30.09.2014р. Б. / Кардинал Паролін розчарований, що ООН мовчить щодо конфліктів на Бл.Сході і на Україні

Конфлікти на Близькому Сході і Україні вимагають оновлення Об'єднаних Націй, де держави-члени поставлять свою відповідальність, щоб захистити переслідувані народи, вище особистих інтересів і ретельно застосовуватимуть міжнародне право.

Про це йшлося у виступі держсекретаря Ватикану кардинала П'єтро Пароліна, який виступав в понеділок, 29 вересня, на 69-му засіданні Генеральної Асамблеї ООН.

 Кардинал Паролін, сказав: "Кров багатьох християн і етнічних меншин в Іраку і Сирії вимагає міжнародне співтовариство взяти на себе відповідальність щодо захисту населення, яке під загрозою". Він зазначив також, що світ потребує ООН, здатну розгорнути відповідну дію і силу, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на оф. сайт Ватикану.

"Це - як законно, так і необхідно: терміново зупинити агресію через багатостороннє і пропорційне застосування сили. Святий Престол сподівається, що міжнародне співтовариство візьме на себе відповідальність за розгляд кращих засобів, щоб зупинити агресію і уникати здійснення новоїі, ще більшої, несправедливості".

Кардинал висловив розчарування, що до цих пір "міжнародне співтовариство характеризується суперечливими голосами і навіть мовчанням щодо конфліктів в Сирії, на Близькому Сході і в Україні. Вкрай важливо, щоб була єдність дій в ім'я загального блага, уникаючи перехресного вогню вето."

Він нагадав усім присутнім про «відповідальность за захист» - принцип, який був прийнятий майже 10 років тому на Всесвітньому саміті ООН, який закликає для захисту цивільного населення, коли країна знаходиться не в змозі або не бажає робити це:

"Він стверджує, що відповідальність всього міжнародного співтовариства, повинна бути в дусі солідарності, щоб протистояти тяжким злочинам - таким, як геноцид, етнічна чистка та релігійно мотивоване переслідування".

Джерело:    КІРІОС

30.09.2014р. Б. / В Підгірцях встановлено величний хрест з нагоди 25-ти ліття виходу УГКЦ з підпілля

В неділю 28 вересня при парафії священномученика Миколая Чарнецького і новомучеників УГКЦ с. Підгірці відбулися урочисті святкування 25-ти ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.

Розпочалися урочистості Божественною Літургією, яку в парафіяльному храмі служили: декан Бродівський о.Богдан Вихор, ігумен Підгорецького Василіянського монастиря ієромонах Віктор, о.Юрій Біль, а також настоятель о.Тарас Дзьоба.

Після Літургії відбувся чин посвячення хреста, який спорудили поруч із храмом з нагоди ювілею виходу Церкви з підпілля: «Відновили на цьому місці святий хрест, а церква Ваша ще в руїні. Проте цей хрест є символом відродження Церкви в Підгірцях, Церкви як спільноти вірних, і Церкви як дому Божого, адже з поставленням хреста розпочнеться і відновлення цього зруйнованого храму», - звернувся до вірних у своєму слові отець-декан Богдан Вихор.

Продовжилися святкування урочистою академією в народному домі, де проходила фотовиставка про підпілля Української Греко-Католицької Церкви.

З уст молоді було представлено короткий історичний екскурс в часи підпільної церкви, а директор Бродівського історико-краєзнавчого музею Василь Стрільчук розповів про підпілля в Бродівському районі. Все це урочисте дійство розбавив милозвучний спів парафіяльного дитячого хору під керівництвом Ольги Баліцької.

Також цього дня всі присутні мали змогу переглянути прем’єру документального фільму знятого з ініціативи пароха про о.Василя Пришляка, священика УГКЦ який був вивезений в заслання в часи катакомбної УГКЦ.

В завершальному слові о.Тарас привітав усіх з цим 25-ти літнім ювілеєм відродження Церкви, та наголосив, що ми повинні пам’ятати свою історію і історію своєї Церкви, яка завжди є з народом,  є його серцем і його душею.

Джерело:    КІРІОС

29.09.2014р. Б. / Блаженніший Святослав у Сіднеї: «Ми сьогодні покликані зректися фальшивих уявлень про те, якою повинна бути Україна»

Узяти на себе свій хрест – значить піти тою життєвою дорогою, якою кличе нас Ісус Христос до себе. Не шукати інших доріг. Не заздрити ближньому, не думати, що комусь у житті живеться легше від мене, але йти тою дорогою, якою кличе мене Господь Бог, з усіма її труднощами і радощами.

Про це вчора, 28 вересня, під час Архиєрейської Літургії сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) у храмі Святого Андрія в Сіднеї.

Співслужили з Главою Церкви єпископ Пітер Коменсолі, Апостольський адміністратор Сіднейської архидієцезії, віце-ректор духовної семінарії «Добрий пастир» РКЦ Артур Гівней. Також чисельно прийшли помолитися семінаристи «Доброго пастиря».

Проповідник пояснив вірним, що означають слова Ісуса Христа «зречися себе самого і йди за мною». «Зректися себе самого означає зректися своїх фальшивих уявлень про власну вигоду і прийняти правду в усій її повноті, узяти на себе свій хрест. А йти за Христом означає не зупинятися на цій дорозі. Не стояти з цим хрестом, а йти вперед. Слова про хрест Христовий і про правила християнського життя по-особливому звучать для нас українців, для України в цілому», – відзначив Предстоятель. «Ми сьогодні, можливо, покликані, – вважає він, – зректися фальшивих уявлень про те, якою є чи повинна бути Україна».

Блаженніший Святослав пригадав слова Святішого Папи Франциска на канонізації Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ: вони мали відвагу споглядати на рани розп’ятого Христа під час ІІ Світової війни.

«Сьогодні, – каже Патріарх УГКЦ, – розпинають Христа у тілі нашої Церкви, стріляючи в нас. Якщо ми будемо зараз зупинятися, самі себе жаліти і плакати над своїми ранами, то не побачимо нового життя і воскресіння». «Тому Христос каже нам сьогодні: не сумуйте і не плачте. Беріть хрест і йдіть за мною в життя», – просить задуматися Блаженніший.

Він заохотив українців, вірних нашої Церкви, які живуть в Австралії, «не соромитися розп’ятого Христа». «Якщо ви шукаєте, в який спосіб зберегти всю ту спадщину, що її привезли ваші батьки на святу землю Австралії, пам’ятайте, що без хреста Господнього немає майбутнього. Бо тільки через нього виходить воскресіння», – наголосив проповідник австралійським українцям.

«Я прошу вас: любіть свою Церкву, користайте з її духовної сили, не шукайте духовної послуги в інших Церквах. Бо Христова Церква - це щось набагато більше, ніж людська культурна організація, яка зберігає якусь національну спадщину. Церква зберігає джерело вічного життя, постійної наснаги, сили і воскресіння. Сьогодні ми молимося, щоб Господь подав мир нашій українській землі, щоб через рани наших солдатів, волонтерів, через кров, яка була пролита на Майдані, Господь Бог дарував у належнім часі воскресіння, мир, свободу і незалежність нашій державі», – підкреслив Патріарх Церкви.

Блаженніший Святослав подякував за організацію його душпастирського візиту до Австралії владиці Петрові (Стасюку), Єпарху Австралії, Нової Зеландії та Океанії. Також подякував за те, що владика Петро супроводжує його по різних містах Австралії. Патріарх Церкви відзначив «плід праці» єпископа.

Також Патріарх УГКЦ подякував настоятелеві храму Святого Андрія о. Симону Цькую, який теж супроводжував його в усій поїздці по Австралії.

Та особливо Патріарх Церкви подякував вірним Церкви, які так чисельно наповнили храм Святого Андрія. На Літургію прибули і вірні з парафій у Ньюкаслі та Воллон Гонгу, які через брак часу Блаженніший не міг відвідати.

Патріарх Церкви подарував храмові Святого Андрія, як і іншим храмам, які відвідував в Австралії, антимінс на згадку про свій візит.

Варто відзначити, що храм Святого Андрія споруджено 1962 року. Тут активно діє українська парафіяльна школа, дитячий садочок, який провадять сестри василіанки, для молоді існують різні заохочувальні гуртки.

Джерело:    Воїни Христа Царя

29.09.2014р. Б. / На Дунаєвеччині цілодобово молилися за Україну

Безперервні цілодобові молитви за Україну тривали у Дунаївцях на Хмельниччині цілий тиждень. Молебень, що тривав безперервно з 14 по 20 вересня у парафії св. Михаїла Архангела, називався «Розарієвий Єрихон».

 

Парафіяни пояснюють, що таку назву для молебню вони вибрали невипадково. Єрихон – одне із найдавніших міст світу. Коли Ісус Навин вводив Ізраїльський народ до Обіцяної Землі, на їхньому шляху стояла ця фортеця. 

