31.05.2017р. Б. / Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та семи святих дів: Олександри, Текуси, Клавдії, Фаїни, Євфрасії, Матрони, Юлії; Святих мучеників Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима

Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та семи святих дів: Олександри, Текуси, Клавдії, Фаїни, Євфрасії, Матрони, Юлії

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 2: Як страждалець подвизався ти добре із співстраждальцями твоїми, Теодоте, і вінки почестей прийняли ви із дівами-страстотерпицями. Тому Христа Бога моліть за всіх нас. 

У місті Анкирі, в Галатії, в часи мучителя Диоклетіяна жив побожний християнин Теодот, який, згідно з одними джерелами, був єпископом, а згідно з іншими – продавав вино. В часі переслідування, яке в Анкирі чинив мучитель Теотекн, багато християн переховувалися у лісах і дебрах. Святий Теодот постачав їжу втікачам, утішав ув’язнених за віру Христову і ховав тіла замучених, що вважалося великим злочином і каралося смертю.

В Анкирі мешкало семеро дів, уже в літах, які провадили боговгодне життя під проводом Текуси, 70-літньої стариці, тітки Теодота. Ще замолоду вони присвятили своє життя служінню Богові, а ось тепер мучитель велів їх схопити і привести на суд. Вони вголос стали визнавати Христа Спасителя і за це їх стали бичувати жилами по всьому тілі. Потім мучитель велів їм іти до ріки і мити поганських ідолів, що саме в той час кожного року робили погани. Але святі дівиці відмовилися, сказавши, що ніколи добровільно не торкнуться божків, а коли їм, згідно з поганським звичаєм, принесли білі одежі і вінки на голову, – вони все те потоптали ногами. Розлючений Теотекн наказав кожній діві прив’язати на шию камінь і втопити у морі, а на березі поставити сторожу, щоб християни не дістали тіл святих мучениць. 

Саме тоді, коли мучитель оголосив присуд, святий Теодот повернувся зі села Маль, де ходив ховати одного мученика. Повернувшись до Анкири, він не пішов до свого дому, а завітав до господи убогого християнина Теохарида, що мешкав поблизу церкви святих Патріярхів, яку зачинили погани. Обидва стали гаряче молитися, щоб дівиці витримали у своєму подвизі до кінця. Невдовзі до них приєднався ще третій християнин, свояк Теодота, Поліхроній. Коли ж вони молилися, прийшла жінка Теохарида і розповіла, що святі діви мужньо прийняли смерть, та показала місце, де їх утопили. Святий Теодот подякував Господеві, що не покинув мучениць у тяжку годину, та став гадати, яким чином дістати тіла святих і чесно поховати. 

Він заохотив до цього своїх товаришів і після спільної молитви вони вночі попрямували на берег моря. Ніч була темна, до того ж почалася буря, і воїни, що стерегли берег, утекли перед хмарою, а святий Теодот підійшов до самої води. Бог у чудесний спосіб вказав місце, де лежали тіла святих дів, і благочестиві християни їх дістали і чесно поховали. 

Наступного дня мучитель довідався, що християни поховали тіла святих. Розлючений, він наказав покарати сторожів бичами, а всіх християн, які потраплять в руки, хапати і вести на суд. Поліхроній, переодягнувшись селянином, вийшов у місто, але його впізнали, схопили і привели до мучителя. Злякавшись мук, він признався, що тіла мучениць поховав разом з Теодотом. Мучитель наказав знайти святого Теодота, а коли той довідався про це, то, не зважаючи на вмовляння приятелів, добровільно став перед судом, бо не хотів, щоб через нього страждали інші. Він не лишень сміливо визнав Христа Спасителя своїм Господом, а ще почав упоминати поган, щоб зреклися ідолів та пізнали Христа і Його доброту. Теотекн наказав повісити святого на дереві та шматувати тіло залізними гаками, палити вогнем, рани поливати оцтом і посипати сіллю, вибити йому зуби олов’яними кулями і повибивати щелепи, а потім велів кинути його у в’язницю. А святий мученик у стражданнях благословив Господа й у в’язниці співав псалми, готуючись до останнього бою з ворогом нашого спасіння – дияволом.

Через 5 днів (за іншими джерелами – через 15) мучитель велів поставити слугу Божого перед себе, бо гадав, що той, ледь живий після мук, тепер уже охоче принесе жертву поганським богам. Однак святий готовий був витерпіти ще більші муки, щоб лиш засвідчити свою правдиву віру. І він знову потрапив у руки катів, які шматували гаками його тіло, волокли по розпечених черепках – а під кінець мучитель наказав стяти його мечем. На місці страти святий мученик голосно молився за Христову Церкву, простив своїм катам й у молитві нахилив свою голову під меч. Сталося це 7 червня 303 р. Тіло святого мученика, попри сторожу, забрав священик Фронтон і поховав в одній з печер села Маль, над якою згодом в його пам’ять було зведено величаву церкву. 

__________
У той самий день

Святих мучеників Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима

Було це в Іраклії, в місті Лампсаку. За наказом імператора Деція, мучителя християн, начальник міста Опитимин почав переслідувати християн і віддавати їх на муки. Привели на його суд молодого християнина Петра. Мучитель велів йому принести жертву богині Венері, а святий відповів на це: “Як я можу покланятися вашій Венері, якщо ви самі маєте її за богиню розпусти і говорите про неї сороміцькі речі? Я покланяюся одному, найсвятішому Сотворителеві неба і землі – Христу Спасителю. Він єдиний правдивий Бог!” За ці слова Опитимин наказав віддати святого Петра на муки, а під кінець стяти мечем. 

Тимчасом на суд привели ще інших ісповідників: Діонисія, Андрея, Павла, а також якогось Никомаха, який, коли його вели на суд, кричав: “Я християнин!” Опитимин наказав взяти його на муки, і той нещасливий не зміг перетерпіти їх та зрікся Христа, прилюдно принісши жертву ідолам. Та ледь-ледь він протягнув руку з кадилом, як упав на землю неживий. Так Бог покарав відступника. Серед народу, що зібрався на судилищі, була одна діва християнка на ім’я Христина (згідно з іншими джерелами – Діонисія), і вона голосно сказала: “О нерозумний чоловіче, ще хвилю – і ти був би серед святих, а так занапастив душу!” З тих слів погани впізнали у ній християнку і поставили її перед судом. Опитимин наказав святих мучеників Діонисія, Павла та Андрея кинути до в’язниці, а святу Христину віддав у руки розпусників поган, та Бог заступився за неї і ніхто не зміг її скривдити. 

Наступного дня погани, підбурені жерцями, стали вимагати, щоб Опитимин видав у їх руки ув’язнених християн. Він наказав усіх поставити перед судом і велів їх бичувати, а потім святих Діонисія, Павла й Андрея віддав у руки дикого натовпу, що потягнув їх за місто і там каменував. Коли свята Христина це побачила, вона вирвалася з рук поган, що її тримали, і побігла за місто, щоб разом з братами по вірі удостоїтися мученицького вінця. Опитимин, побачивши це, наказав стяти її мечем. Сталося це близько 250 р. 

У той сам час мученицьку смерть прийняли святі Іраклій, Павлин і Венедим. Вони були міщанами з Атен. За проповідь Христа Спасителя і Його науки, після тривалих тяжких мук, їх кинули у палаючу піч. Так святі мужі удостоїлися мученицького вінця. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.05.2017р. Б. / Святого апостола Андроніка та святої Юнії, його дружини

Святого апостола Андроника та святої Юнії, його дружини

Тропар, гл. 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 8: Зорю пресвітлу, яка світлом богорозуміння просвітила народи, апостола Христового Андроніка возхвалімо і з ним Юнію премудру, яка у благовісті потрудилась, співаючи: моліть Христа Бога безперестанно за всіх нас. 

Про святого Андроника і його дружину святу Юнію згадує святий апостол Павло в Посланні до римлян: “Вітайте Андроніка та Юнію, родичів моїх і співв’язнів, що є визначні між апостолами, які випередили мене в Христі” (Рим. 16, 7). Андронік був з числа 70 учнів Христа, а зі слів апостола Павла знаємо, що він зі своєю дружиною Юнією був ув’язнений. Згодом святий Андроник став єпископом Панонії. Він та свята Юнія навернули до Христової віри дуже багато поган, за віру цю вони постраждали і прийняли мученицьку смерть. Пізніше їх мощі знайшли поблизу Царгорода, в Євгенії. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.05.2017р. Б. / Преподобного Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія; Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії

Преподобного отця нашого Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Теодоре. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 2: В домі Божому як фінік процвів єси, плоди ж чеснот Господеві приніс, постом особливим, отче преподобний. Тому й ублажаємо тебе, як співстоятеля безплотних. 

