29.09.2012р. Б. / Про працю військових капеланів

22-23 вересня відбулося IV Всеукраїнське військове паломництво до чудотворного місця явлення Божої Матері у с. Зарваниця. Цьогорічна проща проводилася під гаслом «Бог покликав нас жити у мирі».

 

Про працю військових капеланів розповідають учасники паломництва

По темі:
IV Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці розпочалося під гаслом примирення
Військовий ординарій УГКЦ закликав військовослужбовців до відповідальності
Владика Михаїл Колтун про прощу військових, капеланство і примирення

Джерело:  Воїни Христа Царя

28.09.2012р. Б. / У Львові відбулося «Зцілення ран минулого»

 

У Львові відбулася сесія «Зцілення ран минулого», під час якої учасники переглянули документальний фільм «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939». Захід відбувся у рамках 5-го Екуменічного Соціального Тижня.

 

Стрічка розповідає про роки становлення Карпатської України – автономної республіки у складі Чехословаччини. 10 вересня 1919 року Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехословацької республіки. У міжвоєнний період в краю були сприятливі умови для національного та культурного відродження русинів-українців. Втім, Європа готувалась до нової війни. 29 вересня 1938 року відбулась Мюнхенська конференція. Частина Чехословаччини – Судети – перейшла під владу Третього Райху. Щоб зберегти країну, чехословацький уряд був змушений надати автономію Словаччині та Підкарпатській Русі. Тож 14 березня 1939 року – проголошено Карпатську Україну. 

Але творці фільму мали на меті не лише висвітлити історію Карпатської України. Лейтмотивом стрічки є той досвід, коли українці зуміли об’єднатися заради спільної справи. «Всі ми, українці, маємо любити нашу країну за те, що вона така самобутня і різна. Різноманітність творить мозаїку прекрасної України. Закарпаття, Слобожанщина, Галичина, Наддніпрянщина – це перлинки, які разом вимальовують велику Україну. Закарпаття за 20 років спромоглося з етносу русинів вибудувати самобутню частину нації. Люди, що були асимільовані, зуміли витворити ідентичну культуру, влаштувати систему освіти… Це тому, що всі вони працювали на спільну справу. І досягли мети – відновили себе як націю. Ці люди є прикладом для нас, що за 20 років незалежності ми можемо об’єднати всю Україну. Нам не вистачає солідарності в державі. Праця, любов до народу, вірність ідеалам – і ми досягнемо омріяних успіхів. Бо люди, які об’єднані спільною метою, можуть зреалізувати неможливе. Цим фільмом ми, як мурахи, вносимо свою частинку у розбудову держави. Будьмо чесними одне з одним! Адже русини-українці Карпатської України навчили нас, як лише без ворожнечі можна досягнути спільної мети», - прокоментував продюсер фільму Тарас Чолій. 

Фільм викликав жваве обговорення та дискусію щодо порозуміння між народами, які проживають в Україні, розумінням спільного минулого та побудови майбутнього. 

Нагадаємо, у рамках Третього Екуменічного Соціального Тижня, що проходив з 4 по 10 жовтня у Львові, відбувся показ документального фільму «Три історії Галичини». Це унікальна соціо-культурна подія, яка зуміла об'єднати широкі кола істориків, громадських діячів, релігійних лідерів та всіх людей доброї волі різних національностей та віросповідання довкола основних тем, що розкриваються у кінокартині, - примирення, надія та прощення. 

Також фільм «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939» є логічним продовженням знятої у 2010 році кінострічки «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941». 

Підтримати CREDO

Джерело:    КРЕДО

27.09.2012р. Б. / Незабаром стартує освітньо-музичний цикл «Перший християнський князь»

7 жовтня 2012 року стартує проект «Перший християнський князь»– освітньо-музичний цикл, який присвячено до 1130-річчя пам’яті князя Аскольда.

 

Протягом нового навчального року Інститут філософської освіти і науки спільно з Інститутом мистецтв та Церквою Святого Миколая проводитимуть цикл зустрічей, які об’єднані ключовою постаттю давньоруської культури – князем Аскольдом. Захід спрямований на студентську молодь м. Києва, яка цікавиться історією, культурою, філософією та всіх охочих і спраглих до нових знань.

 

«Ми об’єднали зусилля двох потужних навчальних підрозділів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова – Інституту мистецтв і Інституту філософської освіти і науки – створили якісно новий освітній проект. Роль князя Аскольд для нашої історії є великою, та в той же час мало досліджуваною. Лекції вестиме магістрант релігієзнавства, який на професійному рівні займається розробкою відповідної наукової теми і тому ми зможемо згадати як відомі, так і дізнатись маловідомі сторінки давньоруської історії», – говорить  директор Інституту філософської освіти і науки професор Іван Дробот.

 

На сьогоднішній день організаторами оприлюднені дати і теми зустрічей у 2012 році:

7 жовтня – Князь Аскольд: погляд крізь віки

4 листопада – Диво у Влахерні

25 листопада – Від Аскольда до Володимира

23 грудня – Аскольд у літописних джерелах

 

Всі заходи відбуватимуться о 17 год в Церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі (Петрівська алея, 1).

 

Проект «Перший християнський князь» цікавий поєднанням лекційної частини (лектор – магістрант релігієзнавства Сергій Савченко) та музичний супроводом (за участі камерного оркестру Інституту мистецтв НПУ імені М.П. Драгоманова та провідних творчих колективів і ведучих солістів).

 

Проект відбувається за підтримки ректора університету академіка Віктора Андрущенка. Автори проекту – директор Інституту філософської освіти і науки професор Іван Дробот та митрофорний протопресвітер отець Ігор Онишкевич. Куратор проекту – культуролог та аспірант Сергій Русаков. 

Повідомив Сергій Русаков




Воїни Христа Царя

25.09.2012р. Б. / ЗАЯВА Українського католицького університету з приводу ухвалення Верховною Радою законопроекту про запровадження кримінальної відповідальності за «наклеп»

Ректорат і Сенат Українського католицького університету висловлюють свою глибоку стурбованість тим, що 18 вересня цього року Верховна Рада України ухвалила у першому читанні закон про зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, відповідно до якого передбачено покарання у вигляді високого грошового штрафу або навіть позбавлення волі за так зване «умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію».

Сам по собі наклеп є антидуховним і антисоціальним явищем, оскільки спотворює правду й деформує міжлюдські стосунки. Наклеп є злом, яке слід викорінювати в усіх його проявах та на всіх рівнях громадського й політичного життя  відповідно до чинної в Україні норми про цивільно-правову відповідальність за дифамацію. Жодної потреби криміналізувати цю відповідальність немає.

Дії провладної більшості не залишають сумніву щодо справжньої мети цього закону. З його прийняттям чинна влада зробила черговий крок у напрямі згортання демократичних свобод у нашій державі. У час, який вимагає від української нації рішучого цивілізаційного прориву, Україну знову відкинуто в архаїчне минуле, з якого, здавалося, ми вийшли назавжди. Адже сьогодні очевидно, що глибинні коріння комуністичного тоталітаризму в українському суспільстві не було демонтовано, а відтак вони проростають у сьогодення новими метастазами деспотії і паразитують на наших розчаруваннях і страхах перед лицем економічної кризи та викликів нової доби.

Свобода слова не є привілеєм багатіїв та можновладців. Вона є найкращим на сьогодні засобом контролю влади на службі суспільства. Хто обрав публічну політику, служіння спільному добру як свою професійну кар’єру, повинен бути готовий до «життя під мікроскопом» мас-медій, громадської думки, експертного середовища, а не захищатися від неприємностей залякуванням журналістів кримінальною відповідальністю. Усвідомлюючи нерозривний зв’язок свободи слова з академічною свободою, ми закликаємо академічне середовище не стояти осторонь спроби згортання свободи слова у нашій країні, а виявити дійову солідарність з журналістами.

Український католицький університет укотре сигналізує чинній владі й загалом українському суспільству, що реставрація радянської суспільно-правової системи та повернення до авторитаризму не обереже властьімущих від заслуженої критики й відповідальності перед народом, як рівно ж не захистить суспільство від викликів часу. Сповзаючи у злочинне минуле, ми позбавляємо себе надії на успішне майбутнє.

Кожен народний депутат, який натискуватиме кнопку голосування за цей закон вдруге, має про це пам’ятати.

Сенат і Ректорат Українського католицького університету

Джерело:   Воїни Христа Царя

Християнська толерантність – вираз віри, а не ідеологія

Минулотижнева заява префекта Конгрегації у справах віри, Архиєпископа Герхарда Людвіга Мюллера, про потребу подолання протистояння між традиціоналістами і прогресистами в середині Католицької Церкви стала своєрідним продовженням висловлювань Папи щодо згубності фундаменталізму як підробки релігії.

 

Властиво заява Архиєпископа Герхарда Людвіга Мюллера є своєрідним тлумаченням ситуації, яка складається тоді, коли неполітична ідеологія починає зафарбовувати релігійне життя християнина. Адже будь-яке ідеологічне протистояння в Церкві є виразом певної кризи деяких груп католиків.

 

«Церква не є спільнотою людей, яка народжується довкола програми партії і навіть не співтовариство вчених, яке створили з метою досліджень, бо наша єдність – це дар. Ми віримо у навчання Церкви, як «єдине» і об'єднане у Христі. І якщо людина справді вірить у Христа, а не інструменталізує Його навчання і не наголошує тільки на деяких пунктах, які корисні для її ідеології, але повністю довіряє Христу, тоді єдність в Церкві не будуть руйнувати заздрість та амбіції. Одна з моїх цілей: зменшити напругу всередині Церкви», – заявив префект Конгрегеції, спадкоємиці Римської Інквізиції.

 

Саме ідеологізація релігії, інструменталізація її доктрин як джерело ідеологічного протистояння в Церкві є виразом відсутності в ідеологічних противників чіткого усвідомлення, що таке Церква і яка є Її місія. І не лише цього. Як це є у випадку з фундаменталізмом, так і тут – ідеологічна закомплексованість головних учасників цього протистояння вказує на їхню непевність у власній вірі, у власній християнській ідентичності.

 

Християнська толерантність не є  виразом якоїсь ідеології. Ідеологія веде лише до показної толерантності, яка насправді виявляє себе як нетерпимість до інакодумців. Яскравим прикладом є секта «толерантних» постмодерних гіперліберальних, політкоректних, мультикультуральних секлуляристів, які завзято провадять в середині західної постхристиянської цивілізації боротьбу проти християнства і його цінностей.

 

ВНУТРІКАТОЛИЦЬКА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

 

Християнська толерантність розповсюджується найперше на братів одновірців, оскільки вона оперта на свідомості спільної приналежності до народу Божого у щоденному «Отче наш». Адже не звертається християнин до Бога – Отче мій, а якраз, навчений самим Божественним Спасителем, Отче наш. Вже сама ця молитва є, чи, принаймні, мала би бути виразом християнської свідомості спільного Отця Небесного і спільної Матері-Церкви. Тобто, католик би мав бути свідомий того, що він є членом єдиної нової Божої родини, де кожен католик, незалежно від його політичної, расової, національної приналежності, суспільного статусу й інших параметрів, є йому братом чи сестрою. Така свідомість знімає усяке бажання ідеологічної заскарлузлості й непримиренності. Кожен католик, який дійсно живе своєю вірою, не просто покликаний до братерського, а тим самим і толерантного ставлення до своїх одновірців, він реально живе цю толеранцію не спускаючись на стежки заідеологізованого сектанствування.

 

Звісно, ця толерантність стосується осіб, а не їхніх гріхів чи помилок. Але упімнення в любові не передбачає ідеологічних воєн. Якщо я не сприймаю свого одновірця через те, що він приступає до Причастя на колінах чи стоячи, несе своє немовля до Причастя чи ні, через те, що він молить вервичку чи чотки, молиться на мовах, чи адорує поза Божественною Літургією Найсвятіші Тайни, з більшою радістю йде на акафіст чи на молебень, підтримує того чи іншого політика, говорить тією чи іншою мовою, має ті чи інші переконання і т.п., то щось з моїм християнством не є в порядку. І в такому випадку слід задуматися, чи я сповідую католицтво (православну віру Вселенської Церкви), чи католицизм (ідеологію, зафарбовану вірою).

 

Звичайно, католицизм має різні видовідмінності – є ліберальний католицизм, інтегральний католицизм, традиціоналістський католицизм, східний католицизм, екуменічний католицизм, націоналістичний католицизм… І так можна продовжувати дуже довго. Але католицизм є тільки грубим фальсифікатом католицтва.

 

ЕКУМЕНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

 

Іншим рівнем толерантності є екуменічна толерантність. І вона не є виразом ідеології, а виразом віри. Адже, католик розуміє, щонайменше, мав би розуміти, що є лише Єдина Свята Католицька і Апостольська Церква Христова, яка перебуває у видимій Католицькій Церкві у досконалий спосіб, а в інших церквах і церковних спільностях Ця Христова Церква присутня є у неповний спосіб. Тим самим, кожен християнин-некатолик є для католика братом, який, можливо, не є до кінця свідомим цього братства і материнства Католицької Церкви, яке їх пов’язує.

 

Ворожість цих братів-некатоликів до рідної Матері не є перепоною для того, щоб толерантно, з любов’ю, ставитися до цих заблуканих рідних, які з різних причин опинилися поза видимими межами Католицької Церкви. Попри свою ворожість до Католицької Церкви, вони є Її рідними синами і дочками, бо є тільки одне хрещення, одна віра і один Христос Господь, який об’єднує усе в Собі.

 

Нетолерантне ставлення до братів християн-некатоликів є виразом знову ж таки неповноти вірності католицькому віровченню. Або в окремих випадках незрілості у вірі. Людина є нетолерантною і схильною до емоційних гострих дискусій, які до нічого не призводять тоді, коли вона сама не є певною своєї віри, і тому мусить, доводячи іншим свою правоту, фактично, доводити самій собі правильність власних переконань і власної віри.

 

Але така братня толерантність в любові не передбачає невірності Істині, що її вірно від самого початку зберігає Католицька Церква. А вірність Істині передбачає, як вірність історичній правді, так і вірність католицькому віровченню.

 

Ця толерантність знову ж таки не передбачає самобичування і самозвинувачення у формі обпльовування власної Церкви на догоду Її противників – бо це не є виразом покаяння, але нездоровою схильністю до морального мазохізму, чи виразом, якщо не відсутності любові до Церкви, то принаймні, відсутності співчуття з Церквою.

 

Нормальне, сповнене християнського достоїнства ставлення до Святої Матері Католицької Церкви, вимагає від Її дітей оборони власної Матері та Її достоїнства так, як цього вимагає Божа заповідь і щодо природної людської матері. Щобільше, усяке обпльовування Її співмірне з Хамовим гріхом (див. Бут. 9, 22–25), а що вже говорити про використовування «інформацій» типу «радіо» «БіБіСі» – баба бабі сказала.

 

МІЖРЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

 

Бог, Який післав свого Сина, щоб Ним спасти світ, Який хоче, щоб усі люди спаслися, не обмежив свою Любов виключно до тих, хто отримав ласку бути християнином. Як каже святий апостол Павло, і погани, не будучи християнами, мають шанс спастися (див. Рим 2, 14–16). І кожен католик є свідомим цього, або принаймні, мав би таким бути.

 

Зважаючи, що Христос помер за кожну людину, яка жила, живе чи буде жити на цій землі, католик, який є свідомим своєї віри, не може не розділяти Божого прагнення, щоб через прийняття Христової відкупительної жертви усі люди були спасенні.

 

І це прагнення включає толерантне ставлення до тих, хто не сповідує християнської віри, не позбавляючи цим католика обов’язку благовістити тим, хто Христа ще не прийняв, як свого Спасителя і Господа, правду Христової Євангелії.

 

Благовістити не означає нав’язувати. Адже навіть Бог не нав’язує людям Своє пропозиції спасіння. Так само і католик мав би благовістити, пропонувати, але не нав’язувати, закликати людей до Царства Божого, але не тягнути їх туди насилу.

 

Уже майже двотисячолітній досвід Церкви показав, що найефективнішим благовістування є тоді, коли воно звернено до конкретної людини в її конкретній культурі та життєвих обставинах. Жодний примус до віри, жодне накидання своєї культури та способу життя під маскою християнізації ніколи не давало тривалих добрих результатів. Тому усяка благовість має виходити з принципів пошани іншого і його культури, шукаючи ту мову і той спосіб передавання спасительної інформації, який той «інший» зможе адекватно сприйняти і зрозуміти. Тому без толерантного ставлення до нехристиян, християнське благовістування приречене бути голосом волаючого у пустелі.

 

ВІРНІСТЬ ХРИСТОВІ ТА ЖИВИЙ ЗВ’ЯЗОК З БОГОМ – ПЕРЕДУМОВА ВСЯКОЇ НОРМАЛЬНОЇ ТОЛЕРАНЦІЇ

 

Якщо віра є непевна, якщо її підміняє ідеологія – усе це спричинює конфлікт і нетолерантну агресивну поведінку. Усе це веде до підміни понять:  віру підміняє фанатизм, релігію – фундаменталізм, любов – ненависть, надію – надута самовпевненість, християнську благовість – дрімуче сектантство. У цій гримучій суміші сурогатних підробок ідеологія відіграє надзвичайно важливу функцію. І, як і всяка ідеологія, так й та ідеологія, що підмінює собою живе спілкування з Богом, вона провокує агресію, насилля та нетолеранцію. Навіть якщо одним з постулатів цієї ідеології є толерантність.

 

Засіяна ідеологією нива не може вродити любові – вона породжує протиставлення і протистояння – а вони натомість породжують ненависть, яка аж ніяк не може породити толерантності. Засіяна ж правдивою християнською любов’ю життєва нива родить саме любов. А «любов –довготерпелива, любов –лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.»  (І Кор. 13, 4–7) Любов ж розлита в серцях наших Духом Святим (див. Рим 5, 5). Дух же ж Святий баз живої єдності з Отцем і Сином не може діяти в людині у повноті.

 

Тому тільки правдива жива віра може вродити плодом правдивої і постійної толерантності, яка не є фальшивим ідеологічним нашаруванням на переляканому індивідуумові, який свій переляк маніфестує, як агресію щодо всіх, хто думає не так, як він.

 

Світ потребує свідків віри. І найперше – свідків ділами, а не язиком, бо сама присутність праведника є свідченням для інших (див. Мудр. 2, 12–22). Якщо ми, католики, дійсно житимемо своєю вірою – то самим цим змінюватимемо світ довкола себе на краще. І постмодернізм чи інший якийсь «-ізм» з його оманливими обіцянками не лише не матиме жодного впливу на нас, всякий «-ізм» у такому випадку змушений буде доводити свою віро достойність, і не буде в змозі видати з себе нічого, крім агресії, відкриваючи тим самим своє правдиве лице: без улесливих масок і принадних костюмів. Так зможемо дати свідчення Христове цьому світу, який насправді цього свідчення потребує.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.09.2012р. Б. / У рамках Всеукраїнської прощі до Риму відбудеться наукова конференція про ІІ Ватиканський собор

15 жовтня в Інституті св. Климента Папи при Українському католицькому університеті в Римі відбудеться наукова конференція, присвячена 50-літтю скликання ІІ Ватиканського собору. Конференція є частиною програми Всеукраїнського паломництва до Риму з нагоди благословення відновленого Собору святої Софії, яке відбуватиметься з 13 по 15 жовтня цього року.

Очолюватиме конференцію владика Борис (Ґудзяк), а головними спікерами будуть о.-др. Іван Музичка та Президент релігійного товариства «Свята Софія» о.-др. Іван Дацько.

«Основна мета конференції – ще раз переосмислити роль ІІ Ватиканського собору в житті східних католицьких Церков, зокрема УГКЦ, яка в часі його проведення перебувала у підпіллі», – розповів о. Іван Дацько.

Додамо, що перша частина наукової конференції «ІІ Ватиканський собор: дари Духа – таїна Церкви – свідчення людини» відбувалася у Львові в Українському католицькому університеті. 

Організаторами заходу були Інститут екуменічних студій УКУ (Львів), Інститут релігії і суспільства УКУ (Львів) та Інститут святого Климента Папи УКУ (Рим). Невипадково друга частина конференції відбуватиметься в рамках Всеукраїнської прощі до Собору святої Софії в Римі, збудованого Патріархом Йосифом Сліпим в часи переслідування УГКЦ.

Довідка
II Ватиканський собор відкрили з ініціативи Папи Івана XXIII у 1962 році. Тривав він до 1965 року (за цей час обрали нового папу, Собор закрили вже за папи Павла VI).

Для католиків найбільш помітними наслідками Собору стали зміни в літургічній практиці Церкви, зокрема впровадження богослужіння національними мовами (поруч з латинською) та нова, відкритіша, позиція у взаєминах із некатоликами. УГКЦ на Соборі представляв Патріарх Йосиф Сліпий, який повернувся зі сибірського заслання.

Відкриваючи Собор 11 жовтня 1962 року, Іван XXIII заявив, що метою Собору є оновлення Церкви та її розумна реорганізація, аби Церква могла продемонструвати своє розуміння розвитку світу і приєдналася до цього процесу.

Прес-служба оргкомітету

Воїни Христа Царя

Дискусія «УДАРУ» і «Тризубу»

Дискусія «УДАРУ» і «Тризубу»

22.09.2012р. Б. / Душпастирство паломників у світлі ІІ Ватиканського Собору. Зустріч Марійської європейської мережі

Від 18 до 21 вересня 2012 р., у Римі проходила зустріч представників Марійської європейської мережі, заснованої 2003 року, яка об’єднує 20 Богородичних духовних центрів європейського континенту. Йдеться про санктуарії, які вважаються найважливішими у своїх країнах і щорічно, як наприклад Люрд чи Фатіма, збирають мільйони паломників. До Марійської європейської мережі входить також і Марійський духовний центр у Зарваниці на Тернопільщині.

 

Учасники цьогорічної зустрічі прослухали доповіді на тему «Марія в житті та посланництві Церкви», «Люрд у світлі ІІ Ватиканського Собору», «Фатіма в динаміці Собору», а також презентації запрошених представників Марійських санктуаріїв поза Європою – з Апаресіди (Бразилія), Ґвадалюпе (Мексика), Кібего (Руанда), Ля Ванґ (В’єтнам) та Вайланканні (Індія).

 

Кардинал Антоніо Марія Вельйо, президент Папської Ради у справах мігрантів та подорожуючих, виголосив доповідь про напрямні для душпастирства паломників в динаміці ІІ Ватиканського Собору. Він окремо зупинився на народній набожності, як засобі євангелізації.

На фото: Марійський духовний центр у Зарваниці та чудотворна ікона Зарваницької Богородиці

Джерело: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

20.09.2012р. Б. / Параолімпійська атлетка з Італії цінує розарій більше за медаль

 

Серед історій учасників Параолімпійських ігор у Лондоні знайдеться мало таких, що здивували репортерів більше, ніж історія бронзової призерки з бігу на 1500 м, сліпої атлетки з Італії Аннилізи Мінетті, котра зізналась, що цінує вервичку більше за будь-яку нагороду.

 

В інтерв’ю RaiSport після закінчення змагань Анналіза ствердила, що розарій - це та «медаль», що завжди з нею. 

«До сьогодні саме він був моєю медаллю. Розарій завжди був на моєму боці.» 

«Коли у вас є віра, ви можете зносити страждання, - додала вона. Є деякі страждання, які не мають назви, які ви не можете описати чи виправдати, але коли ви вірите в Бога, ви більше не питаєте, чому я, а не хтось інший. І це велике досягнення.» 

Анналіза, яка вийшла заміж і стала матір’ю , здобула популярність в Італії не тільки як спортсменка, але і як співачка. 

Вона народилася 27 грудня 1976 року в місті Рo, неподалік Мілана. З дитинства займалася танцями, а у віці 15 років розробила талант до співу. У 1996 році у віці 20 років їй поставили діагноз дегенеративне захворювання очей, яке поступово повністю відібрало в неї зір. 

Однак, хвороба не відібрала в неї віри. Вже у 1998 році Анналіза виграла престижний Фестиваль італійської пісні в Сан Ремо, а цього року стала призеркою Параолімпійських ігор. «Ісус - це особа, яка завжди була на моєму боці. Я відчувала Його присутність протягом усієї дистанції та кожного мого дня на Паралімпійських іграх», - сказала вона. 

За матеріалами: CNA 

Джерело:    КРЕДО

19.09.2012р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (10.09. – 16.09.)

Як ми вже інформували, від 9 до 15 вересня 2012 року в канадському місті Вінніпезі під проводом Блаженнішого Святослава Шевчукатриває Синод Єпископів УГКЦ. Як відомо, причиною проведення синодальної зустрічі на Американському континенті є відзначення 100-річчя приїзду до Канади першого українського греко-католицького владики блаженного Микити Будки.

Уперший день своєї роботи Синод заслухав звіти синодальних комітетів.

На першу синодальну сесію прибули почесні гості: представник Канадської Єпископської Конференції, Архиєпископ Вінніпега Джеймс Вайсбергер(V. James Weisgerber) та Предстоятель Української Православної Церкви в Канаді, Архиєпископ Вінніпега і Середньої єпархії, Митрополит Юрій (Каліщук).Гості скерували своє вітальне слово до синодальних отців.

 

У вівторок, 11 вересня, Синод Єпископів УГКЦ присвятив свою увагу розглядові головної теми цьогорічного зібрання ієрархів - «Роль мирян у житті і місії Церкви». У чотирьох доповідях висвітлили: біблійно-богословське обґрунтування покликання і місії мирян у Церкві; історичний контекст розвитку мирянських рухів в УГКЦ; активність мирян у парафіях УГКЦ сьогодні, а також результати опитування мирян щодо їх бачення своєї ролі в житті та місії Церкви.

 

Читайте також:

Єпископи УГКЦ обговорюють наступні кроки стратегії живої парафії, – Catholic News Service

Синод Єпископів УГКЦ обрав новий склад Постійного Синоду

Синод Єпископів УГКЦ проголосив блаженного Володимира Прийму Покровителем мирян УГКЦ

Комунікат Синоду Єпископів 2012 року Божого Української Греко-Католицької Церкви

 

11 вересня Усікновення чесної голови св. Івана Христителя

 

14 вересня початок церковного року

 

У неділю, 16 вересня, Блаженніший Святославразом із Владикою Йосафатом (Говерою),Луцьким Екзархом, з пастирським візитом відвідав парафію Воскресіння Господнього у м. Дауфин (Манітоба). З почесними гостями співслужили о. декан Олег Боднарський та деканальні священики.

 

З благословення Преосвященного владики Венедикта, єпископа-помічника Львівського, нещодавно у Львівській архиєпархії розпочав роботу новий Католицький медіа-ресурс. Цю медіа-бібліотеку можна відвідати за посиланнямhttp://catholicobserver.org/. Працює новий інтернет-сайт на базі«Католицького оглядача», інформаційного порталу "Milites Christi Imperatoris", який інформує про життя Католицької Церкви у світі та в Україні, діяльність Вселенського Архиєрея та Глави УГКЦ, а також подає новини про ті події нецерковного життя, які мають вплив на життя католиків у світі та в Україні зокрема. Сайт також повідомляє і про переслідування та утиски християн некатолицьких віросповідань.

 

Інформацію про діяльність Стрийської єпархії, парафій, священиків, парафіяльних братств, відомості з історії населених пунктів  відтепер можна знайти в ілюстрованому Шематизмі Стрийської єпархії. 500-сторінкове видання містить півтори тисячі світлин усіх храмів, фотографії священиків, мапи й довідку про релігійне, культурне, суспільне та економічне життя реґіону.

 

У Львові завершилися зйомки документального фільму "Отець Кадило". Стрічка розповідає про життя і служіння греко-католицького священика Василя Шевчука, який, протягом 1945-1948 років, був капеланом Перемиського Куреня УПА на Закерзонні під псевдом "Кадило".

 

Звернення Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології з нагоди дня Бога Творця 2012 р.

 

Анонси:

22-23 вересня 2012 року відбудеться IV Всеукраїнське військове паломництво до чудотворного місця явлення Божої Матері у с. Зарваниця Тернопільської обл. Цьогорічна проща проводиться під гаслом «Бог покликав нас жити у мирі».

 

З 13-го по 15-те жовтня цього року з нагоди благословення відновленого Собору святої Софії в Римі відбудеться Всенародна проща, яку очолить Глава УГКЦ Патріарх Святослав Шевчук. Частина заходів відбудеться у Ватикані за участю Святішого Отця Бенедикта XVI.

Джерело:   Воїни Христа Царя

Мій закид стосується найперше людини, яка набирала інформацію про події тижня з життя УГКЦ і забула, що тиждень містить сім днів, а не два. Тож нагадую йому застереження від Святого Апостола Народів про те, що "...горе людині, яка виконує Боже діло недбало..."

р.Б. Леонід.

17.09.2012р. Б. / Фундаменталізм – релігійний фальсифікат, який прикриває відсутність зв’язку з Богом

Перед початком своєї подорожі до Ливану Святіший Отець Бенедикт ХVІ назвав фундаменталізм фальсифікатом релігії, окресливши в цей спосіб чи не найболючішу проблему сучасного світу.

 

Епоха постмодернізму проголосила гасла деідеологізації, деміфологізації, індивідуальної повної свободи, індивідуальної істини кожного зокрема. Насправді ж, очікувана смерть ідеологій не настала. Постмодернізм сам став еклективною ідеологією, яка увібрала в себе елементи гіперлібералізму, войовничого секуляризму, не менш войовничого «захисту» вигаданих прав різних маргінальних груп, політкоректності, яка руйнує основні устої, на яких дотепер трималося західне суспільство, мультикультуралізму, який, підриваючи основи європейської цивілізації, водночас покриває небажання ісламських емігрантів інтегровуватися в західні суспільства.

 

Тому для сповідників постмодерністичної ідеології головними ворогами стали будь-яке покликання на традицію і європейську культуру, християнські цінності та християнство в цілому. На словах постмодерністи активно борються проти ісламського фундаменталізму, але на ділі їхня боротьба обертається проти будь-яких виявів християнства у середовищі колись християнських народів.

 

Зрештою, усяка ідеологія має маніакальну схильність переростати у своєрідну псевдорелігію, бо вона тією чи іншою мірою тяготить до всеохоплюючого пояснення усього. Для неї релігія є просто знаряддям. І не більше. А коли релігія не так, як цього би хотілося ідеології, пояснює певні речі, то ідеологія радо стає до боротьби проти релігії. Поведінка ідеологічних диктаторів ХХ століття є доволі красномовною ілюстрацією такого стану. Гітлер використовував групу лютеран, які, приймаючи ідеологію нацизму, назвалися «Німецькими християнами», але переслідував католиків, яких йому не вдалося зробити своїм знаряддям. Сталін зумів створити Московську патріархію як інструмент власної політики і широко її використовував для своїх цілей, але переслідував католиків, яких, як і Гітлер, не міг інструменталізувати.  

 

Адже релігія і сама претендує на роль всеохоплюючої істини не у вузько науковому смислі. А дві різні системи, кожна з яких прагне дати відповіді на фундаментальні питання людського буття та існування людського суспільства, рано чи пізно мусять увійти у конфлікт. Тому ідеологія й релігія – речі практично несумісні. Хтось мусить відступити. Або релігія призводить до краху ідеологію, або релігія, абсорбована ідеологією, перетворюється на фундаменталізм.

 

Релігія за своєю суттю є пошуком Божественного Абсолюту, це не філософський пошук Першопричини буття, а екзистенційний пошук зв’язку з Істиною в останній інстанції. Підміна цього пошуку ідеологемами туземного порядку перетворює релігію якщо не на магізм, який намагається інструменталізувати Божественне, то, щонайменше на своєрідний деїзм, який вбачає в Богові першоджерело творіння, але на практиці взагалі Ним не цікавиться. Фактично фундаменталізм, поєднуючи в собі ідеологію й релігію, постає як ідеологічний фальсифікат релігії. Найкраще було би охарактеризувати фундаменталізм як відсутність релігії, відсутність живого зв’язку з Богом. Тобто грубо кажучи, фундаменталізм – це фактично відсутність релігії, яку підмінили ідеологією, що за своїми формами нагадує релігію. Це так званий «релігійний» фундаменталізм. Його вияви можуть бути присутні в будь-якій релігії, а його ідеологічне забарвлення може коливатися від крайнє правого до крайнє лівого.

 

Ми легко зауважуємо вияви «релігійного» фундаменталізму в інших релігіях – особливо в ісламі та індуїзмі. Легко його помітити серед різних сектантських угруповань, а коли він ховається всередині нашої Церкви, то це значно складніше. Але, на жаль, і між нами католиками є його хворобливі вияви.

 

Так, наприклад, екуменізм, піднесений до рівня ідеології, позбавлений живого контакту з Богом, перетворюється з пошуку реальних шляхів християнської єдності у фанатичне плювання по власній Церкві й параноїдальні пошуки конфесійних ексклюзивістів. Пошук вірності ортодоксії, позбавлений живого зв’язку з Богом, перетворюється на звичайнісіньке полювання на єретиків, реальних та несправжніх. Пошук шляхів кращого душпастирювання, позбавлений живого зв’язку з Богом, перетворюється на фанатичну відданість психологічний, соціальним та антропологічним теоріям, і веде до забування про реальні потреби народу Божого та Бога самого. Заклик повернення до джерел – на фанатичне руйнування тисячолітньої спадщини Церкви.

 

З одного боку, в Католицькій Церкві, Богу дякувати, всякий фундаменталізм веде особу чи групу осіб до конфлікту з Вселенського Католицькою Спільнотою, а в кінцевому варіанті – до залишення цієї Спільноти. Тим самим Церква, яку веде Святий Дух, самоочищується. Але, з іншого боку, трагедія фундаменталістів, зумовлена перманентним конфліктом, перетворюється на трагізм поруйнованих людських доль. Виникнення практично кожної одної секти зумовлене саме якоюсь формою фундаменталізму. Тобто секти та розколи – це вираз відсутності живого контакту з Богом.

 

Але фундаменталізм має і свою нерелігійну форму, форму, яка в той чи в інший спосіб заперечує релігію як таку, вводячи на місце поклоніння Богу поклоніння ідолам – нації, класу, расі, свободі, державі – та, звісно ж, обов’язкове поклоніння своїм вождям, реальним чи фальшивим ідеологам.  Комунізм запроваджував ідолатрію класу, фашизм – держави, нацизм – раси, шовінізм – нації.

 

Навіть український патріотизм радо послуговується ідолізацією провідників чи народних будителів.

 

Теперішній постмодернізм запроваджує псевдорелігійне поклоніння ідеям мультикультуралізму, секуляризму, політкоректності. Затята антихристиянська боротьба західних лібералів відверто вказує на релігійний, чи радше псевдорелігійний характер їхніх переконань.     

 

Затяжна боротьба адміністрації Барака Обами проти релігійних переконань доброї більшості американських громадян для пересічного спостерігача виглядає політичним самогубством. Але якщо розглядати її як релігійну боротьбу, тоді все стає на свої місця. Виглядає на те, що про релігійний характер цієї боротьби недвозначно натякнув чи не найпопулярніший католик США, кардинал Тімоті Долан. «Збережіть нашу свободу практикувати релігію і залишіть нас в спокої», – це, на думку Нью-йоркського Митрополита Тімоті Долана, основне послання людей віри до американського уряду. Неспроможність американського уряду погодити свої дії з релігійними переконаннями більшості американців наштовхнула навіть такого прихильника Обами як відомий американський протестантський пастор Рік Воррен закликати американських християн голосувати проти Обами.

 

Боротьба американського постмодерного неолібералізму усе відкритіше стає боротьбою псевдорелігії войовничого мульткультурального політкоректного секуляризму проти християнства як релігії.

 

Християнство зі своїм моральним кодексом просто заважає релігії постмодерного неолібералізму. Вона його не може зробити своїм знаряддям. І хоча їй вдалося інструменталізувати окремі західні протестантські конфесії, в цілому християнський загал не в змозі прийняти постулати неолібералізму і залишитися християнами.

 

Черговий удар християнства та новітньої псевдорелігії, загорненої в обгортку нерелігійної ідеології, ще раз доводить несумісність релігії і християнства зокрема з будь-якою ідеологією.  

 

У розпалі політичної боротьби в Україні політики, прикриваючись тією чи іншою ідеологією, вбираючись у шати великих християн, роблять чергову спробу зробити християнство засобом для власних політичних цілей. І така спроба втягування християнства в політику найбільше шкодить населенню України, закладаючи в ньому підвалини подальшого розчарування в релігії та сприймання її як інструменту політики. І це є чи не найстрашнішим надбанням, яке «русскій мір» залишив Україні у спадок. Такий стан уже одного разу призвів до практично цілковитої руйнації християнства в Московії після 1917 року. На жаль, щонайменше так виглядає, цей історичний досвід так не абсорбували і не засвоїли ні українські політики, ні українські християни.

 

Не відсторонення від політики, а навпаки – активна участь українських  християн у побудові справедливішого суспільства в Україні, боротьба проти антилюдської диктатури усіма дозволеними методами має бути імперативом українських християн, якщо вони не хочуть втратити віродостойність. Але також і розуміння того, що Церква і держава – інституції повністю автономні, не має зникати з погляду українських християн. Церква не є політичною структурою, але вона не може не давати оцінки суспільно-політичних процесів, бо відсутність таких оцінок веде до моральної дезорієнтації вірних.

 

Церква покликана голосити Христове Євангеліє і вимагати від своїх вірних жити згідно з євангельськими засадами. А це накладає на неї обов’язок давати згадані оцінки. Та попри це Церква не може асоціювати себе з якоюсь політичною силою, ані окремо взятим політиком, оскільки Її послання не того рівня і масштабу. Проте, обстоюючи добро народу Божого, цінності Христового віровчення, Вона, хоча сама є над політичними процесами, покликана без страху і компромісу обстоювати Христову правду за будь-яку ціну.

 

Політики, які зараз маніпулюють церковними мужами, цим видають себе як людей кардинально непорядних, підступних і нехристиянських. А ті, що піддаються на їхні маніпуляції, виявляють власну незрілість і неусвідомлення своєї відповідальності за духовне здоров’я ввіреного їм стада. Йдучи на компроміс з політиками, вони виявляють брак не лише второпності, але й живого зв’язку з Богом. І що скоріше вони отямляться, то ліпше буде для майбутнього Церкви в Україні.

 

Адже шлях компромісів з політикою і політиками – це найпевніший шлях до зради християнства і Христа. Такі компроміси рано чи пізно доводять до формування фундаменталізму.

    

Забуваючи про молитву як засіб боротьби проти зла, українські християни автоматично прирікають себе на поразку. І саме в цей час молитва мусить стати одним з основних імперативів українського християнства. А нам, католикам, в особливіший спосіб треба дослухатись до слів Святішого Отця: «Часто перед обличчям зла маємо відчуття, що не можемо нічого зробити, але в такі хвилини першою та найуспішнішою відповіддю, яку можемо дати і яка скріплює наші силі в щоденній обороні добра, є молитва».

Тож до молитви! У Христі наша перемога!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

17.09.2012р. Б. / Християн виживають з Ізраїлю?

У розмові з журналістом Haaretz кустод Святої Землі П’єрбаттіста Піццабалла згадував про байдужість ізраїльського суспільства та уряду до актів підбурення і насильства проти християн.

Цей представник Ватикану, який 22 роки обіймав високу посаду кустоду (хранителя святих місць), разом з іншими главами християнських спільнот підписав відкритого листа з приводу нещодавньої акції «відплати», об’єктом якої вандали вибрали монастир у Латруні. «Що відбувається сьогодні з ізраїльським суспільством, що воно дозволяє обертати насильство проти християн?» – запитують автори листа. Це саме питання поставив журналіст кустодові Святої Землі.

Отець П’єрбаттіста уникав різких виразів, проте зазначив, що навіть саме загальноприйняте в Ізраїлі іменування Господа Ісуса «Єшу» є принизливим, хоча переважна більшість ізраїльтян про це не замислюється. В івритській транскрипції справжнє ім’я Господу звучить як «Ієшуа», а «Єшу» – це абревіатура, складена з перших літер виразу «нехай зітреться його ім’я». Ну а хто про це знає і вживає це ім’я свідомо, той свідомо ображає мільярди християн, констатував о.П’єрбаттіста.

Згадав він у цьому інтерв’ю і про «народний звичай» опльовувати та обзивати християнських священнослужителів, убраних у ряси. Попередження про це від дістав ще 22 роки тому, стаючи кустодом, і за цей час мало що змінилося. Минулої осені єрусалимський громадянський суд навіть виніс екстраординарний вирок, звільнивши від кримінальної відповідальності священика Грецької Православної Церкви, який на плювок єшиботника відповів кулаком в обличчя. Суддя Дов Полок узаконив неґречні дії опльованого, оскільки «правоохоронні органи неспроможні викорінити це явище». Католицького священика теж непокоїть бездіяльність властей, але більше – байдужість суспільства загалом.

Цього року до насильства проти християн стали вдаватися не тільки ультраортодокси, а й екстремісти з числа «релігійних сіоністів». Підпал Латрунського монастиря та образливі написи на його стінах (такі, як «Єшу – мавпа») був не першим випадком акцій проти християнських храмів у Єрусалимі. В липні депутат Кнессета Міхаель Бен-Арі перед телекамерами порвав книгу Нового Завіту, виражаючи таким чином протест проти «християнського місіонерства»: депутати отримали книги від товариства, яке займається поширенням християнської літератури. Глави християнських Церков написали обуреного листа до керівництва країни. Депутатові м’яко вказали на неналежність його дій; інших наслідків демонстранція Бен-Алі не мала.

П’єрбаттіста Піццабалла говорить про те, що християн фактично виживають зі Святої Землі, їхня чисельність скорочується: в Єрусалимі вони становлять уже менше 1% населення. При тому, що ізраїльське міністерство культури розглядає християнських паломників як бажаних гостей і важливе джерело доходів для галузі туризму. Однак, їздячи Святою Землею, прочани інколи стикаються з вельми принизливим ставленням до своєї віри: наприклад, нищенням хрестів на дорожніх вказівниках, що вочевидь є символом ставлення до християнства.

У заяві з приводу підпалу монастиря в Латруні, зокрема, сказано: монахи Латруна присвятили своє життя молитві та праці, монастир щонеділі відвідують сотні ізраїльтян, яких монахи приймають із теплом та любов’ю. Дехто з братів вивчив іврит і сприяє порозумінню та примиренню поміж євреями і християнами, відповідно до вчення Католицької Церкви. Ті, хто залишив принизливі написи, виражають свій гнів проти демонтажу нелегального єврейського поселення на західному березі. Але чому їхній гнів скерований проти християн і християнських місць поклоніння? І чому винуватців не знайдено, не притягнено до відповідальності?

Настав час, щоби влада поклала край цьому безглуздому насильству, і в школах пора вивчати не «вчення презирства», а «вчення пошани» до всіх, хто називає цю землю своїм домом.

Лист із приводу нападу на Латрунський монастир підписали Фуад Туаль – Латинський Патріарх Єрусалима, Джорджо Лінгуа – Апостольський нунцій у Йорданії, преподобний Вальтер Зоммертаг – повірений Апостольської Нунціатури в Ізраїлі, Міхель Саббах – емеритований Латинський Патріарх Єрусалима, а також шерег архієпископів мелькітської, маронітської, сиро-католицької, вірмено-католицької, халдейської та інших спільнот Ізраїля.

«Хто той, що життя любить і рад бачити дні щасливі? Бережи від зла язик твій і уста твої від слів лукавих. Відступи від зла й чини добро; шукай миру та його тримайся!» – нагадують автори листа слова зі Старого Завіту (Пс 34,13-15) своїм «старшим братам у вірі», юдеям.

За матеріалами: news.israelinfo.ru

Джерело:    КРЕДО

16.09.2012р. Б. / Відпуст на свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього у Глинянах

У 1936 році, в день Навечір'я Різдва Христового у Глинянах в храмі Успіння Пресвятої Богородиці сталося чудесне самовідновлення запрестольного образу Розп'яття Господа нашого Ісуса Христа.

Святіший Отець Папа Пій ХІ, грамотою від 18 травня 1938 року, надає церкві Успіння Пресвятої Богородиці право проведення відпустів на такі празники:

• Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа;
• Торжественне поклонення пречистим тайнам Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа (Пресвятої Євхаристії);
• Різдво чесного славного пророка, предтечі і хрестителя Йоана;
• Успіння Пресвятої Богородиці;
• Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього.

Кожного року на ці празники прибуває багато паломників для того, щоб поклонитися та прикластися до чудесно самовідновленої ікони. До сьогоднішніх днів є зафіксовано багато зцілень від різноманітних хворіб людей які молилися перед іконою Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа.

Зважаючи на той факт, що наближається празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього запрошуємо Вас здійснити паломництво до самовідновленої ікони. Святкування празника розпочнеться нічними чуваннями перед іконою Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа, яка знаходиться у храмі Успення Пресвятої Богородиці.

Програма святкувань:
 

26 вересня
21:00 Молебень до Чудотворного образу Розп’яття Христового
21.30 Наука І
22:00 Вечірня з Литією
23:00 Молитви на оздоровлення і благословення 00.00 - Перекуска
00.30 Наука II
01:00 Похід зі свічками до храму св. Миколая
01: 00 Молебень до Христа Чоловіколюбця (храм св. Миколая)
02: 00 Наука III (храм св. Миколая)
03: 00 Божественна Літургія (храм Успіння Пресвятої Богородиці)
Апостольське благословення
04:00 Водосвяття
04:30 Молитва на вервиці

 

27 вересня
10.00 - Утреня
11.00 Божественна Літургія Апостольське благословення. Водосвяття.

За детальною інформацією див. http://www.hlynyany.org/ або звертайтесь за тел. 098 333 46 46

Джерело:   Воїни Христа Царя

14.09.2012р. Б. / Українці з цілого світу з’їдуться на Всенародну прощу до Рима

З 13-го по 15-те жовтня цього року з нагоди благословення відновленого Собору святої Софії в Римі відбудеться Всенародна проща, яку очолить Глава УГКЦ Патріарх Святослав Шевчук. Частина заходів відбудеться у Ватикані за участю Святішого Отця Бенедикта XVI.

Паломництво до Вічного міста є ініціативою Синоду єпископів УГКЦ та включене в календар Року віри, святкування якого розпочнуться в Католицькій Церкві 11 жовтня 2012 року. В перший день прощі відбудеться Вечірня та благословення відновленого собору Святої Софії,  вранці наступного дня буде відслужено Архієрейську Літургію, яку очолить Патріарх Святослав Шевчук, та запланований на вечір концерт української сакральної музики в аулі Павла VIна честь Святішого Отця Бенедикта XVI.

 Організатори прощі очікують, що на концерті під керівництвом відомого українського композитора Мирослава Скорика будуть присутні члени Колегії кардиналів та Синодальних отців, які в той час прибудуть до Ватикану зі всього світу, а також представники міської влади Рима, президенти Римської провінції та регіону Лаціо, представники українських дипломатичних структур та уряду України.  Передбачають також, що в прощі візьме участь багато паломників з України та з-за кордону.

Для впорядкованої організації цього заходу було створено інформаційний веб-сайт (http://santa-sofia.org), де можна ознайомитись з програмою прощі та отримати акредитацію для журналістів.

Андрій Солецький

Прес-служба оргкомітету

Довідка:

Відразу після повернення зі сибірської каторги у лютому 1963 року Блаженніший Йосиф Сліпий почав старання та збір коштів на побудову української прилюдної церкви в Римі. Італійський архітектор Лючіо ді Стефано розробив план будівництва храму на основі планів первісної будівлі Київської Софії – п’ятибанної тринавної церкви в українському нео-візантійському стилі. У червні 1967 року було розпочато будову, а 27-28 вересня 1969 року Блаженніший Йосиф та сімнадцять Владик в присутності Папи Павла VІ, який переніс сюди із базиліки св. Климента частину молей св. Климента Папи і поклав під головний престіл, довершили посвячення собору Святої Софії і запрестольної мозаїки – спроєктованої видатним українським митцем Святославом Гординським.

Весь собор зсередини покритий мозаїкою. Мистецьке оздоблення собору, як мозаїк, так і вітражів, розробив Святослав Гординський, а мозаїчні роботи виконала школа Марка Тулія Монтічеллі. За головним престолом знаходяться мозаїки Софії Божої Премудрості та Пресвятої Євхаристії. Над горним сідалищем поміщено герб Патріярха Йосифа з написом “Per aspera ad astra” (“Через терня – до зір”). У правій апсиді храму знаходиться захристія, а в лівій – проскомидійник з мозаїчною іконою Оранти на стіні, перед яким закритий отвір до крипти.

Патріярх Йосиф особисто склав план декоративного наповнення храму і сьогодні собор промовляє до нас історією нашої Церкви. У куполі зображений Ісус Христос Пантократор в оточенні архангелів та ангелів.

На вітражах у куполі зображено вісім Києво-Галицьких Митрополитів: Іларіона (?-1055), Климентія Смолятича (1147-1155), Петра Акеровича (1242-1246), Григорія Цамблака (1414-1419), Ісидора (1433-1458), Михайла Рагозу (?-1599), Петра Могилу (1633-1647) та Йосифа Веньямина Рутського (1613-1637). На передній стіні праворуч від святилища зображено літописця “Повісти временних літ”, а ліворуч – князя Ярослава Мудрого. Навпроти них відповідно – Данило-паломник, що ставить лямпаду “від усієї Руської Землі”на Божому Гробі в Єрусалимі та Володимир Мономах.

Проєкт іконостасу розробив Святослав Гординський, працю в мармурі виконав Уґо Мацеі, а ікони розписав єромонах Ювеналій Мокрицький, Студит.

На площі перед собором знаходиться водограй із скульпторою “Три Ангели”, роботи Уґо Мацеі.
Чотири мармурових сходинки, які ведуть до храму, символізують чотири моральні чесноти: розсудливість, справедливість, витривалість і стриманість. Поруч зі собором Святої Софії знаходиться будівля Українського Католицького Університету.

Під храмом є крипта, де до 1992 року перебувала труна з тілом Патріярха Йосифа. Також там поховані: Митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) (+1901; перенесений із цвинтаря Кампо Верано), Архиєпископ Іван Бучко (+1974), Мати Клявдія, Архимандриня Сестер Василіянок, Єпископ Степан Чміль, СДБ (+1978), Єпископ Іван Хома (+2006).

Цей собор в часи переслідування Української Греко-Католицької Церкви мав титул прокатедри св. Юрія у Львові та служив перед світовою спільнотою як духовний центр для українського народу. Він собирав українців з цілого світу, які приїжджали до Риму, щоб помолитися та отримати благословення наших Патріярхів – Блаженнішого Йосифа та Блаженнішого Мирослава-Івана і засвідчити їм свою підтримку й живучість нашої Церкви на поселеннях. Собор Святої Софії має статус базиліки від 1998 року, є кардинальським храмом та відпустовим місцем для усіх прочан, які його відвідують.

Джерело:   Воїни Христа Царя

13.09.2012р. Б. / Латеранські угоди: пакт чи перемога справедливості?

Рим, 11 лютого 1929 р. У цей дощовий понеділок перед Апостольським палацом на Латеранському пагорбі зібралася велика кількість людей: єпископи, священики, численні віруючі і просто жителі Вічного міста. Всі стояли в очікуванні незвичайної події, яка мала тут статися. Близько 10:45 в Апостольський палац увійшов кардинал Держсекретар П'єтро Гаспаррі у супроводі кількох найближчих співпрацівників. Потім почали прибувати представники італійських ділових кіл, одягнені в чорні плащі з циліндрами на головах. Близько 11:35 біля палацу зупинився чорний лімузин, з якого вийшов глава італійського уряду Беніто Муссоліні. Пройшовши в соборний зал, Муссоліні зайняв своє місце за довгим столом. Присутні прочитали і підписали серію документів. Церемонія тривала близько 20 хвилин. Після її закінчення кардинал Гаспаррі і Муссоліні разом вийшли до людей, які чекали на вулиці. Пролунали дзвони на базиліці св. Івана. Пролунали гучні оплески та вигуки: «Віват Папа!», «Віват Савойя», «Віват Муссоліні!».

 

Три документи, підписані в Латеранському палаці, поклали край так званому «римському питанню», яке впродовж 60 років виключало Апостольську Столицю з громадської діяльності і отруювало італійську політику. З того моменту пройшло вже більше 80 років, але не перестають виникати різноманітні протилежні думки з приводу угоди Папи і італійського диктатора. Тож чим були Латеранські угоди: пактом чи перемогою історичної справедливості? Спробуємо відповісти на це питання.

 

У VI ст., коли імператор Костянтин заснував нову столицю римської імперії у Візантії, Папа, який залишився в Римі без допомоги імперських військ, повинен був сам вирішувати проблеми з нападами варварів і захищати Вічне місто. Так почала формуватися світська влада пап. У 800 р. імператор Карл Великий, захисник Понтифіка, відділив шматок своєї імперії на користь Святішого Отця, і так виникла Папська держава з центром у Римі.

 

Однак впродовж майже всієї історії ця територія ставала об'єктом атак інших імператорів і світських володарів. У XIX ст. у багатьох європейських народів почала прокидатися національна самосвідомість і Італія не була винятком. Для багатьох діячів італійського національного відродження, які не приховували своєї приналежності до масонських організацій, Папська держава була не інакше як кісткою в горлі. 20 вересня 1870 р. близько 70 тис. італійських солдатів увійшли в Рим. Папа Пій IX, війська якого складалися тільки з 10 тис. воїнів, не чинив опору і закрився в своїй резиденції за ватиканськими мурами. Увечері він написав своєму племіннику Луїджі: «Все скінчено. Без свободи не можна керувати Церквою. Всі моліться за мене!».

 

Рим був проголошений столицею Італії. З даху Капітолійського палацу був прибраний хрест, закрито близько 200 храмів, в центрі міста було встановлено пам'ятник Джордано Бруно. Але одне важливе питання залишалося невирішеним: що робити з Папою? Навіть для антиклерикальної нової влади видавалося неможливим силою захопити чи вигнати главу Католицької Церкви. Навіть вони не могли не визнати внесок, який зробили Папи для процвітання, багатства і краси Риму. Італійська влада почала шукати можливості компромісу і згладжування наслідків конфлікту. Папа був визнаний недоторканним, вільним у здійсненні своєї духовної влади, гарантувався імунітет Святому Престолу і папським дипломатам. Понтифік залишався володарем Ватиканських палаців і його охороняла італійська поліція.

 

Однак для Папи захоплення Риму залишалося «нелегальною узурпацією» і «жахливим пограбуванням». Він відлучив від Церкви італійського короля Віктора Еммануїла II, його уряд і парламент. Папа заборонив італійським віруючим брати участь у політичному житті країни-узурпатора і назвав «неприйнятними» односторонні рішення Італії. Пій IX був схильний віддати перевагу перебуванню у «Ватиканському полоні», аніж згоді з тим, щоб проти нього було направлено силу армії.

 

Такої позиції, з більшим чи меншим потеплінням в бік італійської влади, дотримувалися всі наступні Понтифіки. Надія на кінець конфлікту виникла тільки тоді, коли на престол св. Петра був обраний Пій XI. Саме цей Папа вирішив, що необхідно покласти край протистоянню та знайти шляхи для примирення. У той час правителем Італії був Беніто Муссоліні. Саме їм довелося проводити довгі зустрічі й переговори. Нарешті, через кілька років компроміс був знайдений і затверджений в Латеранських угодах, підписаних 11 лютого 1929 р.

 

Ці документи складалися з трьох трактатів. Перший стосувався політичного статусу Апостольської Столиці і визнавав повну суверенність міста-держави Ватикан. Крім того, в ньому було визнано власністю Папи резиденцію в Кастель Гандольфо, ряд римських базилік і деякі інші будівлі. Святий Престол, у свою чергу, визнавав королівство Італія і відмовлявся від претензій на відновлення Папської держави. В іншому трактаті Італія зобов'язувалася виплачувати Апостольській Столиці близько 750 млн. лір на рік в якості компенсації за узурповану територію і блага. Ці гроші стали фундаментом для заснування Інституту релігійних справ, відомого як Ватиканський банк. Нарешті, третій трактат - конкордат - гарантував владу призначати єпископів виключно Папі, ввів обов'язкове навчання релігії в школах, забороняв розлучення, надавав монашим згромадженням юридичний статус.

 

Цікаво, що в результаті Латеранських угод виникла найменша у світі держава, площа якої становить 44 га. Для порівняння, Папська держава в 1859 р. мала територію 18 тис. га. Однак навіть цієї маленької суверенної території достатньо для того, щоб Апостольська Столиця була суб'єктом міжнародного права і вела свою незалежну політику в світі.

 

Таким чином ми бачимо, що Латеранські угоди були справжньою перемогою справедливості - вони компенсували Папі і Його Церкві збитки, які виникли в результаті окупації Папської держави та її столиці міста Риму.

Підготував Олександр Панченко
За матеріалами be.radiovaticana.va


Джерело:   Воїни Христа Царя

12.09.2012р. Б. / У храмах УГКЦ у третю неділю вересня відзначатимуть Всеукраїнський день батька

16 вересня припадає Всеукраїнський день Тата. З цієї нагоди у єпархіях та на парафіях УГКЦ проводитимуться різноманітні святкові заходи.

 

Зокрема, Комісія УГКЦ у справах родини пропонує на парохіяльному рівні провести молитву за тих батьків, які ділять час між роботою, сім'єю і дітьми, знаходячи в цьому радість та задоволення, а також за батьків, яких вже немає з нами, але чия любов продовжує підтримувати нас в скрутну хвилину.

 

Священослужителям під час проповідей у цей день рекомендовано пригадати людям про свято Всеукраїнського дня Тата, і  поєднати проповідь недільну з батьківством. А також по деяких парафіях служитиметься Молебень за батьків, за участі самих батьків із їх дітьми після якого діти матимуть можливість подякувати своєму татові за його батьківську турботу та виховання.

 

Мета цього заходу – говорити про роль чоловіка у суспільства як батька, а також говорити про формування цінностей майбутнього відповідального батька до молодих людей. Ми маємо надію, що такі заходи як молитва за тата чи фото дітей з татами на стінах зможуть промовити до тих чоловіків, які залишили дітей після розлучення, зловживають алкоголем або проводять надто багато часу поза домом і сприятимуть покращенню їхніх стосунків з дітьми.

Прес-служба Львівської архиєпархії
за матеріалами Комісії УГКЦ у справах родини
фото: news.bigmir.net

Джерело:   Воїни Христа Царя

ЛЮБОВ і ЗАПОВІДІ

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Війна добра зі злом триває весь час існування людства. На вістрі цієї боротьби стоїть Христова Церква і Націоналізм. У цій праведній битві Воїни Світла і ландскнехти зла відстоюють кожен свої ідеали. І деколи навіть у загартованих і випробуваних Лицарів виникають сумніви та питання.

Ця стаття нашого побратима Леоніда Підлипчука, власне, і є відповідями на питання, що турбують сучасних Христових Воїнів – українських націоналістів. Глибинне розуміння Правд Христової Віри дає можливість другу Леоніду чітко і змістовно розставляти акценти у нашій сучасній боротьбі за Бога, Україну, Свободу.

Хай цей матеріал стане порадником і натхненником молодих українських патріотів, які пов’язали своє життя з Боротьбою за Ідеали добра.

Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Дмитро ЯРОШ

“Ви ж любіть ворогів ваших, добро чините їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних.” (Лк.6,35)

Не один з нас подумає чи й скаже собі: заповідь ця тяжка, вона суперечить законам і звичаям світу та властивостям людської природи. Однак слід згадати, що тут головно йдеться про наше внутрішнє переконання і настанову, тобто площину серця.

Оскільки правдива війна не живе ненавистю, а радше любов'ю до рідної нації, землі й Батьківщини, любов'ю до волі, до незалежності, то любов до ворогів не вимагає скасування трибуналів, процесів, засудів і т.п., якщо лише вони стоять на сторожі Божих законів і природних прав людини.

Які ж плоди приносить людям ненависть до ворогів?

Першими плодами ненависті є: смуток, гнів, страх, всілякі турботи і скорботи серця, заколоти, переслідування, гоніння, ув'язнення, війни. Звільнення від цього цілковито залежить від нашої власної волі. Якщо ми постановимо собі, поодиноко чи спільно, усунути ворожнечу з нашого серця, гнів і ненависть до нашого співбрата, якого, можливо, і вважаємо ворогом, ми станемо радісні, незлостиві, лагідні, спокійні, здатні до позитивної і конструктивної праці.

Часто ми вважаємо, що той, хто зробить добро своїм ворогам, стане предметом глуму з боку світу цього. Чи стали святі Василій Великий, Атанасій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий посміховищем світу за те, що добро чинили своїм ворогам? Ми знаємо, що весь християнський світ називає їх наймудрішими з людей, великими, вважає їх славою і гордістю світу та співає пісні на їх прославу. Навпаки, хто плекає і ширить ненависть чи помсту, не здобуває собі приязні й пошани, але радше стає огидою й посміховищем цього світу і соромом заплямовує всі людські істоти.

Врешті, заповідь про любов ворогів не суперечить природі й істоті людини. Отже, нехай тоді кожний, хто ворогує з кимось, спитає себе, чого він хоче і чого вимагає від свого ворога: добродійства чи напасті, користі чи шкоди, любові чи гоніння? Безсумнівно, кожний бажає, щоб його ворог припинив ворогування, злобу, напасті, гоніння, коротко кажучи – щоб любив його! Отже, “як хочеш, щоб чинив з тобою ворог твій, чини й ти йому те ж саме!” – припини незгоду, ненависть, ворожнечу та справді внутрішньо полюби його.

Як бачимо, заповідь про любов до ворогів не можна назвати суперечною істотним властивостям людської природи. Чому ж, однак, у серцях людей існує ворожнеча до ворогів і бажання їх знищити? А тому, що серце людське зіпсоване власною злобою. Чому так часто вимагаємо помсти для ворогів? А тому, що ми позбавлені всякої чесноти і божественної благодаті. Чому думки наші часто переконують нас, щоб ненавидіти ворога? А тому, що вони бувають запаморочені жадібністю і гріхи наші знесилюють наш розум і волю. Отже, ворожнеча до людей шкодить душі й тілу та приносить руїну їм обом. Саме тому краще для кожного обернути ворожнечу на згоду і примирення зі своїми ворогами.

У заповіді Христовій про любов полягає торжество християнської віри, радість для християнського серця, слава і похвала для християнського закону.

Виконання заповіді про любов до кожного з людей зсилає небесний мир на землю і підносить християнина на висоту бажаної ним моральної досконалості. Вона уподібнює людину Богові, який “велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних”.

Коли ж ми не виконуємо цієї заповіді, то не маємо ніякого виправдання перед Богом. Христос, що бажає людям не лише спасіння душі, але й добра в земному житті, щоб охоронити їх від усякого зла, що його породжує взаємна ворожнеча, дав нам заповідь: “Любіть ворогів ваших і добро робіть...” Тим, що додержуватимуть його заповіді, він обіцяв велику нагороду: благословення Боже, життєву радість, усиновлення і блаженство вічне.

Що ж скажемо ми на це? Чи будемо коритися заповіді Всемогутнього Бога? Чи, можливо, будемо вперто порушувати її на шкоду собі і загибель своєї душі, ненавидячи ворогів своїх?

Замість післямови.

Україна й українці. Бог і заповіді.

Загалом Господь наш, Ісус Христос, давав дві заповіді любові для нормальних людей (гетеросексуальної орієнтації), а не для збоченців (гомосексуалістів, лесбіянок, бісексуалів тощо). До чого тут це порівняння, запитаєте ви? А до того, що деякі українці за своєю внутрішньою суттю подібні до тих збоченців, бо ж ворогів люблять більше, ніж себе самих: вони ладні пригорнути усіх історичних і новоявлених ворогів українства, навіть звірятам віддавати більше любові, честі і поваги, ніж рідним співвітчизникам-українцям...

Отже, який ми можемо з цього зробити висновок? Деякі українці ще не доросли не тільки до виконання, але й до розуміння цієї прекрасної Божої заповіді, яка відкриває для кожної людини, яка нею житиме, чудову перспективу бути Божою дитиною.

р.Б. Леонід (ПІДЛИПЧУК)

Джерело:     БАНДЕРІВЕЦЬ

11.09.2012р. Б. / «Екуменічне» рішення Синоду Білоруської православної церкви Московського патріархату

На своєму засідання 03 вересня цього року Синод Білоруської православної церкви на пропозицію архієпикопа Гурія, управляючого справами Білоруської православної церкви Московського патріархату, офіційно постановив встановити в БПЦ 6 грудня щорічне заупокійне молитовне поминання Іосіфа Сємашко, Васілія Лужінского і Антонія Зубка за їхні старання по «воз’єднанню» греко-католиків з РПЦ проведене царськими штиками у 1839 році. Кожного ж 25 лютого БПЦ святкуватиме церковно це «воз’єднання».

 

Історичне довідка: Московський цар Микола І відразу по вступі на престіл Московського царства наклав великі обмеження на Греко-Католицьку Церкву на українських та білоруських  землях, які знаходилися під його владою. Відкрита розправа розпочалася над греко-католиками у 1831 році, після невдалого польського повстання. Першими зазнали репресій отці Василіяни, які ще в 1772 році нараховували 1235 ченців на цій території. У 1832-му влада Російської імперії ліквідувала їхні згромадження. Тоді ж було закрито всі католицькі школи та семінарії, а так звану «греко-з'єднану» (термін греко-католики був упроваджений в Австро-Угорщині) церковну Колегію підпорядкували православному Святійшому Синоду.

 

У 1837 році три єпископи-апостати: Сємашко, Лужинський та Зубко - звернулися до духовенства. Вони вимагали погодитися на перехід їхніх парафій на православ'я та підписатися під відповідним актом. Невдовзі понад 160 «упорствующих» священиків депортували в Сибір. Проте справу «возз'єднання» ускладнив старенький митрополит Йосафат Булгак, який, перебуваючи у Петербурзі, категорично відмовився від ліквідації унії. Лише його смерть у 1838 році відкрила шлях до «возз'єднання». Урочисті похорони та могила при монастирі Олександра Невського, де ховали православних митрополитів, мали б стати для народу свідченням, що Булгак у кінці життя нібито перейшов у московське православ'я.

12-13 лютого 1839 року в Полоцьку відбувся «собор» Унійної церкви. На ньому троє єпископів-апостатів та 21 представник вищого духовенства, яких «переконали» приєднатися до московського православ’я, кого репресіями, а кого підкупом, затвердили «Синодальний акт» про «повернення до православ'я». Втім останнього удару по Унійній Церкві в Росії було завдано в 1875 році. Тоді ліквідували Холмську єпархію, яка розташовувалася на території так званого «Варшавського князівства». Святі Пратулинські мучениками були лише одною невеликою групою жертв царського терору проти греко-католиків.

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.09.2012р. Б. / Українцям загрожує вимирання

У неділю, 9 вересня, в Управлінні Бучацької єпархії говорили про те, що український народ може зникнути з лиця Землі, наводили переконливі аргументи, що саме заважає йому благополучно розвиватись і стверджуватись. Разом з цим наголошували, що кожен українець нині має бути відповідальним за збереження життя від моменту зачаття до природньої смерті.

 

Ці та інші тези мирянам різного віку роз’яснювали відомі в Україні громадські активісти та фахівці зі Львова – доктор філософії Петро Гусак, викладач УКУ, і Леся Гусак, керівниця «Школи сім’ї». Висловились перед аудиторією і місцеві священики. А послухати виступи запрошених фахівців і зробити відповідні висновки прийшли майже 100 небайдужих осіб, з-поміж яких особливо багато було подружніх пар.

 

Зустріч у Чорткові зорганізував єпархіальний осередок руху «За життя». Це вже не перший захід такого роду. Схожі зустрічі регулярно проводяться на рівні всієї єпархії із залученням різних спеціалістів. Незмінними залишаються і теми цих заходів: збереження життя від моменту його зачаття до природньої смерті, природні методи планування вагітності, сповідування християнських цінностей і позиції УГКЦ у родинному співжитті.

 

Активістка єпархіального осередку руху «За життя» Ольга Росляк розповідає, що метою зустрічі з львівськими фахівцями було донести людям правду про життя як Божий дар, Божу власність, а не людську. Адже «сучасна людина забуває, що свої вчинки потрібно узгоджувати з Господом. Забуває, що тільки Йому треба посвячувати своє життя, – переконана п. Ольга. – А в кінцевому результаті ми руйнуємо себе як вмістилище Духа Святого». Саме такі суспільні лиха, як аборти, контрацепція і, відповідно, низький рівень народжуваності, якраз і руйнують українське суспільство.

 

На зустрічі до присутніх у залі спершу звернувся голова єпархіальної Комісії у справах євангелізації о. Григорій Канак. Згодом голова єпархіального осередку руху «За життя» о. Ігор Довганюк, звертаючись до небайдужої громадськості, наголосив, що фахівців до Чорткова запросили для того, щоб вони прокоментували загрозливу ситуацію, яка склалась в Україні, спричинена викривленими поглядами на цінність життя. Отож у своєму виступі доктор Петро Гусак, власне, і розповідав про плідність, посилаючись на Біблію, про природні методи зачаття. Також наводив приклади з життя. Усе сказане серйозно насторожує, оскільки, виявляється, процес вимирання нації вже розпочався. У своєму слові до присутніх Леся Гусак наголосила, що аборт духовно і фізично знищує не тільки ненароджену дитину і її матір, а й кривдить інших дітей, які є у сім’ї, розвиваючи в них агресію і схильність до самогубства.     

 

Наприкінці зустрічі о. Ігор подякував львівським гостям за їхній приїзд, за просвітницькі виступи, а також уділив присутнім пастирське благословення.

Прес-служба Бучацької єпархії