30.09.2013р. Б. / Глави Церков звернулися до українців з приводу європейської інтеграції України

Звернення

Церков і релігійних організацій до українського народу

Шановні співгромадяни!

Будучи невід’ємною частиною українського суспільства та відчуваючи духовний обов’язок і громадянську відповідальність, вважаємо за необхідне звернутися до вас з приводу європейської інтеграції України та поділитися деякими своїми міркуваннями.

Історично так склалося, що від давніх часів український народ був частиною європейського цивілізаційного простору. У зв’язку з Європою, її духовною, культурною, освітньою, правовою традицією будувалося наше суспільне і державне життя.

Зараз Україна стоїть перед вибором шляху свого подальшого розвитку. На нашу думку, майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів.

Переконані, що цей вибір не є і не може вважатися протиставленням України нашому історичному сусіду – Росії. Адже її державність, історія та культура теж тісно пов’язані з Європою. Сподіваємося, що російський народ і держава визнаватимуть і поважатимуть право України, як незалежної держави, обирати власний шлях у майбутнє – так само, як Україна визнає і поважає незалежність і суверенітет Російської Федерації.

Цілком зрозуміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін чи виправлення – так само, як і наш власний український дім. Традиційні духовні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що у цій справі в Європі у нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля.

Сподіваємося, що через суспільну дискусію Україна обере для себе найкращий шлях розвитку. Ми ж будемо молитися, щоби Всевишній дав мудрість і правителям, і всьому народу, та допоміг зробити вірний вибір. До такої молитви закликаємо і всіх наших вірних.

З повагою –

Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату; 

Митрополит Володимир (Сабодан), Предстоятель Української Православної Церкви; 

Патріарх Святослав (Шевчук), Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви;

В’ячеслав Нестерук, Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів; 

Михайло Паночко, Старший єпископ Церкви християн віри євангельської України;

Архієпископ Петро Мальчук, глава Комісії з питань відносин між державою і церквою Римо-Католицької Церкви в Україні;

В'ячеслав Горпинчук, Єпископ Української Лютеранської Церкви;

Уланд Шпалінгер, Єпископ Німецької євангелічно-лютеранської Церкви України; 

Яків Дов Блайх, Головний рабин м. Києва та України Об'єднання іудейських релігійних організацій України;

 Муфтій Ахмед Тамім, Голова Духовного управління мусульман України.

Київ, 30.09.2013 г.

Джерело:   Воїни Христа Царя

30.09.2013р. Б. / Сьогодні в Україні відзначають День усиновлення

30 вересня в Україні вп’яте відзначають День усиновлення. За словами керівника відділу соціальних питань Патріаршої курії УГКЦ о. Андрія Нагірняка, в Україні сиріт нині так багато, «наче в повоєнний період».

Як живуть ці діти, яку отримують опіку, яке виховання? Часто це «технічне» виховання, вважає керівник соціального відділу. А отже, українські сироти нерідко позбавлені атмосфери любові. І в майбутньому вони навряд чи самі зможуть бути добрими батьками.

Відзначення Дня усиновлення якраз і спрямоване на те, щоб звернути увагу суспільства на проблему сиріт.

Цього року, сказав о. Андрій, укотре порушується питання про приєднання України до Гаазької конвенції, яка регулює питання міждержавного усиновлення. Таке усиновлення в Україні практикується й зараз. «І не треба очікувати, що приєднання до Гаазької конвенції спричинить якусь лавину всиновлень іноземцями», - вважає керівник відділу УГКЦ. Проблема в тому, що це питання недостатньо врегульоване.

Ми повинні скерувати наші зусилля на національне всиновлення, переконаний він, щоб наші діти залишалися в нас і отримували опіку у своїй державі. «Але якщо вони не можуть отримати опіки у своїй країні, - сказав о. Андрій, - то ми не маємо права позбавляти їх батьківського тепла за межами України. Бо це часто неповносправні діти, які живуть у тяжких умовах. Насамперед це має нас лякати – а не те, що вони поїдуть за кордон».

Відзначення Дня усиновлення передбачено Указом Президента України від 2008 року. Дату 30 вересня обрано невипадково: це день Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії.

Департамент інформації УГКЦ

29.09.2013р. Б. / Папа Франциск: Пустослів’я – це двері, через які входить зло та розливає свою отруту

Церква латинського обряду 29 вересня вшановує святих архангелів Михаїла, Гавриїла та Рафаїла. Цього дня свого небесного покровителя вшановує Корпус Ватиканської Жандармерії, який несе службу під покровом святого Михаїла. З цієї нагоди Папа Франциск відслужив у суботу, 28 вересня 2013 р., Святу Месу для особового складу жандармерії. Богослуження відбулося у Ватиканських садах, біля репродукції печери об’явлень Люрдської Богородиці.

Свою проповідь Святіший Отець присвятив темі боротьби зі злом. Він зазначив, що зло має свій вхід до Ватиканської твердині, через який намагається розповсюджувати свою отруту. Ним є «пустослів’я», яке призводить до того, що один погано говорить про іншого, чим руйнується єдність. І від цього «кукілю» ніхто не захищений.

Звертаючись до жандармів, Папа зазначив, що хтось з них може сказати: «Отче, але що ми маємо до справи з дияволом? Нашим обов’язком є захищати безпеку цієї держави, цього міста: пильнувати від злодіїв, злочинців, щоб не прийшли неприятелі захопити місто...». Святіший Отець погодився, що це правда, «але Наполеон більше не повернеться, чи не так? Він вже відійшов. І годі припустити, що сюди прийде військо, щоб захопити місто. Сьогодні війна, принаймні тут, відбувається іншим чином: це війна темряви проти світла, ночі з днем», – підкреслив він.

У цьому контексті проповідник звернувся до присутніх із проханням «не лише захищати брами та вікна Ватикану», що також є необхідним та важливим, але також, за прикладом святого Михаїла, обороняти двері сердець тих, хто працює у Ватикані, куди також, як і до будь-якого місця, має доступ спокуса. Нею, за словами Папи, є також спокуса проти єдності, «яку дуже полюбляє диявол», зрештою, «скільки-то інтриг затівається, власне, проти єдності тих, які працюють та живуть у Ватикані».

«Диявол, – сказав Святіший Отець, – намагається створити внутрішню війну, своєрідну громадянську та духовну війну. І ця війна не здійснюється зброєю, яку ми знаємо. Вона здійснюється язиком». Мається на увазі язик, «озброєний плітками», своєрідною отрутою, перед якою Папа Франциск дуже часто перестерігає, і також цього разу, звертаючись до ватиканських жандармів, закликав «захищати одні-одних від пустослів’я». «Просімо у святого Михаїла, – сказав він, – щоб допоміг нам у цій боротьбі: ніколи не говорити погано одні про одних, ніколи не відкривати свого вуха для пліток».

Текст із сторінки http://uk.radiovaticana.va/

Джерело:   Воїни Христа Царя

28.09.2013р. Б. / Під Парижем викуплено церкву Анни Ярославни

27 вересня 2013 р. греко-католицька єпархія св. Володимира в Парижі на чолі з єпископом Борисом Ґудзяком, президентом Українського католицького університету, придбала церкву в містечку Санліс (45 км від Парижа).

 

Церква стоїть поpуч з абатством св. Вікентія (Сен-Венсан), яке 1060 року заснувала королева Франції Анна Ярославна. Саме у Санлісі в XI столітті мешкала донька Ярослава Мудрого. Від листопада ця церква функціонуватиме як храм УГКЦ, при якому діятиме культурний центр Анни Ярославни. Його мета — представляти українську культуру та розвивати українсько-європейську співпрацю, повідомляє прес-служба Паризької єпархії УГКЦ. 

Двері новопридбаного храму відчиняться для всіх охочих 16 листопада. Цього дня о 10.00 тут відслужать урочисту Архиєрейську Літургію. А 17 листопада віруючі зможуть узяти участь у поминальній Архиєрейській Літургії в Соборі Паризької Богоматері, щоби спільно помолитися за жертв Голодомору. 

«Сьогодні великий день для української громади в Парижі, у Франції, в усій Європі, і, зрештою, для всіх українців, хоч би де вони були. Ми придбали церкву в Санлісі, королівському містечку, в якому мешкала Анна Ярославна, відома у світі як Анна Київська, королева Франції. Цим церковним і юридичним актом ми засвідчили, що джерела української християнської європейської традиції живі та життєдайні», — поділився радісною звісткою владика Борис Ґудзяк. 

Він також зазначив, що церква носитиме ім’я страстотерпців Бориса і Гліба, рідних дядьків Анни. «Борис і Гліб представляють чесноту, яка нам сьогодні найбільше потрібна: любов і злагоду між братами, відмову від братовбивчої боротьби. Анна ж представляє високу культуру і європейськість та християнську духовність», — наголосив єпарх Паризький. 

За його словами, те, що підписання документів про купівлю цієї церкви відбулося тепер, є дуже символічним, адже саме зараз уся прогресивна українська і світова громадськість сподівається зближення України та Європейського Союзу. 

Церква була придбана за 203 тисячі євро на пожертви греко-католиків з України, Франції, Англії, Сполучених Штатів та Канади. За попередніми підрахунками, на ремонт та облаштування потрібно 1,5 мільйона доларів США, адже церква вже майже століття не діяла як храм, перебуваючи в приватній власності. За словами владики Бориса Ґудзяка, ремонт розпочнеться наступного року. «Церква збудована з тесаного каменю, структурно вона в дуже доброму стані. Має також великі підземелля, у яких є катакомби з римських часів. Будівлю буде розділено на дві частини: каплицю та культурний центр. Метою останнього буде представити Україну в контексті європейської історії та культури. Це символічно, адже саме Анна Ярославна стала першою з України, хто потрапив у європейську історію», — наголосив єпископ.

 

За матеріалами: РІСУ 

Джерело:   КРЕДО 

27.09.2013р. Б. / Відкрита Розмова Церковний Рік з о. Василем Рудейком. Воздвиження Хреста Господнього

Відкрита Розмова Церковний Рік з о. Василем Рудейком, заступником Голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму Священомученика Климентія Шептицького у Львові.

Розмовляє Руслана Ткаченко

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.09.2013р. Б. / «Перший крок до добра в нашій державі - перестати зневажати Бога у неділю і святкові дні» - священик

У Львові в неділю ведеться будівництво великого гіпермаркету будівельних матеріалів відомої мережі. Священик Орест Фредина із Сихівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці (УГКЦ — Gazeta.ua) неодноразово на недільних проповідях наголошує, що навіть ходити в неділю за продуктами - гріх.

Фредина - визнаний у Львові проповідник. Заради того, щоб послухати його проповіді, львів'яни їздять у церкву на Сихів, яку в 2001 році відвідав папа Іван Павло ІІ. Багато хто хоче посповідатися чи взяти шлюб саме у нього. Чотири років він служив капеланом у Львівській міській раді. Сам пішов з цієї посади. Працював у Львівській архієпархії УГКЦ при Соборі Святого Юра. Учився у підпіллі, закінчив Люблінський католицький університет, магістр богослов'я. Має ефірний час для проповідей на місцевому телебаченні. Багато його недільних промов виставлено в Інтернет, хоч сам священик їх не викладає. Зустрічаємось з отцем Орестом у церкві. З Gazeta.ua він поділився своїм баченням сучасного світу.

Чому ходити в неділю за продуктами у супермаркет чи на базар - гріх? Коли людям ходити, якщо весь тиждень вони працюють?

- Людині дано 6 днів, а сьомий - для Бога. Він віддав нам більше, ніж узяв собі. Цей день посвячено молитві, відпочинку, вчинкам добра, здатності любити. В Італії це "доменіка" - день Господній, в Росії - "воскресеньє", бо в цей день Ісус воскрес. Це свято, а не вихідний. Бог каже: "Пам'ятай день святий святкувати". А ми вирішуємо собі інакше. Якщо ти маєш ресторанчик і хочеш в неділю заробити, бо то день вигідний до того, ти нещасна людина. Якщо ти маєш талант кухара і хочеш в неділю послужити людям, щоб вони у тебе добре відпочили, це не є гріхом. Хоч тобі за це платять. Не є гріхом працювати в неділю кондуктором трамваю, лікарем - бо ти служиш людям. Але ідучи в неділю в супермаркет, ми спонукаємо людей виходити на роботу, яка не є обов'язковою в цей день. Ми йдучи на базар гріх підтримуємо. Маємо для того 6 днів, а забираємо одинь день у Бога. Я противник того, що якщо мені не вистачає, то поцупити у Бога. І найбільше дивуюся, як після того ми хочемо жити в щасливій державі? Дивлячись на історію розвитку цивілізації, ми бачимо, що там, де занепадапє мораль, правильне відношення до господа Бога, стається так як написано в 127 псалмі. "Даремне стережеш, сторожа, якщо не стереже Господь, даремне будує будівничий, якщо не будує Господь. Встаєте зранку, сидите до пізна, все одно їсте гіркий хліб". Так от хотілося би, щоб ми працювали і їли солодкий хліб. Щоб ми отримували дари і уміли подякувати. І це перший крок до того, щоби ми стали щасливі і отримали щасливу державу. Плутарх колись сказав, що легше збудувати місто в повітрі, ніж державу між людьми безбожними.

Кажуть, щонеділі треба ходити до церкви. Чому це обов'язково? Молодим людям там часто нудно. Дехто каже, що ходить у церкву, коли йому зручно, коли там нікого немає - посидіти, подумати...

- Ми живемо в часі, коли більше не треба думати. Достатньо натиснути кнопку - і ти знаходиш інформацію. Так зручно. Багато хотіли би і до церкви прийти, взяти пульт і натиснути те, що цікаво та виключити, що нецікаво. Але ж молитва - це колосально великий труд. Ми - ліниві по натурі. І подолати фізичне лінивство і взяти лопату легше. Заставити ж себе вчитися - на порядок важче. А молитва - це робота розумом. Півтори години Служби Божої - це праця. Я зосереджую розум, налаштовую своє серце. Є, звичайно, час, коли я люблю переступити поріг пустої церкви і в тиші побути перед Богом. А є час, коли мене Господь вчить і умовно каже: "Сину, нині увага не на тобі зосереджена. Нині тайна вечеря. Ти і я. На Службі Божій ти маєш можливість взяти в ній участь". Це не так комфортно - тут хтось кашляє, хтось пчихає.

Колись Любомира Гузара просили з Канади вислати касету із Службою Божою. Він взяв найкращий запис і вислав. А йому пишуть: ні, друже, академічне виконання Служби ми маємо. Ми хотіли природню - із церкви, де плачуть діти і шепочуть бабці. Бути християнином - це не бути збоку. Це взяти участь в таїнстві. Міра того цікаво, чи не цікаво мені - це міра того, люблю чи не люблю Бога. Якщо я когось люблю, то я приділяю йому час з радістю, якщо ні, то мені це є тягарем. Служба Божа - це час коли нам дають небесний хліб. Хтось збоку може дивитися, аналізувати, мені це треба чи не треба. А Господь каже: треба. І я йому вірю. Центром життя кожного християнина є божественна літургія - тайна вечеря, без того життя вічного нема.

Зайдемо в чорнобильську зону. Можна перебувати там день, два, рік - і ви не відчуваєте шкоди. Але свою дію радіація робить, проживіть там 10 років і наслідки колись будуть. Так само можна жити без Служби Божої. Ви не відчуєте нічого поганого. Але відірвавшись від Євхаристії - ви в зоні смерті.

Молитися своїми словами без традиційних молитов - це добре? Кажуть, можна молитися, граючи на гітарі, співаючи, розглядаючи квіти - і це теж молитва...Традиційні тексти молитовника обов'язкові?

- Є молитви, якими молилися тисячі святих людей. Наші щоденні молитви сягають апостольських часів. Псалтир зі святого письма - це азбука. Старі люди знали його напам'ять і носили в кишені. Кожен український селянин знав 150 псалмів напам'ять. І коли єпископи Західної Європи ставили знак хреста на папері, бо вони були неписемні, то в нас кожен селянин був грамотний і наші діти вчилися читати з псалтиря. А перша друкована книга була Апостол. І якщо хтось відчує глибину поезії псалтиря, в такому серці, я згідний, може народитися неповторна молитва. Іван Золотоустий нас вчив: ніколи не гордуй тими молитвами, які були написані на папері через дотик святого духа до окремих святих осіб. Але і ніколи не полиши тої практики, що після цієї молитви скажи кілька слів від себе. Ми можемо писати вірші і бути про себе високої думки. А хтось збоку оцінить, що вартості в тій поезії нема.

Що не можна просити у Бога?

- Оскільки Бог є любов і світло, податель добра і правдивого життя, то все, що добре, то треба просити. Якщо ти спілкуєшся з людиною доброю, ти не попросиш її зробити щось зле, - посміхається. - Якщо ми уповаємо на Бога, він нам сприяє. Якщо надіємось на себе, знаходимо не божий шлях, щоб досягнути свого, то він каже: сину, ти дієш, я відпочиваю. Я тебе так не вчив.

Про добру погоду, про те щоби вчасно виплатили зарплату можна молитися?

- Якщо ви кілька місяців чесно працювали на полі і від погоди залежить ваш урожай, чому ні? Якщо ви чесно трудилися і чекаєте плати, чому ні? Не виплачувати зарплатню - це гріх, що кличе на помсту до неба (Гріхи, які кличуть на помсту з Неба є найбільш злими гріхами. Це такі гріхи: добровільне жорстоке вбивство, гноблення бідних, обман робітників при виплаті зарплатні, і гріх Содому - Gazeta.ua). Рано чи пізно така людина це на собі відчує, тому я би нікому не радив затримувати. Ні не я, - сміється, - Господь Бог не радить. Інша справа, коли це робиться ненавмисно, через якійсь незалежні для вашого директора обставини. Тоді треба бути терплячим і молитися за своє керівництво.

Кажуть про свої проблеми треба говорити із духівником, а не на сповіді. А де взяти того духівника? Як йому платити, коли йому дзвонити чи записуватися на прийом? Де є такі практики і як би це мало виглядати?

- Один кандидат фізико-математичних наук мені свою думку казав: "Маємо вищу освіту, але як нам полетить транзистор, то майстра кличемо. Більш-менш орієнтуємося, як полагодити тубу. Але кличемо сантехніка. А от в духовному житті ми всі - професори". І я кажу, мати духівника треба. У нас в церкві є 8 священиків, підійдіть до будь-кого. Попросіть поради, і я не думаю, що вам хтось відмовить. Духівник знає досвід церкви. Він знає, що ти не один мучишся з такими проблеми, а протягом тисячоліть були мільйони людей, які вміли це побороти і лишили нам свій досвід, щоб ми не видумували наново ровер. Було 12 апостолів і всі були різні. Мусимо собі вибрати того священика, який нам по духу і способу життя підходить. Число священиків стає більшим, і можна з того користати. Ми у церкві, священики між собою, один з одним радимося, - посміхається.

Чому досі немає спеціальності священник-психолог?

- Можна бути священиком і з досвідом статися добрим духівним-провідником. У нашому храмі за великодню сповідь переходить біля 15 тисяч людей до сповіді. Той отець, який любить людей, робиться здатним відчувати їх. Між нами є багато простих але святих людей, про яких цього ніхто і подумати не може. А священик їх бачить. І навіть отець-духовний провідник має менше прозріння, ніж та людина, яку він консультує. Так було і у житті великих святих, але вони все одно ішли на поради духівника і до сповіді.

Як стати терплячим до свого ближнього, якщо у маршрутці тебе штовхають, у магазині обдурюють? Є якійсь практичні поради ?

- Треба навчитися так ходити перед лицем невидимого Бога, ніби Ісус стоїть поруч. На хвильку собі уявіть, що Він збоку дивиться на нас. Бути поруч з Богом дає колосальну можливість мати мир в своїй душі і ласку. Але ми часто на молитві стоїмо перед Богом, а потім забуваємо Його. Негаразди роблять нас кусючими. Коли ми їмо здорову їжу, це відбивається здоров'ям нашого організму. Коли молимося, ходимо до церкви, ми насичуємося добром. І це відбивається на нашій поведінці. Предмет у сирому підвалі настоюється сирістю. Вистав його на сонечко - він висохне і стане теплим. Доброта стається з тими, хто живить свою душу сонцем любові.

Як гадаєте, чому все більше молодих пар живуть "на віру" без шлюбу? Чому наше покоління прийшло до того? І чому церква це засуджує?

Тому що люди перестали одне одного поважати. Безбожні люди робляться споживачами. Інша людина в їхньому життя стає потрібна в міру того, наскільки ти мені подобаєшся або можеш бути корисною. Все - я, все - для мене. Господь Бог натомість каже, що людина у Божих очах є настільки велика, що її ніхто не сміє захотіти, попробувати і нею покористуватися. Подивитися на іншу людину як на річ є страшенним гріхом. Люди кажуть: ми закохалися один в одного, попробуємо як нам вийде жити разом. Ну тоді до людини як до речі ставляться - її пробують. Якщо не сподобається, то що? Потім її викидають.

А може людина в 20 років почати своє життя знову з 16? А в 30 з 25? Ми маємо обмежений час і ніхто, - наголошує притишеним голосом, - ніхто не сміє наше життя переїхати. Якщо двоє людей люблять одне одного, у них з'являється статевий потяг. Це природно. Тому є час заручин, коли ми вже вирішили, що будемо разом, але ще "не можна". Але вже можна мріяти про буття разом. Бо ця інша людина неповторна - і ще не моя. Вона дар Божий для мене. А моє життя може статися найкращим даром для неї. І коли я дотримуюся подружньої чистоти, мене це виховує по відношенню до іншої людини. Я розумію, що це не річ, це щось найбільше і найцінніше. А для того, щоб зрозуміти, чи зможете жити разом, є час передподружньої підготовки у церкві. І якщо люди одне одного хочуть але не люблять, а їм не дозволяють користуватися, то вони скоро розійдуться. Це лакмус. І я просто співчуваю тим людям, які перед шлюбом разом живуть. Вони одружуться і заміж виходять як сліпі кошенята. Не вміють розрізнити що таке любити і що таке хотіти. Мені їх шкода. Якщо не вірні Богу, я не вірю, що можуть бути вірні одне одному.

Кажуть, кого Бог поєднав, нехай людина не розлучає. Це означає, що і після смерті пари будуть разом "там"?

Це слова Ісуса Христа. До Нього жінка в суспільстві була на іншому рівні. Саме Христос жодного разу публічно не осоромив якусь жінку, саме Христос завжди схиляється над удовицею, саме Христос показує непросте життя жінки і її колосально велике завдання. Одружитися - означає не мати право на щось, а посвятити людині своє життя. Папа Бенедикт XVI наводив такий приклад. Є страх ірраціональний і раціональний. Коли ти боїшся собаки, ти можеш страх здолати. Закриєш його у клітку і можеш запросто присісти біля нього. Але коли маленькому хлопчику кажеш: ти зараз підеш 2 години один темним лісом. Але не бійся, там нема диких звірів. Це ірраціонально, бо страх буде присутній. Він може зникнути лише коли хлопчик відчує голос або дотик близької людини.

Ми покликані бути удвох. Шлюб - це маленька церква, маленька спільнота. Це коли треба прислухатися до думок, потреб іншої людини, вміти переступити через себе для того, щоб подарувати щастя іншій людині і від того статися вдвічі щасливішим самому.

Почуття між чоловіком і жінкою є "ведучим" у житті кожної людини, вони змінювали історію, долі людей. Чому ж Ісус нічого про це не говорив?

Якось одну Олімпійську чемпіонку запитали: що у вашому житті найважливіше, напевно спорт? Вона каже - ні. Напевно чоловік? Ні, чоловік на другому місці. А він про це знає? - питають. "Так, і я в нього на другому місці. Оскільки ми люди побожні і на першому місці у нас Бог". Нещасливий той, хто ставить іншу людину на перше місце перед Богом. Постав Бога на першому місці - і все інше стане на свої місця. Але це важко назвати теорією. Християнство - це практика щоденного життя, - задумується. - І хто прийняв її, починає застосовувати в своєму житті, переконується, як то насправді добре, як це виховує, як дарує можливості. Ти смієшся з того, як ти робив зусилля своїми силами і тобі нічого не виходило, а тепер зрозумів, чому не виходило. Поклав свою руку в руку Бога - і все починає бути по-іншому. Не завжди легко, але завжди світло.

Хотіти бути багатим - то нормальне бажання?

Я був юнаком і постарівся і ще не бачив праведного чоловіка з протягнутою рукою. Гроші - це прекрасний обмін талантами. Але коли ми ставимо за ціль збагачення - це змарноване життя. А коли вміємо, отримавши таланти, ними правильно послужити, ділитися, дарувати, це не є гріхом. Іван Золотоустий казав: У слові "багатий" є корінь "бог". Це він - все добро світу і багатство, це він податель всякого добра. Але й у слові "убогий" є корінь "бог". Убогий все приймає від Бога - і погоду, і дощ, і славу, і зневагу. І за все дякує. А нема гіршого як бідний. Це людина, яка нічого не має, окрім викиду жовчі за те, що інші мають краще. Це взагалі жахливий стан. Такі нарікають, завидують, постійно незадоволені.

Які заробітки є "гріховними"?

Припустимо, я - водій маршрутки. Можна трудитися для людей, кожного розуміти, що ти приносиш комусь користь і від того бути дуже щасливим. Відноситися до людей по-божому, по-людськи. Це кожен день - Царство Небесне. А можна бачити в кожній людині, яка зайшла, тільки 2 гривні. Тобто я можу мати під носом величезний скарб, а отримати тільки 2 гривні. Кожну спеціальність можна використати по-різному. Святих спеціальностей немає, є святі люди.

Фотографуватися оголеними за гроші - гріх?

Еротизоване суспільство і телебачення - це гріх. "Якщо би хтось спокусив одного з тих найменших, то краще йому камінь жорновий на шию і втопитися". Коли людина виставляє своє тіло на спокусу інших людей, це гріх. Бо від цього багато людей кидаються у спокусу. Свята людина може і на голу людину дивитися та бачити в ній красу і не посягати. Але не всі святі. Оце і виробляє бажання користуватися іншою людиною, а не любити її.

Кажуть, гріхи батьків позначаються на долі дітей. Якщо батько заробляє не зовсім чесно - бере хабарі, наприклад, обманює державу і займається контрабандою, це означає, що колись його спільні з дружиною діти можуть за це відповісти?

Бог карає за гріхи батьків до третього-четвертого покоління. Так написано у Святому Письмі. Але ніхто не читає далі. А там йдеться: "Але якби хтось навернувся, то багословення від цієї людини сягає на тисячне покоління". Якщо ви робите кривду, ваше наступне покоління буде порожнє, воно не матиме духовної основи, бо звідки вона візьметься? Батьки привласнили чужі квартири, а їхні внуки їх попропивали і є бомжами. Кривда ніколи не лишається. Але якщо в тому ланцюжку хтось навернеться до Бога, то на цю родину попадає така велика ласка Божа, що добро і благословення сягає на тисячне покоління. Такий добрий Бог. Якщо ми зробили щось зле, то завжди маємо можливість повернутися.

Які найбільші гріхи сучасності, які стали масово поширеними?

Розпуста, заздрість, обмова, клятьба, нарікання, злодійство.

Що таке нарікання?

Можна взятися поправляти якусь несправедливість. А можна нарікати, клясти, обмовляти, шукати винних і тим самим затруювати свій внутрішній світ. Колись я думав, що як ми здобудем незалежність, то наступного дня обнімемо одне одного і почнемо рівно закатувати асфальт. Але того не сталося. Перший крок до добра в нашій державі - це перестати зневажати Бога у неділю і святкові дні. І це дуже просто зробити. Бо ми кинули якір і нарікаємо, що не рухаємося з місця, а лише вітер вітрила рве.

Леся МЕЖВА

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.09.2013р. Б. / Бенедикт XVI написав листа математику

«Віра, наука, зло». Цим аргументам присвячений лист Папи Бенедикта XVI,  який опублікувала газета «La Repubblica», до письменника і математика П'єрджорджіо Одіфредді.

Усе почалося з книжки Одіфредді «Дорогий Папо, я пишу тобі», яку опублікувало видавництво «Mondadori» 2011 року. І відповідь Бенедикта XVI прийшла поштою в будинок математика 3 вересня.

У запечатаному конверті 11 протокольних сторінок, датованих 30 серпня Папою-емеритом, який дякує за чесно висловлені думки й повідомляє, що він має що заперечити щодо книги, яку прочитав у деяких частинах із задоволенням і користю, в інших же із здивуванням агресивністю і необачністю аргументації автора – йдеться в листі Бенедикта XVI.

Бенедикт XVI згоден з Одіфредді в тому, що математика є єдиною «наукою» в строгому значенні слова, але просить математика визнати, що богослов'я принесло значні результати «в історичній області та у сфері філософської думки». Папа наголошує, що найважливіша функція богослов'я полягає в тому, щоб «зберігати релігію пов'язану з розумом, а розум – з релігією».

Далі Бенедикт XVI наголошує, що «якщо недозволено мовчати про зло в Церкві, точно так само не треба замовчувати і про великий світлий потік доброти і чистоти, який виходить з християнської віри впродовж століть». «Ця віра і сьогодні спонукає багатьох людей до безкорисливої любові, до служіння іншим, до щирості та до справедливості».

Але інтелектуальна дуель між Ратцінгером і Одіфредді закінчується іншим аргументом: «Те, що Ви говорите про особистість Ісуса, негідне Вашого наукового ступеня», – пише Папа-емерит до математика, закінчуючи тим, що його критика книжки Одіфредді почасти сувора, але обов'язковою умовою діалогу є чесність, бо «тільки так може рости знання».

За матеріалами: ru.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.09.2013р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (16 - 22 вересня)

У понеділок, 16 вересня:

 У рамках пастирського візиту до Казахстану Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ відвідав українську греко-католицьку парафію в Караганді. Відвідини розпочалися Архиєрейською Божественною Літургією, у якій із владикою Йосифом Міляном співслужили: архимандрит Сергій Гаєк, Апостольський візитатор для греко-католиків у Білорусі, о. Іван Говера, священики, які душпастирюють для українців греко-католиків на території Казахстану, священики, котрі прибули на урочистості зі США та України.

З доповіді Блаженнішого Любомира розпочався новий навчальний рік в Інституті постійної формації духовенства Львівської архиєпархії.

Пропонуємо запис промови кардинала Гузара до священиків Львівської Архиєпархії.

У четвер, 19 вересня, в день двадцятої річниці архиєрейської хіротонії владики Михаїла Колтуна, у храмі св. Йосафата м. Жовкви звершено подячну Божественну Літургію.

Також у цей день:

            Завершився перший тур реколекцій для священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. На запрошення владики Ярослав (Приріза), Єпарха Самбірсько-Дрогобицького, цьогорічні реколекції проводить о. Євген Станішевський, духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа.

За щорічною традицією, в останній день першого туру реколекцій відбулася заупокійна Божественна Літургія, яку відслужив владика Ярослав (Приріз). Під час Літургії єпископ разом з єпархіальним духовенством молився за упокій душі владики Юліана (Вороновського), першого єпископа Самбірсько-Дрогобицького, який відійшов у вічність 28 лютого цього року. Під час Літургії владика Ярослав пом'янув також усіх спочилих єпархіальних священиків.

Архиєпископ і Митрополит Львівський та Курія Львівської архиєпархії висловлюють щире співчуття рідним та близьким пресв. Романа Гринера, який на 45-му році життя, 18-му році священства, внаслідок серцевого нападу, упокоївся у Бозі 19 вересня 2013 року.

20-22 вересня  сестри василіанки Провінції святого архистратига Михаїла з осідком в Осієку (Хорватія) відзначили 20 років перебування та місійного служіння в Києві. На початку по-батьківськи тепло сестер привітав Блаженніший Любомир Гузар, який відзначив важливу роль хорватської провінції в розвитку Церкви під час і після її виходу з підпілля.

Завершальним акордом святкувань 22 вересня стала Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив владика Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київської архиєпархії, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.

21 вересня за новим стилем Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці. Про історію встановлення свята Різдва Пресвятої Богородиці та особливості його піснеспівів нижче в інтерв’ю розповідає о. Василь Рудейко, заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священик храму Священномученика Климентія Шептицького у Львові.

У Василіянському монастирі в с. Імстичеві, відбулися відпустові святкування празника Різдва Пресвятої Богородиці, під час яких Архієрейську Божественну Літургію очолив Єпископ Мукачівський, Преосвященний Владика Мілан Шашік, у співслужінні з Отцями Василіянами та єпархіальним духовенством.

Під час святкової Літургії, Владика Мілан уділив також дияконські свячення Ченцю Василіянської Провінції Св. Миколая, Брату Максиму Пішті ЧСВВ.

Cлово Митрополита Львівського в день празника Різдва Пресвятої Богородиці

Слово Митрополита Львівського на 13-у неділю після Зіслання Святого Духа

«Європа будувалася не на одностатевих подружжях, а на пошані до гідності особи», - Блаженніший Святослав

«"Русскій мір" не має нічого спільного з Церквою», - Глава УГКЦ

«Сміх – це дуже сильна зброя», − Блаженніший Любомир про гумор і сатиру

Анонс:

У суботу, 5 жовтня 2013 р., у храмі Святого Климентія папи (м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 70) відбудуться святкові заходи з нагоди Дня катехита у Львівській архиєпархії та благословення катехитів на новий навчальний рік.

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.09.2013р. Б. / «Чи ми соромимося Бога у громадських місцях?»

Роздуми над Енциклікою Lumen Fidei

В епоху постсекуляризму християнин, як правило, старається бути скритим, непоказним. І спостерігаючи саме за таким стилем життя християнина часто виникає запитання, а чи не «соромиться часом ця людина Бога» і тим самим не дає можливості Христовому Євангелію бути відкритим та поширюватись у цьому суспільстві.

У 55 пункті Енцикліки Lumen Fidei є запитання, яке залишається відкритим та актуальним, воно не може залишити нас байдужими і викликає глибокі роздуми: «Чи соромимось ми Бога в громадських місцях?»

Це питання має турбувати не лише кожного католика, але і взагалі всіх християн різних конфесій. Енцикліка папи Франциска, у співавторстві із папою емеритом Венедиктом XVI, стверджує, що Бог не соромиться людини, Він кличе кожну людину також і в громадських місцях. Це радше ми, Його створіння, соромимось називати Його нашим Богом. Не допускаємо Його у наше суспільне життя, не пропонуємо Йому гідного та величного місця у нашому звичайному житті.

Цілком зрозуміло, що у повній відповіді на це питання ми можемо оцінити справжнє розуміння християнської віри. Lumen Fidei, яке своїм вченням вказує на основні положення і принципи соціальної доктрини Церкви, також підкреслює, що без Бога не можливо побудувати цілком земного міста, яке б було повністю людським.

Насправді, християнська віра - це не просто «шлях», але також і «будівництво» втіленої в життя віри, відповідальність перед Богом та ближнім. «Віра показує те, наскільки може бути сильним звʼязок між людьми, коли вони дозволяють Богові бути присутнім посеред них» (п. 69). «Віра допомагає нам зрозуміти архітектуру людських відносин, тому що вона в це вкладає свою кінцеву мету, основу, яка тяжить до Бога, і таким чином, висвітлює та споруджує справжній витвір мистецтва, що робить його витвором служіння загальному благу».

Цей заклик передбачає будь-яку публічну роль віри, що виходить від центральної ролі Бога в будівництві суспільства. «Коли ця реальність прихована, вона не критерій розрізнення, що робить його унікальним і дорогоцінним людське життя» (п. 54), «коли віра втрачена, існує ризик, що навіть основи життя стають більш хиткішими... Якщо віднімемо віру в Бога у наших містах, то зникне довіра між нами, єдине , що нас об’єднуватиме – то тільки страх, і стабільність опиниться під загрозою» (п. 55).

«Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм життя у суспільстві» (Євр 11,16). Вираз Папської Енцикліки «не соромтеся» має глибокий та чіткий зв'язок із суспільним визнанням Бога. Іншими словами, Lumen Fidei припускає, що Бог проявляє себе публічно в людській історії, Його присутність серед нас є очевидною, адже найбільшим Його бажанням є – встановити відносини любові між людьми.

Але якщо Бог не соромиться людини, то нам має бути соромно за нас, що часто називаючись християнами, ми оминаємо нагоду, щоб стати свідком Христа в нашому та суспільному житті.

Слова Понтифіка відсилають нас до слів Апостола Павла: «Я не соромлюсь Євангелії» (Рм 1,16). Небезпека криється у тому, що наша постсекулярна ера є надзвичайно довгою, і ніхто не знає, скільки часу ще вона триватиме. І саме така поведінка «втікача», людини яка «соромиться Бога», загрожує нашому суспільству більше не почути науки Христового Євангелія.

Апостол Павло у Посланні до Римлян запевняв жителів міста Риму, щоб бути готовим проповідувати Євангеліє в Римі і також підсилив цей заклик словами: «Я не соромлюсь Євангелії, бо вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує». Цей лист адресований Церкві Риму! Уявімо собі, якщо б Павлові було соромно, проповідувати Христа в столиці імперії, то яким би Рим виглядав сьогодні, чи був би він християнським містом, це можна говорити і про інші міста: Париж, Найробі, Ліма, Ріо-де-Жанейро і так далі! Ми повинні говорити мовою Павла! Ми повинні сказати: «Я не соромлюсь Євангелії, я не соромлюся Бога Ісуса Христа, і я готовий, щоб проповідувати Євангеліє для цього покоління, в цьому місті, на робочому місці, в школі, в моїй квартирі та будинку».

На жаль, різні філософські та ідеологічні течії сильно вкорінились і мали вплив навіть серед християн; вони змусити нас дихати і бачити, як ця «ганьба» широко розповсюджується у сучасному світі, пожинаючи свої плоди. Насправді соромлячись Бога, ніхто з нас не може претендувати на свою невинність, жоден не може запевнити, що він не здатен спричинити зла іншій людині. Бачимо, що відбувається в Сирії. Ми часто поспішаємо, щоб визначити поведінку інших як «нелюдську», «звірячу» – таку, яка не може бути співмірною із людською поведінкою, забуваючи, що це часто і є наслідком того, що ми «соромимось Бога».

Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир

23.09.2013р. Б. / НАМАРНО ЛЕМЕНТУЮТЬ «ОРТОДОКСИ» ТА ТІШАТЬСЯ ЛІБЕРАЛИ, ВДИВЛЯЮЧИСЬ У КРИВЕ ДЗЕРКАЛО ЗМІ

Історія стосунків «Папа Франциск–ЗМІ» й далі розгортається за звичним сценарієм: ЗМІ надалі хвалять Папу, при чому за те, чого він не сказав, або за те, чого він не робив. Так триває практично від часу обрання його єпископом Риму.

Так і минулого тижня ЗМІ в чергове шокували спантеличений світ: Папа підтримує гомосексуалістів та заперечує право Церкви говорити про гріховність абортів та контрацепції. І всьому причиною стало інтерв’ю Папи Франциска для видання «La Civiltà Cattoliа».

У доброї частини католиків ці повідомлення могли викликати шок. Хіба Папа насправді таке сказав, заперечивши моральне вчення Церкви? Дійсно були підстави для таких тверджень? Можливо, варто таки подивитися в текст, відкрити першоджерела?

З тексту виразно видно, що Папа сказав наступне: «Ми не можемо зосереджуватися виключно на проблемах, пов’язаних з абортами, одностатевими шлюбами та контрацепцією. Це – неможливо. Я не говорив про це багато, і мені дорікали за це. Але коли ми про це говоримо, то маємо робити це у контексті. Вчення Церкви у цих питаннях ясне, а я є сином Церкви; але ж не є необхідним весь час говорити тільки про це».

Тобто, говорячи про сповіщення Радісної Новини, Папа наголосив, що не можемо голосити Євангеліє, зосереджуючись виключно на гріхові. Нічого незвичайного, нічого революційного і аж ніяк не підтримка абортів, контрацепції та гомосексуальної поведінки.

Отож, виходить, що, м’яко кажучи, хтось запустив у світові ЗМІ звичайнісіньку дезінформацію чи хтось з «великих» серед ЗМІ просто банально збрехав. І пішло-поїхало: копі-пейст, копі-пейст…  І тепер встановити джерело цієї брехні доволі складно.

Якщо маємо перед собою текст інтерв’ю, а заміть посилатися коректно на нього, як єговісти чи які інші сектанти, вириваємо цитату з контексту, препаруємо її і пропонуємо споживачеві недостовірну інформацію, то зробити, щось такого ненавмисне, випадково, майже нереально. Тут уже не йдеться про неправду, помилку, а про звичайнісіньку брехню, спеціально приготовлену для довірливого, некритичного поглинача інформаційного потоку.

Цікаво зауважити, що стосовно Римських Архиєреїв у гігантів медіа-простору занадто часто трапляються неточності, неправда, вивернута інформація, і все це виразно спрямовано до створення образу доброго Папи-ліберала, протиставленого поганому Папі-консерватору.

Уже перші коментарі ЗМІ стосовно поведінки «Папи з кінця світу» виглядали простим нерозумінням та здогадками людей з надзвичайно низьким рівнем загальної освіти.

Ось кільки прикладів маніпуляцій інформацією про теперішнього Папу в ЗМІ.

Після обрання Папа відмовився жити в Апостольському Палаці. «Ай! Ой! Ой-йойой! Який скромний Папа, відмовляється від розкоші», – в унісон заголосили ЗМІ. Пояснення про те, що Папа психологічно не мислить себе одиноким у великому приміщенні, просто проігнорували. І дійсно, більшість молодих неодружених священників, які після семінарійної спільноти потрапляють на парафію та залишаються самі в парафіяльному будинку, свідчать про те, що це не простий досвід: важко усвідомлювати, що ти сам один у всій хаті.

Папа усе життя прожив в єзуїтській спільноті, тоді в квартирі. Тобто завжди був оточений людьми. Перейти в самотність Апостольського Палацу для людини його віку та ще й латиноамериканського італійця – річ не те, що не мислима, а здатна викликати крах навіть найстабільнішої психіки.

Наступний приклад.

Папа має проблему з хребтом. Тому попросив замінити традиційне крісло на якесь інакше, щоб позбутися надокучливого болю в хребті. І ось проста заміна крісла викликала черговий лемент у ЗМІ: «Ой! Ай! Ух! – Папа відмовився від трону». І ні кому, начебто, не прийшло до голови просте пояснення: єзуїт, який у своєму щоденному житті покликаний керуватися духовною настановою св. Ігнатія Лойоли: «Молися так, якби все залежало тільки від Бога, а працюй так, якби все залежало тільки від тебе», – просто покращує свою працездатність на робочому місці. Тобто Папа Франциск вчинив так, як за логікою речей і мав вчинити.

Але коли прогримів скандал, що Папа Франциск начебто підтримує гомосексуальну поведінку, а за ним черговий на ту саму тему тільки дещо видозмінений, стало уже цілком зрозуміло, що йдеться не про незнання, а про зумисну підтасовку фактів у світовому інформаційному середовищі.

І в тому нічого дивного – ЗМІ завжди мали доволі специфічне ставлення до Наслідників св. Петра. Після обрання Папи Бенедикта ХVІ ЗМІ зробили усе, щоб протиставити його Іванові Павлу ІІ, хоча насправді саме кардинал Рацінґер був одним з найближчих співпрацівників блаженного Папи. Цю ж тактику застосували ЗМІ і після обрання Папи Франциска: протиставити його Папі-емериту.

Щобільше, теперішня тактика багатогранніша. Йдеться не лише про те, щоб протиставити обох Понтифіків один одному, але й виставити Папу Франциска таким собі добреньким лібералом, який помаленьку руйнує бастіони ортодоксії. Байдуже, що при цьому ЗМІ вдаються до відвертої брехні – головне, розбити католиків зі середини – нехай католицькі маси, які часто у своєму ковтанні напівправд і побрехеньок, що їх, запакованих в блискучих обгорточках, пропонують ЗМІ, мало чим різняться від середньостатистичного обивателя, думають що отримали Папу-ліберала. Чудово! Ото буде цікаво, варто запасатися попкорном і спостерігати, як католики тлумитимуть один одного!!!  «Ортодокси» будуть настроєні проти Папи, ліберали отримають нарешті довгоочікуваний поштовх до агресивнішої активізації. А голос тих, хто вказуватимуть на брехливість образу «папи-ліберала», на його висмоктаність з пальця, легко буде заглушити, як не ЗМІ, то самими лібералами, або «ортодоксами», які насправді не мають уявлення про те, що таке католицька ортодоксія.

Тому потрібно зрозуміти, що ЗМІ не стали раптом дружелюбними стосовно Папи і Католицької Церкви – вони просто змінили тактику і тепер, хвалячи Папу, насправді надалі, як вороги, ліплять його брехливий образ.

Ісус – довгоочікуваний Месія, заснував свою Церкву на твердій Петровій Скалі та пообіцяв, що пекельні ворота її не переможуть. І цією одинокою Церквою, заснованою самим Христом, є Свята католицька і Апостольська Церква і ніяка інша. Папа, законно обраний, не може навчати єресей, не може своїм навчанням руйнувати Церкву. Тому й відчайдушній лемент і розпачливе заламування рук «ортодоксів», як і самовпевнений гомін лібералів, є однаковим виразом невірства, однаково робить з Христа брехуна і так само силиться розірвати Його Містичне Тіло.

Тому спам’ятовуймо, кого можемо, доносімо істину тим, хто здатен її чути, і не звертаймо уваги на відчай «ортодоксів» та радість лібералів – ні одне, ні друге не має жодних підстав у реальності. В історії Церкви уже були подібні ситуації – і Церква завжди виходила з них Переможною. Плекаймо у собі особисту вірність Христові, Його Святій Церкві та Його Намісникові на землі – Святішому Отцеві!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

23.09.2013р. Б. / Найбільш переслідуваною релігією на планеті залишається християнство

Останні події в Єгипті привернули увагу ЗМІ до проблем християн-коптів, яких у цій арабській країні близько 9 мільйонів. Ісламісти, деякі з котрих звинувачують християн у змові проти президента-радикала Мурсі, руйнують храми, розорюють монастирі й шпиталі, нищать майно християн. Яких убивають або змушують зректися їхньої віри... На свято Успіння Пресвятої Богородиці більшість християн у Єгипті залишилися вдома. Адже велике згромадження вірних стало б легкою мішенню для екстремістів...

Зрештою, Єгипет – це лише гаряча тема, гоніння на християн відбуваються по цілому світу. За даними американської організації Pew Forum on Religion and Public Life, християн притісняють у 130 краї­нах світу, юдеїв – у 75, буддистів – у 16. Найбільше кривд християни зазнають у мусульманських та тоталітарних державах. За даними звіту World Watch List організації Open Doors, найгірша ситуація у Північній Кореї, Ірані, Сомалі, Афганістані, Ємені, Мавританії, Зімбабве, Бірмі. У Саудівській Аравії і на Мальдівах взагалі не існує свободи віросповідання – усі громадяни зобов’язані сповідувати іслам.

Під час громадянських війн і міжусобних конфліктів місцевих «князьків» християни стають винним у всіх бідах «цапом-відбувайлом»... За переписом 1987 року, в Іраку було 1,4 млн. християн. Після падіння режиму Саддама Хусейна понад 800 тисяч іракських християн стали біженцями. А ті, хто залишився, щодня ризикують життям... Нещодавня “арабська весна” загострила ситуацію. Нестабільність, нетерпимість і ненависть на Близькому і Середньому Сході створюють атмосферу, подібну тій, що панувала в Ірані 1979 року після повалення шаха Пехлеві...

У столиці Сомалі Могадішо єпископ Сальвадор Коломбо був застрелений під час Євхаристії, після чого екстремісти почали стріляти у християн і підпалили катедру. А згодом зрівняли її із землею...

У Пакистані селянці, матері п’ятьох дітей Асії Бібі, мусульмани забороняли брати воду з джерела – поки вона не перейде в іслам. Християнка відмовилася, і селяни-мусульмани вирішили здійснити самосуд. Поліція врятувала Бібі, однак під тиском радикальних імамів шеф служби безпеки наказав арештувати християнку за зневагу ісламу. Послався на її репліку: «Ісус Христос вмер за мої гріхи й гріхи світу! А що для людей зробив Магомет?». Зараз Асія сидить у карцері без вікон і вентиляції. А губернатор і міністр у справах меншин, що заступилися за Бібі, були вбиті екстремістами...

На Занзібарі, в Іраку, Колумбії (там лише цього року марксисти закатували чотирьох священнослужителів) та інших країнах священики регулярно отримують погрози, чимало християн перебувають в неволі чи піддаються тортурам.

Трагедія християн є тихою, бо про неї мало хто говорить. Обурливою є відсутність реакції з боку традиційно християнських країн. Їхні уряди готові «голову покласти» за права геїв і лесбійок, однак чомусь ігнорують долю християнських меншин. Уряд Великої Британії припинив допомагати африканській Малаві після того, як двох тамтешніх геїв засудили до 14 років виправних робіт. Але той самий уряд досі стабільно переказує 350 млн. фунтів Пакистану, де Асія Бібі чекає на ймовірне повішення – таким є рішення суду першої інстанції... Західний світ аплодував падінню апартеїду в ПАР, однак проковтнув расистську політику Роберта Мугабе в Зімбабве, як і сплановані військовою хунтою гоніння християн у Бірмі. А скільки галасу підняли через заборону гей-пропаганди у Росії! Звучали навіть заклики до бойкоту Олімпіади в Сочі. Але гомосексуа­лістів в РФ ніхто вирізувати не збирається, водночас сотні тисяч християн у світі не знають, чи доживуть до кінця року...

Віто Надашкевич

Джерело: www.wz.lviv.ua

Воїни Христа Царя

22.09.2013р. Б. / У кожної дитини, засудженої до аборту, обличчя Ісуса Христа, - Папа Франциск

У кожної дитини, засудженої до аборту, «обличчя Господа»: з такими словами Папа Франциск звернувся 20 вересня до лікарів з Міжнародної федерації лікарів-католиків, які зібралися в Римі на X Міжнародну конференцію на тему «Нова євангелізація, акушерська практика і турбота про матерів».

Поширений менталітет, заснований на вигоді, так звана культура покидьків, «яка сьогодні поневолює серця і уми багатьох, має високу ціну: вона вимагає знищення людей, особливо соціально або фізично слабких».

«У кожної дитини, що не народилася, а несправедливо засуджена до аборту, обличчя Ісуса Христа, образ Господа, Який ще до народження, а потім відразу після нього був відкинутий світом. І кожна літня людина, в тому числі хворий або помираючий, несе в собі образ Христа. Їх не можна забракувати, як хотіла б «культура покидьків»!»

Посилаючись на «Декларацію про штучний аборт», документ Конгрегації віровчення, Папа нагадав, що «основним правом людини є її життя». У крихкій людській істоті «кожен з нас покликаний пізнати образ  Господа: в людській плоті Він пережив байдужість інших і самотність, до якої ми часто прирікаємо найбідніших як і в країнах, що розвиваються, так і в забезпечених суспільствах»:

«У речей є ціна, їх можна продати, а у людей − гідність, вона коштує більше ніж речі і не має ціни. Нерідко ми опиняємося в ситуаціях, коли життя виявляється дешевшим. Тому останнім часом винятковим пріоритетом для учительства Церкви стала увага до людського життя в його цілісності, особливо найбільш беззахисного, тобто життя інваліда, хворого, народженої дитини, літньої людини».

Разом з лікарями-католиками Папа Франциск обговорив парадоксальну ситуацію для їх професії. З одного боку, − зауважив Святіший Отець, − «ми констатуємо, дякуючи Богу, прогрес медицини», самовіддану працю вчених, які віддають себе пошуку нових методів лікування. З іншого боку, лікар ризикує «втратити власну ідентичність служителя життя». «Культурна дезорієнтація, − додав Папа Франциск, − торкнулася навіть сфери, яка здавалася неприступною: медицини». «Хоча за своєю природою медичні професії знаходяться на служінні життю, − зауважив Папа Франциск, − сьогодні їх іноді схиляють до неповаги самого життя». Цитуючи енцикліку «Caritas in veritate», Святіший Отець нагадав: «Відкритість до життя знаходиться в центрі справжнього розвитку»:

«Парадоксальна ситуація полягає в тому, що, в той час, як людині приписуються нові, часом уявні права, життя не завжди захищається як первинна цінність і початкове право кожної людини. Кінцевою метою дій лікаря залишається як і раніше захист і просування життя».

Звертаючись в першу чергу до гінекологів, Папа нагадав, що «у світлі віри і розуму» вони зобов'язані визнавати «материнство як основну місію жінки − як у бідних країнах, де пологи досі небезпечні для життя, так і в благополучних країнах, де материнство часто недостатньо цінують». Тому акушери і гінекологи повинні бути «свідками і розповсюджувачами» культури життя.

Папа розповів, що колись жінок, які допомагали матері при пологах, називали «ко-Мадре» − тобто матір'ю, яка супроводжує справжню матір. Гінекологи повинні бути для пацієнток саме такими «ко-Мадре» або «ком-падре».

Католицьке віросповідання лікарів «накладає на них велику відповідальність», особливо стосовно сучасної культури. На них покладено завдання «сприяти визнанню трансцендентного виміру в людському житті, сліду діяння Бога-Творця, − з першого моменту зачаття».

«У цьому полягає праця нової євангелізації, яка часто змушує йти проти течії, відповідаючи за це особисто. Господь розраховує і на вас в поширенні "Євангелія життя"».

Лікарняні відділення гінекології,  − зазначив Папа, − «це місця свідоцтва та євангелізації», оскільки там, де Церква стає знаком присутності живого Бога, вона в той же час є «інструментом справжньої гуманізації людини і світу». Слідом за Бенедиктом XVI Папа Франциск нагадав, що в медичному закладі «лікування − не ремесло, а місія».

На закінчення промови до лікарів-католиків Папа ще раз підкреслив, що потрібно «словами і ділами нагадувати всім», що життя «на будь-якому його етапі та в будь-якому віці священне і якісне». І про це говорить не віра, а розум і наука:

«Не існує такого  людського життя, яке було б священніше від іншого, як не існує людського життя якіснішого, ніж інше. Надійність системи охорони здоров'я вимірюється не продуктивністю, а увагою і любов'ю до людей, життя яких завжди священне і недоторканне».

За матеріалами Радіо Ватикан

Джерело:   Воїни Христа Царя

20.09.2013р. Б. / Ісус та жінки

 

  Роздуми до Слова Божого на п’ятницю XXIV звичайного тижня, рік І

 

У часи Ісуса Христа жінка в суспільстві не мала практично жодних прав, її статус залежав від чоловіка. Якщо жінка залишалась без чоловіка, ставала вдовою, тоді вона повністю залежала від милостині (принаймні так було в Палестині). 

У Святому Письмі ми зустрічаємось з ситуаціями, коли жінка є беззахисною. Згадаймо, наприклад, випадок з жінкою, яку було спіймано на перелюбі (див. Йн 8, 3-11), фарисеї собі дозволяють принижувати за цей гріх жінку, але ніхто ні слова не сказав про чоловіка-перелюбника. Можливо, ця нерівність між жінкою і чоловіком, яка існувала досить довгий час, вплинула на те, що зараз деякі феміністки занадто фанатично домагаються рівності в тому, що природно не належить до сфери жіночої діяльності? 

Жінки ж, що йдуть за Ісусом Христом, можливо, знаходять свою правдиву гідність, коли зустрічаються з Ним. Адже як хвороби, від яких зцілює принаймні деяких з них (див. Лк 8, 2), так і відчуття втраченої гідності є наслідком гріха. Присутність Христа повертає їхнє істинне завдання, яке вони виконують завдяки жіночому співчутливому і вірному серцю. В Його присутності – кожний віднаходить своє призначення і вартість. 

Джерело:   КРЕДО

20.09.2013р. Б. / Бог на нас не заповзявся

Бог не посилає нам безпосередньо, ані не прагне, болю, страждання, смерті та хвороб. Бог не карає людей, затято зсилаючи на них зло.

 

Я дійшов переконання, що частина людей вірить у Бога-тирана. У сучасному розумінні тиран — це абсолютний володар, який керує за допомогою терору, сіючи смерть і прирікаючи на тортури, застосовуючи репресії. Звичайно ж, більшість підданих стає тиранові поперек дороги. Не тільки тому, що його бояться, а також і тому, що за будь-яку ціну хочуть пережити режим. 

Автори листів, у яких міститься думка, що Бог, найімовірніше, покарав мою сестру за її провини, або що вона стражданнями заслужила собі Небо, вірять, власне, у Бога-тирана. Трейсі — одна з найкращих, найшляхетніших осіб, яких я знаю. Концепція, згідно з якою в житті йдеться насамперед про те, щоб витримати період панування тиранії, почувається прекрасно і корениться у людській свідомості набагато глибше, ніж би ми хотіли в цьому зізнатися. Вона показує своє бридке обличчя, коли ми говоримо або робимо щось, чого б не повинні були робити або говорити, а потім вдаряємося мізинцем. Тоді нам може здаватися, що Бог дає нам одразу застережний сигнал. Згідно з цими поглядами, Бог терпить погану поведінку — просто лише до певної межі. Якщо ми її переступаємо, Він перериває ігри і нагадує нам, хто тут керує. Проте мізинець це щось одне, а повний параліч це щось принципово інше. 

Мислення такого штибу приховується за скандальним маскарадом ланцюжків із листів, що представлені як «молитовні вказівки» до святого Юди «від безнадійних справ». Якщо ретельно виконаємо всі абсурдні інструкції, що містяться у цих листах, Бог виконає наші прохання. Якщо молитва не була вислухана, то це означає, що ми щось пропустили. 

Інколи в цих ланцюжках можна знайти застереження, що Бог у своєму гніві покарає наше найменше відступництво від інструкції. Більшість людей не ставляться до цього серйозно. І дуже добре, оскільки Бога тут зводять до рівня дресирувальника у земному цирку, який вистрілює своїм божественним бичем, коли ми проскакуємо через черговий обруч. 

Найбільш дивакуватий парадокс очевидний, однак, у вірі в те, що Бог сам проскакуватиме крізь обручі та буде до нас прихильний, якщо ми виконаємо всі вимоги ланцюжка. Отож скажемо виразно: ми не зобов’язані записувати молитву на картку і залишати її у дев’яти храмах, або висилати дев’ять е-мейлів, аби Бог нас вислухав і поставився до нашої молитви серйозно. 

Інколи можна почути, що концепція, згідно з якою Бог безпосередньо посилає нам біль, або прагне нашого болю, страждання, смерті та хвороб, відповідає «старозавітному образові Бога». У Старому Завіті, як нині всім відомо, є уривки, які підтверджують таке уявлення: розбивання немовлят головами об скелю, смерть ворогів, винищення первородних синів цілого народу. Якщо, однак, до Старого Завіту підійти цілісно і з чуттям щодо культури, то виявиться, що це довга і складна повість про спасіння та про те, що Бог прагне нашого життя, а не смерті. 

Представлення Бога тираном є вдалим, але гнітючим поясненням глибокого болю, який трапляється декому. Зрештою, страждання ж повинне мати якесь джерело, а коли страждають неповинні, то всі решта доходять висновку, що це вже зіслав Бог, особисто і безпосередньо. Я спеціально кажу «безпосередньо». Вірю, що частина відповідальності за моральне і фізичне зло, наявне на цьому світі, лежить на Богові, але тільки в «опосередкований» спосіб. 

Я припускаю, що Бог міг би покликати до існування кращий світ, ніж цей; але я в цьому не впевнений. Взявши до уваги факт, що Бог прагнув обдарувати  людину вільною волею, яка робить можливим навіть відкинення Його самого, а посідання такої свободі надає людям змогу приймати деструктивні рішення, — можливо, ми повинні визнати, що це найкращий із можливих світів. Так чи інакше, ми вже мусимо жити в такому світі, який маємо. Тому я відкидаю погляд, що визнає Бога абсолютним володарем, який керує за допомогою терору, посилає смерть і застосовує тиск, насамперед тому, що не помічаю нічого такого в особі та діяльності Ісуса, а також тому, що не міг би щиро любити такого Бога. Переінакшуючи фразу з четвертого розділу Першого Послання св. Йоана, можна би сказати, що «досконалий страх усуває любов». Я потребую «страху Божого» у найбільш традиційному значенні цього звороту, тобто хочу бути сповнений пошани стосовно Бога, хочу в тривозі й захваті приймати Його присутність і Його сотворене, але також відповідати любов’ю на Його любов. А щоб я міг це робити, я не повинен боятися. 

На мою думку, ніхто не міг би щиро любити Бога, якби ми насправді вірили, що Він убиває дітей, посилає рак, робить людей безплідними та диригує автомобільними аваріями, аби зрівняти з нами рахунки. Такий Бог радше нагадує малого божка, сатрапа, якому не завадили би вправи з опанування гніву, щоб навчився, як перетворити негативні емоції в творчу діяльність, а не в руйнування. 

Ба більше, якщо Бог насправді займався би посиланням зла на людей, то можна було би припустити, що Він почне з найгірших грішників, від справжніх тиранів цього світу, а решту залишить на потім… Але це чомусь не спрацьовує. 

Звідки ж береться незворушна певність, що Бог за своєю природою не має схильностей убивці? По-перше, у 1 Йн 1, 5 читаємо, що «Бог є світлом, і немає в Ньому жодної тьми». Я б не хотів бути звинуваченим у «доказах цитатами» — цій специфічній релігійній хворобі, яка проявляється у переконанні, що певний уривок зі Святого Письма, який нібито підтверджує погляди того, хто його цитує, становить закінчення дискусії на цю тему. Якщо, однак, наведений вірш ми прочитаємо в контексті всього Першого Послання св. Йоана, то помітимо, що це є проповідь про Боже світло, яке сяє в Ісусі та через Ісуса. Цей лист був написаний під кінець І ст. н. е., правдоподібно до Церкви в Ефесі. 

Здається, що він має на меті відкинути єресь, яка там у той час з’явилася: єресі, що підкреслювала духовну природу Ісуса за ціну істини про Втілення. Святий Йоан старається пояснити, що Ісус є світлом Бога, яке об’являється у цьому світі в Його жертовній любові до людей і через неї. А ті, хто хоче ходити у світлі, мають любити ближніх так, як нас любить Ісус.

 
Річард Леонард SJ, deon.pl

Джерело:   КРЕДО

19.09.2013р. Б. / Злість заразна

Злість виявилася найбільш заразливою емоцією у соціальних мережах. Такі результати дослідження працівників Бейханського університету у Пекіні. Вчені виявили, що у соціальних мережах повідомлення з емоціями роздратування і злості поширюються набагато краще за інші. 

 

Висновки вчених засновані на аналізі популярної в Китаї мікроблогової соціальнної мережі Weibo. 

Аналіз показав, що повідомлення з сумом і огидою рідко підхоплюються знайомими користувачів. Вони виникають практично випадково. Радість передавалася від одного користувача набагато частіше, але абсолютним рекордсменом за заразливістю виявилася злість – повідомлення з цією емоцією в середньому здійснювали не менше трьох переходів від одного вузла соціального графа до іншого. 

Чи пов'язаний цей ефект з особливостями самих емоцій, або ж із тим, що гнівні повідомлення частіше несуть більш соціально важливу інформацію, автори сказати не можуть. 

Про те, що злість має епідемічний характер, відомо давно. Про це попереджають священики, богослови. У Святому Письмі є перестороги. В Книгах мудрості читаємо: «Той ловить пса за вуха, хто, мимо йдучи, втручається до сварки інших» (Прип 26,17). Або: «Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець, і той, хто гнів опановує, – ніж той, хто здобуває місто» (Прип 16,32). 

Якщо людина хоче бути з Богом, то хоче з ним бути всюди, незалежно від того, де вона: чи на роботі, чи вдома, чи бігає пальцями по струнах гітари, або клавіатурі комп’ютера. А чим інтернет є для мене? Спробуймо поглянути на користування мережею з християнської точки зору, як перед сповіддю – Іспит сумління юзера. 

За матеріалами: ZN.UA  

Джерело:   КРЕДО

18.09.2013р. Б. / Папа: святість у Церкві більша за скандали

У понеділок, 16 вересня 2013 р., на зустрічі з духовенством Рима Папа Франциск сказав, що «святість Церкви більша за скандали». Він висловив переконання, що ще ніколи ситуація Церкви не була така добра, як зараз.

 

Зустріч із настоятелями парафій у Вічному Місті відбувалася за зачиненими дверима у «головному папському храмі» — базиліці св. Йоана на Латерані. Такі зустрічі з римськими священиками були й у практиці Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI. Упродовж майже двох годин Святіший Отець відповідав на запитання духовних.

Папа, зокрема, сказав, що на «дуже серйозні проблеми Церкви» він, однак, дивиться «без песимізму». Цей момент у житті Церкви — гарний, досить оглянути її історію, аби в цьому переконатися. І ще — є «так багато святих, шанованих також і некатоликами». 

Церква ж потребує душпастирського навернення і відважної креативності. Свої роздуми Папа Франциск зосередив на тому, чим є справжній труд для священика, єпископа, також і Єпископа Рима. Він послався на слова одного зі священиків, який жалівся йому, нарікаючи на «змученість серця». «Коли священик спілкується зі своїм людом, він втомлюється. Коли священик не спілкується зі своїм людом, він втомлюється, але з трудом: перед сном йому потрібно випити таблетку, чи не так? Той, хто з людьми — а в людей же багато, багато потреб, і все це потреби Бога! — той насправді трудиться, і таблетки йому не потрібні». 

А ще є «остаточна втома», казав далі Папа. Її відчувають наприкінці життя, коли «є тьмяне світло, а темрява ненабагато світліша». В цю мить належало б возвеселитися, а приходить утома. Це буває, сказав Святіший Отець, коли «священик замислюється над своїм життям, озирається назад, на подоланий шлях. Думає про те, від чого він відмовився, про дітей, яких у нього не було, і запитує себе, чи він не помилився, чи його життя не зазнало краху…» Це і є та «втома серця», про яку писав літній священик. 

Папа навів приклад біблійних постатей, які мали свої важкі хвилини: Ілля, Мойсей, Єремія, Йоан Хреститель. Коли священик переживає «ніч душі», сказав Папа, він може зробити тільки одне: молитися, навіть до засинання перед Дарохранительницею; важливо лиш те, щоби тривати перед нею. Друга важлива річ — це будування священицької спільноти. 

«Ми, єпископи, маємо бути близько священиків. Маємо дарувати милосердя братам, а найближчими ж для нас є священики. Найближчі єпископа — священики. Чи є працює в інший бік? Єпископ має бути при своїх священиках! Єпископ має казати: мої близькі — це мої священики. Це прекрасний обмін, чи не так? Думаю, це найважливіший момент близькості між єпископом і його священиками: без непотрібних слів, оскільки немає слів, які передали б цей труд». 

Після виголошених роздумів почався час запитань. Франциск заохотив присутніх священиків почуватися вільно і таки ставити питання. Відповідаючи на перше з них, Папа підкреслив, що в душпастирській праці не можна плутати «креативності з робленням чогось заново». Креативність полягає у відважному шуканні нових шляхів проголошення Євангелія. Отже, вона є чимсь більшим, ніж тільки зміною вже наявного. «Креативність народжується з молитви і слухання», — вказав Папа, посилаючись на свій власний досвід єпископа Буенос-Айреса. Один із його священиків тоді замислився, як зробити парафіяльний храм більш гостинним для людей. «І подумав: тут ходить стільки людей, може, добре, якби храм весь день стояв відчинений… Гарна думка! Варто, щоб у розпорядженні людей цілий день був сповідник… І так зробив», — сказав Святіший Отець. 

З характерним для нього душпастирським запалом Папа Франциск говорив про необхідність виходити з Євангелієм на периферію; закликав до «душпастирського навернення». Згадав про підготовку батьків до хрещення їхніх дітей, про нові форми місій, яку можуть проводити миряни у міських районах. 

З різкою критикою Папа відгукнувся про служителів, які клопочуться більше про оплату, віддаляючи народ від Церкви. Він з силою підкреслював, що парафія має бути місцем відкритим, дружнім до людей, а не тільки пунктом, де за звершення таїнств вимагаються гроші. Що і як саме сказав Папа? «Часто буває так, що той, хто приходить просити про таїнство, отримує формуляр, ба навіть гірше, його просять про гроші». Святіший Отець зазначив: «Той, хто приходить до Церкви, має почуватися, як удома, а не як використаний».

«Один священик, який не належав до моєї дієцезії, казав мені: я ні за що не кажу платити, навіть за месальні інтенції. Маю скриньку, і люди в ній залишають, скільки хочуть. Попри це, майже подвоїлося те, що я діставав раніше! А так діється через те, — сказав Папа, — що люди щедрі, а Господь такі речі благословляє». 

Один зі священиків спитав Папу, як він себе нині «визначає», беручи до уваги той факт, що коли був архиєпископом Буенос-Айреса, казав про себе просто: священик. «Але ж я й надалі почуваюся священиком, справді! — відповів Франциск. — Почуваюся священиком, єпископом… Боявся би, якби вважав себе за когось важливішого, бо диявол хитрий. Дає тобі відчути, що тепер, коли маєш владу, можеш робити, що хочеш. Якщо бачите, що я щось утратив зі свого священства, прошу мені сказати про це! І якщо не можете мені цього сказати приватно, то кажіть публічно: навернися!» 

Папа також підкреслив, що священик має бути милосердний і провадити до Бога, який постійно чекає на людину. Не можна у цьому бути ригористичним ані надавати зайві поблажки. Священик має бути милосердним і «завжди пам’ятати про перше кохання — Ісуса», повертаючись до «вірності, яка залишається назавжди і очікує на нас». 

У Церкві, попри скандали, є «чимало святості», констатував Папа Франциск, і цієї святості більше, ніж негативу. Це, зокрема, і «буденна святість» численних чоловіків та жінок, матерів і батьків родин, які присвятили себе, свій труд сім’ї. Ці слова Папа супроводив обнадійливим ствердженням: «Насмілюся сказати, що Церква ще ніколи не почувалася так добре, як сьогодні. Церква не розпадається, я впевнений у цьому, впевнений!» 

Серед викликів, які стоять перед сучасною Церквою, Папа вказав священикам на турботу про розлучених та людей, які живуть у несакраментальних зв’язках. Це питання, підкреслив Папа, не можна зводити до питання можливості чи неможливості причащатися після укладення нового шлюбу. Справжня проблема — у ступені відповідальності Церкви за такі ситуації. Ця тема обговорюватиметься на зібранні з вісьмома кардиналами у жовтні та на наступному Синоді єпископів, який буде присвячений антропологічному співвідношенню між Євангелієм, особистістю та сім’єю. 

Святіший Отець також нагадав, що 21 вересня буде вже 60 років, як він відкрив у собі покликання до священства. 

Учасники зустрічі з Папою говорять в один голос про його дуже безпосередній спосіб мовлення, згадують його заохочення не піддаватися душпастирській змученості перед викликами, невдачами та скандалами, яких не бракує сучасній Церкві. Папа нагадав римським настоятелям, що священики мають бути в контакті за своїми вірними та допомагати бідним. А труд є звичайною частиною священицької місії: «Закасати рукави — і до праці».

 
За матеріалами: Радио Ватикана,  Radio Watykańskie,  wiara.pl,  deon.pl 

Джерело:   КРЕДО