Археологи говорять, що Єрихон був оточений подвійним муром – внутрішнім, шириною близько 4м, та зовнішнім – шириною 2м, а висотою близько 9 м. Здобути його було практично неможливо. 

Ізраїльтяни за Божим наказом здобули та знищили Єрихон найнезвичайнішим способом, з-посеред усіх відомих історії (Книга Ісуса Навина, розділ 6). Протягом шести днів вони щоденно обходили місто доокола. На чолі йшли священики, несучи Ковчег Завіту. Сьомого дня ізраїльський народ обійшов місто сім разів, а коли священики засурмили в сурми, люди здійняли сильний крик. На цей звук міські мури впали. Так Ісус Навин здобув Єрихон.  

Історія ж «Розарієвого Єрихону» прийшла до нас із Польщі. Там вона пов’язана  із Анатолієм Кащуком, членом  руху «Легіон Марії» (до речі, саме він у 1948 році і привіз «Легіон Марії» до Польщі). 1979 року, коли вирішувалася доля першого паломництва св. Йоана Павла ІІ до Польщі, Анатолій Кащук запропонував організувати на Ясній Горі у Ченстохові семиденний Розарієвий конгрес, під час якого мали відправлятися Меси, молитви Розарію та Коронка до Божого Милосердя перед виставленими Пресвятими Дарами. За порадою тогочасного єпископа ченстоховського Стефана Барели термін «Розарієвий конгрес» було замінено на назву «Облога Єрихону», нав‘язуючи до тих семи днів, коли за Божим наказом ізраїльтяни із Ковчегом Завіту ходили довкола Єрихону, щоб зруйнувати оборонні мури та здобути місто. Учасники адорації на Ясній Горі хотіли стояти в молитві, щоб впали мури, які загороджували Святішому Отцю дорогу до Польщі. І дійсно, перешкоди впали – всього через місяць, у час розквіту комуністичних режимів у світі, св. Йоан Павло ІІ приїхав до Польщі. 

З того часу у Польщі неодноразово проводяться «Розарієві Єрихони». Це велика сила, яка руйнує всякі мури на Божому шляху.

Сьогодні Україна переживає дуже важку ситуацію – це наш «Єрихон». Тільки Господь може зруйнувати мури війни, агресії та ненависті, які постали на шляху розвитку нашої держави. 

А тому з 14 по 21 вересня у парафії св. Михаїла Архангела в Дунаївцях тривав «Розарієвий Єрихон». 

Молитви відбувалися цілодобово з перервами тільки на святі Меси. Молились усі частини Розарію, Коронку до Божого Милосердя і… знову Розарій… Коронка до Божого Милосердя… Розарій… І так увесь час. 

Парафіяльні групи та спільноти змінювали одна одну щогодини на своєму «бойовому чергуванні». 

Від неділі 21 вересня естафету «Розарієвого Єрихону» прийняли сусідні парафії на Дунаєвеччині – Залісці, Нестерівці, Іванківці, Дем‘янківці, Мушкутинці та Голозубинці. У порівняні з Дунаєвецькою парафією це невеликі громади вірних, а тому «Розарієвий Єрихон» вони проводять по черзі – кожна парафія має власну добу молитви, а наступного дня її змінює інша. 

«Біблія розповідає нам про безліч перемог, які вчинив Господь в історії Ізраїльського народу, що були просто неможливими з людського погляду. Історія також знає багато перемог, які так і називають: «Розарієві перемоги», бо виразно виблагані молитвою на Розарії. Ми віримо в Божу перемогу і у нашій державі, зрештою Господь вже стільки чудес показав нам протягом цього важкого періоду. Але маємо витривало молитись і вірити», — переконані учасники «Розарієвого Єрихону».

Католики з Дунаєвецького району закликають інші громади долучатися та продовжувати молебень. «Зараз час усім нам згуртуватися, не вдасться відсидітися у своєму кутку, — каже парафіянин св. Архангела Михаїла, офіцер, - для перемоги кожен має докласти свої зусилля. А тому запрошуємо відважних і небайдужих до розарієвого «штурму Єрихону». 

Джерело:     КРЕДО

28.09.2014р. Б. / «SOS!» українському християнству

Ситуація, яка склалася і продовжує розвиватися в Україні, набирає щораз загрозливіших обрисів. Уже зараз можемо спостерігати перші ознаки фундаментального розколу поміж більшістю представників влади і більшістю загалу суспільства. Усе частіше люди беруть у свої руки встановлення справедливості.

На жаль, оговтавшись після майданного шоку, політикум і чиновництво вкотре взялися за своє. Корупція, договорняки, хабарництво, здирництво, – знову процвітають. І знову «небожителі» українського владно-політичного Олімпу не звертають уваги на суспільство, над яким вони возвишуються.

А в той час у суспільстві зростають радикальні протестні настрої, які загрожують його роздерти на шматки, зробити легкою здобиччю агресивного сусіда, поставити сам народ і будь-яку немосковську форму християнства в Україні на грань фізичного зникнення.

І як це не парадоксально, ця ситуація найбільше загроз несе саме християнам України, і саме немосковські форми християнства в Україні є найбільш загроженими від московитського агресора. Хоча московитська пропаганда малює пропагандистську картину точнісінько навпаки. Християни України мали би активніше включитися у життя власної країни, оскільки саме вони і є найбільш загрожені у цій ситуації. І саме зараз – можливо, як ніколи до цього – Україна потребує реального християнського свідчення в громадському житті, економіці, політиці й обороні.

Сьогодні загрози для українського суспільства загалом і для українського християнства зокрема є багато більші, аніж це хочеться визнавати українському загалу. Напруга в суспільстві зростає. І найприкрішим та найзагрозливішим є те, що влада цього не помічає. Або бачить і нічого не робить. Чи робить, але все навиворіт. Влада показує, що вона так і не навчилася спілкуватися з власним суспільством, чути його, відповідати йому і навіть просто розуміти настрої людей.

За простими, відомими навіть студентам переддипломного студію соціальної (культурної) антропології, соціології, соціальної психології (тобто, наук які займаються вивченням людського суспільства і його поведінки) законами суспільної поведінки людини, суспільство схильне терпіти дуже багато, якщо для цього є відповідна інформаційна передумова. Якщо ж потрібний інформаційний супровід подій відсутній, то суспільство починає радикалізовуватися. А невдалий, недолугий інформаційний супровід, що не враховує специфічних потреб конкретного суспільства, тільки підсилює радикалізацію.

Якщо враховувати, що в умовах інформаційної війни противник старається «збагатити» інформаційне поле своїми інформаційними викидами, то відсутність добре продуманої інформаційної політики влади доволі скоро ставить суспільство в революційну ситуацію, яка обов’язково розв’язується у формі кривавого революційного повстання, а не просто через мирні протести. Оскільки суспільство в такій ситуації відчуває не просто якусь загрозу, а суму екзистенційних загроз індивідуумів та суспільних груп.

На превеликий жаль, українське суспільство на сьогоднішньому етапі впевнено крокує саме до такого кривавого сценарію розвитку подій. А реакції більшості владних функціонерів тільки це пришвидшують. В умовах агресії РФ такий розвиток подій своїм результатом може мати лише крах української державності. І наслідком цього краху може стати окупація з боку РФ більшої частини української території, або й усієї України.

Чи не найголовнішою причиною такого розвитку подій є невиконання новою владою елементарної вимоги справедливості, яка закладена у найглибшу сутність людського єства. Фактично сам Майдан виник після дикунського побиття міліцією студентів на київському майдані Незалежності як радикальна вимога суспільства відновити справедливість. Але навіть ця перша майданна вимога – справедливо покарати винних у побитті студентів – так і залишилась невиконаною. Також ніхто не відповів за розстріл Небесної Сотні. Кров невинних жертв усе ще стукає до сердець народу вимогою справедливо покарати катів, і безпосередніх, і замовників. «Мудрість» українських політиків у компромісному проваджені політики у цьому випадку тільки призводитиме до усе більшого наростання протестних настроїв у суспільстві. Пусті балачки про майбутнє невідворотнє покарання не тільки не заспокоюють суспільство, але й усе більше його дражнять.

Поведінка органів прокуратури, які то відкривають, то закривають кримінальні провадження, які в очах суспільства затягують розслідування резонансних справ, або їх взагалі не розслідують, здатні спровокувати хвилю кривавих самосудів. Суди відпускають резонансних підсудних на волю. Усе це підриває довіру суспільства до здатності теперішньої влади встановити хоч мінімум суспільної справедливості.

