31.07.2014р. Б. / Вирушила молодіжна проща Мелітополь-Снігурівка (+foto)

Сьогодні з Мелітополя вийшли паломники, які протягом двох днів йтимуть до Снігурівки.

 

За цей час паломники подолають 44 км. 

До Снігурівки прочани прийдуть 1 серпня. А 2 серпня у місцевій греко-католицькій церкві відбудеться урочиста Божественна Літургія. 

Прощу організувала парафія Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ м. Мелітополь.

Світлини: Василь Пишкович 

Джерело:     КРЕДО 

31.07.2014р. Б. / Документальний фільм «Молитва за Україну» презентували у Києві (+video)

У стрічці зафіксовані драматичні події, що відбулися у центрі Києва на Майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року до 21 лютого цього року.

Герої стрічки — безпосередні учасники подій: активісти, священнослужителі, лікарі. Щоб якнайточніше відтворити картину подій, автори фільму опитали півсотні майданівців та переглянули 500 годин відеоматеріалів різних телеканалів та стрімерів, які працювали в епіцентрі руху спротиву. 

«Ця тема буде через роки досліджуватись, переосмислюватися, бо подія була унікальною та неповторною», — сказав міністр культури Євген Нищук. Автором стрічки став режисер і продюсер Євген Афінєєвський. Прем’єра фільму планується на фестивалі у Торонто в Канаді на початку вересня цього року, 21 листопада – на річницю початку Майдану – фільм вийде у всеукраїнський прокат. 

Джерело:   КРЕДО

30.07.2014р. Б. / Разом із солдатами на війну іде - Церква (+ВІДЕО)

Під кулями та снарядами греко-католицький священник отець Іван Гуня ризикував своїм життям поряд з українськими солдатами на cході України.

Священики з усієї України ризикують життям разом із солдатами

Там іде війна. Справжня війна, де стріляють, вбивають. Ми попали один раз під обстріл такий... Два рази там обстрілювали нас. Ну звичайно, як на війні. Для мене це – звично, а для багатьох людей – дуже важко, – говорить капелан Самооборони Майдану Тернопільщини отець Іван Гуня.

Воїни потребують духовної підтримки

За плечима в отця Івана – війна в Афганістані та служба капеланом Самооборони Майдану Тернопільщини. Тепер його духовної підтримки потребують воїни, які протистоять сепаратистами та російським найманцям.

Смерть дивиться їм в очі. Відчуття близькості кінця і смерті відповідно приводить людину в певний стан такої замкненості, депресії, в якій людина сама не знає, що вона хоче. І відповідно їй треба допомогти. Молитвою і духовною зміною цього внутрішнього стану людини, коли він зрозуміє, що це – природно на війні бачити, відчувати близько смерть. Але важливо і природно для людини боротися за життя, – говорить отець Іван Гуня.

Батальйон небайдужих допомагає харчами та спорядженням

Допомагає українським воїнам і Православна Церква Київського Патріархату. Архієпископ Полтавський Федір координує роботу волонтерів Полтавського батальйону небайдужих, який збирає благодійну допомогу для земляків, які беруть участь в АТО. На передову відсилають не лише харчі, а й військове спорядження: броньовані та розвантажувальні жилети, тактичні окуляри.

Священник Київського патріархату отець Микола допомагає розселити біженців зони АТО в Центрі реабілітації та соціальної допомоги, що діє при місцевій православній громаді в селищі Коцюбинське на Київщині. В Центрі проживає більше 100 біженців з різних міст Донеччини. Їм не лише допомагають знайти дах над головою, а й влаштуватися на роботу.

Відвідувачі магазинів самі обирають, що купити та пожертвувати

Так збирає допомогу мешканцям звільнених від сепаратистів Слов'янська і Миколаївки отець Захарія з Православної Церкви Московського патріархату. Відвідувачам гіпермаркету роздають список продуктів, яких потребують жителі зруйнованих міст, і кияни охоче допомагають співвітчизникам. Аби не вигнали, отець Захарія залучив до акції свого друга актора – Володимира Горянського.

