церковні закони. Закони нашої Церкви – це не є щось, що ми зараз видумуємо, ми постійно звертаємося до норм, які наша Церква випрацьовувала століттями.

Чи можна сказати, що законодавство в нашій Церкві вже є досконале?

На сьогодні наше церковне законодавство перебуває на досить високому рівні. Бо, насамперед, ми вже маємо партикулярний закон, який є прийнятий Синодом і працює.

Крім цього, Синод Єпископів нашої Церкви прийняв низку різних статутів, уставів, які регулюють різні ділянки нашого церковного життя.

Очевидно, багато чого потребує вдосконалення, але, якщо говорити на загал про нашу церковну законодавчу базу, то ситуація непогана.

На кожному Синоді в останні роки і на цьому теж велику частину часу присвячують канонічному праву. Навіщо це потрібно? І що цього Синоду вирішується у сфері права?

Синод розглядає різні рішення. Кожен закон, який приймає Синод, мусить бути правильно осмислений, не може суперечити нашій церковній традиції та Кодексу канонів Східних Церков. І наш відділ стоїть на сторожі цих законних дій нашої Церкви.

Крім того, на нашому відділі лежить вся підготовка проектів законів, поправок до них. На цей Синод ми були отримали завдання підгодовувати доповнення законодавчої бази новими законними актами. Сподіваюся, що цього року приймемо дуже великий правовий акт, яким є Статут Синоду Єпископів УГКЦ. Синод є законодавчим органом нашої Церкви. Статут, який буде прийнятий, регулюватиме всі нюанси діяльності Синоду Єпископів, зокрема вибір Патріарха, подання на єпископа, утворення нових єпархій… Це буде базовий закон Синоду і Церкви, оскільки Синод представляє всю Церкву.

 

А хіба досі Синод діяв не за Статутом?

Досі Синод теж діяв і діє за Статутом, який був прийнятий одразу після виходу Церкви з підпілля. Але життя, обставини і навіть сама Церква змінюються. Тому настав час для більш досконалого Статуту.

На початку в нашій Церкві було вісім владик. А сьогодні нас є п’ятдесят. Ми мали кілька сотень священиків, а сьогодні їх кілька тисяч. Це доказ розвитку нашої Церкви. За структурою Церква теж виросла… Тобто нам був потрібен закон, який би відповідав на потреби часу.

 

Чи важливо вірним знати закони Церкви?

Вірні за бажанням можуть із ними ознайомитися. Жоден закон Церкви не є таємницею. Усе, що ми приймаємо, оприлюднюється, зокрема Главою Церкви.

Усі закони, які видає єпископ у своїй єпархії (він має таке право), теж оприлюднюються.

Можу навести приклад нашої архиєпархії в Перемишлі. Ми торік зібрали всі наші місцеві закони і видали їх окремою книжкою. Вона є доступна, кожен вірний може взяти її почитати.

Розмовляв о.Ігор Яців

Джерела:    Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

11.09.2017р. Б. / Усікновення чесної голови св. Івана Христителя

Тропар та кондак

Тропар, глас 2: Пам'ять праведного з похвалами, і тобі вистачає свідчення Господнє, предтече, бо ти показався воістину і від пророків чесніший, бо у струях сподобився хрестити Проповіданого. Тому за істину пострадав ти, радуючися, благовістив ти і тим, що в аді, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість.

Слава: Кондак, глас 5: Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом, щоб і тим, що в аді, проповів Спасове пришестя. Нехай, отже, ридає Іродія, що випросила беззаконне вбивство, бо возлюбила не закон божий, ні живий вік, але - лукавий і дочасний.

І нині: Богородичний, глас 5: Радуйся, двері Господні непроходимі, радуйся, стіно і покрове тих, що прибігають до тебе, радуйся, пристане, бурями не навіщувана і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця твого і Бога. Молитись не переставай за тих, що оспівують і поклоня­ються різдву твоєму.

Діяння святих апостолів 13, 25-33

В тих днях, сповнивши свій шлях, Іван мовив: Я не той, за кого ви мене вважаєте; он іде за мною той, якому я не гідний розв'язати взуття його. Мужі брати, сини роду Авраама, і ті між вами, що бояться Бога! Вам послане слово цього спасіння. Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали Його, і засудивши Його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи. І не знайшовши в Ньому ніякої смертельної вини, вимагали у Пилата вбити Його. А коли виконали все, що було написано про Нього, зняли Його з хреста і поклали до гробу Та Бог воскресив Його з мертвих, і Він багато днів являвся тим, що прийшли з Ним з Галилеї в Єрусалим, які й тепер є Його свідками перед народом. І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була дана батькам нашим. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса.

