31.05.2012р. Б. / Відвідини Пресвятою Дівою Марією Єлизавети

 

Римо-кат.: 31 травня (Свято)

 

Відзначення євангельської події – відвідання Дівою Марією своєї родички Єлизавети – має особливу історію. Далеко не все, про що згадано у Євангеліях, Церква відзначає як свята свого літургійного календаря. Зрозуміло, що Благовіщення – ключовий момент в історії спасіння; але який особливий сенс у тому, що Марія подалася в гості?

 

Звичайно, насамперед цей епізод з Її життя важливий тим, що Єлизавета розпізнала в Ній матір свого Бога. Візьмімо до уваги, що Спаситель, Друга Особа Пресвятої Трійці, Втілений Син Божий – це зрозумілі речі для християн третього тисячоліття. (Або не дуже зрозумілі, але принаймні закріплені у свідомості.) Натомість Єлизавета була юдейкою, і сама ідея про те, що Предвічний може мати тіло, для неї була неможлива. Отож св.Єлизавета першою показує, що неможливо визнати Ісуса Богом інакше, ніж сповнившись Святого Духа.

 

Це теологія. А щодо історії, то свято Відвідин Пресвятої Діви має францисканську генезу. Воно постало 1263 року, спершу в межах францисканського ордену – з ініціативи св.Бонавентури, тодішнього Генерала, і було сповнене радісного, вдячного францисканського духа. А як на Апостольському Престолі 1389 року сів монах-францисканець П’єтро Томачеллі, прийнявши ім’я Боніфація ІХ…

 

То він не одразу впровадив це свято для всієї Церкви, просто щоб поширити приємну францисканцям духовність. Нещодавно грянула Велика Схизма. Щойно обраний Папа Боніфацій ІХ був екскомунікований Климентом VII, який сидів в Авіньйоні. Своєю чергою, Боніфацій зробив те ж саме. Свою папську владу йому довелося спершу утверджувати зброєю, завойовуючи Ватикан у буквальному розумінні. Тоді ж він і ввів свято Відвідання Пресвятої Діви, аби за заступництвом Пресвятої Богородиці привернути Церкві втрачену єдність.

 

Влада Римського Первосвященика як абсолютна у проголошенні важливих речей офіційним чином – була визнана тільки на І Ватиканському Соборі, тобто у ХІХ столітті. Так що й свято Відвідання було затверджене тільки 1441 року, на Соборі в Базилеї. До самої реформи 1969 року воно відзначалося 2 липня. У рамках літургійної реформи після ІІ Ватиканського Собору Папа Павло VI переніс його на 31 травня, щоб логічним чином умістити подію Відвідин поміж відзначеннями Благовіщення (25 березня) і Народження Йоана Хрестителя (24 червня).

 

Відвідання св.Єлизавети, як стверджує традиція, відбулося в домі Захарії та Єлизавети, неподалік Єрусалима, в містечку Айн-Карім (Ейн-Карем). Нині це західне передмістя Єрусалима. Там віддавна збудований католицький храм Відвідин і францисканський монастир.

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Будує і спасає тільки любов

 

Сьогодні всі маємо Святе Письмо. Та для його читання і вивчення потрібна спрага богопізнання, яка приводить до правдивої мудрості, а вона відкриває істину: що є добро і зло.

Мудрість народжує чесноти, які приводять до святості. А святість — це життя в любові. Виключно, тільки вона будує, рятує і спасає. А всяка неправда, зло (крутійство і фальшування), і гріх – розколює, губить, нищить і руйнує.
Останнім часом, як говорить, зокрема, наш відомий інтелектуал Мирослав Маринович, «в Україні відбувається потужний наступ на українство». Його може будь-хто спостерігати і в політиці, і в економіці, і в фінансовій діяльності, і в освіті, і в культурі, і навіть у спорті. І здійснюють його безперешкодно, неприховано, відкрито. Про це іноді повідомляють наші ЗМІ. Так, нещодавно в титрах телевізійних каналів можна було прочитати вислів одного із верховних «слуг» нашого народу – депутата Верховної Ради й урядовця, що «Україна не для українців, а захист української мови – це шлях до фашизму».

Цікаво, якщо Україна не для українців, то для кого ж тоді? І куди мають подітись українці? Вимерти, втікти в світи? Чи нас знову, але цього разу всіх, мають повивозити за межі рідної землі? Та й хіба мова будь-якої нації може привести до фашизму? Гадаю, що сьогодні всі знають, що німецький фашизм постав з ідеї панівної наднації.
Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесності, справедливості, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями. Отже, якщо між нами українцями-християнами немає чесності і справедливості, то для чого молитися, ходити до храму, говорити і тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви? Для чого така віра? Що кому вона дає? Даремно тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви.

З часів племен наших пращурів, від княжої доби і через всю історію ніби жахливі спадкові невилікувані хвороби нас супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Чи не завжди в критичний для народу момент у нас брало гору своє, особисте, родинне… Чи не тому більшість завжди знаходили «свою хату скраю…» І в наш час можемо часто почути, наче якесь пояснення, абсурдну тавтологію, яка стала крилатим висловом: «маємо те, що маємо». А чому не маємо більше й краще? Або де, в кому чи в чому причина?

Нещодавно мені одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила: «Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до нашого народу, вчителі так ставитимуться до дітей, викладачі – до студентів, лікарі — до хворих, керівники — до підлеглих. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами».

Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, які, як велику мудрість, час від часу повторюють і наголошують: «Потрібно починати з себе». Але що і як потрібно робити? Може б, вони самі показали приклад і як добрі та мудрі провідники й лідери повели народ за собою…

Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав наш заробітчанин, лікар за фахом: «Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, покірні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуючи зразкові, щирі, співчутливі, миролюбиві відносини між собою і цим самим, подаючи приклад для наслідування («По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою», – сказав Господь), постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному, тому що ми – українці. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? Так, немає між нами, українцями, у нас на Україні, чесності і справедливості, тому й неможливо говорити про любов. А за межами України, на чужині? Тут всі українці мали би чутися між собою, спілкуватися, переживати, вболівати і допомагати одне одному, як рідні брати і сестри.  А ми завжди і всюди боїмося признатися своїм, що ми – українці, особливо, якщо ми нелегали, щоб свої ж нас не видали нашій мафії чи місцевій поліції. Чому ми такі? А чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, як наші сусіди, а з усвідомлення і відчуття високої гідності і достоїнства приналежності до великого народу відкрито сказати: «Я – українець!»?

Зможемо! Та тільки тоді, коли зрозуміємо просту істину, що тільки з промислу і волі Божої ми народились у цьому народі, то ж і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи інших, мусимо любити й своїх. І до цієї любові маємо прагнути й змагати все своє життя. Любові не лише до нашої землі, культури, історії, традицій, пісень і мови, а й до українців.

Цього маємо вчити наших дітей в сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.

Це і є єдиний шлях порятунку і спасіння нашої нації, народу і держави.

Михайло МЕЛЬНИК
Протоієрей
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Джерело:   Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Євро 2012: За серп і молот в Польщі можуть посадити

Посольство Польщі в Російській Федераці попередило російських уболівальників, що демонстрація радянської символіки заборонена польським законодавством. Про це повідомляє «Rzechpospolita».

 

«Зображення серпа і молота в Польщі прирівняне до фашистських символів і заборонено законодавством», - нагадав заступник посла Польщі в Росії Ярослав Ксьонжек. 

За словами дипломата, гасла на трибунах будуть регулюватися існуючими приписами УЄФА. 

Як відомо, місцеві органи влади деяких регіонів Західної України кілька разів намагалися заборонити нацистську і радянську символіку, але адмінсуди визнавали такі рішення незаконними. 

За матеріалами: Українська правда 

Джерело:   КРЕДО

Цивілізаційний чи релігійний розлам

 

Сучасні політичні процеси в Україні загострили увагу певних кіл українського суспільства на проблемі цивілізаційного розламу, що пролягає через тіло України, ділячи її на світ римський і світ візантійський. Автори, які піднімають цю тему, поділяються на два непримиренних табори: противників та прибічників цієї тези. Причому і одні і другі ніяк не можуть собі дати раду з твердженням Ганінґтона про греко-католицьку та православну України.

 Адже, на перший погляд, Ганінґтон заперечує самого себе – ідентифікує лінію розламу з конфесійною приналежністю, а в тій же ж книзі «Конфлікт цивілізацій», як ілюстрацію наводить електоральну карту України президентських виборів 1994 року, яка аж ніяк не співпадає з теренами, де УГКЦ є найбільше представленою. Або містер Ганінґтон, вибачайте на слові, дурень, або щось тут не так.

