29.06.2018р. Б. / Поминальна молитва на Личаківському кладовищі

Цієї суботи, 30 червня 2018 р., об 11:00 год. на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища відбудеться поминальна молитва за загиблими Героями Російсько-Української Війни та Небесної сотні. Молитву очолять військові душпастирі Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ.

З благословення владики Ігоря, Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ, останньої суботи місяця об 11.00 год. на Личаківському кладовищі, на місці поховання Героїв РУВ та Небесної сотні, капелани Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла служать панахиду.

Запрошуємо усіх мешканців міста Львова якнайчисельніше долучитись до спільної молитви та своєю присутністю вшанувати пам’ять наших Героїв! Вічна їм пам’ять!

Джерела:     kapelanstvo.info

Воїни Христа Царя

27.06.2018р. Б. / Свмуч. єп. Миколая Чарнецького та інших новомучеників УГКЦ

Священномученика єпископа Миколая Чарнецького та інших новомучеників УГКЦ

Тропар, глас 4: Як посланець найвищого престолу і послідовник Мироотця одноіменного,* Ти був апостолом об'єднання впродовж усього свого життя* і задля його визнання постраждав в темниці.* Прожив побожно серед святителів, як пастир розсіяних овець,* сам-один таємно захищав Ти зболену Церкву.* Вилікуй наші болі молитвою за нас, Миколає найсмиренніший. 

Кондак, глас 3: 3 убозтва і низького стану виніс Тебе Христос* і посадив між князями свого люду.* Спочатку розкрив Твій розум на Божі речі* і спрямував Тебе Спаситель на стежки строгих чеснот* у Своєму чині, яснопромінний Миколає.* Моли Його через роздавання багатьох чудес* прославити багатство Божої благодаті. 

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Миколая Чарнецького і двадцяти чотирьох співмучеників та священномученика Омеляна Ковча призначено святкувати 14 червня (за григоріянським стилем — 27). 

Почитання святих — це справді неоціненний скарб і багатство Христової Церкви. І ствердження святости тих чи инших її членів є ще одним видимим знаком славної та сповненої могутности Божої присутности серед людей. Адже ми віримо в Бога, Який не тільки створив світ з нічого і премудро облаштував його, але стверджуємо також і те, що у Своїй силі й розумі Він ніколи не перестає піклуватися Своїм творінням. Ми віримо в те, що Господь, одного разу ставши людиною для нашого відкуплення і визволення від гріха, продовжує і сьогодні вирівнювати стежки цілого людства тими чудесами і знаками, які Він чинить через тих, на кому видимо спочиває Його величне уподобання. 

Ми живемо в час, коли вірі, яку ми сприйняли як сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, загрожує велика небезпека. Чужий духові християнства, сповнений ненависті і ворожості світ, такий привабливий динамікою своєї калейдоскопічно-невтомної мінливості, напористо вривається до наших спраглих Божого миру і лагідности сердець, сіючи розбрат, підозру, сумніви, непевність, брехню та зраду. 

Як вистояти серед усього цього безладу, як не піддатися спокусі, як затримати у своїх безсмертних душах думку про Бога та віру в Його безконечне милосердя і справедливість? Це питання повинен ставити собі справжній християнин сьогодення, який серйозно замислюється над власною відповідальністю перед Богом за долю майбутніх поколінь. І відповідь на нього, як це нерідко буває, самому важко відшукати. Будучи тільки людьми, ми відчуваємо часом повну безпорадність, а думки чи волі Бога нам часто не дозволяє пізнати та прірва, яка відділяє нас, немічні творіння, від нашого Творця. Чисто по-людськи, ми хочемо навчитися та утвердитися, перебороти власну нерішучість та набратися відваги, підкріплені прикладом та свідченням схожих на нас людей. Схожих своєю неміччю, але які є прикладом у поведінці — силою духа Божого, що його зуміли виробити за допомогою Господньої благодаті. 

Таких людей — сотні, тисячі, десятки й сотні тисяч. Незалежно від того, знаємо ми їх особисто чи ні, незалежно від нації і народу, до яких вони належать, незалежно від того особистого, чим вирізнялися вони за свого земного життя перш, аніж Господь з'єднав їх з собою воєдино, вони радо відгукуються на наші до них прохання про заступництво, бо саме на це і настановив їх перед Своїм престолом Всемогутній. Але не менш цінним є для нас і свідчення їхнього життя, сповненого Розп'ятим і Воскреслим Христом. 

Тому особливо близькими до нашого духа, є ті, хто ще вчора, живучи серед нас, на нашій-таки землі, приніс це свідчення на наших очах або очах наших батьків, які на рівні з апостолом, можуть сказати нам: "Очима нашими бачили ми і вух наших дотикалися мовлені ними слова" . Особливим є і їхнє заступництво — адже просять вони за рідну для них землю, за тих, кого залишили ще зовсім недавно. Саме про таких людей згадуємо, святкуючи сьогодні пам'ять блаженних мучеників української землі. 

1. Миколай Чарнецький — наш український чудотворець. Взірцевий аскет, невтомний трудівник на Христовій ниві, горливий щодо спасення ввірених його опіці душ єпископ, правдомовний і справедливий, простий і щирий навіть перед обличчям лукавого і підступного ворога, смиренний і богобоязливий у ставленні до Бога. Його не зламали ні тортури допитів, ні суворість життя у таборах, ні зрада побратимів. Вміння милосердно, по-Христовому прощати своїм кривдникам — таким є світло його зорі в небозводі Божого Царства. 

2. Григорій Хомишин — яскравий приклад ревного пастирського служіння і радикальної категоричности у цілковитому несприйнятті гріха, прямолінійність і простота у всьому, що стосується Божих справ, незворушна твердість у вірі, принциповість у слідуванні за голосом Господнього покликання, що відлунює в найпотаємніших куточках власного сумління, — він для нас дороговказ на шляху осягнення християнської досконалости. 

3. Йосафат Коциловський — шляхетність його постави і доброта, яку випромінював погляд його очей, не дозволили безбожнику-кату жодного разу піднести на нього руку. Неначе велетенська хвиля, що безплідно розбивається об могутню прибережну скелю, так злоба на послідовників Христового вчення, що наростала у душі ката, відступала перед строгою добродушністю старця. До релігійних переконань та світогляду цього католицького єпископа виявляли повагу і черниці жіночого православного монастиря, що містився неподалік місця славного мученицького подвигу і блаженного переставлення до вічности єпископа.

4. Микита Будка. "Можу все в Тому, Хто укріплює мене" , — саме ці слова, напевно, були життєвим кредо цього великого подвижника віри, а терпеливість, працелюбність і величезне уповання на Бога — знаряддями для осягнення найвищої мети, що нею є спасення душі. Він вздовж і впоперек сходив безкрайні канадські простори, щедро засіваючи їх сім'ям Божого Слова, яке ще треба було ретельно зростити і, вберігши від диявольського кукілю, скласти в Господню комору. Його руки знають чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця — Зарваниці. Але серце його ніколи — ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильством — не зазнало й тіні озлоблення, вберігши чистою його душу навіть тоді, коли разом з немічним тілом злягло у мерзлу землю карагандинського степу. 

5. Григорій Лакота. Мабуть, не один господар рясно скроплених кров'ю невинних жертв мурів радянських катівень відчував душевне сум'яття, знущаючись над тим, очам якого ніколи не вдалося би приховати ніжної душі непоправного ідеаліста, а поступування якого незмінно видавало ту приязність і доброту, що її таїло велике серце розумного і розважливого душпастиря. Ці ж самі очі, о диво, одночасно випромінювали і стійку впевненість у правоті сповідуваних переконань, і непідкупність, і відразу до зради. Воістину блаженні ті, чий зір звик споглядати Божественне... 

6. Симеон Лукач. На його долю випало витримати тягар ноші єпископа Церкви, яку переслідували. Це був час, коли голубину простодушність і незлобивість, як ніколи, треба було помножувати на воістину зміїну — мудру, але не лукаву — хитрість. Слово Боже, яке живим полум'ям палахкотіло в нього всередині і яке він без боязни голосив по всіх-усюдах повіреним його душпастирській опіці вірним, очистило і його слова: "Моє священиче сумління не дозволяє мені зрадити імена тих, хто звертався до мене за духовною послугою... " , — і зробило його уста закритими для фальші, зради чи неправдомовства. 

7. Іван Слезюк — символ воднораз благости у вірі та незламности, вироблених протягом усього життя, дякуючи діянню невидимої Божої благодати, яку відчував усім своїм єством, та "завдяки" морозному клімату азійського Сибіру, в умовах якого, стараннями безбожницького режиму, упродовж десяти років мав змогу вдосконалювати свою волю — справжній зразок Христового апостола, що, доповнюючи власними стражданнями страждання Богочоловіка і Його Церкви , переможно все витерпів до кінця, щоб прийняти вінець перемоги. 

