30.03.2013р. Б. / ПАПА ВИГОЛОСИВ СВОЮ ПРОГРАМУ, А МИ Й НЕ ПОЧУЛИ?

   Практично з самого моменту обрання кардинала Хорхе Маріо Бергольйо Наступником Святого Петра ЗМІ з небаченим захопленням почали описувати скромність, вбогість і невибагливість нового Папи. «Він відмовився їхати в лімузині. Він відмовився від золотого хреста, а перстень Рибалки просив зробити з позолоченого срібла. Він не взув червоні мешти, а лишився у своїх старих. Він зменшив площу своїх апартаментів. Він відмовився від трону», – такі повідомлення і месиджі зранку до пізньої ночі сповнювали світовий медіапростір.

 

Навіть «сенсаційні» одкровення лібералів про те, що Папа не підтримує гей-лобі чи виступає проти абортів, і як найбільша сенсація для ліберального світу – «А новий Папа таки католик», і відповідні негативні коментарі у стилі голлівудських зірок просто потонули в морі неймовірного захоплення ЗМІ новим Понтифіком.

 

Для католиків, які вже призвичаїлися до способу оцінки ситуації, що був притаманним для нормальних людей в СССР, – «якщо ЗМІ щось хвалять, то значить це погане, а як обливають брудом – то це добре», така поведінка ЗМІ була і підозрілою, і дивною: «Чому це раптом ЗМІ, які не переставали обливати брудом Бенедикта ХVІ, раптом так вихваляють Франциска? Щось тут не так».

 

Майже рефлексна реакція католицького обивательства підказувала, що щось тут не так. Може, Папа, якийсь не такий – розмірковували слабші у вірі. Щось ЗМІ нового затіяли – розмірковували ті, хто твердо переконанні у реальності Намісничого служіння Папи. Як гриби після дощу, почали множитися різноманітні домисли у стилі теорії змов.

 

ЧИ ПРИХОВУЮТЬ ВІД НАС ЩОСЬ ЗМІ?

 

Що ж насправді приховано за такою поведінкою ЗМІ? Що спричинило таку нехарактерну поведінку ЗМІ?

 

Перш за все – бажання сенсаційної інформації. Адже сенсація продає газети, підвищує рейтинги телеканалів, збільшує відвідуваність сайтів та порталів. Пошук сенсації – одне з джерел такої ситуації у ЗМІ. Одні з перших сенсаційних повідомлень про співпрацю о. Бергольйо з аргентинською хунтою, як дуже скоро виявилось, позбавлені навіть найменшого підґрунтя. А промоція теми дитячої закоханості десятирічного Хорхе так само скоро проїлася. Благо, новий Папа вносив час від часу якісь невеличкі зміни, які не були цікавими для ЗМІ на початку понтифікату Папи Бенедикта ХVІ, адже у них була золота копальня – «Божий ротвейлер», «залізний кардинал», нацистський солдат. А тут – Папа з краю світу, про якого небагато відомо. Треба було ліпити якісь сенсації нашвидкоруч.

 

Іншим, як на мене, не менш значним чинником у цій кампанії восхваляння Папи Франциска було й бажання кинути тінь на його «нескромних» попередників. Логіка проста – от Папа Франциск такий скромний, такий вбогий, не те що усі його попередники до тепер.

 

І на сам кінець. Чи не найважливіше у всьому – бажання мишами приховати слона. Як провернути трюк, щоб за допомогою мишей приховати слона – миші маленькі, а слон великий? Потрібно багато-багато…  мишей. Старий, як світ, пропагандистський прийом – велику проблему приховати виставлянням на показ купи незначних дрібних деталей. У купі деталей навіть найбліьша проблема просто загубиться.

 

А приховувати від обивателя ЗМІ реально мали що. Для нікого не є великою таємницею антиклерикальний, антикатолицький і антихристиянський характер значної більшості ЗМІ. Для нікого не є таємницею, що саме ЗМІ стали флагманом зміни парадигми «консервативних» цінностей – повага до людського життя, гетеросексуальна сім’я, самоконтроль у суспільному житті, природній моральний закон на нову парадигму «прогресу» – нормальність гомо-«сімей», повний і тотальний релятивізм у моральних питаннях, «право» на аборти і евтаназію, неконтрольована гонитва за насолодами.

 

А властиво на ці лиха сучасної цивілізації і була спрямована критика усіх програмних промов Папи Франциска. Отож, щоб світ не почув його голосу, потрібно було створити інформаційний шум, заглушити голос Папи масою цікавих обивателю деталей.

 

Папська тронна проповідь, тепер вона замінена інаугураційною, і звернення до дипломатичного корпусу (corus diplomatica) завжди вважалися свого роду програмами нового понтифікату. І Папа Франциск дотримався цього звичаю. Правда, додав ще одну промову, звернену до представників некатолицьких церков і представників інших релігій.

 

Отже, маємо три програмні тексти.

 

ІНАУГУРАЦІЙНА ПРОПОВІДЬ

 

До певної міри ця проповідь мала свій пролог у проповіді Папи в часі подячної Служби Божої з нагоди завершення Конклаву, а також і в промові до кардиналів під час першої офіційної зустрічі.

 

Два моменти проповіді в часі подячної Служби Божої очевидно є основними: «Можемо рухатися вперед, скільки забажаємо, можемо збудувати багато речей, але якщо не визнаємо Ісуса Христа, то все намарно. Стаємо побожною організацією, але не Церквою, Господньою Обручницею», і: «Коли йдемо вперед без хреста, коли будуємо без хреста і коли визнаємо Христа без хреста, ми не є Господніми учнями: ми – світські, можемо бути священиками, єпископами, папами, але не Господніми учнями». Здавалося б, і що тут надзвичайного.

 

Але у світі, в якому вже сама проповідь Христа стає неполіткоректною, позаяк в деяких державах визнавати Христа в інтегральній ортодоксності є рівнозначним до загрози опинитися за ґратами, така заява фактично є оголошенням війни політкоректності. Визнавати, сповідувати Христа – це не таке просте завдання, як може видатися на перший погляд. Ми звикли до простого вислову «Господь Ісус» і навіть не задумуємося над його значенням, але перші християни йшли на мучеництво, тільки щоб не сказати фразу «Господь Кесар». У грецькому слові «Kyrios» – Господь приховується значно більше, аніж просто ґречне звертання.

 

Еліни своїх богів називали кюріосами, але не всіх. Тільки те божество, якому шанувальник вручав усю свою долю, своє життя, маєток, навіть думки і почуття – це був його кюріос. Так славнозвісний Паріс з Гомерової «Іліяди», коли подарував Афродіті золоте яблучко, визнавав її своєю кюрією (жіночий варіант кюріоса). Він дав їй в руки свою долю, усе, що він як пастух мав, тобто самого себе.

 

Визнати когось своїм Кюріосом, Господом, визнати його божественну владу над самим собою, усім, що маєш і посідаєш, своїм сьогоденням і своїм майбуттям, щобільше, над самими своїми помислами і почуваннями, – для теперішнього християнина провернути такий трюк –  справжній героїзм. Але без цього героїзму усі наші міжпарафіяльні футбольні змагання, уся наша харитативна праця, боротьба проти бідності й узалежнення, нові припарафільні гуртки, хори, фестини, імпрези, вечорниці, семінари, конференції, – словом все, все, все, що ми робимо в Церкві, перетворюється, за влучним висловом одного знайомого священика, на гірлянди, файні, шлічні жарівочки зібрані одна коло одної, файно блимають різними кольорами, тішат око, але користі ніякої: і не гріє, ані не світить так, жиби шось було видко.

 

Папа чітко зазначив саме потребу, щоб християни дійсно не забували, що вони є в першу чергу Визнавцями Христа. А це у сучасному світі від людини вимагає майже геройської постави. І такий героїзм не можливий без Христа і то Розп’ятого. Інакше – усе стає секулярним, світським, сповненим світської, а не Божої мудрості, і тим самим безсилим. Сучасний світ любить, коли Церква дбає про хворих, бідних, немічних. Але впадає в антикатолицький шал, коли Церква стає в обороні права найбеззахисніших – дітей у материнському лоні. Сучасний світ хотів би бачити християн безхребетними всепрощайками, які заради мнимо християнської толерантності, забуваючи про Вічну Істину, скочуються у політкоректний релятивізм. Світ радо би замінив Пасхальне Таїнство таємницею золотої рибки, звів євангельські притчі на казки Андерсона, а правдиву християнську молитву –  на молитву жабки. Христос Розп’ятий, Цар що царює з Хреста, Грізний Суддя Страшного Суду – у побожності цього світу замінений нендзотним мандрівним філософом альтруїстом, одним із мудрих вчителів людства.

 

Цим, вивернутим сприйняттям християнства, на превеликий жаль, страждає немало християн і католиків також. Христове світло людина сучасності у своєму релігійному пориві радо замінює миготливими гірляндами, які не світять, ані не гріють. І саме проти цього спрямовує Папа свій пророчий голос. Який хоча й благий, але твердий і впевнений. Або інтегральна євангельська Істина – або світ. У християн нема альтернативи. Звісно, «тверда ця мова, хто б її міг слухати» (Ів. 6, 60 ).

 

Папа нагадує Церкві, наскільки важливим є визнання Христа Розп’ятого, адже без Нього усі наші потуги на ниві нової євангелізації, нові методи, нові проекти приречені на неуспіх. Але навіть і тоді, коли ми проповідуємо Христа Розп’ятого – ганьбу для тих для кого віра стала ідеологією і глупоту для тих, для кого людина є мірилом усіх речей, – не позбавлені лишаємося неуспіху й розчарувань. Адже християнство не нав’язують, його пропонують. Багато хто його не просто відкидає, а й старається поборювати. Тому природнім є розчарування. Природнім є розпач і песимізм, коли оком холодного розуму окинути горизонти сучасної цивілізації, – саме тому Папа пропонує, не лише кардиналам, але й усім нам, бути більше з Христом і в Христі, щоб песимізм, зневіра, розпач не заволоділи нами і не паралізували нас.

