29.11.2017р. Б. / Жіноче чернецтво в умовах підпілля. Історія нескореної Церкви

Днями в УКУ відбулася лекція «Жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині (1946 – 1989 рр.)». Доповідачка с. Андрея Маслій із Згромадження сестер мироносиць, яка нещодавно успішно захистила кандидатську дисертацію, в якій проаналізувала здобутки та проблеми періоду підпілля УГКЦ, а особливо – часу легалізації релігійних громад в Україні вкінці ХХ століття. Окрема увага була зосереджена на внеску монахинь у процес легалізації УГКЦ на зламі 1980-90-х рр. та на особливості діяльності й формації монастирів протягом катакомбного періоду УГКЦ.

Перш за все, доповідачка звернула увагу на специфіку історичних досліджень та пошуку інформації, яка стосується згаданого періоду. Адже подекуди є суттєва різниця між матеріалами особистих архівів, куди також можуть належати листи, спогади, мемуари, записані свідчення, та документів з державних архівів. Особливо різниця між джерелами відчутна, коли мовиться про період переслідування релігійних громад представниками тоталітарного режиму. Наприклад, дослідниці доводилося зустрічати офіційні документи парт-органів, де було зазначено, що протягом 1946-1986 років до монастирів вступило всього лиш 16 новичок, у той час, як свідчення та записи монаших спільнот наводять інші дані – близько п’ятисот дівчат.

Ліквідація монастирів та покарання

Станом на 1946 рік в УГКЦ було дев’ять чернечих спільнот: Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, Сестри Чину святого Василія Великого, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, Згромадження сестер священномученика Йосафата, Згромадження сестер Пресвятої Родини, Згромадження сестер Мироносиць, Згромадження сестер святого Йосифа-Обручника Пречистої Діви Марії, Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської та Свято-Покровський монастир Студійського Уставу. Відкрите переслідування та процес «ліквідації» УГКЦ почався ще вкінці 1944 року. Для того, щоб закрити монастирі, російська влада розробила спеціальний план, який передбачав поетапну дію: спочатку збирали інформацію про монастир та кількість черниць в ньому, потім обкладали спільноту непосильними податками, в наслідок чого черниці були змушені погоджуватися на «укрупнення» монастирів, а згодом – на остаточну ліквідацію. Тут необхідно зауважити, що термін «ліквідація» стосується тільки офіційного місця перебування монастиря, тобто забирали приміщення. Натомість монастир як спільноту ліквідувати було неможливо, а тільки – ускладнити спільнотне співжиття та співслужіння. Відтак, черниці подекуди були змушені жити невеликими групами в різних домах.

«Можна сказати, що в першу чергу почали ліквідовувати жіночі монастирі на Тернопільщині. Там це було легше зробити, адже чернечі спільноти у тій частині Галичини були нечисельними. Вже у третій чверті 1946 року в доповідній записці уповноваженого Ради в справах релігійних культів у Тернопільській області І. Чирви своєму київському начальнику П. Вільховому у розділі «Про монастирі» прямо наголошувалося: «Уніатських монастирів у області немає, тому ніяких повідомлень не чекайте», — розповіла с. Андрея Маслій, додаючи, що вже у вересні 1950 року, за офіційними документами держслужб, було закрито останній жіночий монастир ГКЦ у с. Суховоля на Львівщині.

За підрахунками дослідниці, станом на 1950 р. близько 10% всього жіночого чернецтва зазнали тюремного ув’язнення та заслання. На той час 75 монахинь відбували покарання в таборах Сибіру та Середньої Азії. Серед тих черниць були: 27 сестер служебниць, 12 сестер св. Йосифа-ОПДМ, вісім монахинь Студійського Уставу та чотири сестри згромадження Пресвятої Родини. Терміни покарання були різними: від 20 років каторжних робіт до виселення із зазначенням «навічно». Каторжні роботи означали для жінок сплав лісу, рубання та викорчовування дерев, сільськогосподарські та санітарні роботи.

Цікаво зауважити, що навіть під час заслання монахині не втрачали надії на повернення в Україну. Про це свідчить промовистий факт, пов’язаний із похованням м. Моніки Полянської ЧСВВ, яка відійшла з життя 26 грудня 1951 р. у виправному таборі поселення Парца Зубово-Полянського району Мордовської АРСР. Як засвідчила с. Стефанія Процик ЧСВВ у інтерв’ю с. Андреї, до труни м. М. Полянської сестри навмисно «вкинули великий цвях», а також «для її розпізнання – до пальця її ноги прив’язали обвиті в полотно два камінці величиною яйця» (зі спогадів м. М. Смєльської). Таким чином намагалися зазначити місце поховання своєї настоятельки, щоб у майбутньому перенести тлінні останки покійної до України.

Під наглядом спецслужб

У період «хрущовської відлиги» деякі сестри почали повертатися з ув’язнення, тобто з’явилася надія на відновлення спільнотного життя. Проте на Батьківщині монахині зустрілися з наступними випробуваннями – вони не могли отримати прописки як «таборові бранки», а, отже, не могли влаштуватися на роботу, щоб себе утримувати. Майже всі чули однакову відповідь, мовляв, повертайтеся туди, звідки приїхали.

Та попри очевидні перешкоди монахині продовжували дотримуватися уставів. Вони намагалися жити разом в квартирах так, щоб не викликати підозри у сусідів. Домовлялися з греко-католицькими та з римо-католицькими священиками про літургії, які здебільшого були «хатніми» та «тихими». У Львові черницям вдавалося приходити на вранішні літургії до римо-католицької катедри Успіння Богородиці.

Навіть «на волі» монахині були під пильним наглядом Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, їх регулярно викликали «на розмови», або працівники КДБ та міліція приходили до місць проживання з обшуками.

Сестра Андрея Маслій пояснила, що органам влади добре був відомий поділ чернецтва в УГКЦ:

«У звітах уповноваженого, крім даних про місце проживання, праці, традиційно зазначалося, до якої чернечої спільноти належить дана особа: «василіянка», «йосифітка», «служебниця». У 1962 р. голові ради в справах Російської православної церкви при РМ СРСР В. Куроєдову в Москві було надіслано «Інформаційне повідомлення про хід виконання плану заходів Ради в справі ліквідації залишків унії», написане уповноваженим Ради по Львівській області М. Винниченком. Він повідомляв, що «монашого елемента на території області нараховується 421 особа <…> Уніатські священики опираються на монаший елемент і залишки груп монахинь Орденів «Василіянок», «Студиток», «Служебниць», «Св. Вінкентія». У Львові таких груп є п’ять, а в районах Львівської області діє 22 такі групи».

У службових записках регулярно доповідали про діяльність монаших спільнот, вказували точні імена та прізвища настоятельок. До цькування черниць вдавалися і радянські ЗМІ, де публікували «викривальні» статті про богопосвячених осіб, зрозуміло, що матеріали були сфабриковані, а головним звинуваченням, звичайно ж, була співпраця з українськими «буржуазними націоналістами».

До настоятельок спільнот або до окремих черниць могли підсилати агентів, яким інколи вдавалося втертися в довіру та діставати потрібну для спецслужб інформацію. Відтак, с. Андреї Маслій вдалося знайти матеріали справи, де містилися покази агентки «Жемчужини», яка була підіслана до настоятельки ЧСВВ м. М. Ісопенко і «зливала» інформацію протягом 1957-1958 років.

«У січні 1958 р. агент «Жемчужина» передала органам КДБ лист від М. Должицької, в якому в зашифрованій формі повідомлялося, що Генеральна настоятелька ЧСВВ м. З. Безушко з дозволу папи Пія ХІІ на посаду провінційної настоятельки всіх монастирів ЧСВВ у Галичині призначила м. Й. Ісопенко. 26 лютого 1958 р. начальник четвертого відділу КДБ у Станіславській області майор Свистун (ім’я не вказане) вніс текст листа, отриманого від агента «Жемчужини», в справу м. Й. Ісопенко: «Мама «Зіна» перебуває у нас на візитації. <…> через місяць чи два повернеться до татка. <…> Мама бажає, щоб «Юзя» всім допомагала. Не знаю, чи отримає вуйко Василій лист від мами про це. Дайте почитати цей лист вуйкові». Хоч лист був написаний дуже законспіровано, алегорично («мама» – архимандриня м. З. Безушко, «татко» – папа Пій ХІІ, «Юзя» – чернече ім’я м. Ісопенко – Йосифа, а вуйко Василій – о. В. Величковський), однак представники КДБ зуміли його розшифрувати при допомозі підісланих агентів», — проаналізувала документ с. Андрея.

Мусимо зауважити, що доповідали про діяльність підпільних монастирів не тільки агенти спецслужб. Через тиск та погрози органів КДБ до такої роботи були змушені «колишні уніатські» монахині та священики РПЦ.

Мученики – свідки віри

Катакомбний період УГКЦ можна назвати часом випробовування цієї Церкви, а саме — вірних, на міцність. Стійкість (а для спецслужб – «упорність») греко-католицького чернецтва та духовенства була прикладом незламності у вірі для тих, хто сумнівався, мученицьким свідченням для Заходу та української діаспори, і водночас – «бурхливою діяльністю ворогів народу» для тоталітарної влади.

Однією з найбільш відомих фотографій того періоду, яка була своєрідною першою ластівкою, що прорвалася крізь залізну завісу, стала знимка сестер Служебниць на засланні. У хроніці цього Згромадження в архіві Генеральної Курії в Римі, міститься така інформація: «З Галичини окружними дорогами прийшла до нас вістка про наших сестер, що караються на Сибірі. Прислали знимку, одягнені у ватованках, у хустинах, як старі бабуні: с. Омельяна Чоловська, с. Стефанія Павлишин, с. Єротея Караїсь, с. Йосафата Іващук, с. Леонія Мимохід, с. Фільотея Ковальська, с. Епістимія Возьна та с. Аверкія Маслюк».

Копії цієї світлини були розіслані по всіх провінціях з ініціативи генеральної настоятельки згромадження с. Єроніми Химій. Є спогади, що це фото в монаших колах вважали реліквією сестер-ісповідниць, які відбувають покарання за свою віру.

Повернувшись, «на волю» черниці з труднощами влаштовувалися на роботу санітарками, двірниками, деяким вдавалося працювати робітниками на заводах та фабриках. Порівняно легше було із пошуком роботи та навчанням тим монахиням, які розпочали чернече життя під час «відлиги», адже їхня формація відбувалася у посиленій конспірації. Інколи, щоб уникнути підозр, дівчата залишалися жити у своїх помешканнях, не переїжджаючи до чернечої спільноти, але регулярно навідуючись до неї. Були навіть такі випадки, коли самі сестри не знали, що дівчина, яка відвідує їх кожної неділі вже має облечини чи обіти. Інформацією могла володіти тільки настоятелька. Потрібно все ж наголосити, що навіть в катакомбних умовах зберігали усі етапи формації монахині: кандидатура, облечини, новіціат, прийняття тимчасових і довічні обітів чистоти, убожества і послуху.

Сестра Андрея Маслій зауважила, що навіть в умовах невпинного переслідування з боку влади, тотального контролю й частих обшуків, в деяких випадках вдавалося здійснювати неможливі речі:

«Так, 13 жовтня 1982 р. Іван Кучма зумів вивести з УРСР тлінні останки засновниці згромадження сестер Служебниць с. Йосафати Гордашевської і передати до генеральної управи ЗССНДМ у м. Рим. Сам І.Кучма за фахом був лікар-хірург, проживав на території Польщі. У 1979 р. прибув до Риму, щоб провідати свою родичку с. Павлу Шеремету ЗССНДМ. Під час відвідин сестри служебниці розповіли про своє бажання перевезти тлінні останки с. Й.Гордашевської до Риму, в чому І.Кучма вирішив допомогти черницям. З Польщі він написав листа до Л.Брежнєва, тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради СРСР, з проханням дозволити йому перепоховати «його видатну тітку Михайлину (світське ім’я с. Йосафати – О.М.) Гордашевську» в Польщі, щоб виконати «обіцянку, яку дав своїй мамі». У грудні 1980 р., як це не дивно, одержав позитивну відповідь. Однак тільки восени 1982 р. І.Кучма прибув у радянську Україну. Попри всілякі перешкоди, які ставила влада у Львові і м. Червонограді Львівської області в місці поховання с. Йосафати, І.Кучмі вдалося вивезти тлінні останки с. Й.Гордашевської спочатку до Польщі, а пізніше – передати Генеральній настоятельці спільноти сестер Служебниць до Риму, де сестра й була похована».

Сестри збиралися разом на капітули для обрання настоятельки та управи спільноти. А у 1957 році. о. П. Більо навіть вдалося заснувати нову чернечу спільноту – Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії (ЗСПЄ). Більші чернечі спільноти, такі як ЧСВВ, ЗСМСВ і ЗССНДМ, отримували допомогу з-за кордону через періодичні візити вищих настоятелів. Слід сказати, що розбудова структур підпільної Церкви в Галичині з середини 1950-х рр. була пов’язана передусім з іменами владик Миколая Чарнецького і Василя Величковського.

Вихід з підпілля та легалізація

Передумовою до відкритої діяльності УГКЦ була проголошена у 1985 році політика «перебудови» в СРСР. Тоді ж провісником легалізації Церкви стало оприлюднення 4 серпня 1987 р. заяви групи священиків і вірних під керівництвом владики П. Василика до Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ та генерального секретаря ЦК КПРС про вихід із підпілля. Цю заяву відкрито підписали чотири греко-католицькі монахині: с. Діогена Кулинич ЗССНДМ, с. Стефанія Городицька, с. Анастасія Плячок і с. Іванна Цебрин ЧСВВ.

Згадуючи ці події неможливо оминути увагою акцію голодування греко-католиків на захист своїх прав у Москві. Активними учасниками голодування були 20 черниць ГКЦ: ЗСПР – 12 черниць, ЗССЙ та ЧСВВ – по три черниці, ЗССНДМ – дві черниці.

У червні 1989 р. сестра ЗСПР Андрея Галина Стецевич написала відкриту заяву Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову про приєднання до голодування на знак протесту проти арештів греко-католицьких священиків. У заяві, зокрема, зазначалося: «Останнім часом посилились репресії проти УКЦ. Всі священики періодично відбувають адміністративні арешти. Я, сестра-монахиня УКЦ, підношу молитви до Господа і приєднуюся до голодовки протесту братів і сестер по вірі в надії на відновлення легального статусу нашої Церкви». На думку с. Андреї, навряд чи ця заява була передана безпосередньо М. Горбачову, але написання відкритого листа свідчило про відвагу й активну участь монахинь у боротьбі за легалізацію Церкви в СРСР.

Наймасовішим за кількістю учасників і своїм значенням у справі легалізації УГКЦ був похід вулицями Львова до собору св. Юра 17 вересня 1989 р., який приурочили до 50-тої річниці «возз’єднання» Західної України з Українською РСР. У акції, за різними підрахунками, взяли участь від 250 до 300 тис. осіб під гаслами свободи віросповідання для греко-католиків. Серед учасників були й  черниці. Сестра Андрея зачитала спогад про цю подію с. Володимири Дмитришин ЗСПР: «17 вересня 1989 р. я брала участь у поході за легалізацію нашої Церкви. У чернечій одежі була тільки я і моя рідна сестра, теж монахиня, с. Анатолія Дмитришин. Люди ще не бачили сестер у монашій одежі, хіба ті, які були в Москві на голодуванні».

Врешті-решт, під тиском акцій протесту в західних областях УРСР, що були підтримані міжнародною громадськістю, радянське керівництво 28 листопада 1989 р. легалізувало ГКЦ.

Підбиваючи підсумки свого наукового дослідження, с. Андрея поділилася статистикою та власними спостереженнями:

«Довгі роки заборони чернечого життя в радянській Україні вкрай негативно вплинули на розвиток чернечих інституцій УГКЦ. Однак жодна греко-католицька монаша спільнота так і не була ліквідована. Чернече життя в період нелегального існування з 1946 до 1989 рр., за нашими підрахунками, обрало близько п’ятисот осіб. Так, сестри Василіянки прийняли до своєї спільноти 145 нових членів, сестри Служебниці – 60 осіб, сестри Пресвятої Родини – 69 осіб, сестри Милосердя св. Вінкентія – 30 осіб, сестри св. Йосифа – 32 особи, сестри Євхаристки – 48 осіб, сестри Мироносиці – 24 особи, сестри Фатімської Богородиці – 24 особи, сестри свящ. Йосафата і сестри Студійського Уставу – по 20 осіб.

Натомість легалізація поставила монастирі перед новими викликами: повернення монастирських приміщень, організація спільнотного життя в монастирях, відновлення катехитичного служіння тепер вже не тільки для дітей, але й для молоді та старшого покоління, відкриття новіціатів та реєстрація чернечих спільнот як релігійних організацій».

Вивчаючи історію жіночих чернечих спільнот у Галичині протягом 1946-1989 років, можна простежити, що греко-католицькі монахині підтримували активну діяльність катакомбної Церкви та не залишалися осторонь суспільних процесів, які передували відродженню ГКЦ в Україні. Вони продемонстрували не тільки вірність християнським моральним цінностям, але й втілили ці прописні істини в життя своїм служінням надії посеред, здавалося б, безнадійно атеїстичного та секуляризованого суспільства.

Ніна ПОЛІЩУК

 

Джерела:   risu.org.ua

Воїни Христа Царя

28.11.2017р. Б. / У поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль

Андрій Зелінський — штатний капелан бригади морської піхоти. 38-річний священик Української греко-католицької церкви, він понад 11 років свого життя задовольняє духовні потреби українських військових. А розпочав він цю шляхетну місію ще 2006-го спільно з гуртом молодих капеланів в Академії сухопутних військ у Львові. Від початку путінської агресії проти нашої країни він — активний провідник пасторальної діяльності у війську на передовій Російсько-Української Війни. Отець Андрій провадив своє служіння в підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому, авдіївській промзоні, Широкиному та Водяному. Уже два роки він — душпастир морських піхотинців. Проте моя цікавість до цієї персони значно глибша, аніж написання оповідки про капелана на війні. Андрій Зелінський має напрочуд цікаве й актуальне бачення формування ідеологічно-духовного фундаменту війська.

Аби читач краще осягнув масштаб світогляду та освіченості капелана морських піхотинців, зауважу, що отець Андрій пізнавав філософію в коледжі St. Basil College (Стамфорд, США), богословську освіту здобув в університеті Pontificia Universita Gregoriana (Рим, Італія), а політологічну — у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». А ще він — один із натхненників розбудови Української Академії Лідерства. Це програма особистісно-суспільного розвитку, основний елемент якої — десятимісячний формаційний курс для випускників середніх шкіл, базований на цінностях та вихованні лідерських рис і навичок. Андрій Зелінський націлений на те, щоб сформувати й утвердити у війську як систему сучасну філософію воїна — нескореного, нездоланного, вільного й завжди вірного. А для цього потрібно вселити дух-стрижень у кожного бійця та офіцера. Священик не тільки вчить, як бути ініціативним, упевненим, відповідальним і вірити в перспективу та перемогу на шляху до мети. Він напрочуд діяльний. Чималої прихильності серед військових капелану додало те, що він зголосився разом із морськими піхотинцями здобувати право носити чорний берет. З бійцями, які тримали оборону на підступах до Маріуполя, капелан долав усі належні випробовування, щоб потім заслужено надівати морпіхівський берет.

Лідерство як філософія воїна

Андрій Зелінський на добу приїхав у Київ із розташування бригади, щоб присвятити цей день лекціям і зустрічам. Дещо змарнілий через активний графік, він знайшов вечірньої пори шпарину в часі для спілкування в одній із кав’ярень на Хрещатику.

— Чим ви, отче, наразі живете? — запитую в співрозмовника по тому, як ми нагрілися кількома ковтками кави.

— Я опікуюсь розвитком етосу (узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки. — Авт.) українського воїна. Звісно, він сповнений певними елементами воїнської романтики, що приваблює, захоплює дух, — відповідає капелан.

— Які існують особливості, власне, капеланського служіння в морській піхоті?

— Це подвійне завдання, адже там капелан покликаний дбати не лише про духовні потреби окремих вояків, а й про дух самої морської піхоти. Коли ми говоримо про етос звитяжця, то маємо на увазі цінності, чи, якщо хочете, Кодекс честі, які зрештою впорядковують його особистісний розвиток, взаємини у військовому колективі, формують типаж, здатний жити й боротися заради Перемоги. Тобто це філософія воїна, яку насправді нашим Збройним Силам так і не вдалося згенерувати за чверть віку.

Андрій Зелінський диференціює військовослужбовця та воїна. Перший, на його думку, є особою, яка виконує умови контракту, закону, а другий — це тип характеру. Він вважає, що морська піхота найближче підійшла до бажаного прояву ціннісного розвитку.

— Наша армія наразі має чудових людей, знаю багатьох особисто. Але це військо, яке тільки зводиться на ноги, нарощує «м’язи» та бойову потугу, — каже він. — Змушений констатувати: поки що війську бракує душі. А його душею є лідерство. Тільки воно з пересічного громадянина сформує воїна — цілісно й ціннісно. Так само твориться живе військо. І не даремно у світі саме морська піхота є природним середовищем, колискою для розвою військового лідерства.

Формування філософії воїна-лідера є одним із першочергових завдань для наших Збройних Сил сьогодні. Віднедавна в цьому процесі помітну роль відіграють капелани, завданням котрих, як на мене, є турбота про дух воїна та війська. І це не заміщення, як декому видається, функціоналу командирів чи фахівців із морально-психологічного забезпечення. Капелан дбає про сокровенне — людяність. Людина в однострої, відчуваючи в собі людяність, ефективніше виконуватиме завдання за призначенням. Їй легше орієнтуватися в ціннісному полі в умовах гібридної агресії.

Отже, треба створювати механізми, які впливатимуть на трансформацію рис українського суспільства. Навіть у радянський час армія виконувала функцію соціалізації або інтеграції в суспільство. У незалежній Україні вона втратила цю здатність. Військо є своєрідною школою життя, навіть ініціації. Тому варто повернути сприйняття війська як середовища, де гартують людей, які не вміють віддавати себе на поталу обставинам, бо зорієнтовані винятково на перемогу. Армії потрібно повернути й втрачену здатність бути своєрідним соціальним ліфтом: натепер бачимо лише початок процесу.

— Ви бачите не просто функціонал капелана, а й функціонал, що має впливати на дух цілої системи. На якому етапі ця система нині перебуває? Чи ми тільки розпочали пошук її необхідних компонентів?

— До мене не раз зверталися волонтерські організації, які добре усвідомлювали, що армія потребує чогось значно більшого, аніж матеріальне забезпечення. Ідеться про ідеологію. Це питання надактуальне, і тут іще неоране поле роботи.

Фундаментом будь-якої соціальної системи є три складові: її елементи, зв’язки між ними й правила, за якими відбувається взаємодія. Якщо ведемо мову про ЗСУ, то елементом у цій системі є особовий склад. Військове лідерство — це термін, який почасти не розуміють і якого навіть бояться деякі представники військового командування, адже в радянському минулому, та й пізніше, це визначення майже не звучало як слід. От і сьогодні в ЗСУ узвичаєно ведуть мову про управління, рідше — про менеджмент. Але лідерство — це більше. У морській піхоті відомий механізм лідерства, латиною він звучить як Ductus exemplo — керівництво власним прикладом. Лідер у цьому розумінні не лише той, хто веде, а й той, хто може опанувати хаос і безлад життя та бою зокрема.

Другий елемент системи — зв’язки, які мають існувати на базі нової ціннісної моделі, що потребує унормування та подальшого розвитку, ефективного функціонування в умовах різноманітних внутрішніх і зовнішніх викликів.

— Що робити з ініціативою, особливо знизу, в армії?

— Особливо від представників старшого покоління не раз доводилося чути, що ініціатива в армії — річ, яка нерідко спричиняє покарання. Принаймні так можна перекласти відомий вислів із російської. Заборона виявляти ініціативу, брати на себе відповідальність призводить до стагнації, унеможливлює прогрес, перспективи розвитку. Це своєрідна ментальна диверсія з минулого, яка сьогодні нам лише додає біди. Ініціатива в армії повинна бути контрольованою та керованою, інтегрованою в певні загальні завдання підрозділу, частини, роду військ тощо. Так, це підконтрольна річ, але вона має бути як різновид особисто-свідомої відповідальності воїна-лідера.

Отець Андрій переконаний: треба зробити ще надзвичайно багато, аби досягти стандарту, за яким ЗСУ виховуватимуть вояків, що не бояться брати відповідальність на себе. Щоправда, справжнім проривом тут стали роки війни. Створилися умови для масового прояву саме лідерських рис тисяч воїнів.

Серед українців іще панує розуміння лідерства в такому радянському штампі, що лідер — це типово авторитарна особистість, яка перебуває в якомусь авангарді та за якою йдуть інші. Це зовсім не так. Ці штампи потребують заміщення на Доктрину військового лідерства в Збройних Силах. Це нормативний вимір душі армії, яка вже присутня в різних компонентах, проявлялася під час бойових дій, але його іще треба інституціоналізувати. Потрібен такий механізм, котрий дасть змогу воякові, який повертається в цивільне життя, ставати якісно іншою людиною, яка не чекає, що за неї держава почне налагоджувати її життя й долю. Це людина, яка не спостерігає за тим, як життя минає повз, а та, що не боїться брати відповідальність за себе, родину, колектив, країну. Саме ситуація бою, коли все, що в тебе є, — це твоя зброя, починаєш розуміти: життя твоє й країни — у твоїх руках.

Іще забагато українців чекають у сферах політики, економіки, безпеки якихось месій, — це марні сподівання й змарнований час. Україні потрібні люди не успіху, а саме Перемоги. Наша система виховання в сім’ї, школі та армії спрямована на корекцію особистості замість того, щоб указувати на реальні ресурси розвитку. Це її великий недолік. Армія має стати школою лідерства, коли здатність перетворювати можливості й виклики на ресурс стає буквально ментальною ознакою. Україна потребує Воїнів Духу, чиє гасло — «Не здаватися!». Ані в бізнесі, ані в освіті, ані в спорті, і, звісно ж, ані на полі бою за Україну.

— За роки незалежності ЗСУ, як і вся країна, заразилися вірусом корупції та бюрократії. Це не таємниця. Корупція — лише одна з найбільших проблем нашого суспільства. Ще одна велика проблема — це слабка людина в соціумі як результат, продукт пострадянської культури, що невтомно штампувала нездатних реалізуватися індивідів, які радше боялися власних мрій, аніж могли їх утілити. І в поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль. Військо існує для перемог! Воїн — особистість, яка живе перемогою: над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Перемог абстрактних не буває, кожна має власне ім’я, свій фактаж, притаманні характеристики й біографію. А як ми назвемо нашу Перемогу? Критично важливо вже нині сформувати покоління людей, здатних відчувати найменший смак перемоги, заради якого вони житимуть і боротимуться. Людей, які люблять себе долати — людей волі. У сучасній Європі або США вже мало говорять про сильну людину, — це пройдений етап. Нині мова про ціннісну людину. І нам потрібно здійснити подвійний ривок — створити себе та обігнати їх…

Геннадій КАРПЮК

Джерела:    na.mil.gov.ua

Воїни Христа Царя

27.11.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Ми живемо поруч, але не є ближніми, хоча можемо навіть ходити до однієї церкви» (+VIDEO)

Сьогодні ми маємо велику небезпеку у нашому суспільстві перетворитися на абсолютно чужих людей одне для одного. Тож як часто і чому ми відчужуємося від ближніх? І чи може людина, яка палає злобою чи ненавистю, таким чином подбати про свій народ?

Про це у неділю, 26 листопада, говорив до вірян Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії у Патріаршому соборі в Києві.

«Притчею про милосердного самарянина Ісус Христос нам пояснює, що нашим найближчим ближнім є наш Бог!» − пояснює Предстоятель сторінки Євангелія, в якому порушується важливе питання про те, хто є нашим ближнім. «Ми в Церкві повинні наближатися до потребуючих, їх зауважувати. Адже якщо Господь став для мене ближнім, то я маю стати ближнім і для того, хто цього потребує, хто в немочі, ув горі або навіть в небезпеці й смерті. “Роби так і будеш жити!” − каже Христос», − додає проповідник.

На думку Глави Церкви, уся наша релігійність нам ні до чого не послужить, якщо ми не будемо любити одне одного! Тому ця притча допоможе нам переоцінити наше духовне життя. «Сьогодні ми маємо велику небезпеку в нашому суспільстві перетворитися на абсолютно чужих людей одне для одного. Як часто і чому ми відчужуємося одне від одного? Бо ми закриваємося перед болем і потребою ближнього, не маємо на нього часу. Наше життя та інтереси є такими заповненими, що непередбаченого випадку в нас просто не може бути! Ми не маємо часу зупинитися і вислухати болі навіть того, хто мешкає з нами в одному домі. Ми живемо через стіну, але не є ближніми, хоча можемо навіть ходити до однієї церкви», − роздумує Предстоятель про виклики, які зараз виникли у взаєминах між людьми.

За його словами, Господь допоможе нам подолати цю спокусу і стати тією спільнотою, яка бере на себе тягарі одне одного.

«Якщо ми поглянемо зараз на наше суспільство, то побачимо багатьох таких, які видають себе за новоявлених месій, новоявлених законовчителів і тих, що хочуть спасти свій народ, але палають ненавистю! Скажіть мені, чи вони є для нас ближніми? Чи той, хто навіть до свого опонента, громадського або політичного діяча, палає злобою, зможе подбати про нас і наше майбутнє? − міркує Блаженніший Святослав про питання, які порушуються на сторінках Святого Писання, крізь призму та специфіку українського суспільства. − Бажаємо, щоб у нашому особистому виборі ми робили те, що буде будувати культуру життя в нашому народі».

Наприкінці свого слова Глава Церкви згадав також про трагічну річницю: 85-ті роковини великого Голодомору 1932-1933 рр. «Ми маємо ставати ближніми в нашій молитві для тих, кого невинно вбито в Україні, навіть тоді, коли ми є роз’єднані простором часу, коли ми перейняли у своє серце їхній голод і біль. Тож ця трагедія стає нашою власною. Лише тоді ми можемо перемогти смерть і будувати життя», − наголосив Предстоятель.

Блаженніший Святослав побажав, щоб заклик Ісуса Христа: «Роби так і будеш жити!» − став для нас заохоченням, надією, а відтак переконанням, що Бог є близько і Він є ближнім для нас, Він перебуває ближче до нас, ніж ми самі до себе.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

25.11.2017р. Б. / Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів (+VIDEO)

«Впродовж цих днів я заохочую всіх до молитви за невинних і голодом убитих в Україні, яких ніхто не оплакував, які не мали гідного християнського похорону, які були не відспівані у храмах», — такими словами звернувся до українців Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав, вшановуючи пам’ять жертв Голодоморів 1921-22; 1932-33; 1946-47 років.

Цьогоріч минає 85 років цього злочину проти людства, який вчинив комуністичний режим на родючій чорноземній українській землі. Блаженніший Святослав, а також і вся Українська Греко-Католицька Церква разом з українським народом вшановують пам’ять загиблих від голоду в 1921-22; 1932-33; 1946-47 роках і закликають до спільної молитви за невинних людей, які тоді постраждали.

«Своєю всенародною молитвою станьмо перед Господом в молитві за їхній вічний спокій! Засвітімо в цю суботу свічку пам’яті у наших вікнах. Нехай вона буде знаком нашої пам’яті, нашої молитви, нашої скорботи!» — наголосив Предстоятель УГКЦ.

На його думку, ми повинні докласти максимум зусиль, щоб подібні речі знову не стали дійсністю. «Ми пам’ятаємо для того, щоб запобігати. Ми говоримо про наш український біль на увесь світ для того, щоб подібні злочини проти людства більше ніколи не повторилися! Ми пам’ятаємо, а світ визнає! Нехай Бог упокоїть душі невинно загиблих, а нас усіх уздоровить від цієї рани і дарує нам мирне, світле, благодатне майбутнє. Вічная їм пам’ять!» — зазначив Глава УГКЦ.

Цими днями весь український народ та світова спільнота вшановує пам’ять жертвам Голодоморів 1921-22; 1932-33; 1946-47 років. В Україні та світі проводять різні жалобні заходи, які наголошують на тому, наскільки важливо не забувати ці трагічні сторінки української історії.

Нагадаємо, Голодомори — злочин геноциду проти українського народу, результат спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду у 1921-22; 1932-33; 1946-47 роках, що спричинили загибель майже десятьох мільйонів людей. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучними голодоморами не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про них будь-де згадувати.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

24.11.2017р. Б. / Звернення Конференції Єпископів РКЦ України з нагоди Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій

Дорогі Брати у Священстві!
Богопосвячені особи!
Возлюблені Брати і Сестри!

В суботу 25 листопада ц.р. відзначатимемо День пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій.

Поминаючи душі загиблих у геноциді мільйонів наших співгромадян, просімо у Бога прийняти їх до небесного дому Отця на бенкет любові і радості, без сліз, страждання і ненависті. Нехай спочивають у вічному мирі і ясності неба.

Молімо Милосердного Бога і за душі всіх тих, які дозволили злу і нищівній ідеології запанувати над своїм розумом, природним інстинктом збереження людського життя та пошаною людської гідності. Просімо Отця також про те, щоб Він оберіг наш народ і народи всього світу від тоталітарних режимів та небезпеки зверхності, нетерпимості, ворожнечі та ненависті до інших людей. Пам’ятаймо, що усі ми – діти одного Отця та брати і сестри у Його Єдинородному Сині Ісусі Христі.

З покорою і вдячністю споживаймо насущний хліб, сумлінно і чесно працюймо для блага наших сімей і Батьківщини, уміймо ділитися з тими, хто відчуває нестачу.

В єдності з усім українським народом у суботу 25 листопада запалімо о 16:00 свічку пам’яті та молімося разом до Небесного Отця в тиші наших сердець.

З Господнім благословенням
Львів, 23 листопада 2017 року
N 38/2017

Конференція Римсько-Католицьких Єпископів України

Джерела:    rkc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

23.11.2017р. Б. / 25 листопада у Кам'янському, до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33рр., відбудеться акція “Запали свічку пам’яті”

25 листопада у Кам'янському, до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33рр., відбудеться акція “Запали свічку пам’яті”.

Час проведення заходу: 

о 10:00  - Початок (приготування)
о 16:00  - Панахида за жертвами голодомору і запалення свічок пам'яті.

Місце проведення – біля хреста поряд з храмом Преображення Господнього, УГКЦ (пр-т Василя Стуса 1А).

Запрошуємо усіх бажаючих разом з нами помолитися за своїх рідних, родичів та українську націю.

Також там можна буде придбати свічки, образки тощо.

Джерело: Сайт парафії Преображення Господнього, УГКЦ, м. Кам'янське

22.11.2017р. Б. / У Львові розпочався перший в історії базовий курс підготовки військових капеланів

Протягом двох тижнів священнослужителів ознайомлять зі специфікою військової діяльності.

У Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного священики, які вже служать військовими капеланами Збройних Сил України, навчатимуться основам військової справи, а також матимуть змогу обмінятись досвідом служіння в підрозділах ЗСУ.

Впродовж першого тижня курсу в Академії його учасники ознайомляться з особливостями душпастирської опіки в ЗС України, також з ними будуть проведені заняття з національно-патріотичної, правової та психологічної підготовок й низки військових дисциплін.

Другий тиждень військові капелани проведуть у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, де в польових умовах візьмуть участь у практичних заняттях, які призначені для ознайомлення зі специфікою військовою діяльності. Це, зокрема, тактика, інженерна, топографічна та вогнева підготовка, тактична медицина. Усі заняття проходитимуть під керівництвом досвідчених викладачів та інструкторів Національної академії сухопутних військ.

Розпочався курс спільною молитвою в храмі святого Архистратига Михаїла на території академії, яку очолили Голова Синодального управління військового духовенства УПЦ Київського Патріархату владика Іоан (Яременко) та керівник Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ Єпископ Михаїл (Колтун).

Хоч самі священнослужителі не будуть навчатись застосовувати зброю, проте вони повинні зрозуміти особливості діяльності військових підрозділів, де виконуватимуть свої функціональні обов'язки. Слухачам курсу, на думку його розробників та організаторів, необхідно навчитись не лише надавати духовну підтримку воїнам, але й бути готовими врятуватись під час ворожого обстрілу, витягнути поранених з поля бою, надати їм невідкладну домедичну допомогу. 

Джерело:    Воїни Христа Царя

21.11.2017р. Б. / Собор св. Архистратига Михаїла

Собор св. Архистратига Михаїла

  * Коротка історія свята
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

Наш церковний рік це наче прегарна мозаїка, яку творять празники Господні, Богородичні та непроглядне число Мучеників і Святих. Осередок цієї величної мозаїки це Господь Наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-Паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: превеликий хор Ангелів і Святих. Св. Ангели це відвічний Божий хор слави, це Божа сторож і Божі слуги. Ангели сповняють також велику ролю у відкупленні людського роду.

Св. Церква, маючи на увазі велике значення Ангелів для Божої слави і нашого спасіння, в мозаїці церковного року присвятила осібне місце і на почитання Ангелів. Тут на першому місці стоїть празник – Собор св. Архистратига Михаїла і прочих безтілесних Сил.

Почитання Ангелів у Східній Церкві почалося ще в 3 столітті, а в 4 вже було загально поширене. Про це свідчить храм у честь св. Архангела Михаїла, що його збудував на передмісті Царгороду цісар Костянтин Великий (274-337). В цьому храмі за свідоцтвом історика Созомена було багато чудесних оздоровлень. На св. Літургії в часі проскомидії приписує наша Церква ставити осібну частину просфори в честь "Чесних небесних сил безплотних". У службі нашого Октоїха Ангелам є присвячений понеділок, перший день тижня, мабуть, тому, що Ангели це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче Божого престола.

Празник у честь св. Архангела Михаїла і других безтілесних Сил був установлений у 4 ст. Цей празник зветься собором тому, що цього дня Церква празнує собор - збір усіх безтілесних Сил враз зі св. Архангелом Михаїлом, а також собор - збір людей на землі для прослави небесних Сил.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Небесних воїнств архистратиги, молимо вас завжди ми, недостойні, щоб ви вашими молитвами огородили нас покровом крил духовної вашої слави, охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо: Від бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил.

Слава: Кондак, глас 2: Архистратиги Божі, служителі божественної слави, ангелів начальники і людей наставники, корисного нам просіть і великої милости як безплотних архистратиги.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 2, 2-10

Браття, коли слово, проголошене ангелами, було таке зобов'язуюче, що всякий його переступ і непослух приймав справедливу кару, то як ми утечемо, коли занедбаємо таке велике спасіння? Воно, спочатку проповідане Господом, було підтверджене тими, що його чули, коли Бог засвідчив знаками, чудами й різними силами, і дарами Святого Духа, які він роздає по своїй волі. Не ангелам бо підкорив він світ майбутній, про який ми говоримо. Бо десь хтось засвідчив, кажучи: Що таке людина, що Ти про неї пам'ятаєш? Або син людський, що Ти навідуєшся до нього? Ти вчинив його мало що меншим від ангелів. Увінчав його славою і честю. Усе підкорив йому під ноги. Коли ж усе підкорив під нього, то не лишив нічого, що було б йому непідкореним. Та нині ще не бачимо, щоб йому все було підкорене, а бачимо Ісуса, увінчаного славою й честю, за те, що перетерпів смерть, який на короткий час був нижче ангелів, щоб за ласкою Божою за всіх зазнати смерти. Годилось бо Йому, заради Якого все і через Якого все, що ввів багато синів у славу, стражданням удосконалити провідника їхнього спасіння.

Євангеліє від Луки 10, 16-21

Сказав Господь Своїм учням: Хто слухає вас, Мене слухає, і хто відрікається вас, Мене відрікається, а хто відрікається Мене, відрікається пославшого Мене. І вернулися сімдесять з радістю, кажучи: Господи, і біси повинуються нам з-за Твого імені. Він сказав їм: Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба. Ось даю вам власть наступати на зміїв, скорпіонів і на всю силу вражу, і ніщо вам не шкодитиме. Одначе не радійте тому, що духи вам повинуються, але радійте тому, що імена ваші записані на небі. В той час Ісус зрадів духом і сказав: Ісповідую Тобі, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від премудрих і розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було благовоління перед Тобою.

Проповідь

"Всі небесні Сили,

святі Ангели й Архангели,

моліть Бога за нас грішних".

Дорогі брати і сестри, наш церковний рік — це ніби гарна, чудова мозаїка, яку творять свята Господні, Богородичні та вели­кий сонм мучеників і святих. Осередок цієї величної мозаїки Гос­подь наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-Паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: незліченний хор Ангелів і Святих. Св. Анге­ли це відвічний Божий хор слави, це Божа сторожа і Божі слуги. Вони виконують також велику роль у відкупленні людського роду. Ангели — це найдосконаліші Божі сотворіння. Вони є чистими духами; у них є розум і вільна воля, але тіла в них немає.

Поки Господь Бог покликав до існування людину, то найперше створив Ангелів, а їx число безмірно велике. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де "тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла " (7, 10). А св. Іван Богослов у книзі Об'яв­лення пише: "Потім я бачив і чув голос ангелів багатьох навколо престолу і істот і старших; і було число їх — множини множин і тисячі тисяч" (5, 11). Сам Ісус Христос говорить про легіони Ангелів (Мт. 26, 53).

Спочатку всі Ангели були добрі і святі, і всі вони слухали Господа Бога. Та ось один з них Сатана, у великому щасті, якого він зазнавав, став гордим і зарозумілим та й забажав бути таким, як Сам Бог. За його злим прикладом пішли багато інших Ангелів. Вони виступили проти Бога й не хотіли Його слухати. Але їм спротивилися ті Ангели, що були вірні Богові й виступили з тими злочинними Ангелами до боротьби. На Небі почалася між ними велика боротьба (Об'явл. 12, 7). Добрі Ангели під проводом св. Михайла перемогли злих Ангелів. Гос­подь покарав злих духів і скинув їх у провалля вічних мук, що називається адом або пеклом, з якого ніколи не вийдуть, а добрих Ангелів Господь нагородив вічним щастям.

У пам'ять перемоги св. Михаїла та його добрих Ангелів над нечистими духами, — злими Ангелами, Свята Церква ще у 4-му столітті встановила свято, що називається Собор Архистратига Михаїла та інших безплотних Сил.

Св. Ангели мають подвійне завдання: стосовно Бога і стосов­но людей. Головне завдання Ангелів у небі — це вічно прослав­ляти Бога і ревно, і скоро служити Богові. Слово "Ангел" зна­чить посланець, вістун. Господь посилає Ангелів у наш світ, щоб вони відкривали людям його волю і про це ми маємо бага­то прикладів у Старому й Новому Завіті (Нов. 5, 13-16; 4 Цар. 19, 35; Дан. З, 92-95; Кол. 1, 16; Петр. З, 22; Сол. 4, 16).

Стосовно людей Ангели з волі Божої це наші опікуни. Кож­ній людині Господь дає Ангела Хоронителя (Пс. 90, 11). Він любить нас, піддає нам добрі думки, своєю молитвою помагає нам уникати злого і охороняє нас від нещастя. А що роблять злі Ангели? Вони, хоч і осуджені на вічні муки в пеклі, але до Судного дня ще є вільні і намагаються всіма способами нашкодити нам, людям, заманити нас до грі­ха. І не дивно. Вони ж злі духи, дияволи, їхня воля зла, їхні думки звернені тільки до злого, вони вороги Бога. І знаєте яким способом? Через згіршення — спокусу. Тому-то нині, щоб за­стерегти вас перед цим великим гріхом — розважмо з допомо­гою добрих Ангелів і св. Архистратига Михаїла — що це таке згіршення, який страшний це гріх, та як його оберегтися.

Що таке згіршеня? Згіршеня (спокуса) — діло, слово, пове­дінка, якою даємо нагоду або стаємо причиною морального упа­дку ближнього. Якщо подивитися об'єктивно на нинішній світ, на людей, на їхнє життя, то мусимо з болем серця визнати, що, мабуть, ніколи не було серед людей стільки згіршення та зі­псуття, як тепер. Не раз виникає думка, що люди зовсім забули про вартість людської душі та про страшну кару, яку Ісус про­голосив на всіх, що дають згіршення. Моральна гниль та зіпсуття розлились як води повені по світі і загрожують повним залиттям невинних душ та сердець доростаючої молоді.

З літератури, сучасного мистецтва, з театру, часописів, те­левізора чи радіо, із щоденних розмов при праці, у всіляких товариствах, на забавах — пливе масова, мутна і брудна хвиля згіршення. Вона затруює, найперше невинні досі серця і душі, а вони пізніше понесуть далі ту гниль, зіпсуття в щораз більші кола. Бо хто ж заперечить, що часом одна стрічка сороміцької пісеньки, одна сцена в театрі чи в кіно, одне нечисте слово — розбуджує погані прагнення і нахили.

Тому не дивно, що такий милосердний та лагідний Ісус Христос, про якого пророк пише, що "Він очеретини надламаної не доломить, і ґнота тліючого не загасить " (Іс. 42, 3) — видає на тих, що дають згіршення, страшну кару та засуд, кажучи: "А хто спокусить, одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утопле­ний у глибині моря " (Мт. 18, 6, 7).

Уявім собі чоловіка, що із запаленим смолоскипом прохо­див би села і містечка та, підкладаючи тут і там вогонь, пускав би з димом людські оселі. Якби він ще й величався своїми ділами, то скажемо: Божевільний! Чи ж не подібний до такого кожний, хто дає згіршення? Він також підкладає полум'я гріха та злочину під хатину душі свого брата, щоб знищити її, ще й не раз величається тим, робить із себе героя. Немов той Каїн, що виводить невинного Авеля в поле, нібито на молитву, а там несподівано вбиває його. Направду, сам сатана не вигадав би нічого гіршого, ніж роблять це люди-спокусники. А скільки згіршення викликають безбожні книжки та лжепроповідники. Вони явно говорять і вчать, що немає душі, що Христос не був Богом, що церква це чисто людська інституція, що немає пекла і т. п. Злочин тих людей набагато гірший, ніж звичайного розбишаки, бо цей може знівечити людині майно, за­брати життя, але не може душі вбити. Вони, лжепроповідники, в сто разів від нього страшніші, бо вбивають людські душі, нищать життя ласки, а з нею й вічне щастя. Дуже добре застерігає Хрис­тос: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі бо убити не можуть; а бійтеся більше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі" (Мт. 10, 28).

Возлюблені у Христі! А тепер подивімося на наслідки згіршен­ня. Воно псує не тільки одну людину, але шириться далі. Немов та хвиля від каменя, що його вкинено у воду, не залишається на одно­му місці, але ширшає, більшає, робить все нові кола, так і згіршен­ня дане одному, передається другому, десятому, а може навіть і по смерті той, хто спричинив згіршення, є в силі ширити мозольну отруту серед людей. А вина на кого спадає? Якщо підпаляч підпа­лить одну хату, а від неї займуться інші, хоч і проти його волі, чи відповідальність не спаде на нього. Так само із згіршенням.

Розважмо вкінці ще й про те, як тяжко направити згіршення. Дивіться! Злодій, що вкрав якусь річ, може її повернути, хто очорнив другого, відібрав честь, може, бодай частково, повернути відібрану честь, коли признається до вини і відкличе нанесену зневагу. Але що зробить той, що дає згіршення, як воно розбре­лось по світу? Впусти отруту до організму, чи зможеш її вивести?

Так, справді можна дуже легко в одній хвилині знищити щастя іншим, але направити цього людина не зможе й цілим своїм життям.

О, який страшний суд Божий чекає таких на тому світі! Як боляче прийдеться їм стати перед Найвищим Суддею, якщо в книзі життя виявляться сотні, а може й тисячі таких учинків, що ними інші згіршувались. Справді, краще було б прив'язати їм камінь на шию і пірнути в морську глибину.

Тому просімо сьогодні своїх Ангелів Хоронителів та їхнього Вождя св. Михаїла, щоби ми ніколи в нашому житті не ста­ли нагодою до згіршення, цього так страшного гріха, а, навпа­ки, з чистою совістю, з погідним лицем могли стати по правиці Справедливого Судді серед чистих Ангельських духів. Амінь.

о. Василь Дубецький
"Сівач", листопад 2003 Ч. 11 (48) рік 5

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону св. Архистратига Михаїла.

18.11.2017р. Б. / «Уперше в історії ми освятили меморіальний знак на честь жертв, які постраждали внаслідок Львівського псевдособору 1946 року», - Глава УГКЦ (+VIDEO)

У п’ятницю, 17 листопада, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав відкрив на Тернопільщині меморіал пам’яті жертвам псевдособору 1946 року, який є перший і єдиний в Україні. Посвята та відкриття меморіалу пам’яті жертв псевдособору відбувся в селі Мушкатівка Борщівського району.

На заході були присутні Митрополити Василь (Семенюк) і Володимир (Війтишин), владика Дмитро (Григорак), священики, голова ОДА Степан Барна, а також меценати, представники різних органів місцевої влади та мешканці села.

За словами Предстоятеля УГКЦ, ми повинні вшановувати тих, що були жертвами цієї події, яку організувала радянська влада в часи сталінського “кровожерливого” тоталітарного режиму. Це досить важливий знак, оскільки він на весь світ буде говорити правду про цю подію.

“Уперше в історії нашої Церкви і українського народу ми освятили меморіальний знак на честь жертв, які постраждали внаслідок Львівського псевдособору 1946 року. Чому це є така важлива подія? Насамперед, це пам’ять, яку ми сьогодні освячуємо і святкуємо. Бо сьогодні той час, коли ми, як українці та греко-католики, по крупинках збираємо свою церковну і національну пам’ять. Ми мало усвідомлюємо свою тотожність та ще раз перед обличчям нових історичних викликів питаємо себе і кажемо світові ким ми є”, - зазначив Глава Церкви.

На думку Блаженнішого Святослава, меморіал має про це говорити і говорити правду. “Навіть більше, внаслідок цієї насильницької ліквідації — цілої духовної країни, внаслідок насильницького знищення УГКЦ на її рідних землях наша Церква ціною власної крові засвідчила те, що вона є правдива Христова Церква”, - наголосив проповідник.

Він також розповів, що тисячі священиків, монахів і монахинь, сотні тисяч вірних УГКЦ опинилися в лабетах смерті і, не вагаючись, готові були віддати своє життя за свою віру, Церкву та народ. Результатом цього псевдособору були десятки тисяч жертв, які є скарбом і багатством і нашої Церкви, і нашого народу”, - сказав Блаженніший Святослав.

Відтак очільник УГКЦ наголосив на таких гіперважливих моментах, як пам’ять і прощення щодо “болючих” сторінок в історії нашого народу та нашої Церкви. “Ми згадуємо жертв Львівського псевдособору не тому, щоб комусь дорікати чи плекати ненависть до когось. Проте ми сьогодні навіть в екуменічному діалозі повинні говорити правду. Маємо говорити сучасною мовою, якою спілкується Католицька Церква з усім православним світом, що Львівський псевдособор є ніщо інше, як найбільший в історії ХХ ст. акт православного уніатизму. Що це означає? Насильно ліквідуючи, відриваючи від частини якоїсь Церкви за допомогою державної влади ціною людських жертв, ця Церква (тобто РПЦ. - Ред.) намагається зрости у своїй кількості і майні. Таку правду потрібно говорити, щоб навіть у розумінні з православним світом ми все ж таки казали правду. І це буде говорити цей пам’ятний знак. А ми пам’ятаємо, що треба прощати і лікувати рани”, - запевнив Глава Церкви.

Блаженніший Святослав наголосив, що ідея спорудження і навіть все те, що було пов’язане із її втіленням, не належить ані Церкві, ані органам державної влади, а виходить від громадськості, звичайних громадян-патріотів, які знають правду, про неї пам’ятають і цієї правди прагнуть навчати майбутні покоління.

“Те, що написано на меморіальному знакові, будуватиме: нашу свідомість, нашу українську і греко-католицьку тотожність, а також буде будувати вільну і незалежну Україну. У цій Україні, де всі ми разом православні, греко-католики, протестанти будемо любити одне одного, але також одне одному будемо говорити правду. Не будемо цього боятися. Адже каже Христос: “Пізнайте правду і правда визволить вас”, - переконаний Предстоятель.

Крім того, Блаженніший Святослав висловив слова глибокої вдячності всім тим, хто долучився до процесу спорудження такого меморіалу. “Ми просимо, щоб воскреслий Христос прийняв у свої вічні обійми всіх тих, які постраждали внаслідок цього злочинного акту, а також всім тим, які жили для Бога, за Нього віддали своє життя Господь дав вічний упокій у Небесному Царстві”, - сказав Глава УГКЦ наприкінці.

Додаток:

ДОВІДКА

Львівський псевдособор тривав з 8 по 10 березня 1946 року, не визнаний Ватиканом і скликаний у Львові згідно з планом КДБ СРСР із ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, ініціативною групою у складі трьох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Антонія (Пельвецького) як представників трьох єпархій Галицької митрополії: Львівської, Перемишльської і Станіславської. Оскільки жодного єпископа УГКЦ на цьому соборі не було, завдяки чому. Згідно з канонічним правом, Львівський “собор” був лише неканонічним зібранням. Саме тому як УГКЦ, так і вся католицька церква, вважають це зібрання псевдособором. Згодом учасники Ініціативної групи почали «закликали українське католицьке духовенство за прикладом „політичного з'єднання України з Росією“ переходити до з'єднання з РПЦ”.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

17.11.2017р. Б. / Коментар Митрополита Мечислава Мокшицького стосовно відзначення в Україні Різдва 25 грудня

Ми дуже дякуємо нашій державі і тішимося щодо цього рішення. Ми про це довго думали, багато розмовляли на різних рівнях. І оголошення 25 грудня вихідним днем - це велика радість не лише для римо-католиків.

В Україні є близько двох мільйонів римо-католиків, 4,5 мільйони греко-католиків, багато православних, також протестанти, - але Різдвяні свята завжди нас всіх єднають.

Ми святкуємо Різдво двічі - в західному та східному обряді. Тому радіємо тепер, що сьогодні Народження Христа єднає всі родини, адже особливо на Західній Україні маємо багато змішаних родин, також багато людей працює у Європі, багато молоді навчається.

До Львівської Катедри на Різдво завжди приходять численні знайомі, рідні наших вірних, представники влади, туристи з інших регіонів України. Тому Різдво в цей час наповнює серця багатьох людей різних обрядів і традицій.

Однак деякі наші вірні Латинського обряду в урочистість Різдва мусили йти на роботу, і в деяких парафіях треба було переносити служби на вечірні години, що не завжди є зручно.

Дякуємо, що відтепер Різдвяні свята, які є важливими у житті кожної віруючої людини, всі римо-католики зможуть відзначати у державний вихідний день. Тепер будемо всі разом святкувати, так як колись і було в Україні, і зможемо бути з нашими близькими, родинами, знайомими.

Тепер ми ще більше будемо відчувати святковий настрій у нашій батьківщині, в Україні.

+ Мечислав Мокшицький
Архієпископ Лвівський Митрополит

Джерело:  Воїни Христа Царя

16.11.2017р. Б. / Думки перед передріздвяним постом

Кінець осені знаменує прихід зими, а взимку, як всім відомо ми відзначаємо багато християнських свят. Одне із них є особливо велике, адже до нас прийшов Спаситель. Ми святкуємо Різдво Христове. Для християн це свято означає не просто прихід Месії, а й початок нашого спасіння. Саме з народженням Христа розпочинається нова ера, а ми отримуємо нову надію на те, що все ж таки, не дивлячись на нашу гріховність, ми отримуємо шанс повернутись до нашого Небесного дому.

Саме кінцем осені, а точніше 28 Листопада, ми входимо у час приготування до цього грандіозного свята. Початок Різдвяного посту не повинен викликати в людей остраху чи невдоволення. Навпаки, адже ми маємо час підготувати свою душу, серце і домівки до приходу Нашого Спасителя. Коли до нас приїжджають гості то ми обов'язково прибираємо у домівці, вимиваємось і витягуємо дорогу порцеляну, яку тримаємо саме для таких випадків. А тут прийде сам Спаситель, який повинен вистраждати і померти жахливою смертю задля того, щоб ми мали спасіння. Це не звичайний гість і зустрічати ми повинні його не звичайно. Треба розуміти, що насамперед, піст не є відмовою від м'яса чи молока, солодощів чи музики, розваг чи інших задоволень. Піст - це час, коли через відмову від приємних нам речей, ми маємо прекрасну можливість зблизитись із нашим Небесним Батьком, перепросити Його за наші провини, випросити миру і злагоди, процвітання і добробуту для наших сімей, родин і народу.

Історія Різдвяного посту бере початок ще у древній Галії, теперішній Франції. Тут з V ст. маємо згадки про підготовчий піст до Христового Різдва. Єпископ Григорій Турський († 594 р.) говорить, що святий Перпетій, єпископ Турський († 491 р.), починаючи від дня святого Мартина (11 листопада) аж до Христового Різдва постив у понеділок, середу й суботу. Собор Турський II (567 р.) приписує монахам постити кожного дня в грудні аж до Христового Різдва. Дещо пізніше цей піст переходить до Риму й Італії, а відтак до Англії. Різдвяний піст на Заході з часом отримує назву Адвенту, що з латинської означає прихід, тобто прихід Христа. Первісно назва Адвент означало свято Христового Різдва, а пізніше почало означати час перед Христовим Різдвом. У IX ст. перша неділя адвенту стає на Заході початком церковного року.

Тоді, як на Заході Різдвяний піст у VI столітті стає вже загальним, то на Сході під впливом Заходу він у той час щойно починається. Першу згадку про Різдвяний піст від 14 листопада подає Коптійський календар з VIII сторіччя.

Йоанові Постникові (582-595 рр.), патріярхові Царгороду, приписують такі слова: «Годиться, щоб миряни здержувалися від м'яса в дві Чотиридесятниці, це є піст святого Пилипа і піст святих апостолів Петра й Павла ». У IX ст. Різдвяний піст стає загальним на усьому Сході.

Часто люди не розуміють суті посту і доводять цю практику до абсурдів. Суть посту криється в тому, щоб принести, хоча б малесеньку, але самопожертву маленькому Ісусикові. Показати Йому нашу вірність і покору, підготувати наш дух молитвами, адже як кликати Спасителя в брудний, занедбаний будинок до пустого столу. Дбаючи про душу не варто забувати і про тіло, адже воно є храмом Духа Святого, а отже дбати про нього є прямим обов'язком кожного християнина. Не можна доводити піст до голодування. Якщо вам не дозволяє стан здоров'я відмовитись від їжі, то можна постити у інші найрізноманітніші способи. Важким гріхом буде голодування при гастриті чи інших хворобах. Також від посту звільнені люди похилого віку та діти, вагітні жінки та ті люди, які важко працюють. Відмовитись можна від перегляду улюбленого серіалу чи телепередачі, хобі та інших приємностей.

В часі Різдвяного посту варто якомога частіше брати участь у Святій Літургії, приступати до Святих Таїнств сповіді і причастя. Можете почати молитись вервицю, приділяти більше часу читанню Святого Письма чи духовної літератури. Варто примиритись із тими, кого образили ми чи з тими, хто образив нас. Передріздвяний піст є часом, коли ми повинні приділити час не тільки насущним проблемам, але і нашому духовному життю. Маленький Ісус ніколи не обділить тих, хто з готовністю і радістю зустріне Його і з чистим серцем поспішить привітати Його з днем народження.

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.11.2017р. Б. / Політкоректне замовчування як злочин проти суспільства

Жахливий злочин, який нещодавно стався в Техасі: вбивство 26 осіб і поранення 24 у баптистській церкві, сколихнув чи не цілий світ. Серед тих, хто висловив своє обурення з приводу цього людиноненависницького дійства та співчуття із жертвами та їхніми родинами, став і Папа Франциск.

Однак ЗМІ замовчали одну серйозну деталь: 26 річний техаський вбивця Девін Патрік Келі був проповідником… атеїзму. Цей «пророк» безбожжя не просто палко проповідував свої переконання. Він висловлювався про християн, виключно як про тих, хто «stupid» (хоча цей вислів у нас прийнято перекладати як «дурний», однак в англійській він має значно образливіше забарвлення).

Більшість ЗМІ просто зігнорували цей факт. Більшість ліберальної публіки так само. І це не дивно. Адже на всіх, крім християн, розповсюджується правило політичної коректності. Тому, з їхнього погляду, некоректно говорити про ісламський, індуїстський чи атеїстичний тероризм. Проте вони вважають цілком коректним висловлюватись про християн не інакше, як в стилі Девіна Патріка Келі, а особливо тоді, коли християни відважуються обстоювати своє право жити згідно з власним віросповіданням. Не слід забувати, що саме такі ЗМІ полюбляють розповідати про жахи християнського фундаменталізму та єврейського сіонізму, цілковито закриваючи очі на релігійну обумовленість ісламського тероризму.

І таку ж упередженість суспільству накидають як норму. Фактично ліберальні ЗМІ вказують суспільству на ворога, якого не існує, а з правдивого ворога стараються зробити невинне ягня.

Подібна ситуація складалася в Європі ще на початку ХХ століття. Ліберальні ЗМІ та ліберальні політики розповідали суспільству про жахіття монархічних режимів, про кошмари вигаданого церковного засилля, ба більше того – часто в унісон з крайніми правими твердили про всесвітню єврейську змову. Чим це все вродило? Історія не дасть збрехати. Більшовицькою Московією, більшовицькими заколотами в Баварії та Угорщині, більшовицько-анархічним переродженням Іспанії. У свою чергу перелякані більшовизмом народи Європи двома руками підтримали іншу форму лівого тоталітаризму – націонал-соціалізм та фашизм. Як наслідок, світ запізнав небувалий геноцид двох гілок вибраного народу Божого – християн та євреїв.

Складається враження, що народи Європи та Америки знову опинилися у подібній ситуації. Ліберали щосили роздмухують вогонь ненависті до християн та євреїв, знову ж таки, ховаючи все це під гаслами боротьби за все добре і прекрасне. І одночасно закривають очі на реальну загрозу від тих, хто ненавидить суспільства, збудовані на підвалинах юдео-християнського світогляду.

Яким шляхом цього разу піде історія, багато в чому залежить і від нас.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

14.11.2017р. Б. / «Владика Андрій Сапеляк казав, що майбутнє України кується на Сході», - сказав Глава УГКЦ під час похорону у Львові

“Східна мудрість каже, що коли хтось врятував одну людину, то врятував увесь світ; а коли людство втрачає одну людину, то втрачає цілий Усесвіт, — такими словами почав свою проповідь Блаженніший Святослав під час заупокійної Архиєрейської Літургії і додав: — Подібне відчуття сьогодні є в нас, що прийшли провести в останню путь найстаршого єпископа УГКЦ, ревного місіонера, великого патріота України та учителя української молоді — владику Андрія”.

Патріарх наголосив, що владика Андрій є “відкритим посланням Бога для нашої УГКЦ”, а також розповів про його основні та важливі моменти життя. Зокрема, пригадав, що колись покійний єпископ показував своє листування з Андреєм Шептицьким, яке зберіг з глибокого дитинства.

“На тій величезній території розсіяні десятки тисяч українців — вони, як ті вівці, які не мають пастиря. І ось той пастир збирає разом тих овець. навіть більше, створює нову семінарію і дбає насамперед про українську молодь на аргентинській землі. А відтак стає учасником ІІ Ватиканського Собору. Цікаво, що коли вперше зібралися єпископи і отці нашої Церкви, то зрозуміли, що між ними немає їхнього Глави. І владика Андрій разом з іншими владиками тоді заявив перед папою про переслідувану і мовчазну Українську Церкву”, — наголосив Предстоятель.

Крім того, Глава УГКЦ зазначив, що владика Андрій відіграв важливу роль у тому, що Аргентина однією з перших визнала Незалежність України. Завдяки його особистій зустрічі з тодішнім президентом Аргентини цей факт став можливий. “Коли він уперше отримав можливість приїхати до України, то неначе отримав друге дихання, бо зрозумів, що Церква воскресає і він повинен їй послужити”, — сказав проповідник.

Блаженніший Святослав акцентував свою увагу на тому, що часом владика Андрій Сапеляк мав унікальний пророчий дар. “Після завершення свого служіння в Аргентині та виході на канонічну емеритуру в 1997 році владика захотів повернутися до України. Проте він казав, що майбутнє України “кується” на Сході, а тим майбутнім є українська молодь на Сході... Тож він вирушає до міста Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, де починає проповідувати Боже Слово і працювати з молоддю, на яку українська влада і держава махнула рукою”, - промовив Глава УГКЦ.

Предстоятель підсумував, що сумлінна праця дала свої плоди і пошану, оскільки після Революції гідності в місті  Верхньодніпровськ одну з вулиць назвали на честь владики Андрія Сапеляка. Окрім того, покійний дбав про українських селезіан, адже він був одним із перших з Української Церкви, що вступили до цього згромадження.

Нагадаємо, що у вівторок, 7 листопада 2017 року, у катедральному соборі Буенос-Айреса (Аргентина) владика Даниїл (Козлінський), Єпарх єпархії Покрови Пресвятої Богородиці, духовенство, монашество та вірні попрощалися із своїм першим єпископом в Аргентині владикою Андрієм Сапеляком, який відійшов у вічність.

Біографічна довідка

Народився 13 грудня 1919 року в селі Ришкова Воля Ярославського повіту. Він був першою дитиною в українській селянській родині Михайла Сапеляка та Агафії Ярош і мав молодших братів та сестер: Василя, Емілію, Марію та Ярослава. Його батько мав тільки народну освіту. Однак в австрійському війську служив у чині підофіцера. Після закінчення Перемишльської гімназії Андрій вступив до Згромадження отців салезіан. 29 червня 1949 року був висвячений у священики. Вищу освіту здобув у Салезіанському університеті в Італії (Турин), факультет канонічного права.

1951 року організував у Франції Українську малу семінарію і був її першим ректором.

1961 року о. Андрія іменовано першим єпископом українських вірних у Аргентині, де він трудився 36 років.

Спочатку владика Андрій був іменований Апостольським візитатором для українців католиків в Аргентині, а після створення єпархії — Апостольським адміністратором Української католицької єпархії в Аргентині.

1968 року разом з владикою протопресвітером Борисом Арійчуком обраний до керівних органів Української центральної репрезентації в Аргентині.

1997 року повернувся в Україну. На 80-му році життя їде з пасторальною місією у місто Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, де працює до 2014 року.

У 2014 році переїжджає у м. Винники (Личаківський район м. Львова), де і проживав до останніх днів.

Помер 6 листопада 2017 року.

Владика Андрій Сапеляк відомий як діяч Вселенської Церкви: був членом комісії Східних Церков на II Ватиканському Соборі (1962—1966).

Джерело:        Департамент інформації УГКЦ