8. Василь Величковський. Тільки велике смирення перед Богом і незмірне уповання на Його всемогутність дозволяло цьому чоловікові так сміливо обороняти Божі правди і громадянські права своїх вірних — загнаних радянською владою у підпілля греко-католиків Галичини. А те почитання й пошанівок, що їх — як віруюча людина — віддавав Божій Матері, є справді прикладом і гідним усілякого подиву. Місіонер до скону, лишився ним до кінця, свідчачи в далекому від рідної домівки краї сумну і славну правду про Христа, Який умер і воскрес, і Його Церкву, що її не в силах здолати пекельні брами.

9. Петро Вергун. Господь гармонійно поєднував у ньому почуття обов'язку з усвідомленням відповідальности за вчинені ним дії, а тому свою пастирську вірність у ставленні до повірених його пастирській турботі людей він не проміняв на звабливу можливість затишного життя на вигнанні, вирішивши розділити долю своєї четвертованої комуністичною владою Церкви... Після довгих допитів, тортур, принижень і гірких невільницьких років життя його дух знайшов спокій у гущавині могутніх сибірських кедрів, але наперекір диявольському замислу його тлінний прах став-таки основою віри багатьох греко-католиків сьогодення. 

10. Климентій Шептицький. Непересічна розважливість і великий досвід у вирішенні багатьох питань світського життя та ще й шляхетне походження, здавалося, змагалися з ним у справі реалізації його життєвого покликання. Світ лоскотав його слух силою-силенною принадливих перспектив. Але голос Бога, що линув з глибин його серця... Тож коли його внутрішнє вухо почуло Господнє: "Жнива великі, та робітників мало", — то відразу зникли всі сумніви, а його уста рішуче промовили: "Ось я, Господи". Ці ж слова прозвучать іще не раз на його довгій, сповненій умертвлень і зречень життєвій дорозі, але це будуть завжди лише умертвлення себе для гріха, ніколи ж — зречення Бога, аж до моменту, коли вони знову пролунають, аби залишитися у вічності на знак принесення себе в цілопальну жертву за гріхи багатьох. 

11. Леонід Фьодоров — безборонна жертва атеїстичного молоха, первісток серед тих, хто чекав на прославу на престолах воюючої Христової Церкви із числа російських католиків східного обряду. Сповнений благородних поривів і усім своїм єством бажаючи відновлення Церковної єдности, злетів він на крилах духа до вершин богослов'я, славлячи Бога в лоні Святої Апостольської Церкви, що від моря — до моря і від країв землі — аж до її країв. Наслідуючи Єдиного, він і сам сподобився благодаті стати "тим, хто з'єднує", щоби віднайти для Христа тих, хто, втративши Дорогу, Правду і Життя , ще блукають десь там, на манівцях спасення, не вірячи в можливість торжества Господньої справедливости. Його засів ще не доспів, але віримо, прийде час, коли його дух возрадується в Бозі, бачачи рясний плід і обильне жниво Чоловіколюбця! 

12. Микола Конрад — науковець, педагог і душпастир. Учений, творчий доробок якого і сьогодні є цінним для тих, хто прагне осягнути основи тієї мудрости, що допроваджує до Бога; педагогприятель учнівської молоді та студентства — вірних синів своєї Церкви і народу, які своєю кров'ю й потом позбавили його, невільника ще вчора, кайданів рабства і неволі; священик, який "душу поклав за брата свого", бо ворожа куля перервала його життя в час служіння ближньому. 

13. Андрій Іщак. У своєму служінні людям він зумів вдало поєднати професорську катедру і багатоголосі академічні аудиторії зі скромною проповідальницею сільської церковці, ущерть наповненої добрими та роботящими простолюдинами, вірним яким залишився аж до смерти. Сьогодні в залах університетів — його численні учні учнів, а на місці невеличкого парохіяльного храму — велична новозбудована споруда золотоверхого собору. Воістину, "кров мучеників — насіння християн". 

14. Олексій Зарицький. Упродовж цілого свого життя він ревно працював над тим, щоби його брати і сестри з плоті і крови його рідного народу міцно стояли при вірі, переданій їм їхніми батьками, Господь же увінчав його старання, вчинивши його духовним батьком і наставником іноплеменних, з якими поріднили його недоля й гіркота далекої чужини. Його апостолат злагіднював болі найтяжчих душевних ран — українці, росіяни, поляки, казахи, німці... Скільки їх — тих, для яких його постать — чи то серед українських полів, чи в сибірській тайзі, чи у середньоазійських степах — була знаком примирення і взаємного прощення в утвердженні торжества безграничного Божого милосердя. 

15. Омелян Ковч — Божий післанець для тих, хто ще під "тінню Мойсеевого закону", в часах страшного воєнного лихоліття. Де вона, та віднайдена драхма, заблукана вівця, дорогоцінна перлина? І хоча за плечима дружина і діти, брати і сестри, родина і друзі, а перед очима ґрати, каторжні роботи і, вкінець, крематорій Майданеку, за ними — радісний усміх ангелів і все та ж родина, діти і друзі, друзі, друзі... — брати і сестри Божого Царства. 

16. Роман Лиско — енергійність і запал, працелюбність і жертвенність, порядність і побожність... Чи не діяння це мудрости від Бога, яка і "молодому за сивий волос править"? Її ніколи не перекреслив поставлений знесиленою від перенесених в застінках НКВС-івських катівень тортур рукою підпис під переходом на "казьонне православіє". І хоч серце вірного свідка Христового воскресіння перестало битися серед мертвої тиші в'язничного коридору, воно все ж таки б'ється... спочиваючи в Господніх руках у затінку дерев раю! 

17. Микола Цегельський — віра сильніша від тріскучих сибірських морозів, вона далеко сильніша за привабливий вигляд "благоденствія" ціною в сумління, сильніша вона і за біль розлуки з людиною, котру кохаєш, і дітьми, що їх породив. Що таке віра? Важко її окреслити словами, але вона стає зрозумілою, коли її пояснюють такі вчителі, які цінять її вище за власне життя. 

18. Зенон Ковалик — веселий вдачею, він обрав своїм дороговказом служіння людям в проповіді Слова і суворій монашій аскезі. Непоправний жартівник, він ніколи не тратив сили духа навіть у найскладніших життєвих обставинах. Неначе заграючи з підступним ворогом, йому не раз вдавалося врятувати життя ближнього, буквально вириваючи його з лабет неминучої смерти. Тільки от себе не вберіг... І так же радо віддав власне життя, на взір Розп'ятого, в Отцеві руки, в утвердження у вірі багатьох. 

19. Іван Зятик — харизма монашого згромадження, в якому він, йдучи за голосом Божого покликання, присвятив своє життя до останку справі спасення душ, — місійна діяльність в голошенні Божого Слова, щоби донести його до спраглих Бога і потребуючих його милосердя. Його проповіді збирали маси людей, а його заклики до твердости і витривалости у вірі, збуджували у їхніх серцях відвагу й безстрашність перед правлінням безбожницького режиму. Ледь живого після побоїв, його облили водою і залишили помирати на морозі у Велику п'ятницю, але холод нелюдської злоби і черства бездушність катів так і не змогли перетворити на лід пломеніюче любов'ю до Христа і людей серце мученика. 

20. Северіян Бараник — хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерти , так і тепер безбожник явив світові правду про славного звитяжця — Того, за Ким ішов від юних літ, Кому обітував свою молодість в тишині монастирської келії, Кого голосно вістував на спасення инших, не зрадив, не відрікся, понісши хрест Його страждань на власну Голготу. 

21. Яким Сеньківський — людина спокійної вдачі і лагідного усміху, друг і приятель грішників і рішучий противник гріха. Вроджений інтелігент духа, він, здається, ніколи не зміг би скрити від людського ока цього великого Божого дару, який, неначе магнітом, притягував до нього молодь, так що навіть високим монастирським мурам, серед яких знаходив наснагу й надхнення, було не під силу вирвати його з самої гущі спраглих його проводу духовних синів і дочок. Це доконала смерть — дика, насильницька, повна наруги й жахіття, — але й вона не змогла викорінити з сердець вдячних духовних дітей надії на те, що, ведені прикладом життя їх наставника та за допомогою його святих молитов, вони колись будуть знову разом у щасливій вічності, цього разу — назавжди. 

22. Віталій Байрак — Світло служить для того, аби світити в темряві , а свічник ніколи не ставлять долі — лише вгорі, щоби освічував тьму . Саме тому так ненависні князеві тьми слова правди, що несе просвічення. Усі сили зла було кинуто для того, щоби задути, згасити, знищити цей свічник спасительного Божого Слова і правдомовний голосник Святого Духа, але намарно, бо суд історії - правдивий суд Божий — вже виніс свій справедливий вирок для тих, хто ще вчора владно і жорстоко карав синів світла. 