Коли святому Теодору виповнилося дванадцять років, він покинув свою родину і пішов у пустелю спасатися Христа ради. Вже з дитячих літ він довгі години перебував у молитві і постах, так, що навіть міг бути прикладом для досвідчених монахів. Вже в пустелі він запізнався з Пекусієм, монахом з монастиря преподобного Пахомія, і став просити, щоб той узяв його з собою і привів до того великого учителя монашого життя. Коли ж він став перед дверима келії святого Пахомія, то від зворушення навіть почав плакати, але преподобний Пахомій, знаючи вже з Божого об’явлення, які великі подвиги здійснить цей хлопець, прийняв його радо. Невдовзі Теодор відзначався понад всіх монахів святістю життя, особливо великим смиренням. 

Коли його мати довідалася, що він перебуває в монастирі, вона прийшла до преподобного Пахомія з листами від єпископа, щоб відпустив її сина додому. Але святий Теодор не хотів навіть бачитися з матір’ю – усе скінчилося тим, що вона, за молитвами свого сина, вступила до жіночого монастиря на другому березі Нілу, який заснував преподобний Пахомій, і там у благочесті померла. Згодом також і два брати святого Теодора, Макарій і Пафнутій, стали монахами й учнями святого Пахомія. Коли преподобному Теодорові виповнилося 20 років, преподобний Пахомій велів йому давати духовні науки братам по монастирях, сам їх охоче слухав і картав за гордість тих монахів, котрі гіршилися тим, що наймолодший літами навчає старих і сивоголових. Пізніше, коли святому Теодорові виповнилося 30 років, святий Пахомій велів йому завідувати маєтком усіх монастирів і замість себе обходити окремі доми та навчати монахів. Внаслідок цього святий Теодор думкою впав у гордість, що колись, після смерти святого Пахомія, він стане отцем (аввою) всіх монастирів. Однак ця його думка не затаїлася перед святим Пахомієм; святий Теодор визнав її і впродовж усього життя каявся і ночами вмивав сльозами землю своєї келії.

А коли преподобний Пахомій помирав, своїм наслідником він призначив не преподобного Теодора, а Петронія, але той уже через дві неділі після смерти Пахомія також помер. Тоді аввою усі вибрали Орсинія, але той уже невдовзі передав свою владу в руки святого Теодора, котрий управляв монастирями, хоч номінально настоятелем був Орсиній. Бог дав преподобному Теодорові ласку провіщати майбутні події. Це він утішив прогнаного святого Атанасія і сказав йому вертатися до Олександрії, що і сповнилося. 

Через два роки (365 р.) святий Атанасій відвідав монастирі, засновані святим Пахомієм; йому назустріч вийшли монахи зі свічками, а святий Теодор, у своєму смиренні, вів осла, на якому приїхав Атанасій. 

Преподобний Теодор передбачав духом, що первісна ревність його монахів з часом ослабне, тому аж до самої смерти не припиняв за них молитися. За три дні до смерти він передав уряд над монастирями в руки Орсинія, а сам у молитві помер. Сталося це 27 квітня близько 368 р., на 64 році життя. Тіло його поховано біля мощей преподобного Пахомія. Кілька тисяч монахів плакало над могилою святого авви, а вістка про його смерть поширилася на весь Схід. Преподобний Атанасій утішив монахів окремим листом, повним похвал преподобному Теодорові. 

Святого Теодора називаємо Освященним тому, що він перший з монахів святого Пахомія став священиком. 

__________
У той самий день

Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії

Діялося це за часів мучителя Диоклетіяна. На Сицилії жив поганин Гилас, і мав він 12-літнього сина, що звався Вит. Хлопець пізнав віру Христа Спасителя завдяки своєму учителю Модесту і став уголос славити Ісуса Христа. Батько боявся, що за це може і він сам потерпіти, тож бив Вита немилосердно і змушував його приносити жертву богам. Побачивши, однак, що це не помагає, задумав намовами і розкішним життям звести хлопця зі шляху до правди, та знову ж таки йому це не вдалося. Довідався про Вита мучитель Валеріян і велів поставити його перед собою, і наказав для постраху жорстоко побити. Потім віддав батькові, щоб змусив його зректися Христа. Вночі, коли Вит молився, щоб не впасти в спокусу, бо батько подбав для нього про грішне жіноче товариство, небесна ясність осяяла весь дім, і батько святого побачив у кімнаті сина 12 світлих ангелів. Це вразило його такою мірою, що він осліп, і лиш за молитвою свого сина прозрів. Однак це не навернуло його до правди. За Божим промислом, Вит, Модест і годувальниця Вита Крискентія пішли з дому Гиласа, сіли на корабель і відплили до Луканії, в Італії. Зійшли з корабля в місцевості, що звалася Алекторіє, й облаштували собі печеру над рікою Сілар. Тут вони провадили таке святе життя, що Бог наділив святого Вита силою творити чуда і оздоровляти хворих. Багато народу приходило до них, і багато поган приймали віру Христову. Слух про святого Вита дійшов аж до Риму, і імператор Диоклетіян наказав привести святого Вита до себе, бо, згідно з переданням, царський син був біснуватий. Силою молитви святий Вит прогнав злого духа, однак це не зворушило мучителя, і той став змушувати слугу Божого принести жертву поганським богам. 

Коли ж святий Вит став прославляти Спасителя, Диоклетіян наказав кинути його, Модеста і Крискентію до темної в’язниці та морити їх голодом. Але вночі явився їм сам Христос і ясність, яка наповнила темницю, бачили воїни й донесли про це імператорові. Той думав, що це чари, і наступного дня передав святих мучеників на тяжкі муки. Їх кидали в палаючу піч, випускали на них диких звірів, але все це не завдало їм жодної шкоди. Так само киплячий котел розтопленого олова, смоли і сірки не спалив святого Вита. Його били залізними прутами і палили свічками, шматували тіло залізними гаками. Враз налетіла буря, стали бити громи та розсікати небо блискавиці, так, що всі поганські ідоли повалилися на землю; імператор, воїни і всі погани зі страху втекли. А святі мученики у молитві передали свої чисті душі в руки небесного Отця. Тіла їх поховано при ріці Сілар, на місці, званім Маріяна. Мощі святого Вита спочивають у Празі, у величавому храмі на честь його імени. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.05.2017р. Б. / Преподобного отця нашого Пахомія Великого

Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пахоміє, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 2: Ясним світлом показався ти на краях землі, пустиню зробив містами многих монахів; себе самого розіп’яв, хрест свій на рам’я взяв і повздержністю тіло виснажив, моли безупинно за всіх нас. 

Щасливий перед Богом той, кого Церква назвала “Великим”. Щасливий, бо його життя мало б сяяти, немов ясне сонце, чесноти його мали б бути на рівні з ангельськими, а душа його вже за життя не знала нічого земного і на єдиного лиш Бога покладала свою надію й дорогою молитви, сліз і подолання всіх пристрастей дійшла до воріт безконечної слави. 

Святий Пахомій народився, вірогідно, 292 р. в горішній Тиваїді. Його батьки були поганами. Коли юнаку виповнилося 20 років, його взяли до війська імператора Костянтина Великого. Одного разу він зупинився на постій у місті Діосполі і запізнався тут з цілком іншими людьми, ніж погани. Були вони тихі, спокійні, нікого не кривдили, ділилися всім, що мали, з бідними, прощали іншим провини, в кожному бачили брата. Пахомій довідався, що люди ці – християни, і ласка небесна осінила його серце. Після закінчення війни він повернувся до Тиваїди і, як оглашений, став навчатися правд Христової віри, прийняв святе хрещення і цілковито посвятив себе служінню Спасителеві. 

