30.12.2011р. Б. / Митрополит Алфєєв: РПЦ vs УГКЦ

  

Нещодавно оприлюднене УНІАН-ом інтерв’ю з Головою відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви митрополитом Іларіоном Алфєєвим ще раз показало: до справжнього діялогу між РПЦ та УГКЦ ще дуже і дуже далеко.

Московська патріярхія в особі її «міністра закордонних справ» послала світові чіткий месидж – ми боїмося уніятів і не хочемо з ними мати справи.

У дипломатичній формі Алфєєв фактично вимагає від УГКЦ розірвати діялог з УПЦ КП, якщо УГКЦ хоче мати діялог з Московською Патріярхією, а тим самим і з УПЦ МП. Інакше витлумачити слова Митрополита Алфєєва стосовно тісних контактів Глави УГКЦ з представниками УПЦ КП практично неможливо.

Говорячи про цю чергову «проблему» у стосунках між УГКЦ та РПЦ, митрополит Іларіон каже: «Я глибоко переконаний, що справжнього взаєморозуміння і примирення між нашими Церквами не можна досягти без взаємної поваги, у тому числі і в сфері канонічного устрою». Отже, якщо перетлумачити на звичайну мову: Хочете діялогу з РПЦ – розірвіть стосунки з УПЦ КП.

Іншим «болем» митрополита є чергове звинувачення УГКЦ в прозелітизмі на теренах Центральної і Східної України, хоч це знову ж, як з московськими чиновниками завжди трапляється, – голослівні звинувачення без жодних доказів. Що більше, митрополиту ввижається якась страшна, загрозлива для московського православ’я місія УГКЦ в Східній Україні, про яку митрополит заявляє, що вона начебто споконвіку була православна.

Шкода, що «міністр закордонних справ» РПЦ виявляє себе історичним анальфабетом. Адже офіційно Русь впровадила християнство тоді, коли Рим і Царгород перебували у повному сопричасті, у повній єдності. Також митрополит чомусь забуває, що московський цар Ніколай І насильно відібрав греко-католикам Східної України право на вільне визнання свого віросповідання.

Митрополит Алфеєв також показує власне колосальне незнання історії православ’я в Україні. Смішно слухати його закиди до Блаженнішого Святослава стосовно того, що УГКЦ єдина спадкоємиця Київської митрополії. Адже лише УГКЦ реально має неперервану низку Київських та їхніх законних спадкоємців Галицьких митрополитів. Подобається це митрополиту Іларіону чи ні, але факти річ уперта. УГКЦ таки реально є єдиним законним спадкоємцем Київської митрополії.

Цікавою є заява митрополита Алфєєва стосовно негативної оцінки з боку РПЦ факту заснування в Галичині трьох нових митрополій УГКЦ і можливості визнання Римом патряршого статусу УГКЦ. З його слів виходить, що Москва вимагає від греко-католиків шанувати внутрішні православні канони і погляди РПЦ, але сама не збирається шанувати внутрішні канони і душпастирські потреби Католицької Церкви.

Цікавим є і прив’язування патріяршого статусу УГКЦ до загальноукраїнського.  Це прив’язування двох різнорідних реалій – національно-політичної (загальноукраїнський статус) і внутрішньоцерковної (патріярший статус) настільки химерне і нелогічне, що подібна заява змушує задуматись над відсутністю здорового глузду у московського церковного функціонера.

Зі слів Алфєєва можна зробити висновок, що УПЦ МП теж не має загальноукраїнського статусу, оскільки вона не має патріяршого статусу! Вочевидь у митрополита є суттєва проблема у розрізнені понять. Адже загальноукраїнський статус будь-якої конфесії передбачає її діяльність на території всієї  України і не більше від того. А патріярхальний статус – це лише внутрішньоцерковна справа, яка зовсім не впливає на загальноукраїнський чи регіональний статус тієї чи іншої конфесії.

Окрім цього, «міністр закордонних справ» РПЦ очевидно мало ознайомлений з канонічним правом Католицької Церкви. І цього йому як клирику РПЦ не обов’язково знати, але як на «міністра закордонних справ» – це є серйозним ляпом, виразом його некомпетентності та невідповідності функції. Адже фактично визнання Патріярхату УГКЦ практично нічого не змінить. У Верховного Архиєпископа в реальності практично ті ж права і повноваження, що й у Патріярха. Митрополиту Іларіону варто би було хоч зазирнути до Кодексу Канонів Східних Церков, перед тим, як ляпати подібні дурниці.

Біда РПЦ і в тому, що її «міністр закордонних справ» виявляється також і повністю некомпетентною особою у ситуації московського православ’я в Галичині, Закарпатті, Буковині та Волині – Західній Україні. На його думку, проблеми з будівництвом московських храмів у Західній Україні – це проблеми відносин РПЦ і УГКЦ. Шановний митрополит напевно не знає, що навіть в оплоті греко-католицизму – Галичині – не УГКЦ надає земельні ділянки і дозволи на будівництво.

Єдиний висновок, який напрошується після прочитання цього тексту, – або РПЦ настільки боїться УГКЦ, що її провідники просто втрачають здоровий глузд і відчуття реальності при самій згадці про УГКЦ, або ж РПЦ керують повністю некомпетентні люди.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Мабуть я й помру, так і не дочекавшись того дня, коли московська церква служитиме Господу нашому, Ісусу Христу, а не російській імперії зла та її злочинним, імперським інтересам...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

28.12.2011р. Б. / “...ОКОВИ НЕПРАВДИ РОЗІРВАТИ...”

Координатор УНС Дмитро ЯРОШ

“…кайдани несправедливості розбити, пута неправди розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати...”

(Іс. 58:6)

В Ім’я Пресвятої Трійці!

Новий 2012 рік за декілька днів.

Янукович зі своїми друзями-олігархами два роки паразитує на тілі українського народу. Ситуація в державі погіршується кожного дня. Влада – антиукраїнська, антинародна, неадекватна та нелегітимна. Не бачити цього неможливо!

Режим внутрішньої окупації проводить цілеспрямовану політику, направлену на демонтаж незалежності та поновлення панування Московської імперії на українській землі. Так є. Чи так буде надалі? Питання поки що відкрите… Адже на сьогоднішній день так і не сформувалась така суспільно-політична сила, яка б могла бути реальною альтернативою владній банді. Чи буде вона оформлена найближчим часом – покаже вже початок 2012-го.

Вихід із тої новітньої руїни, що існує зараз, можливий у одному випадку: коли українці, об’єднані національною ідеєю, під єдиним національним проводом знайдуть у собі ту внутрішню силу, яка згуртує розрізнені суспільні верстви і поведе шляхом безкомпромісної Національної революції боротьбу за ліквідацію режиму внутрішньої окупації до здобуття і утвердження національної державності.

Одним із ймовірних сценаріїв розвитку подій, певним часом “Ч” для революційних процесів можна розглядати вибори до Верховної Ради України. Впевнений, що вони відбудуться, як завжди, з масовими порушеннями та фальсифікаціями їх результатів. Найкращим підтвердженням цих слів є останні довибори у різні органи представницької влади в декількох регіонах нашої Батьківщини (в Криму, на Донеччині, на Київщині). Скрізь, без винятків, старі злочинні сценарії Партії регіонів мали місце. А, отже, і результати цього “волевиявлення” були передбачувані.

Тобто, масове незадоволення результатами виборів на тлі тотальної національної несправедливості та катастрофічного погіршення соціально-економічної ситуації має всі шанси викликати обурення громадян і перерости у велелюдні протести, акції громадянської непокори та силове протистояння з владним режимом.

Вже сьогодні в Україні об’єктивно існує більшість ознак революційної ситуації. Зупиняє ж її розгортання тільки одне – відсутність революційної та авторитетної загальнонаціональної сили, здатної очолити та окреслити напрям боротьби задля перемоги Революції.

Для того, щоб ця хвиля народного гніву мала конкретний результат і нею не могли скористатися політичні шахраї та пристосуванці (як це вже було у 2005 році), ті громадсько-політичні сили, які мають намір творити революційну ситуацію і вести за собою революційні народні маси, вже зараз повинні розробити чіткий план дій, презентувати суспільству Програму національного державотворення і показати тих людей, яких вони запропонують українському суспільству після перемоги Революції на ключові державні посади.

На мою думку, етапність революційного процесу має бути наступною:

Етап 1. Підготовчий. Вже на початку нового року в областях на базі різноманітних громадсько-політичних об’єднань та авторитетних громадян, які послідовно виступають проти режиму Януковича, розпочати формування національно-революційних центрів.