23. Тарсикія Мацьків — квітку її життя, сповнену пахощів чеснот і барв духовної втіхи, безжалісна смерть несподівано скосила в одну мить, але постріл гвинтівки не перервав її, наче птаха, злету до висот вічности. Те, що було постійною її думкою і найпотаємнішим прагненням її серця, здійснив Господь, єдиний відатель тайн людської душі. Жертву прийнято, тепер на черзі — сповнення обітниці. 

24. Олімпія Біда — яке життя, така і смерть, а яка смерть — така і вічність. Саме тому благу смерть, без нарікань і образ, скарг і зневаг — бо за Христа і Його Церкву, — хоча і посеред нестатків і труднощів життя у спецпоселенні на висилці в дрімучій сибірській тайзі, ми і звемо блаженним переставленням або зродженням у славі Божого Царства. Постійна готовність до смерти, терпеливість довжиною в життя, свідчення протяжністю у вічність — ось що значить "благодарити за все Бога". 

25. Лаврентія Герасимів — якого притулку повинен шукати той, кого прибіжищем і захистом є Сам Господь, в якого лікаря, окрім Нього, треба просити про зцілення тілесних ран і недуг і який порадник дасть спасеннішу від Нього раду...? "Христос — моя сила, Бог і Господь", — разом з усією Вселенською Церквою промовляла нескорена ідолом безбожництва мучениця на далекій чужині, посеред царства непролазних боліт і надокучливої комашні, з бажанням досягти омріяного Царства живого Бога. 

26. Володимир Прийма — безкорисливе служіння своєму ближньому і посвята виконанню свого обов'язку якнайкраще характеризували поставу перед Богом цього славного мученика. Відповідальність та дбайливість в речах Церкви були справжньою окрасою його душі. Непевний час міг би виправдати його нерішучість та бездіяльність, а дійсна небезпека і реальна загроза його життю стали б чи не найкращими адвокатами на суді власного сумління, коли б він просто відмовився супроводжувати свого пароха в його, як виявилося, останній дорозі до спраглого Господа вмираючого брата у Христі. Але навіть багнетами не вдалося безбожникам виколоти того Бога, якого він носив у своєму серці — Єдиного Праведного Суддю, Який кожному віддає по справедливості за ділами його. 

27 червня 2001 року увесь світ облетіли імена цих людей. Звершилося велике діло торжества Господньої справедливости — від імени сотень і тисяч відомих і невідомих нам свідків віри, що впали від меча найбільшої в XX столітті безбожницької комуністичної тиранії на території колишньої радянської імперії, вони вперше стали перед усім людством на суд із своїми мучителями. Цього разу, віримо, не на оскарження, а на спасення багатьох. Тому сьогодні, подивляючи їхню терпеливість та витривалість у вірі, просимо їх, таких милих Спасителеві: "Моліться до Господа, щоб спаслися душі наші!"

__________
о. Роман Тереховський

ДЕТАЛЬНІШЕ читайте у розділі СВЯТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.06.2018р. Б. / О. Любомир Яворський: УГКЦ завжди була промоутером у капеланському служінні

“Ми бачимо велику потребу у капеланському служінні - це дуже потрібний і благородний вид служіння”, - заявив заступник Голови Департаменту Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України о. Любомир Яворський під час VIII практичного спецкурсу ПМВ з місійного служіння для семінаристів, який триває у Зарваниці.

“Моє капеланське служіння розпочалося у 2006 році, коли Блаженніший Любомир Гузар, далекоглядно дивлячись, вимагав від владики Михаїла Колтуна, щоби у Києві був департамент військового капеланства. Тоді ніхто не розумів, що таке військове капеланство. У серпні 2006 року після паломництва до Зарваниці Блаженніший Любомир сказав мені: “Ви мусите відвідати кожну військову частину”. А там не чекали військових капеланів. Мені тоді було 25 років і треба було будувати те капеланське служіння”, - зазначив о. Любомир.

Він відзначив, що згодом при Міністерстві оборони створили Раду душпастирської опіки, в яку увійшли 7 конфесій.

“УГКЦ завжди були промоутером у капеланському служінні. У 2014 році наші священики були першими і найчисельнішими, які поїхали у зону бойових дій на Сході України.Коли розпочалася війна, у нас в УГКЦ було 47 військових капеланів. На сьогодні наша Церква має 600 ротацій у зоні бойових дій - це приблизно 170 військових капеланів”, - зазначив заступник Голови Департаменту Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України.

Отець Любомир розповів, як розвивалося це служіння. Так, священики, в яких на парафіях були мобілізовані хлопці, хотіли відвідати своїх парафіян на фронті – провести Літургію, посповідати, - і у такий спосіб починали здійснювати капеланське служіння.

Він також відзначив, що на Сході України на передовій РУВ священики УГКЦ будують каплиці. Вже поставили 27 каплиць, зокрема 4 каплиці-бліндажі у Луганській області.

“Ми бачимо велику потребу у капеланському служінні - це дуже потрібний і благородний вид служіння”, - підкреслив о. Любомир.

Священик відзначив, що капеланське служіння відбувається не тільки на війні.

Так, військові капелани проводять табори для дітей військовослужбовців. За 4 роки в таких таборах, які організовують в Одесі та Карпатах, взяли участь близько 1500 дітей.

“Особливе служіння - для поранених. Там треба більше слухати, а не говорити. Коли ми приходимо у шпиталі, ми кажемо лікарям, що ми - ваші колеги. Ви лікуєте тіло, ми – душу. Якщо хлопець втратив кінцівки, то лікар вже нічого не зробить і тут потрібна робота священика”, - зазначив військовий капелан.

Крім того, військові капелани опікують родинами загиблих на війні і звільненими полоненими.

Джерело:    ПМВ УГКЦ

26.06.2018р. Б. / Найвідоміша молитва Матері Терези

…Коли я голодна,
пришли мені того, кого я можу нагодувати

…Коли я спрагла,
пришли мені того, кого я можу напоїти

…Коли мені холодно,
пришли мені того, кого я можу зігріти

…Коли я в печалі,
пришли мені того, кого я можу втішити

…Коли мені буде заважко нести свій хрест,
пришли мені того, кому я зможу послужити

…Коли мені буде потрібен час,
пришли мені того, кому буде потрібна моя увага

…Коли мені буде важко на серці,
пришли мені того, кого я змусила б посміхнутися

…Коли я відчую невпевненість,
прийшли мені того, кого я можу похвалити

…Коли мені буде потрібна підтримка,
пришли мені того, про кого я можу подбати

…Коли мені буде потрібно розуміння,
пришли мені того, хто потребує розуміння з мого боку

…Коли я буду думати тільки про себе,
приверни мої думки до тих, хто добрий

…Коли я збіднію,  
прийшли мені нужденного

…Коли очі мої перестануть бачити святе,
дозволь мені побачити Христа в очах кожного,
кому я подаю їжу.

Джерело:    ДИВЕНСВІТ

25.06.2018р. Б. / «Скільки життів ви врятували, скільком нашим воїнам ви донесли Добру Новину», — Глава УГКЦ під час освячення храму в Южноукраїнську (+VIDEO)

Історія будівництва цього храму є унікальною і, можливо, не подібною до історій інших храмів, які споруджені в Україні. Ми знаємо, що церква почала будуватися ще до того, як на нашу землю прийшла війна. І що ви тоді зробили?

Ви, як вірні християни, слухаючи Божого Слова, перестали будувати храм, бо всі свої зусилля і кошти намагалися скерувати на підтримку українського війська. І ця громада Всіх святих українського народу в Южноукраїнську перетворилася на центр волонтерства під назвою “Мирне небо”.

На цьому наголосив у своїй проповіді до вірних Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у неділю Всіх святих українського народу, 24 червня, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Южноукраїнську. Перед Літургією відбувся Чин освячення новозбудованого храму.

Скільки життів ви врятували, скільком нашим воїнам ви донесли добру новину про те, що український народ став на захист своєї землі... Можливо, у таких драматичних обставинах ви почули Божий голос, який закликав вас любити, але любити не словом, а ділом, — і ви це зробили. Я вам хочу подякувати за це і за мирне небо, під яким ми освячуємо цей храм!” — наголосив Блаженніший Святослав.

Із Предстоятелем УГКЦ співслужили владика Михайло (Бубній), Екзарх Одеський та Адміністратор Кримський, а також владика Василь (Івасюк), Єпарх Коломийський.

“Щоразу, коли ми приходимо до храму та слухаємо читання Святого Євангелія, то чуємо голос Бога, який говорить до нас. Адже Господь, в якого ми віримо, не є мовчазним Богом, він скеровує до нас своє слово... Проте що означає цей момент слухання? Які може мати наслідки Боже Слово в житті людини, ба більше, в житті народу? На ці питання якраз і відповідає нам Євангельське читання”, — такими словами звернувся на початку своєї проповіді до вірних Предстоятель УГКЦ.

Він зазначив, що зазвичай ми вміємо слухати, але також потрібно й слухатися. Замало лише слухати Боже Слово, а й треба йому підпорядкувати своє життя.

“Сотник приходить до Ісуса Христа як до джерела життя, до джерела здоров’я. Земна влада вміє забирати життя, земна влада вміє позбавляти людей здоров’я, однак дати життя може тільки Всевишній. Оздоровити, зцілити, тобто повернути до цілісності, може лише Той, хто сотворив людину, і Той, хто до неї промовляє своїм словом. Цікаво, що Син Божий ставить за приклад усім присутнім цього римського сотника і каже, що в Ізраїлі ні в кого не бачив такої віри. Чому був такий особливий цей сотник? Чому саме його послухав Ісус Христос? І що взагалі сталося в кінці цієї розмови? А змістом цієї бесіди — віра!” — підкреслив очільник греко-католиків важливий момент з сьогоднішнього Євангелія.

За його словами, християнство — це не релігійне переконання, яке лише захоплює наш розум. Адже може прийти хтось інший і переконати нас в протилежному. Християнство — це спосіб життя. Бути віруючим — це не тільки слухати, але втілювати почуте в особистому житті. Вірити в Бога — бути готовим жити так, як закликає і наказує нам наш Небесний Отець.

“Сьогодні є історична подія! У вашій громаді та храмі ця подія є наслідком воплоченого і втіленого Божого Слова, яке ви чули і йому підпорядкували своє життя. Адже без вас, без віруючих людей у цьому місці церква ніколи б не постала. Ви хотіли назвати цей храм на честь Всіх святих українського народу, бо ми маємо так багато героїв християнської віри на нашій українській землі. Ми відчуваємо, що та святість, яку несе нам Боже Слово, є глибоко закорінена в нашому народі, у нашій історії. Ми почуваємося спорідненими з нашими хрестителями України”, — зауважив Глава Церкви.

Він також пригадав, що цього року Україна буде урочисто святкувати 1030-річчя Хрещення Київської Русі — України, тож ми відчуваємо себе єдиним народом з нашими знаними й незнаними героями християнської віри, які слухали і слухалися Божого Слова, втілювали його у своєму житті.

На завершення Літургії Глава УГКЦ подякував владиці Василю (Івасюку) за те, що він посвятив наріжний камінь храму та приєднався до цієї святкової події, а також владиці Михайлу (Бубнію) за працю та активну діяльність.

Крім того, настоятель храму о. Ігор Ворона нагороджений золотим нагрудним хрестом із прикрасами, який священику особисто вручив Глава Церкви.

Завершилися урочистості словами вдячності від Блаженнішого Святослава на адресу всіх жертводавців.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

24.06.2018р. Б. / ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.

Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов’язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з’єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли , служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам’яті святкування кожного “першого дня тижня” , “дня Господнього” у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств , і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.

Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обмежености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних…

Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов’язані плоттю і кров’ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Григорія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира… і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави.

Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над значимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?

З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвижництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох “незнаних нам подвижників”, ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?

А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов’ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю… Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово “святий” — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі , і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?

Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і “поводитися, як діти світла”, пам’ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.

о. Роман Тереховський

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.06.2018р. Б. / Поліція становить загрозу національній безпеці України (+VIDEO)

Що закон України каже про побиття поліцією протестувальників?

Отець Микола Мишовський коментує події у Києві.

Відео із побиття поліцією демонстрантів.

Витяг із закону про основи національної безпеки України

Загрози національній безпеці – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

Стаття 3. Об’єктами національної безпеки є:

людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

Стаття 5. Принципи забезпечення національної безпеки

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

верховенство права;

пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;

Стаття 6. Пріоритети національних інтересів

розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення, збереження та зміцнення інституту сім’ї;

Стаття 7. Загрози національним інтересам і національній безпеці України

у зовнішньополітичній сфері:

спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

у соціальній та гуманітарній сферах:

криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

загострення демографічної кризи;

прояви моральної та духовної деградації суспільства;

в інформаційній сфері:

поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Стаття 8. Основні напрями державної політики з питань національної безпеки у внутрішньополітичній сфері:

забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії, духовних та моральних підвалин суспільства; підвищення ефективності функціонування політичних інститутів влади;

ДОДАТОК

Джерела:   credo.pro

Воїни Христа Царя

19.06.2018р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (11.06 – 17.06)

В понеділок, 11 червня, в Українському Католицькому Університеті (Львів) пройшов науковий семінар на тему «Церковно-правові відносини в діяльності релігійної організації на території України». Захід був проведений з благословення Митрополита Євгена (Поповича), Голови Канонічного відділу Патріаршої курії УГКЦ при співпраці з Товариством українських каноністів. Під час зібрання були виголошені три доповіді, кожна з яких у свій спосіб показала щораз то більшу необхідність знання державного права усіма, хто виконує служіння чи інше завдання в релігійній організації (Церкві) будь якого рівня: релігійного центру, релігійного управління, монастиря, парафії, учбових закладів.

12-14 червня у Брюховичах в приміщенні василіянськоого інституту філософсько-богословських студій ім. Митрополита Йосифа Велямина Рутського відбувся триденний вишкіл лідерів груп взаємодопомоги, які служать для дружин і матерів учасників РУВ. На вишкіл прибули представники єпархій, екзархатів УГКЦ, в тому числі психологи, психотерапевти, реабілітологи з Дніпра, Полтави, Запоріжжя, Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини.

В середу, 13 червня, в Американському посольстві при Апостольській Столиці відбулася конференція на тему релігійної свободи в Україні. Головним доповідачем був Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ. Зустріч відбулася з ініціативи Каллісти Гінгріч, посла США у Ватикані. На завершення своєї доповіді Блаженніший Святослав подякував представникам міжнародної спільноти за підтримку та допомогу Україні. “Ми віримо, що війна закінчиться. Важливою місією нашої Церкви є підготувати серця людей до прощення та примирення”, - наголосив Глава УГКЦ.

13 червня 2018 р. у Львові, у Партіаршому Домі, відбулася зустріч директорів католицьких закладів освіти, яку очолювала Голова Комісії УГКЦ у справах освіти та виховання с.Христофора Буштин. На засіданні розглядали 4 книги, нещодавно видані Комісією, з напрацюваннями про приватну освіту, з проектами документів для розвитку та діяльності українських католицьких закладів освіти, проектом стратегії розвитку цих закладів.

З 14-17 червня в єпархії Лунгро для італо-албанців континентальної Італії проходила щорічна Зустріч східних католицьких єпископів Європи. Захід проводився в м. Ренде на запрошення владики Донато Оліверіо, місцевого єпархіального єпископа, за сприяння Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE) і став частиною підготовки до відзначення першого 100-річчя від заснування єпархії Лунгро. У Лунгро об’явила своє обличчя Церква, відновлена Святим Духом, преображена милосердною присутністю Небесного Отця, яка ясніє у своєму житті та у своїх ділах добротою і любов’ю Христа-Відкупителя. На завершення Зустрічі єпископи віддали в руки Богородиці Марії, прославленій в Її іконі «Achiropita» (Нерукотворна), плоди своєї роботи, щоб Вона занесла їх до Божого престолу. 

Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, перебував з візитом в м. Лунгро (Південь Італії) на зустрічі Східних католицьких єпископів Європи. У своїй проповіді під час Божественної Літургії у м. Фрашінето Предстоятель УГКЦ привітав Італо-албанську Церкву та вказав на її приклад “свідчення дії Бога в історії свого народу”. В з’їзді Східних католицьких єпископів Європи беруть участь понад п’ятдесят східних католицьких єпископів.  Головними темами зустрічі були ідентичність Східних католицьких церков в Європі, роль єпископа в контексті деяких аспектів нового подружнього процесу, віднова Літургії.

У неділю, 17 червня, у Львівській духовній семінарії Святого Духа відбувся ювілейний V Форум сімей.  Цьогоріч головна тема заходу – «Твоє слово – світильник для моїх ніг і світло для стежки моєї». Для V Форуму сімей запросили спікерів, які є одруженими (тобто сім’янинами) та водночас спеціалістів своєї сфери діяльності (тобто у певному сенсі біблістами). Адже вони з власного досвіду можуть засвідчити те, як можна застосовувати Боже Слово у сімейному житті.  

У прифронтовому м. Волноваха урочисто відкрили та освятили новий храм Благовіщення Пречистої Діви Марії, який згідно рішення Синоду Єпископів УГКЦ, зводився зусиллями вірних Івано-Франківської Архієпархії. За дорученням Митрополита Володимира Війтишина, який напередодні відкриття поблагословив церковні речі для нового храму в м. Волноваха, урочисте богослужіння очолив Синкел соціального служіння Івано-Франківської Архієпархії та директор БФ «Карітас-Івано-Франківськ» митр. прот. Володимир Чорній.