До цього додалася ще й вимога покарати відповідальних за трагічний розгром українських силовиків у секторі «Д» та під Іловайськом. Скандальні спроби командування військами перекинути відповідальність то на мобільні телефони, то на добровольчі батальйони, то на буцімто використання московитським військами ядерної зброї, – тільки усе більше неймовірно ятрять суспільну рану через безсмисленість Іловайської трагедії. В очах суспільства командування збройних сил і Міністерство оборони уже є 100%-ми винуватцями трагедії. І те, що Головнокомандувач взявся захищати їх, в очах суспільства не пом’якшило ситуації, а тільки виставило главу держави особисто відповідальним за тисячі безсмислених смертей і каліцтв, за тисячі полонених.

Протиріччя месиджів, які надходять від високопосадовців, сприяє більшій дезорієнтації суспільства та його розколу на «віруючих» урядові або президентові та на «невіруючих». А боротьба політиків та високопосадовців за народну довіру, яка часто-густо ведеться способом дискредитації політичних опонентів, лише цей розкол поглиблює.

Суспільно безвідповідальні заяви деяких військових очільників, спрямовані проти добровольчих батальйонів та волонтерського руху, – це пряма загроза розгортання конфлікту поміж громадянським суспільством і державною машиною.

А в умовах передвиборчої війни всіх проти всіх, усе це може з холодного конфлікту доволі легко перерости в гарячий конфлікт реальної громадянської війни. Доволі тривожними дзвониками для суспільства і політикуму уже стали «сміттєва» люстрація і спроби встановлення нових палаток на Майдані в Києві. А стандартна балаканина пропрезидентського табору та частини проводу військовиків про сяких-таких «диванних бійців і стратегів» вказує лише на те, що у них немає елементарного розуміння того, яку реакцію в суспільстві здатні викликати такого штибу нерозумні мантри.

Окремо у цьому комплексі небезпек стоїть питання УПЦ МП. Попри бажання українського політикуму, українське суспільство не має відповідної зрілості, щоб вирішити це питання. Останні конфлікти громадськості з цією конфесією свідчать про наростання суспільного несприйняття не самого її існування в українському суспільному просторі, а власне антиукраїнської й одночасно проросійської агітації окремих її священнослужителів на місцях. В умовах московитської агресії та українського військового програшу цілком реально, що певні суспільні групи можуть зробити з цієї релігійної організації цапа-відбувайла. І тоді дійсно може виникнути громадянський конфлікт з релігійним забарвленням, як цього прагне московитський режим. Відсутність відповідного реагування спецслужб на вияви антидержавної агітації під покровом релігії може спровокувати серію самосудів, а тим самим – релігійний конфлікт.

Усе це потребує відповідного швидкого реагування на ситуацію, яка усе більше загострюється. І тут потрібні не лише максимальні зусилля у проведенні реформ, без яких і саме існування держави опиниться під загрозою, але й відповідної інформаційної кампанії, яка враховує реальні, а не комусь бажані настрої суспільства.

Замість цього ми чуємо ураган слів і взаємних звинувачень між політикумом, який навіть після Майдану не зрозумів, що його герметична ізольованість від суспільства, його спроби маніпулювання суспільною думкою у теперішньому українському суспільстві викликають тільки спротив і зростання недовіри.

Серйозним зовнішньополітичним програшем світить і відсутність системної державної  інформаційної політики, спрямованої на західного реципієнта інформації. Українська держава так і не спромоглася створити хоча б один англомовний телеканал, завданням, якого би було інформування закордонного глядача про реалії українського життя. Створений приватним капіталом такий канал існує, і це – «Ukraine Today». До тепер справа інформування західного загалу про правдивий характер подій в Україні лежить на плечах волонтерів, приватного капіталу та УГКЦ. І все це відбувається без жодної координації. Хоча водночас Московія веде добре продуману, добре злагоджену антиукраїнську пропагандистську кампанію на Заході.

У самій ж Україні, чиє суспільство уже є жертвою московитської інформаційної війни, держава не те що не провадить інформаційної кампанії, а радше, веде антикампанію: сповнені протиріч заяви політиків й чиновників, неправдиве і невчасне інформування суспільства, взаємні звинуваченні поміж політиками проукраїнського політичного табору, дурнуваті звинувачення на адресу так званої «диванної сотні», – усе це виразом повної суспільної безвідповідальності речників і креаторів державної інформаційної політики.

Ситуація, насправді, складається дуже і дуже загрозливо. Оскільки найближчим часом не слід передбачати адекватної інформаційної державної політики, можемо очікувати зріст напруги в українському суспільстві, яка загрожуватиме реальним, а не віртуальним вибухом незадоволення в українському суспільстві. В умовах московитської агресії та економічної кризи будь-яке повстання чи хвиля серйозних протестів здатні просто розвалити державу Україну і викликати окупацію її теренів московитами.

І тільки повністю неадекватна людина може твердити, що московитська окупація не несе прямої загрози українському християнству. Історія і події на окупованих зараз РФ українських теренах вказують тільки на одне: російська окупація українських територій – пряма загроза існуванню будь-яких форм немосковського християнства.

І якщо зараз, коли йдеться про фізичне існування нашого народу, ми, християни, не змінимо цієї ситуації – молитвами, інформаційною боротьбою, громадською активністю, будемо теж відповідальні за власний геноцид, який нам влаштують московити.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:     Воїни Христа Царя

27.09.2014р. Б. / «Господь не побоявся віддати свого Сина на розп’яття. Не біймося і ми віддати Україну в Божі руки…» – владика Венедикт на Воздвиження (+VIDEO)

Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста належить до дванадцяти найбільших у традиції Східної Церкви, зокрема УГКЦ. Встановивши це свято, Церква не лише прагнула вшанувати Хрест, на якому розіпнули Ісуса. Ідеться про вшанування найвищого вияву Божої любові, яка на ньому довершилася. Хрест став символом Божої перемоги над злом і смертю.

Ми зараз переживаємо складні часи… Україну вкотре розпинають. Як нам знову піднятися з колін та відродити власну віру? Про це розповідає владика Венедикт (Адексійчук), голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.

Преосвященний владико Венедикте,  чому наша Церква настільки вшановує Хрест? Існує навіть кілька свят у нашому літургійному календарі, присвячених йому. Таж на Хресті Син Божий зазнав таких тяжких мук…

Від початків християнства існувало глибоке почитання Хреста Господнього. Християни усвідомлювали, що Хрест – це місце, в якому Господь найбільше себе нам об’явив. Бог відвіку полюбив людство. І ця любов виявилася в особі Сина Божого – Ісуса. Це торжество любові явилося на Хресті. На ньому Господь відкуплює людину від неволі гріха. Тому ми чуємо і співаємо такий церковний наспів: «Смертю смерть подолав». З цього випливає, що для нас, християн, знак хреста є преважливим.

Хрест увійшов і в наше щоденне життя. Ми щодня робимо знак Хреста на собі, він увінчує храми, ми носимо натільні хрестики. Коли читають екзорцизм над людиною, яка опанована бісом, то священик (екзорцист) завжди тримає в руках Хрест, щоб показати дияволу, що він – переможений. Отже, Хрест є знаком нашої перемоги.

Яка ж доля того справжнього Хреста, на якому розіпнули Ісуса?

Передання каже, що коли імператору Костянтину Великому явився Хрест, то можновладець почав вважати його знаком перемоги. Після цього імператор став християнином. Потім він доручив своїй матері Олені шукати справжній Хрест Христовий. Тут варто зазначити, що поганські імператори прагнули знищити Голгофу. Вони засипали її землею, звівши натомість поганський храм. Там поклонялися Венері і поставили статую Сатурну. Однак завдяки Олені хрест вдалося віднайти. Коли це сталося,  патріарх Макарій підніс («воздвиг») хрест і люди, які зібралися на тому місці, почали співати «Господи, помилуй». Тому під час наших літургійних відправ підносять Хрест, щоб вірні усвідомили, що смерть переможена; людина через воскресіння Ісуса стала причасницею життя вічного.

Владико, а де знаходяться частинки Христового Хреста? Чи є вони в Україні?

Знамено Хреста, як знак перемоги, було в Церкві дуже шанованим. Кожен прагнув до нього доторкнутися. Тому християни рознесли по всьому світу частинки Чесного і Животворящого Хреста. Мені відомо, що в Хрестовоздвиженському монастирі в Підкамені на Львівщині знаходиться одна з частинок.

Як ми, християни, повинні почитати Хрест Господній у щоденному житті?

Гадаю, що найперше ми повинні знайти час і подумати над подією розп’яття Христа. Необхідно взяти до рук Євангеліє і прочитати про смерть Ісуса. Також варто ознайомитися із стихирами цього свята, щоб глибше осмислити цю подію. Бо свята в Церкві встановлені не лише для того, щоб пригадати нам певну подію, а й щоб ми усвідомили, що вона є актуальною і для нас. Адже Хрест є знаком перемоги для кожного з нас. Коли ми робимо цей знак чи цілуємо розп’яття Христа, то повинні розуміти, що він для нас означає.

