Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу.
Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури».
Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів?
Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?
Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків:
1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий);
2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик);
3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак);
4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак);
5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий);
6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак);
7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак);
8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий);
9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак).
Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні:
1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»;
2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки;
3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»;
4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного аїнця» … запозиченого в аса Мирного і Нечуя Левицького» (?!);
5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»;
6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»;
7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує ретроградною амнезією та маразмом»;
8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»;
9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»;
10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз».
Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.
Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття.
На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.
Олег БАГАН,
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова
Джерело:
БАНДЕРІВЕЦЬ