Люди йдуть і кажуть: "Яке вам велике спасибі. Ми хочемо допомогти, але не знаємо як і куди. І ось, ось такі акції, де ми стоїмо біля мегамаркетів, біля великих магазинів і говоримо, що потрібно – піти в магазин, і для людей, які потребують, щось купити потрібне і віддати, – говорить актор Володимир Горянський.

Допомогу, зібрану Церквою, отримали жителі Слов'янська

За плечима в отця Захарії – служба православній пастві під час конфліктів в Лівії та Сирії, поранення. Тепер лікувати рани, завдані війною, йому доводиться у власній країні. В Слов'янську допомогу, зібрану православними волонтерами, отримали до двох тисяч мешканців міста.

Священик з Луганщини очолював збройний загін сепаратистів

Терористи влаштовувують вогневі позиції поблизу храмів та дитячих закладів. Тим часом деякі місцеві священники Донеччини та Луганщини з георгіївськими стрічками благословляли сепаратистів на збройну боротьбу з українськими воїнами.

Священник, якого затримало СБУ, виявився ватажком озброєного загону сепаратистів. 

о. Володимир Марецький, який в травні намагався зірвати президентські вибори в одному з селищ Луганщини. Єпархіальна рада усунула священника-сепаратиста від пастирських обов'язків.

Жертвами терористів стають нові християнські мученики

Жертвами сепаратистів та російських найманців стають нові християнські мученики. В травні в Костянтинівці найманці-чеченці вбили позаштатного священника Московського патріархату отця Павла, який біля блокпосту намагався врозумити сепаратистів. В Слов'янську сепаратисти розстріляли чотирьох прихожан протестантської церкви – двох дияконів та синів пастора, називаючи їх зрадниками російського народу.

Джерело:    КІРІОС

30.07.2014р. Б. / Вадим Карасьов: Москва впливатиме на Україну через УПЦ (МП)

Кремль зацікавлений, щоби УПЦ (МП) перебувала у залежності від Московської Патріархії, бо тоді зможе впливати на свідомість українців. Інші важелі впливу на Україну Москва вже втратила.

Таку думку у кометарі За Єдину Помісну Церкву висловив Директор інституту глобальних стратегій, політолог Вадим Карасьов.

«Для Кремля Московська Патріархія залишається єдиним засобом впливати на Україну через прихожан. Всі традиційні важелі впливу, які заточувала Росія протягом десятиліть, прийшли у повну негідність. Тому пропонується новий важель «еволюція УПЦ (МП)», - сказав він.

Під поняттям «еволюції» політолог має на увазу таку собі маску, яку раз-у-раз одягають противники створення єдиної Православної Церкви, пропонуючи безкінечні міжцерковні діалоги та еволюційний розвиток УПЦ (МП), замість реальних кроків у бік помісності.

«Пропозиція поступової «еволюції УПЦ (МП)» в бік помісності, це – прагнення потягнути час та взяти паузу. Бо якщо не зупинити бурний потік, який стосується міжконфесійних відносин в Україні, то Патріархія може просто потонути у цій річці нової української ревоюлюції, громадянській активності та прагненню українців до Єдиної Помісної Церкви», - зазначив Директор інституту глобальних стратегій.

«Головне завдання Патріархії встановити хвилерізи у вигляді круглих столів, діалогів, прагнення «почути» кожного, запровадження поступових рухів замість різкого руху, який би кардинально змінив конфігурацію в Україні», - підкреслив Вадим Карасьов.

Джерела:   РІСУ

 

Воїни Христа Царя

29.07.2014р. Б. / Любомир Гузар: це російсько-українська війна, яку готували 10 років

Колишній патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар) розповів Фокусу про імперську гру Путіна, політичну роль Церкви і про те, коли українці Донбасу стануть вільними.

Що зараз на сході країни - громадянське протистояння чи війна між Росією і Україною?

- Це російсько-українська війна. І цей конфлікт не виник вчора, його послідовно готували років десять. Ті, хто був при владі в Україні, певною мірою були ставлениками Росії. І те, що ми сьогодні маємо на сході, це результат зомбування людей, яких довгі роки годували однією і тою ж брехнею. Вони й повірили.