 

Сама ж інаугураційна проповідь Папи Франциска – черговий виклик менталітету більшості сучасних християн, які, підпадаючи під ритм життя цього світу, стають жертвами сучасної епохи, які й ті, що не знають Христа взагалі. Людина сучасності втратила сім’ю, як місце прихистку, навіть у власній сім’ї вона все більше почувається усамітненою, вона уже не відчуває своєї приналежності до когось, вона опинилася сам на сам з життям і його проблемами. Вона усе більше втрачає здатність бачити красу Сотворителя у Його творіннях. Вона уже не має здатності відчитувати природній моральний закон, що його Творець вписав у совість кожної людської істоти. Саме на це, закликаючи наслідувати св. Йосипа, й звернув увагу Папа Франциск у цій проповіді.

 

«Оберігати все творіння, красу творіння, як сказано в Книзі Буття і як нам показав святий Франциск Ассизький, – це мати пошану до кожного Божого створіння та довкілля, у якому живемо. Це означає оберігати людей, турбуватися з любов’ю про всіх, про кожну особу, а особливо про дітей, літніх осіб – тих, хто слабший і часто перебуває десь на маргінесах наших сердець. Це турбота одне про одного в сім’ї: подружжя взаємно себе оберігає, потім батьки турбуються про дітей, а з часом діти стають також опікунами батьків. Це також означає зі щирістю переживати дружбу, яка є взаємним оберіганням у довірі, пошані й добрі. По суті, усе довірене опіці людини. Це відповідальність, яка стосується нас усіх. Будьте хранителями Божих дарів!»

 

Не може сім’я бути місцем захисту і турботи, якщо вона не є нормальною природною сім’єю, заснованою чоловіком і жінкою. Не може вона бути місцем нормального виховання дітей, якщо між батьками та дітьми стоїть липкий монстр ліберальної держави. Сім’я як нормальна та здорова одиниця не може існувати в суспільстві, де пануючою ідеологією є гендер, державна індоктринація дітей, політична коректність, секуляризм.

 

Не може людина взяти на себе відповідальність, якщо суспільство з колиски її вчить, що вона живе тільки для отримання насолод, а відповідальність зводиться до використання презервативів.

 

«Коли ж людина не відчуває цієї відповідальності, коли ми не турбуємося про створіння і братів, тоді нищення торує собі шлях і серце стає твердим. У кожну історичну епоху, на жаль, є свої «Іроди», які вигадують образи смерті, нищать та спотворюють обличчя чоловіка і жінки», – це виклик Папи усій системі, яка підтримує функціонування теперішньої цивілізації. Це заперечення основ капіталістичної гонитви за прибутком і соціалістичної гіперопіки над громадянином. Це заперечення культури смерті опертої на «правах» на аборт, евтаназію, на дитину, на вибір сексуальної орієнтації, на гомо-«шлюб». Це викриття іродівського обличчя сучасного лібералізму і його диктатури релятивізму. Звісно, що така інформація мала бути прихована від обивателя, якого ЗМІ власне в дусі релятивізму та лібералізму виховують.

 

Фактично, Папа Франциск у своїй інаугураційній проповіді накреслив шлях, який в суті противиться шляху, яким йде цей світ. Здається нічого нового – це нормальний християнський шлях. Та багато є тих, хто себе називає християнами, а кому цей уже видається занадто старомодним, занадто вимогливим, знадто сповненим відповідальності. А для багатьох християн відповідальність навіть за самого себе, за свої вчинки поняття не відоме. Папська інаугураційна проповідь занадто радикальна для вух багатьох сучасних носіїв християнського імені – і тому як така мала бути проігнорована, зведена у ЗМІ до харитативних та екологічних закликів.

 

А формуляція про те, що влада – це служіння. Ну, це вже просто таки – скандал. Це ж виклик. Виклик основному інстинктові невідкупленої людини – жаданню влади. Від такого скандалу ЗМІ просто зобов’язані були вберегти тендітні вушка своїх зманіпульованих жертв.

 

Сумнівно, що власники ЗМІ не оцінили реального характеру Інаугураційної проповіді нового Папи. Її потрібно було якось заховати, прикрити інформаційним шумом, що й успішно зроблено.

 

Своєю Інгаугураціною проповідю Святіший Отець Франциск не зробив революцію - він вчинив щось протилежного: назначив, що його понтифікат буде протовженням от уже майже 2000-літньої євангелізаційної місії Церкви Христової. Інаугураційна проповідь Папи, як програмний документ нового Понтифікату, очевидно, передбачає продовження і поглиблення конфлікту антропологій – конфлікту у відповіді на питання: «Що таке людина?» Прості, на перший погляд, завдання, які Папа поставив перед очі християнського світу – збереження екології сім’ї, суспільства та довкілля – не можна осягнути без якісного цивілізаційного вибору на користь християнства або принаймні природного морального закону. А це в свою чергу передбачає не тільки активізацію харитативної діяльності Церкви, але, найперше, нову, якісно відмінну від «гірляндових» потуг, постійну євангелізаційну діяльність.

 

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧЛЕНІВ ДИПЛОМАТИЧНОГО КОРПУСУ

 

Коментуючи звернення Папи Франциска до представників дипломатичного корпусу при Апостольській Столиці, світові ЗМІ на перебій наголошували, що Папа закликав боротися з бідністю. Але це лише частинка правди про це звернення. Папа закликав не лише боротися з матеріальною бідністю, але першочергово з бідністю духовною, яка тепер себе виявляє як диктатура релятивізму, яка на думку Папи загрожує співіснуванню людей.

 

Папа наголосив, що правдивого миру без істини нема, а диктатура релятивізму властиво заперечує всяку істину. І тим самим вона заперечує можливість миру як такого.

 

З іншого боку, ЗМІ наголошували, що Папа закликав будувати мости, але впевнено оминули те, що Папа наголосив: будувати мости між людьми не можливо без Бога. Найцікавіше у цьому, що це стосувалося найперше не християн, а представників держав, більшість з яких будує секуляризоване суспільство, стараючись затерти і саму згадку про Бога.

 

Отож, очевидно, що Папа дав зрозуміти представникам держав, що його понтифікат буде зберігати тяглість з позицією попередніх понтифікатів, які завжди протиставлялися секуляризму, як способу побудови суспільних взаємовідносин.

 

Диктатура релятивізму, яка закладена як основа сучасної цивілізації, щоб оправдати спробу створити мультикультурне, багатонаціональне, поліетнічне, поліконфесійне суспільство без Бога, не може не увійти у конфлікт з монотеїстичними релігіями, які не можуть торгувати своїми моральними постулатами, які кожна з них сприймає як кінцеву Істину в останній інстанції, об’явлену Самим Богом. І саме на цю диктатуру як джерело конфліктів, які уже починають розгорятися у світі (нагадаймо недавній насильницький розгін мирних протестів проти гомодиктату у французькій столиці), вказує Святіший Отець.

 

Але помічати такі застереження Папи для ЗМІ, які і є головними пропагандистами тієї ж диктатури релятивізму, ну, простосто якось навіть непристойно. 

 

Тому вигідніше закрити на це очі й виставляти Папу перед світовою громадськістю таким собі утопістом, який дбає про бідних і руйнує традиційний етикет Папського Двору.

 

Цікаво, що і частина католиків потрапила на цю вудку ЗМІ – замість слухати голосу Папи, вони жадібно поглинаючи напівправду світових ЗМІ, починають нарікати на Святішого Отця, що, мовляв, він руйнує устої католицтва. Такі публікації уже починають з’являтися на ультраконсервативних сайтах і блогах.

 

Дійсно, багато що в поведінці теперішнього Папи є незвичним для європейських католиків. Адже Папа походить зі значно відмінної культури – латиноамериканської. І проблема не в тому, що Святіший Отець поводиться, як типовий латиноамериканець, проблема в європейському культурному імперіалізмі самих же європейських католиків. А не будемо забувати, що саме цей культурний імперіалізм часто в основі багатьох неуспіхів католицьких місій поза європейським континентом. Для добрих знавців історії Церкви цілком відомі приклади, коли саме європейський культурний імперіалізм закрив двері місії в Китаї та Індії і то руками частини самих місіонерів, які в Римі добилися заборони індійських і китайських обрядів.

 

Понтифікат Папи-латиноамериканця мав би стати часом зцілення європейських католиків від ототожнення власної культури з «єдиноправильним» католицтвом.

 

ПРОМОВА НА АУДІЄНЦІЇ ДЛЯ ПРЕДСТАВНИКІВ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ ТА ІНШИХ РЕЛІГІЙ

 

Без реального діалогу між культурами будь-які спроби екуменізму будуть просто неможливі. А фактично екуменічному та міжрелігійному діалогу була присвячена третя програмна промова Папи Франциска – промова на аудієнції для представників християнських церков та інших релігій.

 

У цій промові Святіший Отець підтвердив католицький принцип екуменічного діалогу – Таїнство Хрещення – це фундамент для подальших екуменічних контактів. Тому без взаємного визнання Таїнства Хрещення екуменічний діалог є неможливий.

 

Звертаючись до усіх присутніх – християн і нехристиян – Папа наголосив, що сучасне суспільство старається звести людину на те, що вона виробляє і споживає, чим заперечує надприродній вимір людської істоти і що в історичному контексті вже не раз виявилося джерелом насильства. Саме тому Папа закликав свідчити про надприродній вимір людини.

 

ВИСНОВКИ ПРО МОЖЛИВІ ЦІЛІ ПОНТИФІКАТУ ПАПИ ФРАНЦИСКА

 

На сам кінець, щоб не загубитися тексті, варто підсумувати можливі цілі та спрямування нового понтифікату.

 

Цілком очевидно, Папа дав зрозуміти, що продовжить справу нової євангелізації. І то не тільки світу, але й самої Церкви, в Яку почала закрадатися світськість. Одним з завдань, без розв’язання якого неможлива справа нової євангелізації, є відродження і захист християнської сім’ї. А це передбачає і боротьбу проти зовнішніх загроз, як-от, наприклад, гендерна ідеологія і занадто велике втручання держави у сім’ю (слід зазначити, що католицький принцип субсидіярності передбачає допомогу держав у ситуаціях, в яких сім’я сама собі не може дати раду, але він також виключає втручання держави у функціонування сім’ї), але також і внутрішніх загроз – сім’я перестала бути осередком життя і віри, тобто потрібна ґрунтовна євангелізація самих християнських сімей.

 

Боротьба з духовною бідністю – боротьба проти диктатури релятивізму так само залишатиметься серед пріоритетів діяльності Церкви. А така боротьба потребує союзництва з іншими християнськими конфесіями, а також і з монотеїстичними релігіями. І хоча найпроблематичнішим моментом у цьому є співпраця з ісламом, адже ісламські країни, після Північної Кореї та Китаю, впевнено тримають пальму першості у переслідувані християн, але не слід забувати, що на багатьох міжнародних конференціях саме завдяки голосам мусульманських країн зривалися чисельні спроби ООН запровадити обов’язковість гендеризму і так званого контролю за народжуваністю.

 

Отож, Папа Франциск задекларував, що гідно продовжуватиме діяльність і блаженного Івана Павла ІІ, і Бенедикта ХVІ. Але у цій справі без реальної підтримки на місцях, без наших молитов і діл нова євангелізація просто захлинеться. Тому мусимо зробити сутнісну переоцінку нашого способу дій – відмовитись від «гірляндизму», а братися до серйозної та ефективної роботи і молитви. І не забуваймо, що Святіший Оцеь Франциск, подібно, як і його попередник Бенедикт ХVІ постійно просять про молитву. Молімося за них, молімося за Церкву.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.03.2013р. Б. / Реєстрація групи Догнала бумерангом вдарить по державі, - о. Орест Вільчинський

Священик УГКЦ о. Орест Вільчинський ще з 2004 року уважно слідкує за діяльністю релігійного угрупування Антоніна Догнала, відомим ще як «підгорецькі» отці. Багатьох людей, які потрапили до цього угрупування, йому вдалося врятувати особисто. За це догналіти його піддали анафемі.

 

Щоправда, священика це не зупинило. Навпаки. Він з подвійною енергією почав викривати «підгорецьких» отців та допомагати людям, які мають з ними клопоти.

 

Нині, за спостереженнями о. Ореста, догналіти дещо активізували свою діяльність. А ще священик не виключає, що вони зможуть врешті добитися реєстрації на загальноукраїнському рівні. Однак, у такому разі постраждає не так УГКЦ, як прості люди, особливо на Сході та Центрі України, та держава, для якої реєстрація цієї групи повернеться бумерангом.

 

— На якому рівні розвитку зараз перебуває релігійне угрупування, очолюване Догналом?

 

— Останні повідомлення, які до нас надходять, свідчать про деяку активізацію діяльності цього угрупування. Скажімо, на початку березня у Золочеві, що на Львівщині, вони досить «успішно» провели свої акції проти ювенальної юстиції. Догналіти ходили по школах і залякували учнів та батьків, розповідаючи, що у разі її запровадження держава відбиратиме українських дітей і віддаватиме їх на Захід гомосексуальним парам. За деякими даними, їм вдалося провести «роз’яснювальну» роботу практично в усіх школах Золочівського району.

 

Зрозуміло, що все, що вони говорили — байки, проте чимало людей серйозно сприйняли слова сектантів. Дехто готовий був забрати своїх дітей зі школи взагалі. Керівництво однієї із золочівських шкіл, аби запобігти паніці, провело збори. Але туди з’явилися сектанти і спробували зірвати зустріч, роздавали свої летючки. Більшість із догналітів, що цікаво, були немісцеві.

 

Активізувалися у боротьбі з ювенальною юстицією догналіти і у Львові.

 

Якщо раніше вони обліплювали стінами наклейки, то тепер почали розносити листівки із застереженнями проти ювенальної юстиції по домівках львів’ян. Цей метод роботи з населенням вони перейняли у Свідків Єгови. Щоправда, на відміну від останніх, вони намагаються уникати розмови про свою конфесійну приналежність і дуже обурюються, коли їх запитують про зв’язок із Антоніном Догналом та «підгорецькими отцями». Очевидно, що візити по квартирах – перший крок. Потім, можна прогнозувати, догналіти спочнуть вербувати людей, які поведуться на їхні листівки і стануть використовувати їх у своїх протестних акціях. А далі діятимуть за накатаною схемою.

 

— Якою є чисельність догналітів, можна хоч орієнтовно щось про це сказати?

 

— Орієнтовно їхнє ядро становить 300 осіб, твердих переконаних догналітів. Якщо застосувати тут закони соціологічної поведінки сект, то цю цифру потрібно помножити на десять, щоб отримати більш менш реальну кількість людей напряму чи опосередковано втягнених у секту. В такому випадку йдеться про приблизно 3 тисячі людей, які там крутяться більш менш постійно.

 

— Відомо, що є рішення суду про депортацію Антоніна Догнала, сам він переховується від правоохоронців. Якщо його схоплять і витурять з України, це якось позначиться на діяльності релігійного угрупування?

 

— Антонін Догнал є центральною особою у групі. Але при сучасному розвитку комунікацій він спокійно зможе спілкуватись із своїми адептами, наприклад, по скайпу, чи використовуватиме інші сучасні засоби комунікацій. Тому питання, чи ця група без Догнала перестане існувати чи піде на спад – залишається відкритим. Звісно, депортація зменшила б їхню активність, але щоб це був смертельний удар, то навряд чи.

 

— Факт депортації деморалізуючи вплинув би на усю групу.

 

— Тут варто глянути на специфіку людей, які його оточують. Догнал створив організацію такого собі тоталітарного характеру, гуруїстського типу, де одна чи кілька осіб із єрархії практично визначають усе. Послідовники Догнала безмежно вірять йому та іншим лідерам угрупування. Ці люди готові до мучеництва, до терпіння, до переслідування. Вони цього, зрештою, очікують, вони цього прагнуть. Тому депортація Догнала могла б навпаки пробудити в них відчуття власної значимості, відчуття переслідуваності, якогось нездорового елітизму.

 

— Їм бракує своїх святих?

 

— Мучеників. Кожна секта прагне мати своїх, якщо не мучеників, то ісповідників власної віри. І у цьому випадку догналіти не є винятком. Небезпека полягає в тому, що догналіти колись використають можливість отримати свого мученика. Зараз вони воюють проти запровадження ювенальної юстиції – обклеюють будинки листівками, ходять по квартирах і наказують людям не впускати соціальних працівників. Вони свідомо кидають людей у бій. Створюють конфліктні ситуації як для своїх, так і для чужих. Бо, якщо хтось сьогодні прожене соціального працівника, завтра він прийде із дільничним, потім з ордером. У такої людини виникнуть проблеми на голому місці.

 

— У цій групі є чимало освічених людей. Що їх там тримає. Ви маєте якесь пояснення?

 

— Значна частина нашої інтелігенції сформувалась у радянський час, коли атеїзм був своєрідною  державною релігією. Ці люди не могли пройти належної катехизації і практично не мали зв’язків із священиками, у яких можна було б знайти відповіді на важливі питання. Їхній релігійний рівень знань був мінімальний. Після виходу Церкви з підпілля частина інтелігенції і надалі залишилась осторонь – ніби й прийшли до храму, але у Церкву так і не увійшли до кінця. Думали, очевидно, що розумна людина зможе поповнити самотужки брак релігійного знання. У якийсь момент вони натрапили на догналітів і ті «допомогли».

 

Це одна причина.

 

З іншого боку, освічені люди більше відчувають розчарування від політичної, економічної, соціальної, гуманітарної ситуації у державі. Зневіра штовхає їх на пошук чогось кращого. Вони хочуть змінити своє життя, стати причетним до якоїсь важливої справи. А догналізм їм якраз схожі речі і пропонує, чи краще сказати сурогати таких речей.

 

— Цікаво було б знати звідки догналіти беруть кошти. Вони здійснюють вояжі по Україні цілими групами. Такі подорожі не кожному по кишені.

 

— Догналіти, зазвичай, працюють з цільовою аудиторією – вчителями, викладачами, лікарями. З тими, хто має доступ до інших людей. Ще одна категорія людей, до яких небайдужі догналіти – це підприємці. Бо підприємці мають відповідний статус у суспільстві, широке коло комунікації. А крім того, ці люди можуть дещо проспонсорувати.

 

Про інші джерела фінансування наразі не варто говорити, поки не маємо якогось явного документального підтвердження. Ми можемо тільки здогадуватися звідки гроші. Ми бачимо, що догналіти синхронно виступають з прихильниками «Русского міра» в Україні. Останні виступи групи Догнала теж до певної міри пов’язані із політичними подіями. Зараз вирішується питання, куди Україні прямувати: у Євросоюз чи Митний Союз. Ось, власне, на тлі цієї боротьби між західним і східним вектором інтеграції активізуються догналіти. Я особисто зауважив синхронність їхніх виступів з активізацією нашого північного сусіда на прикладі війни з Грузією. До початку воєнних дій, вони перебували у тіні, були відсутні в інформаційному полі. І тут, коли війна з Грузією вибухнула, догналіти активізувались. І так кожного разу: активізується «Русскій мір», піднімається група Догнала. Можливо, це випадковість, але занадто часто трапляються ці співпадіння.

 

На моє переконання, за догналітами стоять впливові зовнішні сили. Якась частина цього угрупування, звісно, вважає, що вони роблять добрі речі, а невеличка група осіб ними маніпулює. Проаналізувавши діяльність угрупування Догнала, можна дійти висновку, що вони намагаються посіяти релігійну сварку насамперед в Галичині. Адже Галичина є своєрідним форпостом національної ідеї. Тут зосереджені міцні парафі УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП. Граючи на певній специфіці нашого регіону, ті, хто має у цьому свій інтерес, намагаються підкласти сюди таку собі релігійну бомбу.