 

Не треба забувати, що попри все містер Семюел Ганінґтон є серйозним науковцем, а не журналістом якогось жовтенького видання. Також треба враховувати, що «тупим» американцям незавжди вдається чітко розібратися в тонкощах католицизму і православ’я. Виховані в традиціях американського секуляризму, американці, навіть високоемінентні, не дають собі ради в такому простому питанні як вияснення тонкощів релігійної приналежності. А феномен УГКЦ просто-таки для них є незрозумілим, бо не вписується в термін «Roman Catholic Church». Потрібно, дослівно, кілька годин добряче попотіти, щоб пояснити американцеві, якщо до цього він над цим не задумувався і не стикався з цим, що греко-католики такі ж католики, як і римо-католики, і що є ще вірмено-католики, копто-католики і т. д.  Виглядає на те, що містер Ганінґтон не дуже старався «тупоголовим» американцям розжовувати міжконфесійні тонкощі українських реалій. Можливо, якби містер Ганінґтон писав тільки про цивілізаційний розлам в Україні, то уник би таких прикрих непорозумінь.

 

Ганінґтон не прагне цілком і повністю ідентифікувати релігійну і цивілізаційну приналежності, а радше ідентифікує цивілізаційну приналежність з ментальною приналежністю. Щоб пояснити, що маю на увазі, наведу приклад з неукраїнського життя. Сербський народ у переважаючій більшості є чисто православним. Але і цей народ, пройшовши свою історичну Кальварію, залишився цивілізаційно розломленим – серби Войводини і Хорватії значно відрізняються від своїх братів у власне Сербії і дещо меншою мірою від сербів Боснії і Герцеговини. Залишаючись православними у своєму віросповіданні, серби Войводини і Хорватії, а значно меншою мірою серби Боснії і Герцеговини, є ментально приналежні до західноєвропейського цивілізаційного простору, поділяючи цінності Серединної Європи і тільки у дуже редукованій формі цінності балканських народів візантійського цивілізаційного кола. Що більше, між сербами існує навіть у цьому питання певний антагонізм. Серби власне Сербії інших сербів називають «prećanski Srbi» і це з певною дозою презирства, а «prećanski Srbi» у свою чергу називають Сербів власне з Сербії «Srbijanci», не приховуючи свого презирства до них. Звісно, усе це в останніх часах після балканських воєн кінця ХХ століття дещо згладжено впливом великосербської ідеології.

 

Подібний цивілізаційний розлам можна спостерігати і серед хорватів. Хорвати з Косово ментально значно ближчі до албанців мусульман, аніж до своїх братів одновірців хорватів Хорватії. Тоді як албанці, хоча і поділені на три віросповідання: католиків, православних і мусульман, виявляють свою ментальну приналежність власне до ісламського світу. Причому албанці католики, перебуваючи у чужинецькому середовищі, хоча й католицькому, набагато більше в’яжуться до албанців мусульман, аніж до чужинців католиків.

 

Звідси можемо бачити, що повної ідентифікації між цивілізаційною та віросповідною приналежністю у цивілізаційному підході неможливо провести.

 

Подібну, але значно заплутанішу ситуацію маємо в Україні.

 

Єдина до свого розколу Київська Церква засвоїла багато чого з католицької культури, а після розколу на католицьку та православну частини ментально повністю прийняла культуру Заходу, лише прикривши її формами східної обрядовості. Що більше, православна Київська Церква до свого підпорядкування Москві за своєю формою і змістом мало чим відрізнялася від Католицької Київської Церкви. Згадаю дві, як на мій погляд, знакові деталі. Києво-Могилянська Академія була заснована на зразок єзуїтських Колегій. Там викладали такі «неправославні» дисципліни, як латинську мову та риторику. Основою теологізування була не стільки спадщина східних Отців Церкви, скільки схоластика. І друга деталь – ані протестантській Півночі, ані православному Сходу цілком невідоме таке культурне явище, як бароко. Але Україна уславилась своїм козацьким бароко. Ментально українці цієї доби не були репрезентантами візантійської цивілізації, а західної, хоча і половина українців того часу затримала православне віросповідання.

 

Живим прикладом цього є православні галичани. Вони ідентифікуються з однією з православних церков, але ментально нічим не відрізняються від галичан греко-католиків чи римо-католиків. Навіть приходні зі Сходу України дуже скоро ментально «огаличанюються», хоча і не все переймають галицькі національні міфи.

 

Якби Московській імперії вдалося повністю перевести українців у своє цивілізаційне коло, то ніколи не було б Мазепиного повстання і не протрималась би Унія на Правобережжі настільки довго, що Т. Г. Шевченко був хрещений греко-католицьким священиком. Цивілізаційний розлам не проходить через віросповідні кордони, ані через мовні, а через ментальні, полишаючи з одної сторони життєвий девіз: «Краще голодний, аніж раб», а на іншій: «Краще сите рабство». Це і є визначник приналежності до різних цивілізаційних кіл.

 

Багато кому дуже хотілося б звести до мінімуму роль та вплив католицизму на формування українців. Але це не що інше, як ідеологічне кліше. Католицизм як цивілізаційне явище вплинув багато більше на формування українців, аніж фамозне візантійське православ’я. Через цілу історію українства тягнеться боротьба не за сильну імперію, а за особисту волю. Українське звичаєве право та право позитивне не показує візантійської симфонії, а власне західну дихотомію духовної та світської влади. В українській історії відсутнє сприйняття володаря як автономного божественного автократа, але навіть помазаний володар є під владою Церкви і відповідає перед політичним народом. Православній цивілізації демократія є невідомим явищем. Для православної цивілізації цар, базилевс, є Божим легатом на землі. Він є понад Церквою, понад політичним народом. Він є автократом, підзвітним тільки Богові. Такою є Московщина, такою була Візантія, середньовічні Сербія, Болгарія, румунські князівства, але не Україна. Україна ніколи не мала свого автохтонного автократа.

 

Цивілізаційний розлом не тече Україною через примхою історії встановлені кордони Речі Посполитої чи благопокійної  Австрії, але тече межею, до якої сягав культурний та цивілізаційний уплив католицизму.

 

Не беруся копатися в цій проблемі. Оцінити реальний уплив католицизму на українську культуру, історію, ментальність мали би спеціалісти. Просто шкода, що до цього питання майже ніхто не підходив серйозно. Якщо такі дослідження і є, то, на превеликий жаль, вони невідомі ширшому загалу.

о.Орест-Дмитро Вільчинський



Джерело:  Воїни Христа Царя

28.05.2012р. Б. / Українські школярки роблять по 2000 абортів на рік

 

Близько ста абортів на рік роблять 14-річні.

 

Щороку аборти роблять більш ніж дві тисячі школярок.

 

Про це під час прес-конференції повідомила заступник директора департаменту материнства, дитинства та санаторного забезпечення Валентина Коломийчук.

 

"У нас почастішали випадки абортів у зовсім юному віці. Минулоріч 84 дівчинки віком 14 років зробили аборт, а 15-річні - понад 2 тисячі", - сказала вона. За словами експерта, в останні роки почали частіше зберігати вагітність і народжувати дітей 15-17-річні підлітки.

 

"Позитивна тенденція спостерігається в тому, що в підлітків віком 15-17 років переважає намір народити маля, а не перервати вагітність", - запевнила ксперт.

Джерела: ukr.lb.ua

Воїни Христа Царя

27.05.2012р. Б. / Отець Iгор БОЙКО: «Безвихідних ситуацій не буває!»

 

Священик УГКЦ — про причини самогубств і про те, як їх запобігти

 

Як свідчить статистика, в Україні почастішали випадки самогубства. Причому не тільки у східній її частині, яку з багатьох причин називають депресивною. У західних областях — також, незважаючи на те, що її вважають релігійною. До речі, на Галичині, Волині, Буковині й Закарпатті, за даними МВС, завжди було менше правопорушень. А все — через сильну присутність Церкви в цих регіонах. Про причини самогубств і про те, як їм запобігти, розмовляємо з греко-католицьким священиком, керівником Школи біоетики Українського Католицького Університету, членом-кореспондентом Папської академії Pro Vita Ігорем БОЙКОМ.

 

— Отче Ігоре, в Україні зараз спостерігається епідемія суїцидів. Чия тут більша провина, на вашу думку, — влади чи Церкви?

 

— Я радше волів би формулювати питання таким чином: що повинна робити влада і Церква для того, щоб запобігати вчинкам суїциду серед своїх громадян та вірних? Не виключно, що однією із причин суїциду в Україні може бути факт моральної та духовної кризи, спричинений тим, що на першому місці серед ключових пріоритетів людини є: матеріальні цінності, успіх, кар’єра, стремління заробити швидкі гроші, а загальнолюдські цінності — чесність, правда, відповідальність, пошанування життя, віра в Бога — відходять на другий план. Тому варто мабуть розпочати із виховання на християнських засадах у сім’ї, у школі, щоб молода людина, коли опиниться перед складними ситуаціями в житті й питанням вибору, могла ухвалювати правильне і відповідальне рішення.

 

— Чому, на ваш погляд, саме східний регіон такий депресивний?