Повірили, погодьтеся, не лише українці. У Європі чимало тих, хто підтримує дії Росії в Україну, хоча навряд чи середньостатистичний німець чи італієць дивиться російські телеканали. Виходить, їх теж запрограмували?

- Росія обробляла Західну Європу точно так само, як і людей на сході нашої країни. Подивіться на Крим. У січні цього року я поїхав туди, щоб відпочити біля моря. Там вже почалися антиукраїнські хвилювання. І мені кажуть: "У нас не було в Криму проукраїнських телевізійних або радіопрограм. Так, були програми російською, українською мовою, але всі вони були проросійськими". Та ж історія і з Донбасом: навіть якщо радіохвиля була українська, душа і думка її були російськими. І вони говорили те, що потрібно було Росії. Тому київський Майдан для них був чимось чужим і ворожим.

Але ж від свавілля влади, проти якого вийшов Майдан, напевно страждали і жителі Донбасу. Чи їм було все одно, по-вашому?

- Я говорив з дуже шанованою людиною з Донецька. Шанованою церквою, урядом. І він мені каже: "Ви знаєте, ми багато разів голосували, але ми ніколи не обирали". Тобто ректор університету, директор заводу, шахти і так далі вимагав, щоб голосували так, як сказав він. І всі йому підкорялися. Там не було свободи. Люди жили і продовжують жити в страху. Знадобиться дуже багато часу, щоб вони навчилися бути вільними.

Що потрібно зробити, щоб у людей з'явилася ця свобода?

- Владі потрібно позбутися нечесних людей, яких там все ще дуже багато. На їх місце слід поставити впливових і шанованих людей, які власним прикладом демонструватимуть гідний спосіб життя, зможуть змінювати мислення інших. У Москві поховали Валерію Новодворську. Подумайте: якби в Росії такі люди мали можливість говорити?! Росія напевно б змінилася. Такі люди потрібні Україні.

Кілька років тому ви сказали, що сьогодні в Україні немає особистостей, діяльність яких можна вимірювати епохою. Можливо, людина, про яку говоритимуть через 100 чи 300 років, вже з'явилася?

- Ще ні. Я скажу, чого нам не вистачає. У нас сила-силенна політиків. Подумати тільки - більше 200 зареєстрованих партій! Це ж, вибачте, ідіотизм. Політики є, а ось державних мужів немає. Не видно де Голлів, де Гаспері, Шуманів. Їх немає. І не тільки у нас. Великих особистостей, мислителів сьогодні не видно в усьому світі. Подивіться на Європейський союз. Там 28 країн. Назвіть хоча б одного мудрого великого політика. Є, скажімо, політик Меркель, але, погодьтеся, це зовсім не величина рівня того ж Аденауера.

Церковна політкоректність

За даними липневого дослідження Центру Разумкова, 76% людей в Україні вважають себе віруючими. Як це можна використовувати для єднання українців?

- Необхідно проповідувати. У нас є Всеукраїнська рада церков - організація, аналогів якої ніде в світі більше немає. Рада об'єднує 19 найбільших релігійних груп країни. Це і християни, і мусульмани, і євреї - всі, хто вірить в Бога. Голови цих 19 церков представляють 90% віруючих України. Ви тільки уявіть, яка це сила! На останньому засіданні ради було заявлено, що всі хочуть єдиної України. Відмінно! А тепер, брати, починайте проповідувати. Скажіть людям, що потрібно бути чесними, не красти, не лінуватися, не чекати, що хтось щось за вас зробить. Працюємо! У цьому і полягає соціальна доктрина церкви. І якщо вона залишається собою, виховує думаючих віруючих людей, тоді вона небезпечна для будь-якого злочинця, бандита або диктатора.

Чи повинна церква бути національно орієнтованою?