Анонси:

Конгрегація для Східних Церков повідомляє, що від вечора вівторка 19 червня до п’ятниці 22 червня 2018 р., відбуватиметься 91-ша Асамблея ROACO (Ради організацій, що допомагають Східним Католицьким Церквам). Засідання, що збігаються із відзначенням 50-річчя Ради, відбуватимуться в осідку Генеральної Курії Товариства Ісусового, розташованому поблизу Ватикану.

23 червня в селі Крилос відбудеться проща родин до Галицької Чудотворної ікони Матері Божої. Традиційно на цю прощу люди збираються цілими сім’ями, родинами, щоб подякувати Богові за все і попросити благословення та щасливого життя.

24 червня 2018 року, на свято Всіх Святих Українського Народу, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні з владикою Михаїлом (Бубнієм), Екзархом Одеським та адміністратором Кримським УГКЦ, у м. Южноукраїнську освятить новозбудований храм. Архиєрейська Божественна Літургія з Чином освячення храму розпочнеться о 09:15.

З 25 по 29 червня в Римі-Ватикані відбудеться Проща глухої католицької молоді. Організатором заходів виступила Ініціатива глухої католицької молоді (Америк) DCYIA спільно з конгрегаціями Папської курії. Україну на цьому форумі  представить  Центр душпастирства осіб з вадами слуху “Надія” УГКЦ 

ПМВ ПРОВЕДЕ VIII СПЕЦКУРС З МІСІЙНОГО СЛУЖІННЯ ДЛЯ СЕМІНАРИСТІВ-СТАРШОКУРСНИКІВ  Курс триватиме з 26 червня по 1 липня у Марійському духовному центрі в Зарваниці.

1 липня ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УГКЦ ВІДВІДАЄ ТЕРНОПІЛЬ І ПРОГОЛОСИТЬ НОВИЙ ЦЕРКОВНИЙ ПРАЗНИК

Пропонуємо до Вашої уваги:

ГЛАВА УГКЦ ЗАПРОПОНУВАВ У ПОЛЬЩІ СКОРИСТАТИСЯ 75-РІЧЧЯМ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ ДЛЯ ДІАЛОГУ І ПРИМИРЕННЯ

ГЛАВА УГКЦ: «ПОРОЖНІ ОБІЦЯНКИ ПОЛІТИКІВ НА РУКУ НАШОМУ ВОРОГУ»

У 2016Р. КІЛЬКІСТЬ КАТОЛИКІВ У СВІТІ СТАНОВИЛА 1МЛРД 299МЛН

«ОДНА З МІСІЙ УКРАЇНИ – АБИ ЄВРОПА НЕ СТАЛА ЦИНІЧНОЮ І БАЙДУЖОЮ», – ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР ССЕЕ О. ДУАРТЕ ДА КУНА

«СІМ’Я – ЦЕ КЛІТИНА СУСПІЛЬСТВА», – ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР ССЕЕ О. ДУАРТЕ ДА КУНА

«ЯКЩО ЄС НЕ ЗАХИЩАТИМЕ СІМ’Ї ТА ЖИТТЯ, ТО ЗАКІНЧИТЬ САМОРУЙНУВАННЯМ», – ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР ССЕЕ О. ДУАРТЕ ДА КУНА

На сайті Київської міської державної адміністрації триває обговорення про перейменування проспекту Космонавта Комарова у Солом’янському районі на проспект Любомира Гузара. Дане обговорення знаходиться під записом #514, розпочате 15 травня та триватиме по 15 липня 2018 року. Тому ласкаво просимо усіх, кому не є байдужа постать Великого Патріарха УГКЦ – Блаженнішого Любомира Гузара, взяти активну участь у голосуванні, а також поширити дану інформацію серед знайомих.

Джерело:  Воїни Христа Царя

18.06.2018р. Б. / Кардинал Йозеф Ратцінґер: Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога. Про нігілізм, пекло і кризу в Церкві. 1999р.

Розмова з кардиналом Йозефом Ратцінґером, префектом Конґреґації віровчення (нині – Папа-емерит Бенедикт XVI)

      Якщо ми не віримо, що Христос — справді Син Живого Бога, Слово Бога, що все те, що Він нам говорить, — правда, тоді все християнство виявляється вже тільки традицією. Тоді християнство можна вважати чимось гарним та цінним з точки зору естетики, але тоді воно втрачає свою життєву силу. Бо заради релігії, котра не є насправді істинною, я не є готовий страждати. А християнство, задля якого вже не можна страждати, не має в собі остаточної цінності.

— Ваше Високопреосвященство, Ви багато разів звертали увагу, що найважливішою проблемою Католицької Церкви став релятивізм. Щораз частіше говориться про неможливість здобути підтвердження того, яка саме релігія є істинною. У чому Ви вбачаєте причини такого стану речей? Наскільки він небезпечний? 

— Можна з впевненістю сказати, що однією з причин є поширення позитивістсько-технічного світогляду. Підтвердженням для техніки є експерименти. Експериментальний метод показує, що техніка стає чимось гідним довіри. Таким чином, цей метод, завдяки якому техніка досягає великих успіхів, виглядає взагалі єдиним, що здатний гарантувати певні висновки. Все, що неможливо довести за допомогою даного методу, виглядає непевним. З цього випливає, що ми можемо мати точні знання тільки про речі, які належать певним чином до сфери матеріального і технічного. Все інше було б тоді суб’єктивним, непевним. Тоді багато конкуруючих між собою релігій і філософій можуть виглядати тільки далеким відбитком однієї, в остаточному рахунку невловимої правди. Такий спосіб мислення є чимось, що нав’язується людині сьогоднішнім світом, де панують наукові методи і техніка. До цього додається переконання, що віра в існування істини чинить людину нетолерантною. Якщо хтось вірить, що пізнав правду і хоче її захищати, то він, так би мовити, є нетолерантним щодо інших правд. Згідно з таким розумінням християнська віра в правду Об’явлення є фактично антидемократичною. Здається, що вона робить толерантність чимось неможливим. Той, хто бажає бути демократом, мусить визнавати те, що всіляке пізнання є відносним. Так, отже, думка про існування об’єктивної правди стає чимось підозрілим і неможливим для прийняття з двох причин: з одного боку це випливає з прийняття наукового методу і нашого життя, сформованого технікою, з іншого — з нашого розуміння толерантності. Небезпека релятивізму полягає в тому, що сучасній людині він здається цілком зрозумілим і близьким. Проте його прийняття означає, що відповіді на всі важливі питання людського буття: про сенс життя, про смерть, про Бога, а також етичні питання — стають чимось арбітральним і довільним. А коли відповіді на важливі питання етики є чимось довільним, коли ці питання не знаходять єдиної відповіді, людина потрапляє у небезпеку. Таким чином, релятивізм загрожує вже не тільки нашій вірі, яка становить лише один із різновидів посеред багатьох світоглядів, але також моральним узам, які єднають людство.

— Хотілося б поглибити це питання. Сьогодні можна часто почути, а іноді так вважають навіть деякі католицькі єпископи, що всі великі релігії є істинними, а християнська релігія є тільки найкоротшою дорогою до Бога. Що Ви, Ваше Високопреосвященство, думаєте про такий підхід?

— У жодному разі не можна сказати, що всі релігії є істинними. Радше, у всіх релігіях, або в більшості релігій, поряд з помилковими та сумнівними аспектами наявні елементи правди. В цьому пункті релігії не тільки певним чином збігаються між собою, але також несуть у собі внутрішню динаміку до християнської віри. Повторюю: релігії не є ані повністю істинними, ані повністю фальшивими; в них наявні, дуже різною мірою, як елементи правди, так і фальшу. Адже релігії частково походять з природного об’явлення. Людина не є цілком сліпою щодо Бога; ми, католики, не вважаємо, що первородний гріх спричинив цілковиту сліпоту й абсолютне знищення. Бог і надалі говорить в людині. Так, отже, в релігіях можемо знайти це первинне «відкриття себе» Бога, хоча воно в різний спосіб затушоване. Тому в цьому сенсі, я вважаю, не можна сприймати релігії як замкнені в собі явища, їх слід розглядати як динамічну реальність. Це означає, що, з одного боку, вони походять від Творця, але з іншого чекають на більш повне Об’явлення. Ми бачимо, що крізь деформування, які походять від гріха, в релігіях певним чином відбивається правда Творця. Але також вони самі вказують, що є чимось недостатнім і приховують у собі очікування Спасителя, яке врешті є очікуванням Христа.

— Ваше Високопреосвященство, в даний момент Ви говорите про різні релігії абстрактно. Але чи могли б Ви нам докладніше показати, як має виглядати це розпізнання істинних та помилкових елементів? Візьмемо, наприклад, індуїзм або буддизм, бо ці релігії стали популярними у багатьох європейських країнах. 

– Гаразд, візьмемо, наприклад, індуїзм, який становить збірну назву для різних релігій. Там ми знаходимо науку про аватари, про зішесття Бога. В крішнаїтських міфах ми знайдемо цілком дивовижне приготування до таємниці Христа. Це дозволяє розпізнати в них прагнення, тугу, передчуття Христа. Проте вони залишаються тільки мрією. Мрією, яка не знайшла ще свого здійснення. Таким чином можна, вважаю, дуже чітко побачити, якою мірою наявна небезпека саме в цій думці про аватари: людина вже не хоче Христа і робить з Нього наступний аватар, одну з багатьох епіфаній божественності. А отже, з одного боку — надія, туга і дорога, з другого — небезпека. Або придивімося до явища бакті (bhakti), ідеї любові, яка займає досить важливе місце у вагомих течіях індуїзму. Тут індуїсти наближаються до християнської заповіді любові, але вони можуть піддатися спокусі, уявленню, що вже не потребують Христа. Або, у випадку буддизму, зверніть увагу на прагнення подолати межі власного «Я», на прагнення поєднання з основою світу, отже, з тенденцію, через яку людина виходить з того, що є суто емпіричним. Саме тут у ній виникає туга за зустріччю з Богом. Однак тут одночасно може зникнути обличчя особистісного Бога. А ще через буддизм людина може противитися Богові як особі, так, ніби віра в Нього є антропоморфізмом, а тому – остаточною цінністю. Таким чином, шлях до Христа тут може або відкритися, або закритися. В махаяні знаходимо етику співчуття, в якій знову можемо знайти елементи, що ведуть до Христа. Думка про реінкарнацію відбирає в людського життя його вагомість Тому я вважаю, що коли ми докладніше ввійдемо в суть релігії, то побачимо щось подвійне: зранення гріхом, недолік, але також те, що позитивне: тугу, перебування в дорозі, якимсь чином ніби «передзнання» про тайну Христа.

 — Чи сьогодні ми й надалі можемо стверджувати, як це робили Отці Церкви, що все, що не веде до Христа, всі негативні елементи в різних релігіях, — справа демонів?

— У кожному разі ми можемо сказати, що їхнім джерелом є гріх, а там, де є гріх, там також завжди є демонічні сили.

— У книжках деяких католицьких богословів сьогодні можна прочитати, що ми повинні більшою мірою зацікавитись ідеєю реінкарнації, бо вона становить нову надію. Чи католикові можна вірити в реінкарнацію? 

— Відповідь категорична – ні. Цілком нормальним є те, що в науці про реінкарнацію наявна позитивна туга. Це свого роду модель, що служить поясненню морального характеру світу, якийсь вид теодицеї. Всіляке страждання, все, що здається несправедливістю, походить з попереднього існування, тому ніхто не страждає неслушно. Згідно з ідеєю реінкарнації все має свою причину в попередніх існуваннях. Все це цілком зрозуміле, однак у кінцевому результаті думка про реінкарнацію відбирає в людського життя його вагомість. Тоді можна собі сказати: мені не пощастило в житті, я ризикую мати інше, ще неприємніше життя, але потім розпочну ще раз і т. д. Тут зникає відповідна серйозність рішення, велич людського існування. Адже ж я не знаю, продовження якого існування я собою являю. Це нелогічно. І це неможливо погодити з особистісними відносинами між Богом і людиною, з величчю людської душі. Як я вже говорив, у цьому є спокуса обрати легший шлях.

— Французький філософ і богослов Клод Тресмонтен докладно пояснив, що цю ідею не можна жодним чином погодити з католицизмом. Однак її популярність зростає. Чому? 

— Це правда, ідея реінкарнації стала дуже популярною. Серед християн, також серед католиків, є багато людей, які вірять в реінкарнацію. Якимсь чином люди помічають, що смерть — це не кінець усього, що людина має подальшу відповідальність. Але одночасно думка про те, що разом зі смертю «ставки вже остаточно зроблено», їм здається надто ризикованою, надто небезпечною. Тоді вони звертаються до науки про реінкарнацію, бо вона пропонує їм поєднання віри в життя після смерті та переконання про відносність людського існування. Страх перед тим, щоб не програти життя, слід усувати не за допомогою ідеї реінкарнації, а через віру в Боже милосердя. Я думаю, що можна легко побачити суперечність: як можна зберегти ідентичність особи, якщо після смерті немає пам’яті про попереднє існування, немає жодної ідентичності, яку можна ствердити? Страх перед тим, щоб не програти життя, слід усувати не за допомогою ідеї реінкарнації, а через віру в Боже милосердя.

— Проте часто може скластися враження, що під цим явищем якраз мають на увазі милосердя, а також, що важко говорити про серйозність дочасного існування. Відомий католицький богослов, Ганс Урс фон Балтазар писав в своїх книжках («На що нам можна покладати надію» та «Короткий дискурс про пекло»): ми можемо покладати надію на те, що пекло є порожнім. Він навіть говорив про обов’язковість надії на те, що ніхто не буде засуджений. Ця думка поширюється, її також перейняли деякі польські богослови. Сьогодні часто можна почути, що засуд на вічні муки заперечує Божу доброту. 

— Передусім хочу сказати, що Балтазар неодноразово висловлювався ризиковано та однобічно. Потрібно прочитати весь його твір, щоб розмістити ці фрагменти у відповідному контексті. Наскільки я розумію Балтазара, то він хотів сказати, що існують дві помилки. З одного боку помилка Орігена, який обіцяє нам Апокатастаз, тобто: все буде владнано, наприкінці наступить поєднання всього. В Біблії немає жодного підтвердження цієї ідеї Апокатастазу. Вона не має жодної підстави. Таке пророцтво заперечує серйозність людської свободи. Бог не здобуває нас насильно, не спасає нас всупереч нашій волі. З іншого боку, згідно з Балтазаром, і св. Августин зайшов задалеко, коли вважав, що тільки частина людства була призначена Богом для спасіння і що Бог не передбачив спасіння для всіх. На таке твердження Біблія нас не уповноважує, бо говорить досить виразно: Бог хоче, щоб усі люди осягнули спасіння й пізнання правди, Христос помер за всіх. Тому Балтазар, якщо можна так сказати, намагається знайти дорогу посередині між цими двома крайнощами. Він говорить: ми не можемо і нам не дозволено вважати, що всі будуть спасенні. Але нам можна мати надію за всіх, до того ж активну надію, яка полягає в тому, що ми поєднуємося з Господом в молитві, любові та терпінні, з Господом, Який хотів умерти за всіх і Який умер за всіх. Приклад такого підходу для Балтазара становить св. Тереза з Лізьє. Вона говорила: «Моє небо полягатиме в тому, щоб творити добро на землі, а через це клопотатися про всі душі». Співтерпіння з Христом стає активною надією. Це не пророцтво, що «пекло порожнє», але певна форма духовності наслідування Христа, поєднання з Його волею, щоб бути для всіх, включитися в смерть Христа, в Його віддання усім через молитву й наше свідчення, стати знаряддям у Його руках задля добра усіх. З певністю не можна сказати, що пекло порожнє. Але разом з Христом ми мусимо прагнути спасіння усіх. Крім цього Біблія показує нам пекло як дійсність. Важливо, щоб ми не вбачали в ньому порожню гіпотезу, але дійсність, яка стосується нас у нашому житті.

— Проте виникає запитання: навіщо прагнути спасіння душ? Інший відомий католицький богослов Карл Ранер розвинув теорію анонімного християнства, згідно з якою кожна людина, незалежно від того, чи знає про це, чи ні, вже є християнином. У сучасному богослов’ї говориться, що всі люди вже спасенні. То чому Церква взагалі має проголошувати віру, якщо всі люди вже спасенні й виправдані? 

— Христос умер за всіх, і цією мірою спасіння подароване кожному. Воно існує для всіх. Але цю пропозицію потрібно прийняти. Тут чимось надзвичайно важливим для мене є пошана Бога до людської свободи. Спасіння не прищеплене людині само по собі, Бог хоче вільної відповіді людини, Він хоче діалогу любові. Якщо людина не любить, то в ній немає спасіння. А любити можна тільки в любові. Тому моє рішення, моє спасіння не може бути чимось готовим, а любов Христа є силою, яка бажає «підтягти» мене до любові, однак без будь-якого примусу. Якщо людина не любить, то в ній немає спасіння. Тому важливо проголошувати любов Христа, а в ній правду Бога, і тоді те, що існує для всіх, зможе також і для усіх стати дійсністю. Коли ми у вірі будемо фактично обдаровані любов’ю Бога і Його правдою, то з цього обов’язково випливає, що ця правда бажає поширюватись і що вона є важливою для всіх людей. Тому ми повинні зробити так, щоб її побачили всі люди і щоб до неї дійшло кожне серце.

— Вся Традиція Церкви завжди чітко навчає, що умовою спасіння, виправдання є віра. Це переконання ми зустрічаємо вже в найдавніших символах і визнаннях, наприклад, в атаназійському символі. Ту саму умову ми знаходимо в багатьох найважливіших формулюваннях католицького віровчення, в навчаннях Пап і соборів. Також в Lumen Gentium, одному з найважливіших документів ІІ Ватиканського Собору, знаходимо таке саме вчення. Воно говорить, що спастися не можуть ті, хто, маючи можливість розпізнати правдиву віру, не прийняв її. Проте сьогодні чимало католицьких інтелектуалів, а також єпископів, говорять про те, що ця умова віри начебто була несуттєвою. Вони воліють говорити тільки те, що людина повинна жити згідно зі своїм сумлінням. На їхню думку, визнавання об’єктивно правдивої віри не є важливим. Що Ви, Ваше Високопреосвященство, думаєте про це?

 — Важливо те, що ми розуміємо під словом «сумління». Якщо сьогодні хтось говорить про сумління, то найчастіше розуміє під цим те, що сам собі суб’єктивно вигадає, свої суб’єктивні міркування. Вважається, що у релігійних та моральних питаннях немає нічого об’єктивного, що вони належать до суб’єктивної сфери, і це називається «сумлінням». Тоді віднесення до сумління означає, що в релігійних і моральних питаннях остаточною інстанцією є суб’єктивний підмет. Тому, в остаточному рахунку, стає байдуже, який зміст моєї віри, що я думаю, що чиню. В Святому Письмі сумління є чимось зовсім іншим: тут йде мова про проникність, відкритість людини на Бога, на правду, яка є спільною для всіх. Людина, якщо вона шукає, якщо відкривається, має шанс, щоб принаймні пізнати частину дороги, яка веде до Христа. Тоді ситуація виглядає цілком інакше. В такому випадку справа послуху сумління, як сказано в Lumen Gentium, є дорогою, яка вимагає великих зусиль. Вона не означає що я маю робити те, чого суб’єктивно прагнутиму, але шукати, вирушати в дорогу, заново очищуватися, а через це отримати внутрішнє чуття слуху на голос Бога і Христа. Тільки так можна зрозуміти, у чому полягає велич і краса віри. Різні релігії можуть тільки надати елементи, які скеровують мене на дорогу, але вони також можуть передавати елементи, які мене відводять від входу на дорогу. Віра чітко показує мені, в якому напрямку Бог хоче мене вести, і надає сумлінню цілковитої ясності. Йдеться, отже, про те, щоб людина не перестала шукати Бога й добро. Тоді в ній розвивається, може, й неповне, але фундаментальне ознайомлення з правдою, бо Бог супроводжує її своєю благодаттю, бо Бог допомагає їй. Послання до Євреїв, наприклад, як мінімальний вимір віри називає віру в те, що Бог існує і що Він є Суддею. Якщо я маю ці два елементи: що Бог існує і що Він мене судитиме, — тоді внутрішньо я вже перебуваю на дорозі до Христа. В етиці багатьох релігій знаходимо основні елементи Декалогу. Хто дійсно живе цією внутрішньою правдою, того Господь вестиме так, що він навчиться дедалі краще відрізняти правдиві елементи від елементів, які перешкоджають вірі.

— Те, що Ви, Ваше Високопреосвященство, говорите, зараз рідко можна почути. Радше можна прочитати, також у Карла Ранера в його «Основному викладі віри», що незрівнянно краще бути атеїстом або нігілістом, аніж вірити в Бога. На його думку, найважливішою цінністю є відчуття трагедії власного існування. Тепер існує багато книжок і статей католицьких мислителів, у яких панує така екзистенціалістська риторика. Єдиною темою, яку вони фактично оминають, є завжди питання визнання правдивої віри.

 — Там, де щось таке говориться, — з одного боку панує романтичне розуміння нігілізму, натомість з іншого – дуже обмежене розуміння віри. Якщо я вбачаю у вірі тільки суму тягарів, котрі мушу двигати, адже ж я католик, то тихенько бажатиму собі відходу від віри, бо тоді моє життя стане нібито легшим. Однак не слід вважати, що хтось із нігілістів живе в стані щастя, бо може робити все, що йому заманеться. Питання полягає в тому, як саме він став нігілістом. Нігілізм або переконаний атеїзм передбачають те, що хтось противиться внутрішньому заклику, що хтось духовно затвердів. Я вважаю, що неможливо протягом усього життя залишатися переконаним атеїстом або нігілістом без докорів сумління, адже голос Бога є в кожній людині. У нігілізмі та атеїзмі є так багато справ, які противляться людській сутності, що той, хто живе таким чином, всюди зустрічає питання, які неможливо розв’язати. Він не знаходить у собі нічого, що могло б його провадити. Питання про смерть або про життя після смерті не дають такій людині спокою. Її життя порожнє. Це неправда, що відсутність віри робить життя вигіднішим. Зовсім навпаки, вона робить життя понурим, безнадійним. Якщо хтось приймає віру, то бачить, що вона дає йому справжнє щастя. Йдеться про віру, яку нам показує Церква і Святе Письмо. Це не пакунок, наповнений догматами і наказами, а світло: я бачу, а отже, можу йти. Звісно, я роблю помилки, проте в світлі віри я це помічаю краще, ніж атеїст. Але мене надалі веде і вислуховує Господь, Який за мене терпів, Який мене любить і Який не дозволить мені впасти. Якщо хтось дійсно прийме віру, таку, про яку говорить Письмо і яку проголошує Церква, то, мабуть, краще, ніж інші, знає, наскільки він грішний. Але він має також радість, бо знає: остаточно я перебуваю в руках Бога, Який мене любить.

— Якщо ми вже так багато говоримо про віру, то також мусимо торкнутися питання екуменічного діалогу. Наскільки можливий діалог з тими протестантськими деномінаціями, які в кожному пункті відійшли від християнської моральності та традиції? Зі спільнотами, які прийняли розлучення, штучну контрацепцію, які висвячують жінок? Мало того, у багатьох протестантських спільнотах на Заході — в Швеції, північній Німеччині, Норвегії — навіть приймаються гомосексуальні подружжя. В деяких шведських і норвезьких парафіях працюють, і це загальновідомо, пастори-гомосексуалісти та пасторки-лесбійки. Наскільки взагалі можливий діалог з представниками таких спільнот? 

— Так, це справді трагічна ситуація, що деякі протестантські церкви потрапили в цей глухий кут. Ми бачимо, наскільки необхідним є Віровчення Церкви. Але слід додати, що ці явища ніде не були введені без опору, хоча їх приймали керівники згаданих деномінацій. Адже це викликало сильну реакцію у вірних і деяких богословів. Ми тепер бачимо, як молоді Церкви з Африки у Всесвітній Раді Церков протистоять цим явищам. Наприклад, у Німеччині існує пієтистичний (від лат. pietas — любов до Бога, правовірність) рух, який протистоїть цим явищам. Є також видатні богослови, наприклад, Панненберг, які чинять рішучий опір цим тенденціям. Я вважаю, що екуменічний рух повинен тепер полягати в тому, щоб зміцнювати ті сили в євангелистських Церквах, які не хочуть прийняти порушення традиції. Такі сили існують, але іноді не можуть пробитися крізь церковні структури влади. Такі люди страждають і дивляться на Католицьку Церкву, як на надію для себе. У такому значенні, на мою думку, важливим є, саме в цій критичній ситуації, особливий вид екуменічної уваги, завдяки якій ми надамо підтримку силам віри і одночасно поставимо інших перед питанням про віру. Таким чином ми забезпечимо результативність Євангелія, великої християнської Традиції.

— Інша, також важлива проблема, — це ставлення до євреїв та юдаїзму. Чимало католицьких богословів сьогодні говорять про паралельну дорогу до спасіння, якою мав би бути юдаїзм, незалежно від католицизму. Вони стверджують, що євреї не потребують Христа як посередника перед справжнім Богом, бо вже перебувають в Отця. Це означало б, що Ісус прийшов тільки до поган. Як стало можливим те, що цей погляд набув такої популярності?

 — Про цю проблему ми саме дискутували з богословами із Папської Біблійної Комісії, і за рік, якщо Бог дозволить, зможемо опублікувати в цій справі документ, в якому одночасно висловляться двадцять відомих екзегетів. Це питання стало нагальним, тому що християни відчувають сором за те, що в 1933-1945 роках у християнському світі було можливим таке велике переслідування євреїв. Озираючись назад, бачимо негідний підхід до євреїв, присутній у цілій християнській історії, й тепер робиться спроба, так би мовити, компенсації й нової пошани у ставленні до євреїв. Я хочу сказати: повага до євреїв, до їхньої участі у вірі, без сумніву, є чимось добрим і позитивним. Зусилля щодо нового розуміння єврейської місії є насправді чимось важливим. Але твердження, що вони не потребують Христа, суперечить цілому Новому Завіту. Бо християнська місія передусім звертається до євреїв. Святий Павло під час усіх своїх мандрівок, як це нам показують Діяння Апостолів, завжди йде спочатку до євреїв і хоче їх здобути для Христа. Церква має бути Церквою євреїв і християн. Він показує цілком виразно, що Христос прийшов до Євреїв, обраного народу Бога. Святий Павло пише про це дуже чітко. Нашим завданням залишається свідчити в покорі і надії, в тому числі і перед євреями, що Христос, син Авраама та Ізраїля, є також їхнім Спасителем Якщо ми розважимо фрагмент з Послання до Римлян (9-11 розділи), велику теологію Ізраїля за святим Павлом, то насправді він виражає „таємницю”, пророцтво, що наприкінці весь Ізраїль спасеться, але ніде не говорить про те, що євреї не потребують Христа. Він говорить: це таємниця Бога, який через теперішню невірність Ізраїля вводить поган всередину з тією метою, щоб наприкінці всі знайшлися в Христі. Пошана до євреїв, каяття за те, що ми неправильно вчинили, не може зводитись до того, щоб ми визнали, що євреї не потребують Христа. Це означало б зробити цілком хибний висновок.

 — Чи з того, що Ви, Ваше Високопреосвященство, говорите, випливає, що обов’язком Церкви і надалі є молитва за те, щоб євреї навернулися до Христа? 

— У Літургії годин ми сьогодні знаходимо, як і раніше, прохання про те, щоб Ізраїль впізнав у Христі свого Спасителя. Ми мусимо докладати зусиль до цього. Можна сперечатися про те, чи ведення формальної місії, спрямованої до євреїв, є сьогодні чимось показовим. Можливо, для цього тепер не відповідний момент. Але, без сумніву, нашим завданням залишається свідчити в покорі і надії, в тому числі і перед євреями, що Христос, син Авраама та Ізраїля, є також їхнім Спасителем.

— Якщо ми тепер спробуємо всі ці проблеми зібрати докупи, тоді можемо запитати: чи правда, що кожна людина має моральний обов’язок прийняти віру в Христа? Чи це твердження істинне? 

— Так. Як вже було сказано, це не означає, що той, хто без власної провини не знає Христа, буде засуджений у пеклі. Однак кожна людина повинна жити таким чином, щоб бути на дорозі до Нього настільки, наскільки це для неї можливо. Кожний повинен мати відкрите серце для віри в Христа так, щоб, якщо Бог йому допоможе і подарує потрібну для цього благодать, навернутися до Нього.

— Більшість наших запитань становили прохання про коментар до тверджень католицьких мислителів, неодноразово навіть єпископів. Особи, які проголошують ці погляди, — іноді це думки тільки ризиковані, а іноді просто некатолицькі, — не вважаються явними єретиками. Чи не живемо ми в епоху найбільшої кризи в історії католицизму? Відомий католицький богослов і філософ Дітріх фон Гільдебранд вважав (у своїх книжках «Троянський кінь в Божій Державі» та «Спустошений виноградник»), що сьогодні маємо справу з найбільшою кризою в історії Церкви, бо богослови-католики поставили під сумнів цінність правди. Що більше, визнані авторитети цитують таких мислителів як Карл Ранер. Його навіть називають «святим Томою ХХ століття», хоча він нерідко поширював дуже сумнівне вчення. 

— Твори Ранера — надзвичайно складні, так що практично кожен може знайти в них те, що шукає. Потрібно спробувати відрізнити те, що добре, від того, що недобре, і читати його, беручи за точку відліку віру Церкви. Від богословів можна багато навчитися, але точкою відліку залишається Віровчення Церкви. Саме коли ми придивляємось до кризи багатьох євангелистських деномінацій, бачимо, наскільки важливим є офіційне вчення Церкви про віру. Богослов’я може віднайти свою дорогу, лише виходячи з цієї науки. Історичне питання про те, чи сьогодні ми маємо справу з найбільшою кризою Церкви, я хотів би залишити без відповіді, бо важко робити таке історичне порівняння. З певністю можна сказати, що гностична криза була дуже важкою. Також криза XVI століття була дуже глибокою. Проте залишається фактом: нам загрожує те, що ми сховаємо правду під посудиною, побоюючись, щоб нас не засудили за відсутність толерантності, пиху. Це дуже велика небезпека. Цим самим ми повернулися до початку нашої розмови. Якщо ми не віримо, що Христос — справді Син Живого Бога, Слово Бога, що все те, що Він нам говорить, — правда, тоді все християнство виявляється вже тільки традицією. Тоді християнство можна вважати чимось гарним та цінним з точки зору естетики, але тоді воно втрачає свою життєву силу. Бо заради релігії, котра не є насправді істинною, я не є готовий страждати. А християнство, задля якого вже не можна страждати, не має в собі остаточної цінності. Врешті-решт виявляється, що моя вигода — важливіша від віри в Бога. Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога, щоб були збережені принаймні великі моральні цінності Небезпека, що ми відмовимося від претензії на правду, начебто з пошани до іншого, начебто через покору, насправді означає, що ми обираємо власну вигоду, що ми вже не приймаємо величини християнства, що ми змінюємо віру. Цьому суперечать чудові слова Тертуліана, який написав: «Христос не сказав: Я — звичай, Він сказав: Я — Правда». Це речення, саме в сьогоднішній кризі віри, особливим чином стосується нас.

— Іноді можна почути твердження, що джерелом цих проблем є також сам ІІ Ватиканський Собор і нечітке формулювання деяких його документів. 

— У зв’язку з цим я хочу сказати, що Собор сам по собі, автентичний Собор, є великою позитивною силою. Але існують фатальні спрощення, в яких великі досягнення Собору робляться банальними, а потім фальшивими і перетвореними на гасла. Ця баналізація Собору стала великою небезпекою для Церкви. Тому важливо, щоб не триматися гасел, а повернутися до цілісності Собору, розуміти його, виходячи з його власної глибини.

— Ми розмовляли про багато проявів кризи. Де Ви, Ваше Високопреосвященство, бачите відповідні рецепти на цю хворобу?

 — Звичайно, на кризу немає готових ліків. Нам мусить допомогти Господь. І Він це чинить. Настає перелом, приходять молоді люди. Ми бачимо нову тугу за вірою, новий рух до Господа. Навіть якщо це тільки дрібні явища, — але те, що суттєве, полягає саме в цьому: в житті у любові до Христа, в житті у внутрішній єдності Церкви, дбаючи про молитву, Таїнства і духовність. Це те, що променіє й завжди притягуватиме нових і нових людей.

— У своїй книзі «Сіль землі» Ви написали, що, можливо, в майбутньому християни будуть тільки малою частиною цілого суспільства. У зв’язку з цим виникає запитання: яким чином така меншість може відповідно впливати на публічне життя? Яким чином християни можуть захищати природне право в демократичній системі? Яким чином вони можуть гарантувати правову заборону абортів чи евтаназії, якщо суспільство стає все більше світським? 

— Природно, я не хотів сказати, що християни мають, так би мовити, сховатися в якійсь ніші й залишити інших напризволяще. Християнство від самого початку було публічною силою і, як публічна сила, було результативним навіть тоді, коли християн було ще небагато, а саме, в часи Нерона. Хоча християни дуже довго були меншістю, та повільно, будучи сіллю землі, перемінювали суспільство. Сьогодні, з одного боку, ми є свідками того, що в давніх християнських країнах поширюється поганство. В частині Німеччини більшість суспільства становлять неохрещені, як і в колишній комуністичній Німеччині. Схожу ситуацію спостерігаємо також у Франції. Але це не повинно вводити нас у розпач. Тим більше ми повинні триматися правди й духовної сили католицької віри. Ми стаємо в багатьох країнах меншістю, але нашим завданням є турбота про цілість: ми мусимо за допомогою аргументів результативно впливати на суспільство. Боротьба, яку Святіший Отець провадить проти абортів, евтаназії, проти різноманітних порушень прав людини, стосується всіх. Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога, щоб були збережені принаймні великі моральні цінності. Якщо до цього додасться сила прикладу, жива сила правдивої віри, тоді нам можна сподіватися на навернення світу!

—      Дякуємо за розмову.

Краків, травень 1999 р.
Розмовляли: Павел Лісіцький, Ґжеґож Гурний,
Рафал Смочинський, «Fronda» 15/16.

Переклад: о. Роман Терлецький

Джерела:    misionar.in.ua

Воїни Христа Царя