ЛЮБОВ– довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!(І Кор.13,4-8)
Господь
просить нас бути терплячими і бездоганними, нагадав Папа Франциск. Він
додав, що Бог завжди сам вибирає, яким чином увійти в наше життя, і
чекає терпеливості з нашого боку, оскільки Його присутність не завжди
для нас є очевидною.
Під час своєї проповіді 28 червня в каплиці Дому св. Марти Папа
нагадав, що Господь повільно входив у життя Авраама. Останньому було вже
99 років, коли отримав обітницю сина. І навпаки, Ісус негайно входить у
життя прокаженого, коли виконав його прохання про одужання. Франциск
наголосив, що вибір належить Богові, завжди вибирає Він, як і коли
увійти в наше життя. Бог не діє "протокольно", за раніше
заявленою схемою, сказав Папа, але Він діє завжди і ця зустріч між нами і
Ним відбудеться у будь-якому випадку.
Іноді довге очікування на втручання Бога породжує в нас скептицизм,
зауважив Понтифік і навів приклад Сари, дружини Авраама, яка висміяла
думку про можливість мати дітей у зрілому віці. Бог не тільки вимагає
терпеливості від людини, але і сам має цю терпеливість, зазначив
Святіший Отець, додавши, що Господь часто чекає нас, нашого рішення,
нашого звернення. "Господь бере участь у нашому житті – це точно!
– сказав Франциск. – Але багато разів ми Його не помічаємо. Це вимагає
від нас терпеливості. І Господь, йдучи з нами, має також багато
терпеливості щодо нас".
Тут Папа запросив задуматися над "таємницею Божої терпеливості" і
нагадав про хрест у житті кожного християнина, який так часто хочеться
відкинути. І зазвичай, коли ми піддаємося цій спокусі, це відбувається
"за п'ять хвилин до звільнення", ось що, на думку Понтифіка, є
найбільшим актом терпеливості з нашого боку. Ісусові також запропонували
піти з хреста, Він не зробив цього, щоб дати приклад нам, щоб
засвідчити, що є на хресті поруч з нами до кінця.
Франциск наголосив, що не треба пасивно чекати на прихід у наше життя
Господа, це відбудеться тільки тоді, коли ми будемо йти Його шляхом.
З В Е Р Н Е Н Н Я Архієрейського Собору
Української Православної Церкви Київського Патріархату
до Української Православної Церкви (Московського Патріархату)
(28 червня 2013 р.)
Преосвященні Владики!
Всечесні отці, дорогі брати і сестри!
Архієрейський Собор Української Православної Церкви Київського
Патріархату засвідчує глибоке занепокоєння з приводу подій, які
відбуваються у вашій Церкві.
Ми бачимо, як, користуючись ослабленням здоров’я митрополита
Володимира (Сабодана) і боротьбою між деякими архієреями за право стати
його наступником, внутрішні та зовнішні сили знову прагнуть у будь-який
спосіб фактично ліквідувати незалежність і самостійність УПЦ (МП) в
управлінні, щоби міцніше прив’язати її до Московської патріархії, ширше і
без всяких перешкод використовувати вашу Церкву в агітації за
приєднання України до Росії та не допустити подолання існуючого
церковного розділення.
Не без підтримки деяких ієрархів, зацікавлених в усуненні митрополита
Володимира від виконання його обов’язків, у засобах масової інформації
звучать заклики: «громадянин Сабодан повинен подати у відставку», «в УПЦ
потрібно ввести пряме патріарше правління» і навіть «потрібно
ліквідувати незалежність УПЦ в управлінні».
Знову починаються спроби здійснити ті плани, які не вдалося виконати у
минулому – під виглядом «приведення у відповідність до Статуту РПЦ»
внести до Статуту УПЦ (МП) зміни, які фактично позбавляють її
незалежності в управлінні, провести реформу структури УПЦ (МП) з
розподіленням її на митрополичі округи, які будуть залежати від Москви, а
не від Київського престолу.
Добре відомо, що у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я
митрополита Володимира протягом останніх майже двох років загострилася
боротьба за посаду Предстоятеля УПЦ (МП). Для церковного, як і
будь-якого людського середовища природно міркувати про майбутнє, шукати
кращого. На жаль ці природні процеси роздумів над майбутнім набули
спотвореного характеру, що бачать не лише в Церкві, але й в цілому в
суспільстві.
Не маючи ані визначеного канонами та традицією послуху своєму
Предстоятелю, ані елементарної людської поваги до стану його здоров’я,
віку та попередніх трудів, кілька архієреїв УПЦ (МП) взялися при живому
митрополиті Володимирі ділити його кафедру, використовуючи не тільки
відверто неетичні методи, але й інструменти впливу, які по суті руйнують
Церкву.
Яскравим прикладом цього є останні події, коли під приводом
розслідування фінансової афери, в яку були втягнуті церковні діячі, до
з’ясування відносин між ієрархами УПЦ (МП) були залучені інструменти
світського впливу. Потенційні наслідки цього є шкідливими для всієї
Церкви.
Одним з вагомих надбань незалежної України є релігійна свобода, коли
Церква має можливість будувати власне життя самостійно, без примусу
ззовні. Те, що відбувається на наших очах, створює небезпечний
прецедент, який потенційно здатен вдарити по кожному з вас.
Очорнення Предстоятеля і його оточення, розповсюдження у засобах
масової інформації та в церковному середовищі наклепів, чуток і брехні,
вимоги до держави силовими методами вплинути на Церкву, її окремих
діячів – все це в минулому пережив Київський Патріархат. Зараз ці ж
методи використовують проти вашого Предстоятеля і вашої Церкви. Ми
закликаємо всіх вас побачити і зрозуміти це та зробити все можливе, щоби
зупинити такі руйнівні процеси.
«До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала
приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному. Бо весь
закон в одному слові міститься: “Люби ближнього твого, як самого себе”.
Коли ж ви один одного гризете i з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви
один одного!» – закликає нас апостол Павло (Гал. 5:13-15).
Помісний Собор Української Православної Церкви Київського
Патріархату, що відбувся 27 червня цього року, в своїх постановах
зазначив необхідність діалогу з Українською Православною Церквою
Московського Патріархату, метою якого є подолання існуючого церковного
розділення, утворення в Україні єдиної Помісної Української Православної
Церкви з Патріаршим престолом у Києві, офіційне визнання Київського
Патріархату іншими Помісними Православними Церквами як автокефальної
Церкви.
Разом з тим, щоби уникнути будь яких непорозумінь, Помісний Собор
твердо наголосив на тому, що Українська Православна Церква Київського
Патріархату вважає для себе неприйнятними та повністю відкидає будь-які
моделі чи пропозиції досягнення церковної єдності, умовами яких
ставиться входження Української Церкви у будь-якій формі до складу
Московського Патріархату.
Ми переконані, що шлях діалогу з вами та подолання існуючого
розділення – єдиний правильний і корисний для Православної Церкви в
Україні, для нашого народу та держави. Але такий діалог буде можливим
лише в умовах збереження вашою Церквою справжньої, а не формальної,
незалежності в управлінні.
Ми ще раз закликаємо вас відновити підготовку до діалогу, яка, після
успішного початку восени 2009 р., була перервана під тиском Московської
патріархії.
Підносимо свої молитви за здоров’я і зміцнення сил митрополита Володимира. Нехай Господь укріпить всіх вас!
З любов’ю у Христі – Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ (далі йдуть підписи всіх учасників Архієрейського Собору)
У
проповіді під час урочистої Служби Божої з нагоди празника Святих
Верховних Апостолів Петра і Павла, небесних Покровителів Риму, в суботу
29 червня 2013 р., Вселенський Архиєрей Франциск наголосив, що цей
празник ще радісніший задля присутності єпископів з усього світу. Це
велике духовне багатство дозволяє у певний спосіб пережити подію
П’ятидесятниці, адже сьогодні так, як і тоді, віра Церкви говорить усіма
мовами і прагне об’єднати в одну сім’ю всі народи.
Папа Франциск щиро та вдячно привітав делегацію православного
Константинопільського Патріархату та подякував лютеранському хорові з
храму святого Томи з німецького міста Лейпцига, що становить ще один
знак екуменічної присутності
.
Святіший Отець зосередився на трьох аспектах Петрового служіння, керуючись словом «утверджувати». Що покликаний утверджувати Єпископ Риму?
Перш усього, до утвердження у вірі. Свята Євангелія говорить
про визнання святого Петра: «Ти – Христос, Бога живого син» (Мт 16,16).