- У вас є тато і мама. І у мене є. А кого ви більше любите - своїх чи моїх батьків? Напевно своїх. Але хіба це погано? По-моєму, ні. Любити свою землю, свою Батьківщину - те ж саме, що любити своїх батьків. Ці два слова мають спільний корінь. Тому Батьківщину слід любити так само, як ти любиш свого батька і свою матір. Це і є патріотизм, про який повинна піклуватися Церква. На жаль, у нас Церква весь цей час перебувала під політичним патронатом влади - ще з 40-х років минулого сторіччя, коли Сталін зрозумів, що православ'я можна використовувати як інструмент впливу на людей.

Хіба зараз щось змінилося? Жодна з нині діючих в Україні православних церков від своєї політичної ролі не відмовляється.

- Бачите, це цілком природно. Адже вони поділилися через політику, тому що одна група єрархів залишалася під Москвою, а друга хотіла бути абсолютно незалежною. Але в цьому і слабкість цих церков. За останні 2000 років кожна Церква, що дозволила втягнути себе в політичні ігри, програла.

Але тільки не в Росії, де РПЦ і держава підтримують один одного на взаємовигідних умовах. Можливо, така співпраця необхідна й Україні?

- Держава в рівній мірі має підтримувати всіх і не пхатися у справи Церкви. Бачите, Кучма, Ющенко, Янукович - всі вони дійсно хотіли мати під своїм крилом хоча б одну церкву. Точно так, як це зроблено в Росії, де патріарх Кирило - слуга уряду, слуга Кремля. Та ж Всеукраїнська рада церков була дітищем Кучми, який через свою людину в уряді диктував нам, що і як ми повинні робити. Правда, ми дуже швидко збунтувалися. Тому коли Янукович знову спробував нас приручити, нічого не вийшло - ми просто не далися.

Україна - не Росія

Чи може нинішня політична ситуація в країні, а також смерть предстоятеля УПЦ митрополита Володимира спровокувати ворожнечу українців на релігійному ґрунті, яка, як видно на прикладі Донбасу, куди страшніше будь-якої іншої ворожнечі?

- Папа Іван Павло II церковну ситуацію в Україні називав екуменічною лабораторією. Так, у нас є безліч релігійних груп, але ми не боремося один з одним. Я не кажу, що ми об'єднані, що ми завжди підтримуємо один одного, але справжньої ворожнечі, незважаючи на безліч непорозумінь, у нас немає. Є окремі люди, які ведуть себе вороже, які всіх і вся проклинають і вважають, що тільки вони хороші. Але це дурість. І нехай серед нас немає єдності, ніхто нікого знищити не намагається. Пам'ятаю, були моменти на початку 1990-х років, коли відбирали храми. Але все це в минулому.

А як же відбувається в анексованому Криму, де віруючі однієї конфесії виганяють з храмів віруючих інших конфесій. Виходить, релігійна ворожнеча тільки починається?

- Це політично інспіровано. Якби люди, які це роблять, були розумні, вони б не дозволили себе використовувати. Храми спалюють невіруючі люди. Палять ті, хто має від цього якийсь зиск.

Чому Україна і Росія не можуть домовитися про мир?

- Агресія Москви сьогодні розігрує той же сценарій, що і Гітлер колись, який вирішив захопити Європу. Проблема криється в структурі російської держави - ​​це імперія. І не Путін її придумав. Сьогодні він просто виконує роль самодержця. Але ця гра з збиранням земель корінням сягає на 300-400 років тому, й історично для сьогоднішньої Росії вона зрозуміла. Всі її правителі, починаючи з Петра I і закінчуючи Сталіним, а тепер вже і Путіним, займалися тільки цим. Влада в Росії як тоді, так і тепер йде від самодержця, а вся сутність російської імперії зводиться до тріади "православ'я, самодержавство, народність", яку сформулював граф Сергій Уваров.

Невже за ці чотири століття нічого не змінилося?

