Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 25 лютого 2011 р.

Не допустити політичної розправи над противниками сталінізму

судилище
Арешти, що відбулися в Україні в січні 2011 р. за звинуваченнями в знищенні пам’ятника Йосифу Сталіну в Запоріжжі, занепокоїли християн різних конфесій. Брутальний характер затримання звинувачених, брак доказів їхньої провини, заборона контактів з адвокатом і родичами затриманих суперечать нормам законодавства, прийнятим у демократичних країнах, до яких відносить себе й Україна. Підставою для арештів висувається знищення пам’ятника найкривавішому диктаторові ХХ ст., винному в геноциді українського народу, масових репресіях християн в СССР, що трактується частиною українського суспільства як спроба реабілітації Сталіна й сталінізму. При цьому зберігає чинність указ Президента України № 250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні» з 28 березня 2007 р., який серед іншого приписує «3.6. Вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932 – 1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами». Сам же факт підриву пам’ятника з використанням вибухових речовин лишається непідтвердженим. У суспільстві поширюється думка про використання підриву пам’ятника Сталіну в Запоріжжі для політичної розправи над опонентами панівної партії.
репресії
Це змушує нас, представників різних християнських конфесій, звернутися до органів державної влади, судочинства й прокуратури з вимогою привести ставлення до громадян України, звинувачуваних у знищенні пам’ятника Сталіну, у відповідність до чинного законодавства, звільнити їх від незаконного утримування під вартою та розглянути звинувачення проти них на відкритому судовому процесі.
Вважаємо за необхідне для збереження суспільного миру, щоб Адміністрація Президента України прокоментувала ці події й витлумачила ставлення державної влади до історичної спадщини сталінізму та пам’ятників діячам сталінської доби.
Владика Ігор ІСІЧЕНКО, Архієпископ Харківсько-Полтавський, УАПЦ
Владика Андрій САПЕЛЯК СДБ, єпископ-емерит, м. Верхньодніпровськ, УГКЦ
Владика Степан Меньок ЧНІ, екзарх Донецько-Харківського Екзархату, УГКЦ
Владика Микола Сімкайло, єпископ Коломийсько-Чернівецької Єпархії, УГКЦ
о. Василь Пантелюк, канцлер Донецько-Харківського Екзархату, УГКЦ
о. Ігор Бойко, викладач Українського Католицького Університету (УКУ)
о. Сергій ОКУНЄВ, настоятель парафії святих просвітителів слов'янських Кирила і Мефодія, УПЦ КП, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)
о. Петро БУРАК, парафія святого архистратига Михаїла, Головний капелан ВО "Тризуб" ім.С.Бандери, м. Тернопіль
о. Юрій КРОЛЕВСЬКИЙ, декан Харківський, УГКЦ
о. Юрій ШАЛАМАГА, настоятель парафії ВМЦ Димитрія, капелан Львівської обласної організації ВО "Тризуб" ім.С.Бандери, УГКЦ, м. Львів
о. Ігор ПАГУЛИЧ, настоятель парафії Переображення Господнього, УГКЦ, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)
о. Онуфрій Репецький ЧСВВ, монастир Святого Йосипа Обручника, УГКЦ, с. Брюховичі, Львівська обл.
о. Роман Атаман, адміністратор парафії Воскресіння Христового, УГКЦ, м. Кременчук, Полтавська обл.
о. Василь Колодчин, парох Парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, м. Южне, Одеська обл.
о. Тарас Павлюс, адміністратор парафії Пресвятої Тройці, УГКЦ, с. Шевченкове, Жовтневий р-н, Миколаївська обл.
о. Євген Станішевський, викладач Українського Католицького Університету (УКУ), м. Львів
Віктор Березовий, викладач Українського Католицького Університету (УКУ), м. Львів
Джерела:
Харківсько-Полтавська Єпархія УАПЦ

Воїни Христа Царя

понеділок, 21 лютого 2011 р.

22.02.2011р. Б. / ЛІБЕРАЛЬНИЙ НЕОЦИНІЗМ, АБО ЧОМУ БОЯТЬСЯ ЛІНИ КОСТЕНКО?

Ліна_Костенко

Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу.

Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури».

Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів?

Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?

Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків:

1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий);

2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик);

3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак);

4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак);

5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий);

6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак);

7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак);

8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий);

9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак).

Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні:

1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»;

2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки;

3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»;

4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного аїнця» … запозиченого в аса Мирного і Нечуя Левицького» (?!);

5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»;

6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»;

7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує ретроградною амнезією та маразмом»;

8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»;

9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»;

10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз».

Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.

Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття.

На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