Євангеліє від Марка 6, 14-30

В той час почув Ірод цар слухи про Ісуса Христа, бо явне стало ім'я Його, і сказав, що Іван Хреститель встав із мертвих, і тим-то сили діються через нього. Інші го ворили, що то Ілія, а інші казали, що то пророк є або як один з пророків. Почувши ж, Ірод сказав, - це Іван, якому я відтяв голову, він встав з мертвих. Той бо Ірод, пославши, схопив Івана і зв'язав у в'язниці задля Іродіяди, жінки Фи-липа, брата свого, тому що оженився з нею. Бо Іван говорив Іродові: Не годиться тобі мати жінку Филипа, брата твого. Іродіяда же гнівалася на нього і хотіла його вбити, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знаючи його як чоловіка праведного і святого, і беріг його; і слухавши його, багато чинив, а слухав його залюбки. І як настав пригожий день, коли Ірод на свої уродини справляв вечерю своїм князям і тисячникам та старшим галилейським, і як увійшла дочка тієї Іродіяди і танцювала, і угодила Іродові й возлежащим з ним, сказав цар дівчині: Проси в мене, чого тільки хочеш, і дам тобі, хоч би й половину мого царства. Вона ж, вийшовши, сказала матері своїй: Чого просити? А ця сказала: Голову Івана Хрестителя. І зараз, ввійшовши з поспіхом до царя, просила, кажучи: Хочу, щоб ти негайно дав мені на блюді голову Івана Хрестителя. І прескорбний був цар, та ради клятви і задля возлежащих з ним не хотів їй відмовити. І зараз післав цар прибічника і звелів принести голову його. А він пішов і усікнув його в в'язниці. І приніс голову його на блюді і дав її дівчині, а дівчина дала її матері своїй. А ученики його, почувши, прийшли і взяли тіло його й положили його у гробі. І зібрались апостоли до Ісуса і сповістили Йому все, що робили і чого навчали.

Проповідь

Сьогодні Свята Церква обходить свято Усікновення Голови Івана Хрестителя. Ще називають святого Івана також «Предтечею», бо Бог післав Його підготувати людей до приходу Спасителя. Він був у тому самому віці, що Ісус Христос. Перед тим, як Христос почав свою учительську працю, святий Іван, останній і найбільший з усіх пророків, з'явився на березі Йордану і почав приготовляти людей до приходу Спасителя.

Ті, що жалували за гріхи, хрестилися. Хрещення святого Івана не відпускало первородних гріхів, а тільки було знаком покаяння. Наприклад, коли у наші часи чоловік б'ється у груди під час молитви, то з цього ми знаємо, що цей чоловік здійснив блуд (гріх) і тепер кається. Подібно хрещення святого Івана було тільки знаком покаяння, готовність до сприйняття чогось більшого. Хрещення, що встановив Ісус Христос - це тайна, яка відпускає гріхи. І ті, що прийняли хрещення покаяння, опісля прийняли хрещення на відпущення гріхів.

Люди запитували його: «Що маємо робити тепер, після твого хрещення?» Святий Іван Хреститель, підготовляючи до сприйняття Нового Завіту, відповідав: «Хто має дві сорочки, нехай одну віддасть тому, що не має ні одної». Каже, крім шанування права і майна ближнього, допомагати ближньому в його потребах. Коли тебе Бог благословив добром, подякуй Йому, але і не забудь твого брата, що потребує помочі. Помагай убогим, хворим.

На березі Йордану стояли і Митарі - це ті, що збирали податок від людей для чужої країни. Їх жиди ненавиділи і вони запитали святого Івана: «А ми що маємо робити?» «Сповняйте добросовісно обов'язки свого стану», - така була його відповідь. Виконуй добросовісно обов'язки свого стану - це і до нас відноситься. Чи ви адвокат, чи селянин, чи робітник, чи бізнесмен, чи мама у власному домі - виконуй добросовісно свої обов'язки. Що б нам святий Іван говорив, коли б з'явився сьогодні між нами? Я вірю, що ті самі слова повторив би. Покайтеся за гріхи, бо наближається Царство Боже, тобто не грішіть, бо вас чекає смерть і перехід у Царство Небесне. Совісно виконуйте свої обов'язки. Найперше, ви всі батьки і будьте добрими батьками, з Богом виховуйте своїх дітей. Багатьом довелось би червоніти перед ним, бо про своїх дітей зовсім не дбають про їх духовне виховання, а дбають тільки про заробіток та добре життя.

Також стояли воїни і слухали святого Івана Хрестителя. І вони запитали його: «Що ми, у котрих руки сплямлені кров'ю, люди крові і смерті, маємо робити? Чи вільно нам приступати до хрещення?» Відповів святий Іван Хреститель: «Не надуживайте військовими правилами і не кривдіть людей. Будьте задоволені платнею». І це воїни добре розуміли, бо не раз під час жорстоких і небезпечних війн порушували це. Цим він їм каже: «Більше не грабуйте людей, не вимагайте у них грошей, не руйнуйте міст, а будьте задоволені тим, що вам платять за службу».

Між людьми були і фарисеї, і садукеї - провідники жидівського народу. Вони були горді і багаті. Вони собі сміялися із цього. Так, з цікавості слухали святого Івана. Вони не приступали до хрещення, бо мали себе за праведних. Святий Іван їм сказав: «Роде гадючий. Хто вас навчив утікати від майбутнього гніву? Як можете втікати перед Божою карою. Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне». Святий Іван мав відвагу сказати правду провідникам народу. Бо він ненавидів гріх і кликав людей до покути. Він нічого не боявся, а голосив: «Покайтеся, якщо ні, то погибнете».

Не тільки фарисеї, але і сам цар Ірод, прийшов його послухати. Він публічно жив у гріху. Цар Ірод, з Галилеї, взяв розвід зі своєю жінкою і жив на віру з жінкою свого брата Филипа, котрий ще жив. Самому цареві святий мав відвагу сказати: «Не годиться тобі, царю, мати жінку свого брата». Розсердився Ірод і кинув святого Івана до тюрми. Але, все таки, боявся і поважав святого Івана. Знав, що він святий чоловік і навіть часто його відвідував у тюрмі, щоб з ним говорити. Але Іродіана, з котрою жив на віру, ненавиділа святого Івана і шукала способу, як би його позбутися. Одного дня цар вчинив велику забаву своїм урядникам. Коли всі були вже п'яні, Іродіана післала свою доньку, щоб в дуже розпусний спосіб танцювати перед Іродом і гістьми. П'яному Іроду сподобався танець і він браво сказав до всіх: «Проси у мене чого хочеш і дам тобі навіть і половину мого царства». Зараз побігла дівчина до мами і розповіла все мамі. «Іди, - сказала мама, - і швидко, поки Ірод п'яний, домагайся голови святого Івана Хрестителя». Побігла дівчина. «Чого просиш у мене?» - питає Ірод. «Голови Івана Хрестителя», - відповіла дівчина. Ірод зблід. Він боявся святого Івана, бо знав, що він від Бога. Однак у своїй гордості і п'яному стані закликав: «Обіцяв, що дам те, чого захочеш, то дам». «Ідіть, - каже воїнам, - зітніть йому голову і принесіть на тарілці». Пішли воїни, відтяли голову, принесли на тарілці, дали дівчині, а дівчина мамі.

Святий Іван Хреститель умер мученицькою смертю, бо був мужній, неустрашимий. Нам треба такої мужності в щоденному житті. Треба мужності боротися зі спокусами, треба мужності стриматися від тих місць і тих осіб, що нас приводять до гріха, треба мужності відректися від приятелів, що нас намовляють до гріха, треба мужності щиро висповідатись зі всіх гріхів перед священиком, треба мужності встати з теплого ліжка і піти до Церкви, коли на вулиці мороз, треба мужності, щоб не упиватися, коли силують і коли є для цього нагода, треба мужності оженитися, виховати родину і посилати дітей до християнських шкіл, треба мужності зняти шапку і перехреститися, коли проходимо біля Церкви і тим самим віддати поклін Ісусові Христові в Пресвятій Євхаристії, треба мужності перехреститися перед їжею, коли знаходишся у товаристві.

Ось такої мужності нам бракує. Ось такої мужності навчимося сьогодні у святого Івана Хрестителя. Молімося і просімо сьогодні, щоб він дав нам такої мужності. Амінь.

о. Василь Анин

"Сівач", вересень 2009 Ч. 9 (120) рік 11

Для створення сторінки використано такі видання:

Календар "Місіонаря" 2003. - Львів: Місіонар, 2003;
Збірник проповідей "Сівач".

А також ікону Усікновення чесної голови святого Івана Христителя.

Джерело:   ОРАНТА

09.09.2017р. Б. / У Києві відбувся богословський диспут "Біблія про єдність Церкви"

7 вересня 2017 року в Києві під час богословського диспуту «Біблія про єдність Церкви», організованого Українською Греко-Католицькою Церквою, представники різних Церков, релігієзнавці та інші зацікавлені особи обговорили проблему єдності християнських Церков.

Цікаві доповіді виголосили: священик Юрій Щурко, завідувач кафедри біблійних наук УКУ, та протоієрей Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету імені святої Софії.

Своїми думками про проблему єдності Церков і чинники, які впливають на цей процес, поділилися релігієзнавці Національної академії наук України (О. Саган, Л. Филипович), викладач Київського національного університету імені Т. Шевченка (Є. Харьковщенко), науковий співробітники Національного інституту стратегічних досліджень (С. Здіорук), викладачі та студенти Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ (о. Роман Островський, о. Ігор Шабан), миряни та представники різних конфесій України.

Обговорення, яке проводилося в Київському центрі УКУ, показало, що ця тематика потребує глибшого та ширшого осмислення, не лише на базі Святого Письма і не лише в Києві. Важливим також виявилося твердження щодо поняття "єдності", яку більшість учасників круглого столу вбачають у понятті любові (агапе), зазначаючи при цьому, що така єдність має існувати в різноманітності, а не як інституційна єдність, як про це звикли говорити сучасні релігійні аналітики.

З прикрістю було зазначено, що українське суспільство накопичило велику кількість стереотипів, образ і міфів, часто політизованих, далеких від християнських цінностей та вчення Церкви, які стають на перепоні не лише єдності, а й звичайному спілкуванню між представниками різних Церков. Тому ламання цих стереотипів є складним і довготривалим процесом.

На завершення зустрічі прозвучала думка про необхідність продовження подібних обговорень у містах України. Уже відомо, що подібні круглі столи заплановано на жовтень у місті Запоріжжя та листопад у місті Житомир.

Також на запрошення Відкритого православного університету імені святої Софії до кінця року планується провести круглий стіл (дискусію) на тему «Літургія про єдність Церкви», на якому буде продовжено обговорення ідеї єдиної помісної Церкви в Україні.

******

Пригадуємо, що цей захід був проведений із метою обговорення ґенези та перспективи ідеї єдиної помісної Церкви в Україні. Головною метою є спроба розпочати обговорення тематики єдиної Церкви, беручи за основу тексти Святого Письма та віднайдення відповідей на запитання: чи існують у Святому Письмі тексти щодо єдності Церкви? Чи існує сьогодні реальна модель майбутньої єдності? На якому фундаменті має будуватися ідея єдиної помісної Церкви в Україні?

Повідомили в Комісії УГКЦ у справах сприяння єдності християн

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

08.09.2017р. Б. / Польські бляхи і капуста Азарова

Цілком ймовірно, що не один із вас скаже, що може бути спільного в християнського сайту і теми “польських блях.” Але насправді спільного багато більше ніж може видаватися на перший погляд. 

В останні три роки питання “євроблях” стало просто каменем спотикання для доброї частини населення нашої України. Для одних це захоплення, бізнес, стиль життя,  для інших причина для безнастанного ворохоблення та ремствування. Особливе обурення викликають “бляхи” у водіїв зі стажем. Той хто не один рік крутить кермо на українських дорогах, зауважуючи збоку від себе авто на польсько-литовських номерах, рідко коли змовчить і чи то вголос чи про себе, відпустить черговий “комплімент” на адресу його власника. 

Так, ніде правди діти, нерідко таке обурення “польськими бляхами”, а точніше тими водіями, що керують ними цілком справедливе. Певна частина тих власників це молоді, часто ще далеко не досвідчені водії яким довіряти ті потужні і швидкісні машини ще реально рано, але це питання радше до автошкіл і до інструкторів ніж до самих молодих водіїв. Хоча, хіба проблема лише  в якості шоферських навиків водіїв “євроблях”? Чи дійсно всі ті хто обурюються як за кермом власного авта так і різними постами в соціальних мережах, чи всі вони у своєму щоденному шоферському бутті притримуються правил дорожнього руху? Напевно, що ні. Порушуємо всі і чи не найбільше власники саме українських номерів, що стоять на дорогих машинах. Саме володіння таким авто престиж класу робить його, по уявленням такого водія, членом касти недоторканих які можуть робить на дорогах все що заманеться.

Проблема жахливо неймовірно великої кількості аварій на наших дорогах  зовсім не в номерах на авто, не в тому чи написані вони латинницею чи кирилицею. Єдине, що здатне зупинити людину перед порушенням закону, будь-якого закону чи то державного чи то Божого є лише страх. Бо якими б високими фразами про любов, про прагнення принести світло і добро у цей світ ми б не говорили, в реальності нами здебільшого керують не ці шляхетні почуття, а звичайний тваринний страх. Страх перед покаранням.

Історія як минулого, так і сьогодення, свідчить, що в часи усіх рево­люцій, якими б великими чи навпаки маленькими вони б не були за розмахом і якими б високими ідеями не були викликані, головне, щоб відбулося знесення старих державних устоїв, а нові ще не були б закладені — настає епоха беззаконня, анархії, розгулу злочинності. Зникають закони, зникає система карності, а з нею зникає моральність, здоровий глузд і страх. Такі особи в той момент жадають піднятися над усіма, прагнуть бути царями природи, а в нашому випадку королями на дорозі. Тому не машини з “бляхами” є причиною аварійності, а відсутність правової держави в якій перед законом як і перед Богом усі рівні. 

Дилема “польських блях” це насправді конфлікт старого з новим. З однієї сторони ті хто ризикнув, ті в кого дух авантюризму переміг здоровий глузд і вони проміняли стабільність у вигляді “жигулів” та “таврій” з українськими номерами на єврономери на таких машинах про які раніше могли лише мріяти, з іншої - совкове мислення перестрашених радянських дітей. 

Тому питання суспільного ажіотажу навколо “блях” не в “бляхах”, а в заздрості. В тій жабі, що сідає на груди і ловить за шию того чи іншого з нас коли бачимо біля себе когось хто в якийсь момент виявився моторнішим. Всі ті пости та коментарі в інтернеті типу: “вони хочуть їздити на дешевих машинах, а не хочуть платити податок державі”, здебільшого, нічого окрім посмішки не викликають. Певна річ, якщо ця цитата пролунає з вуст людини народженої і вихованої, наприклад  в США то їх ще прийняти можна, але податкова система і українець - це на жаль поки що діаметрально протилежні поняття. Проминуть ще довгі роки поки пересічний громадянин нашої країни зможе ототожнювати податок який платить з ймовірністю покращення державного благоустрою, а не кишені того чи іншого чиновника. Тому, як правило, за цими високими словами турботи про податок знову таки погано приховане звичайне лицемірство та банальна заздрість. 

Інший дописувач більш чесний у своєму обуренні: “я теж купив машину з Європи, але я заплатив розмитнення, а вони купили за безцінь то ж нехай мені держава повертає мої гроші …” і т.д. Ще одна дама залишає наступну думку: “та я понад 30 тисяч доларів віддала за свою машину, а він один з другим купує таку саму машину в три рази дешевше і їздить на литовських номерах...”.  

Мушу визнати, був період коли схожі думки були і в мене. Але в якусь мить на гадку прийшло: “чоловіче - це голос заздрості в тобі говорить, що заважає тобі самому вчинити так само? Продай свою машину і за ті самі гроші купиш вдвічі кращу на “бляхах”...  І хоча насмілитися вчинити так, я так і не зміг, та в усякому разі черв’яка заздрості було придушено.

Протести, так званих, “простих і чесних” громадян проти хитромудрих власників “євроблях”, насправді ніщо інше як бунт “совка”. Відвічне «совкове» прагнення щоби всі були однаково бідні, а не однаково багаті. З цієї причини згадується давній, ще часів союзу анекдот:

Пекло. Казани з грішниками. Відвідувач запитує чергового чорта: 

- А чому біля того казана нікого немає, а майже вся охорона стоїть біля цього одного?

- Та в цьому казані євреї. З ними справжня біда, постійно втекти намагаються, виштовхують один одного, витягують, постійно пильнувати мусимо щоби не порозбігалися.  

- Ну, а чому біля того немає нікого?

- А там все багато простіше. Там українці. Лише один спробує вилізти, інші його відразу за ноги назад тягнуть...

Не смішний анекдот, але на жаль й надалі актуальний. Сидимо в лайні по вуха. А тільки хтось робить спробу вилізти з того смороду, замість того, щоби вилізти вслід за ним, тягнемо його самого назад. Саме завдяки цій такій нашій національній ментальності і були можливими насмішкуваті поради Азарова, коли він коментуючи ціни на дорогу капусту радив вирощувати її кожному вдома бо й сам так робить у себе на дачі. Це глузування міністра соцполітики Реви, що українці забагато їдять і на відміну від економних німців проїдають аж 50% відсотків заробітної плати. І тут він правий, якщо ми мовчки дозволяємо, буквально рахованим особам в державі наживатися на цілій країні, купуючи машини по цінах втричі дорожчих як у тій же Німеччині то ми справді жируємо.

“Євробляхи” - це не виключно можливість їздити на добрих і відносно  дешевих автомобілях, це ще один крок до захисту власного права і гідності дітей Божих.

о. Василь Ткачук

Джерело:  Воїни Христа Царя