 

— Україна, зокрема східний регіон, перебувала доволі багато часу в режимі, що відкидав Бога, духовність, моральні цінності, забороняв ходити до Церкви... і сьогодні ми маємо плоди цього. Коли людина віддаляється в своєму житті від Бога, заперечує Його існування і віру в Нього, поволі вона втрачає розуміння сенсу життя, повагу до життя іншої людини та пошанування особистого. Не дивно, що саме такий стиль життя і може бути причиною депресивного стану багатьох людей. Що робити, щоб ситуація змінилася на краще? Тут і держава і Церква повинні відіграти важливу роль. По-перше держава повинна створити належні умови для своїх громадян, які мали б будувати не Європу (Португалію, Іспанію) чи Росію, а Україну. Наші жінки повинні дбати про своїх дітей та старших батьків, а не доглядати італійок чи грекинь. По-друге, Церква повинна проявляти належну душпастирську опіку над усіма вірними, зокрема тими, які потребують особливої духовної допомоги. Дякувати Богу, сьогодні є можливість вільно ходити до Церкви, мати провід духовних наставників, святкувати релігійні свята, і саме ці чинники можуть бути надзвичайно корисним духовним захистом для людини у її житті.

 

— Ми розуміємо, що це дуже глибоке питання, але якщо спробувати на нього відповісти, то чи можна якось попереджувати суїциди в Україні?

 

— Це і має бути нашим пріоритетним завданням. У цьому питанні ми усі маємо бути солідарними. Соціологи, які досліджують явище суїциду, говорять про те, що дуже часто людина, яка має намір здійснити суїцид, дає про це певну звістку. Це можуть бути дуже приховані натяки на те, що я перебуваю у безвихідній ситуації, ніхто мене не розуміє, я часто думаю про суїцид, дивлюся фільми або читаю книжки на таку тематику... Тим самим особа дає нам певний «сигнал-дзвоник», що у її житті є певні негаразди і труднощі. І тут постає ключове питання, наскільки ми готові почути те, що нам каже ця людина, і зрозуміти її. Спробувати з нею поговорити і довідатися, що є причиною такого її стану. Ще раз повторюся, у житті немає безвихідних ситуацій, але часто цей вихід потрібно шукати, а не опускати руки. Тому тут завдання щодо попередження суїциду в Україні стоїть перед кожним із нас. Тому що ті, хто чинить суїцид або суїцидальні спроби, — це наші діти, друзі, знайомі, співпрацівники, сусіди... Ми не повинні думати, що хтось інший має це питання вирішувати: психологи, священики, лікарі... Це питання життя і смерті, і тому кожний із нас є до цього причетним та співвідповідальним.

 

— Хто яку роль тут має виконувати — Церква, влада, громадські організації?

 

— Основне завдання Церкви — це продовжувати сповіщати Євангеліє (Добру Новину) всім людям доброї волі. Адже це завдання Христос доручає своїм апостолам у момент свого вознесіння, щоб вони йшли у світ, проповідували Слово Боже і хрестили людей. Тому Церква повинна вірно виконувати це Богом дане завдання і давати відповіді на сучасні виклики, перед якими може опинитися людина. Адже не є секретом, що сьогодні в багатьох країнах ухвалюються закони, що схвалюють асистоване самогубство (допомогу у скоєнні самогубства), узаконення евтаназії, абортів тощо. Дуже часто саме в цих країнах, де діють такі закони, рівень скоєння суїциду є значно вищим з огляду на непошану до людського життя, що знаходиться на завершальній стадії або лише на початковій стадії свого розвитку і ще або вже не в змозі (людина в стані коми) захистити себе. Тому тут голос Церкви має бути почутим. Нещодавня ініціатива УГКЦ та РКЦ в Україні щодо заборони абортів є виразним свідченням того, що Церква не мовчить, а піднімає свій голос для того, щоб захистити тих, хто самостійно захистити себе ще не може.

 

Зі свого боку влада та громадські організації повинні робити усе можливе для того, щоб дбати про добробут своїх громадян. Щоб кожна людина мала можливість працювати, чесно заробляти гроші, дбати про свою сім’ю і тим самим відчувати себе реалізованою. Нещодавно я мав розмову з одним чоловіком, який мені зізнався, що у його житті були такі складні моменти, коли він не мав можливості працювати і забезпечувати свою сім’ю, що мимоволі закрадалися думки покінчити з усім за допомогою суїциду. Але, дякувати Богу, вчасно з’явилися добрі люди, які запропонували можливість додаткового заробітку, і таким чином цей чоловік сьогодні працює і забезпечує свою сім’ю. А скільки таких людей сьогодні є в Україні? Тому варто почати із належного виховання у сім’ї, у школі, щоб молоді люди почувалися потрібними та вповні реалізованими громадянами своєї країни.

 

— Чому суїцид — це гріх?

 

— Господь Бог настільки цінить людське життя, що для його охорони дав окрему заповідь «Не вбий». Цю заповідь Святе Письмо подає як Божий наказ (Вих. 20, 13; Втор. 5; 17), вона міститься у Декалозі — самому серці Завіту, укладеному між Богом і вибраним народом. Бог проголошує себе абсолютним Господарем життя людини, створеної на Його образ і подобу (пор. Бут. 1, 26-28). З цього видно, що людина не має права вкорочувати собі життя, бо воно не належить їй. Творець дав людині життя у користування, але не дав права розпоряджатися ним як-небудь.

 

Святіший Отець Іван Павло ІІ в енцикліці «Євангеліє Життя» писав: «Самогубство завжди є морально не припущеним, такою ж самою мірою, як і вбивство» (№66). І ще: «Заповідь «не вбивай» має виразно негативний зміст, бо визначає граничні межі, яких ніколи не можна переходити» (№54).

 

Кожна людина зобов’язана жити згідно з Божим планом, тому не можна погоджуватися на свідоме позбавлення себе життя, тобто на самогубство. Така дія людини є відкиненням найвищої влади Бога і його плану любові. Отже, акт самогубства є відкиненням любові до себе самого та ближнього, запереченням природного інстинкту життя, втечею від обов’язків справедливості та любові до оточуючих. Кожній людині належаться права на свободу та права на автономне організування власного існування, але сам факт жити-своїм-життям не є об’єктивним вибором людини, бо так як ніхто з нас не вирішив увійти самостійно в це життя, але був до нього покликаний, так само ніхто не може його залишити, не почувши поклику з нього.

 

З усіх цих причин пряме самогубство (тобто таке, яке є бажане особою як ціль та засіб) в будь-якому разі, з якої причини воно б не сталося, слід розглядати як вчинок морально недозволений. Як наслідок цього, не є також справедливим допомагати особі у заподіянні собі смерті (допомога в самогубстві), тому що, як ми читаємо в енцикліці «Євангеліє Життя», «той, хто підтримує самогубний намір іншої людини й допомагає здійснити його через так звану «допомогу в самогубстві», стає співучасником, а іноді й безпосереднім виконавцем несправедливості, яка ніколи не може бути виправдана, навіть тоді, коли її виконано на її бажання» (№66).

 

— Як можна охарактеризувати суспільство, коли молоді люди так масово обирають самогубство?

 

— Значне збільшення кількості самогубств серед молоді може бути поясненим як трудність у пристосуванні до власного соціального статусу й до неочікуваної та напруженої ситуації. Самогубство є втечею від ситуації, яку особа сприймає як нестерпну. У віці 14—18 років молода людина переживає кризу і хаотичний пошук самоідентифікації, а також важливий період боротьби за незалежність. Підлітками керує бажання вплинути на поведінку іншої людини, тому вони часто чинять спроби самогубства. Молода людина у віці 18—35 років переживає поразки ділового або романтичного характеру: втрата дорогої людини або фінансові проблеми, що можуть спричиняти депресію. Більшість молодих людей живе сьогоднішнім днем, сповідуючи, за прикладом дорослих, філософію споживацтва і пріоритету матеріальних благ. Саме таке суспільство ми маємо сьогодні, можливо, дещо хворобливе, але я вірю, що потрібно прикладати зусилля і змінювати цю ситуацію на краще.

 

— Який рецепт, пораду можете запропонувати тим, хто не може себе знайти?

 

— З огляду на те, що ми є християнською країною, слід бути переконаним у тому, що наша надія — у Христі. Через нашу віру, надію та любов ми повинні протистояти злу. Саме тому християнська мораль не обмежується проголошенням осуду самогубства, базуючись на загальних принципах, — вона уважно вивчає причини, які спонукають людину переступити межу свого життя.

 

Щоби запобігти цьому нищівному крокові, існують три особливі завдання морального упередження від самогубства. По-перше, суспільство має обов’язок запобігати усім можливим причинам, які можуть наштовхнути особу на позбавлення себе життя, намагаючись бути поряд із особою, котра розчарована і перебуває у тривожному стані. По-друге, нагадувати усім християнам та людям доброї волі, що віра в Бога може помогти подолати терпіння і труднощі тим, хто почувається пригніченим і розчарованим. По-третє, треба зрозуміти стан душі людини, котра вирішує добровільно накласти на себе руки, щоб уникнути абстрактних моральних суджень у конкретних ситуаціях.

 

Катехизм Католицької Церкви нагадує нам, що не лише важкі психічні розлади, а й «велика журба чи страх випробування, терпіння або тортур можуть применшити відповідальність суїциду» (№2282). «Не слід втрачати надію на вічне спасіння людей, які заподіяли собі смерть. Бог може їм дати, лише Йому відомим шляхом, нагоду спасенного каяття. Церква молиться за людей, які відібрали собі життя» (№2283).

Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК




Джерела: www.day.kiev.ua

Воїни Христа Царя

Маячня "тоже украінца" або крик душі

"Блажен, хто візьме і розіб'є об камінь діти твої!"

(Пс.136,9)

У часі духовної спраги ми завжди є і будемо перед вибором: пити з чистого джерела або з брудної калюжі. Тобто пізнавати Правди Христової віри з чистого джерела - української мови або з брудної калюжі - штучного московського язика, який не надається в повній мірі висловити почуття серця.

То ж, блаженніший владика Святослав не мав би навіть пропонувати нам цю калюжу для погашення духовної спраги.

Дехто з церковних кліриків вважає, що я чиню нападки на авторитет церковної ієрархії, а також на багатьох "тоже украінцев", але це зовсім не так, бо жодна людина чи навіть організація не може (якби дуже й хотіла) нашкодити авторитету владики Святослава, а тільки (і виключно) він сам. Бо "праведник злих слухів не убоїться" (Пс. 111,6-7) і "Господь мені помічник, і не буду боятися: що вдіє мені чоловік?" (Пс. 117,6)

А щодо "тоже украінцев", то я, як один з них, стою по їхньому боці і намагаюся, в міру своїх убогих сил і можливостей, захистити їх від свавілля "вовків хижих в овечих шкурах" (Мт.7,15), бо не спроможна жодна людина одночасно любити Бога і зневажати ближнього свого, вважаючи його якимось дурнем чи несповна розуму, бо бачте, комусь видалося за "правду", що ми ніби-то не спроможні розуміти Правди Божі українською мовою. Правдою ж є лише те, що багато з нас не розмовляють рідною мовою, але запевняю вас в тому, що всі ми прекрасно її розуміємо.

Багато з нас за двадцять років т.з. незалежності так і не спромоглися вивчити української розмовної мови і на те лихо є декілька причин.

Найперша причина, це середовище, серед якого ми народилися, виховувались і щодня перебуваємо - не надається на те, щоб її вивчити.

Друга, що гріха таїти, нам було ліньки напружувати мізки і самотужки намагатися, день за днем, себе вчити.

Третя, це цілковита відсутність державної політики на рівні пропаганди, зміцнення авторитету та іміджу української мови в суспільстві... Можна продовжити цей перелік, але чи варто?

Владика мав намір показати відкритість нашої УГКЦеркви до штучно-язичних українців?! Намір, загалом, добрий і вартий схвалення, але є багато інших, більш справедливих засобів і не потрібно було владиці вдаватись до таких ганебних крайнощів.

Це всього лише йти між тих "тоже украінцев" і нести їм слово Правди й з любові до Бога чинити діла милосердя...

І, як переконливо показує досвід, це чудодійний, дієвий і дуже ефективний спосіб показати відкритість УГКЦ до всіх людей, незалежно від їх походження чи мови.

А на майбутнє, коли українці, нарешті, матимуть не провізоричну, а таки справжню Українську Державу, можна буде з поваги до національної індентичності і самобутності, перекласти Катехизм на 43 мови тих народів, які живуть в Україні і тоді це дійсно буде справедливе рішення, яке покаже відкритість нашої багатостраждальної Церкви до всіх людей.

"Багато мов у світі і жодна не без значення!" (1Кор.14,10) - але коли одну мову (ой, вибачте, язик) виноситься, а інші, в тому ж числі мову корінного народу зневажається чи принижується, то це не що інше, як ЗЛО і БЕЗЗАКОННЯ...

Дехто, як на державному, так і на місцевому рівні вважає, що в україні мають бути дві мови (тобто мова і язик) і кажуть: "Вот, пускай вам будєт украінская мова дєржавной, а русскій язик офіціальним, тоєсть - язиком междунаціонального общєнія!"

Отже, щодо мови міжнаціонального спілкування, то справедливим буде якщо, що у Німеччині такою мовою є - німецька, у Франції - французька, а в Україні - українська мова. І не потрібно тут щось вигадувати на свою голову через свавілля та нелюбов до українців.

Якби ж мова того чи іншого народу була лише засобом висловлення думки, то не було б те "ЗНАЧЕННЯ" таким важливим для Бога і людей.

І тоді все було б набагато простішим для людей зіпсованого розуму і серця, але так не є, бо МОВА, це - ДУША народу.

Один визначний греко-католик писав, звертаючись до московитів, таке: "Ви любите на братові шкуру, а не душу!" (Т.Г. Шевченко "Кавказ") І він мав рацію, бо любити потрібно не лише зовнішню оболонку, але в першу чергу душу людини і все, що ту душу наповняє Святим Духом, тобто світогляд, традиції, звичаї, мову, культуру...

Хто може заперечити ту правду, що МОВА, це - основа культури будь-якого з народів? Нема мови, нема й культури. І саме тому кожен окупант, який приходив в Україну з метою поневолити народ та загарбати його добро, найперше намагався знищити мову і для цього вдавався, не гребуючи засобами, до найжахливіших, підступних методів... (Невже владика не знає історії власного народу?).

Вороги всього українського не гребують тими сатанинськми засобами і сьогодні... (Невже наш владика стоїть по їхньому боці? Чи все ж таки має місце мій здогад, що він оточений горе-радниками і кон'юктурниками, які день у день співають йому дифірамби, а напоумити, скартати і дати мудру пораду нікому?!).

Агов, владико! Чи варто було вам стільки років поспіль здобувати освіту і, врешті, вже бути просвітленим благодаттю Святого Духа у пізнанні Христового вчення, щоб нині чинити зло і беззакання по відношенню до своєї, все ще знедоленої і бездержавної, української нації..?! Молюся за вашу душу і щиро співчуваю вам, бо "...Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають." (Лк.12,47-48)

Блаженніший Святослав, мабуть, виходить у своїх міркуваннях з того факту, що в Україні є у великій кількості "тоже украінцев", які розмовляють штучним язиком. Але тут напрошується питання: звідки їх стільки взялося? Не з неба ж вони впали до нас в Україну?

Вони, є - наслідком гріха тривалого поневолення українського народу та панування злочинної московської імперії, яка підступно винищувала українську мову (1861) та її носіїв і примусово насаджувала (різними способами) штучний язик своєї імперії. Почавши від кровожерного Петра-І викраденням стародавньої самоназви України-Русі та українців-русичів і, разом з назвою, вкрала й частково історію та мову (безліч наших покріпачених письменників та мудреців московія використовувала для відточення штучного язика, свого "есперанто", для потреб імперії зла та панування над народами)...

Українців навчали, що все українське смішне, не добре і злочинне, а московське щонайкраще і відповідно бути московитом, - це найбільша мрія кожного українця ("Мина Мазайло"), якщо він бажає досягти у своєму житті якогось становища, бути людиною "культурною" й світською, а не якимось селюком з "телячим язиком" (так вони називали українську народну мову).

Принижуючи українців та називаючи їх "мало-росами" по відношенню до московитів "велико-росів" - робили українців людьми другого сорту, з усіма витікаючими з цього наслідками...

Владико, як ви можете толерувати гріх? Ви пропонуєте нам "тоже украінцам" - зло? Бо ж гріх, є - зло, а зло, це відсутність добра, бо що ж є доброго у наслідку від гріха?!

Особисто я мав нагоду пересвідчитися в цьому від своїх юнацьких років (за часів правління І-секретаря КПУ Щербицького), коли все українське виставлялося у найгіршому світлі, бралося на кпини і понижувалось, як щось вкрай шкідливе і непристойне. Тоді масово закривалися школи з українською мовою викладання предметів і переводилось їх на московське штучно-язичне викладання, що мало б, у свою чергу, привести українців до переконання - зректися власної української душі і вдягнути на себе машкару "велико-росів" - московитів.

Неможливо тут навіть перелічити всіх диявольських засобів, які застосовували московські окупанти по всій Україні, щоб знищити думку і душу українця... І тепер ви владико з тими душогубами заодно?

Чи не від таких горе-єпископів і священиків застерігала нас Пресвята Богородиця у своєму об'явленні у Фатімі, словами: "Багато прийде єпископів і священиків, які бувши зведеними - зведуть багатьох!" (Третя таємниця заповідає упадок пастирів)

р.Б. Леонід.


Дивіться:
Додаток до коментаря новини за 17.05.2012р. Б.

22.05.2012р. Б. / «Воююча Церква – поняття немодне, але правдиве», - Бенедикт XVI

 

«Дякую Богові за всі роки мого життя, навіть за темні ночі. Тому що в ретроспективі видно, що ночі були потрібні та добрі», – сказав Бенедикт XVI на завершення обіду з кардиналами, що проживають у Римі. Спільною трапезою Папа хотів подякувати кардиналам за побажання з нагоди його 85-го дня народження. У короткому слові після закінчення зустрічі Бенедикт XVI прокоментував нинішню ситуацію в Церкві.

«Концепція Ecclesia militans – воюючої Церкви – не модна сьогодні, – сказав Папа. – Однак, насправді ми розуміємо, що вона правдива і відображає істину. Ми бачимо, що зло, хоче захопити весь світ, і що доконечно потрібно боротися зі злом. Бачимо, що зло часто використовує для цього жорстокість, вдаючись до різних форм насильства, але видає це за добро, отже, порушує моральні устої суспільства. Святий Августин сказав, що вся історія є боротьбою двох видів любові: любові до себе, аж до зневажання Бога, і любові до Бога, аж до зневаги себе у мученицькій смерті. Ми беремо участь в цій боротьбі, а у боротьбі важливо мати друзів. Я маю друзів з Колегії Кардиналів. З ними я почуваю себе, як вдома, впевнено в компанії великих друзів, які разом зі мною, і вони всі разом з Богом. Дякую вам за цю єдність в радостях та турботах. Ми йдемо вперед. Господь сказав: «Будьте сильні: Я переміг світ». Ми разом в «команді» Господа, тобто в команді переможців».

Від імені гостей слово мав декан Колегії кардиналів, кардинал Анджело Содано. Він зазначив, що недавній День народження Папи і річниця його понтифікату стали доброю нагодою, щоб співати подячний гімн Te Deum. У цьому контексті він нагадав про постійний заклик Папи Бенедикта ХVI до відродження віри.

За матеріалами info.wiara.pl

Джерело:  Воїни Христа Царя

21.05.2012р. Б. / Київ: позиція здорової більшості

Дві тисячі осіб прийшли 20 травня на київський Поділ, щоб узяти участь у соціальному фестивалі «Всі разом – за сім’ю». (Раніше в тому ж районі Києва гомосексуалісти і лесбіянки планували провести свою пропагандистську ходу)

 

Батьки і матері з дітьми, музиканти, спортсмени, педагоги, представники громадських і релігійних організацій прийшли засудити пропаганду одностатевих стосунків і заявити про необхідність святкування здорових сімейних цінностей. 

Окрасою соціального фестивалю стала колонна женихів і наречених у весільному вбранні. З гаслами «Мама, тато, я – щаслива сім’я», «Чоловік і жінка – повноцінна сім’я», «Здорова сім’я – щаслива Україна» колонна заповнила всю вулицю Сагайдачного. 

Як відзначали учасники, проповідь православного священика Андрія Ткачова не раз зривала оплески присутніх на акції протестантів. Добре, що визнання християнства єднає людей різних конфесій у таких основоположних речах, як захист істинних цінностей, який по суті є захистом своєї держави. 

«Боротьба гомосексуалістів за свої права вийшла за межі їх початкових бажань, – сказав протоієрей. – Колись вони просто просили, щоб їх не чіпали і не влазили у їхні спальні. Сьогодні вони декларують свій спосіб життя. А пропаганда способу життя гомосексуалістів – це єдиний спосіб ширення гомосексуалізму. Тому що це не спадкова хвороба, а хвороба, отримана внаслідок ширення такого способу життя. Ми вийшли сюди, щоб сказати: ми хочемо, щоби наші дочки виходили заміж, а сини одружувалися, а не навпаки… Розмиття границі поміж тим, що добре, а що зле, – перший крок до деградації».

Окремий майданчик перед сценою на Контрактовій площі виділили для найменших учасників фестивалю. Діти разом з вихователями водили хороводи і співали пісень про сім’ю. 

Роман Ващук, виконавець: «Бог створив сім’ю. І я вважаю, що цей захід (фестиваль) дуже важливий для цієї країни, для людей, які живуть у цьому місті. Я можу підписатися під словами, що пропаганда усього, що може заважати сім’ї, – неприпустима. І ми маємо докладати зусилля, аби цей світ не розбещувався». 

На завершення свята для учасників акції було проведено майстер-клас зі спортивного танцю FitCurves&Zumba. Дорослі й діти охоче танцювали і раділи разом. 

Руслан Кухарчук, керівник оргкомітету фестивалю «Всі разом»: «Це абсолютно мирна акція, яка несе мирні гасла. Але разом з тим ми категорично виступаємо проти пропаганди такого явища, як гомосексуалізм. І дуже радісно бачити тут сім’ї з дітьми, наречених у красивих платтях і костюмах. І я твердо вірю і сподіваюся, що органи влади, які відповідають за державну політику, звернуть увагу на позицію здорової більшості, яка не приймає таких явищ, як гомосексуалізм, ювенальна юстиція і так звана гендерна політика». 

Під час фестивалю продовжувався збір підписів за закон про заборону пропаганди гомосексуалізму. Ще більш ніж тисяча людей поставили свої підписи під відповідною вимогою до українських парламентарів. 

Того ж дня прихильники радикальних дій побили голову гей-форуму України Святослава Шеремета. 

Діячі просімейних рухів та організацій відзначають: «Ми як християни маємо багато видів зброї проти пропаганди такого гріха, як мужоложство – Слово, молитва, піст, любов, віра, милосердя», – зазначає у своєму блозі Олег Гавриш. 

 



За матеріалами: vsenovosti.in.ua / oleg-gavrysh 



Джерело:    КРЕДО

20.05.2012р. Б. / «Свято народів 2012» у Римі

 

У неділю 20 травня 2012 року в Римі проходить традиційне «Свято Народів» – день духовності і культури католицьких етнічних громад Вічного Міста, в якому беруть активну участь також і українці.

 

«Свято Народів», організаторами якого є священики-місіонери Чину Отців Скалабрініанів у співпраці з відділами «Карітас» та «Мігрантес» вікаріату Римської дієцезії та з іншими католицькими і громадськими організаціями міста, відбувається вже 21-й раз. Метою таких заходів є дати можливість різним групам іммігрантів, що проживають у Римі, представити свої культурні надбання, світогляд свого народу, багатство його творчості, особливості побуту, створити простір діалогу між різними культурами і традиціями, запропонувати правильний погляд на мігрантів і їхні проблеми. Це нагода для зустрічі та діалогу всіх організованих іноземних католицьких громад, яких тут нараховується понад 150, даючи також нагоду церковним структурам уважніше ставитись до явища еміграції.

 

Програма свята, яке цього року проходить під гаслом „Гостинність – це свято народів”, розпочалась на площі Святого Івана на Латерані о 9.00 місцевого часу відкриттям 25-ти етнокультурних стендів. До полудня на площі надавалась інформація про різні правові ситуації, які стосуються емігрантів, а о 12.00 в базиліці св. Івана на Латерані розпочнеться відправа Божественної Літургії, яку очолить преосвященний Ґуеріно де Тора, єпископ-помічник Римської дієцезії.

 

Пополудні передбачений концерт, під час якого етнічні групи представлять свої народні пісні й танці. У святі беруть участь представники Латинської та Центральної Америки, Африки, Азії та Європи. Як вже стало доброю традицією, численною є участь українців.

Джерело: Радіо Ватикан
фото www.chiesaucraina.it/

19.05.2012р. Б. / Обережно – провокація! Будьте пильні!

 

Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ стало відомо, що послідовники Антоніна Догнала, більш відомі як секта догналівців, мають намір провести в неділю, 20 травня 2012 р.Б. о 10:00-12:00 год. моління біля стін храму Свв. Апп. Петра і Павла. Це зібрання є незаконним, оскільки його ініціатори не отримали для цього жодного офіційного дозволу від органів державної влади. Ціллю проведення даного заходу, є намагання догналівців чинити тиск на міську владу із метою передачі їм у власність храму Свв. Апп. Петра і Павла.

 

Оскільки діяльність секти догналівців вже неодноразово провокувала конфлікти як релігійного так і майнового характеру, які часто перешкоджали громадському спокою, закликаємо усіх прихожан нашого храму в жодному випадку не вступати в суперечки із прихильниками Догнала, щоби в такий спосіб уникнути можливості конфлікту.

 

На ім’я міського голови Львова п. Андрія Садового спрямовано лист із проханням  вжити всіх необхідних заходів з метою дотримання правопорядку поблизу храму на час можливого проведення несанкціонованого зібрання послідовників догналівської секти.

Розраховуємо на Ваше вирозуміння та спокій у цій незвичній ситуації.


Джерела: petrapavla.org.ua

Воїни Христа Царя

17.05.2012р. Б. / 70-річчя священства відзначив найстарший священик Василіянського Чину

 

Враз зі мною Господеві
Заспівайте славень —
Священства так оспіваймо
Історичний травень.

Благодать злила роками,
Серед бур воєнних,
По широкім Божім світі
Струї ласк безмежних.

Заспівайте та й згадайте
Мене перед Богом,
За змарновані дари,
Щоб не мучив сором.

  

о. Доротей Шимчій, ЧСВВ

70-річчя свого священства у Бучацькому монастирі отців Василіян 14 травня 2012 р.Б. відзначив о. Доротей Шимчій — найстарший священик Василіянського Чину.

70 років тому, 14 травня 1942 року Владика Вартоломей Дудаш висвятив вісьмох  василіян у Празі, Чехія. Один з них, о. Доротей — особистість непересічна, належав до таких священиків, яких не треба було вмовляти чи переконувати для служіння там, де найважче. Україна (6 років), Бразилія (14 років), Аргентина (22 роки), Парагвай (2 роки), Італія (7 років), Україна (19 років) — ось країни самовідданої праці ювіляра, як директора школи, як магістра новіціяту, як протоігумена, як духівника і викладача семінарії. Добрий Господь через отця Доротея завжди показував свою силу, що виявлялася у його жертовному служінні. З-під його пера побачили світ 18 книг. Близько 2000 проповідей, понад 50 місій і реколекцій, більше 2000 конференцій — ось результат діяльності великого подвижника, як сіяча Божого Слова.

Доброта, ясність розуму, виняткова пам’ять, широка ерудиція, комунікабельність і тепер притягають людей та молодь до отця Доротея. Надзвичайно цінується кожна його порада і особливим є щоденне Апостольське благословення, яке уділяється отцем після вервиці.

З ювілеєм найстаршого василіянина вітала монаша спільнота, вчителі та учні колегіуму ім. св. Йосафата, парафіяни. Лист-привітання передав також протоігумен о. Пантелеймон Саламаха, ЧСВВ. Зворушений ювіляр дякував Богові у цей особливий для нього день за ласку довголіття, за покликання до монашества, до священства, закликав до активної християнської позиції, до голошення Христа словом і життям.

о.Йоаким Ковальчук, ЧСВВ

Джерело:  Воїни Христа Царя

16.05.2012р. Б. / «Війна проти Ісуса»

 

"Упродовж трьох століть триває систематична кривава війна проти Ісуса", – пише відомий італійський журналіст і письменник Антоніо Соцці. Книжка під такою назвою з'явилася на книжковому ринку видавництва св. Станіслава.

 

"Це ідеологічна війна, в якій можливо все. Важко повірити, що так мало християн звернули на це увагу, а ще менше намагалася захиститися від жорстокої агресії", – вважає автор. Тому він написав книжку, яка є історією цієї війни, що проявляється з перших століть християнства, але особливо інтенсивно в останні три століття. Соцці згадує довгий список впливових людей, чия думка призвела до дискредитації Біблії та криміналізації Церкви. Маркс звинуватив християн в канібалізмі, Гітлер стверджував, що це великий труп, відповідальний за 20 століть воєн, нацистський ідеолог Альфред Розенберг стверджував, що Римська Церква є найпідступнішим ворогом німецького народу.

 

Чорну легенду християнства раніше створювали просвітителі Вольтер, Девід Юм, Іммануїл Кант. У своїй боротьбі проти Ісуса вони прийняли брехню і наклеп, як законні методи. "Треба брехати, як чорт, небоязко, не тільки час від часу, але безсоромно і безперестанку", – писав Вольтер в одному листі.

 

Автор аналізує, як католики опинилися в групі, що вважається нижчою, на рівні з євреями і неграми.

 

У наступній частині книги Соцці розповідає про війну в сфері науки. Він показує, що вчені, неприхильні до Церкви, зробили все, щоб довести, що Євангелія написали не безпосередні свідки подій, а вони були написані набагато пізніше, в кінці століття. З боку "експертів", часом дуже титулованих, наступив своєрідний напад на божественність Ісуса, сумнів у чудесах, описаних в Євангеліях, і факті Воскресіння. Підсумовуючи ці зусилля, Альберт Швейцер заявив, що "Ми можемо (...) писати про дії Ісуса на основі ненависті. (...) Це була ненависть не стільки до особи, як до аури надприродності, яка оточує цю людину. Цитовані автори хотіли представити Ісуса, як просту людину, позбавити Його вишуканого одягу, який він носив, і знову кинути Йому на плечі лахміття, в якому Він ходив дорогами Галілеї".

 

Ці науковці, мотивовані ненавистю, не приховують своїх почуттів, що ставить під сумнів надійність їхніх досліджень. Один з них писав: "Усе скінчено. Ми втомилися від апокаліптичних візій. Ми втомилися від мучеників. Християнство пережило дві тисячі років. Але це все". Таким чином Соцці, посилаючись на теорію, що тексти Євангелія не написали ті, хто безпосередньо контактував з Ісусом, саркастично стверджує, що метою сучасної критики не було переконатися, що Марко, Матей, Лука та Іван насправді є авторами цих текстів, а просувати припущення. "Така позиція ставить хрест на всій науковій дискусії", – підсумовує він.

 

Він посилається також на дослідження філологів, археологів, які підтверджують, що Новий Завіт написали безпосередні свідки, подаючи правдиві факти, і що побачить це кожен, хто, як сказав один учений, "тільки проводить дослідження без ідеологічних упереджень". І що "є щось піднесене у твердженні, що всі відкриття і всі наукові аналізи підтверджують автентичність Святого Письма, а також наше переконання, що ми маємо в руках незмінне, істинне слово Боже".

За матеріалами: wiara.pl

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.05.2012р. Б. / Святослав Шевчук: Найбільш приємно мене вразили люди Донбасу

 

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав 14 травня зустрівся із молоддю Донецька. Послухати першоієрарха і поставити йому своє запитання прийшло понад 200 молодих донеччан. Зустріч відбулась в рамках душпастирського візиту до Донецько-Харківського екзархату. 

 

Зустріч відбулася в каплиці Молодіжного центру парафії УГКЦ Зіслання Святого Духа. На початку Глава Церкви уділив благословення молодим батькам та їхнім діточкам. Після привітального слова Блаженнішого Святослава кожен присутній міг поставити йому запитання. Варто зазначити, що найбільше питань стосувалися духовних тем. Зокрема, молоді люди хотіли більше дізнатися про християнську віру, молитву, зокрема про особисту молитву Блаженнішого, розпізнавання покликання до монашого життя та інших духовних життєвих шляхів тощо. 

«Найбільш приємно мене вразили ви – люди Донбасу»,- сказав Глава УГКЦ відповідаючи на запитання щодо його особистих вражень від візиту до екзархату. Підкресливши щирість і відкритість місцевих мешканців, Блаженніший Святослав пригадав також роки своєї служби в окупаційній армії, яка проходила в Луганську. 

Наприкінці зустрічі, прощаючись з із Главою УГКЦ, молодь отримала його особливе благословення, співаючи многоліття на церковному подвір’ї. 

Сьогодні, 15 травня, Глава УГКЦ відвідує з душпастирським візитом м. Луганськ.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Джерело:   КРЕДО

14.05.2012р. Б. / Владика Богдан: Материнство вписане в природу жінки, а кар’єра – не обов’язково

 

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться, - наприклад, аборти.

 

У другу неділю травня в Україні святкують День матері. Нинішнього року цей день припадає на 13 травня.

 

У житті жінок часто трапляється так, що вони з тих чи інших причин не змогли стати матерями. Нерідко причиною цьому стають аборти... Українська греко-католицька церква нещодавно вкотре виступила з ініціативою щодо заборони на законодавчому рівні практики абортів. Позицію церкви аргументує секретар Синоду єпископів УГКЦ владика Богдан (Дзюрах).

 

Владико Богдане, нещодавно УГКЦ виступила з ініціативою заборонити аборти в Україні на законодавчому рівні. Чому саме зараз?

 

Ця ініціатива не є новою, як не новою, на превеликий жаль, є і проблема вбивства ненароджених дітей. Питанням захисту ненароджених дітей наша Церква займаємося вже впродовж багатьох десятиліть. Свого часу ще митрополит Андрей Шептицький послідовно засуджував вбивство ненароджених дітей, називаючи подібні дії «мерзенними, жахливими і противними природі». Дуже багато зусиль в цьому напрямку зробив також Мирослав-Іван Любачівський, - спершу будучи в Римі, а відтак, коли приїхав в Україну, де з новою силою почав порушувати це питання у своїх пастирських листах, зверненнях до влади. Один з таких листів носив промовисту назву: «Страшне лихо навідало наших дітей в Україні». Тодішній глава нашої церкви звертався до органів державної влади з закликом захистити цих невинних істот, які стають жертвами насилля, убивств. І при цьому це вбивство легалізовано на законодавчому рівні! Аборти він називав «геноцидом українських дітей» і  закликав владу змінити такий ганебний стан речей,  коли українських ненароджених дітей викидають на смітники. Останніми роками наша Церква теж чи то окремо, чи на рівні Всеукраїнської Ради Церков піднімала голос на захист ненародженого життя.

 

Тож така позиція для нашої церкви є принциповою, і теперішня ініціатива лише продовжує тривалу традицію захисту слабких, соціально незахищених верств населення.

 

Водночас слід підкреслити, що заборона абортів на законодавчому рівні – не є панацеєю, це лише один з кроків – при цьому дуже важливих кроків – комплексного підходу до питань захисту і промоції людського життя.

 

Противники заборони абортів кажуть, що коли заборонити їх робити легально, то зросте кількість нелегальних абортів. А це, у свою чергу, призводитиме до каліцтва жінок…

 

Керуючись такою логікою, можна сказати, що не варто забороняти наркотрафік, бо існуватиме підпільна індустрія поширення наркотиків.

 

На мою думку, не там причина, не там зло… Скажімо, у сусідній Польщі держава, принаймні почасти, врахувала позицію церкви, і там справді є набагато кращі механізми захисту ненародженого життя. І хоча аборт в Польщі ще не заборонений повністю на законодавчому рівні,  все ж показники в сусідів вже нині вражаючі – кількість абортів зменшилися в десятки разів і нині становить близько 500 на рік. Католики Польщі продовжують діяти дуже послідовно і консолідовано, щоб таке явище було повністю викорінене і в цьому ми можемо від них повчитися.

 

Аборт – дуже брутальне втручання в організм жінки. Чи відбувається це легально чи нелегально – усе одно завдає непоправної шкоди як для фізичного, так і для психічного здоров’я, не кажучи вже про духовний стан жінки. Саме тому тут непотрібно думати й говорити про те, що ця практика перейде в нелегальне становище. Треба не допустити цього, а ще – змінити законодавство, яке не відповідає нормам цивілізованої держави, яка зобов’язується гарантувати право на життя всім своїм громадянам, у тому числі найменшим.

 

Позитивний вплив заборони абортів на суспільство, на демографічну ситуацію можна спостерігати в тих країнах, де такі законодавчі зміни були впроваджені. Пам’ятаймо, що законодавство, яким ми зараз керуємося в цій ділянці, ми успадкували від радянської тоталітарної системи. Радянський Союз був чи не першою державою у світі, яка під впливом ще Французької революції на законодавчому рівні дозволила практику абортів. І наслідки цієї ганебної практики перебрала вже на себе незалежна Україна.

 

Гадаю, настав час, і суспільство вже до цього дозріло, аби змінити ситуацію. Ми сподіваємося, що заклик церкви не буде сприйнятий як кроки з обмеження якихось прав. Бо ці кроки церкви насамперед спрямовані на те, щоб захистити ненароджених дітей. Церква є голосом тих німих істот, котрих насильно позбавляють життя, не даючи їм змоги народитися. Зрештою, ніхто – ані держава, ані окрема особа не повинна претендувати на право відбирати життя іншій людині, тим більше – невинній.

 

З іншого боку – церква виступає за здоров’я жінок. Я ще не зустрів жодної жінки, яка б сказала: «Я зробила аборт і від цього стала щасливішою». Звісно, завжди можуть шукати пояснення різного характеру, щоб виправдати аборт – економічного, суспільного… Однак, по суті завжди йтиметься про вбивство і цей факт неминуче тяжітиме над сумлінням усіх причетних до нього осіб. З іншого боку жінка, яка, незважаючи на труднощі і страхи, яких теж не хочемо ані легковажити, ані оминати, все-таки наважується на народження дитини, після її приходу на світ – як правило, забуває про свої попередні наміри і відчуває радість від буття матір’ю. Церква своїми ініціативами на захист ненародженого життя хоче захистити в першу чергу материнство, гідність жінки, а тим самим – здоров’я всього суспільства.

 

Бо аборт негативно впливає не тільки на жінку, а й на суспільство загалом, починаючи з родини. Часто буває так, що після аборту різко погіршуються відносити в подружжі. Нерідко таке подружжя розпадається. Бо чоловік, усвідомлюючи, що він теж є співучасником того зла, мучиться докорами сумління. Усередині дев’яностих років в одній з львівських газет була опублікована велика стаття з підсумками міжнародного конгресу, який відбувався у Львові. На конгресі говорилося про причини алкоголізму, зокрема в українському суспільстві. Я був вражений висновками, яких дійшли закордонні спеціалісти. Зокрема швейцарські лікарі стверджували, що дуже часто спостерігається прямий зв`язок між абортом, який вчинила жінка, та алкоголізмом чоловіка.

 

Крім цього, діти, які народилися в подружжі, яке раніше вчинило аборт, також мають психологічні наслідки від цього вчинку батьків. У той чи інший спосіб вони дізнаються, що в них мали б бути сестричка чи братик. Й усвідомлення того, що їхня рідна мама вбила їхніх сестричку чи братика, звісно, ранить психіку дітей, підриває їхню довіру до батьків.

 

Ми як душпастирі стикаємося з цими проблемами щодень. Тому апелюємо до суспільства, до влади, аби прямо припинити поширення того зла, руїни, які спричиняє аборт у нашому суспільстві. Ми відчуваємо в цьому наш моральний обов’язок, оскільки Божа заповідь каже: не вбий. Хочемо долучитися до морального оздоровлення суспільства, тому говорили й говоримо про це. Закликатимемо, аби всі інстанції, від яких це залежить, посприяли зміні на краще чинного законодавства. Та, звісно, найголовніше, аби була змінена ментальність людей. Щоб ми позбулися радянських рудиментів, зневажливого ставлення до людського життя, одним словом – всього того, що Іван Павло ІІ назвав «культурою смерті».

 

Хочу, аби всі зрозуміли, що завданням церкви є не покарання, а певна превентивна дія, бо пізніше всі травмовані люди так чи інакше потребують духовного зцілення. Церква це знає не з преси. Це наше щоденне життя.

 

Ви вжили слово «вбивство» щодо ненароджених. А з якого моменту вважається, що це вбивство дитини?

 

Людська істота існує з моменту зачаття. І саме відтоді посягання на неї слід кваліфікувати як убивство. Незалежно від того, як вона називається. Коли дитина народжується, її теж по-різному називають: немовля, дитя, підліток, юнак, юначка, але від цього вона не перестає бути людиною. Тому треба докладати всіх зусиль, аби дитина після зачаття народилася та здійснила своє покликання на цьому світі.

 

Свого часу Мирослав Іван Любачівський, відповідаючи на бідкання українців, чому нам так зле, чому ми не маємо добрих провідників у суспільстві, відповідав: «Українці, Бог дає вам тих провідників, мудреців, державних мужів, але ви не даєте їм народитися, ви їх убиваєте».

 

Ви кажете про зміну ментальності. А де тут треба починати працювати, безпосередньо з жінкою, яка вже прийшла робити аборт? І хто тут має більше працювати: влада як інституція чи церква?

 

Тут церква, влада й громадські організації повинні співпрацювати. Ми не можемо перекладати обов’язки одні на одних. Кожен має своє специфічне завдання. Кожен має в міру своїх можливостей докластися до зміни такої ментальності.

 

Гляньте, як ми сумуємо, коли стається трагедія з однією людиною, як відразу ж спонтанно вибудовується цілий рух солідарності із покривдженою особою, - і це дуже добре та слушно, але водночас ми чомусь мовчки проходимо повз сотні тисяч невинних життів, які брутально гинуть в лоні матерів. На мою думку, це певна алогічність, в якій проявляється подвійна мораль. Ми урочисто вшановуємо геноцид українського народу 32-33 років, водночас воліли б замовчувати отой новітній геноцид, що відбувається на наших очах. Подолати оцю подвійну мораль – також одне з завдань церкви, держави й усього українського суспільства. Починати це треба робити з самого дитинства.

 

Що потрібно розказувати дівчаткам у школі, аби вони розуміли, що так не можна?

 

На мою думку, перша школа – родина. Підсвідомо діти наслідують ті моделі поведінки, які бачать у своїх батьків. І саме відчуття сакральності людського життя діти мають винести з родини. Тому перше, що маємо зробити, – припинити той потік абортів, які стаються в сім’ях. Сім’я повинна стати отим природнім затишним гніздом, де зароджується, приймається і охороняється людське життя. Натомість держава на своєму рівні має мати дієву прородинну політику, яка б захищала права кожного її члена від моменту зачаття аж до природньої смерті.

 

Друга річ, над якою мусимо працювати, – промоція сім’ї, краси материнства. Відповідно це означає пошану до особи матері. В українській культурі є те відчуття ролі матері, берегині, тої, хто будує та захищає рід.

 

На жаль, ми часто спостерігаємо промоцію такої «дуже успішної жінки», яка передусім має думати про кар’єрні амбіції, забуваючи, що найкраще покликання жінки – материнство.

 

А хіба материнство суперечить тому, аби бути успішною жінкою?

 

Питання риторичне, бо материнство є завжди сучасним і красивим. Жінка, яка є доброю матір’ю, є успішною і в інших ділянках свого покликання. Якщо Господь дає жінці покликання до якоїсь професії, то материнство не є перешкодою. Материнство є вписане в саму природу жінки, а кар’єра – не обов’язково. Подумайте тільки, скільки жінок не можуть мати дітей… І як вони страждають від цього! Кар’єризм минає, а материнство залишається з жінкою до кінця її днів, надаючи сенс її життю, приносячи зі собою з нічим не зрівняну радість і почуття сповнення.

 

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться. Робити все, що завгодно з дитиною, яку носить під серцем. Я не хочу давати моральних оцінок людям, які виступають за аборти, але щиро скажу, що мені їх по-людськи шкода.

 

Наші предки жили в набагато скромніших умовах, але мали велику моральну культуру, глибоку духовність, тому не боялися прийняти дар життя. Часом не боялися навіть втратити своє життя, тільки б дати народитися дитяті.

 

Наведу вам свій приклад. Цього року, святкуючи своє 45-річчя, я довідався про одну річ, яка мене до певної міри приголомшила. Коли моя мама була вагітна мною, їй сказали, що ця вагітність є небезпечною для її життя і схиляли її до аборту. Тоді моя мама сказала, нехай я помру, але моя дитина повинна жити. Мама народила мене і сама прожила до глибокої старості. Тому для мене ця дискусію зараз є певною мірою дуже особиста, бо свого часу хтось теж хотів відібрати в мене право на життя. У день, коли я про це довідався, був у Італії. Я дивився на квітучі мандаринові сади, на цю земну красу й наче другий раз народився на світ.

 

Якби моя мама не була глибоко віруючої християнкою, вона б, можливо, зробила той фатальний крок.

 

Є жінки, які кажуть, що це їхнє тіло, і тільки їм вирішувати, як з ним поводитися…

 

Також часом кажуть про дітей, які вже народилися, що це є кровинка від кровинки своїх батьків. Пізнають у ній очі мами, ніс батька… За такою ж логікою можна теж сказати, що це колись була частинка мого тіла, то давайте вб’ємо і її. Це буде те саме. Але ж ніякій здоровій людині не прийде на голову думка вбивати вже народжену дитину. То чому ж з такою жорстокістю суспільство ставиться до ще не народжених дітей?!

 

Науково доведено, що істота, яка перебуває в лоні матері, уже є абсолютно окремою особою. Початок  життєвого циклу людської істоти пов`язаний з формуванням її унікальної генетичної ідентичності, яка виражається в окремому від материнського коді ДНК. Таким чином, за твердженням сучасної неупередженої науки, ембріон людини на кожному етапі розвитку слід розглядати як людину, а не як "потенційну людську істоту", як дехто пробує твердити.

 

Ми, люди віруючі, сприймаємо зароджене дитя як особу, створену Богом на свій образ і подобу. Ця істота має безсмертну душу, яку отримала від Господа. І посягання на її життя – це виклик також проти Творця.

 

Часто дівчата, які мають народжувати не в шлюбі, бояться громадського осуду, який часом буває доволі жорстокий і не кожен може зважитися на такий крок. Як їм бути?

 

Дуже часто люди підсвідомо осуджуючи якийсь вчинок, осуджують саму людину. Церква такого підходу не поділяє. Церква засуджує гріх, але оточує турботою і любов’ю грішника. Звісно, кожна дитина має право народитися в атмосфері подружжя, бо діти хочуть мати батька і маму. Та якщо так сталося, і дитина зачалася поза подружжям, не можна робити злочин, відбираючи в дитини право народитися. Суспільство й громада, у тому числі церковна, мають зробити все, аби ту молоду жінку, яка носить у собі дитину, оточити любов’ю, підтримкою, всіляко їй сприяти, у крайньому разі, якщо жінка відмовиться від народженої дитини – прийняти таку дитину й піклуватися про неї. І, до речі, такі ініціативи вже здійснюються за сприянням та за участю церкви як греко-католицької, так і православної. Ініціатива називається «Вікно життя». По Україні є такі пункти, куди жінка, яка з тих чи інших причин хоче відмовитися від народженої дитини, може її принести, покласти туди – цілком анонімно. Благодійні інституції церкви беруть тих дітей і опікуються ними.

 

Звичайно, ми тут потребуємо більшого сприяння з боку держави, аби було більше дитячих будинків, аби краще був випрацюваний механізм усиновлення дітей. Ця проблема потребує комплексного підходу, але нею треба займатися серйозно, без емоцій і конструктивно.

 

Держава теж розуміє, що ситуація зі штучним перериванням вагітності є дуже негативною для українського суспільства. Демографічна ситуація є загрозливою. До 2050 року соціологи пророкують, що нас узагалі може бути 36 мільйонів. Але для церкви навіть не це є важливим, бо цінність людської особи не полягає в тому, що її можна використовувати як засіб для чогось, навіть для покращення демографічної ситуації. Людина не є засобом ні для чого. Вона є недоторканною цінністю сама по собі, створена на подобу Божу, наділена розумом, безсмертною душею, має свою гідність і права. Тому навіть якщо щось загрожуватиме одній дитині, церква битиме в набат.

 

Часом здається, що держава готова до якихось кроків, але поки що, на жаль, як мені здається, не готова до комплексного підходу. І це стосується не лише питання абортів, в багатьох галузях ми так і не дочекалися системних, глибинних і комплексних реформ, які би принесли реальну користь нашому суспільству.

 

Як греко-католицька церква ставиться до сурогатного материнства? Нещодавно в Російській церкві виступили з ініціативою відлучити Кіркорова від церкви, бо він похрестив дочку, народжену від сурогатної матері…

 

Треба відділити прийняття народженої дитини та її хрещення дитини від способів, методів, якими була зачата, виношена дитина. Церква завжди відстоює думку, що дитина є даром Божим, і Господь дарує його в контексті подружжя. Дитина має бути плодом подружньої любови чоловіка і жінки, а не результатом певних «технік», які людина здобула на шляху технічного прогресу. Медицина, технічний поступ повинні служити подружній любові, але не зможуть ніколи замінити її.

 

Дитину, даруйте за слово, не можна «зробити», дитина – це дар Божий, який слід вимолювати, який слід з вдячністю приймати у відкриті руки в подружньому житті. Дитина має право бути зачатою у природній спосіб, а не з допомогою якихось штучних технік, котрі спроваджують людину до суб’єкту, яким можна маніпулювати, над яким можна здійснювати різні експерименти а навіть застосовувати селективні техніки.

 

Буквально днями прочитав новину про ще одне досягнення науки. Там було сказано, що за життям дитини вже можна стежити від миті зачаття, і можна вибирати, селекціонувати дітей. І вибрати собі тільки ту дитину, яка добре розвивається... Одне слово, хоч і в науковий спосіб, але пропагуємо майже нацистські підходи селекції людей за категоріями придатності.

 

Будь-яка техніка, яка трактує людину як засіб маніпуляції, не гідна людини і має бути виключена з того святого процесу зачаття, виношення й народження дитини рідною матір’ю. Сурогатне материнство порушує право дитини народитися в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подружжя, нерозривність шлюбу. Саме тому церква не годиться на «сурогатне материнство». Натомість позитивно ставиться до тих сімей, котрі, не маючи змоги мати власних дітей, рішаються на усиновлення і так реалізують в дуже благородний спосіб своє покликання до батьківства і материнства.

 

Так, за допомогою сучасної техніки батьки можуть побачити, чи народиться в них фізично повноцінна дитина. А якщо вони наперед знають, що народиться неповноцінне дитя? То як тоді їм бути?

 

А чи може потім мати вважати себе повноцінною, якщо вона підніме руку на те неповноцінне дитя? Є чинники, які від нас не залежать! А скільки є людей, які хворіють унаслідок забрудненого навколишнього середовища! Їх що, теж потрібно  «елімінувати»?! Скільки є інвалідів, які стали такими внаслідок різних аварій чи нещасних випадків… Їх теж треба позбутися?! За цією логікою, виходить, що так.

 

Тому треба думати, як допомогти мамі з таким дитям, підтримати її, а не навпаки.

Розмовляла Оксана Климончук




Джерела: УНІАН

Воїни Христа Царя

14.05.2012р. Б. / Кардинал Антонеллі про необхідність лобіювання інтересів сім`ї

 

«Сучасне суспільство потребує справжнього лобіювання щодо сім’ї» - вказав кардинал Енніо Антонеллі перед червневою Всесвітньою Зустріччю Сімей у Мілані. Він закликав сім’ї гуртуватись у товариства різного типу, які були би здатні посилити їх голос і зробити їх присутність більш помітною і думко-творчою.

 

Глава Папської Ради в справах сім’ї пригадав, що спільна діяльність зміцнює сили, а це не дає зігнорувати висунуті  пропозиції. Політики і антисімейні лобісти будуть змушені рахуватись із сильним голосом просімейних товариств і рухів.

 

Кардинал підкреслив, що християни повинні мобілізувати свої сили для оборони родини в Європі.

За матеріалами: radiovaticana.org

Джерело:  Воїни Христа Царя