28.02.2015р. Б. / Греко-католицький священик служитиме у каплиці МВС Полтавської області

27 лютого 2014 року керівництво МВС у Полтавській області, на прохання військового капелана о. Максима Кролевського, передало у користування УГКЦ каплицю св. Архистратига Михаїла. Богослужіння будуть відбуватися почергово зі священнослужителем УПЦ (КП).

Капличка знаходиться в самому центрі м. Полтави, напроти Міністерства Внутрішніх Справ у Полтавській області. Відтепер у цій маленькій церковці душпастирську опіку зможуть отримувати правоохоронці, бійці батальйону МВС "Полтава", воїни російсько-української війни, їхні родини та всі люди доброї волі, що мешкають у Полтаві.

"Є така гарна ідея, яку з Божою допомогою плануємо втілити в життя, - зауважив о. Максим Кролевський, - це створити спільноту з військових, військовий клуб, де священики могли б надавати душпастирську опіку та психологічну допомогу для учасників російсько-української війни та їхніх родин".

Оскільки у каплиці МВС  м. Полтави відбуватимуться богослужіння за участю двох конфесій, вона стане знаковим місцем духовної єдності для кожного полтавця, незважаючи на релігійну приналежність.

Прес-служба парафії Пресвятої Тройці УГКЦ у м. Полтава

Джерела:     Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

27.02.2015р. Б. / У Польщі Глава УГКЦ очолить Панахиду в 200 річницю від дня народження о. Михайла Вербицького

4 березня 2015 (середа), у селі Млини (Młyny) у Польщі відбудеться Панахида в 200 річницю від дня народження отця Михайла Вербицького - композитора гімну України.

Панахиду очолить Блаженіший Святослав - Патріарх УГКЦ.

Співають хори: «Журавлі», хор молодіжний ім. М. Вербицького, «Намисто» та Катедральний Хор з Перемишля, під диригуванням Ярослава Вуйціка.

Після Панахиди відбудуться концерти музики о. Вербицького:

1) в 12:30 в Млинах (біля каплиці) у виконанні хорів з України

2) 17:00 в Перемишлі (Собор св. Івана Хрестителя) - співають хори: «Журавлі», хор молодіжний ім. М. Вербицького, та «Намисто».

Джерела:   Українці в Польщі

Воїни Христа Царя

---

У Львові вшанують о. Михайла Вербицького

З нагоди  200-річчя від дня народження автора музики Державного Гімну України Михайла Вербицького та у зв'язку з 150-ю річницею першого публічного виконання "Ще не вмерла України і слава, і воля...", яке відбулося 10 березня 1865 року, Львівський музей історії релігії проводить низку заходів. Так, у переддень річниці народження автора Гімну, у музеї відкриється виставка «Творець українського гімну». До створення експозиції долучилися Львівська національна бібліотека ім. Василя Стефаника, Центральний державний історичний архів України у Львові, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, Львівська національна музична академія ім. Миколи Лисенка, Національний музей Перемишльської землі (Польща). Цікаві речі надійшли з приватних збірок Юрія Гаврилюка, Маргарити Давидюк, Любомира Криси.

Михайло Михайлович Вербицький увійшов в історію музичної культури як видатний прогресивний композитор першої половини XIX століття, хоровий диригент. Його діяльність розвивалася і розцвіла у лоні української церкви в Перемишлі: був справжнім народним композитором, який не лише тонко відчував настрої та мрії українського суспільства, а й зумів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів, які з великою любов’ю ставились до корифея рідного музичного мистецтва. Більшість його творів – передусім симфонії і хори – це справжні перлини української музики, які заслуговують на те, щоб посісти належне місце у програмах сучасних концертів.

На виставці представленометричні дані з відомостями про народження Михайла Вербицького, документи греко-католицької богословської академії у Львові (списки семінаристів, екзаменаційні відомості), рукопис  коротких правил гри на гітарі «Поученіє гітари», світлини рідних місць, церков, парохом яких був отець Михайло Вербицький. Чільне місце займають особисті нотні записи композитора: церковні пісні для чоловічого хору «Отче наш», «Христос Воскрес», «Заповіт» Т. Шевченка, оперета на одну дію «Простачка», інші твори. Унікальним експонатом є рукопис Гімну «Ще не вмерла Україна!». Героїко-патетична музика до вірша Павла Чубинського якнайкраще відповідала волелюбним прагненням українського народу і принесла  автору найбільшу популярність.

Михайло Вербицький, композитор і священик УГКЦ,  до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя – молитві і пісні – служив самовіддано, одержимо і повсякчас.

рочисте відкриття виставки«Творець українського гімну»  відбудеться 3 березня, у вівторок, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії. Під час відкриття звучатимуть музичні твори композитора у виконанні камерного хору імені Миколи Леонтовича Львівської державної академічної чоловічої хорової капели «Дударик».

Автори виставки – наукові співробітники ЛМІР Зоряна Білик і Василь Банах.

Експозиція працюватиме до 30 квітня 2015 року.

4 березня в колишній трапезній домініканського монастиря відбудеться концерт, в якому звучатимуть твори Михайла Вербицького. Їх виконуватимуть октет солістів капели «Дударик», хор Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, молодіжний хор архікатедрального собору Святого Юра.

Ірина Цебенко, Олена Малюга, - наукові  співробітники ЛМІР
тел..: (038) 235 61 00, 235 7007, 261 48 22

Джерело:    Воїни Христа Царя

26.02.2015р. Б. / РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ УСЕ ЩЕ НЕ ВІДБУЛАСЬ

Зараз українське суспільство перебуває на межі істерики. Хтось впадає у відчай через валютні ігрища, ріст цін, відсутність можливості заробітку. Хтось у відчаї через великі втрати у людстві на фронті, незрозумілу діяльність Генштабу, відсутність поставок зброї, незабезпеченість вояків, військові поразки, недолугу мобілізацію.

Хтось у відчаї через зростання терору, хтось через відсутність реформ, відсутність інформації, відсутність справедливого судочинства, відсутність нормальної правоохоронної системи, відсутність нормальної промоції держави і патріотизму. Когось у відчай і жах кидають реальні й надумані плани Московії, когось сварки між добровольцями і військовиками.

Як казали старі греки, «го фобос кай го деймос» - страх і жах. Звісно, можна звинувачувати московитську пропаганду, московитські інформаційні диверсії, але говорити, що суспільна істерика безпідставна, що вона тільки плід підступів Московії – це безвідповідальна тріпологія, мета якої очевидна – відвести відповідальність від себе. Жахливі речі дійсно відбуваються і вони не є лише наслідком московитської агресї.

Що б там хто не писав і не говорив, основна проблема нашого суспільства і нашої влади – непошанування людини як особи. Звідси і котли на фронті, й безвідповідальна фінансова політика, і відсутність реального спілкування влади зі суспільством, і відсутність реформ системи правосуддя і всі решта негативності.

Революція Гідності не відбулася. Не обманюймо себе. Особа і її гідність і далі не належать ні до пріоритетів влади, ні до пріоритетів суспільства. Тільки через християнське усвідомлення безмірної ціни, заплаченої Богом, ціни Крові Єдинородного Сина Божого суспільство може прийти до реальної Революції Гідності. Час Великого Посту – ідеальний час для того, щоб кожен з нас бодай почав усвідомлювати це.

Через молитву і роздуми над величчю Христового Голготського Подвигу ми, як християни, повинні прийти до усвідомлення власної гідності й гідності інших людей. Це єдиний реальний шлях до здійснення реальної Революції Гідності.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.02.2015р. Б. / АD LIMINA APOSTOLORUM КАТОЛИЦЬКОГО ЄПИСКОПАТУ УКРАЇНИ (короткі підсумки)

Візит католицького єпископату України «ad Limina Apostolorum» в українських світських ЗМІ залишився практично непоміченим. Четверта влада у цьому випадку знову показала свою неспроможність адекватно оцінювати новини та адекватно на них реагувати. Адже присутність усього католицького єпископату України в Римі справа сама собою небуденна. А з перспективи того, що «ad Limina» – це фактичний звіт католицького єпископату країни перед видимим Главою Вселенської Церкви, то це факт, який не може не впливати у подальшому на суспільство.

На жаль, треба також констатувати і те, що українська дипломатія усе ще не усвідомлює реальної ваги у світі ватиканської дипломатії, ані реального впливу Католицької Церкви на чимало суспільств цивілізованого і не зовсім цивілізованого світу. Той факт, що не було навіть спроби організувати візит когось з високопоставлених українських дипломатів у Ватикан, який би дублював візит «ad Limina» свідчить тільки про те, що українська держава недооцінює значення Католицьких Церков римського та українсько-візантійського обрядів в українському суспільстві.

Складається враження, що українська дипломатія сконцентрована на бермудський трикутник «нормандського формату» Москва-Берлін-Париж, усе ще живе сталінським: «А скільки дивізій у Папи?», забуваючи, що не без Католицької Церкви ленісько-сталінське дітище Савецкій Саюз наказав довго жити. Дякувати Богу, обличчя української держави, яка потерпає від московитської агресії, усе ж таки було врятоване діями посла України при Апостольському Престолі пані Тетяни Іжевської.

І хоча католицький єпископат України був надзвичайно активним в Римі, варто звернути увагу на кілька знакових речей, що сталися у часі цьогорічного візиту «ad Limina» українського єпископату.

Центральним моментом цього візиту стала офіційна зустріч Папи і католицьких єпископів України обох обрядів. Звісно, що найбільшу цікавість у цьому становлять посили папської промови до українського єпископату. Слід зауважити, що промова Папи перед єпископатом, який присутній з візитом «ad Limina» – офіційний документ, на відміну від папських промов та повчань в часі Загальної аудієнції.

У своїй промові Святіший Отець на самому початку наголосив, що «Наступник святого Петра завжди з братньою приязню приймав братів з України» та зауважив, що Україна – пограниччя різних цивілізацій. У контексті доволі широко роздутого московитською пропагандою міфу про начебто неприязнь Папи Франциска до греко-католицького єпископату України, ця фраза в одному моменті офіційно спростовує такі пропагандистські конструкції. Наголошенням на пограничності України у цивілізаційному контексті Папа завдав дуже серйозного удару московитському міфу про приналежність України до так званого «русскаґо міра». М’яко, дипломатично, але не з меншою руйнівною силою, аніж би він сказав прямим текстом: «Я розумію, що Україна не належить до русскаґо міра».

Іншим важливим моментом папської промови (нагадаю тільки, що рівень офіційності папської промови значно вищий від повчань в часі Загальної аудієнції) є заява Святішого Отця, що він особисто, але й через папських легатів близький з католиками України. У цьому контексті варто зауважити, що папський легат кардинал Кріштоф Шенборн, перебуваючи з офіційним візитом в Україні, цілком однозначно заявив, що Україна – жертва агресії й має абсолютно законне право на оборону перед такою агресією. Тобто слова Святішого Отця у часі Загальної аудієнції 04.20.2015 р. про «братовбивчий» характер війни в Україні, радше, мали смисл братовбивчості християнсько-християнської війни. Тому у цьому ж контексті не слід дивуватися заяві Архиєпископа Мєнчислава Мокшицького про те, що Папа не був у повноті обізнаний з характером війни в Україні. А серед іншого й те, що Папа не був до кінця обізнаний з дикунським та злочинним характером «русскаґо міра» – «міра» тортур і знущань, «міра» вбивств, катувань і геноциду, «міра» православного тероризму, «міра», який з «Ґоспаді памілуй» на устах обстрілює мирні українські міста, «міра», який з криками «Аллах акбар» воює за «святоє русскає праваславіє».

Очевидним є і те, що Святіший Отець таки міг стати жертвою пропаганди промосковських кіл, і саме на таку можливість вказав Глава УГКЦ Блажeнніший Святослав Шевчук, зауваживши, що слова Папи про «братовбивчу» війну нагадували радянську пропаганду. І це доволі справедливе зауваження, якщо говорити, що з московитського боку воюють охрищені – це є не зовсім точно, адже до складу московитським агресорських угруповань входить доволі велика кількість кадирівців-мусульман, а якути і буряти, які теж становлять частину агресорського війська і чия присутність на Донбасі уже підтверджена документально, переважно погани і буддисти.

Винуватити у дезінформованості Святішого Отця ватиканську дипломатію не доводиться – позиція Апостольского нунція в Україні та позиція Держсекретаріату Ватикану стосовно московитської агресії є чітка й однозначна. Вочевидь, що усе ж таки йдеться про вплив ліберального промосковського лобі у Ватиканській курії, яке, грубо кажучи, підставило Папу.

У своїй промові, зверненій до католицького єпископату України, Папа Франциск однозначно надав підтримку позиції УГКЦ та РКЦ в Україні стосовно суспільно-культурної дійсності, відкинувши звинувачення Московського патріархату на адресу католицьких єрархів України про начебто втручання у політику. Більше того, Святіший Отець наголосив на праві католицьких єпископів України на власну громадянську позицію, яку єпископи можуть висловлювати спільно: «На національному рівні, ви є повноправними громадянами своєї країни, і тому маєте право висловлювати, також у спільній формі, свою думку щодо її долі». 

Може видаватися неймовірним, особливо після атак московитської пропагандистської машинерії, але Папа закликав український єпископат саме до активної громадянської позиції, не відкидаючи політичного впливу такої позиції: «Ніколи не втомлюйтесь представляти вашим співгромадянам зауваги, які підказує вам ваша віра та душпастирська відповідальність. Почуття справедливості й істини, ще перед тим, як бути політичним, має моральний сенс, і це є також одним із завдань, ввірених вашій пастирській відповідальності».

Папа також наголосив, що ватиканська дипломатія і надалі обстоюватиме інтереси українських католиків у міжнародних організаціях: «Свята Столиця є поруч з вами, також і при міжнародних організаціях, щоб допомогти їм зрозуміти ваші права, ваші турботи та справедливі євангельські цінності, які вас мотивують».

Також Святіший Отець зазначив особливий вклад українського єпископату в практичний екуменізм на місцях. У цей спосіб Папа виставив політику московитської церкви, спрямовану на те, щоб показати УКГЦ перепоною на шляху екуменічного діалогу, як облудну брехню. 

Ці посили папської промови, на жаль, залишилися поза увагою українських ЗМІ. Що демонструє їхню суспільну та політичну незрілість.

Дипломатична активність українського єпископату обох обрядів також стала черговою дипломатичною та світоглядною перемогою українського католицтва. Адже реальна ситуація в Україні, зокрема посил про те, що Україна – жертва агресії Московії та що саме через цю агресію Україна опинилася у гуманітарній катастрофі, донесли греко-католицький та римо-католицький єпископати не лише особисто Папі, але й Папі-емериту Бенедикту ХVІ, Держсекретаріатові Ватикану, конгрегації Східних Церков, Папській раді зі сприяння єдності християн. Також завдяки Посольствам України та США при Апостольському Престолі, єпископату УГКЦ вдалося пояснити свою позицію стосовно подій в Україні послам союзницьких Україні ЄС, США, Канади, Японії, Австралії та Грузії.

Своєрідним завершальним акордом візиту «ad Limina Apostolorum» українського католицького єпископату стала прес-конференція для журналістів Глави УГКЦ в приміщені «Радіо Ватикану». На жаль, Департамент інформації УГКЦ обмежився коротким повідомленням про цю подію. У ньому не має доволі гострих висловлювань Блажeннішого Святослава, які суттєво розкривають суть дипломатичних активностей українського єпископату в часі візиту «ad Limina».

Глава УГКЦ доволі гостро висловився стосовно слів Папи Франциска про «братовбивчий» характер московитсько-української війни. «Слова Папи, – сказав він, – нагадали нам радянську пропаганду», – подає слова Блажeннішого Святослава в часі прес-конференції видання «Crux».

Також Глава УГКЦ зарезервував для Путіна і російської пропаганди дуже різкі слова, фактично, називаючи їх брехунами, які не тільки поширюють брехню. Але й замовчують правду про тисячі вбитих в Україні російських солдатів.

Блажeнніший Святослав також зазначив, що Святіший Отець активно особисто включений у пошуки вирішення української ситуації й на міжнародному рівні.