Люди швидко до всього звикають. Так само ми звикли хреститися. Однак чи ми усвідомлюємо, що кладемо на собі? Можу сказати, що мало християн це усвідомлює. Тому, святкуючи Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, ми маємо нагоду задуматися над змістом свята і над його значенням для кожного з нас.

Нас знову розпинають на Хресті. Розпинали більше як двадцять років тому, розпинали на Майдані. Продовжують це робити знову, шматуючи Україну на певні регіони. Владико, як ми повинні нести цей свій Хрест? Так гідно і покірно, як Христос? Але ж Він був Богом, а ми прості люди…

Коли ми говоримо про Ісуса Христа, тобто особу, яка жила в певному історичному часі, то справді повинні розуміти, що Він був Богом. Його  навчання і життя сьогодні є посланням для кожного з нас. Проте Йому, як і напівлюдині, було непросто прийняти свій хрест. Пригадайте, як Він молився: «Отче, забери від мене цю чашу… проте нехай буде воля Твоя». Ісус показує, що нам потрібно прийняти певні хвороби, які ми маємо, чи проблеми. Бо мир і спокій приходить тоді, коли ми бачимо, що за цим стоїть Господь.

Його смерть дарувала нам життя вічне. Він прийняв із рук Отця те, що Йому дав Господь. Прийняв ту дорогу, якою Отець велів Йому іти. Тому й нам треба прийняти ту ситуацію, що зараз склалася в Україні. Я впевнений, що в нас усе буде добре. Звичайно, нас опановує страх, тривога. Однак не треба боятися. Бо здатність довіряти Богові - це певність у тому, що Він контролює ситуацію. Він є за всім! Ми ж бачимо, що Господь не побоявся віддати в руки людей свого Сина, коли вони Його привели до розп’яття. Це вийшло на добро, бо ми спаслися. Не біймося і ми віддати Україну в Божі руки. Робімо все, що від нас залежить, і будьмо певні, що Бог керує світом. Лише наша віра дасть нам усе це подолати. У Господі є вирішення всього.

Розмовляла Руслана Ткаченко

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

***

Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота шістнадцятого тижня 

Мт. 24,34-44 «Тому й ви будьте готові, бо Син Чоловічий прийде тієї години…»

Перші апостоли та учні Ісуса Христа мали живе сподівання та очікування другого приходу Спасителя. В силу різноманітних історичних обставин, сьогодні ми, зазвичай, дуже мало роздумуємо про цей другий прихід Господній. Як каже сьогоднішнє Євангеліє, ми не знаємо ні дня, ні години, коли це може статися.

Проте в інший спосіб  прихід Ісуса Христа відбувається в житті кожного з нас щомиті. Щомиті Господь входить у наше життя через ті чи інші ситуації, події, обставини, людей…

Пригадаймо, як Христос каже: «Що ви зробили одному з ближніх моїх, ви мені зробили». І для нас важливо здобувати досвід зустрічатися з Богом.

На жаль, за роки, місяці, години нашого життя маємо небагато таких зустрічей. Бо ж, здавалося, і ходимо до храму Божого, сповідаємося, причащаємося й мали би зустрітися з Богом. Але чи ця зустріч дійсно відбувається?

Так, як ми очікуємо другого приходу Ісуса Христа, маємо в цьому очікуванні зустрічатися з Господом Богом в кожній події, в кожній обставині, бо ж Бог приходить до нас повсякчас. Та чи готові ми з Ним зустрітися? 

1 Кор. 10, 23–28 «Ніхто хай не шукає для себе користи, лише для другого»

Ці слова ставлять перед нами важливе питання: чого ми шукаємо в своєму житті? Щиро зізнаючись, побачимо, що шукаємо багато чого для себе. Може, й не є ми такі користолюбні, егоцентричні, але критерієм свого життя ми часто ставимо свої здобутки, досягнення, важливість справ, які робимо. Нечасто в своєму житті ми критерієм успішності ставимо служіння Богові та служіння іншим.

Апостол Павло вказує нам на те, щоб ми шукали користі для інших, самі шукали, що можна доброго зробити для ближнього. Для цього намагаймося дивитися на кожну ситуацію з перспективи Божої волі для себе і добра для іншого, тоді Бог щедро винагородить і нас самих. 

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя  

Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста

Християни святкують одне з 12 найбільших свят - Воздвиження Чесного і Животворного Хреста

26.09.2014р. Б. / Незабаром беатифікація наступника св.Хосемарії Ескріва (+ВІДЕО)

27 вересня у Мадриді відбудеться беатифікація Альваро дель Портільйо, першого наступника св. Хосемарії Ескріва, засновника Opus Dei.

Монсеньйор Хав’єр Ечеваррія, прелат Opus Dei: «Його послання полягає у тому, що кожен повинен знайти своє місце, освячуючись у різних сферах життя: в роботі, родинних стосунках, дружбі».

Церемонія буде міжнародною. Комітет, що організовує цю подію, очікує на паломників із 80 країн. Беатифікацію очолить префект Конгрегації у справі канонізації святих, кардинал Анджело Амато.Також візьмуть участь 18 кардиналів та 130 єпископів.  

Альваро дель Портільйо жив у Римі від 1946 року. Там він служив генеральним секретарем Opus Dei, поєднуючи це з іншими справами, які стосувалися Святого Престолу. 

1975 року його обрали наступником Хосемарії Ескріви. 1991 року Папа Йоан Павло ІІ висвятив його на єпископа.

Через два дні після його беатифікації тіло Альваро дель Портільйо мають передати до базилікс святого Євгенія (між 29 вересня і 2 жовтнем), це дозволить паломникам вшанувати його. 30 вересня планується дві подячні Меси у базиліці святого Йоана на Латерані та базилиці Санта Марія Маджоре; їх очолять кардинали Агостіно Валліні і Сантос Абріль.

За матеріалами: Rome Report 

Джерело: КРЕДО

25.09.2014р. Б. / Патріарх УГКЦ: «Наш народ вистояв у часи Другої світової війни, то і в сьогоднішній війні вистоїть» (+ФОТО)

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук), перебуваючи з душпастирським візитом у Австралії, відвідав дім «Kalyna Care» для людей літнього віку, що неподалік Мельбурна.

«Відвідуючи різні парафії Австралійської єпархії, дуже хотів побувати у вас у цьому домі, аби ви відчули й зрозуміли, що ваша Церква-мама пам’ятає про вас, любить вас, молиться за вас. Ви, старші батьки, матері є великим стадом нашої Церкви. Увесь досвід вашого життя, усі страждання і труднощі, які ви пережили у своєму житті, досвід вашої віри, ваша молитва і навіть ваші терпіння є великим спадком нашої Церкви», - сказав Блаженніший Святослав до найстарших вірних Церкви на території континенту.

Варто відзначити, що практично всі етнічні українці в Австралії старшого віку приїхали сюди в 1948-1950 роках, не бажаючи повертатися з німецьких таборів у сталінський терор. Свого часу в української громади виникла ідея побудувати дім «Kalyna Care» для людей поважного віку. Нині майже 90 відсотків його мешканців - українського походження. «Kalyna Care» існує з 1990 року. Його будували як тамтешні парафіяни, так і міська влада. Благодійники Віктор Рудевич і Мая Грудка сприяли у виділення землі, архітектор Марія Яроцька, сьогодні голова єпархіальної ради, склала проект комплексу.

Своїм візитом, за словами Предстоятеля, він хотів показати, якими дорогими й цінними ці люди є для Церкви. На згадку про відвідини Блаженніший Святослав освятив ікону Покрови Пречистої Діви Марії і закликав літніх людей приходити до Господа за заступництвом Богородиці по допомогу переносити немочі.

Того ж дня Глава УГКЦ відвідав парафію Успіння Пресвятої Богородиці в Ардірі (штат Вікторія), - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ. Тут високий гість освятив місійний хрест на подвір’ї храму. «Хрест – знак примирення. Якщо ми довго носимо у своїй душі якийсь гріх, то він нас ранить, робить наше життя невпорядкованим, розбитим. Але коли людина примирюється з Богом, особливо через таїнство Сповіді, в її душі наступає мир. Тому ми кажемо, що хрест є знаком миру. Сьогодні деякі люди шукають собі інших знаків миру, але іншого знаку нема і ніколи не буде», - зауважив Предстоятель. Він закликав вірних в Ардірі, вшановуючи цей хрест, молитися Богові за мир у всьому світі.