Це мають бути керівні та координуючі структури, які, окрім передвиборчої діяльності, почнуть системно реалізовувати план революційних перетворень у державі. (Однозначно, що у цих Центрах у жодному випадку не може бути представників промосковської “п’ятої колони”!). Національно-революційна пропаганда і агітація; структуризація людських та матеріальних ресурсів майбутньої Революції; яскраве висвітлення злочинних дій влади; персоніфіковане викриття найодіозніших представників антиукраїнського режиму; розпропагування особового складу силових структур режиму; підготовка списків для люстраційних процесів; тотальне протиставлення владному свавіллю на місцях; проведення тактичних протестних акцій у регіонах тощо – це найголовніші завдання цього етапу.

Етап 2. Передвиборчий. Всі ресурси мають бути задіяні у виборчий процес з метою максимальної революціонізації свідомості громадян України. Кожен день виборів – це революційна школа та гартування тих кадрів, які стануть стрижнем Революції. (Провідник Степан Бандера зазначав: “Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу.”)

Етап 3. Післявиборчий. Революційний. Основою Революції мають стати масові виступи громадян у столиці та обласних центрах. На майдани українських міст мають вийти мільйони і заявити про нелегітимність правлячого режиму. (Враховуючи досвід подій 2004 року – це цілком реально). При цьому необхідно забезпечити нейтралізацію виконання злочинних наказів Януковича як Верховного Головнокомандувача, який, щоб зберегти своє панування, може задіяти міліцейські структури і внутрішні війська для розгону мирних протестних маніфестацій. Чим більше на сторону народу перейде військових та поліційних підрозділів, тим більше шансів буде уникнути кровопролиття.

Адже ми всі чудово розуміємо, що перша ж крапля крові може накликати на Україну цілі зграї геополітичних вампірів як із імперської Москви, так і з “демократичного” Заходу. “Миротворців” знайдеться чимало!

Тому, особливо цінними є безліч мирних сценаріїв примусу нелигітминого режиму до складання своїх владних повноважень. Зі зрозумілих причин не буду у цій статті їх озвучувати.

Але потрібно наголосити на тому, що найголовніше у цих процесах є усвідомлення творцями Революції своєї місії не тільки задля зміни правлячої верхівки, а й для ліквідації системи антинаціональної влади, яка кожного разу ставить українців у становище безправних рабів, а невеличку кліку олігархічних сімей (в основному чужинців або манкуртів) робить повноправними господарями на українській землі, які казково збагачуючись, експлуатують все, що тільки можна експлуатувати.

Космополітично-нічийна “держава Україна” має бути перетворена на національну державу українського народу з повноцінною системою національного народовладдя – УССД. Тільки Українська Національна Революція зможе відкрити шлях для всього українського народу та представників національних меншин в Україні до всебічного розвитку, Свободи, Справедливості та Добробуту. Все інше – від лукавого! Все інше – тупик, безвихідь та “марення відрубаної голови про царську корону”. Альтернативи Національній державності не існує! 20 років “ходіння по муках” в незалежній, але не національній Україні – найкращий доказ цього…

P.S. Ізраїльський державний діяч Бен Гуріон слушно зазначав, що “Поганий той політик, який не вірить в чуда”. Враховуючи цю максиму, гіпотетично можемо дати шанс Віктору Януковичу.

Наприклад, трапляється чудо. Віктор Федорович під впливом або Божої волі, або якихось обставин (особистісний конфлікт з Путіним; неможливість поділу сфер впливу між Сім’єю та Ахметовим чи Фірташем тощо) перестає бути могильником української незалежності, здійснює зміну Уряду з відверто антиукраїнського на проукраїнський; змінює на сто вісімдесят градусів гуманітарну політику; пригальмовує масове розкрадання своїми підлеглими бюджетних коштів, душить олігархів та дає, за грузинською схемою, можливість вільного розвитку малому та середньому підприємництву; ставить хрест на міліцейському свавіллі; реформує за європейським зразком судову систему і т.д. Такий Президент був би дуже потрібен Україні та її народу. Але навіть найбільші його прихильники з простого люду вже не вірять у такі перетворення. Все більше громадян утверджуються на думці, що “бандит має сидіти у в’язниці!”

Адже гвинтокрили, Межигір’я, золоті унітази, хонки, бджоли, басейни, страуси – це “ніщо” порівняно з постійною зрадою інтересів української нації.

Януковича і його владоможну зграю – за грати!

Хай живе Українська Революція!

Слава Україні!

25 грудня 2011 р.Б.

м. Кам’янське
(окупаційна назва Дніпродзержинськ)

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

27.12.2011р. Б. / Близько 120 тис. паломників відсвяткували Різдво Христове у Вифлеємі

 

У дощову ніч з 24 на 25 грудня рекорднa за останні 10 років кількість паломників і туристів зібралися у Вифлеємі, щоб разом відсвяткувати Різдво Христове за григоріанським календарем.

У Палестині цьому дуже зраділи - тут упевнені, що урочистості наблизять їх до незалежності.

У Вифлеємі, як і в іншій частини Західного берега ріки Йордан, важкі часи почалися після того, як наприкінці 2000 спалахнуло палестинське повстання проти ізраїльської окупації. Оскільки останнім часом напруження дещо знизилося, люди перестали боятися сюди приїжджати: всі готелі міста були заброньовані задовго до святкових днів.

Увечері 24 грудня ізраїльські збройні сили, які контролюють рух в місто і з міста, повідомили, що приблизно 55 000 приїжджих, включаючи іноземців та арабських християн з Ізраїлю, прибули до Віфлеєму.

Палестинські чиновники у Вифлеємі кажуть, що разом з туристами, які вже перебували в місті, загальна кількість туристів і паломників становить 120 000 - і це приблизно на 30 відсотків більше, ніж торік, повідомляє AP.

Біля Базиліки Різдва Христового у натовпі можна бачити дуже багато мусульманських жінок із закритими обличчями, в оточенні їх сімей.

«Ми любимо ділити це свято з нашими християнськими братами, - каже 46-річний Амал Аяш, який приїхав на площу перед Базилікою Різдва Христового разом із своїми трьома дочками, чиї обличчя сховані за хіджабу - це палестинський свято, і ми любимо пріїжджати сюди і дивитися на торжество».

Сьогодні тільки приблизно третина жителів Вифлеєма є християнами, що відображає загальну тенденцію втечі християн з Близького Сходу, що стала актуальною в останнє десятиліття. Тільки 60 000 християн живуть на палестинських територіях, складаючи менше ніж 2 % населення,  за даними, які приводять палестинські відомства.

За матеріалами: www.catholic-media.org / Седмица.RU


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

26.12.2011р. Б. / Греко-католикам жаль, що Янукович молиться за Україну лише з Агафангелом

 

Українська греко-католицька церква в особі її глави Блаженнішого Святослава (ШЕВЧУКА) висловлює жаль з приводу того, що «влада за Україну молиться без представників великої частини українців».

Так Предстоятель УГКЦ прокоментував УНІАН те, що представники УГКЦ не брали участі в Молитві за Українську державу та Український народ з нагоди закінчення 2011 року, яку відправив 23 грудня Митрополит Одеський та Ізмаїльський АГАФАНГЕЛ (Українська православна церква Московського патріархату) у присутності Президента України Віктора ЯНУКОВИЧА, прем’єр-міністра України Миколи АЗАРОВА, голови Верховної Ради Володимира ЛИТВИНА, урядовців, депутатів.

«Ми тішимося, – каже глава УГКЦ, – що влада молиться, що звертається за допомогою до Господа Бога. Проте нам дуже шкода, що представники влади не захотіли молитися з представниками усіх Церков, які входять у Всеукраїнську раду Церков і релігійних організацій. Так, ми не можемо з братами нашими православними служити літургію, але подячний молебень – можемо, але…», – зазначив Блаженніший Святослав.

Та, незважаючи на це, за словами глави УГКЦ, греко-католики у кожній церкві «молитимуться і дякуватимуть Господу Богу за прожитий рік, випрошуватимуть усіх ласк і благодатей, необхідних нашому народу і нашій державі у новому році».

Як повідомляв УНІАН, Митрополит Одеський та Ізмаїльський АГАФАНГЕЛ відомий своїми заявами, що "Львів - це наша Чечня", "СРСР - наша спільна батьківщина". Автор порталу «Релігія в Україні» Володимир МЕЛЬНИК наводив свого часу слова АГАФАНГЕЛА, розміщені на одному з ресурсів: «Ті, хто не прийде на виборчі дільниці, сказав він з амвона, - і не проголосує за Віктора ЯНУКОВИЧА, повинен буде покаятися в цьому...»