Жив в пустелі старець на ім’я Паламон. Пахомій прийшов до нього і став просити, щоб той узяв його за учня. Паламон відраджував його через надзвичайно суворе життя, яке він провадив: кожної ночі молився до опівночі, а часто й цілу ніч, спав сидячи, їв лишень зілля, і то без оливи, вина не вживав, і до того працював руками – виготовляв волосяні міхи, які продавав, а гроші роздавав бідним. Однак Пахомій просив так наполегливо, що Паламон не мав відваги йому відмовити. І так учитель та учень зажили однаковим життям; учень невдовзі зрівнявся в усьому зі старим і досвідченим монахом. Не раз, коли їх морив сон, вони кошами носили пісок з одного місця на інше, щоб лиш упокорити тіло. Та серед того безнастанного посту, серед тяжкого монашого життя, святому Пахомію доводилося поборювати великі спокуси; цілими ночами він молився Богу, щоб укріпив його і не дав упасти в погубу. 

Не раз ішов він до лісу, де терня глибоко ранило його ноги, та він не витягав гострих колючок, а пригадував собі рани, які задля нашого спасіння переніс на своїх руках і ногах Спаситель світу. 

Одного разу вийшов він понад берег Нілу, на місце, що звалося Тавенна, а коли став там молитися Богу, явився йому ангел і велів тут залишитися і заснувати монастир, до якого невдовзі зголоситься велика кількість братів. Пахомій з Паламоном розпрощалися і домовилися раз на рік навідуватися один до другого, та вже невдовзі Паламон помер на руках святого Пахомія. 

Бог послав утіху святому Пахомію, бо прийшов до нього його брат Йоан, що також пізнав Христову віру і став монахом, обидва вони жили і спасалися відтепер разом. Святий Пахомій якось розсердився чогось на брата, й потім упродовж усього свого життя каявся в цьому і сльозами змивав свою вину. Невдовзі Йоан помер і преподобний залишився сам. Та не довго, бо, згідно з провіщенням ангела, стали до нього горнутися брати; він написав для них правило і побудував спочатку один монастир, згодом – другий, а потім і третій – так, що перед смертю тих монастирів було вже дев’ять, а в них подвизалося до 7000 монахів. 

Життя їх було дуже строге, вони служили ціле правило, вночі ставали на молитву, всі зрікалися будь-якою власности, прирікали безумовний послух настоятелеві і чистоту – три чесноти, без яких нема монашого життя. Щоб заробити на своє утримання, вони виплітали рогожі, дні перебували у мовчанці, мешкали по троє в одній келії, спільно сходилися на молитву і спільно споживали страву, носили на собі грубу волосяну одежу, підперезану грубим мотузком, і каптур на голові. А преподобний Пахомій, як настоятель, виконував найтяжчу роботу: носив воду, рубав дрова, прислуговував хворим; однак не забував і про душі своїх підопічних: навчав, наставляв добрим словом, у потребі накладав покуту, а часом і забирав монаший одяг і виганяв з монастиря. У монастирі не було своїх священиків, лишень прийшлі, навіть сам святий Пахомій, у своєму смиренні, не хотів приймати священства. 

Святість життя преподобного Пахомія була світлим взірцем для братії, а його навчання утверджували їх у добрі. Бог дав йому ласку оздоровляти хворих, та він не завжди оздоровляв, бо знав, що часто хвороба і страждання – це дорога, якою Христос приводить нас до спасіння. Якщо ж бачив, що хтось із братів підупадає в ревності, тоді цілими днями і ночами він молився, аж доки Господь не скріплював своєю силою малодушного і не запалював його серця великою ревністю. Молився преподобний також за святу Церкву, яка тоді, як звичайно, дуже багато страждала. Святий Атанасій Великий, світоч Христової Церкви, її стовп і підпора, відвідав святого Пахомія в його монастирі, а той вийшов назустріч великому ісповідникові з усіма своїми монахами – так зустрілися два мужі, рівних яким у Церкві Христовій було дуже мало. 

Близько 336 р., поблизу покинутого села, святий Пахомій заснував монастир Пабау, в якому і сам став мешкати. Сюди монахи сходилися двічі на рік: на Великдень, а другий раз – у серпні, тут вони слухали з уст преподобного його чудесні науки, якими він зворушував їхні серця. І так він навчав: “Горе чоловікові, який піддається спокусі гордости і забуває, що сам він є земля і попіл… Бо дні минають, і може прийти час, що хотіли би покаятися, та може бути вже запізно, бо в пеклі, як каже пророк, ніхто не призове вже Імени Господа Бога. Треба цілі потоки сліз, щоб оплакувати таку душу, яка, раз покинувши світ, знову повертається до нього, щоб загинути серед дочасних речей. Через дочасне життя – хто ж хотів би втратити життя вічне?” 

Святий Пахомій постійно молив Бога, щоб дав йому і його братії духа смирення. Якось один монах звернувся до преподобного Пахомія з проханням, щоб той випросив йому у Господа ласку мученицької смерти. Святий пообіцяв виконати його прохання, та перестерігав, щоб часом воно не стало причиною його відступництва. І так сталося, що той брат потрапив у руки поганського племени і, під загрозою страшних мук, приніс жертву богам. Ось, куди завела гордість! Пізнавши свій страшний гріх, той брат роздер на собі одяг і бив себе кулаками по лиці. 

Він прийшов до святого Пахомія, і той прийняв каяника. Усе своє життя, аж до смерти – це довгих десять літ, – той брат на самоті, у вічному пості, в постійному плачі і смиренні спокутував свій гріх. Інший монах, щоб похвалитися своєю ревністю, замість однієї рогожі зробив дві і виставив їх так, щоб усі бачили. А преподобний Пахомій прилюдно скартав його словами і сказав, що через дурну рогожу втратив заслугу небесну; рогожу велів спалити, а монахові наклав покуту – п’ять місяців постити на хлібі і воді. Ось так він провадив до досконалости своїх монахів. 

Одного разу до монастиря прийшла його рідна сестра. Та святий Пахомій не вийшов до неї, а велів їй передати, щоб вона спасала душу свою, а побачаться в небі. Сестра посвятилася монашому життю, і на протилежному березі Нілу заснувала монастир, де невдовзі зібралося понад 400 монахинь. Ріка розділила брата і сестру, а вони прецінь не бачилися ніколи, бо жили надією іншого, безконечного у своїй красі вічного життя. Бог дав йому втіху, бо між братамимонахами знайшлося багато таких, що осягнули великої досконалости. Що сказати про чоловіка, який 85 років був огородником й ані разу не скуштував жодного плоду, спав завжди сидячи, навіть не спираючись на стіну. Так у сні віддав Богу свого духа, і сидячого мусили покласти його до гробу? А було таких багато; тож мужі великої святости спішили сюди, щоб осягнути вершин досконалости. 

І дав Господь Бог понести преподобному Пахомію хрест терпіння, бо 348 р. впала на його монахів страшна пошесть, від якої померло понад сто братів. Святий Пахомій у молитві доручив Богу їх душі і далі молився ще гарячіше, цілими ночами він не припиняв бити земні поклони. Він уже 15 років не лягав до сну, а спав лиш сидячи або стоячи. Й у своїй старості він не втомлювався постити. Одного разу, коли святий Пахомій хворів, йому скропили страву олією, та він підлив страву водою так, що вся олія сплила зверху, і заплакав він за тими часами, коли вони з Паламоном додавали до своєї страви попіл. Інший монах приніс йому пригорщу дактилів і хотів накрити його мішком, та і цього не дозволив преподобний. Остання його хвороба тривала 40 днів. Бог об’явив йому, що настануть тяжкі часи для заснованих ним монастирів, що з часом строгість заведеного ним правила ослабне, та все-таки з-поміж його монахів вийде багато світил, які засяють, мов великі Божі подвижники та ісповідники святої віри, за яку приймуть тяжкі страждання. 

Помер святий Пахомій 15 (28) травня 348 р. Понад 7000 монахів супроводжувало до гробу тіло святого, якого і до нині називаємо одним з отців монашества. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.05.2017р. Б. / Хто такі філістимляни?

Філістимлянами називають народ, який в давнину займав вузьку прибережну смугу на заході сучасного Ізраїлю (від Яффи до Гази). Саме цей народ дав ім'я Палестині.

Назва «філістимляни» походить від давньоєврейського слова «пліштім» - ті, хто вторгається. У XIII столітті, коли ізраїльські племена обрушилися на Ханаан зі сходу, на єгипетському узбережжі Середземного моря з'явилися інші прибульці - «народи моря».