В Ардірі, як і в інших парафіях під час душпастирського візиту до Австралії, Блаженніший Святослав молився і спілкувався з парафіянами. Парох храму о. Зенон Хоркавий розповів вражаючу історію, як в 1948-1950 роках наші люди приїжджали з німецьких таборів на континент. Відбирали найкращих: здорових, освічених. А після їхнього приїзду тодішня австралійська влада робила все для їхньої асиміляції…

Кожна парафія – це своя історія. Кожний вірний – це ще інші історії. Старше покоління, яке ще добре розмовляє українською, поступово відходить, але приходить нове, котре, як тут люблять жартувати, «half на пів» чи «пів на half». Але їхня Церква для них залишається. Цікаво деколи спостерігати, як, наприклад, молодий тато, український виходець, і мама англійського походження поєднують дві культури у своїй родині. Мама не лише не заперечує, щоб діти виховувалася в українському дусі, а й сама долучається до церкви, до української громади, робить власними руками своїй малечі віночки, вдягає у вишиванки…

Глава Церкви зауважив, що ми всі, вірні своєї Церкви, українці, повинні плекати власну національну пам’ять: «Це - наше багатство... Мене часом запитують, на кого я опираюся. Я почав замислюватися над цим. Властиво, я спираюся на досвід християнської віри тих людей, з якими зустрічаюся. Тому досвід любові до Бога і до своєї Церкви є великою опорою. Бо розумієш, якщо ті люди колись змогли, то і ти зможеш. Якщо наш народ зумів вистояти в часи Другої світової війни, то і в сьогоднішній війні вистоїть. Але лише тоді, коли в центрі нашого життя буде Господь Бог і Христова Церква».

З Ардіра Глава Церкви подався до Джилонґу, де разом із вірними молився до Господа за заступництвом Богородиці. У Джилонґу український греко-католицький храм має назву Покрови Пресвятої Богородиці. У зв'язку з цим Блаженніший Святослав пригадав вірним, що ще князь Ярослав Мудрий віддав під Небесний Покров Богородиці наші українські землі, а цього року, під час Революції гідності в Україні, наша Церква урочисто відновила цей Акт посвяти. І протягом історії українське військо завжди прибігало під благословенний Господом Покров Богородиці. А Українська повстанська армія зародилася саме на Різдво Діви Марії. Богородиця є посередницею всіх Господніх благодатей, Господь Бог через Її заступництво чує і сповняє кожну молитву. «Тому ваші батьки, які переїжджали через океани на кораблях удень і вночі, у бурю і сонце прикликали Богородицю», - сказав Верховний Архиєпископ.

Глава Церкви відзначив довге служіння в Джилонґу о. Зенона Хоркавого, який віддав парафії Покрови Пресвятої Богородиці 20 років служіння. «Гадаю, рідко де є така парафія, щоб сам священик розписав храм», - зауважив Блаженніший Святослав. Крім того, цей священик зібрав величезну колекцію ікон в Україні. З часом о. Зенон передав цю колекцію на зберігання Львівській духовній семінарії, ректором якої на той час був Блаженніший Святослав.

Проповідник також відзначив, що йому було приємно зустріти на австралійській землі о. Ігоря Бакая, який зараз є парохом парафії Покрови Пресвятої Богородиці в Джилонґу. Отець Ігор учився в семінарії разом із Блаженнішим. Високий гість відзначив, що о. Ігор є справді глибоко молитовний священик.

 Того ж дня Глава Церкви помолився в місцевому храмі Української Автокефальної Православної Церкви. 

 

 

Джерело:    КІРІОС

24.09.2014р. Б. / Російським танкам не знищити громадянське суспільство, що пробудилося в Україні, — Блаженніший Святослав Шевчук

Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав під час свого візиту до Австралії, який зараз триває, розповідає про події в Україні.

 

«Усе сьогоднішнє життя України – це велика солідарність між людьми, велике зрушення суспільного будівництва, опіка над пораненими і людьми, які були змушені покинути свої будинки, – це не що інше, як втілення нашої віри в конкретних вчинках. Бо каже апостол Яків: віра без діл мертва. Ми сьогодні в Україні, і в Австралії, і в усьому світі маємо унікальне запрошення Бога – посвідчити нашу віру. Тому нині так багато людей починають запалюватися християнською вірою і стають християнами», – відзначив Патріарх УГКЦ проповідуючи під час Літургії у храмі Покрови Богородиці. 

За його словами, в останні місяці в Українській Греко-Католицькій Церкві охрестилося близько 500 людей, «половина з них у областях, де сьогодні ллється кров. Чому? Бо ці люди побачили, що те безкорисливе служіння, яким огортають їх християни, пливе з їхніх сердець. Бо те, що ми сьогодні робимо, – робимо для України. І з любові до неї готові навіть своє життя віддати», – вважає Верховний Архиєпископ УГКЦ. 

Блаженніший відзначив, що під час зустрічі з журналістами в Австралії всі його запитували, що він хоче сказати своїм людям в Австралії, що хочете донести їм. «Я відповідав, що приїхав зі словами правди і надії. Російські снаряди в Австралію, на щастя, не долітають, але долітає неправда… А Церква має своїм обов’язком свідчити правду. Про яку правду я хочу сказати? В Україні нема катастрофи. В Україні справді є багато болю, небезпеки, крові і багато боротьби. Але й багато доброго діється в Україні. Найважливіше – Україна більше не є постсовєцькою країною. Воскресає нова Європейська Україна. Сьогодні є пік українського патріотизму на всіх українських землях. Ми сьогодні маємо українських патріотів, які не говорять українською мовою не лише в Австралії, але і на східних та південних теренах України, – людей, які є російськомовними, але готові вмирати за незалежну Україну. Такого ще ніколи не було в нашій державі. З колосальною силою пробудилося громадянське суспільство», – розповів Блаженніший Святослав. На його переконання, те, що відбувається з людьми сьогодні в Україні, не можна знищити навіть російськими танками. 

Крім того, Патріарх УГКЦ намагався донести до своїх вірних на австралійському континенті слово надії. «Інколи мене запитують, на кого нам надіятися: Європу, Америку. Відповідаю, що нам сьогодні нема на кого надіятися, лише на Господа Бога і на силу власного духу». 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:   КРЕДО 

24.09.2014р. Б. / Християнин у часі війни

Наприкінці минулого тижня у інформаційно-практичну центрі безпеки міста, на пл.. Ринок, відбулася зустріч з о. Юстином Бойком, монахом-студитом, на тему: “Віра у час війни. Мобілізація духу”. Чи вважається гріхом вбивство людей під час воєнних дій? Як трактувати ухиляння від мобілізації? Що робити нам, християнам, у час цієї війни? На ці та інші питання пропонуємо пояснення з уст о. Юстина Бойка.

Соціальна доктрина Католицької Церкви – про дії держави, яка зазнала агресії

Наша країна зазнала агресії. У такому випадку кожна країна має право на самозахист. «Необхідність захисту виправдовує у державі існування збройних сил, які повинні слугувати миру. Збройні сили не служать для того, щоб воювати, а саме для того, щоб у країні панував спокій і мир. Це покликання збройних сил у першу чергу» – йдеться у соціальній доктрині Церкви. Кожен з нас хоче миру і не може зрозуміти для чого ця війна. Кожен, хто служить у збройних силах, морально зобов’язаний не виконувати злочинні накази, що порушують право народів і його загальні принципи.

Що робити звичайним християнам у час війни?

Зараз наш народ проходить тяжкий період історії. Тому дуже важливо зберегти віру і пам’ятати, що володарем історії є Бог і Він всім провадить. Закликаю Вас не бути байдужими та об’єднатися у молитві за наш народ – всім, незалежно від конфесії, і навіть тим, хто просто вірить у Бога, але не знає Церкви. Молімося, щоб Бог допоміг нам встановити мир у нашій країні. Той, хто хоче пережити ці часи, повинен надіятися на Бога і тривало йти вперед, не боячись.

Чи вважається гріхом вбивство людей, яке відбувається під час військових дій на сході України?

Саме вбивство є гріхом. Каже нам заповідь: «Не вбий». Це за нормальних умов, коли в країні існує мир і хтось посягає на життя людини. В даному випадку йдеться про справедливу оборону, згідно навчання церкви, коли ми ні на кого не нападаємо, а захищаємо наше. Факт залишається фактом – вбиваються люди. Але з моральної точки зору це є виправдано. Хоча, є ще духовна сторона, коли дуже вразливий і чутливий солдат не може собі вибачити. І це вже є праця для священика, який має допомогти йому пережити цю рану. Є різні солдати. Є солдат з покликання, коли ви зустрінете його, то побачите одразу, що це військова людина з народження. Він розуміє моральні поняття і те, що він не нападає. Якби він нападав на когось, на іншу державу, це було б страшним злочином проти Бога і людства. У даному випадку він захищає нас із Вами від агресії. Сама війна є гріхом, адже війну породив не Бог, а людський гріх.

Як відбувається праця священиків на сході України, наскільки активно військові беруть участь у молитві, а невіруючі люди приходять до Бога?