З усього сказаного, виглядає, що цьогорічний візит українського греко-католицького та римо-католицького єпископату став не лише важливим явищем духовного та релігійного життя України, але також і вагомою дипломатичною перемогою українського суспільства. Якщо ця перемога буде увінчана візитом Папи в Україну цього року, анонсованим деякими ЗМІ, то її важливість важко буде переоцінити.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

24.02.2015р. Б. / Мова не йде про громадянську війну всередині нашої держави, але про пряму війну проти українського народу”, - Глава УГКЦ

23 лютого у Ватикані Блаженніший Святослав провів прес-конференцію для представників міжнародних видань, акредитованих при Апостольській Столиці. Модератором зустрічі із журналістами був о. Федеріко Ломбарді, прес-секретар папи Франциска. Тема зустрічі: “Душпастирське служіння УГКЦ в умовах війни”.

У своєму слові до журналістів Блаженніший Святослав підсумував візит “Ad Limina” українських єпископів Синоду УГКЦ, що тривав впродовж минулого тижня у Вічному місті. Предстоятель УГКЦ зазначив, “що цей візит для ієрархії нашої Церкви був нагодою передати Святішому Отцеві біль українського народу та молитися на гробах верховних апостолів за мир у нашій країні”.

“Спілкуючись із Папою Франциском, ми розповіли йому про те, що Україна є жертвою агресії сусідньої держави. Мова не йде про громадянську війну всередині нашої держави, але про пряму, хоч і не задекларовану війну проти українського народу”, - розповів Блаженніший Святослав. Він також зазначив, що Святіший Отець з великим співчуттям слухав про масштаби гуманітарної катастрофи, яку сьогодні переживає українське суспільство. Предстоятель УГКЦ переказав також слова Святішого Отця з цього приводу: “Я пліч-о-пліч з вами і є до ваших послуг”. “Ці слова Папи пояснили мені глибинне значення одного із титулів Святішого Отця – “Раб рабів Божих”, - прокоментував Блаженніший Святослав і додав, що “слова Єпископа Рима утвердили нас в тому, що наша Церква йде в правильному напрямку – бути поруч із своєю паствою”.

Глава УГКЦ також розповів журналістам про душпастирське служіння УГКЦ в умовах війни та соціальну роботу різних доброчинних організацій, які надають допомогу біженцям та пораненим на війні. “Сьогодні близько 80 відсотків українського суспільства залучені до різного роду волонтерської діяльності. Люди об’єднуються, допомагаючи одне одному, не зважаючи на релігійну приналежність” і це, за словами Блаженнішого Святослава, “є справжнім практичним екуменізмом. Релігійний мир, який нам вдалося зберегти в нашому суспільстві, є великим скарбом для нас”. Ієрархи УГКЦ також звернулися до Святішого Отця з проханням посприяти в подоланні цієї гуманітарної катастрофи за допомогою міжнародної спільноти.

Відповідаючи на запитання журналістів про слова Папи стосовно поваги до міжнародного права, Блаженніший Святослав прокоментував: “Коли Апостольська Столиця говорить про необхідність дотримання міжнародного права, то закликає до поваги територіальної цілісності та суверенітету України.  Якщо сусідня держава дозволяє собі анексію Криму, вона порушує будь-які норми міжнародного права”.

Прес-служба товариства “Свята Софія”

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

23.02.2015р. Б. / АнтиРусь, АнтиВізантія, АнтиРим, АнтиЄрусалим, АнтиЦерква, АнтиІзраїль

Минулого тижня, вкотре, наші сусіди-агресори організовано влаштували дійство, яке, на перший погляд, не має до нас жодного стосунку. Але насправді дуже чітко описує тих, проти кого ми вимушені боротися, оскільки саме наше існування заважає існувати їм. І тому вони виявляли, виявляють, і, доки будуть могли, виявлятимуть бажання нас знищити.

Минулотижневий московський Антимайдан без Майдану – черговий симптом старої московитської хвороби. Хвороби «анти-». Цією дивною хворобою Московія хворіє практично з пелюшок. Вона постійно будує свою духовну, культурну, політичну, навіть етнічну та національну ідентичність на сукупності «анти-».

Слід пам’ятати, що грецький префікс «анти-» має значення не тільки проти, навпроти, але й також – замість.

Від часу, коли Московія сформувалась, вона проголосила себе «замість Русі» – АнтиРусю. Але цього видавалося замало, тому після падіння Константинополя вона ще себе проголосила «замість Візантії» – АнтиВізантією і «замість Риму» – АнтиРимом. «Перший Рим впав, другий Рим (Візантія) впав, а Москва замість них тепер Третій Рим, і четвертого не буде». Цар Іван ІV Лютий йде крок далі –  намагається перетворити її на Царство Боже на землі, створивши так АнтиЦарство, але будуючи новий Єрусалим, він насправді вибудував тиранію АнтиЄрусалиму.

Виступивши проти Флорентійського з’єднання Католицької і православної Церков, Московія уже ніколи не звертала свої стопи з шляху войовничого протикатолицтва – антикатолицтва. А московитський антисемітизм своєю тяглістю і впертістю позначив увесь її історичний шлях. Отож, Московія – противник народу Божого і Старого, і Нового Завіту. Такий собі Антинарод, який часто  титулує самого себе як правдивий народ Божий. Таке собі: і проти, і замість. Коктейль АнтиЦеркви й АнтиІзраїлю.

Московська церква не лише стала банальним політичним знаряддям московських правителів, не лише «уславила» себе як опора гонінь на католиків, незалежно від їхнього обряду, на протестантів та юдеїв, а й – як опора безбожного атеїстичного та антитеїстичного режиму. Вона підмінила проповідь Євангелії Христової, проповіддю «русскаґо міра», таким собі АнтиЄвангелієм. І її душпастирі, хоча виглядають, як християнські священнослужителі, проповідують ненависть, брешуть на проповідях, як дракон зла.

Можна ще перелічувати безмежно довго культурні, політичні, етнічні і т.п. московитські «анти-». Але це не змінить суті. Як християни мусимо собі добре усвідомлювати, що «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6, 12). Тобто ми покликані не лише захищати себе, свій Край, свою державу від нападників, обороняючи себе і свої сім’ї, але й усвідомлювати собі духовну матрицю цієї боротьби.

Мусимо молитвою і постом стати проти духа «анти-», духа, який підміняє поняття, який хоче правдиву реальність замінити муляжами, духа, який протиставляє себе народу Божому. У цього духа безліч імен і форм – ім’я йому легіон. Станьмо супроти цієї сили зла молитвою і постом, а Бог зробить Своє діло – діло перемоги добра над злом.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

23.02.2015р. Б. / УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ НЕОБХІДНА ПРАВДА, ЩОБ ВИЖИТИ

«…і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів.8,32). Ці слова Ісуса – прямий дороговказ до осягнення консолідації у нашому суспільстві. Адже брехня це породження диявола, який і є її батьком (див. Ів. 8,40). Брехня розділяє, бо її батько той, чиє ім’я «диявол» уже вказує на розділення. Брехня вбиває, бо є породження того, хто є людиновбивцею від початку (див. Ів. 8,40).

Московія, провадячи «гібридну» війну проти України, широко використовує саме брехню, як основну свою зброю. Але ми не можемо боротися проти брехні брехнею. Брехня подібна до перстня всевладдя з Толкінової трилогії «Володар перстнів». Хто починає користуватися цим перстнем – сам стає осередком зла. Брехня – це не помилкові висновки, не несвідоме введення іншого в оману. Брехня – це свідома неправда. Навіть, якщо той, хто бреше, сам себе переконує у тому, що він говорить правду, хоча знає, що правда зовсім інша.

Основний розкол українського суспільства, який загрожує його існуванню, - розкол між владою і самим суспільством. Українське суспільство не вірить владі, адже від моменту встановлення більшовицької диктатури воно ніколи не мало влади, яка б не брехала, причому, відверто і цинічно. І навіть тоді, коли влада говорить правду, суспільство відмовляється їй вірити. І от ця інфантильна брехливість влади, яка вважає, що можна без кінця нагло і цинічно брехати суспільству, з одного боку,  та інфантильна недовіра суспільства до влади і довіра до альтернативних джерел інформації і є одним з найбільших уможливлювачів успіху московитської пропаганди. Тут необхідно звернути увагу на одну банально просту річ – більшість українського загалу не знає жодної іноземної мови окрім московитської. Тому, «альтернативні» джерела інформації просто виявляються банальними московитськими джерелами масової дезінформації.

Так, це правда, в часі війни не можливо розкривати таємниці пересування власних військ, говорити про плановані операції і тому подібні речі. Але, якщо в умовах інформатизованого суспільства влада вдається до оруелліанської брехні, називаючи війну – перемир’ям, поразку – перемогою, бездіяльність – реформами, нездар – геніями і т.д., то така влада в умовах війни стає смертельно небезпечною, як для суспільства, так і для країни, у якій це суспільство існує. Але це макрорівень. І його дуже просто змінити – влада просто має позбутися спроб вводити суспільство в оману.

Проте, багато підступнішим і багато серйознішим є мікрорівень. Адже велика брехня складається нагромадження маленької брехні. Тому, кожен член суспільства, який бреше, стає співучасником тої великої суспільної брехні, яка розділює суспільство.

Мікрорівень суспільної брехні має ще кілька аспектів, які московитській пропаганді вдалося накинути українському суспільству і вона навіть не помічає, як само починає використовувати брехливі посили московитської пропаганди.

Одним з таких «непомітних» посилів пропаганди Московії є термін «Новоросія», який радо підхоплюють як українські ЗМІ так й українське суспільство. А це є суттєва підміна понять. «Новоросія» не є  і ніколи не була суб’єктом чи навіть об’єктом, який би являв собою якусь етнічну, політичну чи географічну реальність.  Це штучний термін, який покликаний дати підставу московитським зазіханням на українські території. Не більше. Рівно ж такими термінами є і «ДНР» та «ЛНР», які не є жодними територіальним, державними чи навіть парадержавними утворення, а просто на просто декоративними прикрасами для російської окупації окремих районів Донецької та Луганської областей України.

Іншим таким мемом московитської пропаганди є окреслення російських окупаційних військ у окремих районах Донецької та Луганської областей України, як «сепаратистів». Адже для нікого не є секретом, що війна з сепаратизмом – це громадянська війна. І цей мем, не відомо з яких причин підтримує українська влада, називаючи московитсько-українську війну антитерористичною операцією. Це усе разом створює враження реальності громадянської війни, а не московитської агресії. Так, це правда московитські окупанти поводяться як терористи, але потрібно чітко окреслити що це – саме московитські агресори, окупанти, а не якісь там не зрозумілі терористи, чи тим більше сепаратисти.

Зі свого боку, ми мусимо собі усвідомити, що вживаючи заради політичної коректності терміни «Росія», «російський», «росіянин», ми тим самим підсвідомо реалізовуємо крадіжку власної історії. Думаю, що мало кому може прийти до голови звинуватити греко-католицьких Галицьких митрополитів у промосковських настроях. І саме тому для багатьох є шоком, що саме Галицькі митрополити ХІХ століття називали себе митрополитами всієї Росії. Але тут не потрібно піддаватися довготривалій пропаганді Москви. Росія – це грецизована назва Русі, яку до Московського царства почав застосовувати щойно московський цар Петро І, щойно у ХVІІІ столітті. Московія, або Залісся – це бувша колонія Русі. Колонія, яка привласнила собі назву й історію своєї бувшої метрополії. І використовуючи політкоректне «Росія», «росіянин», «російський» ми фактично визнаємо цю крадіжку легальною.

Саме тому, повернення до термінології наших предків Московія/Московщина є необхідним для усвідомлення українським суспільством історичної правди і для викорінення з нього московитської брехні. Проте замість повернення до терміну москаль, яке протягом історії отримало негативне забарвлення, можна замінити більш нейтральним московит. Це суттєво б ослабило вплив московитської історичної пропаганди на українське суспільство.

Мусимо почати виходити з території брехні, як в приватному так і в суспільному житті. Це на даний момент є просто необхідним для виживання, як нашого народу, так і Церкви –  відкинення усякої брехні й двозначності. Слова Ісуса: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, те від лихого.» (Мт 5,37) мають стати нашим щоденним гаслом поведінки, якщо хочемо оборонитися від московитської агресії й знищення.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

21.02.2015р. Б. / Блаженніший Святослав розповів Папі про війну та запросив відвідати Україну

Під час зустрічі з Папою в рамках візиту аd limina Apostolorum Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук розповів про війну в Україні, подякував Папі за підтримку та молитву і запросив його відвідати Україну. 

 

У своїй промові Блаженніший Святослав наголосив, що «Україна є жертвою прямої агресії сусідньої країни. Вона переживає жахіття війни, яка була їй накинена ззовні, а не з причини внутрішнього громадянського конфлікту. Мільйони невинних жертв цієї несправедливої війни взивають у своїх серцях до Бога, благаючи справедливості та солідарності. І цей стогін їхнього болю вдень і вночі підноситься до Господа!».

Глава УГКЦ розказав Папі про переселенців та біженців, про поранених та гуманітарну катастрофу, «яку у Європі не бачили після часів другої світової війни». 

«В цій важкій надзвичайній ситуації, яка дедалі погіршується, наша Церква буквально стала «польовим госпіталем». Щодня понад 40 тисяч людей отримують необхідну допомогу у наших осередках «Карітасу України», маючи можливість отримати служіння з боку Церкви та відчути, що Бог любить їх та про них пам’ятає. Наші парафії, монастирі, єпархіальні спільноти стали осередками безперервної молитви, осередками прийняття та служіння ближнім, осередками волонтерства, в якому, згідно з державними статистиками, вже взяли участь майже 80 % населення. Всі наші структури, які з Вашою підтримкою, Святіший Отче, розвиваються в Україні, дають змогу нашим єпископам у їхньому душпастирському, але також й екуменічному служінні, з оновленим запалом, відважно та часто серед страждань, звіщати Євангеліє, дбати про душі всіх потребуючих», — розповів Глава УГКЦ. 

Блаженніший запросив Папу відвідати Україну і подякував йому за підтримку. «Ваша Святосте! Ми принесли до Вас глибоке бажання нашого серця, яке перемінилося в молитву. Представляємо Вам запрошення з боку християн католиків і православних та всіх людей доброї волі відвідати Україну, коли випаде слушна нагода!». 

Нагадаємо, сьогодні відбулася зустріч українських єпископів з Папою. 

Джерело:   КРЕДО

20.02.2015р. Б. / Я залишив там братів, — капелан Правого Сектора

Отець Фіделіс Волністов OFM близько трьох тижнів служив капеланом Правого Сектора в Пісках. 

Священик розповів CREDO про свій досвід перебування з військовими.

Я попросив греко-католицького священика, капелана Правого Сектора, щоб він узяв мене із собою. Але він зламав ногу і залишився на базі в Дніпропетровську, а я поїхав на три тижні замість нього. Служив у Пісках, за кілометр від Донецького аеропорту, у 5-му батальйоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», першій і другій штурмових ротах.

Після того, як упав Донецький аеропорт, ми опинилися на першій лінії, на самій передовій.

Там страшніше, ніж показували у фільмах про ІІ Світову Війну. Дорогою до Пісків у ровах видно спалені танки й машини. Земля вся поорана танками. Село повністю знищене. Мешканців майже не залишилося, всі хати розвалені. Більш-менш уцілілими залишилися тільки ті будинки, які будували олігархи — вони дуже міцні, з бетону. Власне, там хлопці зробили бази. Є кілька місцевих мешканців, які не змогли втекти з села. У нас сусідом був чоловік, чия хата вціліла, бо вона дуже маленька. Наші хлопці його там годують. А загалом люди, коли втікали, то навіть псів не повідв’язували. Наші хлопці ще ходили і відпускали та годували собак. Такого села як Піски вже не існує. Воно повністю зруйноване.

Перший тиждень ми безвилазно сиділи в підвалі. Тому що день і ніч безупинно стріляли: і танки, і гранатомети, і «гради», і снайпери. Кожних п'ять хвилин ми вибігали в коридор, тому що солдати вже знали, коли і куди потрібно ховатися.

Кілька разів була реальна небезпека втратити життя. Мені доводилося падати на землю, ховатися від мінометів, я відчував, як кулі свистіли біля носа, недалеко падали «гради». Небезпечною була дорога до туалету, а це всього 20 метрів. Хоча під кулями це далека дорога.

Капеланське служіння — це не звичайна парафія. До цього треба мати покликання. Треба вміти зрозуміти солдатів, увійти в їхню ситуацію. Треба не зранити їх, бо наступного разу вони ні тебе не приймуть, ні іншого священика. Вони дуже не люблять гордих. Там не так, як у парафії: ти приїхав, тобі можуть ручку поцілувати, всі слухають твої проповіді про любов. Ні, на війні не так. Треба вміти говорити про Бога, про любов до Батьківщини і вміти це все поєднати, щоб вони у всьому цьому бачили логіку. Бо багато хто неправильно розуміє християнство, вважаючи, що потрібно тільки підставляти другу щоку ворогу, який тебе вдарив по одній. Треба вміти знаходити відповіді на різні питання. Треба заслужити авторитет. Передусім вони дивляться, яка ти людина, а вже пізніше — який ти священик. Справжній капелан знає своїх солдатів. Він знає характери кожного, знає, хто що переживає, знає його погляди, вміє до кожного знайти підхід.

Я сповідав і православних, і католиків. У бригаді були і язичники. Але всі вони до мене ставилися добре. Я відчував, що готові за побратима життя віддати.

Серед добровольців є багато протестантів. Вони дуже оптимістично дивляться на життя. Ми разом молилися. Кулі свистять, а ми тримаємося за руки та молимося, прославляємо Бога, просимо про мир і спокій.

Щодня о 14.00 год. я відправляв Службу Божу, на яку приходили добровольці. Звичайно, не всі, але кілька людей завжди було. Також часто підходили посповідатися чи порозмовляти. Але, крім усього, я працював нарівні з усіма: допомагав, розпалював буржуйки. Там немає такого поняття, що хтось працює, а хтось відпочиває. Кожен знає, що має робити. І всі працюють. Панує порядок. Якби у всіх Збройних силах України була така дисципліна як у Правому Секторі, то все було б інакше.

Люди в добровольчому батальйоні дуже відповідальні. Тут немає ніякого алкоголю. Бо у Збройних силах України з цим проблеми є, і всі про це знають. А в Правому Секторі ніхто не п’є, панує дисципліна, накази виконуються чітко і якісно. Загалом ротація тут триває місяць. І якщо кимось будуть невдоволені, то наступного разу після ротації його просто не візьмуть.

Сюди прийшли служити добровільно. І це має велике значення. Тут служать люди різного віку, різного соціального статусу, і хлопці, й дівчата. Молоденькі дівчатка і хлопці в 20 із чимось років воюють нарівні з усіма. Вони залишили домівки, родини, сім’ї і пішли захищати Батьківщину. Їм ніхто не платить. Вони живуть завдяки волонтерам. Уся їжа, одяг та обладнання — це праця волонтерів.

Всі один одного називають «друже». І не має, значення чи ти старший, чи молодший, чи хлопець, чи дівчина. Всі один одному брати і друзі. До мене також зверталися «друже»: «Друже Фіделіс, я хочу до сповіді», «Друже Фіделіс, а можна вас щось запитати?»… Всі вони справді стали моїми братами. Я поїхав і залишив там братів.

Мене просили молитися за перемогу, а не за мир. Солдати казали: «Не моліться, щоб ми повернулися живими, — ми хочемо повернутися з перемогою, а не повернутися живими». Також вони не хочуть миру за будь-якою ціну. Завдяки так званому перемир’ю роти втратили більше людей, ніж під час бойових дій. Тепер вони навіть не хочуть чути слова «мир».

Військові запитували мене, чи гріх мститися. Я пояснював, що з погляду християнської моралі помста є чимось поганим. Але вони казали: «З цілою повагою до вас і до християнства, я зараз їду мститися». Їх можна зрозуміти, багато хто з них втратив на цій війні своїх побратимів.

У Правому Секторі не має значення, якої ти національності чи якого віросповідання. Всіх об’єднує дух братерства. У нашій бригаді були також добровольці з Грузії та Канади. Кожен має свій позивний. Брат із Грузії розповів, що приїхав воювати за Україну, тому що вдячний тим українцям, які воювали свого часу за Грузію проти Росії.

Одного разу нас взяли в оточення. Хлопці відстрілювалися. Тоді до мене підійшов побратим із позивним Доберман і дав гранату. Каже: «Як вони зайдуть, то краще підірватися, ніж потрапити до них у полон», — і пішов собі на позицію. А я залишився з цією гранатою в руках і думав, що справді краще підірватися, адже у полоні з добровольцями чинять страшні звірства. Я був готовий виконати те, що він сказав. Але, слава Богу, тоді хлопці відстрілялися. Добровольці у полон намагаються не потрапляти, тому що з них дуже знущаються: і спалюють живцем, і палять паяльною лампою, і каструють…

Загиблих у нашій бригаді не було за той час, що я там служив. Було четверо поранених.

У танковій бригаді я освячував танк. А також освятив могилу солдата, якого не відправляли додому, тому що там уже не було що відправляти. Його поховали біля частини. Тому я там провів молебень, освятив могилу і хрест.

Продовжувати далі жити так, ніби у нас немає війни, — це гріх байдужості, з якого треба сповідатися. Неможна жити за приказкою «моя хата скраю». Усі повинні допомагати військовим, хто чим може. Там, на передовій, пекло. Вони воюють за нас. І якщо вони не зупинять агресорів, то завтра ті прийдуть до нашої хати. Але є ще Четверта Божа заповідь, яка наказує шанувати батька і матір. Батьківщина — це наша мати, перед якою ми маємо обов’язок. Ми маємо дві батьківщини: Царство Небесне і нашу земну батьківщину. Ми ж не можемо мовчати тоді, коли з нашої матері знущаються. Мені дуже боляче те, що люди намагаються відкупитися від армії, втекти за кордон, а після цього йдуть гарно до храму на молитву. Як ми можемо любити Бога, якого не бачимо, якщо ми не любимо ближнього, якого бачимо? Така побожність фальшива. Молитися треба. Але віра без учинків мертва.

Деякі жінки кажуть «Я би свою дитину на війну не пустила». Це теж тяжкий гріх. Інші мами, що, дурніші, чи їхні діти гірші? Ті, що воюють, теж чиїсь сини чи доньки, чоловіки чи дружини. Думаєте, тим, які воюють, які гинуть, які повертаються пораненими, не страшно? Але вони не сидять удома.

Потрібно готуватися до реабілітації військових, які повернуться додому після війни. Священикам і психологам треба буде з ними працювати. Хоча я скажу, що, наприклад, у добровольчих батальйонах люди адекватні, вони знали, на що йдуть, були психічно готові, вони не напиваються на службі. У них не буде такої психічної травми, як у тих, хто пішов за повісткою і не дуже хотів. У них немає такого ентузіазму. Не в усіх, а в багатьох. Тому їм часто краще напитися і забутися. Але загалом усім після війни потрібен час для реабілітації. Та що ми можемо зробити?.. Ми не прийшли на чужу землю. Ми захищаємо свою. 

Юлія Завадська

Джерело:    Воїни Христа Царя

20.02.2015р. Б. / Поминальний передзвін для Небесної сотні

Сьогодні, 20 лютого, у День Героїв Небесної сотні о 18.30 год. поминальний передзвін залунає з церков різних конфесій. Цього ж дня в українських містах відбуватимуться мітинги-реквієми.

 

У заходах братимуть участь також і священики, адже це вже стало традицією з часів Майдану. 

У всіх храмах Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ (Хмельницька та Вінницька області) завтра, 20 лютого, відправлятимуться поминальні молебні за Героїв Небесної сотні. 

Панахиди за вбитих на Майдані відбудуться у багатьох церквах різних конфесій в усій Україні.

Джерело:     КРЕДО

19.02.2015р. Б. / Терористи захопили у полон капелана

На блокпосту так званої ДНР у селища Оленівка 14 лютого терористи побили і схопили у полон капелана української армії о. Ігоря Петренка та його друга Вадима Перепада.

Херсонський волонтер отець Ігор Петренко (УПЦ КП) разом ще з одним волонтером Вадимом днями везли допомогу в АТО. В суботу о. Ігор виїхав з Херсона до українських військових, але помилково проїхав потрібний поворот і потрапив на блокпост бойовиків. Там його машину «Рено Кенгу» жовтого кольору на блокпосту бойовиків помітив місцевий житель. 

«У цей час якраз на БП для перевірки документів зупинили одного місцевого жителя. Він розповів, як став мимовільним очевидцем того, як на БП біля Оленівки стоїть жовтий «Рено Кенгу» і «ополченці» сильно б'ють обох чоловіків. Один з них блондин з хвостиком у військовій куртці. І ще додав, що ті, хто схопили їх, стріляли вгору і під ноги їм, більше він нічого не бачив», – повідомляють активісти. 

Останній раз капелан виходив на зв'язок о 12.20, коли сказав дружині, що під'їхав до якогось блокпосту. 

Активісти не повідомляли про зникнення священика Ігоря Петренка, сподіваючись знайти його самостійно, проте це не дало результату. У списках полонених, убитих або тих, хто перебуває у лікарнях на території ДНР, капелан не значиться. 

На сьогоднішній день, за словами волонтерів, місцева влада не бере активної участі в пошуку.

Сьогодні у Стретенському Соборі відбувся молебень за полоненого капелана.  

За матеріалами: РІСУ
Фото: День  

Джерело:   КРЕДО 

19.02.2015р. Б. / «Коли звідусіль лунають постріли, то людям страшно йти на молитву…» - греко-католицький священик із Маріуполя

У кожного з нас щодня здригається серце від новин про події у східній частині нашої держави. Важко оговтатися, зокрема, від страшної загибелі невинних мирних жителів у Маріуполі внаслідок обстрілу бойовиками житлових районів міста.

Однак у гарячих точках нашої Батьківщини є маленькі «оазиси надії», де люди продовжують гуртуватися навколо Христа. Ними є парафіяльні спільноти, які, попри страх і небезпеку, продовжують гуртуватися для молитви. Навіть більше, у цих спільнотах розгортається активна волонтерська праця, спрямована на допомогу біженцям, пораненим і потребуючим.

Одним із таких «оазисів надії» є парафія Преображення ГНІХ у Маріуполі, яка діє тут протягом восьми років. Її настоятель - священик із Гуцульщини о. Ростислав Спринюк. Священик в інтерв’ю розповідає про теперішнє життя цієї парафії та ділиться своїми роздумами про війну.

Отче Ростиславе, з чого розпочалося життя УГКЦ в Маріуполі?

Парафія була заснована в 2007 році, але постійних богослужінь тут не проводилося. Час від часу сюди приїздили священики з різних міст тодішнього Донецько - Харківського екзархату УГКЦ, а також владика Cтепан (Меньок). Спочатку богослужіння проводили в різних помешканнях парафіян: служили там, де була можливість. У 2009 році вдалося придбати приватну будівлю для постійного проживання пароха: тут, у тимчасовій каплиці, почали молитися. Але ж немає нічого більш постійного, як тимчасове! Тому ця каплиця діє і дотепер. Ми її дещо оновили і зробили комфортною для людей. Тут із 2010 року я мешкаю разом із дружиною та дітьми.

Зрозуміло, що теперішнє парафіяльне життя зазнало змін. Чи багато людей відвідує богослужіння тепер?

Наша парафія зазнала певних змін. На початку нашими прихожанами були вихідці із Заходу країни. А зараз більшість парафії становлять місцеві. Серед них є багато росіян. Із початку цієї війни, особливо наприкінці минулого літа, після трагедії в Іловайську, коли війська підійшли до Маріуполя, близько 70 відсотків парафіян покинули місто. Я з’ясував це під час йорданських відвідин осель парафіян. Багато вірних мобілізувалися, не менше виїхали до Львова і Тернополя. Ті, що залишилися, приходять на богослужіння. Однак їм страшно збиратися в одному місці. На вечірні переважно не ходять, бо бояться обстрілів. Улітку в мене проживало три сім’ї біженців із Донецька, Шахтарська і Макіївки. Згодом, як війська підішли до міста, вони виїхали.

Чи змінилося ставлення до УГКЦ в Маріуполі?

Греко-Католицьку Церкву тут належно не сприймали. Ситуація тут була навіть гірша, ніж у Донецьку. У Маріуполі нас вважали або греками, або католиками, або протестантами і навіть сектантами. Коли розпочалися ці тяжкі події в Україні, УГКЦ зарекомендувала себе більше як духовна і настановча церковна інституція. Бо, крім  усього, у нашій парафії активно провадиться волонтерська діяльність (збираємо речі і кошти для біженців і потребуючих). Коли звідусіль лунають постріли, то людям страшно йти на молитву, - страшно вже від тієї думки, що в тебе можуть влучити. Але є й такі, які постійно приходять і моляться за мир і спокій. Щодня ми молимося на Божественній Літургії, а перед нею Утреню і Вечірню.

Чи співпрацюєте з представниками інших Церков у місті?

Ми активно співпрацюємо з римо-католиками, з православними Київського патріархату та протестантами. Разом нам успішно вдається займатися волонтерством. Це такий позитивний момент, коли Церкви об’єднуються заради того, щоб допомагати потребуючим і нужденним.

Чи зверталися до вас із духовними потребами вірні інших конфесій (Сповідь, Причастя, духовна розмова)?

Зверталися православні Московського патріархату, більшість із них стали прихожанами нашої Церкви. Багато військовиків сповідаються.

Чи плануєте залишатися тут і надалі?

Я б хотів тут залишитися. Однак, якщо ця територія не належатиме Україні і новій владі не сподобається наша душпастирська діяльність тут, то, напевно, мені доведеться звідси виїхати.

Чи є якісь потреби в парафії чи навіть у вас? Питаю, бо думаю, що той, хто прочитає нашу розмову, можливо, захоче якось допомогти.

Моліться за мене! Було б добре, щоб у  нас в храмі був свій кивот. Загалом люди зараз збідніли. Зарплати малі, є багато таких, що не працюють. Заводи стоять. Тому з людей ми нічого не беремо. Якщо людина сама жертвує, то, звичайно, її особиста справа. Але, я, як священик, відчуваю, що маю, навпаки, спинити її, щоб вона подумала найперше про свою сім’ю. Бо Церква виживе з Божою допомогою. Господь не покине своєї Церкви. Якщо справді хтось хоче чимось допомогти, то, як я вже сказав, може підтримати біженців, а їм дуже потрібні предмети гігієни, медикаменти, теплі речі. Також дуже бракує дитячих речей (підгузки, одяг).

Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ

Джерела:  Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

18.02.2015р. Б. / Священик УГКЦ в Іспанії освятив три автомобілі для українських військових

У неділю, на свято Стрітення Господнього, о. Віктор Пархоменко, парох парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ в Мурсії (Іспанія) освятив три позашляховики для потреб української армії.

Автомобілі були придбані за кошти наших українців, які живуть у регіоні Мурсія, для потреб українських військових.

Автівки одразу ж відправилися на Схід України, де українська армія бореться з російським агресором.

У коментарі Департаменту інформації о. Віктор зазначив, що українці в цьому регіоні дуже активні в допомозі Україні. «Допомагаємо буквально з першого дня, відколи на Майдані побили студентів... Коли почалася агресія проти України, ми збирали кошти на продукти нашим військовим, одяг, шоломи, жилети і взуття. Тепер перейшли на більш серйозну допомогу. За останній час купили чотири вживаних позашляховики. Самі хлопці їх відремонтували, пофарбували. Зараз плануємо купити "швидку"», – розповів священик.

Джерела:    Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

17.02.2015р. Б. / «Мир», що вбиває справедливість, та війна, яка стоїть на її захисті?!

Ідеальною формою співжиття між людьми та державами у цьому світі є мирне співіснування. Проте жорстока реальність наполегливо переконує нас, що це практично неможливо. Вся  історія людства позначена постійними військовими конфліктами. Блаженний Августин у свій час зазначав, що в цьому порочному світі війна – це реальність неминуча. Він навіть вбачав у ній певного роду Божественне покарання за гріх.

Справедлива війна

Багато осіб як з церковного середовища, так і непрактикуючих чи невіруючих у різні епохи завжди бачили війну як зло, проте також вважали деякі війни виправданими, бо саме завдяки таким війнам, як це не парадоксально звучить, було можливо досягнути миру, відбивши напад агресора, відновивши справедливість та направивши заподіяну шкоду. Такі війни називали «справедливими».

Щоб війна могла бути виправдана, вона мала відповідати ряду критеріїв. Відтак Франциск де Вікторія (Francisco de Vitoria; бл. 1486-1546) – іспанський богослов і правознавець епохи Відродження, засновник Саламанської школи, один із основоположників міжнародного права, та його послідовник Франциск Суарес, (Francisco Suárez; 1548-1617) – іспанський філософ та теолог, викристалізували, доповнили та уточнили вже існуючу до них теорію «справедливої війни». Згідно з цією теорією війна є морально виправдана, якщо відповідає наступним критеріям:

1. Є оголошена легітимною владою;

2. Має справедливу причину (захист, удар на випередження, коли ворог стовідсотково готується до нападу в найкоротший термін; держава чи міжнародна спільнота мають моральний обов’язок, що витікає з мирного імперативу, захистити інші народи чи держави, які були несправедливо атаковані);

3. Справедливий намір (лише мир є остаточною ціллю);

4. Адекватні засоби ведення війни (недопустимо вживати засоби більш варварські, ніж це необхідно є для перемоги);

5. Обґрунтована надія на перемогу;

6. Пропорційність (недопустимо завдавати руйнувань життєво необхідній мирному населенню інфраструктурі);

7. Мирне населення є недоторканне (насилля над тими, хто не воює – неприпустиме);

8. Крайня необхідність (якщо можливо досягнути вирішення конфлікту мирним шляхом, то недопустимо вдаватися до військових дій).

Пацифізм

Господь наш Ісус Христос приніс нам Євангеліє миру та любові. Саме тому від самих початків християнства ідея пацифізму живе в Церкві і мирне врегулювання будь-яких конфліктів було та залишається пріоритетом. У ХХ столітті під час та після жорстоких воєн на перший план вийшла пацифістська позиція, яка витіснила на другий план ідею справедливої війни, не скасувавши її при цьому і не засудивши. Вже папа Іван ХХІІІ у своїй енцикліці «Pacem in Terris» (Мир на землі) (1963) накреслює чіткий шлях в бік пацифізму, критикує гонку озброєнь, закликаючи «роззброїти серця». Його наступник Павло VI є вірним послідовником Івана ХХІІІ. У своєму виступі перед членами ООН у 1975 році він каже: «Ні війні! Ніколи більше нехай не буде війни! Ні одним проти інших». Цей Папа засновує світовий день миру, який завжди відзначають 1 січня, починаючи з 1978 року.

І, звичайно ж, Іван Павло ІІ – протагоніст ідей пацифізму в ХХ та ХХІ століттях. Він різко засуджував усі прояви насилля у світі. Під час молитви «Ангел Господній» у неділю 27 січня 2002 року Папа сказав: «Ніколи більше жорстокості! Ні війні! Ні тероризму!»

І досі Церква дотримується принципової позиції мирного врегулювання конфліктів. Аргументи пацифізму є наступні:

1. Війна не є невідворотня;

2. Війна не є гідною людства;

3. Мир – завжди можливий;

4. Активна заангажованість у процес встановлення миру – це моральний обов’язок;

5. Гонка і потоки (торгівля) озброєнь мають бути припинені.

Варто зазначити, що як теорія «справедливої війни», так і пацифізм прагнуть однієї і тієї ж цілі – встановлення миру.

Мир та справедливий захист

Проте чи будь-який мир є прийнятним? Пастирська конституція Другого Ватиканського собору Католицької Церкви про Церкву в сучасному світі «Gaudium et Spes» (Радість і надія) 1965 року подає дуже цікаве визначення миру: «Мир – це не просто відсутність війни; не зводиться він і до встановлення рівноваги між сторонами-суперниками, не виникає при деспотичному пануванні: вірно і точно зветься він “ділом справедливости” (Іс 32, 17) [І ділом справедливості мир буде, а плодом справедливості – спокій та безпека довічна]» (Gaudium et spes 78). Таким чином мир – це плід справедливості та любові, а війна походить від несправедливості, заздрості, недовіри, гордині.

Як чітко бачимо із цього визначення, миром не можемо назвати відсутність пострілів в той час, як відбуваються постійні утиски і репресії, не може існувати мир, коли чиниться несправедливість, коли хтось несправедливо відбирає чиюсь власність, при тому не стріляючи.

Відтак отці собору підкреслюють, що війна ще досі має місце в світі через гріховність людини і буде загрожувати світу аж до другого приходу Христа, Який утвердить вічний мир. З огляду на такий стан речей соборові отці зазначають, що «доки буде існувати небезпека війни, […] не можна буде відмовити урядам в праві на законну оборону, якщо всі засоби мирних переговорів будуть вичерпані» (Gaudium et spes 79). Також в документі чітко розрізняється дозволеність ведення військових дій з метою справедливого захисту народу та неприпустимість вживання сили для поневолення інших народів.

«Щодо тих, які посвятили себе служінню Батьківщині в рядах армії, то нехай вони вважають себе служителями безпеки і свободи народів. Вірно сповнюючи свій обов’язок, вони справді сприяють утвердженню миру», – підкреслює документ (Gaudium et spes 79). У той же час соборові отці дбають і про права тих осіб, які через переконання сумління не беруть до рук зброю: «Окрім того, є справедливо, щоби закони проявили гуманну передбачливість у випадку тих людей, які через переконання совісті відмовляються вживати зброю: нехай вони виберуть будь-яку іншу форму служіння суспільству» (Gaudium et spes 79).

Україна і війна

З огляду на все вище сказане, варто зазначити, що умови, в яких опинилася Україна – це агресія, що руйнує мир, чинить несправедливість і має зустріти на своєму шляху адекватну відповідь. Стаючи зі зброєю, український воїн стає на захист своїх співгромадян, на захист миру. В той час як безліч осіб активно намагаються досягнути миру дипломатичними засобами, існують люди, «які посвятили себе служінню Батьківщині в рядах армії» і мають повне моральне право вести військові дії з метою справедливого захисту свого народу.

Ієрей Тарас Остафіїв

Джерела:  http://www.ukr-parafia-roma.it

Воїни Христа Царя

16.02.2015р. Б. / ПЕРЕМИР’Я – НЕ ЧАС ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ

Новий тиждень приніс Україні чергове перемир’я, але насправді наша держава знову вернулася до стану «ні війни, ні миру». Для людей, які реально молилися за вирішення ситуації в Україні, за захист вояків, за їхню перемогу, це перемир’я – черговий капкан диявола. Адже як тільки ситуація, принаймні сповидно, заспокоюється, дітько пробує це використати у свою користь: «Уф, Богу дякувати – троха сі вспокояло. Не мусиш вже так інтенсивно молитися. Дай си троха на спокій». Але як тільки ми перестаємо молитися, чи навіть просто зменшуємо інтенсивність своїх молитов – відкриваємо дітькові двері для ширшої діяльності.

Наші хлопці далі гинуть, ворог ніде не дівся, в державі усе ще тьма-тьменна корупціонерів, які навіть на житті оборонців Батьківщини стараються заробити гроші. Брудні, криваві гроші.

У військових шпиталях наші вояки не те що не мають належної духовної опіки – вони часто позбавленні простого людського тепла. У наших містах і селах – засмучені старенькі батьки, вдови, сироти. Позбавлені родинного вогнища біженці тиняються, мов неприкаяні.

Перемир’я – не час розслаблятися. Це час активної молитовної боротьби за життя кожного нашого воїна, кожного нашого цивільного, байдуже, чи він на лінії фронту, чи в тилу. Але й час активної допомоги потребуючим.

Мир не прийде сам. Так, мир – це дар Божий, але коли його втрачаємо – віднайти його важко, за нього потрібно боротися. За нього борються наші єпископи, які на гробах апостолів й мучеників, у базиліках Риму цього тижня зноситимуть молитви за наш народ, за мир у нашій державі.

Кожен з нас мусить усвідомити собі просту реальність – ми мусимо вибороти мир для нашого народу – хто молитвою, хто волонтерською працею, хто примушуючи політиків й чиновників дбати про добро народу, а не власної кишені, а хто й зі зброєю в руках. Для кожного у цій боротьбі є місце, кожен може виявити свої здібності й таланти у цій боротьбі.

Дослухаймося до слів одного з найвидатніших вчителів духовності св. Ігнатія Лойоли: «Молися так, якби все залежало тільки від Бога, а працюй так, якби все залежало тільки від тебе!» Нехай вони стануть нашим девізом, принаймні на найближчі роки.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

15.02.2015р. Б. / Капеланство на барикадах Маріуполя

Взявши до уваги духовну й моральну потребу військовослужбовців, отці Василіяни вирушили на капеланське служіння в зону АТО. Територією праці ченців і їхнім безцінним досвідом стало стратегічне місто Маріуполь і його околиці.

Що таке блокпост, бронежилет, зруйновані будинки і установка «Град» ми знали з екранів телевізорів, але тут зустрілись з усім переліченим у дійсності. Завдання капелана - бути поруч, підтримати. Бути там, де є людський страх, неспокій, смуток, біль, страждання. Тому ми старались просто бути з нашими захисниками усюди: на блокпостах, на польовій кухні, на складах, у бліндажах, в окопах, у шпиталях, а найголовніше - на спільній молитві.

У ЗСУ служать представники різних суспільних груп, професій і різного віку, й усі вони потребують моральної підтримки. Часто хлопці із сльозами на очах просили, щоб їх просто мовчки вислухати. Вони сумують за рідними. Дехто згадує своїх маленьких дітей, для яких голос у телефонній трубці – голос чужого дядька. Інші роздумують про Бога, про життя і смерть, про справедливість… Єднає всіх одне - велике бажання миру в Україні!

Слід сказати, що попри усі труднощі фронту, військових характеризує надзвичайно великий патріотизм, самоорганізація, віра у Бога. Часто ми - капелани, ставали свідками свідчень глибокого пережиття Бога. Пригадується, як один із солдатів прийшов увечері з блокпоста, де він попав під обстріл, дивом виживши, з вибухом емоцій дякував Богу за дар життя. Військовий розказував, що в момент обстрілу, не мавши хорошого місця для схованки, він просто закрив руками голову, ліг на землю і у цей момент згадав молитву, яку чув ще у дитинстві, відвідуючи храм. Таких прикладів на передовій можна зустріти дуже багато, що свідчить про особливу дію Всевишнього. Цікавим фактом є те, що ми зустрічали представників різних конфесій і релігій, які були об’єднані в єдину спільну і дружню родину, що прагне миру!

Кривава субота в Маріуполі з десятками жертв і пожежами через обстріли бойовиків стала чорним днем для усієї країни! Ми вирушили до лікарень і шпиталів міста, щоб послужити для поранених мешканців. У палатах можна було побачити різних людей, які суботнього дня вийшли на ринок, в аптеку чи просто вигулювали собаку. Вони зазнали різних осколочних ран. У когось ці осколки «забрали» ногу чи руку, а в інших - люблячу маму, що в той час була поряд. Ми не знали, що потрібно говорити у таких ситуаціях, але просто йшли з молитвою у палати. Люди просили про молитву і сповідь, пораду і розраду, були й такі, що просили про святу тайну хрещення.

Якщо говорити про місцеве населення, то слід сказати, що люди по-різному ставляться до українських військових, дехто навіть дуже агресивно. Серед таких траплялись ті, що здавали координати розташування українських військ чи просто давали солдатам несвіжі продукти. Така ситуація дуже неприємна для наших хлопців, адже вдома їх благословляють, а тут, де вони захищають свій народ, їх проклинають.

На закінчення хочемо подякувати усім захисникам нашої держави, їхнім родичам і друзям. Хочемо висловити подяку до небайдужих людей і волонтерів, що підтримують своїх хлопців у зоні АТО.

Капелан ЧСВВ

Джерела:   http://osbm.in.ua

Воїни Христа Царя

14.02.2015р. Б. / Ми переможемо, коли будемо єдині

У церковно-народній пісні співаємо так: "В єдності сила народу: Боже, нам єдність подай". Співаємо ці слова від щирого серця. Однак в автора цього матеріалу виникають сумніви, чи ті, хто співає, мають чітке уявлення, що таке єдність народу.

Не претендуючи на вичерпне пояснення цих слів, хочу все ж таки заохотити віруючих і невіруючих співвітчизників задуматися над їх змістом. Це важливо з двох причин: віруючі українці мають розуміти, про що моляться, а всі громадяни країни повинні знати, що робити, аби здійснити єдність нашого народу.

Наведу конкретні приклади, щоб пояснити, про що йдеться.

Бувають різні футбольні команди: місцеві, першої ліги та збірні. До збірних команд звичайно запрошують найкращих спортсменів країни, незалежно від того, до якої команди вони належать. Ніхто не сумнівається щодо якості гравців збірної команди.

Але нерідко буває (не тільки в Україні), що місцеві команди сильніші за збірну. Чому? Збірна команда, яка складається з найкращих, може бути послаблена "незіграністю": поодинокі гравці не вивчили достатньо своїх колег, натомість у місцевих командах кожен знає, чого можна сподіватися від іншого.

Ще один примір: наприкінці 30-х рр. минулого століття Адольф Гітлер старався зібрати в одну державу всі землі Європи, населені німецькомовними громадянами, навіть не питаючи їх, чи вони бажають стати частиною Третього рейху.

Так, насильно прилучено до Німеччини Австрію та частину Чехії. Є докази, що Гітлер хотів також приєднати німецькомовну Швейцарію, але не відважився. Дехто твердить, що це сталося тому, що, хоча Німеччина й мала найсильнішу в Європі армію, проте їй було б важко силою взяти країну, в якій так багато високих гір.

Однак існує більш достовірне припущення: Гітлер не хотів ризикувати зі Швейцарії, де, дослівно, кожний дорослий громадянин готовий боронити свою Батьківщину, маючи на такий випадок відповідну військову підготовку та визначене завдання. В отій єдності, навіть різномовних кантонів, і полягає сила Швейцарії, якої злякався Гітлер.

Ось вам приклади, яку силу дає людям єдність.

Упродовж вже більше як 200 років різні сусідні держави, які окупували українські землі, послідовно старалися порізнити громадян України, щоб затерти в народу почуття єдності. Маємо безліч доказів цьому.

Зокрема, намагалися задурити українців, пропонуючи різні пільги чи підживлюючи хоробливі амбіції.

Нищівними були заходи щодо знищення культури нашого народу: заборона вживати рідну мову, фальшування історичної правди та інші подібні заходи.

Сьогодні можемо захоплюватися тим, що більшість наших предків не дали себе знищити, попри всі перешкоди зберегли свою народну свідомість, вистояли навіть серед дуже поважних спокус і нападів.

Українці зберегли почуття єдності, але не цілковито і не достатньо. На підставі чого робимо такий висновок?

У людському житті, як і в природі, є такий закон: на всяку акцію, особливо негативну, настає реакція. Її звичайно достатньо, щоб не зламатися, однак її замало, коли обставини змінюються на краще.

Це доводить приклад нашого народу.

Нас довго гнобили, нищили, але ми відстоювали свої права, інколи великим коштом. Сьогодні втішаємося існуванням незалежної, самостійної держави, однак ми розгубилися. Не вповні усвідомлюємо, у чому полягає наша єдність. Усе ще даємо себе обманювати, гнобити, використовувати, немовби не бажаючи бути собою, бути сильними.

Запрошуємо шановних читачів запитати себе, як може кожний із нас узгодити свої таланти з усіма іншими, щоб ми стали зіграною, сильною командою. Щиро подумаймо, відважно обговорюймо, віддано працюймо, щоб велика сила нашого народу проявилася якнайшвидше, а тим часом молімося: Боже, нам єдність подай!    

                
 + ЛЮБОМИР

Джерела:   http://www.pravda.com.ua

Воїни Христа Царя