 У 1219 році до Р.Х. війська союзу «народів моря» зазнали поразки від фараона Мернептаха, а в 1173 році - від Рамзеса III. Філістимляни названі в числі «народів моря».

 Хто такі філістимляни, звідки вони прийшли? Фахівці з давньої історії схиляються до версії, що філістимляни до переселення на Близький Схід були жителями острова Крит; про крітське походження філістимлян свідчить як Тора, так і давньоєгипетські джерела. Спорідненість крито-мікенської культури і культури філистейської доводиться схожістю керамічних виробів. Печатки, виявлені на території стародавнього Ашдоду, мають написи, зроблені лінійним письмом, схожим на крито-мікенське письмо бронзового віку.

Після невдалої спроби в складі «народів моря» захопити дельту Нілу філістимляни відступили по узбережжю на північний схід і осіли в Ханаані, захопивши міста Ашдод, Ашкелон, Газу і Гат. Ці міста, а також побудований філістимлянами Екрон, склали П’ятімістя (Пентаполіс) - коаліцію філістейських міст-держав. Містами управляли серени - незалежні князі, які об'єднувалися для військових дій. Головним містом П’ятімістя на ранньому етапі була Газа, потім таким став Ашдод.

Філістимляни поклонялися Даґонові (храм в Газі), Баал-Зебубу (Вельзевула) і Аштарті.

Філістимляни перебували на високій стадії технологічного розвитку, вміли обробляти залізо і робити з нього міцну зброю. Торгівля залізом стала основою економіки П’ятімістя, а металеві обладунки воїнів, залізні мечі та використання бойових колісниць - запорукою переваги філістимлян на полі бою.

У Ханаані філістимляни  зіткнулися з ізраїльтянами. Боротьба з філістимлянами стала однією з причин об'єднання ізраїльських племен в Ізраїльське царство. Філістимляни не раз вторгалися в населені ізраїльтянами землі. Великий цар Давид зайняв трон не без допомоги філістимлян. При юдейському царі Йорамі філістимляни захопили Єрусалим. Залишаючись морським народом, вони так і не колонізували віддалені від моря райони Ханаану.

Переживши вторгнення ассирійців в VIII столітті до Р.Х., міста філістейського П’ятімістя втратили політичну незалежність після завоювання вавилонським царем Навуходоносором II в 605 році до Р. Х. Населення було вигнано з міст разом з правителями, а міста заселені іншими народами. Коли в IV столітті до Р. Х. територія Пентаполіс входить до складу імперії Олександра Македонського, філістимляни еллінізуються і назавжди зникають як самостійний народ.

Джерела:     isralove.org

Воїни Христа Царя

26.05.2017р. Б. / Слово Блаженнішого Святослава з нагоди 25-ї Молодіжної прощі до відпустового місця у Гошеві

Дорога молоде!

Мир Вам у Господі!

Із великою радістю сприйняв я звістку про організацію 25-ї Молодіжної прощі до відпустового місця Свято-Преображенського монастиря отців Чину святого Василія Великого в селі Гошів. Проведення стількох прощ – це знак неабиякого Божого благословення для всіх – і організаторів, і учасників.

Передусім складаю щиру вдячність організаторам прощі, які своїми пожертвами, допомогою і молитовним супроводом уможливили її проведення. Ви стали подібними до апостола Филипа, який промовляє: «Прийди і подивись!» – до сучасної молоді, що хоче глибше пізнати Христа у своєму житті. Дякую і всім вам, хто відгукнувся на заклик учасників і взяв участь у прощі. Сьогодні ви з упевненістю можете сказати: «Ми бачили Світло істинне, ми прийняли Духа Небесного!»

Дорогі учасники прощі, ваша спільна дорога до цього святого місця – це ще одна нагода подякувати милосердному Богові за всі дари, які кожен із вас від Нього отримав. Пройшовши свій шлях у молитві, віддавши все в Божі руки, у мовчанні розважаючи над уривками зі Святого Письма, ви, хоча і відчуваєте тілесну втому, залишаєтеся піднесеними духом. Саме Христос, який оновлює все, сьогодні наповнює ваше життя новим змістом.

У Його присутності виклики, які стояли перед вами, набувають іншого значення. Ви отримуєте силу з висоти, яка є виявом Божої благодаті, що спливає на вас сьогодні. Ця сила дасть вам, скріпленим вірою в Ісуса Христа, можливість жити згідно з вашим покликанням, уникаючи гріха. Саме завдяки цьому дару ви зможете перемінити світ довкола вас, щоб він став місцем присутності всемогутнього Бога, свідками якого ви нині стали.

Молюся, щоб кожен із вас, досвідчивши Божу благодать через зустріч із Христом під час прощі, став апостолом нових часів. Несіть у світ Добру Новину про те, що Господь зробив вам. Утішайте тих, хто сумує. Моліться за тих, хто в немочах. Своїм молодечим запалом, відкритістю і добрим словом заліковуйте рани, завдані гріхом і війною. Пам’ятайте, що саме вам Господь вклав у руки дар бути відповідальними за майбутнє нашої незалежної Держави. Саме від вас залежить, чи вона буде благословенним місцем, де кожен зможе почуватися улюбленим сином і дочкою нашого Небесного Отця. Докладіть усіх зусиль, щоб не розтратити ті можливості, які подарував вам Господь. Нехай милосердний Господь щедро винагородить вас своїми дарами та благословить кожного із вас. Як завдаток божих дарів, прийміть моє архієрейське благословення.

Благословення Господнє на вас!

Джерела:    stryi.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

25.05.2017р. Б. / ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ; Святого Епіфанія, єпископа Кипрського; Святого Германа, патріярха Царгородського

ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ

Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: “Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”. 

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки “сороковим днем після Пасхи”. 

У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загальновизнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його “всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26). 

Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й инші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення.

Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радісний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя — Святого Духа та щоб, як Він сам каже: “приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). “Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, — щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари — вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: “Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Во святих отця нашого Епіфанія, єпископа Кипрського

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 4: Священноначальників двійко чудних, возхвалімо, вірнії, з Германом належно й божественного Епіфанія, вони бо попалили безбожних полки, догмати премудрі виклавши, всім православним, які завжди оспівують величне таїнство благочестя. 

Святий Епіфаній (Явлений) народився в бідній жидівській родині з Фінікії, поблизу міста Елевтерополя. Його батько, хлібороб, помер дуже скоро, залишилася мати і сестра Калітропія. Ними заопікувався багатий та учений в законі жид Трифон, який узяв Епіфанія за свого, велів його навчати, а вмираючи, записав йому все своє майно. 

Одного разу Епіфаній побачив, як якийсь монах скинув з плеча свій одяг і віддав убогому. Епіфаній познайомився з тим монахом на ім’я Лукіян, а той навернув його і сестру Каліотропію до Христової віри. Було це вже після смерти їх матері. Сестра вступила до жіночого монастиря, а Епіфаній роздав усе майно вбогим, собі залишив лиш дещо на купівлю святих книг і вступив до одного з монастирів у Єгипті, де невдовзі його життя, сповнене чеснот, стало всіх подивляти, а Господь наділив його даром творити чуда. Згодом він пішов у пустелю і там, на самоті, віддався постам, молитві і читанню святих книг, а читав він багато і знав багато мов, зокрема грецьку, сирійську, єврейську, єгипетську і латину. Близько 330 р. він заснував у Палестині, поблизу Елевтерополя, монастир, до якого горнулося дуже багато монахів. Уже як священик він познайомився тут зі святим Іларіоном (його пам’ять вшановуємо 21 жовтня), великим учителем монашого життя. Преподобний Іларіон провістив йому, що він буде єпископом Саламини. Святий Епіфаній прожив багато років у своєму монастирі, а потім – у Тиваїді. Слава про святість його життя та численні чуда, вчинені ним, стала так ширитися, що духовенство задумало настановити його єпископом. Тоді він, щоб сховатися, сів на корабель і відплив на острів Кипр. 

Корабель пристав біля міста Саламини тоді, коли там зібралися єпископи і духовенство, щоб вибрати нового єпископа. Єпископ Кипрський на ім’я Папій мав об’явлення від Господа, що він на торговищі знайде монаха, який купуватиме виноград. Цей монах і має бути обраний єпископом. Папій пішов і знайшов Епіфанія, а той, приневолений чітким Божим промислом, став єпископом Саламини. Невдовзі всі так полюбили його за милосердя до убогих, що люди, лиш побачивши його, протискалися, щоб хоч діткнутися його одежі. Та не бракувало і ворогів, на чолі яких стояв багатий диякон Карин, що сам хотів стати єпископом Саламини. 

Одного разу святий Епіфаній за церковні гроші викупив з неволі одного римлянина. Карин почав підбурювати проти єпископа духовенство під приводом, що Епіфаній марнує церковне добро. Та викуплений з неволі римлянин повернув церковні гроші, та ще й віддав увесь свій маєток церкві в Саламині. Карин був осоромлений; а коли він і далі продовжував виступати проти Епіфанія, Бог покарав його наглою смертю. У Саламині святий побудував величаву церкву, на яку давали гроші навіть погани, вдячні за чудесні оздоровлення, які отримали з рук святого Епіфанія. 

Коли слуга Божий прибув до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, патріярхом там був Йоан, що схилявся до хибної науки Оригена. Святий Епіфаній виступив проти Йоана так само, як завжди і всюди виступав проти всякого блуду та єресі. А коли цариця Евдоксія та Олександрійський патріярх Теофіл почали виступати проти святого Йоана Золотоустого, то святий Епіфаній, присутній тоді (401 р.) у Царгороді, не дав перетягнути себе на їх бік, хоч як вони не старалися. Пробувши у Царгороді тривалий час, він вирушив кораблем до Саламини, однак в дорозі тяжко занедужав і помер 403 р. Поховано його в Саламині. Святий Епіфаній був у великій пошані у святого Василія Великого, святого Августина, святого Єроніма, святого Єфрема та інших. Його писання, особливо “Панаріон”, в якому він виступив проти всякої єресі, були у великій шані серед вірних. Сьомий Вселенський собор (787 р.) називає святого Епіфанія отцем і учителем вселенської Церкви. 

__________
У той самий день

Житіє святого Германа, патріярха Царгородського

Великий ісповідник Христової віри святий Герман народився в Царгороді. Його батько на ім’я Юстин був багатим і славним достойником при царському дворі. За наказом імператора Костянтина Погоната був убитий мечем. Святий Герман з юних літ посвятився на службу Христовій Церкві і дивував усіх своїм ангельським життям. З часом він став єпископом міста Кизика. За правління безбожного імператора Филиппика, прихильника монотелітської єресі, святого Германа, разом з Царгородським патріярхом святим Киром, було відправлено у вигнання, з якого він повернувся 715 р., за імператора Анастасія II, вже як патріярх Царгорода, а святий Кир помер у вигнанні. Сівши на патріярший престол, святий Герман почав навчати народ і укріпляти його у Христовій вірі. У 718 р. на трон вступив цісар Лев III Ісавр. Через два роки в нього народився син Костянтин. Це він під час хрещення, яке уділяв патріярх Герман, занечистив воду при зануренні, і тому його названо було “Копроним”, тобто гнояр. Усі передбачали, що з нього виросте ворог Христової Церкви. Та вже за Лева III почалося люте переслідування вірних, бо імператор став явним іконоборцем, він наказав викидати з церков святі ікони і палити святі мощі, і все тому, щоб сподобатися жидам та магометанам, бо одні й другі називали християн ідолопоклонниками за те, що вони почитали святі ікони. 

Патріярх Герман виступив проти імператора і погрозив йому карами церковними і Божими. Та знайшовся один справжній Юда Іскаріот, учень святого Германа, що допомагав цареві ширити єресь і боротися проти патріярха. Звався той відступник Анастасій. За його намовою імператор почав щораз більше утискати святого Германа і погрожувати йому, але патріярх сказав так: “Зі мною роби, що хочеш, але Христової віри і чести святих ікон не смій чіпати, бо честь їх визнана соборами”. 

Врешті імператор наказав вигнати патріярха Германа з міста. Натовп воїнів і єретиків напав на слугу Божого, його, 80-літнього старця, побили, зневажили і вигнали з палат. Святий Герман прожив ще 10 років у монастирі, помер він у великій святості 740 р. Йому свята Церква завдячує багато побожних пісень і наук. Тіло святого спочатку спочивало в монастирі Хора, в Константинополі, а згодом було перенесене до Галії. Бог прославив мощі святого багатьма чудами. 

Патріярший престол святого Германа зайняв єретик Анастасій. Та кара його не минула. За правління безбожного Костянтина Копронима Анастасій почав домовлятися з його ворогами, за це імператор наказав його висікти різками, голого посадити на осла і провезти по місту. Цю кару Анастасієві ще за свого життя провістив святий Герман. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.05.2017р. Б. / Святого священномученика Мокія; Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія; Святих Отців І-го ВС в Нікеї; Оновлення Царгорода

Святого священномученика Мокія

Тропар Мокія, глас 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Мокіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак Мокія, глас 2: Озброївшись щитом віри, нечестивих напади стер ти, священномучениче, і вінець від Христа взяв єси, Мокіє, тому й з ангелами радуючись, спасай від бід, тих, які оспівують тебе, молячись безперестанно за всіх нас. 

Святий Мокій був священиком і жив у місті Амфіполі в Македонії. Батько його називався Евфратій, був він римським громадянином; мати називалася Евстафія, була вона донькою старости Лампадія. В часи переслідувань за імператора Диоклетіяна Мокія поставили перед судом мучителя Лаодикія. Той наказав бити святого жилами і рвати тіло залізними гаками, а під кінець пригрозив, що якщо Мокій не принесе жертви богам, його вкинуть у вогненну піч. 

Мокія силоміць завели до божниці, та коли він там осінив себе знаком святого хреста, враз затряслася земля, всі ідоли впали на землю і розбилися на шматки. Тоді святого кинули в розтоплену піч, але вогонь не завдав йому жодної шкоди, а навпаки – він пожер катів разом з Лаодикієм. Таласій, спадкоємець Лаодикія, замкнув його у в’язниці аж до приїзду мучителя Максима. А той узяв святого старця на нові муки. Він наказав прив’язати мученика до двох коліс і обертати ними так, щоб вони трощили його кості. Але, за Божим промислом, колеса не спричинили жодної шкоди Мокієві. Тоді Максим наказав знову кинути святого до в’язниці. 

На третій день святого Мокія привезли в амфітеатр і випустили на нього диких звірів, але ті вляглися йому біля ніг, немов ягнята. Тепер весь народ став кричати, щоб Максим припинив мучити слугу Божого, тоді мучитель відіслав його до намісника Филиписея в Іраклії, а той послав святого Мокія до Візантії, де його було стято мечем. Святий Мокій прийняв мученицьку смерть 11 (24) травня 295 р. Мощі його поховали згодом у величавому храмі, який на честь святого звів імператор Костянтин Великий.

__________
У той самий день

Апостолів слов’ян святих Кирила і Методія

Тропар Кирила та Методія, глас 4: До апостолів подібні і слов’янських країн учителі,* Кириле й Методіє богомудрі,* Владику всіх моліть,* щоб усі народи слов’янські утвердив у православію й однодумності,* умирив світ і спас душі наші. 

Кондак Кирила та Методія, глас 3: Священну двійку просвітителів наших вшануймо* – тих, що перекладом божественних писань відкрили нам джерело богознання,* з якого аж до нині обильно черпаючи,* ми блаженними величаємо вас, Кириле й Методіє,* що пристоїте перед престолом Всевишнього і тепло молитеся за душі наші. 

Коли чуємо в церкві старослов’янську мову, знаємо, що це наша понад тисячолітня спадщина, залишена святими рівноапостольними просвітителями слов’ян Кирилом і Методієм. Вони дали нам письмо, т. зв. “кирилицю”, переклали церковні книги на слов’янську мову, просвітили слов’ян, через своїх учнів вони кинули перше зерно Христової віри і в нас на Русі, аж по Буг і Стир – так далеко сягала митрополія святого Методія. Будь же їм честь і слава на небесах і будь їм вічна слава й почитання серед синів Руської землі, для яких їх спадщина навіки вічні буде святим скарбом. 