 

— На Сході України вони проводять свою діяльність?

 

— Так. Є інформація, що вони «плідно» попрацювали у Полтавській, Миколаївській областях, Києві. Там вони себе не називають греко-католиками, а вірянами правовірної Православної Церкви або Православної Кафолічної Церкви, назви яку РПЦ вживала до 1917 року. Тобто застосовують диференційований підхід у залежності від регіону.

 

— До останнього часу догналітам відмовляли у державній реєстрації. Чи постраждала б УГКЦ, якби їх визнали?

 

— Церква від того не дуже постраждала б. Догналіти вже практично сформували свою групу. Завдяки інформаційній політиці Церкви та ЗМІ ще більше розростися їм дуже складно. На Заході України люди вже поінформовані про них. Тому поширювати свій вплив вони можуть хіба на сході.

 

До того ж назва «Українська Греко-Католицька Церква» – це так би мовити бренд. Без дозволу проводу Церкви жодна структура не має права вживати ці слова, а догналіти, як відомо, хотіли б називати себе «правовірними» греко-католиками. Можна, звісно, було б махнути рукою, якби держава порушила законодавство і все таки взяла та й зареєструвала догналітів.

 

Але реєстрація релігійного угрупування, відомого своїми скандалами, дало б догналітам законні підстави для діяльності. Вони б отримали чимало преференцій, реєстрація відкрила б ширше поле вербування, вони отримали б більший вплив на людей. І у цьому випадку постраждали б прості люди. Для багатьох це обернулося б на трагедію — втратою грошей, сім’ї, душевною порожнечею…

 

З іншого боку, у разі реєстрації групи Догнала держава зіткнеться із посиленою активізацією їхніх т.зв. антиювенальних, антигенденрних протестів. Державні мужі відтак змушені будуть рахуватися з їхньою радикальною позицією.

 

— Чому голос УГКЦ та інших традиційних Церков у цих питаннях звучить так тихо?

 

— Це не зовсім так. І католицькі, і православні єрахи не раз протестували проти необмеженого лібералізму, який рано чи пізно призведе до диктатури релятивізму. Але держава, суспільство, ЗМІ, на жаль, не прислухається до цих голосів. Це проблема характерна не тільки для України. Наприклад, 24 березня цього року у Парижі відбулася маніфестація проти гомосексуалізму, участь у якій взяли до 1,5 мільйона французів. Проте світові ЗМІ чомусь «не помітили» цієї події.

 

— Догнал і його послідовники не один рік безкарно діяли у церковному середовищі. Чому їх одразу не викрили і не екскомунікували?

 

— Церква ніколи не робить поспішних кроків. На перших порах церковне керівництво не мало достовірної інформації про догналітів. Різне про них говорили, але чутки не є підставою для серйозного розслідування. Коли ситуація прояснилася, то Церква почала застосовувати адекватні заходи. Однак догналіти, на жаль, вже встигли наробити шкоди.

 

І ще один момент – це їхня унікальна мімікрія. Я розмовляв з багатьма людьми, які потрапили до них чи були присутніми на їхніх зібраннях. Люди були переконані, що перебувають між правдивими греко-католиками. Їх, щоправда, все, що відбувалося, дивувало. Ця мімікрія дала догналітам можливість діяти безперешкодно, і вони цей шанс використовували і в середині УГКЦ. Вони весь час виражали послух законним настоятелям чину, послух місцевому єпископу, Блаженнішому, Папі. Цікаво спостерігати розвиток цього процесу. А коли василіанський чин не погодився з їхніми вимогами, то василіяни стали для догналітів страшним осередком зла. Коли Блаженніший Любомир відмовився їх визнати, то став раптом для них єретиком. Вони очікували, що їх підтримає Папа Іван Павло ІІ, а коли цього не сталося,то вони його екскомунікували, а потім й Папу Бенедикта ХVІ.

 

— Отче Оресте, як відомо, догналіти прокляли чимало людей. Чи діє їхнє прокляття? Що робити тим людям, яких вони піддали анафемі?

 

— Догналіти дійсно прокляли чимало мирян та  священнослужителів. Але боятися цього неварто.

 

Святе Письмо дуже чітко каже, що незаслужене прокляття не збудеться. Вони проклинають людей за те, що вони буцімто зреклися Хреста. Мене вони теж викляли. Але я був і є в Католицькій Церкві, намагаюся бути їй вірним максимально у всьому. І я особисто не відчуваю дії їхнього прокляття. Те саме і з іншими людьми. Отож ці їхні прокляття – пустий звук. І цього, ще раз кажу, не варто боятися. За усі свої слова, в тому числі й за незаслужені прокляття, вони одного дня відповідатимуть перед Богом, зрештою як і кожен, хто поводиться подібним чином.

Розмовляв Юрій ОЛЕНЕЦЬ

Джерела: РІСУ

Воїни Христа Царя

29.03.2013р. Б. / У Севастополі – нове святотатство

 

Малюнки з повішаним єпископом знову з’явились на стінах досі неповерненого римо-католицького храму Севастополя. Обряди екзорцизму провели обидва єпископи дієцезії. Відтоді місцеві священики з парафіянами щодня відправляють молебень біля стін храму.

 

Нещодавно на зовнішній стіні колишнього римо-католицького храму Севастополя невідомі намалювали двох єпископів: одного у зашморгу, а іншого – п’яного з пляшкою. 

 Це вже вдруге подібні малюнки з’являються на стіні Севастопольського храму. Вперше зображення повішаного єпископа з’явилось у червні минулого року. Тоді ж поруч на асфальті у формі ліній була розсипана земля та залишені недогарки свічок. 

Після останнього випадку єпископи Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніслав Бернацький та Яцек Пиль провели обряди екзорцизму. Відтоді місцеві священики разом з парафіянами щодня проводять молебні, зокрема й про повернення храму. 

Нагадаємо, римо-католики Севастополя впродовж багатьох років безрезультатно намагаються повернути будівлю колишнього храму. Увесь цей час найбільші християнські свята парафіяни змушені відзначати під стінами свого храму просто неба. 

Джерело:     КРЕДО

27.03.2013р. Б. / На Львівщині вшанують митрополита УГКЦ XIX ст. Григорія Яхимовича

Відроджуючи пам’ять про предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви XIX ст. – митрополита Григорія Яхимовича, з нагоди 221-ї річниці від дня його народження та 150-ти річчя від дня смерті, 28 квітня 2013 р. у його рідному селі Підбірці, що на Львівщині, заплановане проведення Урочистої академії.

 

Серед запланованих заходів - презентація книги про Григорія Яхимовича. Вона безкоштовно розповсюджуватиметься серед зацікавлених.

 

"Одним із перших завдань для нас є закладення парку Григорія Яхимовича у Підбірцях. У ньому мав би стояти пам’ятник митрополиту та простягатиметься алея. Влітку це мав би бути своєрідний музей в парковому форматі", - говорить Ярослав Жукровський, засновник Фундації імені Григорія Яхимовича. Музей міститиме репродукції фотографій, листів та інші речі, що стосуються митрополита.

 

"Порівнювати Григорія Яхимовича з іншими митрополитами не зовсім коректно", - наголошують у Фундації. Однак у середовищі ентузіастів та науковців, які прагнуть відродити пам’ять про нього, схиляються до думки, що Григорій Яхимович – це «світило, яке можна сміливо ставити поруч з митрополитом Андреєм Шептицьким та патріархом Йосифом Сліпим». Свідченням заслуг Григорія Яхимовича перед народом є уривок з книги 1892 р.: «…якому не було рівних серед попередників та не буде серед спадкоємців на митрополичому престолі галицької Русі».

 

Організатори запрошують вшанувати пам’ять визначного церковного та громадського діяча у його рідному селі Підбірці та відвідати могилу на Личаківському цвинтарі у Львові.

Контактна інформація: 067 380 15 05 - Фундація імені Г. Яхимовича.

Довідка

Григорій Яхимович (16.02.1792 – 29.04.1863) з 1860 р. митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський, предстоятель УГКЦ. Професор педагогіки та теології у Львівському університеті, ректор Львівської духовної семінарії. Виступав проти заміни кирилиці латинським алфавітом, був членом Собору руських вчених, відкрив багато народних шкіл, добивався запровадження викладання української мови у школах Галичини. Очолював Головну Руську Раду, був послом до Галицького сейму та Австрійського райхсрату. Сконструював машину для косіння трави, розробляв план пароплавного сполучення на річці Сан.

Фото із музею Львівського національного університету імені Івана Франка

Джерела: http://dyvensvit.org

Воїни Христа Царя

27.03.2013р. Б. / Черговий акт сатанізму в Золотоноші на Черкащині

У ніч з 26 на 27 березня в м. Золотоноша, що на Черкащині, сатаністи вже вдруге понівечили фігуру Пресвятої Богородиці, цього разу відбили голову.

 

Отець Юрій Голоднюк розповідає: «У м. Золотоноші зареєстровано понад десяток інших Церков, у них все нормально, жодних прикростей, і тільки наша громада терпить постійні напади зловмисників, про яких ми лише можемо здогадуватися».

 

Перший напад на греко-католицьку громаду Золотоноші стався у ніч із 7 на 8 липня 2012 року. Тоді зловмисники вирвали з фасаду каплиці, в якій молиться місцева греко-католицька громада, хрест і викинули його на вулицю, а також намагалися вирвати фігурку Божої Матері, котра стоїть на подвір’ї перед входом до каплиці.

 

Пригадуємо, що подібних нападів зазнавали парафії УГКЦ і на Київщині: у Броварах та в Ірпені.

 

А зовсім недавно вчинено розбійний напад на каплицю Різдва Пресвятої Богородиці і помешкання священика в м. Кремінна Луганської області. Невідомі зловмисники вночі зробили чотири вистріли у вікно з вогнепальної зброї. На щастя, ніхто не постраждав.

 

Слід відзначити, що у всіх цих випадках зловмисників не знайдено і не покарано, а міліція відписує: «Слідство триває, винні будуть покарані».

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

27.03.2013р. Б. / Важкі питання. Кого стосується припис щорічної сповіді?

ПИТАННЯ: Серед церковних приписів є обов'язкова сповідь хоча б раз на рік, зазвичай у період Великодня. Поясніть, будь ласка, чи стосується цей припис тих, в кого є тільки буденні гріхи? А для тих, в кого на совісті смертний гріх, чи не занадто це довгий відрізок часу – цілий рік?

ВІДПОВІДЬ: Припис обов'язкової щорічної сповіді стосується тих, в кого на совісті є тяжкий (смертний) гріх. Для відпущення повсякденних або буденних гріхів немає суворої потреби Таїнства Покаяння. Для відпущення таких гріхів існують й інші шляхи: молитва, піст, милостиня ...

Але треба зазначити, що люди, в яких на совісті тільки буденні гріхи, як правило, вдаються до Таїнства Покаяння дуже часто, набагато частіше, ніж раз на рік. Віруючий відчуває потребу в сповіді. Ті, хто прагнуть жити постійно в Божій благодаті, сповідаються раз на місяць або навіть раз на тиждень.

Церковний припис сповідатися хоча б раз на рік – це наслідок іншого припису: долучатися до Христа в Таїнстві Євхаристії хоча б раз на рік. Ісус сказав: хто не їсть Моє тіло і не п'є Мою кров, той не може мати життя вічне. Церква встановила правило щорічної сповіді, можна сказати, для «особливо ледачих», для тих, кому потрібен особливий «поштовх», – інакше вони б залишилися без благодаті, необхідної для порятунку. Для того, щоби плідно причащатися, потрібно бути в стані благодаті, тобто не мати тяжких гріхів. Саме тому і встановлено обов'язок сповідатися хоча б раз на рік.

Нагадаємо, які гріхи ми називаємо «смертними» або «тяжкими».

«Смертний гріх, – свідчить Катехизм Католицької Церкви, – руйнує любов у серці людини тяжким порушенням Закону Божого; він відвертає людину від Бога, Який є її  остаточною метою і блаженством, надає перевагу добру нижчому ніж Бог. Легкий гріх дозволяє існувати любові, навіть якщо ображає і ранить її. Тому, зробивши смертний гріх, хрещений може повернути благодать Божу тільки за допомогою Таїнства Примирення. І хоча віруючий покликаний часто приступати до цього Таїнства навіть за наявності лише повсякденних гріхів, сповідання смертних гріхів є обов'язковим для того, щоби примиритися з Богом у Таїнстві Покаяння і отримати можливість приступати до Святого Причастя».

Гріх є смертним при трьох одночасних умовах: по-перше, він стосується важкої матерії, по-друге, він здійснюється з повним усвідомленням і з повною згодою волі.

Це усвідомлення і згода в багато чому залежать від стану кожної окремої людини і стосуються кожного окремого випадку. Тому насамперед ми зупинимося на тому, що означає «важка матерія».

Якщо ми звернемося до десяти заповідей, то серед гріхів, які завжди стосуються важкої матерії, можна назвати наступні: гріхи проти першої заповіді: відкидання Бога, поклоніння сатані, звернення до чаклунів, тяжкі форми марновірства, гріхи проти богословських чеснот  – єресь, відступництво, неприйняття істин віри, відчай стосовно спасіння, навпаки, самовпевненість щодо спасіння, ненависть до Бога і ближнього, умисне зло стосовно ближнього, а також затята відмова від молитви.

Тяжкі гріхи проти другої заповіді: богохульство, клятвопорушення, порушення обітниць. Гріхи проти третьої заповіді –  це неучасть у Святій Службі Божій у недільні дні й у заказані Церквою свята (для католиків латинського обряду це Різдво, Свято Пресвятої Богородиці 1 січня, Богоявлення, Успіння Пресвятої Богородиці, Торжество Всіх Святих, Торжество Непорочного Зачаття); до тяжких гріхів проти третьої заповіді належить також Причастя, коли на совісті є ще невисповідані смертні гріхи.

Гріхи проти п'ятої заповіді: вбивство, самогубство, аборт, евтаназія, використання наркотиків, пияцтво, побої. Тяжкими є гріхи проти шостої заповіді, такі як аутоеротизм, блуд, дошлюбні стосунки, гомосексуальні зв'язки, контрацепція подружжя, перелюбство, сексуальне насильство, педофілія і так далі.

 

Часто ми маємо справу з важким гріхом навіть коли йдеться про матерію, яка в інших випадках є «легкою». Наприклад, четверта заповідь наказує шанувати матір і батька. Звичайно, в сім'ї можуть бути різні словесні перепалки і розбрати, непослух, – і тоді йдеться про повсякденний гріх. Але якщо йдеться про тяжкі конфлікти – про важке нехтування гідності своїх рідних, – то це смертний гріх. Порушення четвертої заповіді – це також і гріхи словом, прокляття, плітки, які завдають шкоди честі нашого ближнього. Серед гріхів словом треба розрізняти такі, які не зневажають гідність ближнього, – і тоді ми здійснюємо  повсякденний гріх, – і такі, які завдають серйозної шкоди честі та доброму імені ближнього. У цьому випадку вчиняється смертний гріх.

Або, наприклад, сьома заповідь – «не вкради». І тут треба розрізняти між вкраденим пакетиком льодяників (що, звичайно, є крадіжкою, гріхом) або значної суми грошей.

Восьма заповідь наказує не брехати. Очевидно, що коли йдеться про наклеп або про неправдиве свідоцтво в суді, ми завжди маємо справу з тяжким гріхом. Якщо ж йдеться про неправду, сказану в цілях самозахисту або щоб не порушувати миру в родині, ми не виходимо за межі буденного гріха, який, звичайно, в будь-якому випадку залишається гріхом, і християнин, який прагне до духовної досконалості, покликаний каятися в ньому на сповіді.

Смертним гріхом проти дев'ятої заповіді: «не побажай дружини ближнього твого», – можуть бути інші гріхи проти цнотливості, крім уже перерахованих. Коли ми плануємо вступити в гріховний зв'язок (навіть якщо потім в дійсності ми ці плани не реалізуємо), ми здійснюємо смертний гріх. Адже Ісус сказав: «Всякий, хто дивиться з пожадливістю, той уже вчинив перелюб». Точно так само, смертними гріхами є використання порнографії або гріхи проти цнотливості за допомогою інтернету. Тоді як нечистий помисел, на якому ми не затримуємося, навіть якщо нам його не вдається відразу подолати, залишається повсякденним гріхом.

У цю заповідь також входять гріхи нескромності в погляді, в словах. Як правило, в таких випадках йдеться про «легку матерію» і повсякденний гріх, але легка матерія в цих випадках може стати важкою. Тому так важливо говорити на сповіді про всі гріхи, якої б тяжкості вони не були, і питати поради у священика.

Десяту заповідь – «не бажай майна ближнього твого» – ми порушуємо тільки плануючи привласнити собі чуже. А важкість гріха, як ми говорили, залежить від того, що саме планується присвоїти.

Підіб'ємо підсумок: є гріхи об'єктивно важкі, коли йдеться завжди про важку  матерію. І є гріхи, тяжкість яких залежить від того, який збиток ми наносимо матеріальному чи духовному благу ближнього.

На закінчення нагадаємо слова Блаженного Августина: «Людина, поки має тіло, не може уникнути всіх гріхів, принаймні легких. Та гріхами, які ми називаємо легкими, не треба легковажити: якщо ти не зважаєш на них за значенням, то тремти, коли рахуєш їх. Багато легких предметів творять велику масу; багато крапель наповнюють ріку; велика кількість зерен творить купу. Якою ж тоді є наша надія? Передовсім – сповідь...».

За матеріалами: Радіо Ватикан


Читайте також:
Важкі питання: У чому полягає непогрішність Папи?
Важкі питання. Як Церква могла прославити Жанну Д'Арк? Адже вона закликала вбивати англійців
Важкі питання. Чи можна назвати морально припустимим штучне запліднення, при якому не гинуть ембріони?
Важкі питання. Про підслуховування сповіді
Важкі питання. Кого буде більше – спасенних чи засуджених?
Важкі питання. Як Церква ставиться до шлюбу між віруючими і невіруючими?
Важкі питання. Як християнин повинен ставитися до астрології, до гороскопів?
Важкі питання. Чи будуть відкриті нам всі гріхи людей в Судний день?
Важкі питання. Чи можна християнинові займатися йогою? Чи допомагає вона в християнській медитації?
Важкі питання. Чи може католик обмежитися боротьбою проти нелегальних абортів, за замовчуванням погоджуючись з існуючим законодавством?
Важкі питання. Що поганого в усиновленні дітей одностатевими парами?
Важкі питання. Як Церква ставиться до вакцинації і до знеболювання наркотичними препаратами?
Важкі питання. Як Церква ставиться до великої різниці у віці наречених?
Важкі питання. Чи страждає Бог через вічну загибель Своїх створінь?
Важкі питання. Чи потрібно сприймати повчання священика після сповіді як слова Самого Христа?
Важкі питання. Чи може називатися "сином Божим" людина, що відмовляється від Хрещення?
Важкі питання. Чи не є Хрещення немовлят насиллям над особистістю?
Важкі питання. Чи можна приймати Причастя щодня?
Важкі питання. Чи є нехристиянська віра даром Божим?
Важкі питання. Що відбувається під час Хрещення?
Важкі запитання: Чи є гріхом користуватися неліцензійним програмним забезпеченням?
Важкі питання. Яке відношення до апостольської традиції має догма про взяття Діви Марії на Небо?
Важкі питання. Чому католики вшановують святих і їх мощі?
Важкі питання. Чи може Католицька Церква в майбутньому дозволити висвячування жінок?
Важкі питання. Як розуміти слова апостола Павла "Немає влади не від Бога"?
Важкі питання. Чи можуть чоловік і жінка, розписані тільки в РАГСі, приступати до Сповіді та Причастя?
Важкі питання. Чи залежать від Божественного Провидіння такі дрібниці, як корки на дорогах, зустрічі та запізнення?
Важкі питання. Де у ембріона душа і чи можна його вважати людиною?
Важкі питання. Що таке первородний гріх?
Важкі питання. Чи гріх займатися радіестезією?
Важкі питання. Чи має реінкарнація відношення до походження людей?
Важкі питання. Чи існують особливі випадки, в яких допустиме використання презерватива для католиків?
Важкі питання. Як слід розуміти заклик Бога до воєн і знищення цілих народів у Старому Завіті?
Важкі питання. Що означають слова Ісуса "ви боги"?
Що робити фармацевту-католику, якого змушують продавати протизаплідні засоби?
Важкі питання. Чи можна християнинові дотримуватися кашрут?
Важкі питання. Як відрізнити одкровення Бога від диявольських навіювань?
Важкі питання. Чи можуть помисли бути таким же гріхом, як і дії?
Важкі питання.Чим психотерапевт відрізняється від духівника?
Важкі питання.Чи потрібно прощати тих, хто не просить прощення?
Важкі питання. Як вибирали Римських Пап після святого Петра?
Важкі питання. На якому камені збудована Церква – на Петрі чи на Ісусі Христі?
Важкі питання. Хто такий Антихрист?
Важкі питання. Чи є гріхом для католика перейти у православ'я?
Важкі питання. Навіщо сповідувати гріхи священикові?
Важкі питання. Чи можна молитися за перемогу улюбленої збірної на Чемпіонаті з футболу?
Важкі питання. Чи не відходять католики від Святого Письма в питанні підпорядкованості жінки чоловікові?
Важкі питання. Що сказати людині, яка думає про самогубство?
Важкі питання. Які обов'язки накладає Таїнство Шлюбу, і чи може їх невиконання стати виправданням для розлучення?
Важкі питання. Чому Церква скасувала заборону відспівувати самогубців?
Важкі питання. Чи може гомосексуаліст стати священиком?
Важкі питання. Чи є гріхом ходити на дискотеку?
Важкі питання. Чи є гріхом не перехреститися перед вживанням їжі?
Важкі питання. Чи суперечить християнству психоаналіз Фрейда?
Важкі питання. Два питання від мусульманина
Важкі питання. Чи може диявол вселитися одночасно в кількох людей?
Важкі питання. Багатство і розкіш Церкви
Важкі питання. Католицтво і англіканство
Важкі питання. Що відбувається, якщо мученик в момент смерті не перебуває в стані благодаті?
Важкі питання. Що відбувається з душею при трансплантації органів? Як позбутися сторонніх думок під час молитви?
Важкі запитання. Чи можна контактувати з померлими родичами?
Важкі питання. Хто встановлює день нашої смерті?
Важкі питання. Чи можна християнинові займатися карате?
Важкі питання. Яка різниця між святими і блаженними, між Отцями Церкви і Вчителями Церкви?
Важкі питання. Чи можна молитися за тварин?
Важкі питання.В яких джерелах йдеться про мучеництво апостола Петра в Римі?
Важкі питання. Чому важко потрапити відразу в Рай?
Важкі питання. Чи буде наше тіло у воскресінні таким же, як зараз?
Важкі питання. Чи всі помруть, коли прийде останній день?
Важкі питання. Чи можна причащатися без попередньої Сповіді?
Важкі питання. Чи можна сповідатися у різних священиків?
Важкі питання. Як перемогти страх "поганої Сповіді"?
Важкі питання. Якщо Бог знає все, то навіщо Він створює людей, які підуть в пекло?
Важкі питання. Чому Церква за аборт відлучає, а за вбивство - ні?
Важкі питання. Про реінкарнацію
Важкі питання. Чи гріх жити разом до шлюбу, дотримуючись цнотливості?
Важкі питання. Чи правда, що Адам прожив 930 років?
Важкі питання. Що значить - хула на Святого Духа не проститься?
Важкі питання. Що означає відлучення від Церкви?
Важкі питання. Вона - католичка, він – розлучений православний. Чи можливий шлюб?
Важкі питання.Чи бачить диявол наші думки?
Важкі питання. Від кого походять люди?
Важкі питання. Протестанти і апостольське спадкоємство
Важкі питання. Як Бог може бути єдиним і в той же час Трійцею?
Важкі питання.Чи нормально для християнина боятися смерті?
Важкі питання. Чому не можуть приступати до Причастя розлучені, котрі вступили в новий шлюб?
Важкі питання. Чи правда, що Бог любить мене?
Важкі запитання: Звідки взялася дружина у сина Адама і Єви?
Важкі питання: Як прийняти Таїнство Хрещення у дорослому віці?
Важкі питання: Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії?


Джерело:    Воїни Христа Царя

26.03.2013р. Б. / Варфоломій І: єдність Сходу і Заходу можлива

«Є конкретна надія на поєднання Церкви Заходу і Сходу» – вважає екуменічний патріарх Константинополя. Варфоломій І вважає, що «майбутні покоління побачать об’єднану Церкву», що покладе кінець великій схизмі 1054 року.

 

Про це патріарх сказав в університеті Кадір Хас у Стамбулі. Під час виступу після повернення з Риму, де брав участь в інавгурації понтифікату, патріарх наголосив на величезному екуменічному заангажуванні Папи Франциска.

Патріарх визнав, що був дуже здивований тим, що відразу після його приїзду до Риму Папа запросив його на вечерю з кардиналами і попросив, щоби власне він її благословив. «Дві з половиною години ми розмовляли не лише про зближення Церков Сходу і Заходу, але також про проблеми, пов’язані з охороною довкілля і бідністю у світі» – розповів Варфоломій І, додаючи, що повернення єдності в Церкві певно не здійсниться ще за його життя, бо йому вже 73 роки, але, як наголосив, ця єдність все більше можлива.

 

Патріарх також зазначив, що запросив Папу відбути спільне паломництво до Святої Землі на січень наступного року з нагоди Різдва за юліанським календарем, яке вшанувало би історичну зустріч Павла VI з патріархом Атенагорасом. 

За матеріалами: radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.03.2013р. Б. / Громадські організації, пов’язані з сектою догналітів

Отримавши відмову у державній реєстрації, догналіти змінили свою стратегію – тепер вони приміряють на себе маски громадських активістів, створюючи у масовому порядку Громадські організації та об’єднання, які їм підконтрольні.

 

Так, останнім часом приналежними себе до догналівської секти проявили такі організації: «Об’єднання віруючих української правовірної греко-католицької церкви», «Сім’я під Покровом Богородиці», «Молодь за здорове життя», «Голос Господній», Комітет зі збереження християнської спадщини «Покрови Богородиці», «Союз християнських матерів Львівської області («Союз християнських матерів України»), Зборівська районна громадська організація - Товариство зі збереження християнської спадщини «Аве Марія», Золочівська районна громадська організація «Батьки України». У Кругові (Золочівщина) утримують реабілітаційний центр «Тавор» – «лікують» від узалежнень. 

З догналітами відкрито співпрацюють протестантські утворення: «Любов проти гомосексуалізму» та «Посольство Боже» Сандея Аделаджі. 

Окрім цього, догналіти створи клон «Руху чистих сердець», а також декларують як католики-харизмати. 

За матеріалами: Католицький Оглядач 

Джерело:    КРЕДО

25.03.2013р. Б. / ДИВНІ РЕАКЦІЇ МОСКОВСЬКОГО І НЕ ЗОВСІМ МОСКОВСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я НА ОБРАННЯ НОВОГО ПАПИ

Обрання кардинала Хорхе МаріоБергольйо єпископом Риму останніми тижнями активно коментували представники найрізноманітніших організацій, товариств, лобі, груп і конфесій. Коментарі представляли щонайширшу палітру поглядів, почуттів, очікувань і страхів: від безмежного захоплення до безмежного засудження, від чемних протокольних фраз до серйозних спроб аналізу ситуації.

У всьому цьому, звісно, було і все ще є багато інформаційного шуму, серед якого більше уваги приділяли папським мештам, аніж заявам та промовам самого Папи.

У цьому морі різних коментарів та оцінок на кілька коментарів вартувало б кинути свій погляд, бо вони так чи інакше стосуються не стільки самого Папи Франциска, як нас католиків України.

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХ КРИТИКУЄ ПАПУ ЗА ПОКАЗУХУ

Одним з тих коментарів, який отримав широкий розголос у ЗМІ, і не тільки українських, став коментар Київського патріарха Філарета (Денисенка), який в ефірі 5 каналу фактично звинуватив новообраного Папу в лицемірстві.

Коментуючи вчинок Папи Франциска, який після свого обрання поїхав з Ватикану в мікроавтобусі з іншими кардиналами, а не в особистому лімузині, патріарх Філарет дослівно сказав наступне: «Я не схвалюю такі вчинки. Тому що це праця напоказ, а треба бути скромним у житті перед Богом, а не перед людьми». І хоча пізніше були спроби пояснити, що Глава Київського патріархату не мав на увазі вчинок Понтифіка, з самого контексту цього інтерв’ю, з його перегляду складно зробити висновок, що патріарх Філарет дійсно не мав на увазі Папу.

Звісно, для ЗМІ це був чудовий інформаційний привід, щоб познущатися не тільки з патріарха Філарета, порівнюючи його дорогу автівку та скромні звички кардинала Бергольйо. Хоча в усій цій історії виникає одне просте запитання: невже і ЗМІ, і деякі церковні єрархи настільки втратили почуття реальності, що уже не в змозі у поїздці Папи у мікроавтобусі з рештою кардиналів-виборців побачити простий людський жест – просте бажання Папи бути зі своїми кардиналами.

Папа Франциск – латиноамериканець, і для нікого не  секрет, що люди цієї культури полюбляють спілкування значно більше, аніж ми європейці чи північноамериканці. Дивно, що нікому не прийшло до голови, що вчинок новообраного Папи був скоріше продиктований його латиноамериканською культурою, аніж бажанням комусь щось демонструвати.

Та знову ж таки, як і майже завжди у таких ситуаціях з подібними коментарями, коментар патріарха Філарета, значно більше говорить про стан речей в українському православ’ї, аніж про самого Папу Франциска. І тому перш ніж накинутися на главу Київського патріархату з нищівною критикою, просто таки необхідно було взяти до уваги ознаки культури, до якої належить сам патріарх Філарет.

Патріарх Філарет сформований номенклатурною культурою пізнього СССР (священноначліє РПЦ у держмашині пізнього СССР, фактично було частиною державно-партійної номенклатури), яка поєднала у собі перекручення гламуру пізніх Романових (який усе ще живий в історичній пам’яті просторів бувшої Російської імперії) та статусну символіку східнодеспотичного зразка, створену партійною номенклатурою. І патріарх Філарет, усе ще є людиною тих часів, тієї культури, в якій одним з символів суспільного статусу є представницький засіб пересування. Статусні символи у такій культурі не сприймаються, як комфорт, а скоріше, як обтяжуючий обов’язок.

УПЦ КП, яку очолює патріарх Філарет, виникла розколом від РПЦ, успадковуючи практично усю її культуру, тобто не тільки віру, богослужіння, але й менталітет і символи. Прикладом такої тяглості символів може бути хоча б хрест з косою перекладиною, відомий як московський хрест, чи як його називає Єршов у своїй казці «Конёк-горбунок» – «православный русский крест». І хоча не слід абсолютизувати цей візуальний символ московського православ’я і занадто на ньому наголошувати, але тяглість візуальних символів не є неважливою. Як монументи Лєніну, що масово зосталися бовваніти на українських просторах східніше Збруча, самі собою уже вказують на культурну тяглість тамтешньої культури з культурою пізнього СССР, так і візуальні символи теперішнього українського православ’я більше вказують на збереження ним культурної тяглості з культурою епохи сталінського відновлення патріархату РПЦ, аніж на культурну спадкоємність з домосковським православ’ям України.

Ідеї, культура, ментальність київського православ’я часів Петра Могили – це скоріше історія, аніж жива реальність. Вони такими, вочевидь, є й для реальностей, в яких живе УПЦ КП. У цьому контексті культурної ідентичності УПЦ КП з московським, а не могилянським православ’ям слід й розглядати критику патріарха Філарета на адресу Папи Франциска.

Реакція патріарха Філарета, його коментар, зрештою, як і згадане інтерв’ю, вказує на теперішнього Київського патріарха, як на людину, яка зберегла тяглість культури, з якої вона походить і яка її сформувала. І це не може не викликати поваги. Це є реальність, яку потрібно сприймати без істерик і перенаголошень. Сприймати і враховувати її у діалозі з людьми цієї культури.

Тому, радше, слід критикувати радників Київського патріарха, які не підготували його до можливих каверзних порівнянь розкішних статусних символів українського постсовєтсько-олігархічного суспільства і скромності нового Папи, аніж самого патріарха, який просто став жертвою культурного непорозуміння.

Але ляп Глави Київського патріархату, схоже, так і залишиться пікантним інформаційним приводом, виявом ментальної культури теперішнього українського православ’я і не більше.

Значно цікавішою, змістовнішою, хоча і передбачуваною, була реакція представників власне московського православ’я.

СТАРА ПІСНЯ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА АЛФЄЄВА У НОВИХ ВАРІАЦІЯХ

Глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Іларіон Алфєєв, перед своїм відльотом на Інаугурацію Папи Франциска зробив кілька знакових заяв, які, з великою ймовірністю, відображають можливі подальші напрямки поведінки московського православ’я у православно-католицьких відносинах загалом й в Україні зокрема.

Заява митрополита Алфєєва про фактичну відмову московського православ’я від подальшого богословського діалогу, очевидно, стала дуже холодним душем для фанатично налаштованих екуменістів. Митрополит Іларіон чітко назначив проблему цього діалогу – примат єпископа Риму. Отже, те, що призвело до трагічного Розколу 1054 року, так і залишилось непереборною перепоною до тієї ж таки Єдності, яка в Розколі була втрачана. З усього судячи, не допомогло те лікарство, яке пропагували деякі богослови, до того ж, з  обох сторін, як єдину панацею проти стану Розколу – повернення до стану І тисячоліття існування християнства. Навіть сама спроба ментально повернутися до цього виявила, зі слів митрополита Іларіона, факт, що у православному світі не існує єдності довкола цього фактично історично-ретроспективного питання.

В реальності митрополит Алфєєв від імені РПЦ оголосив про повне фіаско православно-католицького пошуку Єдності і то з причини відсутності єдності у поглядах у світовому православ’ї на питання чисто історично-ретроспективної природи: «як Церква І-го тисячоліття бачила і сприймала примат єпископа Риму?».

Така невтішна реальність може стати серйозним ударом для пошуків православно-католицької Єдності. Адже спільно православні не здатні продовжити необхідного для осягнення повного Євхаристійного Сопричастя богословського діалогу, а переговори між окремими православними церквами і Римом, радше, є річчю неможливою – постійне ривальство між Москвою та древніми Патріархатами Сходу, страх бути звинуваченими у зраді православ’я, вочевидь блокуватимуть такі спроби у середовищі православ’я. А підписана Баламандська декларація створюватиме постійний страх у Римської Курії перед звинуваченнями в уніатизмі та блокуватиме з католицького боку будь-які спроби окремих православних церков до такого діалогу. Так богословський діалог між католиками і православними опинився у глухому куті. І позиція ж РПЦ, судячи із заяв очільника своєрідного міністерства зовнішніх справ РПЦ, вказує на те, що не слід очікувати продовження богословського діалогу, принаймні, у найближчому часі.

Відсутність богословського діалогу РПЦ пропонує замінити практичною співпрацею з Католицькою Церквою на рівні простиставлення антигуманізуючим тенденціям нашої теперішньої цивілізації.

Така пропозиція з боку РПЦ не може не викликати помірного оптимізму. Але, як вже в таких ситуаціях годиться, митрополит Алфєєв зазначає про існування певної серйозної перепони до такої співпраці. Цією перепоною, на думку митрополита Іларіона, є українські греко-католики. Окрім уже традиційних для цього московського єрарха звинувачень на адресу українських греко-католиків у насильстві над православними, додано нові – у мімікрії під православних. Хоча, як це вже стало традиційним, для таких звинувачень – жодних конкретних фактів. Наразі сумнівно, що колись такі факти дійсно й були. Отже, знову перед нами чергова порція голослівних звинувачень на адресу українських греко-католиків і не більше. Традиційна відсутність конкретики у таких звинуваченнях наштовхує на думку, що або в керівних органах РПЦ сидять дуже наївні люди, які вірять голослівним неконкретизованим звинуваченням, які надходять з терену, або насправді за такими «фактами» стоїть тільки чиясь фантазія і не більше.

Такі заяви митрополита Алфєєва не є новиною. Кожного разу, як тільки митрополит Алфєєв прибуває до Риму, у його заявах завжди фігурують саме українські греко-католики. Це всього-на-всього його стара пісня, тільки у цьому випадку подана у нових варіаціях.

Слід зазначити й те, що на тлі визнання митрополитом Алфєєвим неспроможності православної сторони провадити подальший богословський діалог з католицькою стороною, чергове виставляння українських греко-католиків, як перепони, але тепер уже у сфері практичної співпраці, може вказувати або на відсутність реального бажання до такої співпраці (й українські греко-католики у такому випадку є лиши приводом, щоб запропоновану співпрацю так ніколи і не розпочати); або ж в московському православ’ї просто існує екзистенціальне несприйняття самого існування українських греко-католиків. Такий стан речей, звісно, оптимізму не додає.

Іншим моментом, який надає двозначності заявам митрополита Алфєєва, є небажання вдаватися в історичну матрицю релігійних протистоянь у Галичині кінця ХХ століття. Натомість митрополит Іларіон чітко і недвозначно назвав Унію обманом. Така заява є, очевидно, виразом браку доброї волі РПЦ стосовно врегулювання православно-католицьких стосунків. Адже сама РПЦ постійно ставить питання саме українських греко-католиків як основну перепону до діалогу з католицтвом, а з іншого – не виявляє потрібного мінімуму доброї волі до діалогу з самими українськими греко-католиками, чи навіть з Римом, формулюючи свої звинувачення у неконкретизованих обтічних узагальненнях, які не можливо предметно обговорювати у пошуках задовільного вирішення.

Прив’язка митрополитом Алфєєвим історичного контексту галицького релігійного протистояння кінця ХХ століття до негативного сприйманням РПЦ Унії як такої, інсинуації стосовно начебто її обманного характеру, вказують на нездатність очільників московського православ’я навіть спробувати сприймати українських греко-католиків, принаймні, нейтрально, як ту реальність, яка є інтегральною частиною Католицької Церкви, з якою начебто московське православ’я готове до співпраці.

Симптоматичною є ситуація, коли одна сторона постійно говорить про конфлікт і в той же ж час відмовляється звертатися до конкретики, вдаючись до неаргументованих, узагальнених, розмитих звинувачень, а також відкидає навіть саму ідею потреби розгляду коріння цього конфлікту. У таких випадках навіть конфліктолог-початківець легко може встановити причину такої поведінки – небажання вирішувати конфлікт, оскільки сторона, яка цього не бажає, або має психологічне задоволення зі стану конфлікту, або вирішення конфлікту не відповідає її інтересам. Додаючи до цього іншу сторону, яка не вважає себе в стані конфлікту з стороною, яка себе вважає у конфлікті, як рівно ж і реальне бажання сторони, яка себе не вважає в конфлікті, вирішити конфлікт, отримуємо просто таки класичну конфліктологічну ситуацію, яка не передбачає внормування стосунків між сторонами, аж поки сторона, яка декларує конфліктний стан не відмовиться від своєї позиції й не визнає або надуманість цього конфлікту, або не сяде за стіл переговорів.

Відмова від богословського діалогу, який, вочевидь, після Баламандської декларації так нічого нового й не приніс, гнівні звинувачення на адресу українських греко-католиків і в той же ж таки час пропозиція до практичної співпраці можуть створити враження, що, принаймні, для якоїсь частини православного світу Баламандською декларацією екуменізм завершив своє існування. Потрібно було отримати засудження унії як заперечення дійсності Таїственного життя інших Церков, щоб тоді за кожної нагоди згадувати начебто баламандське спільне засудження Унії і Унійних Церков як таких.

Відкидання і заперечення Унії з одного боку відсуває реальність католицько-православної Єдності у далеку і туманну перспективу. Адже єдиний історичний життєздатний досвід осягнення повного і реального Євхаристійного Сопричастя є власне Унійні Церкви, більшість яких виникла як результат Унії, а Унію, як шлях єдності, принаймні, у тлумаченні православних, засуджено. З іншого боку Баламандська декларація дає православній стороні можливість постійного тиску на Апостольську Столицю. І хоча цей тиск і безпредметний, заснований на викривленому тлумаченні Балмандської декларації та недостовірних твердженнях начебто з терену, у певних колах суспільств, на які подібна поведінка розрахована, він все таки викликає потрібні таким маніпуляторам ефекти.

Постійні звинувачення і традиційна неготовність надати конкретнішу інформацію та спробувати вирішити кожен випадок зокрема, якщо дійсно такі випадки мали місце, увесь поміркований оптимізм стосовно позиції РПЦ відносно можливості православно-католицького діалогу зводить нанівець.

Така позиція очільника Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату доволі дивно виглядає. Не зовсім зрозуміло, яким чином наміри до співпраці співіснують у його заявах з негативним ставлення до інтегральної частини Вселенської Спільноти Католицької Церкви.

Але, здається, дещо краще реальну позицію РПЦ висвітлює інтерв’ю митрополита Алфєєва одному з провідних російських телеканалів, у якому з уст митрополита Іларіона прозвучала пряма погроза на адресу Папи Римського: «Если папа будет поддерживать униатство, к добру это не приведет» (якщо Папа буде підтримувати уніатство, то це не приведе до добра – дослівний переклад, але в російській мові цей вираз має значення саме погрози). Слід одразу ж зазначити, що в лексиці комуністичної номенклатури та РПЦ слово-синтагма «униатство» завжди мало прив’язку до конкретного явища – «униатской церкви». Тому існує надзвичайно велика ймовірність того, що митрополит Іларіон, скоріше за все, власне мав на увазі саме таке значення цього слова. На це вказує і те, що це сказано в контексті відповіді на журналістське питання стосовно можливого впливу на діяльність Папи Франциска того факту, що одним з його вихователів був український салезіянин о. Степан Чміль. Тобто існує серйозний лінгвістичний аргумент, щоб вважати, що під синтагмою «уніатство» у цьому випадку розуміється властиво УГКЦ. Подальше покликання на Баламандську декларацію, радше, покликане підсилити значимість слів митрополита Алфєєва, аніж пом’якшити тон його тверджень.

Неприємний осад викликають також у цьому митрополичому інтерв’ю і звинувачення на адресу оо. Єзуїтів з чийого Чину походить Папа Франциск. Знову ж таки голослівні звинувачення у лицемірстві, чи, радше, брехні, лунають з уст митрополита Алфєєва на адресу інтегральної частини Католицької Церкви і то саме тієї частини, з якої походить новий Папа. І це перед самим відльотом на Інаугурацію Папи… А після того милі усмішки у розмові з Папою… Думаю коментувати не має жодної потреби.

Цікавішими були й коментарі відомого в Україні настоятеля Києво-Печерської Лаври, митрополита Чорнобильського і Вишгородського Павла Лєбєдя. Цей єрарх відкритим текстом звинуватив Папу у прагненні до католицької експансії на рахунок православних України. І знов, як це вже стало традиційним для представників московського православ’я, голослівні звинувачення без будь-якої аргументації. До того ж, паушальні звинувачення такого характеру в реальності неможливо ані довести, ані спростувати. Це звинувачення у експансіонізмі і не йде за тим, щоб бути доведеним чи запереченим, воно просто виконує у цьому випадку функцію світоглядного постулату, який свідчить про світогляд московсько-православного архієрея, який дав цей коментар.

На тлі теперішніх відносин Константинопольського Патріарха й Римських Пап така поведінка православних московської традиції виглядає дивакуватою і не зовсім зрозумілою. Адже сама логіка виживання православ’я в умовах сучасного світу підказує потребу зближення з Католицької Церквою, а не демонстрації власної упередженості.

Здається, що диякон Андрєй Кураєв дав чітке пояснення такої поведінки, коли фактично викрив небажання Москви до діалогу з Римом. У своєму блозі диякон Кураєв нагадав, що РПЦ основною перешкодою для зустрічі Папа і Московського патріарха бачить «недобре ставлення українських уніатів до своїх православних співгромадян двадцять років тому». Якщо така зустріч є в інтересах РПЦ, то РПЦ, на думку Кураєва, має змінити свою позицію у цьому питанні. Але митрополит Алфєєв не подав жодного знаку до зміни позиції РПЦ з цього питання. Та в принципі, це справа самої РПЦ і адекватної чи неадекватної оцінки нею реалій сьогодення.

МОЛИТВА І ДОВГОТЕРПЕЛИВІСТЬ – МОЖЛИВЙ ШЛЯХ ДО ЄДНОСТІ

З реакцій наших братів-православних напрошуються кілька висновків. Перший – це обґрунтований сумнів у їхній щирості в діалозі з Католицькою Церквою – занадто вже суперечливі заяви православної сторони. Інший висновок – перш ніж говорити про діалог з православними, слід задатися питанням: а чи вони нас адекватно розуміють і чи ми адекватно розуміємо їх? Різниця у культурах між православними та католиками є надто великою, щоб зовсім не перешкоджати адекватному взаєморозумінню сторін. Культурні генетичні коди католицтва і православ’я, хоча й несуть в своїй основі одну і ту ж саму ДНК християнства, на практиці показують велику відмінність у своєму світосприйнятті. І якщо з католицького боку можна спостерігати сякі-такі потуги, щоб адекватно зрозуміти православну сторону, то з боку РПЦ та церков, що відкололися від неї, поки що не спостерігаємо навіть мінімуму таких спроб. Щобільше, уже роками у безперервній і повній тяглості можемо спостерігати відверто ворожі висловлювання православних єрархів на адресу Католицької Церкви. Тому, радше, маємо право на висновок, що ані РПЦ, ані церкви, які відкололися від неї просто не доросли, не дозріли до повноцінного православно-католицького діалогу. Яким би прикрим не був цей висновок, існує велика ймовірність, що саме такий висновок і є адекватною оцінкою ситуації, яка склалася.

Православним московської традиції (а інших, здається в Україні й нема) не потрібен реальний, змістовний діалог з католицькою стороною. Тому, можливо, варто собі з тим дати на спокій.

Православні московської традиції часто собі беруть за право звинувачувати греко-католиків мало не у вселенському злі, відверто погрожувати, розпалювати конфлікти, а потім перекладати вину на греко-католиків, поливати католиків усяким можливим й неможливим брудом і страшенно ображатися, якщо хтось відважиться вказати на такі ексклюзивні права, що їх православні московської традиції собі привласнюють.

Спробуйте собі на кілька хвилин уявити реакцію православних, якби Глава УГКЦ, чи римо-католицький митрополит Львова назвали патріарха Філарета чи Кирила, чи митрополита Мефодія лицемірами? Спробували?

Тепер спробуйте уявити реакцію православних, якби на ХІІІ Загальній асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви Глава УГКЦ виступив з заявами про те, що на практиці УПЦ МП не визнає Таїнства Хрещення, уділеного в Католицькій Церкві, що великою проблемою для УГКЦ є існування структур РПЦ за кордоном, що присутність УПЦ МП в Галичині і намагання мати свої храми в Галичині є джерелом релігійних конфліктів? Спробували?

Тепер зробіть ще один такий експеримент. Спробуйте уявити, що католицькі єрархи інакше не називають православних як тільки схизматиками, що Державний Секретар Ватикану завиляє про те, що Католицька церква вважає насильницьку унію 1839 року, чи краще насильницьке переведення московським царським режимом українських і білоруських греко-католиків на московське православ’я, як спробу обманним шляхом привести католиків до послуху московській державі (тоді російський імператор був фактичним главою РПЦ), а православних України і Білорусії основною перепоною до врегулювання католицько-православних відносин? Спробували?

Цей експеримент, якщо він вам вдався, реверсно показує реалії ставлення православних в Україні та Москві до українських греко-католиків, але й до католиків в цілому. Ідентичні заяви, але з православного боку постійно лунають на адресу католиків і при цьому всьому, будь яка, навіть далеко не офіційна, реакція на такі звинувачення, одразу прирівнюється православними до мало не хрестового походу проти вселенського православ’я. А це виводить православно-католицькі відносини поза рамки діалогу й перетворює його на монологи, які навіть не переплітаються.

І що далі? Що робити?

Коли твій ближній вважає тебе ворогом тільки за те, що ти народився від інших батьків, аніж він і не виявляє правдивого бажання до добросусідських відносин, бо, бачте, в тебе хата не в той колір пофарбована, бо, бачте, в тебе рідний брат не таку шапку вбирає, бо його дратує саме твоє існування… Що робити? Звісно, як це підказує здоровий глузд, старатися обмежити контакти до мінімуму, який потрібний, і молитися за ближнього.

Можливо це і є схема московсько-православних – католицьких взаємовідносин, принаймні на якийсь час, допоки Божа благодать не змінить серця наших братів-православних.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя