12.03.2018р. Б. / Отець Степан Сус: “Те, що маємо сьогодні, мріяло мати не одне покоління українців”

Степан Сус – головний військовий капелан Львівської архієпархії, настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла, громадський діяч, патріот і людина з великим серцем. Священик з нестандартним мисленням, який ламає шаблони та своєю відкритістю дивує багатьох. З ним непросто було домовитись про зустріч, адже отець практично не має вихідних, їздить Україною та працює над міжнародними проектами.  Розмовляємо з о. Степаном Сусом про війну, дружбу з військовими, співпрацю з мусульманами, Великий піст, глобалізацію цінностей, книги та майбутнє України.

– Отче, коли і чому Ви вирішили стати священиком? 

– Ще в ранньому дитинстві. Пригадую, то був 1986 рік. Мені було 6 років. З мамою прийшов на літургію. Це ж був той час, коли не дуже багато людей ходило до церкви. Зокрема, молодь переслідували за те, що вони брали участь у богослужіннях. Пригадую, мені  сподобалась церковна атмосфера, зокрема запав до душі священик, який служив тоді літургію. Це був отець Мирон Піддвірний, він був священиком старої генерації, з певною поставою, тактом праці.

Після Служби я прийшов з мамою додому і сказав їй, що хотів би бути як цей чоловік, що очолював літургію. Пізніше я шукав старі молитовники в хаті. Моя бабця і дідусь – це переселенці з колишньої Польщі, з Надсяння. І вони, звичайно ж, перевезли з собою книги, молитовники. Це були мої перші знайомства з молитвою і Церквою.

Вже коли навчався в школі, ми ходили в шпиталь і лікарка одного разу спитала мене, ким хочу бути: космонавтом, пілотом, шахтарем, трактористом. Вона перерахувала традиційні професії Радянського Союзу. Я ж відповів, що жодна з перелічених професій мені не припадає до душі. Я їй сказав, що хочу бути священиком, вона розповіла мамі, що в Союзі таких професій немає. А ще порадила з сином попрацювати, бо він щось неправильні зацікавлення має.

Звичайно, тоді я ще не розумів всіх функцій  роботи священика, але відчув внутрішній поклик.  Не знаю як це пояснити…

– Що для Вас означає священство? 

– Це служіння Богові і людям. І це вміння бути з людьми в різних обставинах життя. Священик не  завжди мусить щось говорити тоді, коли він є поруч. Є ситуації, коли люди потребують, щоб хтось просто вислухав їх. Це допомагає  рухатись вперед і приймати нові життєві виклики.

– Отче, Ви військовий капелан. Наскільки змінилося ставлення до священиків-капеланів протягом останніх років, зважаючи на війну в Україні? 

– Найперше, добре є, що люди вже знають, хто такий капелан і в чому полягає його робота.  Я став капеланом 2002 року і коли говорив десь, що я військовий капелан, то ніхто не розумів, чи я військовослужбовець, чи це якась особлива місія в армії. Навіть самі військовослужбовці присутність священика в армії тоді сприймали насторожено. Для них це було щось неприйнятне. Але згодом ми почали показувати, що капеланство – це один з видів служіння Церкви в особливих обставинах життя людини. Часто у людей, які служать в армії, відбувається переоцінка цінностей. Ця реальність, у якій колись жила людина, починає по-іншому виглядати в армії.

Ми розуміємо, що війна – це певний формат життя, в якому хтось гине, хтось поранений, хтось втрачає друзів, а хтось ставить запитання – чому друзі загинули, а я залишився живий? Священик мусить пояснити все це.

– Як військові сприймають такі розмови? 

– Є різні види військ у Збройних силах України. Кожен з них має свої традиції, свою специфіку. Військові у своєму середовищі унікальні, а ти як священик маєш знати унікальність кожного і розуміти, як з ними спілкуватись. До прикладу, можна розглянути наші десантно-штурмові війська. В них є «тільняшка», берет. А для того, щоб мати ці речі, треба їх заслужити і пройти довгий шлях. Для того, щоб священик міг мати голос серед них і вони бачили в ньому духовного наставника, він повинен з ними перейти  певні випробування.

– Ви такі випробування пройшли? 

– Так, маю свою «тільняшку» і берет. Пройшов з ними марш-кидок, довжиною 73 кілометри в бронежилеті та берцах. Це справді важко. Ти розумієш, що на тебе дивляться, з тебе беруть приклад, хоча ти не мав такої масштабної підготовки. Ти проходиш усі ці випробування й тоді військові можуть справді вірити у розуміння священика. Після цього марш-кидка, якщо ми мали розмови, бесіди, то хлопці сиділи й уважно слухали. Вже минуло 10 років після цього випробування, але й досі, де б ми не зустрілись з цими офіцерами, вони про це згадують.

Та й зараз так само. Коли військові розуміють, що ти знаєш, що таке т.зв. АТО (РУВ), коли ти з ними жив в обваленій хаті, спав в спальному мішку в одязі у 20-градусний мороз, а надворі стріляли і ти не мав куди втікати – виникає зовсім інший рівень довіри.

– До речі, Ви нещодавно були на Донбасі. З яким думками повернулись? 

– Якщо говорити про масштаб т.зв. АТО, то бути тільки в одній точці – це дуже односторонньо. Бо сьогодні вже четвертий рік війни і проблеми, які вона несе, відчуваються в кожному регіоні України. Військовослужбовці повертаються з війни з певними проблемами, на які треба оперативно реагувати.

– Маєте на увазі проходження реабілітації? Як допомогти людям, що її потребують? 

– Зустрічав багатьох військових, які були поранені.  До прикладу, осколок залетів у щелепу чи потрапив в руку, друг загинув, а інший залишився жити. Тут є цілий комплекс багатьох болісних речей.

І думки від пережитого треба озвучувати. Недобре, коли людина закривається в собі,  що дуже характерно для чоловіків. Коли ми переживаємо якусь проблему, то стараємось всередині її затиснути, щоб ніхто не знав, що вона є. Тому важливо з людьми спілкуватись, не залишати їх наодинці.

Добре, що в Україні діє великий волонтерський рух, що волонтери просто приходять в шпиталі. Це один з етапів реабілітації. Людина, що озвучує ті аспекти,  що її хвилюють, уже робить перший крок, аби почати жити з ними. Але важливо не впадати в крайнощі, бо це все може перерости у втечу від реальності, а це: алкоголь, наркотики й інші шкідливі речі. У такий спосіб можна навіть стати тягарем для сім’ї. Багато наших військових – Герої, але вони самі ніколи цього не скажуть. Бодай тому, що часто їхній героїзм – це великі страждання для багатьох. Бо коли чоловік п’є тільки через те, що він Герой – це пекло для його сім’ї. Маємо допомагати нашим військовим ще багато років, аби вони були сильними. А сильною людина себе почуває тоді, коли поруч має надійних друзів.

– А як війна в Україні, на Вашу думку, впливає на звичайних людей? Бо життя триває, люди одружуються, народжують дітей, подорожують. Багато хто вже звик жити у цьому стані, а хтось картає себе за те, що війна за 1000 кілометрів триває, а він тут гуляє і веселиться. 

– Маємо бути свідомі того, що війна – це також життя. На війні люди одружувались, народжувались діти, люди теж були щасливими. Треба розуміти, що війна – це усвідомлення стану нашої країни. Маємо можливість попити кави, чаю, поспілкуватись, не чуючи свисту куль біля вух, тільки через те, що хтось є на війні, хтось охороняє мир і спокій в Україні.

Люди, які нарікають на війну, завжди відчували себе чужинцями в цій країні. Ті, які сприймають війну як бізнес – це люди, які ніколи Україну не любили, а лише розглядали нашу територію як проект для заробітку. Ми не знаємо, скільки ця війна ще триватиме, але не можемо сказати, що втомилися від неї. Бо якщо ми втомилися, то який приклад показуємо тим, які на війні роками сидять в окопах у не найкращих умовах. Наші воїни мають відчувати належну підтримку від населення.

А ті, хто нарікає на те, що люди святкують, одружуються – не розуміють, що таке життя, бо в ньому є різні епізоди. Ми ж не можемо сказати, що давайте перестанемо одружуватись, народжувати дітей, їсти-пити, а будемо просто сидіти, склавши руки й чекати, коли в країні закінчиться війна. Це крайнощі, які інколи виникають. Вони з’являються внаслідок того, що хтось обурений незначним прогресом змін в нашій країні.

– Ми спілкуємось з вами у час Великого посту. Як утримувати баланс в суспільстві між матеріальним і духовним в наш час, коли темп життя з кожним роком все швидший? 

– Формат посту буде змінюватись з кожним поколінням. Тому що той піст, який був колись, зовсім по-іншому виглядає тепер. Взагалі, піст – це певне завдання для людини. Це час, коли маємо можливість і шанс щось змінити в житті, те, що нас поневолювало, те, що для нас було певним тягарем. Просто спробувати залишити це в минулому і прямувати до того, що робить нас вільними та щасливими.

Якщо когось поневолює м’ясо, то хай буде так, хтось відмовляється від музики і танців, а хтось працює на радіо, то йому перестати працювати теж якось нелогічно. Є певні середовища, де цей піст модифікується. Але можна відмовити собі в іншому:  перестати матюкатися, можна не ходити на стриптиз, можна спробувати помолитись хоча б увечері, спробувати зробити щось добре.

А можна сісти і на аркуші паперу написати мінуси свого життя. Розписати, що робить людину залежною і спробувати це змінити. Хоча б один мінус зробити плюсом – і це вже буде велике досягнення.

– Люди ходять на сповідь. Що зараз найбільше хвилює українців? 

– Все починається з того, що інколи люди самі себе не люблять, а потім починають проектувати в житті те, що середовище, рідні, друзі, колеги їх теж не люблять і не поважають. Через це виникає багато шляхів того, як цю псевдолюбов віднайти.

З іншого боку, люди думають, що покаяння – це страх перед Богом, що він десь там записав всі мої гріхи і що він буде сидіти і перераховувати чи я чітко назвав їх під час сповіді. Неправильно думати, що коли ми зробили зло, то нас неодмінно покарають за це. Людина, йдучи до сповіді, має усвідомлювати, що вона йде не до Бога, який карає, а до Бога, який любить. Навіть тоді, коли ми робимо погані речі. І та Божа любов до нас має спонукати людей хотіти змінити своє життя.

– Часто ми стоїмо на роздоріжжі, коли ухвалюємо рішення. Як бути певним у тому, що не помилився, як здолати сумніви? 

– Перш за все, треба пам’ятати про те, що у сумнівах ухвалювати рішення не можна. Потрібно добре все зважити і не керуватись емоціями, бо якщо вони переважають, то вартує почекати хоча б день-два для того, щоб вони відійшли і тоді з’являється оце правильне рішення, яке допомагає нам рухатись в обраному напрямку.

– Чи можете пригадати випадок, який утвердив Вас у вірі в те, що Ви робите? 

– Можливо, це відкриття гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Пригадую, як прийшов туди вперше 2008 року і побачив стелажі з трьома мільйонами книжок, тонни пилу. Перед моїми очима тоді було 70 років застою, адже рівно стільки років храм був зачинений. Тоді були присутні й  професори, науковці, і коли я сказав їм, що ми ці книги вивеземо, вони мені не вірили. Нам виділили одну «газельку» для того, щоб ми цим автомобілем 35 років вивозили книжки.

Бо вже порахували три мільйони, кількість робочих днів. Це ж треба було кожну книгу взяти в руки, відкрити, записати порядковий номер у реєстр, то десь так і виходило у часі. Я тоді казав, що ви певне не хочете бачити, як книги перевезуть і не хочете бачити, коли відкриють храм.

Мало хто вірив, що це станеться. Але ми за три місяці вивезли ті книги з гарнізонного храму, перевезли до книгосховища. Тепер, коли вже дивитись на пройдений час, то всі задоволені, адже книги досліджують, виявляється, що деякі – унікальні та існують в одному екземплярі. Під ці книги написали багато проектів, Євросоюз дав сканери, триває процес сканування. Відбулось чудо. Мене не буде, світ зміниться, а храм залишиться.

– Ви нещодавно повернулись з Дубаю, де у Вас налагоджена співпраця з арабами. Церква ламає певні стереотипи, адже християни і мусульмани працюють над спільними проектами. Що це за проекти? 

– Головна ціль такої співпраці – це добро і спасіння людини. І якщо будувати стосунки з іншими релігіями чи націями на ідеї спільного добра, тоді все реально. В ОАЕ нині проживає понад 12 тисяч українців і вони, перебуваючи в мусульманському світі, залишились християнами, практикуючими греко-католиками. Там є досить глибока співпраця, адже добро в арабів на першому місці. Недаремно вони створили Міністерство щастя і Міністерство рівності.

– В світі відбувається глобалізація цінностей? 

– Раніше була ворожнеча поміж релігіями. В контекст релігії  завжди встрявала політика. Наприклад, зараз з’явилась ідея державної Церкви в Україні. Я не можу зрозуміти, що означає це поняття. Коли змінюється політична партія, мають бути якісь зміни і всередині Церкви? Тим паче, що в світі такого поняття як державна церква немає. Подекуди згадують приклад Польщі, але в цій країні майже 90 відсотків католиків, а в нас інша історія. В нас таку Церкву робити небезпечно, бо тоді вона може бути таким же інструментом для влади, як це тепер є в Росії.

– Попри роботу і постійні зустрічі, як відпочиваєте? 

– То є найскладніше питання з усіх (сміється – прим. автора). Трохи ходив в спортзал, читаю, оскільки завдяки цьому можна абстрагуватись від реальності. Я часто гуляю, щовечора ходжу центром Львова, дивлюсь на архітектуру, щоразу бачу щось нове. А загалом у мене відпочинок має робочий характер. Наприклад, їжджу на полігон до військових, але з ними поспілкуєшся, зміниш трохи обстановку і це вже десь перемикає на іншу хвилю. Життя священика – це постійні зустрічі.

– Зустрічі, літургії, відрядження. Працюєте практично без вихідних. Як вдається відновлюватись і де шукаєте натхнення? 

– Передусім це молитва. Бо якщо перестати молитись, то через речі, які часом треба слухати, самому можна потрапити на реабілітаційні курси. Це також допомагає дивитись на речі правильно, тому що священик багато слухає, бачить різні ситуації і мусить все пояснити людині, підбираючи правильні слова.

Також велике значення у моєму житті відіграє спілкування з друзями, обмін досвідом. Бо інколи самому хочеться поговорити, розповісти про свої наболілі моменти і добре, коли є такі люди.

Люблю подорожувати, але ще більше спілкуватись з місцевими людьми. На Сході України багато спілкувався – було цікаво, чим українці живуть. Бачиш їхнє ставлення до війни, намагаєшся допомогти і пояснити. Часом питався у них: «Коли закінчиться війна?» У відповідь всі сміялись. Для них це питання вже як анекдот, тому що вони  думають, що війна ніколи не закінчиться. Вони звикли до цього і стає страшно. І я зрозумів, що зміни в нашій країні потрібно починати зі Сходу України. Бо тут, в Західній Україні, нам важливо не втратити те, що є, а східні області треба підняти до певного рівня.

– До речі, що Ви любите читати? Що можете порекомендувати до прочитання? 

– Читаю багато книг з психології, релігійну літературу, богословські книги. Хочеться бути в темі проблем, які переживає Україна і світ. До прикладу, якщо Франція думає, як повернути до Церкви молодь, що в ній розчарувалась, то в Україні намагаються долучити до Церкви молодь, яка ще ніколи в ній не була. Це є два різні контексти.

Остання книга, яку прочитав – це розповідь кардинала Бернандина «Свідчення віри». Він пише про те, як шукав сенс життя вже після того, коли йому сказали, що він хворий на рак. Кардинал пише її майже до останнього дня свого життя. Він розповідає про те, які думки з’являються у житті людини, коли вона готується до зустрічі з Творцем. Автор пояснює, що люди, які нас люблять, забувають про біль, який носять в собі, бо їхня любов звернена виключно на нас.  Також раджу почитати книгу Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу».

– Якою бачите Україну та українців через 10 років? 

– Хочу вірити, що українці будуть пишатись своєю країною, розмовлятимуть українською мовою навіть у Києві. Маємо подорожувати, але водночас пишатись тим, де ми мешкаємо і пам’ятати про те, що бути українцем – це велично. В мене інколи виникає таке враження, що якби Польща надала всім карту поляка і можливість бути громадянином Євросоюзу, то страшно подумати, скільки б сепаратистів з’явилось б на заході України. Тут питання про те, чи людина насправді цінує ту землю, ту територію, історію, контекст, в якому вона живе. Те, що ми маємо сьогодні  – не одне покоління українців мріяли мати. Покоління, яке підростає справді любитиме нашу землю, шануватиме мову, не соромитиметься бути українцями, думати й працювати над майбутнім України.

А ще бажаю нам не нарікати, а бути співвідповідальними і пам’ятати, що від тих людей, які є поруч, та від того, як вони почуваються, залежать наші особисті почуття.

Автор світлини – Святослав Макітра.

Джерела:     penall.net

Воїни Христа Царя