Донедавна служба священиків у війську була нелегальною. Це все проводилося на підставі домовленості з командирами частин або приватних домовленостей наприклад з академією Сухопутних військ, де існує Церква Архистратига Михаїла і є капелан Степан Сус, хоча самого інституту капеланства не було. Почалися військові дії і самі священики поїхали на Схід. Їх є там досить. Вони є у більшості випадків при штабах і роз’їжджаються по блокпостах. При штабі є капличка, де раз на день священик здійснює Службу Божу, молиться зранку і ввечері і благословляє тих, які йдуть на завдання. Є різні випадки. У спецбатальйоні «Айдар», наприклад, немає священика і вони попросили вислати їм миро і почали самі себе помазували хрестом на чолі, коли виходили на завдання.

Також солдати сповідаються, але в більшості наші контакти відбуваються у вигляді розмови, щоденної молитви і молитви за померлих.

Є випадки, коли бійці приймають хрещення, однак частіше це трапляється ще на полігонах, коли їх тільки мобілізують. Хтось приймає хрещення, хтось вперше дізнається про Бога.

Солдати приходять до Бога через різні причини. Наприклад, вони бачать, що священики допомагають матеріально, що вони просто є з ними і, що навіть волонтерам, простим християнам, не байдуже до їхньої долі. І такі люди стають твоїми приятелями. От я маю одного приятеля, командира роти. Він далекий від Церкви, і каже, що тільки тепер починає вірити у Бога, коли пережив ці страшні події. Він став моїм приятелям тоді, коли ми почали рятувати його колег з полону. Це довга дорога. Я нікому не кажу: «ти мусиш одразу стати християнином, католиком чи православним і тоді я тобі буду помагати». Просто, де є людина – там є поміч.

Тепер процес перебування священиків легалізували, але в радянському руслі, коли священик повинен підпорядковуватися політруку. Тому й далі ведуться переговори Церкви і держави, щодо зміни розуміння служби священиків у війську.

Зі слів священиків, з приїздом капеланів, участь солдатів у молитві стає активнішою. Сповідь настає пізніше, коли той чи інший солдат пройде етап свого сприйняття Бога через ті чи інші події. Але щоденна праця священика полягає у молитві і розмові.

Ухилення від мобілізації – гріх?

Питання мобілізації є питанням національної свідомості. Його не можна вміщувати в категорії гріха не гріха. Бо гріх це свідоме й добровільне переступлення Божої заповіді. Тут заповідь Божа не переступається, але є ухиляння від громадянського обов’язку у час, коли існує небезпека для народу і держави. І це правна площина, бо кожен свідомий громадянин зобов’язаний бути таким, щоб у певний момент стати до лав війська і захистити свій народ. А з іншого боку є людський момент, коли не кожен є готовий до цього. Неготовність буває з  різних причин: хтось хворий, хтось боягуз. Командири частин вже говорять, що є певні люди, які ніколи не бачили війни і коли побачили то отримали психо-неврологічні розлади і через це на полігонах були випадки самогубства. Тож командири частин зараз вимагають від воєнкомів, щоб ті, добираючи людей, дуже  ретельно дивилися чи вони надаються до військової служби.

І ще, є люди, які просто звикли жити ще за старою системою – «все зроблять за мене».  Отут уже є початок гріха. І тут доречне прислів’я: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Я є прихильником того, щоб кожен дуже чітко робив свою справу. Звичайно мобілізація була і є потрібною, бо військо впродовж  23 років знищувалося. Можна тут сказати, що це держава винна і нехай вона тепер забезпечує армію, але якщо ми хочемо будувати нову державу, то тією державою є ми з вами і кожен повинен вносити свою лепту.

Героїзм чи геройство?

Зараз створюється дуже багато батальйонів спеціального призначення. Більшість із них підпорядкована МВС, деякі діють самостійно. Туди  масово йдуть ідейні хлопці, переважно молодь віком від 18 до 25 років. І перше, що я намагаюся зробити, коли дізнаюся, що є такі хлопці, які хочуть іти, – стримую молодечий запал. Бо на війні не всі герої. Є героїзм – чеснота, а є геройство – необдуманий вчинок. Тож від такого геройства я особисто, як священик, застерігаю молодих людей. Героїзму, мужності – треба вчитися, він є даром Божим. І всю молодь ми маємо виховувати, згідно із наукою митрополита Шептицького, у покорі, мужності та любові. Це 3 чесноти, які дуже важливі у виховному процесі молодого покоління. Я молюся за добровольців, благословляю і надіюся, що ті, які приймають їх у свій спецбатальйон нададуть їм належну підготовку. Бо кожен має виконувати свою місію, а іноді виникають проблеми. Не може бути такого, щоб водій БТРу на полігоні ставав кулеметником у зоні АТО. Щоб мати фахову армію, треба фахово її вишколювати. Адже кожен має свій талант. На мою думку, фаховий підхід у формуванні армії це запорука перемоги.

Місія священика для невіруючих

Наша місія як священиків полягає в тому, щоб бути з військовими людиною віри. Я не можу силою когось навертати, людина сама має прийти до Бога. Присутність священика у війську для невіруючих або далеких від віри людей це присутність свого роду психолога, який у першу чергу вислухає. А потім  з ними треба молитися, а вже потім вони приходять до Бога. Але після всіх цих бойових дій байдужих до віри не залишиться. Байдужих до віри немає, навпаки вона зростає навіть у тих, які були далекі від неї взагалі.

Хто потребує нашої допомоги після останніх подій на сході України?

Ми маємо солдат, які воюють, солдат, які загинули, солдат у полоні, а також родини тих, які воюють, родини тих, які втратили своїх рідних та поранених і їх родини. І всім їм потрібна наша допомога. Найперше нам потрібно вірити, і робити добре свою справу. Коли кожен буде на своєму місці робити свою справу, тоді буде результат.

Солдатам на передовій особливо потрібна моральна підтримка. У Львові поширюється акція напиши солдату листа, або намалюй малюнок. І коли солдатам привозять продукти, речі першої необхідності, листи та малюнки. Найперше, що вони роблять – беруть читати листа або розглядають малюнок. Вони хочуть знати мотивацію: задля чого вони там є. Моральну підтримку доповнює духовна. Потрібно молитися за них.

Крім того, армію потрібно підтримувати волонтерством, відвідувати поранених, дзвонити їм, але не надто часто.  Щодо поранених також потрібно зрозуміти: після того, що вони пережили – смерті людей, побратимів, –  максимально кому вони відкриються у серйозних справах це священику і щодо здоров’я – лікарю. Але це не означає, що вони не потребують допомоги. Вони потребують нашої присутності навіть якщо не надто багато розмовляють.

Наступна група людей яка потребує підтримки –  військовополонені. Про них почали говорити активно тільки місяць тому, хоча ця проблема існує вже з березня. І вже тоді почали створюватися волонтерські групи, які зайнялися визволенням полонених. Зараз діє кілька таких груп. Деякі з тих волонтерів їздять і надають перше забезпечення полоненим. А після повернення полонені потребуватимуть юридичної допомоги, про це також треба пам’ятати.

Найтяжче зараз родинам загиблих. Волонтери не знають як з ними працювати. Той, хто втратив близьку людину у часі війни, ніколи її не забуде. Війна для цієї людини буде тривати навіть тоді, коли вже буде мир. Але дуже важливою для таких людей є підтримка суспільства. У першу чергу – присутність на похоронах. Дуже недоречним є, коли триває похорон, виносять труну, а у кафе поряд, грає музика, люди навколо веселяться і таке враження, що нічого не відбувається. Ми далеко. Ми не можемо бути байдужими, бо для когось це втрата рідної людини. Ці речі несумісні. Ми мусимо поважати героїв, які зараз борються за мир, свободу у нашій державі і віддають за це своє життя. Не можна переводити війну у математичний розрахунок, бо для когось вбита людина це – батько, чоловік або брат.

Процеси об’єднання Церкви на прикладі діяльності Церков у війську

Коли йдеться про військове капеланство то серед капеланів є представники різних конфесій: протестанти, греко-католики, православні Київського і Московського Патріархатів. Всі є разом. Щодо кількості, то одна конфесія має більше представників інша – менше, але всі присутні. На рівні священиків пішла дуже активна співпраця по визволенню військовополонених. Наприклад, у Донецькій області найбільший авторитет має УПЦ МП і там знаходиться багато військовополонених, яких визволяють різними шляхами, у тому числі і церковним. Тобто залучається священик як переговорник процесу. І деякі православні священики Московського Патріархату також ідуть на співпрацю та допомагають визволяти полонених. Зрештою деякі з них є родом із Самбірщини. Там, виявляється, є село, яке має понад 600 священиків. Тож на рівні священиків єдність існує, натомість процес об’єднання Церков займе довший час. Але те, що він триває – без сумніву. Я вірю, що прийде такий час, коли ми станемо свідками тієї  Церковної єдності.

Джерела:    сайт "Духовна велич Львова"

Воїни Христа Царя

23.09.2014р. Б. / ЯКЩО ДАМО НАШИМ СЕРЦЯМ ЗАТВЕРДІТИ – ПРОГРАЄМО СВОБОДУ

Новий тиждень приніс для католиків України промінь світла в теперішню трагічну реальність. Нарешті з’явився адекватний переклад на українську Документів ІІ Ватиканського собору. Попередній переклад, який зробила українська діаспора, не був неадекватний, але певні вирази, слова, архаїчні звороти сучасні жителі України сприймали як неприродні. Тепер нарешті україномовні читачі отримали текст, який не різатиме вухо дивними виразами, не колотиме очі архаїзмами. Окрім цього, навіть цей діаспорянський переклад уже встиг стати в Україні бібліофільською рідкістю – купити його останніх кілька років було практично неможливо. Тому поява нового перекладу, вихід нової партії цих Документів, не може не тішити католика, який прагне глибше запізнати свою віру. Ця книга подарунок не лише католикам України, але й усім, хто прагне зрозуміти сучасне католицтво, оскільки багато що в житті Католицької Церкви в сучасному світі зумовлене власне цими Документами.

До світлих елементів минулого тижня можна віднести також і вирази молитовної та моральної підтримки, які продовжують надходити на адресу УГКЦ з цілого світу. Цього тижня було повідомлено про особливу підтримку, яку УГКЦ та Україні надає Конференція католицьких єпископів Польщі. На недавньому Синоді УГКЦ з вітальним словом від імені римо-католицького єпископату сусідньої країни виступив представник Польської єпископської конференції Владика Мар’ян Роєк. Владика Роєк запевнив український греко-католицький єпископат у братній молитовній підтримці польських римо-католиків у цей трагічний для України час. На тлі спроб деяких представників римо-католиків в Україні розпочати якусь католицько-католицьку сварку, чи, можливо, українсько-польську сварку, така позиція польського римо-католицького єпископату є не тільки важливим братнім жестом, не тільки важливою духовною підтримкою католиків України. Вона виявляє усю дріб’язковість, ницість і безплідність спроб розпочати в часі зовнішньої агресії якісь українсько-польські чи католицько-католицькі тертя в Україні.

Надзвичайно важливою подією є і минулотижневий запис у блозі Архиєпископа Нью-Йорка, кардинала Тімоті Долана, чи не найбільш медійно експонованого кардинала. Цей запис не лише є виявом глибокої солідарності з УГКЦ та Її Першоєрархом Блаженнішим Святославом, але й показує чітке розуміння ролі Росії в переслідуванні католиків у Центральній та Східній Європі та в загрозі, якою є Росія для католиків цього регіону. Така позиція медійної зірки – доволі серйозна «зброя» в інформаційній війні.

Новини ж з інформаційного фронту, який московська пропаганда через РПЦ активізувала минулого тижня, як дволикий Янус. З одного боку, активізація на цьому фронті вказує на можливу загрозу ескалації насильства на Донбасі, а з іншого – на поразку інформаційної стратегії, яку обрав Московський патріархат.

Свідченням поразки цієї стратегії на міжнародному плані є беззаперечна підтримка УГКЦ не тільки Папи, Ватикану, але й значної більшості католиків у світі. Це створює серйозний інформаційний проукраїнський фронт на Заході. Присутність українських греко-католицьких військових капеланів на спільній молитві зі Святішим Отцем Франциском є ясним сигналом для московитів, як Ватикан сприймає українську ситуацію. Молитви за мир в Україні та Іраку, які, на прохання Святішого Отця, організовані в усьому католицькому світі 15 вересня цього року, часто супроводжувались інформаційною кампанією, яка роз’яснювала загалу реальний стан не тільки в Іраку, але й в Україні.

Дипломатичні активності РПЦ, зокрема глави її «міністерства зовнішніх справ» митрополита Алфєєва, який за кілька тижнів уже об’їздив увесь Близький Схід і Європу, очевидно, не мала якогось відчутного результату, рівно ж, як скандально відомі листи його боса – патріарха Кіріла. Очевидно, що великі надії покладалися на зустріч Алфєєва з префектом Конгрегації Східних Церков кардиналом Леонардом Сандрі. Але, як влучно каже наш народ: «Дід сподівався на обід, а піймав облизня». Судячи з повідомлень, які розповсюдив сам Московський патріархат, найбільше, що вдалося Алфєєву, так це розповісти про своє бачення ситуації в Україні.

Нерозуміння Московським патріархатом католицької еклезіології, соціальної науки та реальних повноважень Конгрегацій, ставить її провід у смішну ситуацію. Спроба звинуватити УГКЦ у Її активній громадській позиції та ще й прагнення змусити Ватикан «приструнити» українських греко-католиків в очах самих католиків, особливо латинського проводу, вочевидь, виглядає смішною та недолугою. Навіть, так би мовити, з політичного аспекту, не врахування особистої позиції Святішого Отця Франциска й Апостольського нунція в Україні та спроби «обійти з тилу» виглядають недолугими і смішними. Та чимось нагадують подібні недолугі спроби погрожувати, що «накапають» Папі в часі візиту до Апостольських порогів. Звісно, таким діячам і самому Московському патріархатові можна би було лише поспівчувати, якби вони не були настільки ницими та нерозумними.

Іншим моментом, який б’є по тій самій стратегії РПЦ, є проблеми католиків у Криму. Адже поведінка окупаційної російської влади на півострові загрожує самій фізичній присутності католиків у Криму, які, зіткнувшись з утисками, починають залишати півострів, а тиск російського ФСБ на клир, відмова у продовженнях священикам віз – лише пришвидшують процес декатолицизації півострова. Ці проблеми католиків Криму є не тільки серйозним ударом по проросійській пропаганді, зверненій до католиків Заходу, але також і по тих, кому в середині РКЦ в Україні кортить лікувати власний комплекс меншовартості коштом розпалювання католицько-католицької сварки в Україні, даючи черговий інформаційний привід антиукраїнській пропаганді в московитських ЗМІ.

Минулого тижня московитський інформаційний простір просто таки захлиснула, до тепер небачена, хвиля антиукраїнської істерики на релігійному ґрунті: від відновлення сталінської антикатолицької пропаганди на рівні глави Синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків скандально відомого митрополита Алфєєва до особистих нападок на Главу УГКЦ Блаженнішого Святослава, від антиукраїнських «одкровень» священика терориста з УПЦ МП до характеризування теперішньої української влади як сатанинської одним з єпископів УПЦ МП (колишнього вікарного єпископа теперішнього Глави УЦП МП) та звинувачень ще одним єпископом УПЦ МП українських греко-католиків у розпалюванні війни на Донбасі. Від звинувачень Папи Франциска у підготовці приходу Антихриста до звинувачень УПЦ КП в екстремізмі, а колишнього речника УПЦ МП о. Г. Коваленка – в політиканстві.

Оскільки фантастичність більшості звинувачень усіх і вся з боку РПЦ не дозволяє їх вважати адекватними для застосування у зовнішній інформаційній війні, уся ця істерика, радше, була призначена виключно для внутрішнього вжитку, вочевидь, для консолідації московитського суспільства, довкола ідеї ворожості України. Звісно, що для нас це загрозлива реальність. Московитське суспільство, що і без цього розігріте шовінізмом, отримує ще й релігійні аргументи для свого біснування. Окрім цього, подібна, але дещо менша за своїм розміром й інтенсивністю, хвиля антиукраїнської істерики з релігійним ухилом заполонила була ЗМІ РФ власне на передодні вводу регулярних московитських військ на Донбас. Тому варто з належною увагою поставитись до таких істеричних припадків, які не віщують нічого доброго.

Наш український католицький загал, зосереджений на власній трагедії, мало приділяє уваги ситуації іракських та сирійських християн, яка є значно трагічнішою від нашої. Ісламський фундаменталізм намагається не тільки знищити тамтешніх християн, але навіть стерти сліди їхнього майже двохтисячолітнього перебування на тих теренах. Наскільки б не була трагічною наша ситуація, наш християнський обов’язок солідарності просто зобов’язує нас молитися й активно інформувати суспільство про жахіття здичавілого джихадизму. Свого часу світ гостро напав на Святішого Отця Бенедикта ХVІ за його попередження про небезпеку ісламізму 2006 року. Тим часом, як зауважує ватиканіст Джордж Вайгель, сьогодні слова Папи Бенедикта стовно ісламізму є як ніколи актуальними. Адже уже сьогодні ісламізм загрожує не тільки християнам Близького Сходу, але й самому Заходу. Повідомлення про звірства ісламістів можна прирівняти хіба що до повідомлень про звірства московитських терористів на Донбасі. Тому характеристику, яку так званій Ісламській державі дав префект Конгрегації у справах євангелізації народів, а водночас і спеціальний папський посланець до Іраку, кардинал Фернандо Філоні, охарактеризувавши її як диявольську, можна застосувати і до московитських православних терористів на Донбасі. Здається, і в РПЦ, і в Її українській філії УПЦ МП, відсутнє саме християнське розуміння реалій того, що відбувається на Донбасі.

Проте, диявольська реальність московитського тероризму на Донбасі, не має права зробити нас твердими серцем, мусимо залишатися поза ненавистю. Адже саме ненависть руйнує нас, а не наших ворогів. Наша трагедія не має права зробити нас нечутливими до трагедії наших братів у Сирії, Іраку чи інших місцях, де християни зазнають переслідувань і утисків.

Окрім цього, як нам звертає увагу єпископат УГКЦ, саме від нас і саме зараз залежить, яку політичну, суспільну систему в найближчому майбутньому матиме Україна. Зараз зближаються парламентські вибори, і від тих, кого наш народ обере до Верховної Ради, залежатиме доля нашого народу. Цей час є одним з тих вирішальних історичних періодів, коли доля нашого народу вирішується, можливо, на століття. Від нас зараз дуже багато залежить. Тому мусимо молитися й інформуватися, роздумувати через молитву, щоб вибрати дійсно достойних людей, які визначатимуть стратегію нашого розвитку і оборони перед дикунською агресією зі Сходу.

Саме тому не маємо права дозволити нашим серцям бути затверділими і нечутливими до потреб ближнього, до потреб народу, потреб Церкви. І маємо реально не тільки докладати усіх фізичних та духовних зусиль в обороні нашого народу, але й так само для побудови в Україні справедливішого суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.09.2014р. Б. / Проводиться набір медичних капеланів для військових госпіталів

Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я запрошує до співпраці священнослужителів, які готові виконувати обов’язки медичного капелана у військових госпіталях різного типу: стаціонарних, а також польових (у зоні бойових дій).

Вимоги до душпастирів:

задовільний стан здоров’я (відсутність хронічних захворювань);
вік до 50-ти років;
готовність до здобуття фахових знань для служіння медичного капелана;
стресостійкість.

Полагодження організаційних питань щодо виїзду і перебування медичного капелана в зоні бойових дій беремо під свою відповідальність.

Душпастирям, які готові служити своєму народу у цей складний для країни час, звертатись за номером телефону: 098-050-00-18.

Джерела:    Прес-служба Стрийської єпархії

 

Воїни Христа Царя

22.09.2014р. Б. / «Ми не маємо що ділити, маємо одну святу українську землю», - владика Богдан Дзюрах

21 вересня 2014 року Преосвященний владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду та Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ, очолив Архиєрейську Божественну Літургію з нагоди храмового празника Різдва Пресвятої Богородиці у с. Воля Довголуцька, що на Стрийщині, та прощі до Воледовголуцької чудотворної ікони Матері Божої.

«Ніде людина на світі не чується такою безпечною, такою захищеною, такою щасливою, як в обіймах рідної матері. Ми сьогодні так потребуємо тої безпеки, надії, радості та спокою. Сподіваємося і віруємо, що саме тут, в обіймах Богородиці, наша душа зазнає спокою, зазнає безпеки і благословення», - наголосив у своїй проповіді єпископ, підкреслюючи значення та цінність даної ікони в житті як окремої людини так і громади села.

У світлі храмового празника, владика Богдан розкрив велич Божої любові до людини та звернув увагу усіх присутніх на зміст повноти життя Пречистої Діви Марії: «Ми сьогодні дякуємо Богові за дар земного життя Богородиці. За ці безцінні роки, вартість яких полягає у святості та сповненні Божого закону»,- сказав єпископ.

Закликаючи вірних застановитися над своїм життям, ставлячи за приклад Пресвяту Богородицю, Архиєрей назвав причину людського нещастя та відкрив її наслідки для життя людини: «Є одинока річ, яка нищить людське життя – гріх, потоптання Божого закону. Людина, яка нехтує Божими заповідями, вона руйнує своє земне життя. Ця хвороба гріха нищить наше особисте і національне буття. Гріх є многоликий. Він проявляється у різних ділянках нашого життя: особистого, родинного, спільнотного і суспільного», - та підкреслив, що «нас роз’єднюють не наші добрі вчинки і чесноти. Нас роз’єднює не віра. Нас роз’єднює гріх, гординя людська».

Також проповідник порушив ряд актуальних проблем, які поширені сьогодні у суспільстві: розлучення в сім’ї та поділи в громадах, убивство ненароджених і питання соціально незахищених людей, закликаючи усіх до невтомної праці над собою для спільного й особистого добра: «Служити життю невтомною працею, кожен на своєму місці, чесно, відповідально і жертовно працювати на спільне благо, на переображення нашого українського суспільства, на лікування від тяжких недуг. І тяжкою щоденною працею спричинятися до відновлення нашого народу».

Після Літургії владика Богдан Дзюрах подарував громаді села свою єпископську панагію, як знак своєї любові та молитви за них, оскільки дана парафія у 1991 році була першим місцем його священичого служіння.

Джерела:    Прес-служба Стрийської єпархії

Воїни Христа Царя

21.09.2014р. Б. / Хрест - це найсильніша зброя, якою можемо подолати зло: VI військове паломництво до Зарваниці (ФОТО)

Сьогодні сотні тисяч людей по всьому світу стають Симеонами Киринейцями: доброчинці, волонтери, лікарі... допомагаючи військовослужбовцям нести власні хрести! 

У Зарваниці 20-21 вересня відбувається традиційне Всеукраїнське військове паломництво. Захисники Вітчизни моляться за мир в Україні, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на на сторінку у facebook о.Степана Суса.

Зарваницька Богородиця вшосте зібрала на Всеукраїнське паломництво військовослужбоців. Молимось Господеві за мир та перемогу.

Сьогодні кожного дня українські Матері переживають те, що пережила Марія, зустрівши на хресній дорозі Свого Сина. Це - непрості зустрічі! Військові беруть участь в хресній дорозі!, - розповідає  Владика Богдан, єпископ-помічник Стрийський УГКЦ.

20-21 вересня у Зарваниці за благословення Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука) відбулося VI Всеукраїнське військове паломництво, у якому взяли участь близько 900 учасників – військовослужбовців та членів їх родин, а також волонтерів та мирян.

Захід було організовано Департаментом Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України спільно з Міністерством оборони України. У прощі до Зарваниці взяли участь представники Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Державної служби надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України та добровольчих батальйонів.

соблива увага була звернена до учасників бойових дій у зоні АТО, поранених військовослужбовців та волонтерів, а також медиків, військових журналістів, батьків та дітей військовослужбовців.

«Розпочинаючи наше паломництво, преславна Діво Зарваницька, осмілюємося взивати до тебе з глибини душевної: місце Божого й Твого вдоволення ми прийшли відвідати тут у Зарваниці, Мати милосердя, щоб споглянути на велич благодаті, даровану Тобі Богом. Подай нам на цьому місці ласкаву Твою допомогу та дар миру цілому українському народові миру», - звернувся військовий єпископ Михаїл (Колтун) на початку паломництва до Зарваниці молитвою Атаназія Шептицького.

Єпископ Михаїл спільно з Митрополитом та Архиєпископом Тернопільсько-Зборівським Василієм (Семенюком) та єпископом-помічником Стрийської єпархії Богданом (Манишиним) відправили молебень до Пресвятої Богородиці. Співаючи пісню на прославу Діви Марії, військовослужбовці пройшли маршевою ходою до фігури Матері Божої.

Під час урочистого відкриття паломництва військовослужбовець, батько та мати, дружина та донька військового, а також медик, волонтер та капелан зверталися до Богородиці з молитвою: «Пресвята Богородице, Пречиста Діво Зарваницька, я, вірний син мого народу та відданий захисник моєї Вітчизни, представник великого воїнства рідної української землі, із синівською любов’ю складаю Тобі мою щиру молитву від імені усіх тих, хто зі зброєю в руках стоїть сьогодні на захисті миру та квітучого майбутнього нашої Батьківщини», - лунала молитва військовослужбовця під час відкриття паломництва.

«Мамо Маріє, молюсь сьогодні до тебе за мого батька: хорони його від зла, вбережи від усяких небезпек. Допоможи йому завжди пам'ятати, що ми його любимо і чекаємо. А ще просимо тебе, Мамо, про мир для нашого народу», - молиться дитина за свого батька-захисника.

По обіді всі учасники взяли участь у Хресній дорозі,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на прес-службу Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. Кожен капелан проповідував під час однієї з 14 стацій, а військовослужбовці позмінно несли дорогою дерев’яного хреста.

Увечері за всіх загиблих військовослужбовців та правоохоронців єпископ Михаїл очолив поминальну Архиєрейську Літургію, після чого відбулася поминальна хода зі свічками до початку Хресної дороги під урочисту музику у виконанні ансамблю «Українські барви».

Традиційно після офіційних заходів розпочалися нічні чування. Прочан піднімали на духу хор «Орфей», ансамбль «Українські барви», гурт «Немо» та ансамбль «Долг».

 

 

Джерело:    КІРІОС