Кирило і Методій походили з міста Солуня в Македонії, були вони синами благочестивого сотника Лева і жінки його Марії. Методій був старший, а Кирило – молодший. Вирісши, Методій вступив на військову службу. За розум і за незвичайну відвагу імператор поставив його воєводою сусідніх слов’янських земель. Так уже влаштувала Божа Премудрість, щоб майбутньому апостолові слов’ян дати нагоду навчитися слов’янської мови. Десять років управляв Методій слов’янськими землями, а потім покинув світ, почесті і статки та пішов на пустельну гору Олімп і там став монахом. 

Іншими дорогами провадив Господь святого Кирила, а властиво Костянтина, бо ім’я Кирило він прийняв перед смертю, при монашому постригу. Та ми будемо називати його вже і тепер Кирилом, бо всі слов’янські землі величають його цим іменем. Коли Кирилові було сім літ, він мав пречудний сон: йому снилося, що якийсь воєвода зібрав навколо нього багато прекрасних дівиць, з яких найбільше йому сподобалася одна – на ім’я Софія. Коли він розповів про це батькам, вони пізнали, що Господь подасть йому свою премудрість, бо “Софія” – означає премудрість. Вони віддали Кирила в школу, а він учився так, що невдовзі про нього почули аж на царському дворі. 

Грецькою землею управляла тоді благочестива цариця-вдова Теодора, бо син її, Михаїл III, був ще малолітнім хлопцем. Його вчителі взяли Кирила до царської палати, щоб він учився разом з царевичем і своєю пильністю був для нього прикладом і взірцем. Годі казати, що Кирило досягав великих успіхів. Та найпильніше він віддавався читанню Святого Письма і листів святого Григорія Богослова, до якого дуже гаряче молився кожної днини. Крім того, на царському дворі він подивляв усіх своїм благочестям, смиренням, добротою та іншими чеснотами.

Всі любили і поважали чесного юнака, і сам учитель, Теоктист Логофет, полюбив його так дуже, що хотів неодмінно одружити Кирила зі своєю похресницею. Тоді Кирило втік з Царгорода і в одному пустельному монастирі прожив шість місяців. При дворі дуже бідкалися, коли він пропав, і довго шукали, а коли знайшли, то впросили, щоб він повернувся до Царгорода, де патріярх висвятив його на священика і призначив хоронителем книг при церкві святої Софії. У Царгороді Кирило почав навчати; до нього стали горнутися зі всіх сторін учні, а мудрість його так подивляла всіх, що назвали його філософом, тобто мудрим. 

Сусідню з греками землю, що звалася Сирія, захопили сарацини. Вони зруйнували тут прекрасне місто Аморею, грецьке військо зазнало поразок у кількох битвах. Сарацини стали гордими зі своєї сили і послали до грецького імператора послів з такими словами: “Пришли нам такого мудреця, щоб він міг вести розмову з нами про віру; нехай він розтлумачить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а трьом поклоняєтеся”. 

Імператор Михаїл III, порадившись із патріярхом, послав до них святого Кирила та ще одного ученого – Юрія Асинкрита. Близько 851 р. вони прибули до міста Самари, над рікою Євфрат. Там їх прийняв сарацинський князь Амирмушна. В його палаті зібралися поганські мудреці і були певні, що зможуть висміяти науку святого Кирила. У Самарі під тяжким гнітом сарацин проживало невелике число християн. Сарацини, щоб посміятися з Христової віри, розмалювали на зовнішніх стінах християнських домів дияволів, і запитали Кирила, що це мало б означати. Святий Кирило відповів: “Бачу дияволів і гадаю, що вони не можуть жити разом з християнами, тому й утекли надвір. А там, де їх не видно на зовнішній стіні, вони, без сумніву, живуть разом з господарями в їхніх домах”. Ця відповідь покрила гордих поган соромом, але робити закиди проти Христової віри вони не припиняли. 

“Магомет, – казали вони, – дав нам закон, і ми всі того закону ревно дотримуємося. А у вас, християн, кожен вірує і живе так, як йому подобається; одні у вас православні, інші єретики, одні монахи, а інші миряни?” 

На це святий Кирило відповів: “Ви питаєте мене про дві речі, про віру і про життя. Я відповім вам окремо на одне і на друге. Бог наш – як пучина моря, безмірної ширини і глибини. Хто є духом смиренний і просить допомоги у Нього, той перепливає через те море і знаходить багатство розуму і спасіння. Та хто умом слабкий, самонадійний і не шукає небесної допомоги, той подібний до безумного, що хоче переплисти море на гнилій колоді. Одні з таких гинуть, бо впадають у єресь, інші ледве спасаються, бо їх постійно жене буря невідомости і сумніву. Тому так різняться християни у вірі. 

А закон у нас той самий, який дав Господь Мойсеєві на горі Синай. Христос Спаситель прийшов не зруйнувати, а сповнити і удосконалити закон. Він, щоб возвести нас до досконалости, показав нам образ нового життя – чистого, до якого веде вузька дорога. А що створив нас вільними, то хоче, щоб ми самі вибороли собі дорогу до спасіння, зі своєї вільної волі. Більшість християн вибирає легшу дорогу – дорогу подружнього життя, а деякі вибирають тяжку дорогу чистоти і убожества. Тому різняться християни між собою: одні є миряни, а інші – монахи. Якщо нашу віру і закон можна порівняти з безмежним морем, то ваша віра і закон подібні до малого потічка, який кожен без великих зусиль перестрибне. У вашій вірі й у вашому законі нема нічого Божественного – усе людське і легке. Магомет дозволив вам гнів, убивство та інші гріхи; його закон задовольняє всі ваші похоті, тому ви й тримаєтеся його. Наш Ісус Христос, будучи сам Пречистий, хоче, щоби і ми, відкинувши всяку похіть, жили непорочно і свято, бо до Його царства не ввійде ніщо скверне”. 

Потім сарацини запитали святого Кирила: “Як це ви, християни, ділите одного Бога на трьох: на Отця, і Сина, і Святого Духа?” 

Святий Кирило навчав їх так: “Бог є один, але в трьох Особах. А якщо ваш пророк не навчив вас про тайну Пресвятої Тройці, то хай навчить вас того бодай нерозумне творіння. Погляньте на сонце: бачите на небі вогненне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця; як коло не має ані початку, ані кінця, так і Бог безначальний і безконечний. 

Промінь світла є образом Божого Сина, як від сонячного кола народжується промінь і не відділяється від нього, так і від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота же, яка виходить як від сонця, так і від променя, – це образ Святого Духа, що предвічно від Отця і Сина ісходить. А так, як сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Особи Пресвятої Тройці – це один, істинний Бог!” 

Не знаючи, що на це відповісти, засоромлені сарацини задумали отруїти святого Кирила, але Господь Бог зберіг його, і він, здоровий, щасливо вийшов з сарацинської землі і пішов до свого брата святого Методія на гору Олімп. Тут вони разом постили, молилися і читали святі книги. 

У тому часі прийшли до імператора Михаїла III посли від хазарів, що жили між Каспійським та Чорним морем, над Доном, і передали слово від свого кагана (правителя): “Ми з давніхдавен віруємо в одного Бога. Але ось прийшли до нас жиди і намовляють нас прийняти їх закон. Сарацини також накидають нам свою віру. Просимо тебе, царю, пришли нам ученого мужа, нехай він посперечається з жидами і сарацинами. І якщо він осоромить їх, ми приймемо вашу віру”. 

Імператор і патріярх попросили Кирила, щоби він потрудився задля слави Божої, а святий Кирило, готовий за Христа піти навіть на смерть, взяв зі собою свого брата святого Методія, і обидва з Царгорода пустилися в дорогу Чорним морем до Криму і прибули до Херсонесу (поблизу нинішнього Севастополя). Тут вони затрималися, щоб вивчити хазарську мову. В цьому місті проживали різні народи: греки, жиди, слов’яни, хазари, сарацини. Брати затрималися тут надовго, а святий Кирило, крім хазарської мови, вивчив також жидівську і сарацинську. 

Тут, ймовірно, він почав робити переклад святих книг на хазарську і слов’янську мови. Крім того, вони віднайшли мощі святого Климента, папи Римського (пам’ять його вшановуємо 25 листопада (8 грудня)). Сюди його заслав у вигнання за віру Христову нечестивий імператор Траян ще сімсот літ до того, як до Херсонесу прибули святі Кирило і Методій. Коли ж святий Климент і тут навертав багатьох до віри Христової, імператор наказав повісити на шию святому тяжке залізо і кинути його в море, на дні якого святі мощі пролежали сотні літ. Святі Кирило і Методій з єпископом Херсонесу й усім духовенством відправилися хресним ходом на кораблях у море і просили Бога, щоб Він показав їм мощі свого святого слуги. Вночі усі побачили на одному місці моря незвичайне світло, і там знайшли мощі святого, які сплили на поверхню. З великими почестями мощі святого підняли на корабель і поховали у церкві святих Апостолів; частину тих мощей взяли Кирило і Методій і не розлучалися з ними до того часу, поки вперше не прибули до Риму. 

Дорогою до хазарів святі брати потрапили в неволю до дикого угорського племени, та Бог звільнив їх, і вони досягли мети своєї подорожі. Правитель хазар прийняв їх з великою почестю. Подібно, як у сарацинів, вони мали вести суперечку з жидами, магометанами і хазарами. Особливо затятими були жиди, бо вони чулися в силі у хазарській землі і сподівалися навернути хазар у свою віру. 

“Скажи нам, – питали вони святого Кирила, – який закон дав Господь Бог перше: закон Мойсея, якого ми тримаємося, чи ваш – християнський?”

“Чи не питаєте ви мене про це тому, – випередив їх святий Кирило, – аби потім сказати, що ліпший той закон, який старший?” 

“Так! – відповіли жиди. – Щоб показати, що треба підкорятися старшому законові”. 

“А чому ж ви самі не чините так, як радите іншим? – запитав їх святий Кирило. – Та ж ще до закону Мойсея Бог дав закон Ною та Авраамові. Згідно з вашими словами – ви маєте покинути закон Мойсея і триматися старшого закону, закону Ноя”. 

Жиди стали виправдуватися: “Ми тому тримаємося Мойсеєвого закону, що всі, які за ним жили, вгодили Богу. І ми надіємося вгодити Йому згідно з законом, який Він дав нам на Синаї, а ви, християни, самі видумали собі закон”. 

А святий Кирило сказав їм так: “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – мій завіт! – вони його зламали, хоч я був їхнім Владикою, – слово Господнє. Ні, ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, – слово Господнє: вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє, – я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше” (Єр. 31, 31-34). 

А потім святий Кирило сказав, що Месія вже прийшов на світ. “Чого ви ще чекаєте? – питав він жидів. – Та ж усі пророцтва про Месію сповнилися. Патріярх Яків провістив, що Месія-Христос прийде тоді, коли скінчиться панування царського роду від Юди. Час той уже давно настав. Царя ви не маєте, Єрусалим зруйновано, жертви ваші Бог відкинув, ви самі розсіяні між народами, як це провістив ще святий пророк Малахія: “Не довподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва; бо моє ім’я між народами велике, – говорить Господь сил” (Мал. 1, 10-11). 

Засоромлені жиди змушені були відступити, а сам правитель і багато хазарів прийняли хрещення з рук святих братів. Каган хазар під страхом кари заборонив поширювати у своїй державі жидівську і магометанську віри. Святі Кирило і Методій залишили священиків, які прибули разом з ними, а самі вирішили повернутися до Царгорода. Каган передав їм листа до грецького імператора, а також по-царськи обдарував їх, але вони сказали так: “Найбільшим буде для нас даром, якщо ти випустиш на свободу всіх невільників, братів наших християн”. Тоді князь випустив на волю 200 греків, що були в полоні, і дозволив їм іти зі святими братами. 

Дорогою святі зупинилися на якийсь час у Херсонесі. Святий Кирило провістив смерть херсонеського єпископа, якось сказавши йому ввечері: “Помолися за мене, отче, і благослови мене останнім благословенням, як отець благословить свого сина”. Всі думали, що святий Кирило наступного дня вирушить у дорогу, але він сказав, що попросив благословення тому, що живим єпископа уже не побачить. І справді, вночі єпископ помер. 

Поховавши його, святі Кирило і Методій пустилися до Царгорода. Імператор і патріярх привітали їх як апостолів і хотіли настановити їх єпископами, але святі брати відмовилися прийняти такий високий уряд. Святий Методій прийняв ігуменство в монастирі Поліхрон, а святий Кирило залишився при церкві святих Апостолів. 

Потім святі брати зайнялися слов’янами, яких було багато в грецькій державі. Всі вони були християнами, та не розуміли церковних книг і богослуження, бо все це правилося грецькою мовою. Тому брати переклали на слов’янську мову найважливіші книги, а для письма святий Кирило уклав абетку з 38 букв, і це письмо до нині називається “кирилицею”. Уклав цю абетку святий близько 862 року. Винайдення кирилиці і переклад Святого Письма та інших церковних книг стало початком навернення слов’ян. 

Їх місія з навернення слов’ян почалася в Болгарії, де правив тоді князь Богорис (Борис). Під час війни болгар з греками сестра Бориса потрапила в полон. Вона прожила в Царгороді 38 років, і коли згодом повернулася до Болгарії, принесла туди перші зерна християнської віри. Борис не думав про прийняття християнства. Він попросив імператора послати святого Методія, якому товаришував святий Кирило. Святий Методій, якому Господь Бог дав великий малярський талант, намалював на стіні однієї кімнати таку вражаючу картину страшного суд, що князь Борис попросив пояснити йому, що означає той образ, а після пояснення був зворушений до глибини серця. А коли невдовзі в Болгарії настав великий голод і пошесть, князь пізнав Божу волю і прийняв святе хрещення. Багато з його бояр пішли за його прикладом, однак більшість народу збунтувалася і навіть напали на палату. Та князь на чолі маленької горстки вірних подолав бунтівників і невдовзі весь народ прийняв Христову віру, до чого найбільше спричинилися книги, перекладені свв. братами на слов’янську мову, і богослуження, що правилося мовою, зрозумілою народові. 

Святі Кирило і Методій утвердили тут Церкву Христову, висвятили священиків, заснували школи, а потім вирушили до Єрусалиму, де на них чекала нова місія: проповідування Божого слова в інших слов’янських країнах. Там, де зараз нинішня Моравія, частина Чехії, Шлеськ, долішня Австрія і частина Угорщини (Панонія), тоді розкинулася велика Моравська держава, в якій правив князь Ростислав. Значна частина Моравії вже була навернена німецькими священиками, однак народ не розумів латинської богослужбової мови і залишався далі в поганстві. 

Тоді Ростислав, а також словенський князь Святополк і панонський Коцель попросили імператора Михаїла про проповідників, які б навчали народ слов’янською мовою. Вибір упав на святих Кирила і Методія, і вони вирушили до Моравії, куди прибули 863 р. Князь Ростислав, коли почув, що святі брати наближаються до Велеграду, головного міста Моравії, вийшов їм назустріч і прийняв їх як апостолів Христової віри, віддавши всю свою країну під їхню опіку. 

А слід згадати, що святий Кирило перед мандрівкою до Моравії був висвячений на архиєпископа. І хоч які просторі були слов’янські землі, брати Кирило і Методій всюди проповідували Боже слово, народ приймав святе хрещення, а слава Божа росла і ширилася по цілому світі. 

Святі брати подалися також і до Чехії, де охрестили князя Боживоя з його родиною і багатьма підданими; вони звели в Празі церкву Пресвятої Богородиці і церкву святих апостолів Петра і Павла, а також багато інших церков по всій чеській землі. Всюди засновували школи, святий Кирило висвячував священиків, а ті правили Службу Божу слов’янською мовою. Латинські єпископи виступили проти них і звинуватили у єресі, бо, як казали, Службу Божу можна правити лиш єврейською, грецькою і латинською мовами, бо цими мовами Пилат написав на хресті слова Спасителя: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. Справа потрапила до Риму, і папа Миколай I (858-867) покликав святих Кирила і Методія до Риму, тож брати пустилися в дорогу. 

Та поки святі добиралися до Риму, папа Миколай I помер, його наступником став папа Адріян II (867-872). Святі брати стали перед ним і розповіли йому, що вони робили на слов’янських землях, та передали йому частину мощей святого Климента і церковні книги, які вони переклали слов’янською мовою. Папа посвятив ті книги і велів їм правити в Римі Службу Божу по-слов’янськи, святого Методія настановив єпископом, а тих, які противилися літургії слов’янською мовою, назвав “пилатниками”, і заборонив єпископам Заходу непокоїти святих слов’янських апостолів. 

У Римі святий Кирило захворів, він уже віддавна мав слабке здоров’я. Його ложе оточили учні, що разом з ним проповідували на слов’янських землях і разом з ним страждали. А він узяв за руку брата свого Методія і сказав: “Брате мій, ми обидва були як дружня пара волів в одному ярмі. І ось я падаю в борозні, закінчується день мій, ти ж тягни далі. Знаю, що рад би ти повернутися в монастир на горі Олімп, та не залишай початого діла, бо в ньому твоє спасіння”. 

А потім він поблагословив слов’янські землі, для яких був апостолом, учителем та просвітителем. 14 лютого 869 р. погас наш світоч, помер апостол, ім’я якого для нас цінніше понад усі скарби світу. Тепер він у Бога і молиться, щоб єдність з’єднала дітей слави, для яких він стільки трудився. Помер він на 42 році життя. Поховали його у церкві святого Климента, поряд з мощами, які він приніс. Мощі святого Кирила й до нині спочивають у Римі. 

Святий Методій, як митрополит Моравії і Панонії, повернувся на слов’янські землі, однак він і далі багато страждав від латинських владик. Ростислава, князя моравського, вже не було; Святополк видав його в руки німецького короля Людвика, а той наказав нещасливому в’язневі виколоти очі і замкнути в монастирі. Святий Методій виступив проти того злочину і отримав в особі Святополка небезпечного ворога. Врешті-решт латинські священики схопили святого і відправили в Швабію, де в голоді і холоді тримали його півтора року у в’язниці. Аж коли Святополк покаявся і вигнав німців з краю, святий Методій вийшов на свободу, а папа покарав тих, які його гнобили. Та Святополк, провадячи розпутне життя, навіть був радий, що латинські священики виступають проти святого Методія. Наступний папа Йоан VIII (872-882), введений в оману, заборонив святому Методію правити Божественну літургію слов’янською мовою. Тоді слуга Божий вдруге вирушив до Риму, папа дізнався від нього всю правду і дозволив використовувати слов’янську мову в богослуженнях, він визнав Методія митрополитом слов’янських земель, а його митрополію як цілком незалежну від латинських владик. Та коли переслідування як з боку єпископа-німця Вікінга, так і Святополка не припинялися, святий Методій утретє подався до Риму і був там доти, доки Святополк не прислав за ним своїх послів, які перепросили святого, і він повернувся з ними до слов’янських земель. Він утвердив Христову віру в Хорватії, понад Віслою аж до Дністра – всюди, куди ширилася влада Святополка. 

Так минуло 24 роки його праці у слов’янських землях, і прийшов йому час закінчити свій апостольський труд. У Квітну неділю 885 р. він пішов останній раз до церкви і тут попрощався зі своїм стадом:

“Дорогі діти, – говорив він, – ви знаєте, які могутні вороги нашого просвічення, та уповайте на силу Господа, який вам допоможе. Завжди тримайтеся дороги Божих законів і бійтеся не тих, що вбивають тіло, а тих, що вбивають душу”. 

На митрополита, замість себе, він призначив свого учня Горазда, морав’янина, але вже невдовзі після смерти святого Методія Святополк вигнав Горазда з Моравії, а владичий престол віддав Вікінгові. Горазд пішов до Болгарії, де трудився разом з Климентом, учнем святих братів з часу їх побуту в Болгарії. 

Святий Методій помер у вівторок Страсної неділі, 6 (19) квітня 885 р. Тіло його поховано у Велеграді, в церкві Пресвятої Богородиці, в стіні напроти вівтаря. Його наука просвітила і нашу Русь. 

__________
У той самий день

Пам’ять святих Отців, що зібралися на Першому Вселенському соборі в Нікеї

Пам’ять Першого Вселенського Собору свята Церква вшановує також кожної сьомої неділі після Пасхи. Він відбувся в часи правління імператора Костянтина Великого. В Олександрії зі своєю єретичною наукою виступив Арій. Олександрійський патріярх Олександр викляв його і засудив його науку. Імператор не знав про суть справи, він думав, що це особиста суперечка між Арієм та Олександром, тому послав до Олександрії Осію, єпископа Кордовського, зі своїми листами: “Відкрийте мені дорогу на Сході через поєднання душ ваших, бо дорогу ту суперечка ваша мені городить. Зробіть мені ласку, про яку вас прошу, щоб міг бачити вас і всі народи свої в радості і веселості, а за згоду і свободу вашу буду благодарити Господа”. Так писав імператор. 

Та не про суперечку тут йшлося, а про чистоту святої віри, тож усяка згода з єретиком була не мислима. Тоді імператор, за порадою Осії і в порозумінні з папою Сильвестром I (314-335), у 325 р. скликав Перший Вселенський собор до Нікеї, міста у Витинії. В середині червня з’їхалися Отці Собору, самих єпископів було 318, а окрім того ще багато священиків і монахів. 

Прибули вони зі всіх сторін, багато з них скалічені, зі знаками ран, які залишилися від мук, перенесених в часи мучителя Ліцинія і його попередників. Папа Сильвестр через свій поважний вік не міг прибути на Собор, його заступали і рішення Собору його іменем підписали Віктор і Вікентій, леґати папи. Прибув сюди також Арій і близько 17 його прихильників. На урочистому відкритті Собору, що відбувався в храмі, був присутній сам імператор в усій величі свого достоїнства. Він привітав Отців прекрасною промовою, сповненою віри і смирення. На царському золотому престолі, призначеному для нього, він сів лиш тоді, коли Отці Собору його про це попросили. 

Арій сам боронив свою єресь. А коли став хулити Сина Божого, Отці Собору, не бажаючи того слухати, затикали свої вуха, а святий Миколай, за переданням, ударив Арія в лице.

Слід зауважити, що серед підписів Отців Собору підпису святого Миколая немає, як немає і жодного свідчення, що він був там присутній; святий Атанасій також нічого про це не згадує. Отож уся подія з побиттям Арія спирається винятково на те, що згадують, на підставі передання, Мінеї. Єресь Арія було виклято, його книги спалено, а самого єретика імператор відправив у вигнання до Ілирії. Найбільше в боротьбі з єрессю Арія відзначився святий Атанасій, диякон з Олександрії. Цим звернув він на себе увагу всіх Отців Собору. Потім було укладено Символ віри, який остаточно був затверджений на Другому Вселенському соборі. Вирішено також питання часу святкування Пасхи, а саме – після жидівської Пасхи в неділю після повні місяця після весняного рівнодення. Єпископ Олександрії мав кожного року визначати, на коли, згідно з затвердженої засади, припадає день Пасхи, і повідомляти про це всіх єпископів. 

Новаціяни, які навчали, що не можна дати розрішення тому, хто після хрещення впав у тяжкий гріх, на Соборі зреклися свого хибного вчення, а їхньому ватажкові Ацесієві сам імператор сказав: “Зроби собі, Ацесіє, драбину і сам один лізь до неба”. І справді, наука святої Церкви – це наука любови і прощення, а не суворости. Собор закінчився 25 серпня. Імператор подякував Отцям і сердечно попрощався з ними. Рішення Собору були затверджені римським папою. 

__________
У той самий день

Оновлення Царгорода

Після закінченні Першого Вселенського собору в Нікеї благочестивий імператор Костянтин Великий зібрав усіх учасників у містечку Візантії, що лежало на межі Європи та Азії. Тут він задумав заснувати столицю своєї держави, яка тоді набула своєї найбільшої могутности. Отці Собору молилися, щоб Бог поблагословив наміри Костянтина. Візантію перейменували на Константинополь, тобто місто Костянтина, або ж Царгород. А що вся слава, блиск і могутність старого Риму перенеслася сюди, тож Царгород також назвали Новим Римом. Костянтин не шкодував видатків і будував величні палати для себе і для своїх вельмож. Поганські святині зруйнували, а на їхньому місці возвели храм святої Софії та храм святих апостолів, де разом із дванадцятьма пам’ятниками святих апостолів стояв також і пам’ятник імператора Костянтина. У цьому ж храмі його й поховали. Прекрасні площі міста були прикрашені пам’ятниками, що зображали події зі Святого Письма. Вже 330 року Візантія, убоге містечко, перетворилося на великий, славний і багатий Царгород. Того року 11 (24) травня нове місто було посвячене на славу Богу, і цей день свята Церква споминає до нині. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР