28.02.2018р. Б. / Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності

Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до – вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства...

ПОСЛАННЯ
Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ
з нагоди сторіччя відновлення української державності

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Дорогі браття і сестри в Христі!

Сто років тому, 22 січня 1918 року Божого, у Києві згідно з IV Універсалом Центральної Ради УНР відбувся акт відновлення української державності. Того ж року, 19 жовтня, «Проклямацією Української Центральної Ради» було проголошено незалежність тих українських земель, які до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а відтоді увійшли до нашої історії як Західноукраїнська Народна Республіка. Уже за рік ми святкуватимемо подію, коли ці дві українські республіки проголосили своє об’єднання в одну державу. Разом із Карпатською Україною, проголошеною в 1938 році, УНР і ЗУНР стали тим фундаментом, на якому наша держава, знову як незалежна, відродилася в 1991 році.

З цієї нагоди ми, єпископи Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо приєднатися до наших подячних молитов Господеві, за ласкою якого була відновлена i збережена  державність  нашого народу, хоча світові потуги не раз перекреслювали та ставили її під сумнів, бажаючи приректи нашу незалежну державу на забуття і небуття. Ми молитовно вшановуємо всіх тих чоловіків і жінок, - їх сьогодні годі злічити, - які своєю наполегливою працею чи боротьбою долучилися до того, що сьогодні ми втішаємося національною свободою. Особливі молитви підносимо за душі тих, які в цих визвольних змаганнях віддали життя з любові до Батьківщини і своїх ближніх, виборюючи право будувати життя у вільній «Рідній хаті». Нехай пам’ять про них не проминає в нашому народі!

Церква Христова проявила себе в бутті українського народу як націєтворчий первень. Християнство дало основний імпульс розвитку нашої культури, сформувало нашу тотожність, знаки якої ми повсякчасно віднаходимо у своїй історії. А в часи, коли наш народ не мав жодних інших соціальних структур, саме Українська Церква була основним середовищем і центром життя громади на Батьківщині та на поселеннях. Пройшовши разом з українським народом різноманітні й чисельні випробування, наша Церква здобула непересічний досвід бути голосом бездержавної нації перед сильними світу цього. Глава нашої Церкви праведний митрополит Андрей Шептицький недарма мав неформальний титул етнарха, а патріарха Йосифа Сліпого керівники держав приймали як повноправного і офіційного представника українського народу, котрому відібрали право «бути собою». Саме ці два великі мужі нашої Церкви у важких історичних обставинах минулого століття робили все, щоб виховати в українському народі християнське ставлення до національного будівництва. Сьогодні ми посеред нових викликів зовнішньої агресії та внутрішніх реформ прагнемо поділитися з вами кількома думками про цю важливу духовну складову державотворення. Наші міркування є душпастирськими та виходять з Євангелія, вчення Церкви і досвіду наших великих попередників.

«Покликані до свободи» (Гал. 5, 13)

Тривалі національно-визвольні змагання нашого народу незмінно супроводжувалися великим прагненням звільнитися від різного роду чужинецьких поневолень і здобути право свобідно вирішувати долю власної країни, власного народу та власної родини і таким чином реалізовувати у своєму житті дар свободи, який людина і народи отримують від свого Творця. Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до – вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства.

Утім, свободу не слід у жодному разі плутати зі сваволею чи беззаконням. Справжня свобода передбачає відповідальність, передусім  – перед Богом, а відтак – перед власним сумлінням і народом, якого ми є вихідцями і до якого маємо привілей належати. Ми, віруючі люди, розуміємо і віримо, що справжня свобода виростає з Божої волі і будується на дотриманні Божого закону. Слушно зауважував свого часу Блаженніший Любомир: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним». Тому свободи слід учитися, щодня її утверджувати в собі, щоб не потрапити в кормигу гріха і пристрастей, які засліплюють, обмежують, поневолюють людину і народи. Справжня свобода гарантує перемогу і нездоланність людини та народу перед лицем тираній і поневолень. Про це також влучно висловився Блаженніший Любомир: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити».

Двадцяте століття з його двома світовими війнами, які смертельним смерчем пройшли по нашій землі, і з двома тираніями – нацистською і комуністичною, що забрали мільйони життів наших співвітчизників, стало водночас століттям небувалого героїзму і свідчення віри та любові до рідної землі з боку найкращих синів і дочок нашого народу, котрі склали в жертві навіть власне життя – не як загарбники, а як захисники, не як окупанти, а як оборонці рідної землі, прав і свобод власного народу.

Так само і сьогодні наш народ з великою самопожертвою обстоює власну свободу і гідність. Однак ми повинні пам’ятати, що першим тереном, на якому слід виборювати та утверджувати справжню свободу, є простір людського духу, відкритого до божественної правди і готового з довірою коритися спасенній Божій волі. Для віруючої людини дорогою до справжньої свободи є дорога Заповідей Божих. Тому така людина вигукує із псалмоспівцем: «Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і Твій закон у мене в серці» (Пс. 40, 9). У щоденній готовності чинити Божу волю і зберігати Його закон в особистому, родинному і професійному житті – запорука перемоги в теперішніх змаганнях і надія на тривалий розквіт нашої держави.

«Звершені в єдності» (Ів. 17, 23)

Упродовж історії становлення своєї державності наш народ відчував на собі не лише наслідки згубного позбавлення свободи та втрати незалежності, а й драму внутрішніх роз’єднань. Ці нещастя часто були спричинені зовнішніми, не залежними від нас обставинами, коли світові потуги вирішували нашу долю без нас, за нашими плечима, насильно ділячи наш край поміж собою.

Упродовж останніх 150 років ми пережили кілька масивних хвиль еміграції наших людей, які розсіювалися по світі, гнані скрутною чи загрозливою політичною та економічною ситуацією на рідних землях. У такий спосіб постали українські поселення в різних куточках світу: Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, країнах Західної і Східної Європи та Латинської Америки.  Сьогодні багато наших краян живуть також в Азії та Африці. Мабуть, саме від досвіду цього розсіяння українців зродилося відоме прислів’я: нашого цвіту – по всьому світу. Хоч часто ці міграційні процеси несли зі собою надзвичайно великі виклики, труднощі та часом і трагедії для українського народу, усе ж не можна випустити з уваги і позитивних моментів: народ, перебуваючи на чужині, з особливою гостротою відчував тугу за рідним краєм, яка виливалася в турботу про збереження духовних, національних і культурних традицій; у розвиток рідної Церкви та плекання своєї мови; у побудову храмів і створення українських організацій; у проголошення перед усім вільним світом правди про утиски і переслідування на Батьківщині та витривалі зусилля задля відновлення української державності. Цілком невипадково одними з перших українську незалежність у новітні часи визнавали і підтримували саме ті країни, де вплив української громади та Церкви був і донині є вагомим. 

Утім, наш народ зазнав трагічних наслідків і таких поділів, які спричинювали ми самі - усіх така людина прагне огорнути своєю доброзичливістю, усім бажає повноти життя, усім готова виявити співчуття і милосердя.

Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань.

«Чувайте і моліться!» (Мт. 26, 41)

Роздумуючи над чеснотою автентичної любові до рідної землі, не можемо пройти повз деякі хибні трактування патріотизму, які компрометують це благородне почуття та можуть стати причиною неслави для народу чи навіть справжньою загрозою для нашої ще молодої державності.

Ми переконані, що не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Як не згадати слів Франка, який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима». 

Нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. Таке сприйняття народу і держави, за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством[4]. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога; погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети.

Святий папа Іван Павло ІІ, звертаючись до своїх співвітчизників 1978 року, наголошував: «Любов до Батьківщини об’єднує нас і повинна єднати нас, незважаючи на всі відмінності. Вона не має нічого спільного з вузьким націоналізмом чи шовінізмом. Це є право людського серця. Це мірило людської шляхетності...»^[5]. У подібному дусі висловлювався і наш каторжник патріарх Йосиф, який усе своє життя поклав на вівтар служіння рідному народові: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов Батьківщини на ненависті»^[6]. Написаний у складний час початку другої радянської окупації, лист ісповідника віри не втратив своєї пастирської інтуїції і знову повертає нас до пріоритету любові.

У всенародній молитві за Україну ми співаємо: «В чистій любові до краю, Ти нас, Боже, зрости». Любов має стати лакмусовим папірцем усіх наших особистих поривань і національних планів та проектів. Уміння відрізняти любов від її підробок вимагає зрілого ума, чистого серця і чуйного сумління.

Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення.

Насамкінець запрошуємо всіх до ревної молитви: подячної – за дар свободи і державності; покаянної – за ті гріхи, якими кожен із нас і весь народ упродовж своєї історії коли-небудь зневажив Бога і Його святий закон; благальної – про Боже благословення для нашого народу, про мудрість для його провідників, про мужність і здоров’я для його вірних будівничих, а зокрема – для його жертовних захисників на фронті. Молитва є, з точки зору віри, найбільшим виявом любові до ближнього і до свого народу, бо нею висловлюємо переконання, що «коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1).

Тож огортаючи думками і молитвою минуле століття, вирушаємо з вірою у серці назустріч прийдешньому дню, віддаючи в руки Господа – Владики неба і землі – наші надії та сподівання. Не боїмося темряви, яка може постати перед нашими очима, бо світло віри розвіює сутінки тривоги і страху та дає нам певність, що «Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром» (Пс. 29, 11).

Нехай відвічна милість і могутня благодать Всевишнього поширяться на весь наш народ, нехай зцілять духовні й тілесні рани його синів і дочок, нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої щоденної праці задля подальшого утвердження соборної Української Держави – на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу.

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного Мартиніяна,
26 лютого 2018 року Божого

---

[1] Ідеалом нашого національного життя… // Церква і суспільне питання: Пастирське вчення та діяльність: У 2 т. - Т. 1. - С. 532.

^[2] Пор. Лев ХІІІ, Sapientiae christianae, 5-6.

[3] Християнська робота, серпень 1899 р.

[4] Пор. Декрет Митрополита Андрея Шептицького «Про єдність», 28 травня і 24 вересня 1943 р.: «Поганський патріотизм – то любов своїх, получена з ненавистю всіх прочих. А християнська любов до Батьківщини, обнимаючи всіх людей, єднає християн із противниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: учить тієї єдности».

^[5] До моїх любих співвітчизників, 23 жовтня 1978 р.

^[6] Пор. Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства та вірних, присвячене пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

24.02.2018р. Б. / Владика Володимир: «Майдан просить нас творити таке богослов’я, що вчить усіх бути святими»

«Святість нас не робить фанатами, а нормальними людьми. Майдан просить нас творити таке богослов’я, що вчить усіх бути святими» – підсумовуючи дискусію «Церкви Майдану. Що змінилось?» в рамках міського медійного проекту «Духовна велич Львова», яка відбулась 23 лютого 2018 року, сказав преосвященний владика Володимир, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії.

Архиєрей також наголосив, що «Майдан боровся не проти чогось і не за когось, але за певні цілі, дорога до яких триває і досі». Преосвященний владика застеріг усіх, хто сьогодні мають прагнення іти до влади, що коли б хтось робив собі піар на людському горі – це страшна трагедія. Трагедія також тоді, коли до храму маса людей іде по свячену воду і лише одиниці – до Бога, що часто зображено на ілюстраціях, поширених в соцмережах.

Джерело:    Прес-служба Львівської Архиєпархії УГКЦ

23.02.2018р. Б. / Молитовна зустріч спільноти «МАТЕРІ У МОЛИТВІ»

Молитовна зустріч спільноти «МАТЕРІ У МОЛИТВІ»

Учора (22-02-2018р. Б.) відбулася чергова зустріч парафіяльної спільноти «МАТЕРІ У МОЛИТВІ».

Молитва матерів відбулася за участі адміністратора парафії о. Ігоря Пагулича. Матері молилися за родини, дітей, священиків і український народ. Кожне своє прошення, з глибин своїх сердець, матері поклали до рук Господа нашого, Ісуса Христа.

Молитовна зустріч матерів завершилася чаюванням, за розмовами про особистий духовний та життєвий досвід.

 

Джерело:   Сайт парафії Преображення Господнього

27.02.2018р. Б. / ТРАГЕДІЯ МОСКАЛІВ

СЬОГОДНІ, 26 лютого, День початку Російсько-Української Війни

УСІМ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ, 

полегим у боях проти захланного, імперсько-москальського  агресора, 

присвячується:

ТРАГЕДІЯ МОСКАЛІВ

Трагедія москалів не в тому, що Бог забрав у них розум (т.зв. "вата"), а в тому, що вони вірять в утопію - "совєцьку імперію" - усі, від селянина-лапотника до президента, включно з державною "православною" церквою та її ієрархією й вірними. Вірять в державу, що давно стала для них богом-ідолом. Вірять і поклоняються їй, як Господу Богові. А лукаво прикриваючись християнством - чинять зло і беззаконня, загарбують те, що їм не належить, гноблять, гвалтують, нищать, убивають і, думають, ба, більше - твердо вірять, що тим служать Богові.

"Народ-богоносєц". Зовсім не важко здогадатися якого саме бога вони, у своїх серцях і умах, за своїми плечима носять. Брехня настільки проникла у їхнє єство, що без неї не можуть жити. Так, ніби не читали чи забули вірш з книги Псалмів: "А хто любить неправду, ненавидить душу свою" (Пс.10,5). Якщо ж вони й справді ненавидять власні безсмертні душі, тож і не дивно, що прагнуть панувати над усім світом, бо князем світу цього є диявол, їхній батько, батько брехні, лукавства, нищення, вбивст, душогубства та іншого зла.

Саме в цьому і є правдива трагедія їхнього народу, чи то пак конгломерату народів, вихідців зі змішаних шлюбів та беззаконного ложа - напів-москаль, напів- татарін, напів-украінєц тощо. На зразок депутата держдуми Жириновського, що казав: "...моя мама русская, а папа юріст".

І якось схаменути їх та навести на розум - неможливо, бо: "Чоловіка злоріку не спрямують на добре на землі; чоловіка неправедного лихо спіймає на загибель" (Пс.139,12).

Тож закликаю братів і сестер, у Христі Ісусі, до того, аби вони щиро співчуваючи "братам-славянам" у їхньому горі (трагедії), молилися до Всевишнього Бога, про ласку їхнього навернення. Навернення, у той спосіб, який Він Сам краще знає...

Авжеж, ви тільки повірте, в Нього багато різних способів, а зокрема: "Якщо не миттям, то катанням".

З нами Бог і, ми з Богом, тож ми - ПЕРЕМОЖЕМО!

сл.Б. Леонід.

21.02.2018р. Б. / Св. велмуч. Теодора Стратилата; Св. прор. Захарії Серповидця

Святого великомученика Теодора Стратилата

Тропар, глас 4: Через переможне словом істини, страстотерпче, став ти воєводою предобрим царя небесного, Теодоре, бо зброєю віри мужньо озброївшись і перемігши демонські полки, переможцем явився ти, страждальче, тому з вірою завжди тебе ублажаємо. 

Кондак, глас 2: Мужністю душі у віру одягнувшись і слово Боже як спис в руку взявши, ворога переміг ти, преселикий серед мучеників, Теодоре, з ними Христу Богові молячись, не забудь за всіх нас. 

Теодор – означає “дар Божий”, а Стратилат – воєвода, полковник. Святий Теодор народився в Евхаїтах, коло Амазії, головного міста Понту. В молодості своїй він здолав страшного змія, що поїдав людей і худобу. Усі дивувалися з його відваги, а коли він прилюдно став говорити, що то Ісус Христос дав йому силу відтяти голову змієві, то дуже багато поган навернулося до Христової віри. За його хоробрість Теодора призначили начальником міста Іраклії. Коли імператор Ліциній почав переслідувати християн, то покликав до себе в Никомидію Теодора, аби дати йому наказ мучити християн. Однак святий написав до імператора, щоб той прибув до Іраклії, бо важливі державні справи вимагають його приїзду. Перед приїздом Ліцинія святий Теодор мав видіння. Нібито він стоїть на даху високого дому, а в нього летять вогняні стріли. Та почувся голос з неба: “Не бійся, Теодоре, бо я є з тобою”. Видіння зникло, а святий Теодор знав, що його чекає смерть за Христа Ісуса. І лиш цього бажало його серце. У дорогій одежі, на пишному коні він виїхав зустрічати імператора, а той, побачивши красного лицем і славного воїна, сказав: “Ти достойний бути імператором після мене. Поклонися моїм богам, яких я привіз з собою, і милість моя тебе не омине!” 

Святий Теодор попросив, щоб імператор дав йому тих божків на два дні додому, після чого він прилюдно дасть ісповідь своєї віри. Послухав цар, а святий Теодор потовк вдома срібних бовванів на шматки і роздав срібло вбогим. Через два дні сів Ліциній на площі, посеред міста, і покликав святого Теодора, щоб той приніс божкам жертву. Тоді один царський вельможа на ім’я Максентій, сказав імператорові, що бачив голову однієї богині в руках жебручого діда, і довідався в нього, що Теодор потрощив божків і срібло роздав убогим. Святий Теодор визнав, що Максентій каже правду. “Якщо божки твої, цісарю, не могли спасти себе з моїх рук, то як вони можуть допомогти тобі? Я – християнин, і за віру Христову готовий на муки!” Розлючений, ба, скажений від злости, Ліциній наказав здерти з нього одяг і бити сухими воловими жилами. Святий мученик переніс 600 ударів по спині і 500 по животі. Мучитель сміявся і говорив: “Чекай, Теодоре, аж ось твій Христос спасе тебе!” А святий відповів йому: “Закінчуй те, що почав, однак ані муки, ані смерть не позбавлять мене любови до Христа!” І знову стали його бити вже залізними прутами, припікали його боки і рани шматували гаками, а потім скованого кинули до в’язниці, де п’ять днів тримали без їжі. 

Через п’ять днів його прибили до хреста, бритвами різали все тіло, стрілами викололи очі, розпороли живіт, і мучили так, що майже голі кості висіли на хресті. І став святий вголос молитися і просити Господа, щоб дав йому сили витривати у святій вірі. І явився ангел Божий, зняв його з хреста і оздоровив. Імператор, думаючи, що святий Теодор уже помер, послав двох дворян, Антіоха і Патрикія, щоб наказали його тіло кинути в море. Коли ж вони побачили святого Теодора живим і здоровим, то разом з 80 воїнами припали до його ніг й увірували в Спасителя. Почав збігатися народ, усі горнулися до святого, аби діткнутися його одежі, а хворі і біснуваті при цьому зцілювалися. Ліциній, довідавшись про це, послав 300 воїнів убити всіх, хто повірив у Христа, та вони також прийняли святу віру. Народ хотів уже кинутися на Ліцинія і дворян його, тим більше, що імператор послав ката, аби відтяв голову святому Теодорові. Та святий Теодор утихомирив народ, скріпив усіх у св. вірі і сказав, що сам прагне померти за Христа і підставив свою голову під меч. 

Сталося це 8 липня. Слуга його, Уар, який був свідком його страждань, усе те записав. Святе тіло він переніс до Евхаїти, де воно прославилося багатьма чудами, і де над могилою святого Теодора було поставлено церкву. Кілька століть пізніше, за правління імператора Йоана Цимисхія (969–976), святий Теодор спричинився до перемоги греків над їх ворогами, а вдячний імператор, замість старої вже церкви, побудував над його гробом нову, дуже величну, а Евхаїти назвав на честь святого Теодора Теодорополісом. Пізніше мощі мученика було перенесено до Царгорода, де вони спочивали у Влахернській церкві, там зберігали також меч і щит святого Теодора. Близько 1256 р. св. мощі було перенесено до міста Венеції. 

__________
У той самий день

Святого пророка Захарії Серповидця

Тропар, глас 2: Пророка Твого, Господи, Захарії, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші. 

Кондак, глас 2: Запряжені колісниці бачив ти, якими правила рука Бога всіх, слуг безплотних, Захаріє чудний. З ними радіючи як пророк приснопам’ятний моли, щоб до путі божественного розуму направились всі, хто з вірою безсумнівною звершують всесвященну пам’ять твою. 

Захарія – означає “пам’ять Господа”. Жив цей св. пророк близько 520 р. до Христа, одночасно зі св. пророком Аггеєм (його пам’ять вшановуємо 16 грудня). Пророцтво св. Захарії складає 14 глав. Він провістив урочистий в’їзд Спасителя на осляті до Єрусалиму, розп’яття Христа і пробиття Його рук, втечу учнів і 30 срібняків, як ціну крови і зради. Він провістив також зруйнування Єрусалиму і святині, але обіцяв Божу допомогу і навернення поган. Св. Захарія зараховується до менших пророків. Жиди його вкаменували. Серповидцем названо його тому, що він бачив на небі серп як знак Божої кари для безбожників. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.02.2018р. Б. / Важкі питання. «Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого»

ПИТАННЯ: Якщо для нас Ісус - Господь і Бог, то чому Він говорить - «Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» (Мт 19,17)?

ВІДПОВІДЬ: В інших перекладах, в тому числі Вульгаті, в італійській Біблії і в деяких перекладах з грецької  цей уривок з Євангелія від Матея звучить інакше. Наприклад, в перекладі біблійного товариства ця фраза звучить наступним чином: «Учителю, що я повинен зробити доброго, щоб отримати вічне життя? - Що ти питаєш Мене про доброго? Один Бог добрий, - відповів йому Ісус . Точно так само передані ці слова Ісуса і в інших перекладах: по суті, Ісус звертає увагу юнака не на те, що він називає Його благим, а що він називає благом, добром те, що не є Богом. Один тільки Бог добрий, тому що Він - джерело всякої доброти, і все добро, яке є в творінні, виходить з Його серця і виливається в серця людські благодаттю, істиною, мудрістю, милосердям. Нічого з добра, властивого людині, не походить від неї самої, - воно виходить від Бога. Розмова з юнаком, який хоче увійти в життя вічне, закінчується сумно: юнак спохмурнів і відійшов, оскільки слова Ісуса «продай все своє майно і віддай його жебракам» здалися йому нездійсненними. Насправді, вказуючи на те, що один тільки Бог добрий, Господь хоче сказати юнакові, що він любить свої блага більше, ніж єдине варте того Благо.

Паралельний уривок з Євангелія від Марка (10,17-18) в перекладі звучить так: «Добрий учителю, що мені робити, щоб отримати вічне життя? - Чому ти називаєш Мене добрим? - сказав Ісус. - Один Бог добрий». У цих словах Ісус начебто зміщує увагу до Себе на Бога, бо головне в цій розмові - виконання волі Божої, здійснення задуму Отця.

У різних коментарях до цього уривку відзначається, що, заперечуючи юнакові з приводу того, що він назвав Його благим, Ісус насправді присвоює Собі цю властивість Бога - благодать, доброту. Таким чином, сенс Його заперечення такий: ти називаєш Мене благим, але благий тільки Бог, - значить, ти звертаєшся до мене, не як до вчителя, а як до вчителя благого, який має рівну гідність з Богом. Тобто ці слова належать до одкровення Христа про Своє Богосинівство.

Цим запереченням - що один тільки Бог благий - Господь хоче також сказати, що людина, яка бажає доброго, яка бажає творити добро, повинна черпати це благо від Отця. Але ніхто не може черпати від Отця, якщо не через єдиного посередника благодаті, Сина Його Єдинородного Ісуса Христа. Саме через Нього приходить всяке благо на землю, і Він - джерело вічного життя, до якого прагне юнак з цього євангельського оповідання.

Отець Небесний послав до нас Свого Сина, щоб Він показав кожній людині, що є найвище благо на землі і на небі. Господь здатний перетворити будь-яке земне благо в благо небесне. Земне майно може зникнути в одну мить, а небесне благо залишається навіки.

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

19.02.2018р. Б. / Блаженніший Святослав: «Прощення є необхідною умовою, аби по-справжньому розпочати Великий піст» (+VIDEO)

Нездатність прощати є наче внутрішнім духовним механізмом руйнування людини. Перетворює усе наше життя на негативну енергію, яка розбиває і паралізує нас. Повірте мені, тому, на кого ми злимося, байдуже, що ми про нього думаємо. Але те зло, ненависть, нездатність прощати, передусім, руйнує і шкодить нам. Про це говорив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Сиропусну неділю в Патріаршому соборі Воскресіння Христового 18 лютого 2018 року.

Співслужив з Предстоятелем владика Гліб (Лончина), Єпарх єпархії Пресвятої Родини з осідком у Лондоні.

За словами проповідника, цією Сиропусною неділею ми входимо в особливий час року – у час Великого посту. «Час Великого посту є моментом, простором особливого інтимного глибокого спілкування з Богом. Це є час покаяння. Звільнення від наших гріхів і немочей. Це є час особливих добрих діл милосердя. Це час, який готує нас до свята Воскресіння Господнього», – пояснив Блаженніший Святослав.

А дверима, відзначив Архиєрей, через які ми входимо в час Великого посту, тим порогом, який ми переступаємо, аби вже тут на землі відчути передсмак вічного життя, є прощення. Тому сьогоднішня неділя так і називається Неділею всепрощення.

«Христове Євангеліє, – розповів Глава УГКЦ, – малює нам дуже особливий, справжній образ Бога, в якого ми віримо. Сьогодні Церква проголошує всьому світові, що Бог, до якого ми зближаємося, є Богом прощення. Він готовий, чекає, аби нас простити. Наш Бог, в якого ми віримо, якого описує нам сьогоднішнє Боже слово, є Богом, який шукає діалогу з нами. Хоче до нас промовляти, говорити, але ми в нашому щоденному житті часто так зайняті іншими розмовами, що прямо його не чуємо. І часом думаємо, що Він далеко і нас покинув. Але Він хоче до нас промовляти. Ми чуємо, як у сьогоднішньому Євангелії Він кличе нас зайти у свою внутрішню кімнату і в молитві розпочати з Ним діалог».

Бо молитва, підкреслює проповідник, – ніщо інше, як глибока сердечна розмова від серця до серця з нашим Богом.

«Сьогоднішнє Євангеліє каже, що наш Бог, зокрема в час Великого посту, хоче стати нашим скарбом, справжнім скарбом, який від нас ніщо і ніхто не може вкрасти. Бог, який прощає, який хоче з нами спілкуватися, який хоче дати нам свої небесні скарби, хоче сам стати нашим скарбом. Ось, кого ми покликані зустріти в нашому особистому духовному житті впродовж цього часу Великого посту», – просить задумати духовний лідер греко-католиків.

«Але для того, аби можна все це сприйняти необхідною умовою є прощення. Саме тому ця неділя кличе нас прощати і просити прощення», – переконує проповідник.

Чому таким важливим є це прощення?

«Ми часом думаємо, – зазначає Глава Церкви, – що той, хто нас образив не вартує нашого прощення. Але істина духовного життя полягає в тому, що нездатність прощати, ненависть до тих, які нас образили є нашою духовною бідою, не бідою нашого кривдника чи ворога. Нездатність прощати є наче внутрішнім духовним механізмом руйнування людини... Тому прощення є подібне на розмінування мінного поля, коли ми виймаємо все те, що в певний момент може нас розбити і знищити. Прощення робить нас здатними прийняти Божий дар».

Коли, вважає Блаженніший Святослав, ми здатні викинути з себе ненависть і зло, які носимо щодо інших, ми тоді наче починаємо відновлювати наш духовний слух. «Ми тоді слухаємо не внутрішні голоси, які підсилюють у нас біль і жаль щодо ближнього. Ті голоси замовкають. Ми начебто оздоровлюємося і стаємо здатними увійти у свій внутрішній світ, здатними почути Бога, який промовляє. Ось чому прощення є необхідною умовою, аби розпочати по-справжньому час Великого посту», – сказав Глава УГКЦ.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

17.02.2018р. Б. / «Соціальна справедливість: гідна оплата праці», – тема програми «Відкрита Церква» з Блаженнішим Святославом

17 лютого о 15:00 чекайте на наступний ефір інтерактивної програми «Відкрита Церква». Цього разу ми розпочинаємо новий цикл програм про соціальну справедливість в Україні. Тема найближчого ефіру – гідна оплата праці українців.

Чи справедливо оцінюють роботу наших громадян? Якою є зарплата українців порівняно із заробітком їх закордонних «колег»? Чому експерти, говорячи про заробітки українців, бачать «загрозу національній безпеці України»?

Про це, як і про багато чого іншого, ми поговоримо із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом у прямому ефірі. Запитання до Патріарха УГКЦ можна залишати в коментарях на сторінці Zhyve.tv у Facebook. Їх можна також надіслати на електронну адресу редакції zhyveproject2016@gmail.com.

Нагадуємо, що в січневій програмі «Відкрита Церква», яка вийшла у прямий ефір 17 січня, було започатковано нову рубрику – «Актуальне запитання до Блаженнішого Святослава». Якщо ви хочете дізнатися, що думає або як коментує Глава УГКЦ певну подію, проблему або явище в житті нашого суспільства – ставте свої запитання! І ви отримаєте персональну відповідь під час найближчого прямого ефіру з Блаженнішим Святославом. Запитання до цієї рубрики можна лишати в коментарях за цим посиланням: Zhyve.tv у Facebook.

У січні ми отримали зауваження із нерозумінням того, чому і як було обрано запитання для програми «Відкрита Церква» серед усіх запропонованих. Перепрошуємо, що когось могли цим знеохотити. Щоб цьому запобігти, ми вирішили, що Блаженнішому Святославу будемо ставити те запитання, яке буде підтримувати своїми «лайками» найбільше користувачів Фейсбуку. Тепер вибір є за глядачами!

«ВІДКРИТА ЦЕРКВА» – це інтерактивний проект «Живого телебачення». У межах проекту ми щоразу порушуємо нову й важливу для суспільства тему і з допомогою Блаженнішого Святослава шукаємо відповіді на виклики часу. У кожній програмі ви почуєте думки експертів, результати найсвіжіших соціологічних досліджень і цікаві факти з життя Глави УГКЦ із перших вуст! «Родзинка» нашої програми – щирий інтерактивний діалог із глядачем, під час якого кожний охочий може поставити запитання Патріархові УГКЦ й одержати жадану відповідь одразу.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

16.02.2018р. Б. / “Монашество нашої Церкви сяє по всій Україні!” — Глава УГКЦ привітав богопосвячених осіб з їхнім святом

Свято Стрітення Господнього дає пізнати нам Боже світло, яке стає світильником у нашому житті. Тому в цей день у нашій Церкві традиційно відзначають свято богопосвячених осіб. Адже саме в монашестві є те світло, яке допоможе подолати темряву, зокрема і в Україні.

Про це говорив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час своєї проповіді після Великої Вечірньої з Литією, в якій взяли участь богопосвячені особи Львівської архиєпархії із нагоди Дня богопосвячених осіб, у середу, 14 лютого, у Храмі святого Архистратига Михаїла при монастирі святого обручника Йосифа монахів Студійського уставу УГКЦ у Львові.

Вечірню очолив владика Володимир (Груца), Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, а співали брати із семінарії Чину святого Василія. Також були присутні владика Степан (Меньок), Екзарх Донецький УГКЦ, та владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ.

“Цією урочистою Величною Вечірньою з Литією ми розпочали одне з дванадцятьох найбільших свят літургійного року Христової Церкви — свято Стрітення Господнє. Це свято пов’язане з центральною подією Старозавітньої Пасхи. Боже Слово нам оповідає, що коли Господь хотів визволити свій народ з рабства і неволі, то у Єгипті (як остання кара) перейшов ангел смерті, від меча якого загинув кожен первенець чоловічої статі. Змогли врятуватися лише ті первенці, які були захоронені кров’ю пасхального ягняти”, — звернувся до присутніх такими словами Предстоятель на початку своєї проповіді.

“Цей момент визволення від смерті, а відтак від рабства, був моментом, коли старозавітній Божий люд пізнав свого Бога як Спасителя і Визволителя. Пам’ять богопізнання та первинного досвіду стала законом у Старому Завіті, який з розрізнених племен зробив один єдиний народ. Цей закон Господь надав своєму народові, що подорожував до обітованої землі в пустелі. Як співає Давид, цей старозавітній закон був світильником для тих, які подорожують”, — розповів проповідник.

Він також додав, що у цьому святі ми споглядаємо на Пречисту Діву Марію, яка у своїх руках приносить це світло. Вона є наче світильник та світоч, який несе світло на просвіту народів і славу люду своєму.

За словами очільника греко-католиків, ми бачимо Богородицю, яка приносить у храм світильник, приносить Боже Світло — Сина Божого, який є її первенцем. Проте згідно за народним приписом вона має принести Його в жертву. Проте, з іншого боку, у храмі починає сяяти світло Єдинородного Сина Небесного Отця, який просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ.

“Свято Стрітення традиційно у нашій Церкві є святом богопосвячених осіб, святом нашого монашества... Сьогодні ми втішаємося спільною молитвою майже усього монашого світла і цвіту нашої Церкви! — наголосив Глава УГКЦ. — Я сердечно дякую за цю спільну молитву усім богопосвяченим особам. Дозвольте мені від імені повноти нашої Церкви сердечно привітати вас зі святом богопосвяченого життя! Можна сказати, що у нашій Церкві саме ви є тими марійськими світочами! До вас так влучно лунають слова Христа, які Він сказав до своїх учнів: “Ви є світло світу!” Ці слова, які Він раніше сказав про себе, потім Він сказав і про своїх учнів”, — радісно звернувся Блаженніший Святослав до монашества.

Предстоятель також зазначив, що сьогодні багато людей в Україні чекають на Стрітення, а також на зустріч зі світлом Христа Спасителя. Мільйони українців (особливо ті, які зранені війною!) чекають на це світло, яке Господь приготував для України.

“Світильник, який у цей вечір сяє у Львові, повірте мені, осяє і всю Україну! У Львові є більшість провінційних домів наших монаших спільнот, але монашество нашої Церкви сяє по всій Україні! Я хочу подякувати вам за те, що ви є світлом і первоцвітом УГКЦ! Нехай Господь дарує вам світло, щоб ви йшли за Христом незважаючи на будь-яку темряву, яка є довкола!” — наприкінці підкреслив Блаженніший Святослав.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

15.02.2018р. Б. / Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (коментар)

15 лютого 2018 року

Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

    * Коротка історія свята
    * Про ікону празника
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Коментар апостольського читання
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2,22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закін чення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов'язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: "Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм". Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його "40 днем після Богоявлення". Його святкування описує так: "Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму" (Гл.26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.

Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників. У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.

Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері. Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гимн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного воплочення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богородиці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсеєві на горі Синай: "Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсеєві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами... Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці... Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном".

Про ікону

Іконографія цього празника зображає Дитятко Ісуса, Богородицю, праведника Симеона, пророчицю Анну та св. Йосифа. Дитятко Ісус зображений у білому одязі, як у мить Його Преображення на горі Тавор, адже Він приносить Духа всьому, що було земне. На іконі "Стрітення" саме Старий Завіт поспішає одержати своє власне значення в особі Ісуса. Тому священик обнімає Дитя надзвичайно приязно, прийнявши Його з рук Богородиці, яка простягає Його широким, сповненим покори жестом. Праведник Симеон з великою пошаною й почитанням тримає на руках Спасителя Ісуса, зображений з традиційним німбом і написом ό Ων. На більшості іконах "Стрітення" зображений престіл: і обряди, і Письмо потребували нового духа.

За старовинним звичаєм руки Симеона покриті — з пошани до царського маєстату Ісуса. Симеон немов говорить до Дитятка Ісуса. Святе Євангеліє описує, що він під натхненням Святого Духа висловив чудний гімн: «Нині; Владико, можеш відпустити слугу свого... бо мої очі бачили твоє спасіння...» (Лк.2,29-32).

Богородиця та Йосиф здивовані подією (Лк.2,33), бо Симеон заявив, що довкола Христа будуть вестися великі спори, а Його мати зазнає великого болю, немов меч прошиє її душу (Лк.3,34-35). Пророчиця Анна однією з перших сповняє роль проповідування Христа серед народу. Вона оповідає про Ісуса всім, які чекали Спасителя, щоб визволив їх (Лк.2,38). Св. Йосиф зображений із жертвоприношенням, яке було приписане при обрізанні хлоп'ят — з двома голубами (Лев.12,8). Це була жертва, приписана для вбогих.

Уся сцена зображена на тлі символічної архітектури єрусалимського храму. Однак Бог став доступний людям вже не тільки у храмі, а й в особі Ісуса Христа. Тому вся увага звернена на новонародженого Спасителя, який тепер став Божим храмом серед людей (Мт.12,6; Йо.2,19-21).

Тропар та кондак

Тропар, глас 1: Радуйся, благодатна Богородице Діво, бо з тебе засяло Сонце правди — Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві. Веселися й ти, старче праведний, ти прийняв в обійми визволителя душ наших, що дарує нам воскресення.

Слава, і нині: Кондак, глас 1: Утробу дівичу освятив ти різдвом твоїм і руки Симеонові благословив ти, як годилось, ти випередив і нині спас нас, Христе Боже, але утихомир у брані люд твій і укріпи народ, що його возлюбив ти, єдиний Чоловіколюбче.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 7, 7-17

Браття, не може бути сумніву, що нижчий благословляється вищим. І тут десятину беруть люди, що вмирають; а там - Той, Який має свідоцтво, що живе. І, так би мовити, навіть Леві, який тепер збирає десятини, дав був десятину через Авраама, бо він ще був у бедрах свого прабатька, коли Мелхиседек вийшов йому назустріч. Якби, отже, досконалість була через левітське священство, під яким народ одержав закон, то яка була б іще потреба являтись іншому священикові, по чину Мелхиседека, священикові, що не звався б по чину Арона? Бо, як міняється священство, мусить конечно мінятися й закон. Бо Той, про кого це говориться, був з іншого покоління, з якого ніхто не служив при жертовнику. Відомо бо, що наш Господь походить від покоління Юди, про яке Мойсей нічого не згадав, як про священиків. Це стає ще яснішим, коли на подобу Мелхиседека постає інший священик, який став ним не по закону тілесної заповіді, а силою життя нетлінного, бо Він прийняв таке свідоцтво: Ти священик повіки по чину Мелхиседека.

Коментар апостольського читання

«Ти – священик повіки за чином Мелхіседека». Мелхіседек з‘являється у Святому Письмі як покровитель Авраама і є праобразом Христа. Він був священиком і царем Салему (Бут.14,18).

В цивілізованих народів, які навколо оточували Ізраїль, священиче служіння часто звершувалося царем. Царю допомагало духовенство, яке мало свою ієрархію і як правило передавалося по наслідству, створюючи тим самим окрему касту. В часи монархії на царя були покладені деякі священичі обов‘язки, як наприклад у сусідніх народів (1Цар.13,9; 2Цар.6,13-17), цар приносив жертви і благословляв народ (2Цар.6,18). Але все ж цар був більше покровителем священства, як членом священної касти. Із зруйнуванням царства у 587 році до Христа відбувається і завершення опіки священства – царем. Священство стає релігійним правлінням народу.

У древній релігії жрець був служителем культу, охоронцем священного передання та віщуном. А в ізраїльській релігії священство виконувало два головні служіння: а) служіння культу; б) служіння слова.

В Новому Завіті свята Церква вважає, що духовні цінності Старого Завіту набирають своєї повноти лише в Ісусі Христі, який стає «єдиним священиком». Сам Ісус ніколи не називав себе священиком, бо завдання Христа полягало в іншому, більш ширшому та творчому контексті. Ісус називає себе Сином Чоловічим і тим самим чітко показує свою місію і завдання, користуючись священичою термінологією (Мр.10,45; Іс.53). Апостол Павло порівнює Христа з Пасхальним ягням (1Кор.5,7; Рим.2,6-11). Смерть Ісуса Христа для Павла – це найвищий вияв свободи, священство, яке потягає за собою жертву принесену Ним Самим.

Христос кличе до священства дванадцятьох, які несуть відповідальність за Свою Церкву. Надає їм деякі повноваження (Мт.10,8; 40; 18,18), зокрема доручає їм Святу Євхаристію (Лк.22,19). Для продовження своєї діяльності, ті у свою чергу наставляють відповідальних людей (Дії.14,23; 20,17). Це рукоположене служіння, або «службове священство» (ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція) слугує хрещальному священству. Воно є запевненням, що в святих таїнствах діє Христос через Святого Духа для Церкви. Місія спасіння Ісуса була передана апостолам, а через них їхнім наступникам. Вони отримують Святого Духа від Ісуса, щоб діяти в Його імені і в Його Особі. У такий спосіб рукоположене служіння є сакраментальним зв‘язком, який поєднує літургійну дію з тим, що говорили і чинили апостоли, а через них – із тим, що говорив і чинив Христос.

о. Іван Колтун

Євангеліє від Луки 2, 23-39

В той час принесли родителі дитя Ісуса в Єрусалим поставити Його перед Господом, як написано в Господньому законі: Кожний хлопець первородний буде посвячений Господеві. І дати жертву по сказаному в Законі Господнім: Дві горлиці або двоє голуб'ят. І ось був чоловік у Єрусалимі, якому ім'я Симеон. І чоловік цей, праведний і благочестивий, очікував потіхи Ізраїлевої; і Дух Святий був у ньому. І було йому обіцяно Духом Святим не видіти смерти перше, доки не побачить Христа Господнього. І прийшов Духом у храм; і коли родителі ввели дитя Ісуса, щоб їм довершити за Нього по законному звичаю, — а той, прийнявши Його на свої руки, і благословив Бога і сказав: Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по глаголу Твоєму з миром: бо виділи очі Мої спасення Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей: Світло на одкровення поганам, і на славу людей Твоїх Ізраїля. А Йосиф і мати Його чудувалися сказаному про Нього. І благословив їх Симеон і сказав до Марії, матері Його: Ось лежить цей на падіння і на востання багатьом в Ізраїлі, та на знамення протиріччя. І тобі ж самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки многих сердець. І була Анна, пророчиця, дочка Фануїлова, з коліна Асирового. Вона постарілась у днях багатьох, живши з мужем сім років від дівоцтва свого. І вона вдова, літ яких вісімдесят і чотири, яка не відходила від церкви, постом і молитвами служачи день і ніч. І вона, в той час підійшовши, прославляла Господа й оповідала про Нього всім, що чекали ізбавління в Єрусалимі. І як скінчилося все по Закону Господньому, вернулись у Галилею в місто своє Назарет. А дитя росло і кріпилося духом, сповняючись премудрістю; і благодать Божа була на Ньому.

Проповідь

"Ось цей поставлений для падіння
й підняття багатьох в Ізраїлі;
він буде знаком протиріччя"
(Лк. 2, 34)

Дорогі в Христі! Ще недавно святкували ми свята Різдва Христового. Лунали веселі колядки і привітання. Ще недавно ми переживали події, що нагадували нам гоніння Ірода за Ісусом.

Сьогодні, сповнені великого зворушення, прийшли ми до храму, щоб наново пережити подію, що сталася на сороковий день після народження Ісуса Христа.

Ото Мати Божа — Діва Марія і святий Обручник Йосиф з Дитятком Ісусом зближаються до Єрусалимського храму, щоб принести Богові Отцеві жертву за воплочення Єдинородного Сина Його. Йдуть вони туди, щоб досконало виконати закон Мойсея, згідно якого кожен первородний хлопець, що прийшов на світ, мав бути жертвуваний Богові.

А там — під дверима Єрусалимського Храму стояв інший чоловік, на ім'я Симеон, якого привело Провидіння Боже, щоб пророкувати про Сина Божого. Те Провидіння звістило йому, що не побачить смерти, поки не візьме на руки Спасителя Світу.

І ось наступає зворушлива мить зустрічі, наступає Стрітення — старець Симеон бере на руки Дитя і з сльозами на очах звертається до Нього: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед всіма народами; світло на просвіту поганам, і славу люду Твого — Ізраїля " (Лк.2,29-32).

Той незамітний старець за Божою волею, сьогодні стає вчителем великої події, пророком. Він підносить вагу тієї хвилини і пророчим духом сповіщає про дари, які приносить Христос з неба на землю. А цими дарами є:

•  Божий мир для одних;
•  пересторога для інших.

"Ось Цей поставлений для падіння і підняття багатьох..." — додає святий Симеон.

Великий то дар — спокій. Це той дар, який спонукав Симеона сказати: "Нині відпускаєш раба Твого, Владико, у мирі" . Чи може з нас хтось сьогодні так сказати як Симеон? "Дозволь мені померти сьогодні у спокої Господи". Ми ж нарікаємо на життя, але помирати не хочеться, віримо в життя загробне, але непевні як воно буде, віримо в Христа, але не шукаємо Його. Хочемо визволитися від життєвих клопотів, хвороби, болів. А те визволення може нам дати смерть, з переходом до життя вічного в Христі Ісусі.

Розумів це добре Симеон, що не знайде спокою на тій землі доки не зустріне в своєму житті Христа. Не знайдемо і ми, дорогі в Христі, спокою на тій землі в маєтку, господарках, багатствах, клопотах, розкошах і гріхах, доки єдиною головною метою нашого життя не стане те, щоб знайти і прийняти до свого серця Христа, як прийняв Його на свої руки Симеон. Тоді сміливо можемо сказати, що пророцтво Симеона: "Ось Цей поставлений для ... підняття багатьох ", — є сказане для нас.

Другий дар, який приніс Христос для нас на землю є пересторога. Про той дар старець Симеон пророкував так: "Ось Цей поставлений для падіння... багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя".

Тяжко нам зрозуміти як то добрий і милосердний Спаситель, що приніс мир і душевний спокій у світ, може бути для когось занепокоєнням. Як Той, що прийшов спасти світ, мав би когось погубити?

Але, на жаль так є. Христос об'явив нам свою науку, дав нам Святі Тайни, вмер за нас на хресті, але це не означає, що всі прийняли те, що дав нам Христос. Це не означає, що немає вже жодного грішника. І хоч Ісус святий і правдива його наука, однак по-різному сприймали її люди. По-різному про Христа говорили і говоритимуть. Одні — собі на спасіння, інші — на погибель. Апостоли з піднесенням закличуть: "До кого ж Господи, підемо? В Тебе є слова вічного", — зате фарисеї скажуть: "Має біса і несамовитий, чому Його слухаєте?" Чи ж не збулося пророцтво Симеона?

Народився Христос, — небо радіє, пастирі витають, а Ірод скаженіє. Іродові прийшов Христос на загибель.

Ісус навчає, народ горнеться до нього, спраглий слова Божого, а фарисеї сичать: "Покажи нам знак з неба", — і ніяке Слово Боже не зворушує їх. Фарисеям прийшов Христос на погибель.

Ісус сідає з апостолами до Тайної Вечері. Умиває їм ноги, дає їм своє тіло і кров. А Юда вдає невинного і виходить, не щоб плакати, але, щоб продати Христа. Юді прийшов Спаситель на погибель.

Ісуса засуджують на смерть. Роз'ярений натовп кричить: "Розіпни його!" Для них прийшов Христос на погибель.

Христос на хресті розіп'ятий, а дехто сміється і зневажає Його. Нещасні, що прийшов їм Христос на згубу.

Так сповнюється пророцтво старого Симеона. І нині так продовжує сповнятись це пророцтво, бо і нині приходить Христос одним на спасіння, а іншим на погибель.

Церква Христова проповідує Божу науку, роздає Святі Тайни. Одні сприймають ту науку близько до серця, спрагнені слова Божого, спішать до Церкви, шукають Христа у Святій Сповіді, у Святому Причастю, а прийнявши його до свого серця, як єдине джерело свого заспокоєння, з радістю співають Богові хвалу у Святій Літургії, у молитвах своїх. І коли щоразу частіше приймають Святе Причастя, тим більше хочуть, Його у собі затримати, тим сильніше спокій Божий панує поміж ними. Таким-то прийшов Спаситель на піднесення душі спасіння. Чимало сьогодні і таких людей поміж нас, що переймаються світовими добрами і його втіхою. Насправді не мають спокою в собі. До Церкви не йдуть, Бога не шукають. Єдине заняття в них — це бізнес, господарка, гроші; єдина втіха — горілка, розпуста, наркотики.

Чимало сьогодні Іродів, що проливають ріки невинної крові своїх дітей в абортах. Що руйнують своє подружжя в сварках, гріхові, зраді, що тримають зло на своїх ближніх. Багато і таких, що про Бога не думають, а навіть насміхаються з Нього і Його Церкви Святої. Чимало, дорогі в Христі, сьогодні фарисеїв, які є праведниками з лиця, перед людьми, а безбожники в душі, в серці. Вони хочуть, щоб Церква виглядала, так як вони того хочуть, щоб Бог служив їм, а не вони Йому. То власна гордість закриває їм очі, щоб не бачили, а вуха, щоб не чули.

Для таких прийшов Христос на погибель.

До кого ж належимо ми? Чи прийшов нам Христос на спасіння, чи може на упадок?

Нехай же сьогодні свято Стрітення буде зустріччю нашою з Богом, щоби одержати від Нього дар миру і спокою. А коли прийде хвиля нашої смерті, щоб ми разом із праведним старцем Симеоном могли сказати: "Нині відпускаєш Владико, слугу Твого за Твоїм словом у мирі ..." — і спокійно, і радісно зустріти Христа у вічності. Амінь.

о. Володимир Сайчук
"Сівач", лютий 2003 Ч. 2 (39) рік 5

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Господнього Стрітення храму Преображення ГНІХ, м. Львів.

13.02.2018р. Б. / Військовий капелан презентував книгу «Визвольна війна 2014 -… 1 рота»

Цими днями в селі Байківці Тернопільського району відбулась презентація книги «Визвольна війна 2014 -…  1 рота», автором якої є військовий капелан і священик УГКЦ о. Віталій (Богодар) Дзюба. 

У цій документально-аналітичній книзі описані історії подвигу українських воїнів Російсько-Української Війни, капеланів і волонтерів Байковецької об’єднаної територіальної громади. Правдиві, щирі розповіді захисників України доповнені численними фото їхнього бойового шляху на передовій РУВ.

Крім цього, у книзі подані численні аналітичні статті про характер і причини цієї Визвольної війни українського народу, обставини перемог і поразок у ній, а також про стратегії й перспективи її закінчення. На презентації, окрім воїнів РУВ і їхніх рідних, були присутні численні гості, які щиро дякували нашим героям за їхній вклад у порятунок України.

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.02.2018р. Б. / Глава УГКЦ: «Той, хто мав звершувати судочинство у Божому народі розумів, що він має бути образом і подобою Бога» (+VIDEO)

Сьогодні Святе Писання відкриває нам Бога, який не карає, а спасає! Всевишній дає нам добру нагоду подумати: а куди ж ми з вами ідемо впродовж нашого земного життя?! Зараз так часто людина відчуває себе загубленою. На жаль, багато молодих людей впадають у відчай через те, що гублять сенс свого життя. Адже вони не розуміють, а куди ж своєю життєвою дорогою вони прямують. Це також стосується й українського суспільства, яке вкотре опинилося на роздоріжжі!

Про це говорив у своїй проповіді Патріарх Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Божественної Літургії у Патріаршому соборі в Києві 11 лютого, у М'ясопусну неділю.

«Сьогоднішня неділя, яка називається М’ясопусною, безпосередньо впроваджує нас у дуже важливий та найбільш інтенсивний час року — в період Великого посту. Євангелист Матей описує нам сцену завершення історії світу. Дуже часто, коли ми читаємо це Євангеліє, то ми розуміємо, що це є сцена Страшного суду. Проте, з іншого боку, ми читаємо це як Євангеліє (Добру новину). Тому хтось може запитати: як розповідь про Страшний суд може бути доброю новиною? Що доброго у тих словах може бути для християнина, коли він чує про завершення своєї особистої історії?» — звернувся на початку своєї проповіді до вірних Блаженніший Святослав.

На думку Предстоятеля, часто у своїй уяві ми малюємо образ Бога, що карає. Однак часом наші уявлення є цілком неправильними. Насправді Небесний Отець у своєму задумі, коли покликав нас до життя, приготував для нас спадок — Царство небесне. Тож ми це Небесне царство покликані успадкувати так, як син чи донька успадковує багатство від своїх батьків. Потрібно пам’ятати, що не вічний вогонь був приготовлений для людини, а насамперед небесне спадкоємство! Ба більше, у Євангелії також сказано, що вічний вогонь приготовлений не для людей, а для диявола і ангелів його, а також для тих, хто добровільно стає слугою нечистого.

«Господь нікого не заставляє бути щасливим, бо Він кличе, приготовляє та дарує. А від кого залежить, який підсумок (кінець) ми почуємо на цьому остаточному суді? Від нас з вами! Можливо, ця сцена буде страшною лише тому, що все таємне — стане явним. Все те, що ми хотіли приховати (часом навіть від самих себе), на підсумку історії людства виявиться і ангелам, і людям!» — наголосив духовний лідер греко-католиків.

Він також зазначив, що Господній намір полягає у тому, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання Його істини. Саме від нашого вибору залежить та ціль, до якої ми йдемо у своєму власному житті. А як ми це робимо? Цими кроками є наші з вами діла та вчинки. Ми часто навіть не розуміємо наскільки важливими є наші діла. Ми є плодом своєї власної історії.

«Можна сказати, що сьогодні українське суспільство вкотре стоїть на роздоріжжі, вкотре стоїть перед вибором. З усіх сторін сьогодні лунають тривожні сигнали, що українське суспільство радикалізується. Люди не вірять, що існує справедливість, і часом самі хочуть її вершити. Вони не вірять у те, що у цьому світі може бути справедливий суддя, — аналізує актуальність сцени з Євангелія на сучасний лад Глава УГКЦ. — Ми всі знаємо про великі дискусії, які сьогодні відбуваються, щодо необхідності створення Вищого антикорупційного суду, реформування всієї гілки нашого судочинства. Проте в історії людства (зокрема в історії Ізраїлю) той, хто мав звершувати судочинство у Божому народі розумів, що він має бути образом і подобою Бога та розрізняти добро і зло. Проте ми сьогодні не зможемо відповісти на ці виклики, які стоять перед нашим суспільством, якщо не зможемо знайти свого власного особистого справедливого вибору!» — підкреслив проповідник.

На думку Глави Церкви, Господь приходить до нас і дає нам шанс. Потрібно зробити свій вибір та відгукнутися на запрошення Всевишнього — прийти до Нього та унаслідувати Небесне Царство.

«Починаючи Великий піст, сьогодні ми маємо ще один шанс розрізнити: куди ж я йду? Ми маємо вкотре виправити дорогу свої власних вчинків, маємо нагоду звільнитися від того, що збиває нас від покликання успадкувати Небесне царство. Тепер Господь засідає на престолі своєї слави у святій Тайні Сповіді не для того, щоб нас засудити, а для того, щоб нас простити і відкрити перед нами обійми нашого Небесного Отця!» — наостанок наголосив Блаженніший Святослав.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
• Глава УГКЦ: «Визнання нашого патріархату має велику місію – пояснити православним сутність служіння Папи Римського»
• Глава УГКЦ на зустрічі з послами G7: «Ми переможемо у війні з Росією, але час настання перемоги залежить від швидкості і якості реформ»
• Папа Франциск продовжив мандат Глави УГКЦ в Папській раді сприяння єдності християн

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

09.02.2018р. Б. / Традиційна проща Київської Архиєпархії до Тараса на Чернечу гору в Каневі відбудеться 10 березня

10 березня, в день спочинку Тараса Шевченка, відбудеться традиційна Проща до Тараса на Чернечу гору в місті Каневі, де спочиває Кобзар. Участь у прощі візьмуть духовенство та вірні Київської Архиєпархії УГКЦ.

Джерело:   Прес-служба Київської Архиєпархії УГКЦ