Не менш відоме також реагування керівництва Одеської єпархії УПЦ МП на публікацію "Ритуальні гонорари Одеських храмів", підписану трьома журналістками газети «Сегодня». Спершу Митрополит АГАФАНГЕЛ публічно вимагав від журналісток вибачитися за статтю, потім на офіційному сайті Одеської єпархії, головним редактором якого є сам АГАФАНГЕЛ, з`явилося повідомлення із вказівкою духовенству молитися про "надоумлення журналісток хворобами": "Відтепер у Свято-Успенському, Свято-Пантелеймонівському, Свято-Іллінському і Свято-Іверському чоловічих монастирях будуть молитися про те, щоб Господь напоумив скорботами і хворобами озлоблених, збожеволілих наклепників на Христа і Його Святу Церкву Ольгу КНЯЗЬ, Світлану ГОДОВЕНКО і Лілію ФЕЩЕНКО".

Крім того, на сайті Одеської єпархії була розміщена заборона згаданим журналісткам - «єретикам, розкольникам, іновірцям і безбожникам … КНЯЗЬ, ГОДОВЕНКО і ФЕЩЕНКО» – «запалювати свічки і здійснювати будь-які молитовні дії у православному храмі».

Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя




 "...повідомлення із вказівкою духовенству молитися про «надоумлення журналісток хворобами»..."

Ото здивується  Митрополит Одеський та Ізмаїльський АГАФАНГЕЛ, коли побачить тих журналісток спасенними у Царстві Небесному, а самого викинутим геть, туди, де буде "плач і скрегіт зубів...". Бо хто полюбив неправду, - той зненавидів власну душу. А хто полюбив прокляття, на того воно й зійде...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

25.12.2011р. Б. / «Значення Різдва для пересічної людини пов’язане зі ставленням тієї ж пересічної людини до Христа»

 

Про особливості святкування Різдва українськими римо-католиками розповідає о. Костянтин МОРОЗОВ, Секретар Літургійної Комісії при Конференції Римо-Католицьких єпископів України, консультор Конгрегації у справах Богопочитання і Звершення Таїнств.

— Христове Різдво сьогодні. Яке його значення для пересічної людини?

— Значення Різдва для пересічної людини пов’язане зі ставленням тієї ж пересічної людини до Христа. Відповідь на запитання: «Хто такий Христос? Ким Він є для мене?» є фундаментальною.

Якщо хтось не вважає Ісуса Христа визначною для себе особою, то і Різдво, тобто день народження цієї особи, не відіграватиме жодної ролі в житті цієї людини. Єдиним значенням Різдва для такого роду пересічної людини обмежиться додатковими вільними днями, в які вона зможе робити те, що видається їй важливим.

Якщо хтось вважатиме Ісуса лише визначною історичною особою, то тоді ранг свята Різдва практично не відрізнятиметься від згадування інших визначних подій минулого – наприклад, заснування Риму, повстання Спартака, день народження академіка Корольова, першій політ у космос Гагаріна тощо.

Пересічна людина нашого суспільства ставиться до Різдва як до професійного свята. І як на інших сторінках календаря зустрічаємо день медика, шахтаря, журналіста, так у ментальності багатьох два найважливіших свята – Різдво і Пасха – асоціюється з «професійним святом» християн.

Правда є такою, що з приводу перешкод у християнському вихованні і передаванні віри з боку атеїстичної влади у нашому недалекому минулому, пересічна людина, яка зараховує себе до числа християн, не може побачити відразу всієї глибини найважливіших свят.

Цього роду пересічний християнин концентрується на зовнішніх проявах релігійності. Отже для нього важлива ялинка, 12 страв, родинний настрій, урочистий спів. Людина потребує свят і свято Різдва відповідає на цю її важливу потребу. Отже таку пересічну людину можна порівняти з дитиною, яка чекає на свято з його таємничістю і урочистістю. Завжди ця дитина може запитати про глибший сенс святкування і таким чином поглибити свою віру, бо хто запитує і запитує мудро, вже на півдорозі до правди.

На щастя, не бракує сьогодні християн, які відкрили істину, що Різдво Христове тісно пов’язане з їхнім життям і спасінням. Ісус Христос для цих непересічних християн став Спасителем їхнього життя з духовної смерті. Різдво Христове – це початок нашого спасіння в Ісусі Христі. Отці Церкви, тобто визначні учителі віри в історії Церкви, підкреслювали цей тісний зв’язок Різдва з нашим спасіння у так званій формулі святого обміну, згідно з якою Син Божий зійшов з неба, щоб ми, люди землі, увійшли у небо; Бог став людиною, щоб ми увійшли в божественне життя. Різдво Христове таким чином є для людини визначною подією в історії спасіння всього людства і цієї конкретної особи зокрема.

— Чому римо-католики святкують Різдво 25 грудня?

— Римо-католики святкують Різдво 25 грудня, тому що всі без винятку християни святкують Різдво 25 грудня. Щоправда одні за юліанським, інші – за григоріанським календарем. Розбіжності календарів спричиняються до різних дат святкувань, але всі ми однодумно святкуємо Різдво 25 грудня. І не тому, що достеменно відомо, що Ісус Христос народився в цей день. Більше того, в жодному історичному документі, ні в Євангеліях, ми не знайдемо точної дати народження Ісуса.

Свято Різдва Христового започаткувалося декілька століть після народження Ісуса, воно народилося у Римській імперії в перших поколіннях християн, як реакція на язичницькі святкування. Про це добре розповідає о. Ю. Я. Катрій у книзі “Пізнай свій обряд”: «У Римі від 17 до 23 грудня відбувалися поганські торжества в честь бога Сатурна або Хроноса. Ці святкування звалися Сатурналія. Відразу після них 25 грудня були великі радісні торжества в честь „непереможного сонця”. Кесар Авреліян 25 грудня 274 року проголосив сонце–бога головним опікуном римської імперії і присвятив йому святиню на Марсовім Полі в Римі. Свято бога-сонця святкували 25 грудня тому, що тоді наступає зимовий зворот сонця, дні стають довші і сонце більше гріє. Цей день вважався наче народженням сонця і його перемогою над темрявою ночі.

Отож, християнський Рим, щоб протидіяти язичницькому Римові, на місце бога-сонця ставить своє християнське Сонце – Богочоловіка і Його народження також святкує 25 грудня».

Отож в перших століттях не існувало свята Різдва Христового. Для нас сьогодні важко уявити християнство без Різдва, але перше покоління обходилося без нього. Для перших поколінь учнів Христа найважливішими святами були їхні недільні зібрання, які святкувалися як Пасха тижня. Як і юдеї, перші християни щороку святкували Пасху. У цьому тижневому і річному циклі літургійного року християни читали Святе Писання і, звичайно, не оминали тих фрагментів, які розповідають про Різдво Христове. У своєму щоденному житті християни мали досвід, що Христос є для них світлом, яке просвітлює їхнє життя, Сонцем, яке розпорошує темряву їхнього гріха. Тому згодом, у вільні дні язичницьких торжеств Сатурналіїв і в особливо день народження сонця, християни змогли протиставити ідолопоклонству сонця свою віру в Христа – справжнє Сонце, яке освітлює тих, хто знаходиться в мороку гріха і смерті.

— Які особливості святкування Різдва католиками латинського обряду в Україні?

— З історії свята Різдва видно, що воно якби народжується з Пасхи. Цей досвід Пасхи – перехід від старого життя до нового, від темряви гріха до світла праведності завдяки смерті і воскресінню Христа, дає глибокий сенс Різдву як початку нашого спасіння. Цей внутрішній зв’язок Різдва з Пасхою також проявляється у зовнішніх святкуваннях цих двох свят. В обрядах Різдва можна побачити відблиск обрядів Пасхи. В Україні, на мою думку, за рахунок співіснування у минулому на наших землях різних культур, релігій, обрядів, склалася дуже цікава картина – наші різдвяні обряди нанизані їхніми різноманітними елементами. В нашій країні стали традиційними вертепи і театралізовані різдвяні дійства середньовічної Італії, в нас загостювала німецька ялинка, ділимось облаткою як поляки, ми залишаємо вільне місце за столом, як євреї на пасхальному седері тощо.

Протягом історії християни східного і західного обрядів, які належали до різних національностей, в Україні обмінювалися своїми звичаями. Деякі так увійшли у наше святкування, що сьогодні католик латинського обряду в Україні не уявляє собі Різдва без куті, і важко уявити Різдво в домівках християн східного обряду без ялинки. Отже найважливішу особливість святкування Різдва католиками латинського обряду в Україні я бачу в тому, що в порівнянні з католиками інших країн, наші вірні збагачені тією культурною і релігійною спадщиною, яка впродовж віків випрацювана нашим українським народом, разом з християнами різних конфесій, обрядів, національностей.

— Що символізує ялинка?

— Звичай ставити і прикрашати святкову ялинку походить з язичницьких часів. У давньогерманських народів існувала традиція: в час, коли дні ставали довшими, а ночі коротшими – розвішували під стелею своїх осель гілки хвойних дерев: ялинки, сосни або смереки, які символізували перемогу життя над смертю, дня над ніччю, світла над темрявою. Церква прийняла цей звичай як знак постаті Ісуса Христа-Світла, що перемагає темряву, Спасителя, який став для людського роду істинним райським деревом життя і на дереві хреста здійснив наше спасіння.

Святкова ялинка освітлюється – раніше свічками, тепер електричними лампочками – оскільки Христос часто сам Себе називав світлом. На гілках ялинки розвішуються солодощі і прикраси, щоб таким чином пригадати добродійства відкуплення. До теперішніх часів цей звичай розповсюдився мало не по цілому світу. На свято Різдва Христового ялинки ставлять у храмах, оселях, на площах міст і у вітринах крамниць.

В нашій країні, коли в часи комуністичної влади Різдво офіційно не святкувалось, ялинка, яку ставили на Новий Рік, залишалась для багатьох мало не єдиним дозволеним атрибутом забороненого свята. Тому в уяві багатьох наших співвітчизників святкова ялинка асоціюється саме з Новим Роком.

— Що таке Вігілійна вечеря?

— Вечір 24 грудня не схожий на інші, він має винятково піднесений характер. У цей вечір вся родина намагається зібратися за столом на святковій вечері. Вігілія з латинської означає чування.

На наших українських землях традиційною різдвяною стравою стала кутя – варена пшениця з медом. Пшениця є символом вічності, бо її зерно щороку оживає. А мед – символ вічного щастя святих у небі. Деякі автори сходяться на думці, що кутя – це залишок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні смерті мучеників або померлих. Кожний регіон, ба, навіть кожний дім, має свої рецепти приготування куті.

Крім того, на столі з’являється багата вечеря, яка традиційно складається з 12 страв. Це символ 12-ти місяців минулого року, за котрі ми складаємо Богові подяку та 12 місяців майбутнього року, які ми віддаємо у руки Христа з проханням про благословення.

Римо-Католицька Церква не наказує, щоб вечеря була пісна, проте, ця традиція на наших землях є вже віками вписана у свят-вечір, тому варто було б її зберігати.

Оскільки в подіях Різдва Христового свою роль відіграли тварини – Ісус народився у хліві серед худоби – тому у вігілійну вечерю вся домашня худоба також отримує вдосталь запашної їжі. Таким чином радість Христового Різдва поширюється на всю природу.

— Що за обряд — ламання облатки

— Облатка (польською мовою – “оплатек”) – це такий прісний хліб, яким під час вігілійної вечері діляться її учасники. Відбувається це таким чином: з появленням вечірньої зірки вся родина збирається довкола святкового столу. При світлі свічок усі співають якусь колядку, потім всі моляться перед їжею і голова родини складає усім святкові побажання. Після цього члени родини складають побажання один одному. При цьому один в одного відломлюють шматочок облатки. Взаємне ділення хлібом є виразом примирення та любові.

— А чому залишається вільне місце за столом?

— За святковим столом залишається одне вільне місце. На тарілку кладеться облатка. У цьому жесті можна побачити зв’язок з очікуванням Месії під час пасхального седеру у юдеїв. Кожний дім повинен був бути готовим на прийняття Месії до себе. Ми, християни, також очікуємо Христа, Його славного повернення. Сьогодні Він може прислати своїх посланців. Отже, це вільне місце є також приготовано для якогось гостя – бідного, сироти. Приймаючи їх за стіл, ми, згідно зі словами Ісуса, приймаємо до себе самого – Христа.

— А яка історія Вертепу

— Історія стверджує, що ясла Господа Ісуса вже в V сторіччі були перенесені з Вифлеєму до Риму і розташовані у базиліці Санта Марія Маджьоре. На згадку про цю подію “пастирка” (різдвяне богослужіння) у Римі відправляється в цьому храмі біля ясел Ісуса.

Внаслідок цього в Італії народився звичай в день Різдва Христового виставляти ясла на тлі гроту (печери), доповнюючи фігурками св. Марії, св. Йосипа, трьох царів, ангелів, пастухів і різних тварин. Але найбільша заслуга в поширенні звичаю будування ясел на тлі гроту, які на наших теренах стали називатися вертепами, належить св. Франциску з Асижу і його духовним нащадкам. Сучасник святого, св. Бонавентура, розповідав, як за три роки до своєї смерті св. Франциск замислився над тим, як освіжити пам’ять народження Дитятка Ісуса і як це зробити з найбільшою урочистістю, щоб розбудити дух побожності... Він попросив принести сіна до гроту, привів вола і осла, і потім покликав братів. Зібрались люди і залунали пісні. Слуга Божий побожно став на коліна перед яслами, заливаючись сльозами і сяючи радістю, св. Франциск прочитав Євангеліє. Потім виголосив проповідь про народження Втіленого Бога...

У Середньовіччі звичай будування ясел або вертепів, початок якому було покладено в V ст., поширився в усій Європі.

— Розкажіть про різдвяні вистави

— У середні віки зародилась ще одна різдвяна традиція — доповнювати “німі” вертепи, виконані в пластиці, театралізованими виставами. Спочатку вони проводились в храмах у дуже простій формі і служили ілюстрацією до євангельських текстів, але потім виросли до багатих за формою і змістом сценічних дій, які завжди користувались великою популярністю. У ХVІІІ столітті з’явились і лялькові вистави. З того ж ХVІІІ століття до наших часів дійшло 20 різних текстів різдвяних вистав, які ставились у храмах.

— Спів колядок

— Під кінець вігілійної вечері уся родина колядує. Колядки – це релігійні пісні, які оспівують Різдво Христове. Кожний народ має свої неповторні колядки. Деякі з них стали міжнародними, наприклад “Stille Nacht” (Тиха ніч).

Слово “коляда”, латинською мовою “calendae” (календи), означає перший день місяця. В античному Римі січневе “календе” розпочинало новий рік. Перші дні нового року святкувались дуже урочисто, поширився звичай у ці дні приходити один до одного з відвідинами та складати побажання.

Християни цей звичай поєднали з Різдвом Христовим. Колядники, згуртувавшись, йдуть від хати до хати, співаючи колядки та щедрівки та несучи побажання благодаті Божого благословення для дому господарів. Хазяї, зі свого боку, обдаровують колядників дрібними подарунками.

— А чому на Різдво роблять подарунки?

— Під час Різдва Христового ми очима віри споглядаємо на найбільший Дар нашого Небесного Батька – на Його Втіленного Сина, на Ісуса Христа. Наслідуючи, отже, Бога Отця, і ми під час урочистості Різдва Христового бажаємо відкрити своє серце та руки у жесті обдаровування інших радістю. Деякі складають свої подарунки під різдвяною ялинкою, деякі ховають їх у шкарпетки, а деякі просто обмінюються своїми презентами. Для вірян найважливіше – подарувати у цей день іншим крихту свого серця, щоб якомога більше уподібнитись доброму Богу, котрий заради любові до людей зіслав на світ Свого Сина.

— Розкажіть про Різдвяні богослужіння, які їх особливості?

— Різдво Христове розпочинає опівночі нічна різдвяна Служба Божа. Завдяки Літургії віруючі духовно єднаються з пастирями, яким було явлено про прихід Божого Сина на землю. У цю ніч під час Літургії читається Євангеліє про цю подію. Саме з цього приводу нічна різдвяна Служба зветься “пастиркою”.

“Пастирка” спочатку правилась лише у Вифлеємі. У VІ ст. цей звичай запроваджено також у Римі. Служба правилась у храмі Санта Марія Маджьоре, де знаходилась імітація Печери Різдва. З Рима традиція нічних різдвяних Божих Служб поширилась на інші регіони. Отже тепер під час кожної “пастирки” всі католицькі храми перетворюються на “духовні Вифлеєми”.

— А що таке Октава Різдва Христового

— З огляду на значення урочистості Різдва Христового, Церква продовжує його святкувати протягом восьми днів. Цей час зветься Октавою Різдва Христового. Перший день Октави Різдва – це 25 грудня, останній – 1 січня. У римській Літургії протягом цих днів згадуються святі, котрих середньовіччя назвало “товаришами Христа”, тобто свідками Ісуса. Це – священномученик Степан, диякон; святий апостол і євангелист Йоан; вифлеємські діти-мученики та деякі інші.

Крім того, Октава Різдва має марійний характер: протягом цього часу ми відзначаємо свято Святої Родини Ісуса, Марії та Йосипа (неділя в Октаві) та урочистість Пресвятої Богородиці (1 січня), котра є заключним акордом Різдвяної Октави.

— Який ранг свята Різдва серед інших свят РКЦ?

— Безсумнівну першість в усьому літургійному році має свято Пасхи, під час якої ми святкуємо перемогу воскресіння Христа над гріхом, смертю і дияволом. Смерть і воскресіння Христа залишаються центром, як проповідування, так і Літургії Церкви. Як початок нашого спасіння ми святкуємо Різдво Христове. Різдво після Пасхи посідає друге за рангом місце, потім слідують усі інші церковні свята.

— Дякуємо за розмову! Радісних і щедрих Вам свят!


Розмовляла Світлана ЯРОШЕНКО,
Київ—Рим, 21 грудня 2007 року




Джерела: РІСУ

Мандрівники Христа Царя

24.12.2011р. Б. / Інтернет-трансляція папських різдвяних богослужінь

 

Користувачі інтернету мають нагоду переглянути он-лайн трансляцію різдвяних богослужінь під проводом Папи Бенедикта XVI, а також благословення Urbi et Orbi.
 

Нагадаємо, що Св. Літургія 24 грудня розпочнеться о 22.00 за римським часом (23.00 за київським часом). Наступного дня о 12.00 (13.00 київського часу) Бенедикт XVI уділить традиційне благословення «Urbi et orbi» (Місту і світу) з центральної лоджії базиліки св. Петра.

Трансляцію урочистостей можна переглянути на Ватиканському плеєрі, на новинному ресурсі news.va та на вебсайті Ватиканського Радіо.

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

24.12.2011р. Б. / Богослова без віри не існує

 

Наприкінці листопада у Ватикані відбулися засідання Міжнародної богословської комісії. ЇЇ членом є о. проф. Єжи Шимік з Люблінського католицького університету, який брав участь у засіданні. Він окреслив теми, над якими працювала Комісія, що стосувалися богословів та богослів'я.

Загальна програма засідання Міжнародної богословської комісії стосувалася трьох тем.

Перша тема – статус богослів'я і його становище сьогодні. Це була спроба відповісти на питання: Як бути і що таке богослов'я?

Друга тема – соціальна доктрина Церкви. Проект, який все ще не до кінця опрацьований.

А третя тема, яка перебуває в проміжній стадії, стосується монотеїзму сьогодні.

Насправді це спроба відповісти на питання: Яке майбутнє монотеїзму? Що спільного мають монотеїзми: єврейський, мусульманський та християнський? У чому різниця між ними? Чи існує якийсь спільний фронт? Як відбивати атаки, які множаться і звинувачують монотеїзм у насильстві у світі?

Теми, пов'язана з теологією, з'явилися у жовтні 2004 року і зараз успішно закінчується робота над ними. Документ, який випрацює Комісія, піде на опрацювання до Конгрегації Доктрини Віри, до Папи, а лише потім набуде чинності.
Ким є богослов сьогодні?

Богослов перш за все є християнином. Кимось, кого «викрав» Христос. Він йде за ним, але існує специфічність цієї дороги, цього християнського покликання par excellence. Це покликання, що полягає в інтерпретації, поясненні, раціональному поглибленні одкровення, яке було прийнято у вірі. Богослов – не є релігієзнавцем. Робота його розуму не обмежується інтелектуальними зусиллями. Богослова без віри не існує. Богослів'я є тією дисципліною, поряд з іншими сестрами-наука, яка у своєму основному, «когнітивному мішку», окрім розуму повинна обов'язково включати віру.

Яке ставлення богослова до єрархії? 

Богослів'я «живе» в середовищі Церкви, тому що воно потребує віри. Церква не є перешкодою для богослів'я, навпаки, Вона у цій ситуації є «тим, чим вода є для риби».

Історія християнства має 20 століть, включаючи не завжди ясні моменти. Проте необхідними є погляди в таких ракурсах: богослів'я і Церква, богослов і єпископ, Учительський Уряд Церкви і мужні богословські дослідження. Вони є союзниками, і вони говорять одне і те ж, і вони не конкуренти – саме це дуже важлива перспектива.

Медіа і богослів'я

Інколи ЗМІ шукають сенсації і пропагують якесь богослівя, яке випереджає Учительський Уряд Церкви, треба пам’ятати, що не засоби масової інформації мають останнє слово щодо тієї реальності, якою є богослов'я.

Яка роль Міжнародної богословської комісії і документів, складених нею?

Джерела документів Комісії подвійні: пропозиції Папи або Конгрегації Науки Віри та ідеї богословів, що належать до цієї Комісії. Так протягом багатьох років народжувались теми, питання, документи. Згодом Комісія ініціює зустріч богословів з усіх континентів, з різних культур, різних поглядів на реальність Церкви.

Чи нашому світові загрожує багатобожжя?

Повернення різних нео-язичницьких теорій і практик є реальністю в постмодерністському світі, або, як дехто каже, що «пост пост-модерністському». Це тенденція, яка багато в чому виявляється у західній культурі, і в південноамериканській, і африканській, і азіатській культурах. Монотеїзм відповідає за істину в житті великих культур людства в і в житті кожної окремої людини. Зрештою, тільки правда – це слова самого Ісуса – може звільнити нас: Ви пізнаєте правду, а правда зробить вас вільними.

Боротьба християнського богослов'я за відновлення світла монотеїзму, щоб очистити його від обвинувачень, це велика битва за майбутнє людини, майбутнє світу, майбутнє культури. Політеїзм не є толерантним, відкритим для спілкування, це всього лише видимість. Де в минулому царювало багатобожжя, завжди приносились людські жертви, там завжди остаточною жертвою була людина. Це можливе майбутнє багатобожжя: що будуть практикуватися людські жертвопринесення. Чи  ми говоримо про евтаназію, аборти, або будь-які інші форми знищення людини.

Фінальна битва ведеться за майбутнє людства. Ми впевнені в цьому як християни. Якщо правда, що Бог створив світ, що все обертається навколо Нього, то питання нашої віри не обмежується нашою власною «ризницею», але стосується всіх і всього.

Чи атеїзм може бути прихованим багатобожжям?

Так, оскільки  людина за своєю природою істота релігійна, хоче вшанувати джерело і мета свого життя, то якщо вона не пізнає істинного Бога, на це місце поставить будь-що інше.

Однією з важливих тем Міжнародної богословської комісії є соціальна доктрина Церкви.

Ця тема в зародковому стані. У своїй енцикліці Caritas in veritate Папа Бенедикт ХVI геніально висвітлив чимало складних питань. Однак Комісія розважає, чи можливою є зараз для відновлення сучасної Церкви діяльність церковних спільнот, яка б відповідала потребам XXI ст. Зараз відмирають деякі спільноти минулого сторіччя. Це головним чином тому, що, ймовірно, закінчилася потреба в тих харизмах, які вони мали, а бракує зовсім інших харизм. Оскільки у соціальному становищі змінено багато вимірів. Це питання буде складати суть документа, який має на меті випрацювати комісія.

За матеріалами radiovaticana.org


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

23.12.2011р. Б. / «Служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові»

 

Інтерв’ю з новим правлячим архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, владикою Ярославом (Прирізом)

– Преосвященний владико Ярославе, наприкінці жовтня 2011 р.Б. було оголошено, що Ви стали наступником владики Юліяна (Вороновського) на престолі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. 24 грудня – Ваша інтронізація. Якими будуть особливості Вашого єпископського служіння? Чи маєте Ви програму душпастирювання, яку будете втілювати як новий єпархіальний єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

– Звичайно, що я маю певні задуми. Дозвольте привідкрити перед Вами свою маленьку «таємницю» (сміється).

Ця програма йтиме у руслі прийнятої ще у 2006 році Синодом наших єпископів стратегії розвитку нашої Церкви, котра сформульована дуже лаконічно і, водночас, глибоко: «Святість об’єднаного Божого люду». Нещодавно, на черговому Синоді 2011 р. Б., вона була деталізована через програму «Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом». Спробую дуже загально окреслити суть мого душпастирювання.

Люблю повторювати, що після страшної «епідемії більшовизму», яка позначилась на нашій історії, культурі, суспільстві, нам сьогодні важливо відроджувати історичну пам’ять, відбудовувати матеріальні храми, але найважливішим є відновити нерукотворний храм – людину. Треба привести її до Бога, допомогти усвідомити своє високе християнське покликання та діяти згідно з Ним…

І у Вселенській Церкві, і у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві сьогодні багато говориться про євангелізацію, а зокрема, про нову євангелізацію. Йдеться про необхідність євангельської проповіді як серед тих, хто її ще не чув, так і серед так званих «номінальних» християн, тобто тих, котрі були охрещеними, але рідко або й ніколи не відвідують церкву. У цьому контексті, думаю, треба зробити все, щоб духовенство, тобто ті, до кого передусім звернена заповідь про євангелізацію, якнайуспішніше сповнювали свою місію. Христос і його учні є гарними вчителями для нас. Не забуваймо, що апостоли пішли активно проповідувати Добру Новину після того, як під час молитви у Єрусалимі зодягнулись силою Святого Духа. Тому, думаю, треба зробити все, щоб ми сповнювались Святим Духом – освячувались. Святі християни будуть найуспішнішими місіонерами та євангелізаторами, адже у нашому народі справедливо кажуть, що «слово зворушує, а добрий приклад порушує до дії». Тому, як це робив і мій попередник на єпархіальному престолі – преосвященний владика Юліян (Вороновський), продовжуватиму наголошувати на важливості молитви, особистої та літургійної, в житті кожного християнина, зокрема духовенства.

В особі владики Юліяна ми маємо живий приклад того, як молитва виливається в активне і ефективне душпастирювання. Хто зустрічався з нашим дорогим владикою, знає, що він «муж молитви». Переконаний, що саме завдяки цьому йому вдалось так багато зробити за 17 років свого архиєрейського служіння тут, у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Владика Юліян освятив багато новозбудованих храмів, рукоположив чимало священиків. У 1996 році заснував Дрогобицьку духовну семінарію та Катехитичний інститут, щоб забезпечити єпархію священнослужителями, катехитами, дяками та регентами... За умови, що на початках, з виходом нашої Церкви з підпілля відчувалася гостра недостача належної душпастирської опіки, стараннями владики було значно покращено таку ситуацію. Мені належить продовжувати та розвивати досягнуте моїм попередником. Проситиму владику допомагати в цьому порадою та молитвою.

Отож, як я вже сказав, молитовне і таїнственне життя є невід’ємним чинником. Причому наголошую, що маю на увазі ту духовність, яка відповідала б ідентичності нашої Церкви, котра є східною Церквою візантійсько-київської традиції. Дбатиму, щоб ми постійно пам’ятали про це і так будували своє життя і розвивали діяльність. Водночас не можна забувати, що для успішної євангелізації треба мати ефективні середники і методи. Над цим, думаю, маємо багато працювати і на академічному, і на практичному рівнях. Ідеться про належну підготовку священиків і катехитів, про наукові конференції, котрі охоплювали б не тільки священиків, але й мирян (адже кожен покликаний зростати у свідомості своєї віри, не лише священики)...

Хочу наголосити, що священик особисто відповідальний за катехизацію на довіреній йому парохії: ні катехит, ні будь-хто інший не звільняє його від цього служіння. Переконаний, що слід розвивати парохіяльні суботні та недільні школи, вивчати можливості створення загальноосвітніх церковних шкіл… Думаю, що потрібно продовжити і розвинути позитивні напрацювання у душпастирстві молоді не тільки на деканальному та єпархіальному, але й на парохіяльному рівнях...

Вважаю, що треба активніше працювати над академічним, медичним, військовим, в’язничим капеланством. Не можна оминати й соціальну сферу… Оце ті, далеко не всі, ділянки, на яких думаю зосередити свою увагу. Водночас я відкритий на пропозиції і готовий піти назустріч кожному, хто запропонує такі методи душпастирства, які будуть ефективними для здійснення тих високих цілей, котрі перед нами ставить Бог і Церква.

– Завтра студенти нашої семінарії звершуватимуть своє священиче служіння серед вірних нашої Церкви? Чого від них у виконанні цього завдання очікує Церква, а зокрема Ви, як правлячий архиєрей Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

– Ви знаєте, що у вересні 2011 р. Б. в Бразилії відбувся Патріарший Синод нашої Церкви, на якому єпископи УГКЦ, зібрані з усіх континентів, прийняли програму розвитку і діяльності нашої Церкви на 10 наступних років під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Якщо уважно проаналізувати, то побачимо що весь її зміст справді виражений у назві. Всі напрями життя і діяльності нашої Церкви – освіта, катехизація, праця з молоддю, мирянами тощо – дійшли до спільного знаменника: побудова живої парохії. Уся Церква, зокрема й семінаристи, вже тут, у стінах семінарії, і незабаром на парохіях – покликані остаточно втілювати цю програму в життя.

Маємо пам’ятати, що парохія – це не лише храм, де ведуться богослужіння. Не можна обмежувати душпастирювання лише звершенням треб і богослужінь. Тому звертаюся до майбутніх душпастирів: «Пам’ятайте, священик – не просто культовий служитель. Завданням усієї парохії і кожного її члена є зберігати, розвивати і передавати свою християнську віру, котру ми отримали у Таїнстві Хрещення. Чувати над цим і є завданням священика».

Його парохіяльне душпастирське служіння має охоплювати дуже різні сфери – навчання, катехизацію, соціальне служіння, творення атмосфери єдиної родини тощо. У кожній із цих ділянок священик має бути взірцевим добрим батьком, справжнім духовним отцем і порадником. Якщо парохіяльне життя буде функціонувати саме так, то церковна громада стане міцною і під проводом свого пастиря успішно відповідатиме на виклики сучасного світу, її членам не будуть страшні загрози різних сект, вони не дадуть себе обдурити різними примарними обіцянками... Тому, користаючись нагодою, закликаю Вас, дорогі семінаристи, належно використовувати Ваш «семінарійний час», щоб бути відповідно підготованими до цього великого покликання – будувати живу парохію.

– Думаю нашим читачам буде цікаво дізнатись про Ваш шлях до священства. Скажіть, будь ласка, що спонукало вас стати священиком? Хто допомагав Вам розвивати покликання?

– Найперше – це моя родина. Роль мами у моєму покликані була підставовою, бо, завдяки їй, я пізнав Бога, що згодом дало мені можливість посвятитись Йому на служіння. Тому щиро вдячний своїм батькам за те, що вони своїм повсякденним життям проповідували мені віру в Бога.

Пригадую, що бажання стати священиком зародилося у мене ще у дитячому віці. Я мав нагоду особисто зустрічатися і спілкуватися з підпільними греко-католицькими священиками, бо вони часто відвідували нашу родину: служили святу Літургію, провадили катехитичні науки. Часто з мамою їздив туди, де відбувались греко-католицькі богослужіння… Під час підготовки до першої Сповіді, виявив бажання стати священиком. Мій сповідник сказав: «Сину, для того, щоб бути добрим священиком, потрібно в тому намірі багато молитися». Ці слова глибоко запали мені в душу. Пам’ятаю, що після цього я з радістю та захопленням сказав своїй матері, що хочу стати священиком. У відповідь вона обійняла мене і, заплакавши, сказала: «Молися, сину, в цьому намірі, і я теж буду молитися».

У більш зрілому віці мав нагоду й далі підтримувати зв’язки з підпільними священиками. Серед тих, хто вагомо вплинув на формування мого священичого покликання, можу назвати отців редемптористів: Миколая Куця, Володимира Мицака, Михайла Волошина, а також о. Степана Яворського, митрополита Володимира (Стернюка), владику Филимона Курчабу... Завдяки їм я ближче познайомився з катакомбною УГКЦ, з підпільною семінарією. Мене захоплювала і надихала їхня духовність, простота, душпастирська активність, жертовність... Так у мене визріло остаточне рішення стати семінаристом переслідуваної Церкви. З огляду на переслідування, про моє навчання в семінарії не повинні були знати навіть мої батьки... Мама дізналася про моє навчання найшвидше, а батько і брати – після дияконських свячень. Решта ж родини уже тоді, коли побачили мене у фелоні під час першої Літургію у звичайній хаті у 1988 році.

Тому дуже велику роль у моєму рішенні стати священиком відігравали особи, котрих мені посилав Господь. Це – моя родина, передусім мама, а також підпільні греко-католицькі священики та миряни.

Для мене визначальними є євангельські слова: «Пізнайте правду і правда визволить вас» (пор. Йо. 8, 32). У ті часи правда була замовчуваною, переслідуваною, депортованою в Сибір, розіп’ятою... Вважав, що у такій ситуації священик своїм служінням може багато допомогти народові, подати йому ключ до свободи, а тим ключем, безперечно, є Христос – «Дорога, Правда і Життя» (Йо. 14, 6). Я був переконаний, що наш народ, духовно переживши Христове воскресіння, воскресне й сам, звільнившись від поневолення різними фальшивими ідеями. Тому служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові.

– Що означає Ваш єпископський герб?

– Як і кожен єпископ, за давньою традицією я також постарався, щоб мати особистий герб. З одного боку, він вказує на моє походження, а з іншого – на покликання під час єпископського служіння.

Якщо дуже коротко, то елементи герба означають наступне: на великому щиті по центрі на червоному полі розміщений архистратиг Михаїл у срібних обладунках – це покровитель Бескидів і жителів Карпатських гір – території, звідки я родом та на якій розміщена велика частина нашої єпархії. Архистратиг Михаїл тримає у лівій руці маленький щит, на якому намальовані дев’ять топок солі. Це – символ Дрогобича, осідку нашої єпархії.

У лівому верхньому куті великого щита – лілея, символ Богородиці; три зірки, що її оточують, вказують на її Пренепорочність – дівоцтво перед, в час і після народження Ісуса Христа. Богородична духовність особливо близька мені як тому, котрий належить до чину оо. Редмптористів, які з великою побожністю відносяться до Пресвятої Діви Марії, так і тому, що Богородиця, Матір Церкви, рівно ж є покровителькою українського народу і, зокрема, нашої єпархії, у якій знаходиться декілька марійських чудотворних святинь. У правому куті великого щита – хрест, спис і губка. Це – символ Голготи, на якій сталося відкуплення світу через страждання, смерть і воскресіння Господа Ісуса. Це – символ розіп’ятої, переслідуваної катакомбної УГКЦ, у якій формувалося моє священиче покликання. Крім того, це також символ герба чину Найсвятішого Ізбавителя. З цієї монашої спільноти наша Церква покликала мене на єпископське служіння. На синій стрічці під великим щитом на полі мантії написаний мій девіз: «Любов і служіння». «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому», – говорить євангелист Йоан (1 Йо. 4, 16). Тому у слові «Любов» сконцентроване все Святе Письмо, Божі Заповіді та християнські чесноти. У цьому єдиному слові окреслено покликання людини. Якщо людина глибоко пізнала Бога, вона завжди ділиться цим, свідчить про це, служить Богові і ближнім… Думаю, що у цьому – сенс покликання бути священиком, чи єпископом: любити та служити Богові і ближньому. По всьому полі мантії розміщені язики полум’я. Вони символізують подію Зіслання Святого Духа. Щоб надто не заглиблюватися у пояснення сенсу цього знаку на моєму гербі, просто зацитую відому літургійну стихиру: «Усе подає Дух Святий: пророків посилає, священиків удосконалює, неграмотних мудрості навчає, рибалок богословами появляє, і єднає всю церковну спільноту» (стихира на «Господи візвав» Вечірні Зіслання Святого Духа).

– Владико, дякувати Богу, сьогодні наша Церква втішається свободою. В порівнянні з іншими країнами світу, Україна не відчуває браку священичих покликань. Водночас, якщо порівняємо статистику в Україні і світі (навіть в тих, котрі, як кажуть, дуже секуляризовані), то легко зауважимо, що в нас не так багато священиків. Наприклад, у США один католицький священик на 1800 вірних, в Іспанії – трохи більше 1700. Щодо України блаженніший Святослав називав таку цифру – 1 священик на 2400 осіб. Що наша Церква планує зробити, щоб виправити таку ситуацію?

– Ви маєте слушність. В Україні зараз менше священиків на душу населення, навіть порівняно з довоєнним періодом. І це враховуючи те, що на сьогодні наша Церква представлена набагато ширше територіально! Тому мені дивно, а навіть боляче чути заяви, на зразок: «Нам більше не треба священиків», чи «Навіщо нам ця семінарія»… Під час останнього Синоду єпископів Блаженніший Святослав також піднімав цю проблему. Він навів нам, єпископам, висновки наукових досліджень, згідно з якими, для ефективного душпастирювання священика його паства має складатися максимум з 500-1000 вірних. Тільки у такому випадку ми справді можемо говорити, що священик може оптимально дбати про парохію, принаймні знати імена своїх парохіян, розуміти їхні проблеми, чувати над їхніми болями і радостями... Це – справжній виклик для нас.

Дякувати Богові, Господь поблагословив нашу Церкву священичими покликаннями. Не можна нехтувати цим Божим даром. Треба його належно приймати і плекати. Це, думаю, також входить у програму розвитку і діяльності нашої Церкви, про яку я згадував. Адже про яку живу парохію можна вести мову, якщо вона не матиме священика, котрий зможе на ній душпастирювати і її «оживляти»?!

Ми зараз говоримо про нашу Церкву в Україні. Але не забуваймо, що наші вірні присутні в усьому світі. На жаль, не всі вони мають змогу отримати належну духовну опіку, в тому числі і через брак священиків… УГКЦ в Україні може і повинна допомогти вірним на поселеннях, бо вони її діти і за них вона є відповідальною.

Знаю, що Ваш часопис читають наші вірні та священики. Тому, користаючись нагодою, хотів би сьогодні ще раз нагадати усім нам про потребу всіляко підтримувати нашу семінарійну освіту. Від кожного з нас залежить, якою буде наша Церква в майбутньому, яких матиме провідників та душпастирів.

– УГКЦ, в тому числі вустами свого Предстоятеля блаженнішого Святослава, велику надію сьогодні покладає на молодь. У нашій семінарії навчаються передусім молоді юнаки, котрі готуються стати священиками. Наш часопис читає багато молоді. Знаємо, що Ви тісно стикалися з молоддю у своєму душпастирському служінні. Як Ви вважаєте, якими на сьогодні є найбільші спокуси для молодого юнака, котрі, можливо, перешкоджають йому вступити у семінарію? Що позитивного є у нашій молоді?

Було б великим перебільшенням ідеалізувати сучасний духовний стан людського суспільства, в тому числі й українського. Наша молодь також живе у непрості часи, наражається на різноманітні спокуси. Неналежні моральні авторитети, корупція, хабарництво, моральна розгнузданість – це навіть неповний перелік тих небезпек, у які вона може легко впасти. За тотального диктату засобами масової інформації певного способу життя і поведінки (часто-густо не те, що далеких від християнства, а навіть ворожих до нього) молодь ризикує усвідомити, що ці небезпеки насправді зовсім не є небезпеками, а нормою, або навіть зразком для наслідування…

Проте я не хотів би аж занадто згущувати фарби. Це не було б виправданим. Хочеться відзначити, що мене приємно вразив той факт, що молоді люди мають досить стійкий імунітет до усього цього. Багато юнаків і дівчат не дозволяють спокусити себе другорядним, а вміють розпізнати зло, вибрати добро і відстояти свій вибір. Тут маю на увазі не лише тих, хто вступає у семінарію чи монастир, а й тих, хто, незважаючи на всі труднощі, намагається серед оточуючих їх людей бути справжніми християнами.

Хочеться також відзначити оптимізм та ентузіазм нашої молоді, її вміння, незважаючи на всі труднощі, бачити в майбутньому позитиви. Це додає їй сил діяти і змінювати життя на краще. Це те, чого так бракує сьогодні українському суспільству, розчарованому економічними труднощами та політичними баталіями. Тому завдяки цим позитивним рисам сучасних молодих людей – і тих, хто вступає у семінарію, чи монастир, тих, хто вибирає іншу дорогу життя – я бачу досить обнадійливе майбутнє і для нашої Церкви, і для нашої держави.

Водночас вважаю за потрібне сказати, що це обнадійливе майбутнє буде можливим, якщо всі ми, а особливо молоді юнаки і дівчата, у котрих закладено великий потенціал, не сидітимуть, склавши руки, а активно розвиватимуть і помножуватимуть Богом дані нам таланти. До цього й закликаю нас усіх.

– Красно дякуємо за розмову і просимо Вашого благословення, Преосвященний Владико!

– І вам щире спасибі за гарну нагоду спілкування.

У цьому навчальному році (2011-2012) Дрогобицька духовна семінарія святкує 15-тиліття з часу заснування. Тому вітаю усіх семінаристів, викладачів, виховників, усіх працівників семінарії з цим маленьким ювілеєм. Бажаю розвивати і помножувати ті здобутки, котрих семінарії вдалося осягнути за ці роки.

Розмовляв Роман Андрійовський, головний редактор часопису ДДС «Слово»

Опубліковано у: «Служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові».


Інтерв’ю з новим правлячим архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, владикою Ярославом (Прирізом)// СЛОВО № 4 (48) 2011, с.2-7.

Джерела: dds.edu.ua

Мандрівники Христа Царя

22.12.2011р. Б. / В УАПЦ спростовують заяву Київського Патріархату про зрив переговорів і збирають Архиєрейський Собор

 

16 грудня з благословення блаженнійшого Мефодія (Кудрякова), митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви, преосвященний Володимир, єпископ Вишгородський і Подільський, вікарій Київської єпархії, очолив та провів планові збори духовенства Київської єпархії УАПЦ. На зборах піднімалося питання єдності Українського Православ’я у зв’язку з останніми церковними подіями. Було засвідчено волю і бажання вірних та духовенства до об’єднання з УПЦ МП та УПЦ КП. При цьому єпископ Володимир спростував заяву Київського Патріархату про те, що керівники УАПЦ «своїми діями втретє за останнє десятиліття зірвали процес об’єднання УПЦ КП та УАПЦ в єдину помісну Православну Церкву», повідомляє кореспондент "Релігії в Україні" з посиланням на Uaoc.net.

На зборах духовенства Київської єпархії УАПЦ наголос був поставлений на взаємному всепрощенні образ і заборон. Учасники події висловлювалися за євхаристійне єднання з УПЦ МП та УПЦ КП.

Єпископ Володимир спростував «Звернення Священного Синоду УПЦ КП до архієреїв, духовенства і віруючих УАПЦ щодо об’єднання» про те, що блаженніший Мефодій, Предстоятель УАПЦ та Голова комісії для ведення діалогу про об’єднання митрополит Галицький Андрій «своїми діями втретє за останнє десятиліття зірвали процес об’єднання УПЦ КП та УАПЦ в єдину помісну Православну Церкву».

Єпископ Володимир оповістив духовенство Київської єпархії, що Комісією вироблений спільний документ і поданий на розгляд Предстоятелів, де зазначається, що переговори про об’єднання без Московського Патріархату будуть не всезагальними; об’єднання треба робити досить обережно, не ображаючи духовенство та вірних; сторони, що об’єднуються, зберігають повністю свою адміністративно-канонічну структуру за прикладом РПЦ (Зарубіжної); відродження УАПЦ визнається з 1921 р., визнаються канонізації святих УАПЦ та УПЦ КП; хіротонії єпископів та священиків визнаються обома Церквами – як то визнано у Вселенській Патріархії (без досвячення чи пересвячення).

У документі про об’єднання також зафіксовано прохання до Предстоятелів Церков, щоб вони уневажнили взаємні образи та заборони, остаточно визначились з обох сторін про Предстоятельство.

Більш ніж дивним, на думку духовенства УАПЦ, є «Звернення Священного Синоду УПЦ КП до архієреїв, духовенства і віруючих УАПЦ щодо об’єднання». Якби не повідомлення про «Звернення» на офіційному сайті УПЦ КП про зрив переговорів, його можна було б назвати фальшивкою або ж провокацією, наголосив єпископ Володимир. Якщо ж звернення виголошується офіційно, то, на переконання єпископа Володимира, це може бути розцінено як заклик до війни, ворожнечі, нестабільності у суспільстві, небажання до об’єднання, ворожості до української держави та українського народу.

За кілька днів до зборів духовенства Київської єпархії преосвященний Герман, єпископ Чернівецький і Хотинський УАПЦ, дав коментар з приводу великого резонансу у ЗМІ, викликаного повідомленнями про зупинення на невизначений термін роботи комісій по діалогу УАПЦ з УПЦ КП.

«Я глибоко вражений коментарями прихильників Київського Патріархату на сайті УАПЦ, та в інших інтернет-виданнях, присвяченим повідомленню про припинення переговорного процесу між УАПЦ і УПЦ КП, - заявив єпископ Герман. - Ті, котрі ще вчора підписували заяву про те, що потрібно забути і простити одне одному колишні образи – сьогодні виливають тони багнюки на УАПЦ, нашого Предстоятеля і єпископат… Де Ваша, шановні, братська любов? Не так давно архієреї УПЦ КП приходили до нас на Архієрейський Собор, обнімали нас усіх, «солодко говорили і м’яко стелили», а сьогодні готові розтоптати і розіп’яти…Складається тверде враження, що як дехто ненавидів саме слово “Автокефалія” колись, так само ненавидить його і сьогодні. Нашу Церкву-Мученицю нищили вже не раз, але ми з Божою допомогою вистоїмо!»

Як повідомили у прес-службі Предстоятеля УАПЦ, у пятницю, 23 грудня, о 10.00 год. в приміщенні Патріархії УАПЦ міста Києва відбудеться чергове засіднаня Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви. Очікується присутність всіх архиєреїв цієї Церкви. На порядку денному вочевидь буде стояти питання виходу з кризи у стосунках між УАПЦ і УПЦ КП.

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

22.12.2011р. Б. / Невдовзі у Церкві з’являться нові блаженні та святі

 

У понеділок, 19 грудня, Папа Бенедикт XVI затвердив декрети, що стосуються деяких канонізаційних та беатифікаційних процесів. 

 

Серед них – визнання семи чуд, здійснених за заступництвом блаженних, які невдовзі будуть проголошені святими, та п’ятьох чудес за заступництвом кандидатів на беатифікацію. Між ними – чотири священики, двоє з яких вже проголошені блаженними, п’ять черниць, дві з яких блаженні, та троє блаженних мирян. Однією з них є блаженна Катері Текаквіта, дочка вождя північноамериканських індіанців, яка померла 1680 року в Канаді й після канонізації буде першою святою з-поміж корінних народів Північної Америки. 

Чотири декрети є ствердженням мученицької смерті за віру. Це процеси швейцарського священика Ніколи Руски, вбитого з ненависті до віри у 1618 році, та три процеси, які стосуються 39 мучеників, що загинули в роки громадянської війни в Іспанії в першій половині ХХ століття. 

Сім інших декретів стосуються визнання героїчності чеснот одного священика, п’яти черниць та однієї мирянки. Між ними є уродженка Шепетівки (тепер – Хмельницька область в Україні) Слугиня Божа Маргарита Лукія Шевчик, засновниця Згромадження Дочок Страждальної Божої Матері, члени якого відомі як Сестри Серафітки.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО

21.12.2011р. Б. / Любомир Гузар вважає, що в Україні немає справжніх олігархів

 

Колишній глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир ГУЗАР вважає, що в Україні немає олігархів, адже «олігархія – це тип урядування, де багаті люди керують державою, але керують у справедливий спосіб».

 

Таку думку він висловив під час презентації своєї нової аудіокниги «Суспільство і бізнес».

 

Л.ГУЗАР навів приклад Венеції, де були справжні олігархи. «Венеція – то була країна олігархів. Олігархи – багаті люди, але які люблять, шанують свою державу, свій нарід і працюють на його користь. Те, що ми маємо, навіть негарно називати їх олігархами. Це є скоробагаті люди, які накопичили кошти з різних причин, у різні способи. Як вони це зробили – не моя справа судити. Вони скоро накопичили майно, але мають величезну трудність, вони не вміють бути багатими».

 

Водночас, вважає він, багатство є «великою спокусою і може довести нас до гріха, але не обов’язково, бо саме в собі воно не є гріх».

 

На думку Блаженнішого, наявність великої кількості грошей не робить людину насправді багатою. «Ці нові українці, нувориші, які щойно нагромадили кошти і не знають, що з цим робити, вони якось хочуть себе проявити, показати іншим, що вони є хтось, бо мають прекрасні будинки, люксусові машини, але остаточно в душі та людина пуста, нічого собою не представляє. Людина справді багата – не є багата тільки майном, але багата також духом. Вона свідома того, що багатство – це є Божий дар, і що багатство не є початком усього. Така людина завжди намагатиметься духовно рости, вона вміє поводитися, уміє пошанувати ближнього, навіть людину дуже-дуже скромну, убогу», – переконаний блаженніший.

 

Він розповів, що коли був студентом, працював у готелі, приймав гостей, коли ті приходили реєструватися. «Тоді я навчився, навіть особливо не стараючись, розуміти різних людей. Люди, які справді багаті - дуже чемні, розумні, не пхалися, як була якась трудність, терпеливо вислуховували, були готові почекати… Коли приходили люди скромні, без великих коштів, вони також дуже чемно, терпеливо реєструвалися. Ставлення до мене було дуже приємне. Але як приходив такий скоробагатий, одразу страшні вимоги, моментально все робіть для нього, бо він прийшов, приїхав великим автом, бо йому, який має багато грошей, треба все й одразу. Одним словом, поводилися дико, скажу вам щиро. Таких видно здалеку», – зауважив Блаженніший Любомир.

 

За його словами, до нього час від часу приходять люди, які хочуть його «підкупити», але він ніколи для себе не приймав «фінансових дарів», а якщо приймав, то одразу попереджав, що скерує це на певну церковну чи соціальну потребу.

 

В аудіокнизі «Суспільстві і бізнесі» екс-глава УГКЦ ділиться зі слухачами думками щодо таких ключових тем: «Про протидію економічній несправедливості», «Про олігархів», «Про моральну освіту багачів», «Про співіснування багатих і бідних», «Про зв’язок між гідністю і власністю» та «Про благодійність».

 

«Аудіокнигу «Суспільство і бізнес» можна придбати у храмах УГКЦ по всій Україні, на полицях мережі книгарень «Є», а також замовити в Інтернет-крамниці «Наш формат».

 

Як відомо, колишній глава Української греко-католицької церкви має у своєму доробку трилогію аудіокниг під загальною назвою «Три дороги». Її перша частина вийшла у січні 2009 року, друга – у квітні 2010 року, третя – у січні 2011 року. Назви цих аудіокниг: «Дорога до себе», «Дорога до ближнього» та «Дорога до Бога».

Джерела: УНІАН


Мандрівники Христа Царя