31.01.2016р. Б. / Ходою та панахидою франківці вшанували подвиг Героїв Крут та Героїв сучасності

У п’ятницю, 29 січня вся Україна вшановує сумну дату - 98 річницю безсмертного подвигу Героїв Крут.

Бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути та поблизу села Пам'ятне, назавжди увійщов в українську історію як символ самопожертви і любові до батьківщини.

Бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом Червоної Гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном з київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

Активісти патріотичних організацій пройшли сьогодні середмістям Франківська смолоскипною ходою до Меморіального скверу, де зібрались сотні містян щоб вшанувати 98 річницю подвигу Героїв Крут. Біля Хреста жертвам політичних репресій священики різних конфесій відслужили поминальну панахиду за душі героїв, а потім вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

По завершенню поминальних заходів, учасниками яких також були священики-працівники Молодіжної комісії Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, представники міської та обласної влади поклали квіти до могил загиблих воїнів АТО, Героя Небесної Сотні Романа Гурика та могил Січових стрільців.

Джерела:   ugcc.if.ua

Воїни Христа Царя

30.01.2016р. Б. / В окупованому Донецьку мітингували проти УГКЦ, називаючи її сектою (+VIDEO)

В окупованому Донецьку учора, 29 січня, біля Храму Покрову Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви в Донецьку (проспект Васнєцова, 2-б) провели мітинг проти сект. Як передає кореспондент «Новостей Донбасса», близько 500 людей зібралися біля храму, деяких привезли на автобусах. Багатьом з тих, хто прийшов на мітинг,  роздавали заздалегідь підготовлені плакати.

Мітингувальники заявили, що виступають проти сектантів, Греко-Католицької Церкви, яка, за їх словами, нав'язує людям ідею єдності з Україною.

Ініціатором мітингу виступила організація «Молода республіка», підконтрольна угрупованню «ДНР».

Напередодні член угруповання «ДНР» Сергій Кондрикінський, який очолює молодіжний рух, заявив, що діяльність сектантів на окупованій території спонсорує ЦРУ (Центральне розвідувальне управління США).

«Ми цим питанням займалися поглиблено, розглядали, як залучається молодь, яким чином її "обробляють" і звідки береться фінансування цих сект. Тут дуже чітко видно роботу ЦРУ», - заявив він.

Діяльність Греко-Католицької Церкви в Донецьку член «ДНР» назвав «підступами Заходу».

Джерела:   Новости Донбасса

Воїни Христа Царя

29.01.2016р. Б. / В Україні офіційно мають з'явитися капелани в лікарнях (Відео)

В Україні мають офіційно з'явитися капелани у лікарнях. Про це повідомив керівник Відділу соціальних питань Патріяршої Курії УГКЦ о. Андрій Нагірняк.

Джерело:   Воїни Христа Царя

28.01.2016р. Б. / Отець Михайло Дудар: "Я звершив обряд відходу душі і над Нігояном , і над Жизневським, ще до того, як вони віддали духа" (+AUDIO)

У програмі Захристія на Радіо Марія спілкувалися зі священником УГКЦ, отцем, який залишив глибокий слід в історії Революції Гідності, протоієреєм Михайлом Дударом.

- У кожному учаснику Майдану, я бачив свого сина, котрий помер раніше, - розповідає священник. - Я відчував потребу перебувати там. Майдан став способом мого життя.  Коли почалися події на Грушевського, я цілими днями ходив, спілкувався і підтримував хлопців, - продовжує згадувати отець Михайло. - Після наступу силовиків, в лазарет занесли спочатку пораненого Сергія Нігояна, а потім Михася Жизневського, я тримав їх за руки, і тихо шепотів молитви на відхід душі. Жизневського, я взагалі спочатку сприйняв за свого парафіянина. Саме головне, що розстріл цих двох хлопців, співпав з річницею смерті мого сина...я плакав, молився, і знову плакав, бо ще раз пережив біль батька, який втратив вже тепер двох синів...

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.01.2016р. Б. / Близькі до Бога, хоч і далекі від релігії

Цьогорічні різдвяні свята були для мене особливими, тому що святкував «не в царській палаті, а межи солдати», і на Святвечір була «перловка», а не кутя - та її солодило Дитя. Не було й інших страв, не було і важливіших справ, як тільки те, щоб сповіщати радісну новину, що народився Ісусик, тут, серед темного морозяного лісу, у незручному бліндажі, щоб в наших душах не було іржі.

У небеса линули «Бог Предвічний», «Темненькая нічка» і посміхалася Марічка - єдина дівчина у нашому батальйоні, яка, наче Вифлеємська зірка, просвітлювала темряву війни.

А далі тиша, яка спонукала бійців до роздумів про рідних і друзів, про радість, хоч в тузі, і мир, якого тут прагнуть усі…

Зранку мене розбудили краплі зі стелі в цім підземельному «готелі». На горі почалась відлига. То плакала земля, пускаючи сльози, наче співстраждала з нами усіма.

Старався не захворіти, щоб могти якнайбільше принести користі. Та і соромно було б так швидко занедужати…

Щоб захиститись від усякого зла, ми змайстрували хрест і встановили на місці шикування, щоб кожного ранку військовослужбовці могли дивитись на нього і отримувати полегшення у своїх терпіннях.

Літургії, сповіді і проповіді після шикування, в молитві за спокій, прохання… І так, помаленьку, ми дочекались празника Водохреща.

«Зараз батюшка Михаїл проведе обряд Водохреща», - сказав майор, і ми почали молитись, щоб Святий Дух зійшов на воду.

А далі кожного солдата торкнулась Свята вода, доторкнувся Господь, бо вони дуже близько до Нього, хоч і далекі від релігії.

Як на Різдво, так і тепер, ми з офіцером із позивним «Монах» їздили до усіх хлопців із нашої бригади, яка розкидана на десятки кілометрів. Дорогою жартував, що у нас монастир на колесах, в якому два монахи і послушник (водій). Вітав зі святами, голосив Слово Боже і намагався підбадьорювати наших воїнів світла.

Час минав і прийшов день мого від'їзду додому, відчув тут і смуток, і втому, і доброту вояків, з якими молився і їв та швидко подружився, бо вони справжні, чисті (хоча й у грязюці), в яких не побачив лукавства. Мовчки збирав речі та й  вони були не говіркими. Ми розуміли, що я повертаюсь, а вони мусять поки що бути тут.

Сидячи у поїзді, я дивився у вікно, немов чорно-біле кіно і, замість ліхтарів, мені ввижались втомлені очі наших солдатів, які надзвичайно вимучені чеканням та війною і дуже прагнуть якнайшвидше повернутися до своїх осель.

Маю надію, що ми ще зустрінемось, але вже не при таких обставинах. І якщо тут не вдасться, то надіюсь у Небесах, де наша вічна Батьківщина, яку вже ніхто не зможе у нас відібрати чи окупувати.

Військовий капелан о. Михайло Лехновський, ЧСВВ

Джерела:   osbm.in.ua

Воїни Христа Царя

26.01.2016р. Б. / Владика Венедикт відвідав парафію Пресвятої Богородиці – Володарки України (+VIDEO)

У неділю, 24 січня 2015 року, Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії звершив пастирський візит до парафії Пресвятої Богородиці – Володарки України (м. Львів, вул. Новознесенська, 34).

З проханням про архієрейське благословення та відкритими серцями зустрічали єпископа парафіяльна спільнота із отцем-парохом Зіновієм Хоркавим та о. Тарасом Гадомським.

«Подивімось на наше життя – ми бунтуємось, коли Бог хоче нас приготовити до вічності. І деколи Бог "підсмажує" нас через когось, правда? Деколи Бог дасть перчику через когось … Бог дає ці обставини у нашому житті, щоби нас змінити.  Мир і спокій приходить до нашого серця лише тоді, коли бачимо, що наше життя – це не випадковість, що кожну людину, кожну мить, кожну ситуацію Бог поставив з якоюсь метою. Може я не розумію чи не свідомий, чому це діється і відбувається, але дуже важливо побачити за цим Бога. Чому нам є спокійніше, коли в якійсь складній ситуації помолимось? Бо ми є з Богом і вже Божим поглядом, Божими очима сприймаємо ці обставини. І тому саме в Євангелії, Господь сьогодні каже, що блаженні значить благословенні і щасливі ті, що вбогі, що голодні, що плачуть, коли їх ненавидять. Тому що Бог через усе це перемінює! Попробуймо завжди побачити Господню присутність. Коли знову прийдуть якісь труднощі запитаймо себе: що Бог хотів мене цим навчити?»  – підкреслив у своїй проповіді архиєрей.

Завершився пастирський візит єпископа словами вдячності вірних, молитвою «Боже великий єдиний», спільною світлиною та концертом капели бандуристів.

Джерело:     прес-служба Львівської архиєпархії

25.01.2016р. Б. / Коли відсутнє правосуддя, Бог не благословляє державу

Популярність, яку осягнула промова відомого українського виконався Святослава Вакарчука на вручені йому президентом Порошенком ордену Свободи, просто неймовірна. До певної міри, це дійсно голос народу, який волає до влади. Фактично, співак зробив те, що мали зробити уже давно духовні, громадські та політичні авторитети нації. Мали, але не зробили. І не слід їм це брати за зле. У ситуації, в якій зараз є Україна, кожне слово людини, яка має суспільний авторитет, може стати іскрою, що здатна запалити вогонь процесів, зупинити які буде неможливо.

Для багатьох здається, що перед Україною все ще є безліч можливих сценаріїв розвитку. Насправді ж, сценаріїв залишилося лише два: або встановлення авторитаризму, або чергова Коліївщина. Влада вже настільки увійшла у роль, що очікувати будь-яких змін у її поведінці просто наївно і навіть безвідповідально. Тільки Боже чудо може спрямувати розвиток ситуації якимсь третім варіантом. Саме тому не слід забувати молитися за ситуацію в Україні щодня о 21.00, як до цього неодноразово закликали єпископи УГКЦ.

Також варто пам’ятати, що Бог за нас нашу роботу не виконає, адже Він шанує нашу свобідну волю. Він дає нам усі потрібні милості, але і ми мусимо з цими милостями співпрацювати. А тому слід не просто уважніше придивитися до ситуації в Україні, не просто шукати шляхів її вирішення, а спробувати віднайти її коріння.

Україна зараз постійно декларує своє прагнення розвиватися згідно з європейськими цінностями. Але, окрім декларативних загальних заяв, практично ніхто не потрудився перерахувати ці цінності. А навіть якщо й такі спроби є, то вони більше нагадують спробу видати голуб’яче яйце за перлину.

Без сумніву, фундаментом європейських цінностей є християнське розуміння особи, її прав і свобод. Без цього зрозуміти європейські цінності, навіть тоді, коли їх частина виродилась у вимоги узаконення гріха, практично неможливо. Серед європейських цінностей, до яких начебто так прагне Україна, фундаментальною цінністю є право, захищене правосуддям.

А в Україні правосуддя практично відсутнє. Якщо на це поглянути з перспективи Святого Письма, то можемо ствердити, що держава не виконує основної функції, покладеної на неї Богом. Святий Павло каже: «Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло. Тому треба коритися не тільки ради кари, але й ради сумління. Через це бо платите й податки, бо то службовці Божі, що лише того й пильнують. Тож дайте кожному належне: кому податок –податок, кому мито – мито, кому острах – острах, кому честь – честь.» (Рим 13,3–7).

Оскільки влада в Україні не виконує функції правосуддя, то тим тратить усяке право носити меч (монополія на насильство), збирати податки і мито (розпоряджатися спільними грошима громадян), отримувати від громадян честь і острах (бути легітимною і поважаною). А народ, який терпить таку владу і таку її поведінку, оскільки у своїй Конституції він перед Богом і світом засвідчив, що він – народ – є в Україні джерелом влади, також не виконує своїх функцій, покладених на нього Богом.

Якщо Бог делегував частину Своїх суддівських повноважень владі, а влада не виконує цих повноважень, то сподіватися на Боже благословення такого стану не доводиться. Тому варто зрозуміти, що без встановлення більш-менш справедливого правосуддя Україна тонутиме у хаосі, беззаконні та безвладді. Відсутність ж правосуддя – це корінь більшості суспільних негараздів в нашій державі. І якщо народ не усвідомить власної відповідальності за це, то очікувати позитивних змін в Україні – пусте марення.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.01.2016р. Б. / Гвинтики машини, що розвалилася. Глава УГКЦ ставить діагноз українському суспільству

Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви, розмірковує про хвороби українського суспільства, називає їхні причини і порівнює з недугами Європи.

"Руки, схрещені в замок на грудях, у психології означають спробу сховатися від несприятливої ситуації. Однак для священика цей жест неприйнятний", - каже Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ), у відповідь на прохання фотографа НВ скласти на грудях руки.

45‑річний Святослав Шевчук, відомий як інтелектуал і поліглот, майже п'ять років очолює третю за популярністю українську церкву — її парафіянами називають себе 5 млн співвітчизників. Він і справді отримав чудову освіту філософа-богослова в Буенос-Айресі, а потім у Римі, де навчався у знаменитому Папському університеті Святого Томи Аквінського. Наймолодший український предстоятель говорить багатьма мовами: крім рідної української володіє іспанською, англійською, польською, старослов'янською, російською, грецькою та італійською. При цьому веде підкреслено аскетичний спосіб життя: в оточенні Шевчука стверджують, що всі його пожитки вмістяться в одну валізу.

Главою Церкви він став з подачі свого попередника на цій посаді Любомира Гузара, якого часто називають українським моральним авторитетом і одним з найбільш гідних вітчизняних інтелектуалів. Через проблеми зі здоров'ям Гузар почав шукати наступника, і його вибір спинився на молодому священику з хорошим резюме та бездоганною репутацією.

Блаженніший зустрівся з НВ у своєму робочому кабінеті на території Патріаршого Собору Воскресіння Христового. Бесіда тривала близько години, і протягом цього часу Шевчук демонстрував доброзичливість, здатність висококласного проповідника точно добирати слова й уважно слухати співрозмовника.

Ми — суспільство, яке виходить з пострадянського періоду і переживає швидкий процес емансипації. Ми звільняємося від усього того, що можна назвати реліктом комуністичної системи. З усіма її хворобами. Коли ініціатива, свобода та індивідуальність кожного були нівельовані. Коли людина була гвинтиком великої машини. Уявіть собі трагедію гвинтика, коли машина розвалилася.

Але зате тепер ми проходимо процес усвідомлення власних гідності і свободи. Очевидно, що свобода завжди пов'язана з відповідальністю, й іноді у нас відповідальність кульгає. Зараз українське суспільство нагадує мені підлітка, який відкриває в собі нові сили і здібності свого організму, але до пуття не знає, що з ними робити. Цей процес дуже позитивний, але таїть у собі багато небезпек.

Європа теж деколи нагадує підлітка, який випробовує власні межі. Вона починає втрачати християнські корені, тобто забуває, на якому фундаменті стоїть. І це дуже небезпечно, вона ризикує втратити всі досягнення, отримані після Другої світової війни, такі ключові поняття, як демократія, мир і справедливі економічні відносини.

Якщо гідність людини більше не пріоритет і не основа державного устрою — це загроза демократії. Якщо європейське суспільство починає закриватися, очевидно, що його кордони завжди хтось намагатиметься порушити [і це загроза миру].

Прикро, що для того, аби виправдати ті чи інші терористичні злочини, використовується ім'я релігії або віри в Бога. Святість людського життя повинна бути фундаментом будь-якої спільноти, тим більше, коли ми говоримо про свободу і демократію. Але є інша складова: не можна насильно усувати релігійні прояви з суспільного дискурсу. Це може викликати дуже глибокий дискомфорт.

Цілком секуляризоване суспільство завжди буде стикатися з небезпекою, коли тим чи іншим способом замовчувані релігійні почуття дадуть про себе знати. Повага до релігійних почуттів людини повинна бути складовою поваги її гідності.

Я не згоден з тим, що світ стає менш релігійним. Я думаю, що змінюється спосіб прояву релігійності сучасної людини, виникають інші види її прояву. Згадайте СРСР. Я думаю, не було в світі більш секуляризованої моделі суспільства. Але культ Леніна і сьогодні має ознаки релігійного. Це сучасне ідолопоклонство, яке набуває ознак класичного релігійного прояву. Змінюються епохи, культури, але не змінюється природа людини, а людина за природою своєю істота релігійна. З іншого боку, ми спостерігаємо сьогодні, що кризи зазнає інститут церкви.

Але це теж не є чимось поганим. Просто настає час, коли церква починає осучаснюватися і шукати себе в нових обставинах.

В СРСР намагалися створити нову людину, гомо совєтікус, говорили, що релігія відімре і для неї не буде місця в новому суспільстві. Цього не сталося. Навіть така тоталітарна система, як СРСР, не могла знищити релігійне життя. Nil novi sub solemn — немає нічого нового під сонцем.

У багатому суспільстві людина впадає в ілюзію самодостатності. У неї благополучна життя, вона нікого не потребує — ні Бога, ні царя. Людина починає вважати сам себе маленьким божком, який усе може. Питання в тому, що всі багаті суспільства, які переживали такого роду ілюзії і не зуміли вчасно їх позбутися, зазнали краху й занепаду. Людина — не всемогутня. У бідних країнах, які тільки на шляху побудови справедливого суспільства, це розуміють краще.

Поняття довіри до церкви — дуже хитке і відносне. Бо питання в тому, на чому така довіра будується. Це раз. По-друге, що розуміє та чи інша людина під словом церква.

Цікавий факт: на останніх виборах всі кандидати-священики програли. Це ознака мудрості нашого народу. Слава Богу. Священнослужитель, який іде у владу, я б сказав, розходиться зі своїми місією та ідентичністю. Не голосуйте ніколи за священиків.

Ніхто з наших священиків не йшов у капелани, переслідуючи інші інтереси, крім пастирських. Повірте, церква ніколи не женеться за рейтингом. Церква не підігрує громадській думці. І ніколи суспільна думка не модифікує ті чи інші релігійні постулати. Наша церква — зі своїм народом, зокрема там, де йому складніше за все.

Часто саме наші парафії стають центрами волонтерського руху. Тому що соціальне служіння — один з видів богослужіння. Хоча ми усвідомлюємо, що багато волонтерів приєднуються до цього виду діяльності не з релігійних, а з загальнолюдських переконань.

Наші священики [на передовій] — вони поза структурою. У них статус волонтерів. І з цим пов'язана маса різних труднощів. У СРСР в армії були тільки політруки. Сьогодні в армії на священика дивляться як на маленького замполіта.

Те ж саме стосується і соціальних служінь. У нас нещодавно був випадок в одному з підрозділів Карітас — це благодійна організація, яка годує тисячі бездомних і допомагає переселенцям. Будівля, в якій це все відбувається, перебуває в державній власності, і кожен рік ми переживаємо всі [бюрократичні] труднощі, пов'язані з відновленням оренди.

А нещодавно нам підвищили оренду [її вартість] у десять разів.

Мені б хотілося, щоб у цих та інших питаннях держава і церква були партнерами або щоб держава хоча би не заважала.

Катерина Іванова

Джерела:   nv.ua

Воїни Христа Царя

22.01.2016р. Б. / У Скадовську молилися за загиблими захисниками аеропорту

20 січня 2016 року о 12.00 год. біля пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні на центральній площі міста Скадовська священослужителі українських церков відслужили панахиду пам’яті за загиблими героями -захисниками Донецького аеропорту.

Помолитися прийшли скадовчани, члени Скадовської самооборони на чолі із своїм сотником Володимиром Куріковим, голова Скадовської держадміністрації Віктор Турик та перший заступник міського голови Анатолій Розумний.

242 доби героїчної оборони аеропорту, долі його захисників у пам’яті скадовчан та всього українського народу. Сьогодні країною прокотилися заходи пам’яті героїв-захисників. Згадали легендарні постаті, їм присвячено експозиції Національного музею історії України «Аеропорт… Пекельна смуга».

Представником від Української Греко-Католицької Церкви на поминальному заході був декан Скадовського деканату протоієрей Володимир Цяпка.

У країні йде неоголошена війна, і такі акції засвідчують про те, що українці пам’ятають своїх героїв, пишаються ними і підтримують їх.

Доземний уклін мужнім героям “кіборгам” за героїчну оборону стратегічного об’єкту.

Джерела:  ugcc.od.ua

Воїни Христа Царя

22.01.2016р. Б. / У Києві переобрали голову та секретаря Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України

Вчора, 21 січня, в Центральному будинку офіцерів м. Києва відбулося перше в 2016 році засідання Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Українську Греко-Католицьку Церкву в Раді представляють керівник Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України владика Михаїл (Колтун) та його заступник о. Любомир Яворський (секретар Ради).

Учасники засідання обговорили важливі питання щодо співпраці Церкви та Міністерства оборони у сфері задоволення релігійних потреб військовослужбовців та у справах служби військових капеланів. Особливу увагу було приділено проблемам військового капеланства на передовій РУВ (в районах проведення т.зв. "АТО"), а також висунуто пропозиції щодо плану діяльності Ради на 2016 рік.

Ще однією метою зустрічі були вибори голови та секретаря Ради. В результаті голосування головою Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України було переобрано владику Володимира Черпака (УАПЦ), а секретарем – о. Любомира Яворського (УГКЦ).

Довідка:

Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах при Міністерстві оборони України. Діяльність Ради ґрунтується на засадах рівності, поважного ставлення до внутрішніх настанов і традицій усіх офіційно діючих в Україні релігійних організацій.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

21.01.2016р. Б. / Архиєпископ УАПЦ: "Русскій мір" можна розглядати як етап еволюції шовіністичної доктрини Кремля

Офіційна позиція Російської Православної Церкви припиняє влаштовувати навіть її колишніх речників.

Depo.Харків починає публікацію серії інтерв'ю, під час яких ми разом із громадськими авторитетами, політиками, діячами мистецтва та культури шукатимемо причини конфлікту в Україні та можливі шляхи примирення зі співгромадянами, котрі залишилися на непідконтрольній території Донбасу.

Першою в серії матеріалів пропонуємо вашій увазі розмову з архиєпископом Харківським і Полтавським Української Автокефальної Православної Церкви, професором, доктором філологічних наук Ігорем (Ісіченком).

- Доброго дня, владико! Як на Вашу думку, як взагалі міг статися такий конфлікт, жертвою якого стали основоположні принципи людського співіснування, добросусідства?

- Безперечно, існував зовнішній деструктивний чинник: російське сусідство та неоімперські амбіції Кремля. Але суспільний конфлікт провокувався і збереженим у посткомуністичній Україні авторитарним стилем мислення та управління, і відсутністю в нас культури суспільного діалогу. Змагання між носіями конкурентних політичних доктрин лише поглиблювало суспільні суперечності. Не було жодної загальноукраїнської політичної сили, яка б транслювала в суспільний простір переконливі доцентрові ідеї. Не декларувала, а саме транслювала своєю цілеспрямованою й послідовною стратегією. Дух конкуренції паралізував культуру партнерських стосунків.

З цим духом конкуренції пов’язана й риторика ненависті, що запанувала в українському інформаційному просторі. Пригадаймо засідання Верховної Ради, телевізійні ток-шоу, не говорячи про передвиборчі мітинги... Адже їхні учасники ніби змагалися в тому, як дошкульніше образити, принизити опонента! На жаль, вихідна ідея Революції Гідности: пошана до людської особистости, до особи ближнього, - так і лишилася чужою для діячів, винесених цією революцією на політичну поверхню.

- Однак ідеї, що об’єднують людей, існують і вони відомі загалу. Чому ці, здавалося б, такі прості речі, не були сприйняті, чому їх так важко виконувати?

- Пригадуєте "Animal Farm" ("Колгосп тварин") Орвела? Сьома заповідь тваринізму "Усі тварини рівні" там зрештою стала читатися "Усі тварини рівні та деякі тварини більш рівні за інші" ("All animals are equal, but some animals are more equal than others"). Англійський письменник, який пережив захоплення лівими доктринами, дуже точно визначив еволюцію комуністичного міфу. Життєвою метою пересічного громадянина СССР стало просуватися щаблями номенклатурної ієрархії до все більш і більш рівних за інших середовищ. Стимул був: закони, що існували для загалу, для кожного щабля все більше втрачали свою невблаганність.

Посткомуністичний світ успадкував таке ставлення до законів. "Нові еліти" вивищуються над загалом, демонструючи свою свободу від загальних правил. А подібне ставлення переноситься і на фундаментальні речі. Адже так влучно сформульована Орвелом заповідь радикально протистоїть суспільній доктрині Євангелія, яку визначив Сам Христос: "Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!" (Мт. 23:11).

Хтось обходить податкове законодавство, ховаючи в офшорах мільярди доларів. Інший прикриває контрабанду сигарет. Чийсь сусід висипає сміття в забороненому місці. Нахабний мажор збиває жінку на хіднику. А он бабуся самовпевнено простує через перехрестя, змушуючи водіїв різко гальмувати. Ми всі прийняли правила гри, за якими втеча від закону перетворилася на захоплюючий спорт. Часом навіть самодостатній, від якого ніхто не одержує вигоди. Єдина втіха – "Ось я який крутий!"

Саме слово "сепаратизм" походить від латинського прикметника "separatus" - окремий, відосібнений. Воно відображає прагнення відірватися від загалу, здобути собі особливий статус, право бути "більш рівним за інших". А підстави для цього безпринципний ідеолог завжди може відшукати.

- Слова, які плекали в українцях ненависть, дали сходи. В одній із церков – РПЦ – ці сходи, очевидно, найбільші. Як ви можете прокоментувати те, що релігія у питанні Донбасу була використана як один із елементів роздмухування конфлікту. Я маю на увазі так звану "Православну армію Донбасу" та антисемітські випади проросійських бойовиків.

- Ідеологічним підґрунтям для російської аґресії в Криму й на Донбасі була кілька років активно пропагована в храмах згаданої Вами конфесії теорія "русского мира", тобто спільного етноконфесійного простору, де б панувала православна віра й російська національна ідея.

Колись Микола Бердяєв дуже влучно помітив у ідеології "Москви – третього Риму" історичні корені російського більшовизму. А "русский мір" можна розглядати як наступний етап еволюції цієї націоналістичної доктрини. В її основі – ідея обраності окремого народу для особливої історичної місії. Ідея, несумісна з апостольським напучуванням про нову людину, взоровану на Христі, "де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!" (Кол. 3:11).

Навіть Сталін, знищивши перед Другою світовою війною майже всю Православну Церкву на підвладній йому території, раптом схопився за ідею "священної війни" й цинічно спробував 1943 р. перетворити легалізовану Російську Православну Церкву на знаряддя цієї війни. Сучасне керівництво Російської Федерації не поступиться Сталіну ані в жорстокості, ні в цинізмі. Тому й тепер для прикриття справжніх цілей аґресії використовується псевдорелігійний антураж і церковна риторика. А нині ще створюється видимість цивілізаційного конфлікту в селах, де громади РПЦ вирішили перейти в іншу юрисдикцію, як от у с. Птича на Рівненщині.

Скрізь, де є розмови про "русский мир", існує небезпека сепаратизму. І на Півдні, і на Волині, і на Закарпатті. Не забуваймо, що більшість церков східного обряду на Закарпатті належать до Московського Патріархату. А серед священників Московського Патріархату не бракує носіїв ідеології політичного русинства.

- Але ж яке символічне навантаження явища "Православна армія Донбасу"!

- Було б найпростіше вважати, що "Православна армія Донбасу" – це зграя безвірників, які використовують церкву у своїх інтересах так, як і жебраки, що ставлять біля себе іконку, коли просять гроші біля метро. Але, напевно, це спрощення. Я не виключаю, що серед найманців, які ідуть убивати "бандерівців" на Донбас, трапляються й релігійні фанатики, отруєні ідеями російського месіанізму.

- Як по-вашому, чи потрібен діалог для примирення із Донбасом? Де ми маємо шукати партнера для цього діалогу?

- Говорити про діалог як неодмінний круглий стіл, за яким треба посадити певні знакові постаті, - означає гранично спрощувати, якщо не профанувати, саму ідею національного порозуміння. Ми можемо самі, кожен на своєму місці, творити загальнонаціональний діалог, говорячи спокійно, впевнено, з любов'ю, переконливо. А найголовніше - говорячи правду.

Коли читаєш у соціальних мережах про загибель кількох воїнів на східному фронті, а в той самий день прес-секретар Генштабу озвучує оптимістичне повідомлення, що день минув без втрат, припиняєш вірити офіційним повідомленням. Коли починається переслідування політичних середовищ, які тримали на собі Майдан, а добровольчі батальйони оточуються реґулярним військом, це викликає зневіру, зокрема, в тих, для кого в Донецькій і Луганській областях поява добровольців стала знаком надії на визволення від окупантів.

Нічого не вдієш – головні партнери в діалозі з Донбасом наразі будуть віртуальними. Це потенційні слухачі, глядачі, читачі українських інформаційних ресурсів. Треба ще, аби ці ресурси запрацювали, стали доступними в Донбасі. І не тільки. Український учасник діалогу має викликати довіру. Цьому зараз шкодять низький професійний рівень інформаційних програм, їхня виклична тенденційність, нещирість. Дуже наївним є покладання на російську мову як засіб викликати довіру в східних українців. Ну хто всерйоз ставитиметься до пропагандистських декларацій політиків і журналістів, коли вони нездатні навіть опанувати власну державну мову?

- Хоч у нас також монологічне мовлення, однак у той же час дуже важко знайти, із ким говорити.

- Зараз ніхто з окупованих територій не зважиться відверто включитися в партнерський діалог. Люди там існують у іншій реальності. Ми мусимо її враховувати. І треба вчитися говорити, писати, публікувати повідомлення в Інтернеті, демонструючи своє розуміння й співчуття.

- Тобто це модель примирення?

- Може, не модель, а шлях до примирення. Шлях, розпочатий на Майдані. Ми всі повинні вчитися поважати іншу, відмінну від себе людину. Це надзвичайно складно. Але християнська любов до ближнього – це завжди виклик. Виклик нашим застарілим стереотипам і нашій егоцентричній картині світу.

- Чи можуть зарадити ситуації спільні символічні акти лідерів релігійних громад?

- Сьогодні важко сподіватися на спільні символічні акти з релігійними організаціями, котрі взяли на себе співвідповідальність за імперську політику господарів Кремля. Але історія не закінчується сьогоднішнім днем. Офіційна позиція РПЦ припиняє влаштовувати навіть її колишніх речників. Крім того, в Росії є й альтернатива РПЦ. Наша єпархія має малесеньку парафіяльну громаду в Москві, яку очолює отець Яків Кротов. Цей мужній священик займає абсолютно чітку і дуже жорстку антипутінську позицію. Для нас великою втратою була передчасна смерть його найвідомішої парафіянки Валерії Іллівни Новодворської, що стала символом стійкості російської опозиції. Але лишилися порядні, чесні росіяни, голос яких вагомий у їхній країні, хоч, може, нині й надто слабкий.

- Якщо ми собі не можемо знайти партнера для діалогу, для символічних актів, можливо, потрібно виконувати їх самостійно?

- Українські церкви намагаються це робити. Сам феномен присутності десятків українських капеланів на фронті є шансом до того, щоб солдати ставали носіями культури миру, а не війни. Бо дуже багато залежить від наших солдатів: від їхньої повсякденної поведінки, від їхнього ставлення до місцевого населення, їхньої стриманості. Унікальний взірець євангельської жертовності демонструють ось вже майже два роки українські волонтери.

- На завершення нашої розмови хотілося би попросити Вашої поради вірянам у день свята Богоявлення.

- Для нас усіх важливо зрозуміти, що жорстокий досвід розчарувань після першого й другого Майданів і кривавий досвід війни на Донбасі має сенс і як знак суворої, застережної Божої ласки. Бог вказує, до чого допроваджує нас прагнення вливати нове вино у старі бурдюки – будувати українську державу, не змінюючи засадничо суспільної психології та політичної культури.

Зберігаючи авторитарність мислення, демонструючи на кожному кроці неготовність до входження у громадянське суспільство, ми зберігаємо постійний вірус війни у нашому суспільстві. Було б надто просто твердити, що війну принесли на своїх багнетах російські окупанти. Війна народжується у наших серцях. Бо хіба до війни Донбас був українським, демократичним? Чи Крим? Хіба там не владарювали місцеві кримінальні клани? Хіба українська культура у нас займала гідне становище? Хіба церква або принаймні її протегована владою частина розвивалася як оздоровча сила суспільства, а не як інституція, що пристосовується до кон’юнктури і намагається використати її для своїх інтересів? Саме в цьому потужний сенс уроків війни для всіх нас.

Богоявлення для більшості східних українців - це день веселої гри, штовханини біля церков і ставків, але й прихованої віри в чудо: а раптом вдасться, напившись свяченої води, позбутися всіх життєвих проблем?

Звільняючись від цих примітивних уявлень, не можна втрачати віру в чудо. Адже чудом спасіння було наше з вами хрещення! Силою цього таїнства ми були звільнені з-під влади гріха. І кожне Богоявлення (або, як його ще називають, Хрещення Господнє) має бути нагадуванням про наші обіти, дані при одержанні цього чудесного дару. Ми – або від нашого імені хрещені батьки – зобов’язувалися по прийнятті хрещення наслідувати Христа, жити за євангельськими заповідями.

Суспільна місія християнина полягає в свідченні цього переможного способу життя. Свідченні сміливому, гідному. Не можна ховатися зі своєю любов'ю до ближнього. Не можна боятися бути добрими, лагідними, здатними прощати. Бо вміти бути добрим – це і є ознака мужності і готовності змінювати суспільство навколо себе.

Джерело:   Воїни Христа Царя

20.01.2016р. Б. / ”Спершу була темрява. І згодом була темрява. І холодно…” – о. Андрій Зелінський

Спершу була темрява. І згодом була темрява. І холодно…

У чайнику повільно підігрівається вода. Холодний вітер наскрізь продуває зруйновану дійсність. Хтось підкидує у пічку-буржуйку дрова та тріски. Ніч минає неквапно. Інколи дров не вистачає. Той самий хтось бере свого АКСа та сходить у темряву. Наколоти дров. Аби холод не став остаточним. Слова парують у наскрізь промерзлому темному просторі. Холодний зимовий дощ змиває залишки криги, протікаючи крізь зруйновані бетонні конструкції: у колись чиюсь кімнату, в холодну темряву, в одноразову пластикову тарілку з учорашньою кашею, у спальник і в берці – холодний зимовий дощ… Постріли – з темряви – ранять холодну ніч. Голодні миші нахабно догризають залишки чийогось спокою.

Прострелена темрява народжує морозний світанок. Холодно, порожньо, вітряно. Війна завжди холодна й темна – порожня… І лише чиясь усмішка – справжня людська усмішка – захищає цей зруйнований світ від остаточної звитяги холоду й темряви. Залишатись людиною на війні не легко. Нашим вдається!!!

Недавно якийсь голос по телебаченні сказав, що Донбас сьогодні бореться за свободу. Сумно сказав. Боротися за свободу від здорового глузду не можна: “перемога”, у такому випадку, означатиме поразку самої людяності. А вижити людині без людяності не вдасться: темрява та холод стануть остаточними.

Чайник починає закипати, парує та гуде. Із темряви доноситься відлуння пострілів. Миші нахабно точать холодний бетон. Холодно, порожньо, вітряно. Війна…

о. Андрій Зелінський у фейсбук

Джерела:     kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

19.01.2016р. Б. / Владика Венедикт (Алексійчук): «Богоявлення – це відхід від поняття «hard»

Цикл зимових свят – це час не тільки для родинних зустрічей, співання колядок та відвідин, але процес глибинного пережиття Бога, Який воплочується, а пізніше входить у води Йордану. Часто впродовж цих свят, а особливо в контексті Богоявлення,  ми дедалі більше звертаємося до традиції, до чогось матеріального. Скажімо, останній цикл свят для багатьох – це обов’язкова друга вечеря, щедрівки, а також традиційне освячення води. Натомість сама глибинність і важливість празника залишається по той бік медалі. Про контексти Богоявлення, важливість хрещення Христа у Йордані та нашому особистому житті говоримо  із єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, владикою Венедиктом (Алексійчуком).

– Преосвященніший Владико, у чому полягає головний контекст свята Богоявлення? Його символізм і метафорика?

– Разом із Воскресінням на Зісланням Святого Духа – це найдревніше свято у Церкві. Його почали урочисто святкувати від самих початків. До нас доходять свідчення очевидців тих подій. У ІІ столітті Богоявлення вміщувало у собі чотири, а то і п’ять подій із життя Ісуса Христа: Різдво Христове, поклоніння волхвів, хрещення Ісуса Христа, весілля у Кані Галилейській, а також часто згадували помноження хлібів. У всіх цих подіях Христос показав Себе як Бог, себто явив Себе Богом. У ІІІ столітті цей празник залишається у такому ж форматі, де згадуються перших чотири події. Проте вже тоді на перше місце виходить свято народження Ісуса Христа. У IV столітті ці празники розділяються. Сьогодні ми бачимо цю подібність, бо Різдво і Богоявлення – це літургійно майже ідентичні свята. І там, і там є строгий піст, напередодні служать Літургію святого Василія Великого та Велике Повечір’я з Литією. Головна суть Богоявлення у тому, що Господь явився людині. Якщо б ми зараз вийшли на вулицю і почали опитувати людей, то більшість сказала б, що Бог є, хоча кожен із нас по-різному осмислює Його. Більше, ніж дві тисячі років тому відбулося те, чого ми не можемо вповні усвідомити, – Бог став людиною, Господь явився людям. Той самий Бог, Якого шукали всі народи стільки часу. Це привілей для нас, християн, що нам дуже «пощастило». Не применшуючи інші релігії, можемо сказати, що у них люди шукають Бога, інколи навпомацки. А нам сам Бог явився.

– У західній традиції свято Богоявлення збігається із почитанням трьох волхвів – Каспера, Бальтазара і Мельхіора. У деяких державах празник супроводжується карнавалом. Чому у східній традиції ми все ж більше звертаємося до самої події хрещення Ісуса Христа?

– Ось ви, наприклад, маєте брата чи сестру. Вас усіх виховують однакові батьки, проте ваші світогляди – різні. Так само і у традиціях. Захід по-своєму розставив акценти, а схід – по-своєму. Наприклад, коли святкуємо зачаття Пресвятої Богородиці, то у східній традиції більший акцент на тому, що народила свята Анна – мати Богородиці – жінка поважного віку, у якої вже минув етап плідності. У західній традиції все ж сконцентрували увагу на непорочності зачаття. У цьому, на мій погляд, і є краса католицької-вселенської Церкви, де є зібрано стільки традицій. Інший приклад, ми ж не маємо одного тексту Євангелія. Є опис чотирьох євангелістів і вони мають свої суб’єктивні погляди, які переповідають про події із життя Ісуса Христа.

Східна традиція почерпнула чимало від єврейської традиції святкування тих чи інших біблійних подій, тому ми не просто пригадуємо, а переживаємо певні події в цю мить, які стались колись. Коли ми святкуємо якийсь празник, то він для нас є актуальним тепер. Наприклад,  ми маємо дискусію, чи казати «Христос народився» чи «Христос рождається». І та, і інша форми – добрі. Так ця історична подія сталась колись і одночасно Різдво ГНІХ є поза часом. Тому ті чи інші культурні традиції лише дають нам приклад різних досвідів пізнання Бога. Тому багатство традицій – неповторність Церкви. Як казав один християнський подвижник – єдність у догмах і різноманітність у традиціях.

– Знову-таки, коли розглядати подію Богоявлення, то у центрі, на мій погляд, факт хрещення Ісуса Христа. Чому Христос охрещується у зрілому віці, а не немовлям?

– Ісус Христос народився у єврейській традиції. У цій ментальності проповідувати і повчати про Бога міг той, хто вже мав тридцять років, коли вже був зрілою особою. Але це лише один з елементів оцього публічного виходу Христа. Другий штрих – хрещення від Івана як знак покаяння. Ісус Христос був безгрішним, але знову-таки Він входить у цю дійсність нашу, бо він прийшов викупити рід людський. У єврейській традиції умиття водою – це символ очищення. Сама вода – метафорика не лише тілесного, але і духовного очищення. Йоан хрестить людей, і сам Йордан стає отяжілим від гріха. Христос зі своєю святістю і безгрішністю входить у ці води, водночас очищуючи їх. Тому маємо глибинну символіку, − коли освячують воду на Йордан, то всі води освячуються. Своїм входженням Христос не лише очищує конкретно води Йордану, але весь Всесвіт, адже ми знаємо, що вода складає більшу частину всього на землі. А через цю освячену Христом воду преображується все буття, вся Вселенна. Тому в контексті Різдвяних свят маємо дві речі: перше – воплочення Бога, а друге – преображення Всесвіту, через подію хрещення Ісуса Христа.

– Дуже часто ми можемо почути від сучасної молоді, що батьки мене охрестили у віці немовляти, коли не було усвідомлення того, яку конфесію чи релігійну деномінацію обрати. Мовляв, якби шанс хреститись був зараз, вибір духовного життя був би зовсім іншим. Що можете сказати цим людям? Можливо сучасній Церкві справді варто переглянути певні моменти?

– Це не все так просто. У первісній Церкві справді спочатку хрестилися дорослі люди, які свідомо обирали віру. Пізніше почали хрестити дітей на основі віри їхніх батьків. Ваші батьки, наприклад, не запитували вас, чи виховувати Вас українкою. Чи могли вони виховувати вас без національної й мовної приналежності, а потім, коли б ви підросли, то самі змогли б обрати  для себе ідентифікацію? Ні, це абсурд. Але у цьому контексті теж можна сказати, що наші батьки «накинули» нам стиль життя і світогляд. Так само було з християнами. Дитина не могла по-іншому виховуватись, оскільки вона вже зростала у духовному середовищі. На жаль, у сучасному світі дещо змінились пріоритети. Він лише називається християнським, але на загал є поганським. Коли дитина насправді зростає у духовному середовищі, то для неї це не є щось новим, а, навпаки, − автентичним. Хрещення відбувається не в ім’я якоїсь конфесії, а Пресвятої Тройці. Навіть, коли людина хоче перейти з протестантизму у Католицьку чи Православну Церкву, то її не перехрещують. Безумовно, якщо батьки хрестять дитину формально, – це зле. Проте тут Церква не може відфільтрувати, кого хрестять формально, а кого справді впроваджують у християнське середовище. Я не впевнений, що хрестячись навіть у дорослому віці, людина зможе досконало і свідомо зробити свій вибір. Порівняйте свій духовний досвід впродовж п’яти років. Те, що ви знаєте сьогодні, – це більше, ніж п’ять років тому, але все одно недостатньо. У англійців є поняття «hard» і «soft». Думаю, що ми не можемо дотримуватись поняття «hard», де є тільки так-так і ні-ні. Проблема у тому, що ми, сучасні люди, є часто занадто інтелектуальними. У своїй голові, у своєму маленькому персональному комп’ютері, ми хочемо все вирішити і зрозуміти. Так цінність молодого покоління у зміні мислення, і у цьому є свій бонус, адже йде розвиток прогресу; проте ми маємо також цінувати попередній досвід. І Католицька, і Православна Церква пізнали, що хрещення дитини – важливе, щоб вона входила у цей простір духовної автентичності. З дитинства ми можемо входити у близькі стосунки з Богом через причащання Його Тілом і Кров’ю. Христос казав: «Не забороняйте дітям приходити до Мене». І тут, цим своїм формалізмом про хрещення у дорослому віці, ми насправді забороняємо дітям приходити до Христа. Я вбачаю ще одну проблему сучасної людини – це відсутність авторитету. Ми хочемо все так робити, як вважаємо за потрібне; проте не бачимо цих речей глибинніше, не хочемо користати з чужого досвіду. Тому саме Богоявлення – це відхід від поняття «hard».

– Якщо знов-таки повертаємось до Богоявлення, то бачимо у цій події також постать святого Івана Хрестителя, якого, зрештою, Церква почитає на наступний день після свята. Чому Господь обрав саме Івана для сповнення цієї місії?

– З людської точки зору ми говоримо, що Бог обирає когось для чогось. Господь кличе кожну людину для великої місії, але ми самі себе обираємо чи хочемо цю місію виконати чи ні? Як Богородиця, так і Йоан Предтеча через святість власного життя ставали ближчими до Бога, і тоді пізнавали яка їх місія і що є правдивим добром для них. Минулого року ми святкували ювілей Митрополита Шептицького, називаючи його Великим Андреєм. Але великим Митрополит Андрей  став, бо є великий Бог. Велич Бога може проявитися в кожній людині, в кожному з нас. Святі – це ті, які дали можливість цій величі просіяти у собі. Вони схожі до вітрил. Коли не дме вітер – це лише звичайний шматок матерії, але за умови вітру вони рухають корабель. Тому Господь не обирає лише Івана, бо Господь вибирає всіх, а Іван вибрав Бога, виконував Його волю.

– Владико, ми вже у розмові згадували про значення води на Богоявлення. Дуже часто, на жаль, можна поспостерігати за тим, як після освячення води люди намагаються якнайшвидше її зачерпнути, інколи порушуючи порядок. Так само напередодні Богоявлення тут, у західній Україні, ми маємо другу вечерю. І нерідко люди напередодні працюють так, що пізніше нема сил на те, аби бути у храмі. Чому все ж є оце неправильне розуміння певних речей, які перетворюються на культ, заступаючи своєю суєтністю щось величне?

– Гадаю, що потрібно постійно вчити людей бачити під поверхнею глибину. Коли хтось йде вулицею, то ми насамперед розглядаємо стиль одягу цієї людини, а вже потім, у спілкуванні, пізнаємо духовну сутність особи. Тому ви, журналісти, і ми, священики, маємо спонукати бачити у Богоявленні поза водою щось більше. Ми маємо відійти знов-таки від системи «hard», коли є присутність лише традиційності. Безумовно, так жити легше. Бо часто є свідомість, що за умови випитої води чи запаленої свічки можна щось отримати. Християнство є непопулярним у тому значенні, що тут нічого легкого нема; тут треба особисто змінитися. Гадаю, що із зовнішнім виявом віри не варто боротися, бо це важливо на початках. Однак варто вчити людей чому ми це робимо і яка суть всього цього. Бо люди, які у більшості прийдуть на йорданське водосвяття, – це  ті, які народжені й виховані в атеїстичному минулому, які не мали звичайної  катехизації. Тому завдання Церкви сьогодні – пояснювати, пояснювати і ще раз пояснювати. Треба багато повторювати, якщо хочеш щось донести. Що ж стосується приготувань напередодні, то якби я вам сказав, що сьогодні прийду до вас на вечерю, як би не просив, щоб нічого спеціального не готували, достатньо буде кави чи чаю, ви б мене не послухали. Думаю, що ці клопоти – це вже показ ментальності українців. Людина сама мусить усвідомити, для чого вона це все робить. Коли б ми приготували скромну вечерю, поділилися нею з бідними, самотніми сусідами, ввечері були у храмі – це більш важливо. Отож не варто з чимось боротися, важливіше показати інший шлях. У євангельській розповіді бачимо постать Марії і Марти. Христос не засуджує Марту, що вона робила зле; Він говорить, що Марія вибрала кращу частку, бо була біля Христа і знала, що і як має робити. Тому бажаю всім нам бути ближчими до Бога, бо саме тоді зможемо справді усвідомлювати що є добром для нас і для наших ближніх.

Юліана Лавриш

Джерела:    velychlviv.com

Воїни Христа Царя

18.01.2016р. Б. / Глава УГКЦ в Борисполі: «Місія християн у світі - бути голосом сумління свого народу»

Найбільшим рабовласником, який тримає нас у своїй неволі, є гріх. Він не дає людині бути свобідною. Зовнішня свобода ще нічого не означає. Людина насамперед повинна стати вільною у своєму серці. А звільнення від влади гріха і смерті приносить Той, хто буде хрестити не тільки водою, а й Духом Святим і вогнем.

Про це сказав патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав 17 січня під час проповіді у парафії Святих рівноапостольних Володимира та Ольги, що в Борисполі на Київщині.

Продовжуючи проповідь, Блаженніший Святослав додав, що кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустелі», яким є сумління: «Це момент, коли людина, у всій своїй наготі у своєму серці стоїть перед Богом. Той голос говорить правду про людину». Тож так важливо кожному не заглушати голос власного сумління.

«Ми знаємо, що Іван Хреститель, останній із старозавітних пророків, поплатився життям за свою пророчу місію. Адже безбожний цар стяв йому голову», - пояснив проповідник. Однак можна закрити уста пророкові, та не можна затулити уст Богові, який промовляє до серця і сумління кожного. Ще отці Церкви вчили, що кожен із нас, згідно зі сумлінням, буде суджений і виправданий. «Тому навчімося слухати «глас вопіющого в пустині» нашого життя і місії», - закликав він.

На переконання Глави Церкви, місія християн у світі носить пророче завдання: «Ми покликані бути голосом сумління нашого народу».

«Непросто сьогодні підіймати пророчий голос в нашій країні, - голос, який говорить правду, не йде на компроміс із злом, кличе в пустелі нашого життя та завдань у новому році. Людині не є все під силу, так само, як і святому Івану. Він не міг зробити з грішної людини святу, проте він міг покликати її до покаяння», - додав він.

«Бажаю, щоб ми жили за сумлінням і слухали Бога, бо Його голос надходить через голос нашого сумління, Церкви та Божого слова. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Той, хто приходить і визволяє, є серед нас. Відновлення, відродження нашої землі й народу є плодом хрещення Духом Святим, який ми повинні проголошувати в суспільстві», - сказав Блаженніший Святослав.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

17.01.2016р. Б. / Бог живе на фронті

Бійці РУВ (Російсько-Української Війни або т.зв."АТО") і військові капелани стверджують: дуже часто головною зброєю на передовій стає молитва.

«Був у нас на базі один солдат, якого всі називали Невіруючий Міша. Затятий атеїст, він постійно ходив із Біблією у руках та висміював її. Однак уже після другого обстрілу Міша напам’ять знав «Отче наш», «Вірую» та «Богородице Діво»… На війні усі вірять Богові. Бо більше немає кому», – каже івано-франківський боєць Лев Василик.

Бог ніколи не підводив

У художніх фільмах часто показують сцену, коли в героя, який помирає, перед очима пропливає ціле життя. Так само відбувається на полі бою, переконує Роман Сметана, демобілізований солдат з Івано-Франківська. «Коли мене важко поранили, в одну хвилину вмістилися всі спогади, – продовжує боєць. – Відчиняється стара рипуча шафа із запиленими сторінками твого життя. Виринають усі ті речі, плани, задуми, бажання, мрії, які ти завжди відкладав на потім. Перед очима з’являються люди, яких ти образив, а вибачення посунув теж на потім. І ось тут і зараз ти розумієш, що «потім», напевно,  більше ніколи не настане. Ти запізнився, хлопче. Тоді починаєш хапатися за останню рятівну соломинку – віру в небесну допомогу. Можливо, Бог передумає?»

Військовий капелан, координатор військових капеланів Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ отець Роман Залеський каже, що на передовій часто трапляються дивні речі. «Коли ми поверталися додому з РУВ, – ділиться власним досвідом священик, – довелося пройти пекельну путь. Смерчами і ураганами нас рівняло із землею, зусібіч обстрілювали, вісімнадцятеро хлопців полягли, а на великому хресті, який по черзі несли у руках, – жодної подряпини. Взагалі, свої найщиріші молитви я промовив саме на фронті».

Боєць Лев Василик наголошує на потужній силі загальної молитви, яка жодного разу не підвела вояків. «То був лютий обстріл, – пригадує солдат. – Вороги понад годину «лупасили». Смерть уже дихала нам в обличчя. Ми безпомічно засіли в бліндажі та уявляли, як це укриття стане нашою братською могилою. Тоді старшина зненацька наказав: «Усім молитися!» Молилися. Через 15 хвилин навколо стихло. Нападники раптово кудись зникли». Відтоді хлопці молилися під час кожного обстрілу – і Бог ніколи не підводив.

А ось снайпер, «кіборг» Микола Воронін навіть навчився використовувати Господню допомогу на фронті. Наприклад, писав у «Фейсбуці», що починається гостра бойова ситуація, і просив друзів з усієї України молитися за нього. За півтора року на передовій з бійцем так нічого й не трапилося. «Я постійно відчував, як Всевишній несе мене на своїх руках, – каже снайпер. – Наче ангельські крила виростали. Ти просто прямуєш уперед, і геть нічого не страшно».

«Воював із нами один атеїст, – додає Микола Воронін, – але він уже загинув. Так і не дожив до усвідомлення Творця».

Снайпер розповідає свою улюблену притчу про невіруючого багатія, який прийшов до мудреця і сказав: «Давай я дам тобі мільйон, а ти покажеш мені, де є Бог». На що той відповів: «Давай я дам тобі два мільйони, а ти мені покажеш, де Бога нема».

«Знав я одного військового медика із Києва, який стверджував, мовляв, ні у що не вірить, та висміював існування Творця, – розповідає капелан, отець УГКЦ Віталій Кузьмин. – Я його не став переконувати, бо Всевишнього не можна нав’язувати. Але десь через тиждень той солдат прийшов до мене і схвильовано запитав: «Коли в тебе Літургія? Я прийду. Напевно, на небі все ж таки хтось є». Лікар пояснив священику, що коли їздив на передову, аби роздати медикаменти, потрапив під лютий обстріл. Однак дивним чином урятувався, ба більше – переконував, що відчув на собі Господню руку допомоги.

Отець Роман Залеський згадує молодого десантника з Кіровограда, який дивом уцілів під час ворожої атаки: «У госпіталі поранений хлопчина хапає мене за руку, дуже хоче розповісти: «Батюшка, я там молився… На вервиці… «Отче наш». Питаю його, як саме молився. А той натхненно відповідає: «Отче наш, Отче наш, Отче наш, Отче наш…». Боєць пояснив священику: «Коли вирушав на фронт, бабуся просила мене молитися. Часто молитися. Постійно. Хоча вона так само казала і до війни. Але я відмахувався, мовляв, ще буде час, та поспішав на дискотеку. Коли нас «накрили» градами, я нарешті згадав про Бога, бабусю, невивчену молитву, бажання жити… Тому почав повторювати єдині два слова, які знав: «Отче наш». І там наверху мене почули».

«Коли говориш із Господом, слова не мають значення, головне – аби серце промовляло», – додає капелан. – Можливо, хтось скаже: «Отче, ви такі банальні речі розповідаєте». Можливо. Але я бачив і переживав це разом із ними. Ну ж бо, поїдьте туди самі, поживіть у військовому наметі, який кишить мишами, протримайтеся, коли холодно і голодно, навколо смердюча багнюка, коли пекельна спека і ми задираємо намет, аби в поранених не було пролежнів, спробуйте закрити хлопчині очі, коли він залишає цей світ, прикрийте пораненого солдата бушлатом, коли кров сочить і ціла автівка усередині залита кров’ю. Гадаєте, це банально?..»

Отче, навчіть молитися

Коли отець Роман Залеський приїхав у військово-польовий госпіталь у селищі Побєда, перше, що йому сказав командир, було: «Отче, у нас тут на війні невіруючих немає».

Щоранку, поки тривав лікарський обхід, капелан правив Службу Божу. Коли ж медики закінчували огляд поранених, священик починав свій обхід. Зазвичай він мав із собою малюнки, які діти з усієї України надсилали воїнам РУВ, крихітні Біблії, вервиці, хрестики, а в кожній кишені – ще й образки.

«Батюшко, навчіть молитися… Отче, дайте хрестик, бо свій загубив під час обстрілу. То не гріх?.. Помоліться за мене…». Такі щиросердні звернення Роману Залеському доводилося чути постійно, потрібно було по кільканадцять разів пояснювати та вислуховувати кожного бійця, проводити катехізацію. Каже, деякі хлопці навіть не вміли правильно скласти пальці, аби перехреститися. Що штовхало їх до Бога? Вони понад усе на світі хотіли жити.

Капелан пригадує: «Я казав: «Дорогі солдати, сьогодні я вкотре прийшов до вас, аби помолитися за вас. Так, як це роблять ваші діти, батьки, кохані, друзі… вся Україна. Чи ви би хотіли помолитися разом із нами? Кому важко підійнятися, може лежати, хто хоче, може займатися своїми справами чи навіть вийти. Кожен може вибрати собі малюнок, хрестик чи вервичку. Також я буду кропити свяченою водою». І ми молилися».

Іноді вояки, які на власному досвіді відчули Господню допомогу, казали: «Треба всіх примусити молитися!» Отець Роман заперечував: «Не можна в жодному разі. Натомість необхідно дати приклад цілющої сили молитви. І усвідомлення само прийде, адже там усі дорослі люди, які особисто знайомі зі смертю. Вони знають, скільки коштує життя».

За словами отця Віталія Кузьмина, переважна частина вояків на передовій є християнами, однак основна проблема багатьох полягає в їхній духовній хитавиці, марновірстві, нерозумінні істинного духа. «Наприклад, був один боєць, який на фронті постійно зловживав алкоголем, – пояснює капелан, – і вважав це нормальним явищем. При цьому солдат щиросердно просив мене дати йому іконку або хрестик. Я пояснював хлопцеві, що можу його обвішати всіма християнськими атрибутами, але якщо немає справжньої віри і твердої життєвої позиції, то нічого не допоможе. Це ж лише зовнішні речі, які не є сутністю віри».

Для укріплення віри бійців надзвичайно важливим є перебування священика на фронті. Багато вояків мають проблемні стосунки з Богом, бо ще в цивільному житті набули чимало стереотипів про церкву. «Священик на передовій – це вже для них було вражаюче, – розповідає капелан Віталій Кузьмин. – Ми разом і в ліс по дрова їздили, і воду носили, і пічки розпалювали… З часом хлопці розуміли, що цьому батюшці можна довіряти. Лише тоді приходили до сповіді, на духовні розмови».

Віталій Кузьмин зізнається, що на війні навчився самопокорі. «Іноді починав Службу Божу і дивлюся – нікого нема, – пригадує капелан. – Починають мучити страхи: а раптом ніхто з бійців так і не прийде? А це вже гординя, мовляв, ну, який же я священик, коли до  мене навіть на Літургію ніхто не хоче йти. А потім усвідомлюю: «Та хто я взагалі такий? Господь приведе всіх, кого треба». Тоді починаю правити Службу Божу і вже через 10 хвилин чую шурхіт позаду. Повертаюся, а там уже з десяток вояків стоїть. Так вчишся довіряти Творцеві й розуміти, що ти всього лише ручка, якою Всевишній виписує мудрість життя».

Боєць Лев Василик розповідає, що на фронті траплялися ганебні випадки, коли до вояків підсилали священиків-сепаратистів: «Ми не відразу викрили цю пастку, адже людину в рясі підозрюєш в останню чергу. Так звані «святі отці» приїжджали начебто відправити Літургію, а насправді – дізнатися точні координати, внутрішню обстановку і т.д. Наприклад, після одного з таких візитів уже через півгодини вороги нас дивним чином вичислили і влучно обстріляли. Або ще гірше – псевдосвященики погоджувалися відвезти солдатів додому у відпустку, а потім бідолахи потрапляли у полон. Тому на початках ми не дуже довіряли священикам. Серед них є такі ж продажні особи, як і чимало українських генералів».

Не вбий

Якось один солдат запитав у отця Романа Залеського, як під час війни пояснити заповідь «Не вбий». «Я не одного відправив на той світ», – безпорадно додав воїн.

Капелан, зазвичай, пояснює на прикладі архистратига Михаїла: «Чому він не подав руку люциферу? Адже можна було укласти мирну угоду, чи не так? Натомість архангел, не роздумуючи, змітав злого духа. У Євангелії пише, як Христос казав: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав із неба». А Давид не має гріха за те, що проламав Голіафу череп? Останній прийшов як завойовник і намагався загарбати чужий дім. Давид як уособлення божого народу захищався, бо став жертвою. То на чиєму боці Бог: агресора чи скривдженого? Боронити свою землю і народ є християнським обов’язком. Саме тому Господь сьогодні з Україною».

Коли військовий капелан Віталій Кузьмин приїхав на передову, перше запитання, яке почув, було: «Отче, ми багато вбиваємо… Бог нас простить?» На що священик поставив зустрічне запитання: «А якби був інший спосіб захищати рідну землю, ви би вбивали?» – «Ні…» – «Ну ось, ви щойно відповіли на свої сумніви і докори сумління». Коли солдат іде в бій, він не повинен відчувати ненависті, бо вона засліплює. Треба розуміти, що таким чином він рятує тисячі життів. Хтось мусить стріляти. «Я дякую їм, що вони виконують цю роботу за нас», – додає отець Віталій Кузьмин.

«Вбивство вважається гріхом, – міркує боєць Лев Василик. – Але так ми захищаємо свою домівку. Нехай на небі розсудять, де правда».

Щодо сумнівів у Божому прощенні отець Роман Залеський знаходить відповідь у молитві «Отче наш»: «…І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Зрештою, якщо людина кається, то Бог би навіть Іуду простив.

«Мене якось запитали, – продовжує священик, – чи я би зміг простити сепаратистові. Навряд чи, якби не пережив один переломний випадок на фронті. Якось у селище Побєда привезли з-під аеропорту поранених сепаратистів. Один із них, спітнілий, весь у болоті та крові, хапнув мене за рясу, вклякнув на коліна, зазирнув просто у вічі та простогнав: «Батюшка, прастітє. Мєня бєс папутал». – «Який такий біс? Генерал?» –  «Нєт, дьявал». Я побачив людину, яка усвідомила, що скоїла страшний гріх і щиро кається, бо знає – це кінець. Як би зробив Христос: розстріляв чи простив? Мені кажуть: «Отче, але кляті нелюди відрізають язики і вуха нашим солдатам, катують нещадно?» То що, ви хочете бути такими самими? Я – ні, бо я не варвар».

За словами отця Віталія Кузьмина, під час активних бойових дій, коли доводиться багато вбивати, вояків найбільше вражає, коли священик каже, що Бог усе одно любить їх. При цьому декотрі бійці починали плакати, інші раптово просилися до сповіді, часто до першої в своєму житті, ще хтось вирішував охреститися.

Відмитися від бруду

Для багатьох вояків, які повернулися з фронту додому, війна продовжується в їхніх головах. Люди, які пережили те пекло, надовго втратили мир у серці. Вони не знаходять собі місця, не можуть пристосуватися до цивільного життя. «Лише Бог може дати мир, – каже капелан Віталій Кузьмин. – Коли людина молиться, сповідається, то будь-який негатив покидає серце. Воякам необхідно почати розмовляти з Господом, знайти собі духівника, який би дав певні поради і підтримував у скрутну хвилину».

Боєць Роман Сметана, який після демобілізації пройшов реабілітацію в Гошівському монастирі, наголошує на важливості духовного відновлення.

На жаль, багато вояків відмовляються від такої пропозиції, знаходячи порожні відмовки на кшталт «немає часу». Виходить, що в кризові моменти на передовій солдати згадують навіть ті молитви, яких ніколи не вчили, а просто десь-колись почули в церкві. Однак після демобілізації багато хто забуває обіцянки, які він давав Господу під час рандеву зі смертю. Ясна річ, значно простіше зустрітися з бойовим побратимом, випити по чарці та нарікати, як усе навколо погано і несправедливо.

«Багато хлопців остерігаються, аби в їхній душі копирсалися, – пояснює Роман Сметана. – Уявляють, як із них почнуть витягувати інформацію, мізки промивати і т.д. Зрозуміло, що відразу з’являється спротив. Вважаю, ті, хто запрошують бійців на таку реабілітацію, повинні робити це якомога обережніше, делікатно і правильно все пояснити».

Роман Сметана закликає вояків не боятися і взяти участь у духовній реабілітації: «Протягом кількох днів ми мешкали в монастирі. Зранку, в обід та увечері молилися. Постійно чимось займалися: арт-терапія, тренінги, трудотерапія. Під час духовних розмов зі священиками і співбесід із психологами ніхто не пхався в душу, з нами просто по-людськи розмовляли. Коли поверталися назад додому, здавалося, кожен випромінював чарівне сяйво. Так, начебто тебе відмили від давнього бруду».

Важливо, щоб віра не перетворилася на «бухгалтерське» ставлення до Бога, мовляв, я молюся, але за це Господь повинен для мене здійснити щось добре. «Віра має бути безкорисливою, – пояснює священик Віталій Кузьмин. – Не варто постійно очікувати чудес як доказ існування Творця. Людина каже: «Побачу – повірю», а Бог відповідає: «Повіриш – побачиш». Коли Христос прийшов у Галілею, то здійснив там дуже мало чудес. А все через невірство місцевих жителів. Дарунком за віру завжди буде диво. Якщо людина вірить, то Бог працює. Не все те, що можна помацати, є істиною».

Своя хресна дорога

Отець Роман Залеський каже, що у духовних розмовах на фронті бійці часто обурювалися діями чинної влади. Наприклад, коли через безглузді накази за кілька мізерних клаптів землі доводиться віддавати сотні життів. Їх також обурювало нерозуміння з боку мирного населення. Скажімо, коли водій громадського транспорту виганяє солдата за неоплачений проїзд, кажучи: «Не я тебе туди посилав».

«Християнин не може такого сказати, – міркує капелан. – Невже Небесна сотня полягла за те, аби ми продовжували грішне життя? Без Бога не збудуємо української хати». Священик підкреслює – на шляху до перемоги мусимо здолати свою хресну дорогу.

Наталя МОСТОВА

Джерела:     gk-press.if.ua

Воїни Христа Царя

16.01.2016р. Б. / Як українським церквам у Криму вдається залишатися українськими

Українським конфесіям в Криму поки вдається залишатися українськими.

Вже протягом майже двох років російська влада Криму не може змусити представників усіх українських церковних конфесій визнати їх закони.

Російська влада Криму встановила 1 січня 2016 р. кінцевим терміном для реєстрації релігійних організацій. Це означає, що ті організації, які проігнорують цю вимогу, будуть визнані нелегальними на території півострова.

Проте представники українських церков не поспішають починати процес реєстрації відповідно до російського законодавства, адже це фактично означає визнання російської влади в Криму. З православних українських церков першою російські умови прийняла Православна церква Московського патріархату в Криму, яка однією з перших пройшла перереєстрацію і тепер підпорядковується Москві. QirimInfo розбирався, чим загрожує українським релігійним громадам невизнання окупаційної влади.

В УПЦ КП будуть триматися до останнього

Представники Української православної церкви Київського патріархату не подавали документи на реєстрацію відповідно до російського законодавства.

­­­­­– Ми не вважаємо, що церква Київського Патріархату має бути в перших рядах тих, хто буде реєструватися за російським законом, так, як це зробив Московський патріархат ще у червні, ­– пояснив позицію церкви голова прес-центру УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря). – Ми маємо таку позицію, що скільки буде можливість не реєструватися за російським законодавством, стільки наші релігійні організації в Криму цього не будуть робити.

Із перереєстрацією не поспішає не тільки Київський патріархат. Кінцевий термін для реєстрації з російськими законами неодноразово переносився. Спочатку «влада» Криму зобов'язала всі релігійні громади пройти перереєстрацію до 1 березня минулого року. Але, за даними Кримської польової місії з прав людини (КПМ), станом на 12 лютого 2015 р. лише близько 100 парафій подали документи на перереєстрацію, а пройшли її тільки 11, в той час як до встановлення юрисдикції Росії на півострові було більше 2000 церковних громад, а з них більше 1400 було офіційно зареєстровано.

Наразі невідомо, чи продовжать цього разу кінцевий термін для реєстрації, але, як повідомив архієпископ Євстратій, близько 500-700 релігійних організацій досі залишаються незареєстрованими за російським законодавством, тому швидше за все, цей термін буде знову перенесено.

На даний момент в Криму діє 9 релігійних громад УПЦ КП із 41 зареєстрованої за українським законодавством. Навіть до окупації не всі вони були повноцінно діючими, але працювала явно більша кількість, ніж зараз: низка священників була змушена виїхати з Криму з моменту окупації.

Зараз на півострові здійснюється тиск на віруючих КП.

­­– Зрозуміло, що в даний момент наших священників не виганяють на вулицю і не вбивають, як це робили з релігійними діячами бандити на Донбасі. Але певний тиск, безперечно, є, причому постійний психологічний, – розповідає архієпископ. – Є тиск з боку відповідних російських спецслужб РФ, які постійно стежать за діяльністю наших священників, нашої громади. По суті вже сама приналежність до Київського патріархату в окупованому Криму дає підстави почуватися в небезпеці. Адже це у своїй більшості люди, які розмовляють українською мовою, ходять на богослужіння, які проводяться українською мовою, до церкви, де моляться за збереження України, де відзначають українські свята, такі як День Незалежності,  поминають жертв Голодомору в День пам’яті.

Нагадаємо, напередодні Нового року відповідні російські служби вдерлися до помешкання батьків священника УПЦ КП, який вже 5 років як виїхав із Криму і перебуває серед духовенства Дніпропетровської єпархії. Але «прокуратура Криму» видала постанову про притягнення його до відповідальності за начебто участь у екстремістській організації.

До того ж, декілька церков єпархії вже закрили в Севастополі, Красноперекопську, Керчі та в селі Перевальне, резюмує Кримська польова місія.  Крім того, кримінальну справу за фактом нападу «самооборони Криму» на парафіян церкви в селі Перевальне прокуратура Криму відкривати не стала, що створює ситуацію безкарності для злочинців.

– Релігійні громади діють, хоча очевидно, що не в тій мірі, як раніше. Але слід відзначити, що і до окупації Криму КП в Автономній республіці був утиснений і кримська влада робила все для того, щоб максимально перешкоджати діяльності нашої церкви на користь розвитку Московського Патріархату, – ділиться архієпископ Євстратій. – Тому не виділялися земельні ділянки, не надавалися приміщення, чинилися різні інші форми утиску. І після окупації кілька приміщень, в яких здійснювалась молитва, храми, було відібрано так званою «самообороною». Деякі громади позбулися приміщень молитовних через те, що вони їх отримали в оренду від приватних власників, на яких було вчинено тиск з метою відмовити в оренді. Зокрема так в Керчі громада позбавилась можливості молитися.

В будь-якому випадку представники УПЦ КП не вважають за необхідність проходити перереєстрацію за законодавством РФ, адже їхні релігійні громади діють відповідно до української реєстрації, ніякою незаконною діяльністю вони в Криму не займаються. Якщо окупаційна влада у Криму буде чинити тиск на громади Київського патріархату, представники УПЦ КП обіцяють вимагати втручання як України, так і міжнародних організацій, для захисту прав віруючих.

– В мене поки складається враження, що кримська окупаційна влада побоюється відповідної міжнародної та громадської реакції на більш відкриті явні локальні утиски Київського патріархату. Наприклад, відверті утиски УПЦ КП можуть відбитися на ставленні до церкви Московського патріархату в Україні. Наприклад, коли наш храм у Перевальному навесні 2014 року захопила так звана «самооборона Криму», Україною прокотилась хвиля обурення, яку, я вважаю, російська влада певним чином врахувала, – додає архієпископ Євстратій.

Російська влада не знає, що робити з греко-католиками

Українська греко-католицька церква, яка має в Криму п’ять парафій, все ж вирішила отримати можливість працювати легально на території Криму, тому більше півроку тому подала заяву на перереєстрацію. Однак її ще досі не підтвердили.

– Нам вказують постійно на якісь помилки у заяві, причому на якісь дрібниці, наприклад, граматичні, і я не бачу логічного пояснення, чому нашу реєстрацію ще досі не підтвердили. Виглядає так, ніби просто не знають, що робити з УГКЦ у Криму. Якби мали відмовити, то вже б давно відмовили: тяжко відмовити і не знають, як дозволити. Можливо, чекають рішення Москви, – висловлюється з цього приводу канцлер Одесько-Кримського екзархату УГКЦ Микола Слободян.

Голова греко-католицької громади Ялти ще в квітні 2014 року був змушений залишити Крим, а голова УГКЦ Святослав заявляв протягом 2014 року про атаки російської пропаганди, яка називає греко-католиків «радикальними націоналістами».

– Поки що нам прийшов документ, згідно із яким до 16 березня 2016 року ми діємо легально за тими документами, які ми мали ще при Україні. Але процес перереєстрації, очевидно, мусить відбутися, адже стоїть вибір: або ліквідація громади (тобто у нас заберуть всі культові споруди, храми), або все ж таки юридично ми це питання врегулюємо. Як воно далі буде – над цим працює Ватикан, над цим працює українська влада, – розповів один із священників УГКЦ, який здійснює богослужіння на півострові.

На сьогоднішній день будь-яких конкретних претензій до священників УГКЦ ніхто не висловлює, але відчуваються загальні протиукраїнські настрої на півострові. Хоча, за словами священника УГКЦ, та хвиля, коли невідомо звідки було чекати небезпеки (причому навіть не від урядовців, а від різних фанатично налаштованих людей), вже минула. 

Фактично, всі священники УГКЦ із Криму виїхали, залишився тільки один – отець Богдан. Але богослужіння відбуваються, незважаючи на те, що священники змушені приїжджати для здійснення богослужінь на ротаційній основі через закінчення терміну дії міграційних карт: негромадяни РФ мають право перебувати на території Росії, а також в анексованому Криму, терміном до 90 днів.

Яна Степанковська

Джерело:   Воїни Христа Царя