Це визнання не випливає від нього самого, а від небесного Отця. І саме
задля цього визнання Ісус каже: «Ти – Петро (скеля), і на цій скелі
збудую мою Церкву» (Мт 16, 18). Роль, служіння Святого Петра,
ґрунтуються на визнанні віри в Христа, Сина Бога живого. «Віра в Христа –
це світло нашого християнського життя й служіння в Церкві», – наголосив
Папа.
Другим аспектом є утвердження в любові. Єпископ Риму,
звертаючись до слів Святого Павла в Посланні до Тимотея: «Я боровся
доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (ІІ Тим 4,7), вказує що не
йдеться про людську боротьбу, яка, на жаль, ще й досі закривавлює світ, а
про боротьбу мучеництва. Святий Павло мав єдину зброю – Христову
благовість, він віддав усе своє життя за Христа та за ближніх. Єпископ
Риму покликаний жити і утверджувати цю любов до Христа та до всіх людей
без різниць, обмежень та бар’єрів.
Третім аспектом, на якому зосередився Папа Франциск, є утвердження в єдності.
Він підкреслив, що паллій, який перед богослуженням був вручений
архиєпископам-митрополитам, є символом єдності з наступником Святого
Петра, є знаком сопричастя, що є основою всього життя Церкви. Сопричастя
Церкви не означає однорідності. «У Церкві різноманітність є великим
багатством, завжди гармонійно зливаючись з єдністю, як велика мозаїка,
всі фрагменти якої поєднуються, створюючи один великий Божий задум. Це
повинно спонукувати до постійного подолання кожного конфлікту, який
наносить рани на тіло Церкви. Об’єднані у відмінності: не існує іншої
католицької дороги до єдності. В цьому полягає католицький дух,
християнський дух: єднатись у відмінності. Це Христовий шлях! Паллій, що
є знаком єдності з Єпископом Риму, із Вселенською Церквою, з Синодом
Єпископів, зобов’язує кожного з вас бути знаряддям цього сопричастя», –
сказав Вселенський Архиєрей до архиєпископів-митрополитів, які отримали
паллій.
УГКЦ
27 червня вшанує своїх ісповідників віри та мучеників, яких 11 років
тому беатифікував під час візиту до Львова блаженний Іван Павло ІІ.
«У ХХ столітті мучеництво стало кульмінацією духовного життя Церкви
Христової. Незважаючи на стрімкий суспільно-економічний розвиток, Церква
зазнавала переслідування та знищення в усьому світі. Українська
Греко-Католицька Церква вповні сповнила Заповіт Христа – залишилася
вірною аж до Хресної смерті через своїх мучеників та ісповідників віри»,
– сказав архиєпископ і митрополит Львівський Ігор (Возьняк) про
новомучеників УГКЦ ХХ століття.
Короткі історії блаженних:
Блаженний свщмч. Григорій Хомишин народився 25
березня 1867 р. у с. Гадинківці на Тернопільщині. Після закінчення
Духовної семінарії — 18 листопада 1893 року — отримав єрейські свячення.
Після цього продовжував навчання у Відні від 1894 до 1899 року. 1902
року Митрополит Андрей Шептицький призначив о. Григорія ректором
Духовної семінарії у Львові. Інтронізація о. Григорія на
Станіславівського (Івано-Франківського) єпископа відбулася в 1904 р. в
соборі св. Юра.
В бурхливі роки національно-визвольної революції допоміг Українській
Національній Раді ЗУНР, надавши приміщення для неї в Станіславі, брав
участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в
Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості
капеланів для ідеологічного зміцнення військ.
Створив Українську католицьку народну партію, яка з 1931 року діяла
під назвою Українська народна обнова. Відстоював здобуття власними
силами народу української територіальної автономії в межах Польської
держави. Протестував проти „пацифікації”, але водночас засуджував
екстремістську діяльність націоналістів, яка призводила до ще більших
утисків зі сторони польської адміністрації.
Владику Григорія радянська влада заарештовувала двічі. Уперше
заарештованй НКВС 1939 року. Удруге його арештували 15 квітня 1945 р. і
вивезли до Києва. Йому інкримінували «агітацію або пропаганду, проведену
з метою підриву чи ослаблення Радянської влади». Останній допит
єпископа відбувся 11 вересня 1945 року. Мова протоколів свідчить, що
допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного та психічного тиску.
21 грудня 1945 року єпископа Григорія Хомишина перевели із
внутрішньої в’язниці НКВС УРСР до лікарні Лук’янівської в’язниці в
Києві. На запит слідчого, щоб він робив за умови звільнення, єпископ
відповів: «Те саме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я — слуга Христа,
а ви — його вороги».
Найважливішим документальним свідченням мученицької смерті Слуги
Божого Єпископа Григорія Хомишина, про що свідчить медична інтерпретація
Акту тюремного лікарського висновку: „...При поступлении у з/к ХОМИШИНА
было найдено резкое истощение, бледность кожи и слизистых. Мышцы
атрофичны, лицо, руки, ноги отечны, сердце — все границы расширены, тоны
глухие, пульс 62 слабого наполнения, в легких масса разнокалиберных
хрипов застойного характера... Несмотря на проводимость лечения,
состояние больного ухудшалось. 28.12.45 он умер при явленниях
нарастающей сердечной слабости, от старческой дряхлости и алиментарной
дистрофии...“
Особливо цінними є спогади про останні місяці владики Григорія
Хомишина перед ув’язненням, які засвідчив під присягою о. Петро
Герилюк-Купчинський, який нині проживає і є парохом селища Стебник
Трускавецького деканату Самбірсько-Дрогобицької єпархії: «Я був у
1943-1945 роках питомцем Станиславівської семінарії.
Прислуговував владиці Григорію до Служби Божої. Владика вимовляв
кожне слово з пієтетом, виразно, чого я не бачив в інших священиків. На
освяченні в молитовному екстазі він кликав: „Господь мій і Бог мій“ та
„Радуйся, Маріє!“ та повністю вникав у ту Службу Божу.
Коли під час війни німці нищили жидів, владика у катедрі виголосив
рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до
неба…“ За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий
день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський
умовив гестапівців відпустити Кир Григорія…
Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11
години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові,
оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу,
розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі
відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його
чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на
ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВС на
допит.
У київській в’язниці слідство вів слідчий Дубок. Був це страшний
садист. Він переслухував і мене. Цей Дубок допитував Владику Хомишина та
інших владик, як Кир Коциловського, Будку, Лятишевського, Сліпого, о.
Котіва.
Цей Дубок сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин,
виступали проти комунізму?“ Владика, як завше, відповів рішуче:
„Виступав і буду виступати“. „Ви виступали проти комсомолу?“ — „Виступав
і буду виступати“. „Ви поборювали радянську владу?“ — „Поборював і буду
поборювати!“ Тоді Дудок зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які
лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та
де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук’янівку, де
він невдовзі помер. Пізніше цей Дубок був начальником міліції
Житомирської чи то Вінницької областей.“
28 грудня 1945 року о 10 годині після восьми місяців фізичних та
психічних тортур єпископ помер. (За іншими даними, це сталося 17 січня
1947 р.)
***
Блаженний свщмч. Йосафат Коциловський народився 3
березня 1876 р. у лемківському с. Пакошівка. Теологічні студії закінчив у
1907 р. у Римі і згодом, 9 жовтня, прийняв єрейські свячення. Незабаром
призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в
Станіславові (Івано-Франківську). 2 жовтня 1911 р. вступає на новіціят
ЧСВВ. Його архиєрейські свячення відбулися 23 вересня 1917 р. в
Перемишлі.
1921 року владика заснував духовну семінарію у Перемишлі. Він також
уклав статути для Згромадження сестер св. Йосифа, отримавши їх
затвердження Апостольською столицею.
21 вересня 1945 року ув’язнений польською комуністичною владою та
перевезений до в’язниці у Ряшеві. Там він перебував до 17 січня 1946
року. Від 18 січня до 24 січня 1946 року перебував у в’язниці НКВС,
після чого його звільнили та відправили до Перемишля.
26 червня 1946 року — заарештований вдруге та силоміць вивезений на
схід. Його переводили з однієї в’язниці до іншої, завдаючи фізичних
тортур, схиляючи до співпраці. Відомо, що у в’язниці в Києві його
змушували перейти на православ’я. Після того, як владика, уже похилого
віку, захворів на пневмонію, його перевели у концентраційний табір в
селі Чапаївка біля Києва.
17 листопада 1947 року владика Йосафат помер.
Тіло владики священномученика Йосафата (Коциловського) зуміли
поховати по-християнськи, не у спільній могилі, православні монахині
Покровського монастиря. Вони викупили його в табірних охоронців за
порадою православного єпископа, ув’язненого в тому самому концтаборі
біля Києва. Він просив «захоронити його в окремій могилі, бо то є святий
чоловік».
Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський
цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с.
Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у
Стрию.
***
Блаженний свщмч. Миколай Чарнецький народився 14
грудня 1884 р. у с. Семаківці, Городенського повіту. Після закінчення
Духовної семінарії був висвячений на священика 2 жовтня 1909 р. Захистив
докторат з догматики у Римі і був духівником та професором Духовної
семінарії в Станіславові (Івано-Франківську). У 1919 р. вступив на
новіціят оо. Редемптористів у Збоїськах біля Львова. У 1926 р. Папа Пій
XI призначив його Апостольським візитатором для українців Волині і
Полісся. Архиєрейські свячення відбулися 2 лютого 1931 р. в Римі. У
період першої більшовицької окупації митр. Андрей Шептицький призначив
єпископа Чарнецького Апостольським Екзархом Волині та Підляшшя.
Під час радянської окупації Західної України 1939 року Згромадження
Редемптористів вигнали з Волині. Владика мешкав у монастирі у Львові на
вулиці Зибликевича (сьогодні — Івана Франка). Після відновлення
діяльності львівської богословської академії 1941 року владика Миколай
став одним з її професорів.
Після другого приходу в Галичину радянських військ владику
заарештували — 11 квітня 1945 року. Його помістили у в’язниці на
Лонцького у Львові, де жахливо знущалися під час допитів. Після цього
рік він перебував у в’язниці в Києві. Після року ув’язнення владика
отримав такий вирок суду: як «агентові Ватикану», 10 років у зоні
посиленого режиму. Спочатку владику разом з Митрополитом Йосифом Сліпим
відправили до Сибіру (Кемеровська область), та табори, де він перебував,
часто змінювали. Згідно з джерелами, за час ув’язнення — від квітня
1945 року до звільнення 1956 року — єпископ пережив 600 годин допитів і
катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці.
Останні роки ув’язнення він провів у в’язничній лікарні у Мордовії.
Вважаючи єпископа безнадійно хворим, табірне керівництво відправило його
до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті
єпископа.
У Львові владика продовжив лікування. Після виходу з лікарні замешкав на вулиці Вечірній.
Помер 2 квітня 1959 р. у Львові. Похований на Личаківському
кладовищі. На сьогодні його мощі зберігаються у монастирській церкві
отців-редемптористів свщ. Йосафата у Львові.
Про блаженного владику Миколая Чарнецького, апостольського візитатора
на Волині, а пізнішого в’язня ҐУЛАҐу, один з його бельгійських
співбратів-редемптористів у 30-х рр. XX ст. залишив такий спогад: «Всюди
його сприймали як святого монаха і місіонера. Не менше в Згромадженні
завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови до Бога і до людей.
Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він дотримувався
Правила в найменших подробицях. Він не занедбував жодної вправи,
приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало (...)
Великий, подиву гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол».
***
Блаженний свщмч. Климентій Шептицький, молодший брат
Митрополита А. Шептицького, народився 17 листопада 1869 р. у с.
Прилбичах Яворівського повіту на Львівщині. 1912 року розпочав новіціат у
монастирі монахів студійського уставу в Камениці в Боснії (перед цим — з
1911 року — випробував себе в чернецтві латинської традиції, вступивши
до монастиря отців-бенедиктинців в Байроні). 1913 року прийняв схиму,
отримавши чернече ім’я Климентій на честь св. Климентія Папи. Ставши
монахом, він відмовився від успішної світської кар’єри. Богословські
студії здобував в Інсбруці. 28 серпня 1915 р. отримав єрейські свячення.
Був довголітнім ігуменом Унівської Лаври (з 1926 року).
1939 року більшовики видали наказ вбити ігумена Климентія. Тоді у
батьківському домі Шептицьких в Прилбичах розстріляли брата митрополита
Андрея та ігумена Климентія Леона разом з дружиною Ядвігою. Ігумена не
розстріляли лише тому, що на той час його в Прилбичах не було.
Установивщи зимою 1939 року на території СРСР 4 екзархати УГКЦ, під
опіку о. Климентія Митрополит Андрей передав Російський екзархат.
1944 р. о. Климентій став архимандритом Свято-Успенської Унівської
лаври, де під час Другої світової війни давав притулок переслідуваним
євреям, за що 1996 року визнаний Праведником народів світу.
1945 року, після арешту усіх єпископів УГКЦ, о. Климентій став
фактичним провідником духовенства, продовжував проводити традиційні
зустрічі духовенства по четвергах, зустрічався з настоятелями чернечих
згромаджень, під час яких рішуче вирішили протистояти радянській владі.
5 червня 1947 р. його заарештували. Формальною причиною арешту стали
листи архимандрита до Риму з повідомленнями про переслідування УГКЦ в
Україні, які перехопило НКВС. На час арешту архимандриту було 78 років.
Після перебування у в’язницях Києва та Львова, присудивши вісім років
ув’язнення, архимандрита відправили до Володимирської в’язниці у Москві,
де він помер 1 травня 1951 року.
У Володимирській в’язниці суворого режиму в Росії він буквально
випромінював любов до співв’язнів. «Високого зросту – 180-185 см,
худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи
повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Нагадав мені св. Миколая, —
згадує Іван Кривуцький. – Ми не чекали такого ‘злочинця’ в нашій
камері... Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих,
спілих – і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той
часто хворів шлунком. Сказав: ‘Вам треба лікувати шлунок’, а інші –
розділив між нами».
***
Блаженний свщмч. Іван Зятик народився 26 грудня 1899
р. у с. Одрехова Сяноцького повіту (тепер територія Польщі). Після
закінчення богословських студій у 1923 р. був висвячений на священика. У
1935 р. вступив до Чину Найсвятійшого Ізбавителя (оо. Редемптористів).
Під час німецької окупації його призначили ігуменом монастиря в
Тернополі. Цей обов’язок він виконував до 1944 року. Від 1944 до 1946
року він був настоятелем монастиря редемптористів у Львові/
1946 року радянські спецслужби зібрали до Голоска редемптористів з
Тернополя, Івано-Франківська, Львова, Збоїск, розмістивши їх в
неопалюваній частині монастиря. Серед них був і о. Іван Зятик. Під
особливим наглядом священики перебували там два роки. 17 жовтня 1948
року усіх, хто перебував у монастирі на Голоско, перевезли вантажівками
до монастиря студитів в Уневі. Після депортації до Бельгії протоігумена
редемптористів о. Йосипа де Вохта, протоігуменом та генеральним вікарієм
УГКЦ став о. Іван Зятик.
5 січня 1950 р. радянська влада заарештувала священика. 4 лютого йому
висунули такі звинувачення: «Іван Зятик дійсно з 1936 року є членом
ордену Редемптористів та проповідує ідеї Папи Римського про
розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання
католиків».
Лише за період від 4 липня 1950 року до 16 серпня 1951 року, під час
перебування у Золочівській та Львівській в’язницях, його допитували 38
разів. Загальна кількість допитів впродовж слідства — 72.
21 листопада 1951 року в Києві о. Зятика засудили на 10 років
позбавлення волі. Ув’язнення призначили відбувати в Іркутській області у
виправно-трудовій колонії «Озерний табір №7.
17 травня 1952 року, після важких побоїв палицями у Велику П’ятницю,
після яких напівпритомного його залишили на морозі, він помер у
в’язничній лікарні. Поховали його в Тайшерському районі Іркутської
області.
***
Блаженний свщмч. Леонід Фьодоров народився 4
листопада 1879 р. у Петербурзі у православній родині. У 1902 р. залишив
православну Духовну Академію і поїхав до Риму, де прийняв католицьку
віру. Навчався в Ананії, Римі, Фрайбурзі. 25 березня 1911 р. прийняв
єрейські свячення в східному обряді в Боснії. Там же в 1913 р. прийняв
постриження в монастирі студитів.
У червні 1914 року, коли він повернувся до Росії, його заарештували
як греко-католицького священика. На засланні у Тобольську він провів три
з половиною роки. У березні 1917 року, у Страсний тиждень, о. Леоніду
дозволили повернутися до Петербурга. У той час звільнили і Митрополита
Андрея, який одразу після звільнення — 29-31 травня — скликав Собор
Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о. Леоніда Фьодорова
обрали екзархом РГКЦ. На початку 1923 року радянська влада звинуватила
екзарха РГКЦ у насадженні релігійних упереджень серед народу. 10 березня
о. Леоніда заарештували. Напередодні — 7 березня — він писав
Митрополиту Шептицькому: : «Я переконаний, що коли буде пролито нашу
кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum
ecclesiae russiae catolicae». Мало того, у стражданнях усієї Російської
Церкви – православної та католицької – він вбачав «якусь тайну
відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської».
Суд виніс вирок — 10 років ув’язнення, яке екзарх спочатку відбував у
Бутирській, а згодом — Сокільницькій в’язницях. У квітні 1926 року о.
Леоніда звільнили. Та на волі екзарх пробув неповних 4 місяці — 10
серпня 1926 року його знову арештували, засудивши до 3 років ув’язнення в
Соловецьких таборах. І в таборах він служив Літургії, тісно спілкувався
з видатними представниками Православної Церви, які також відбували
покарання.
10 серпня 1929 року о. Леоніда звільнили з Соловків. Після
перебування у вересні в Архангельському «губісправдомі», його відправили
на заслання в с. Пинега Архангельського округу. Після цього місцем
заслання блаженного Леоніда був Котлас, далі — В’ятка. Свідчення сім’ї
Калініних, яка опікувалася хворим екзархом, стверджують, що він був
настільки привітним, що ніхто б не здогадався, що за плечима цієї людини
— роки жахливих випробувань.
Помер 7 березня 1935 року. У 1937 р. розпочато беатифікаційний процес за старанням Митрополита Шептицького.
***
Блаженний свщмч. Яким Сеньківський народився 2
травня 1896 р. у с. Гаї Великі на Тернопільщині. Після завершення
богословських студій у Львові був рукоположений на священика 4 грудня
1921 р. Здобув ступінь доктора богослов’я в Інсбруці. Із 1923 р.
проходив новіціат ЧСВВ у Крехові. Після складення перших обітів
переведений до с. Краснопуща на Тернопільщині, згодом с. Лаврів на
Старосамбірщині. 3 1931 р. до 1938 р. посідав різні пости в монастирі
св. Онуфрія у Львові. А згодом у 1939 р. був призначений протоігуменом
монастиря в м. Дрогобичі.
26 червня 1941 р. протоігумена заарештували разом з єромонахом
Северином Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря. А 29 червня, за
переказами, о. Якима зварили у казані в Дрогобицькій тюрмі.
***
Блаженний свщмч. Віталій Байрак народився 24 лютого
1907 р. у с. Швайківці на Тернопільщині. 4 вересня 1924 р. вступив до
монастиря оо. Василіян. Рукоположений на священика 13 серпня 1933 року. З
1941 р. — ігумен Дрогобицького монастиря.
17 вересня 1945 р. працівники Управління НКВС Дрогобицької області
заарештували ігумена. 13 листопада священику винесли вирок — його
засудили на 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна.
У внутрішній тюрмі УНКВСБ Дрогобицької області або т. зв. тюрмі «на
Бригідках» 1946 року, перед Пасхою, після сильного побиття о. Віталій
помер.
***
Блаженний свщмч. Василь Величковський народився 1
червня 1903 р. у Станіславові (Івано-Франківську). У 1920 р. вступив до
Духовної семінарії у Львові. У 1925 році склав перші монаші обіти в с.
Голоско біля Львова в ЧНІ, прийняв єрейські свячення. Після цього
проводив учительську і місіонерську діяльність на Волині. У 1935 році
став ігуменом монастиря отців-редемптористів в Івано-Франківську.З 1942
р. — ігумен монастиря в Тернополі, де в 1945 р. його заарештували та
відправили до Києва.
Покарання священик очікував три місяці, перебуваючи у камері смертників та продовжуючи душпастирські обов’язки серед в’язнів.
Після 3 місяців ув’язнення смертний вирок змінили 10 роками
примусової праці, за які побував і у таборі в Кіровській області, і на
Воркуті.
9 липня 1955 року його звільнили, після чого священик повернувся до
Львова. Архиєрейські свячення прийняв у 1963 р., хоча вже 1959 року
Апостольська Столиця призначила його єпископом «Мовчазної Церкви».
У 1969 р. єпископа повторно ув’язнили на три роки. Ув’язнення владика
Василь провів у тюрмі посиленого режиму в Комунарську на Донбасі.
Коли закінчився термін ув’язнення, єпископу не дозволили повернутися
до Львова, а відправили до Югославії. Після перебування там, він мав
візит до Риму, де зустрічався з Патріархом Йосифом Сліпим та Папою
Павлом VI. Опісля, на запрошення Митрополита Максима Германюка, він
поїхав до Канади. Та уже 30 червня 1973 року він помер у Вінніпезі
(Канада).
***
Блаженний свщмч. Андрій Іщак народився 23 вересня
1887 р. у Миколаєві на Львівщині. Богословські студії закінчував в
університетах Львова та Інсбрука. У 1914 р. здобув ступінь доктора
богослов’я в Інсбруцькому університеті і був рукоположений на священика.
Від 1928 р. викладав у Львівській Богословській Академії. Свої
професорські обов’язки поєднував із душпастирською працею у с. Сихові
біля Львова, де його і застала смерть.
Священик загинув від рук відступаючих більшовицьких військових частин
26 червня 1941 року. Тіло священика, проколене багнетами, знайшли через
кілька днів після смерті.
***
Блаженний свщмч. Григорій Лакота народився 31 січня
1883 р. у с. Голодівка на Львівщині. Богослов’я вивчав у Львові. У 1908
р. був висвячений на священика у Перемишлі. У Відні 1911р. здобув
ступінь доктора богослов’я. Із 1913 р. — професор Перемиської Духовної
Семінарії, а трохи згодом стає її ректором. 16 травня 1926 р. приймає
архиєрейські свячення і призначений єпископом-помічником в Перемишлі.
25 червня 1946 р. — заарештований та засуджений на 10 років ув’язнення, яке відбував у Воркуті.
Помер 12 листопада (за іншою інформацією — 5 листопада) 1950 р. у с.
Абезь біля Воркути. Мощі блаженного зберігаються у храмі Різдва
Пресвятої Богородиці у Львові.
***
Блаженний свщмч. Микола Конрад народився 16 травня
1876 р. у с. Струсові на Тернопільщині. Філософські і богословські
студії закінчив у Римі, захистивши докторську дисертацію. У 1899 р.
рукоположений на священика. Учителював у Бережанській і Теребовлянській
гімназіях. У 1930 р. Митрополит Шептицький запросив отця-доктора
викладати у Львівській Богословській Академії, а згодом призначив його
парохом у с. Страдч біля Яворова, де його і спіткала смерть. Загинув
трагічно від рук більшовиків 26 червня 1941 року, коли разом з дяком
Володимиром Приймою поверталися додому після сповіді хворої жінки.
***
Блаженний свщмч. Петро Вергун народився 18 листопада
1890 р. у м. Городку на Львівщині. Здобув докторат з філософії, 30
жовтня 1927 р. у катедрі св. Юра з рук Митрополита Шептицького отримав
священичі свячення та призначення душпастирем для українців-католиків з
осідком у Берліні; згодом став Апостольським візитатором у Німеччині.
Після захоплення Берліну більшовиками о. Вергун не переніс осідок до
Мюнхена, хоча мав таку можливість. «Поки хоча б один українець в
Берліні, я залишуся тут», — наголошував він.
21 червні 1945 р. о. Петра заарештували і без суду вивезли до СРСР.
1946 року в Києві його засудили до 8 років позбавлення волі в тюрмах
ГУЛАГу.
22 червня 1952 року — звільнений з каторжних робіт. Від 1953 року
відбував заслання у селищі Ангарське Красноярського краю. 1954 року
переніс операцію на шлунку.
7 лютого 1957 р. він помер. Тіло поховали на березі річки Ангари.
26 липня 2004 року мощі о. Петра Вергуна прибули в Україну. 23 серпня
2004 року їх перенесли до кафедрального храму Успіння Пресвятої
Богородиці у Стрию.
***
Блаженний свщмч. Зиновій Ковалик народився 18 серпня
1903 р. у с. Івачеві під Тернополем. Вступив до Згромадження оо.
Редемптористів, де 28 серпня 1926 р. склав монаші обіти. Філософські та
богословські студії здобув у Бельгії. Після повернення, 4 вересня 1932
р., рукоположений на священика. Працював на Волині.
Арештовано його у ніч з 20 на 21 грудня 1940 р. У камері, де він
перебував ув’язнення було 32 в’язні (при тому, що розмір камери був 4,2
на 3,5 м.). Серед цих співбратів він не припиняв виконувати свої
душпастирські обов’яки.
У 1941 р. розп’ятий на стіні тюремного коридору на вул.
Замарстинівській у Львові, у черево священику кати-нелюди вклали тіло
недоношеної дитини.
***
Блаженний свщмч. Микита Будка народився 7 червня
1877 р. у с. Добромірка Збаразького повіту. У 1905 р., після закінчення
теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення з рук
Митрополита Шептицького. Єпископська хіротонія відбулася у Львові 14
жовтня 1912 р. Того ж року Апостольська Столиця призначила його
єпископом для українців-католиків в Канаді. У 1928 р. він став
Генеральним вікарієм митрополичої капітули.
11 квітня 1945 року ув’язнений більшовицькою владою на 8 років каторжної праці у Сибіру.
Після 5 років ув’язнення він помер 1 жовтня 1949 р. у таборі
Караганди. Його тіло вивезли в ліс для поїдання дикими звірами — так
робили з тілами усіх в’язнів. Коли зранку наступного дня в’язні прийшли
поглянути на тіло єпископа, то знайшли лише шматок з рукава його
сорочки.
***
Блаженна прпмц. Лаврентія (Левкадія) Гарасимів
народилася 31 вересня 1911 р. у с. Рудники Миколаївського р-ну
Львівської обл. У 1931 р. вступила до Сестер Згромадження Св. Йосифа, а у
1933 р. склала перші обіти.
Під час чергового нічного нападу НКВС на монастир у Хирові, де
служила сестра, у 1950 р. сестра, переховуючись від нападників, цілу ніч
мокла у саду, після чого важко занедужала. Та навіть прикуту до ліжка
її забрали у Бориславську тюрму.
Згодом її, що не могла через хворобу самостійно рухатись, разом з іншими сестрами перевезли до Томська.
30 червня 1950 р. сестра одержала призначення в с. Харськ Томської
області. Жила в одній кімнаті (перегородженій) із паралізованим
господарем, бо ніхто не хотів брати на квартиру хвору на туберкульоз.
Померла 28 серпня 1952 р. у с. Харському Томської області.
***
Блаженна прпмц. Олімпія Біда народилася у 1903 р. у
с. Цеблів Сокальського р-ну Львівської обл. У ранньому віці вступила до
монастиря Сестер Згромадження Св. Йосифа. У 1938 р. була переведена до
м. Хирова, де її призначили настоятелькою дому. У 1950 р., як і сестра
Лаврентія, була арештована солдатами НКВС і вивезена до Борислава.
Згодом її перевезли до Томська, а тоді до — с. Харська.
Переносячи неймовірні фізичні та моральні страждання, вона писала до
своєї настоятельки: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм
діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й
водами, не забуває про нас… За віру, за справу Божу ми терпимо, а що
може бути краще за це. .. Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам
добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все».
Померла 23 січня 1952 р. у с. Харському Томської області.
***
Блаженна прпмц. Тарсикія Мацьків народилася 23
березня 1919 р. у м. Ходорів Львівської обл. У травні 1938 р. вступила
до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Після складення
перших обітів 5 листопада 1940 р. працювала в монастирі. Ще перед
наступом більшовиків сестра склала обіти на руки свого духовного
провідника о. Володимира Ковалика (ЧСВВ), що жертвує своє життя за
навернення Росії, а також за Католицьку Церкву.
18 липня 1944 р. більшовики мали намір знищити монастир. Зранку, о 8
годині, радянський автоматник без попередження застрілив на фірті
сестру, котра на голос дзвінка відчиняла браму.
***
Блаженний свщмч. Микола Цегельський народився 17
грудня 1896 р. у с. Струсові на Тернопільщині. У 1923 р. закінчив
теологічний факультет Львівського університету. 5 квітня 1925 р.
Митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священика. Був парохом
с. Сорока Грималівського деканату, де побудував церкву.
28 жовтня 1946 р. був заарештований, а 27 січня 1947 р. Військовий
трибунал МВС Тернопільської обл. засудив священика на 10 років
ув’язнення. Згодом його вивезли у Мордовські табори, залишивши дружину,
двох синів і двох дочок. Жив у таборі суворого режиму с. Явас (станція
Потьма).
Помер 25 травня 1951 р., похований на цвинтарі ст. Потьма.
***
Блаженний свщмч. Іван Слезюк народився 14 січня 1896
р. у с. Живачів на Станіславівщині (Івано-Франківщині). Після
закінчення Духовної семінарії у 1923 р. був рукоположений на священика. У
квітні 1945 р. з рук владики Григорія Хомишина отримав єпископські
повноваження на випадок арешту останнього.
Заарештований 2 червня 1945 р., а 12 червня І946 р. Військовий
трибунал МВС Станіславівської обл. засудив його на 10 років позбавлення
волі і переїзд у Воркутинські табори, куди його перевезли на початку
1950 р. Звільнившись із ув’язнення 15 листопада 1954 р., повернувся до
Івано-Франківська. У 1962 р. вдруге був заарештований на 5 років
позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після звільнення 30
листопада 1968 р. КДБ часто викликало його на чергову «бесіду». Останній
виклик був за два тижні до смерті. Повернувшись звідти, єпископ зліг та
більше не підвівся.
Помер 2 грудня 1973 р. в Івано-Франківську.
Мощі блаженного знаходяться у Кафедральному соборі Воскресіння Господа нашого Ісусу Христа в Івано-Франківську.
***
Блаженний свщмч. Роман Лиско народився 14 серпня
1914 р. у м. Городку Львівської обл. Вивчав теологію у Львівській
Богословській Академії. Після одруження рукоположений Митрополитом
Шептицьким 28 серпня 1941 р.
9 вересня 1949 р. заарештований НКВС і поміщений у тюрмі на вул.
Лонцького у Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман
збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повен голос псалми. Також є
свідчення, що його живцем замурували в стіні в’язниці. Після арешту
рідні ніколи уже не бачили священика. Як відповідь на звернення до
прокуратури СРСР, надійшло повідомлення про смерть священика 14 жовтня
1949 року «від паралічу серця».
***
Блаженний свщмч. Олексій Зарицький народився у 1912
р. у с. Більче на Львівщині. У 1931 р. він вступив до Духовної семінарії
Львівскої архиєпархії УГКЦ. Єрейські свячення прийняв з рук Митрополита
Шептицкого 1936 р.
У 1948 р. був заарештований, засуджений на 10 років і вивезений до
Караганди. Після свого звільнення й реабілітації у 1957 р. розгорнув
широку місіонерську діяльність серед католиків візантійського та
латинського обрядів, за те й був іменований Митрополитом Йосифом Сліпим
Апостольским адміністратором Казахстану і Сибіру.
Через 4 роки його вдруге заарештували радянські органи й ув’язнили на 3 роки.
Термін другого ув’язнення священик не відбув. 30 жовтня 1963 р. у
таборі Долинка поблизу Караганди він помер. Похований там же, але
стараннями громади місцевих католиків, а також родичів та його колишніх
прихожан на Західній Україні, двічі перезахоронений.
Ностанній раз — на кладовищі у с. Рясна Руська Львівскої області.
***
Блаженний свщмч. Симеон Лукач народився 7 липня 1893
р. у с. Старуня Солотвинського району Станіславівської обл.. У 1913 р.
вступив до семінарії, але перервав своє навчання на два роки через Першу
світову війну. Закінчив навчання 1919 р. Того ж року єпископ Георгій
Хомишин висвятив його на священника. У грудні 1920 р. призначений
викладачем морального богослов’я Духовної семінарії в Станіславові і там
працював до квітня 1945 р. Є відомості, що того ж року його таємно
(через переслідування) висвятив на єпископа владика Григорій Хомишин.
26 жовтня 1949 р. був заарештований органами НКВС і засланий на 10
років до Сибіру. Від ув’язнення звільнений 11 лютого 1955 р. Був
священиком у підпіллі, організовував нелегальні богослужіння. У липні
1962 р. заарештований вдруге. Його судили разом з іншим підпільним
єпископом Іваном Слезюком.
У в’язниці важко захворів на туберкульоз легень.
Помер єпископ Симеон Лукач 22 серпня 1964 р. у рідному селі, коли,
бачачи його безнадійний стан, священики перевезли працівники тюрми. Мощі
блаженного Симеона зберігаються у церкві св. Івана Богослова в
Богородчанах.
***
Блаженний свщмч. Северіян Бараник (ЧСВВ) народився 18 липня 1889 р.
24 вересня 1904 р. вступив до Чину Святого Василія Великого в Крехові
і 16 травня 1907 р. склав свої перші чернечі обіти, а 21 вересня 1910
р. —схиму (вічні обіти). Єрейські свячення прийняв 14 лютого 1915 р. У
1932 р. його призначили ігуменом монастиря оо. Василіян та парохом
церкви Святої Трійці в Дрогобичі.
26 червня 1941 р. заарештований НКВС і ув’язнений в Дрогобицькій тюрмі. З того часу священика ніхто живим не бачив.
Після відступу більшовиків люди знайшли спотворене тортурами тіло
отця на території в’язниці. Місце поховання блаженного остаточно
невідоме, проте численні свідчення вказують на те, що священика поховали
разом з іншими у спільній «братській» могилі на цвинтарі на вулиці М.
Грушевського у Дрогобичі.
***
Блаженний мч. Володимир Прийма народився 17 липня
1906 р. у с. Страдч на Яворівщині. Після закінчення дяківської бурси
служив дяком і регентом в церкві с. Страдч. 26 червня 1941 року
по-звірячому закатований енкаведистами разом з о.Миколою Конрадом в
лісі, недалеко від села, коли вони поверталися від хворої жінки, що
потребувала сповіді.
***
Блаженний свщмч. Омелян Ковч народився 20 серпня
1884 р. на Косівщині. У 1911 році після закінчення Римської Колегії
Сергія і Вакха прийняв священичі свячення.
Навесні 1943 року заарештований гестапо за надання допомоги євреям.
25 березня 1944 року був спалений у печах табору смерті Майданек
(Польща).
9 вересня 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання «Праведник України».
„Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце,
в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні – поляки, жиди, росіяни чи
естонці... Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили б
без мене. Тут я бачу Бога — Бога, який є однаковий для нас, без огляду
на наші релігійні різниці. Може наші Церкви різняться між собою, але в
усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі
вони моляться. Моляться різними мовами — але чи Бог не розуміє всіх мов?
Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не
благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на
голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він
послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною -
радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони
потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх...», — писав блаженний
Омелян до рідних, відмовляючи їх клопотатися про його визволення.
«Тут я бачу Бога – Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від
наших релігійних відмінностей», — так блаженний висловлювався про табір у
Майданеку.
О. Ковч був одруженим та мав шестеро дітей.
***
Блаженний свщмч. Теодор Ромжа народився 14 квітня
1911 р. в багатодітній сім’ї залізничного службовця в с. Великий Бичків
на Закарпатті. Після 4-х класової народної школи в рідному селі
продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив
у 1930 р. з відмінним атестатом. Того ж року з благословення
владики-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ Павла Гебея був скерований у
Рим в Колегію Германікум-Гунгарікум. Не закінчивши там курсу навчання,
він перевівся восени 1934 р. у Папську Російську Колегію (Русікум). У
1935 р. прийняв дияконські свячення, у 1936 р. — священичі. Разом з тим
продовжує навчання і в 1937 р. захистив ліценціат з богослов’я у
Папському Григоріанському університеті. У цьому ж році повернувся на
батьківщину для проходження обов’язкового однорічного курсу військової
підготовки у Празькому офіцерському училищі. Від березня до вересень
1938 р. виконував обов’язки адміністратора гірських сіл Березова і
Нижнього Бистрого Хустського району, далі — кілька місяців служив в
чеській армії. Після загальної мобілізації повернувся до душпастирства в
попередні парафії. З вересня 1939 по 1944р. — професор філософії та
спіритуал (духівник) Ужгородської духовної семінарії. 24 вересня 1944 р.
хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ.
Після зайнятті Закарпаття радянськими військами та його офіційного
приєднання до Української РСР 29 червня 1945 р., в умовах посилення
тиску і наступу на УГКЦ, владика Ромжа всіляко підтримував духовенство
та своїх вірних, здійснив низку великих архиєрейських подорожей по
єпархії, а також короткочасні поїздки, під час однієї з яких 27 жовтня
1947 р. на нього було вчинено заздалегідь спланований НКВС замах, а 1
листопада 1947 р. — єпископа отруїли в Мукачівській лікарні.
***
Народжена у Львові, в Україні, Блаженна прп. Йосафата (Михайлина) Гордашевська
народилася 20 листопада 1869 року у Львові. У 18 р. , відчувши
покликання до монашого життя, з допомогою о. Кирила Селецького та о.
Єремії Ломницького (ЧСВВ) 1892 року заснувала нове згромадження Сестер
Служебниць Непорочної Діви Марії. Під її керівництвом семеро перших
послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в
галузі освіти й охорони здоров’я та працювала над відкриттям нових
місій. На сьогодні сестри-служебниці є найбільшою жіночою монашою
спільнотою в УГКЦ.
7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.
У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до
невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Генералат
одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її
заступництву.
Молитовне
поминання - сорок днів з упокоєння Владики Миколая Сімкайла, провели у
четвер, 27 червня, об 11.00 год, в Катедральному Соборі Преображення
Христового міста Коломиї. Очолив Заупокійну Божественну Літургію
Адміністратор Коломийсько-Чернівецької єпархії Кир Василій (Івасюк).
Всіх охочих помолитися за упокоєння душі Єпископа Миколая запрошуємо прилучатися до заупокійних молитов.
25
червня, увечері, до м. Трускавця завітав Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ, який у супроводі високопреосвященного Томаса
Ґалліксона, Апостольського нунція, та владики Ярослава (Приріза),
єпископа Самбірсько-Дрогобицького, зустрівся з учасниками Єпархіального
молодіжного з'їзду та освятив Духовно-просвітницький молодіжний центр
ім. о. Івана Валюха.
З хлібом-сіллю та вигуками: "Україна любить папу!", "Наш Патріарх!" -
зустріла молодь та духовенство Патріарха УГКЦ і високих церковних
достойників. Відтак перед входом до храму св. Миколая Чудотворця
відбувся чин освячення приміщення Духовно-просвітницького молодіжного
центру ім. о. Івана Валюха.
"В особливий спосіб я хочу сьогодні привітати учасників молодіжного
з'їзду, які приїхали з різних парохій Самбірсько-Дрогобицької єпархії,
щоб святкувати 20-ліття своєї єпархії", - розпочав своє привітальне
слово Патріарх УГКЦ.
Блаженніший Святослав зазначив, що молодість - це нелегкий період
життя людини. Це час, коли людина, немов лелеченя, що скріпилось на
силах, готується вилетіти з батьківського дому. Покидаючи рідну домівку,
перед молодою людиною постає питання: що з собою взяти в дорогу? Що тут
на рідній землі, у рідній домівці є найважливішим, без чого не можна
вирушати в дорогу, щось таке, що може бути скарбом, який дасть нам
можливість не загубитися, але лишитися собою на дорогах цього земного
життя.
"Скажу вам, що Господь Бог дозволив мені свого часу побачити, куди
"лелеки" летять з України у різних місцях поселеннях: від Південної
Америки до Північної. Хочу сказати, що найважливішим скарбом, який несли
з собою "лелеки" з України - те, що їм потім дало можливість вернутися
додому, була християнська віра їхніх батьків", - наголосив Патріарх
УГКЦ. Проповідник назвав віру найбільшим скарбом, який Бог дав людині.
Більше того, цей скарб людина отримує і розвиває у Церкві.
На думку Блаженнішого Святослава, найбільшою проблемою сучасної
молодої людини є самотність. Ми збираємось у різні товариства, маємо
велику кількість друзів, але, коли приходить біда і потреба, ми є самі.
Почуття самотності має вбивчу, руйнівну силу. "Віруюча людина ніколи не є
самотньою, бо знає і пам'ятає досвідом свого серця, що Бог про неї
піклується", - ще раз підкреслив Блаженніший силу віри в Бога.
Наприкінці проповіді Патріарх УГКЦ звернувся до батьків,
пригадуючи їм, що діти переймають їх цінності та ідеали: "Те, що є
важливим для тата і мами, те, що для них є святим, стає святим так само і
для їхніх дітей". Відтак Патріарх УГКЦ звернувся до батьків з
проханням: "Тому прошу вас: передайте скарб віри новим поколінням, не
закопайте його, не погубіть його!"
Після завершення богослужіння слова подяки на адресу Блаженнішого від
імені молоді єпархії промовив о. Олег Кекош, Голова Єпархіальної
комісії у справах молоді. Священик подякував Патріархові УГКЦ за повчальне
слово та свідчення. Рівно ж Голова Єпархіальної комісії у справах молоді
привітав від імені молоді владику Ярослава (Приріза), єпископа
Самбірсько-Дрогобицького, з 50-літнім ювілеєм життя та 25-літтям
священства.
Від імені трускавецької громади Патріарха УГКЦ привітав мер міста Руслан
Козир, який наголосив, що приїзд Блаженнішого Святослава до Трускавця є
важливою і незабутньою подією для життя міста.
Від імені парафіяльної громади та духовенства Трускавця щирі вітання
Блаженнішому Святославу склав о. Петро Івасівка (декан Трускавецький),
дякуючи Патріархові УГКЦ за те, що він знайшов можливість і час відвідати
трускавецьку громаду й освятити Духовно-просвітницький молодіжний центр
ім. о. Івана Валюха.
"Саме молодь найкраще знає, відчуває, коли до неї приїжджає дорогий
батько. Таке відчуття є сьогодні!" - наголосив владика Ярослав, дякуючи
Блаженнішому Святославу за участь у святкуваннях в Дрогобичі та
Трускавці з нагоди Року віри, 1025-ліття Хрещення (?!) Руси-України та
20-ліття заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії. "Ваше Блаженство,
сьогодні Трускавець відчуває, що український народ - не сирота. Ми маємо
батька! Ми маємо дорогого нашого Патріарха, який молиться за нас!" -
передав архиєрей радісні відчуття учасників святкувань.
Зробивши пам'ятну світлину з Патріархом, Апостольським нунцієм та
своїм Єпархом молодь вирушила на центральну площу Трускавця, де
святковим концертом завершився Єпархіальний з'їзд молоді.
о. Олег Чупа, Прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії
Найстаріший у світі лицарський орден - Мальтійський
- святкує цього року 900-річний ювілей з моменту заснування. У 1113 р.
булла Папи Римського Паскаля II дарувала незалежність світській і
церковній юрисдикції монашого чину госпітальєрів Святого Йоана
Єрусалимського.
Оригінал цього історичного документа в даний час зберігається в Національному архіві Мальти.
Свою назву католицький орден отримав від госпіталю, який в 1080 р. в
Єрусалимі створив монах-бенедиктинець Жерар. Метою організації була
турбота пробідних, хворих чи поранених паломників у Святій Землі. Після
вступу до Єрусалиму християн в ході I Хрестового походу в 1099 році
орден перетворився на релігійно-військовий, був затверджений статут.
Після падіння Родосу в 1522 р., на якому орден оселився після вигнання з
Єрусалима, він перемістився на Мальту. Після захоплення Наполеоном
Мальти в 1798 р. імператор Павло I надав лицарям притулок у
Санкт-Петербурзі.
За міжнародним правом Мальтійський орден є державоподібною
інституцією. В даний час, згідно з власною статистикою ордена, його
членами є 13.5 тис. осіб, у структурі ордена присутні 80 тис. волонтерів
і понад 20 тис. медичних працівників.
Згідно з Конституцією члени Ордену поділяються на три класи. Члени I
класу - лицарі справедливості, визнані монастирські капелани - дають
обітниці бідності, чистоти і послуху і є монахами. Члени II - лицарі
слухняності і донати справедливості - дають обітницю послуху. Вони
зобов'язані дотримуватися приписів для лицарів слухняності щодо
здійснення молитов і обов'язків відносно ордену і його членів. Члени III
класу недають обітів, але беруть на себе зобов'язання вести
християнський спосіб життя і приймати активну участь у догляді за
хворими та соціальній роботі, яку провадить орден.
Молдавська Православна Церква наклала мале відлучення на
депутатів молдавського парламенту і політиків, які брали участь у
розробці та прийнятті «Закону про недискримінацію», що передбачає
легалізацію гомосексуалізму та одностатевих «шлюбів» в Молдові.
Серед відлучених головні ініціатори ухвалення закону - депутати Влад
Філат, Маріан Лупу, Влад Плахотнюк, міністр юстиції Олег Єфрим і
президент Микола Тімофті.
Як особливо підкреслюють в Молдавсько-Кишеневській митрополії, мале
відлучення це не анафема і передбачає заборону тільки на основні
церковні таїнства – сповідь і причащання. Це рішення Митрополія прийняла
з надією, що керівництво країни анулює скандальний закон. У разі, якщо
таке попередження не подіє, послідує Велике відлучення. У цьому випадку,
політикам взагалі заборонять наближатися до церкви.
Також, православна Митрополія Молдови готується підняти народні маси на
випадок, якщо влада не одумається. Перший крок - це хресна хода, яка
буде проведено навколо Кишинева і всієї Молдови, включаючи
Придністров`я. Другим кроком стане всенародний референдум, на якому
населення самостійно проголосує чи потрібен країні закон про геїв та
лесбійок.
Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський,відвідав Львівську духовну семінарію. Під час візиту ієрарх очолив Архиєрейську Божественну Літургію, виголосив проповідь та вручив дипломи випускникам семінарії.
Єпископи дуже стурбовані тим, як в офіційному документі Ради
Євангельських Церков дійшло до релятивізації подружжя, що живе у
вірності протягом багатьох років.
Представник німецького єпископату, керівник комісії в справах родини
єпископ Лімбурга Франц-Петер Тебарц-ван Ельст зазначив, що в основі
тексту лежить «дуже одностороннє поняття справедливості». На його думку,
воно дуже формальне, стосується суспільної етики, але не бере до уваги
особистої етики.
«Родина полягає у чомусь більше, ніж просто на розподілі обов’язків» - підкреслив єпископ.
Нагадаємо, що 19 червня у Берліні представили обширний документ
Євангельської Церкви в Німеччині, який пропонує розширити поняття сім’ї
також на гомосексуальні зв’язки. Цим останнім Церква не повинна
відмовляти у благословенні – йдеться в документі німецьких протестантів.
Вони також визнають, що шлюб є дійсно хорошим Божим даром, але він не є
єдиною формою життя.
23 червня 2013 р. парафія УГКЦ у смт.Новодонецьку урочисто відсвяткувала Зіслання Святого Духа, та Перше Святе Причастя.
Діти готувалися до свята цілий рік на уроках катехизму в катехитичній
школі. Разом із катехитом Тетяною Крамарчук вони вивчили основи
катехизму.
Хоча діти добре знали молитви, та все ж хвилювалися перед сповіддю.
Не менше за дітей хвилювались і їхні батьки та хресні, які привели своїх
діток до першої в їхньому житті сповіді.
О. Володимир Кузик кожному першопричаснику вручив подарунок – Пам’ятку Святого Причастя, ікони, та дитячі Біблії.
«Сьогодні
відчуваємо себе людьми Божими, Божим народом. Бачимо, що християнство –
не якась «одна з релігій світу», де людина шукає за Богом. Християнство
– життя у Святому Дусі. Євангеліє Христове не є ще однією теорією, чи
моральною доктриною, яку нас запрошують вивчити й пізнати. Євангеліє –
оголошення істини, що я і ви можемо отримати нове серце. Дух Святий може
зійти на кожного, хто його прикликає і хто входить у членство Церкви
Христової».
Такі слова сказав сьогодні, 23 червня, у день П’ятидесятниці Отець і
Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав
(Шевчук) у своїй проповіді до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння
Христового.
Блаженніший Святослав привітав усіх зі «святом П’ятидесятниці, святом
зшестя Духа Святого на апостолів і днем народження Христової Церкви у
цьому світі».
«Сьогоднішній день є особливий. Він має дуже глибокий зміст уже в
Старому Заповіті. У цей день ізраїльтяни святкували пам'ять установлення
того, що ми сьогодні називаємо «Старим Заповітом» – пам'ять Синайського
Богоявлення. Тоді Господь Бог запросив до дуже особливої розмови й
зустрічі з Собою Мойсея. У цей день ізраїльтяни святкували пам'ять дару
Старого Закону – того моменту, коли Господь вогняним перстом на кам’яних
таблицях написав десять Божих Заповідей і вручив їх Мойсеєві», –
нагадує проповідник.
Але всі ті старозавітні події, каже він, були лише передвісниками
чогось, що сталося у день П’ятидесятниці після Пасхи Христової – після
Його смерті і воскресіння.
«З Євангелія ми чуємо, що апостоли разом з Богородицею були зібрані в
сіонській світлиці і на них зійшов Дух Святий у вигляді вогняних
язиків. Господь Бог написав Закон уже не на кам’яних таблицях, а в серці
своїх людей. Він встановив новий союз, Новий Заповіт, який Христос
установив у Своїй крові, і Своєму воскресінні. І зробив тоді усіх людей,
які прийшли з різних народів до Єрусалиму, учасниками Нового Заповіту.
Новий Заповіт полягав у тому, що Дух Святий – Третя Особа Пресвятої
Трійці зблизиться і введе в особливу близькість до Бога кожну людину, на
яку той Дух Святий зійде. І таким чином збере усіх дітей Божих з цілого
світу в одне єдине зібрання, яке ми називаємо Церква Христова», –
переконує Отець і Глава Церкви.
Блаженніший Святослав нагадує, що цей день для нас у Києві, для
Київської архиєпархії теж є особливим, адже 17 років тому саме на
Зіслання Святого Духа, після 200-річного вигнання, повернувся до Києва
греко-католицький єпископ: Блаженніший Любомир (Гузар). Він тоді як
екзарх Києво-Вишгородський був введений в уряд єпископа для
греко-католиків у Києві. «Гадаю, це великий заклик і до всіх нас. Ми
сьогодні прикликаємо Духа Святого на нашу Церкву і наш народ. Просимо,
щоб він усунув з посеред нас кам’яні серця і дам нам здатність розуміти
ближнього. Нехай сьогоднішній день – день П’ятидесятниці буде для всіх
нас днем освячення. Бо Дух Святий приходить, щоб очистити нас від усякої
скверни й спасти душі наші», – побажав вірним Предстоятель
греко-католиків.
З Блаженнішим Святославом Архиєрейську Літургію співслужив владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії.
19
червня 2013 року у Львові відбулася регіональна конференція, приурочена
до 1025-річчя Хрещення Русі-України, на тему: «Християнська етика у
формуванні світогляду дітей та молоді України». Ініціаторами такого
заходу виступили: Комісія з питань викладання християнської етики та
виховання Львівської обласної ради, Департамент з питань освіти, науки,
сім’ї та молоді Львівської обласної державної адміністрації, Львівський
обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та
Катехитично-педагогічний інститут УКУ. Про це повідомили в Комісії УГКЦ у
справах освіти і виховання.
Участь у конференції взяли депутати Львівської обласної ради,
керівництво Департаменту освіти і науки Львівської облдержадміністрації,
священнослужителі та представники традиційних Церков України (УГКЦ,
УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ), провідні науковці, педагоги, громадські діячі та
студенти вищих навчальних закладів Львова.
У першій частині учасники конференції заслухали доповіді фахівців,
зокрема церковних представників. Від УГКЦ виступила голова Комісії УГКЦ у
справах освіти та виховання с. Христофора Буштин, СНДМ, на тему:
«Основи християнського виховання». Сестра розкрила важливість потреби
міждисциплінарного підходу у християнському вихованні, вказала на
необхідні передумови ефективності морального виховання та представила
вибрані приклади християнських підходів у вихованні.
Після обідньої перерви представники обласних і районних методичних
об’єднань узяли участь у роботі в секціях. Вони обговорили актуальні
питання християнського виховання в дошкільних навчальних закладах
Львівщини, методики викладання предмета «Основи християнської етики» в
початковій, основній та середній школі, християнського виховання у
позашкільний час, професійної освіти і християнського виховання у
спеціалізованій та експериментальній школі.
Завершилася конференція підбиттям підсумків та затвердженням спільної
резолюції. Учасники звернулися до Кабінету Міністрів України з
проханням внести до державного реєстру фах «вчитель/викладач
духовно-моральних дисциплін», розглянути питання ліцензування фаху у
вищих навчальних закладах України, повернути в Типовий навчальний план
одну годину на предмети духовно-морального спрямування як складову
інваріативної частини. У зверненні до педагогів учасники висловили
побажання-прохання утверджувати християнські цінності серед дітей і
молоді, зберігати принцип екуменізму в підходах до викладання основ
християнської етики, розвивати в дитини її таланти як Божий дар,
утверджуючи при тому дух патріотизму, милосердя і жертовності. Учасники
конференції звернулися також до батьків із проханням гідно виконувати
свої обов’язки щодо навчання та виховання власних дітей, пам’ятаючи, що
вони – дарунок Божий, плекати у власних дітях моральні цінності,
засновані на любові до Бога та любові до ближнього, і бути належним
прикладом християнина, пам’ятаючи, що діти часто беруть приклад з
батьків.
Про Церкву, як єдине тіло та про гріх поділів говорив Папа
Франциск під час загальної аудієнції у Ватикані 19 червня. Цією
катехизою Святіший Отець продовжив цикл повчань про Церкву з нагоди Року
віри.
«Церква – це не харитативна, культурна чи політична асоціація, але –
живе тіло, що крокує крізь історію та в ній діє», – зазначив Папа,
розпочавши свою катехизу саме з цього аспекту Церкви, як тіла, про що
пише святий Павло у першому Посланні до Коринтян. Святіший Отець
підкреслив, що «тіло» вказує на «живу дійсність», яка має голову,
«Ісуса, Який нею керує, живить та підтримує». «Саме на цьому питанні, –
додав він, – я хотів би наголосити: якщо відокремити голову від тіла,
ціла людина не може вижити. Подібно є з Церквою: ми повинні бути дедалі
глибше зв’язаними з Ісусом. Але не тільки це: так, як у тілі для того,
щоб воно жило, є важливим, щоб кружляли життєві соки, подібно і ми
повинні дозволити, щоб Ісус діяв у нас, щоб Його слово нас провадило,
щоб Його Євхаристійна присутність нас живила, надихала, щоб Його любов
додавала сили нашій любові до ближнього».
У Церкві, зазначив Папа, «існує різноманітність, відмінність завдань та
функцій», не банальна одноманітність, але «багатство дарів». Одночасно,
«існує сопричастя та єдність: усі перебувають у взаєминах одні з
одними, і всі разом творять одне живе тіло, глибоко поєднане з Христом»:
«Запам’ятаймо: бути частиною Церкви означає бути з’єднаними з Христом
та черпати від Нього божественне життя, яке спричиняється до того, що ми
живемо, як християни, це також означає бути в єдності з Папою та
єпископами, які є засобами єдності та сопричастя, це також означає
навчитися долати особисті інтереси й поділи, краще одні одних розуміти,
гармонізувати різноманітність і багатство дарів кожного».
Єдність, за словами Святішого Отця, вимагає також постійного подолання
конфліктів. Тому, не слід ходити «дорогами поділів, боротьби одні з
одними». Дорога Ісуса – це єдність у різноманітності. «Єдність є понад
конфліктами, єдність – це благодать, якої ми повинні просити в Господа,
щоб Він звільнив нас від спокуси поділів, взаємної боротьби, егоїзму,
пліток», – сказав Папа, додаючи: «Скільки ж то зла приносять плітки!
Ніколи не обмовляймо інших, ніколи!»
Папа також звернув увагу на те, що поділи між християнами приносять
багато зла Церкві. І це стосується не тільки поділів між Церквами, але
також і всередині Церкви. З цього випливає заклик завжди шукати єдність.
Святіший Отець розповів, що перед загальною аудієнцією він приблизно
пів години спілкувався з протестантським пастором, з яким також спільно
молились в намірі єдності. «Ми повинні молитися спільно між нами,
католиками, але також молитися з іншими християнами, щоб Господь дав нам
єдність: єдність між нами! Бо як можемо досягнути єдності між
християнами, якщо ми, іноді, не здатні мати її між нами, католиками,
мати її в родинах?».
Свою катехизу Святіший Отець закінчив молитвою: «Господи, допоможи нам
не спричиняти страждань Церковному Тілу нашими конфліктами, нашими
поділами, нашим егоїзмом, допоможи нам бути живими членами, пов’язаними
між собою тією єдиною силою, якою є сила любові, яку Святий Дух вливає у
наше серце».
Господь
просить нас бути терплячими і бездоганними, нагадав Папа Франциск. Він
додав, що Бог завжди сам вибирає, яким чином увійти в наше життя, і
чекає терпеливості з нашого боку, оскільки Його присутність не завжди
для нас є очевидною.