- Нічого. Те, що ми називаємо комунізмом, а точніше сказати - більшовизм, було продовженням царської Русі. Замість царя з'явився генсек, замість таємних поліцій - НКВД, КДБ і так далі. Зберіть все разом, і ви побачите цю спадковість. Так, ви можете згадати Горбачова і сказати, що ось він був зовсім іншим політиком! Але Горбачов не хотів Росії з людським обличчям, як, скажімо, того хотів Олександр Дубчек в Чехословаччині. Він намагався врятувати комунізм, коли зрозумів, що економіка СРСР, побудована на помилковій економічній теорії, що заперечує приватну власність, тріщить по швах. Єдиний з правителів Росії, хто мав інше уявлення про її розвиток, - Борис Єльцин, але у нього нічого не вийшло. Прийшов Путін. Він відновлює те, що було при Радянському Союзі, при царській Росії.

Розмовляв Станіслав Мірошниченко

Джерела:   http://focus.ua

 

Воїни Христа Царя

29.07.2014р. Б. / "Ми переживаємо ефект подвійної дійсності", - військовий капелан із зони АТО (video)

Військовий капелан УГКЦ о. Андрій Зелінський розповідає про служіння для українських солдатів та офіцерів під час тритижневого перебування у штабі АТО неподалік Слов'янська.

Джерела:    Живе TV

Воїни Христа Царя

28.07.2014р. Б. / У Полтаві екуменічно молилися за добровольців, які відправилися в зону АТО

27 липня біля будівлі Полтавської облдержадміністрації відбувся молебень за Україну, у якому взяли участь представники майже всіх релігійних конфесій, що здійснюють своє пасторальне служіння в Полтаві. Під час богослужіння молилися за мир та спокій на українських землях, за полтавських добровольців спецбатальйону МВС, які невдовзі поїдуть захищати цілісність нашої держави в зону АТО.

«Невід’ємною частиною свідомості терористів і тих, хто сьогодні намагається нам, українцям, нав’язати війну, – сказав у своїй промові отець Максим Кролевський, – є таке собі вірування, а краще сказати, культ людської сили. І сьогодні ті, що сповідують цей культ, вважають його найуспішнішим елементом політичного, соціального чи геополітичного будівництва. Але ми, християни, сьогодні зібралися тут, щоб засвідчити нашу єдність та показати, що сповідуємо культ не людської, а Божої сили».

Отець Максим подякував усім матерям та дружинам, сини і чоловіки яких сьогодні, ризикуючи власним життям та здоров’ям, захищають справедливість, добробут та краще майбутнє нашої Батьківщини.

Прес-служба парафії Пресвятої Трійці УГКЦ, м. Полтава

Джерела:    Департамент інформації УГКЦ

 

Воїни Христа Царя

28.07.2014р. Б. / На Львівщині поховали ще одного героя 95-ї Житомирської аеромобільної бригади

У п'ятницю, 25 липня 2014 року у cмт. Щирець поховали загиблого бійця Олега Клима, який загинув в бою під Лисичанськом 19 липня.

Олег народився 1977 року на Січеславщині, де провів дитинство та юність. Частину життя провів на Тернопільщині, куди на недовгий період переселився з батьками. Останні дев'ять років прожив у містечку Щирець. 28 червня йому виповнилося 37 років. Олег Клим воював  добровольцем у складі 95-ї  Житомирської аеромобільної бригади. У нього залишилися дружина та донька.

Олег був життєрадісною людиною, чудовим юристом, хорошим чоловіком та люблячим батьком. Односельці згадують його як доброго господаря, порядну людину  та ревного християнина. Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини.

Домовину з тілом Олега привезли у Щирець в четвер, де його зустрічала на початку селища числення громада на чолі зі священиками та церковним братством. Увечері в домі, де мешкав Олег, служився парастас, який очолив преосвященніший Владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії.

У слові наприкінці заупокійного богослужіння Владика наголосив, що народ, який має таких героїв, що готові віддати своє життя за Батьківщину та за ближнього, має шанс на щасливе майбутнє. Владика поблагословив дружину і дитину покійного героя, висловивши своє співчуття та запевнивши їх у своїх молитвах.

Наступного дня відбувся чин похорону, який очолив парох о. Богдан Когут у співслужінні священиків Пустомитівського деканату. У своїх похоронних промовах священики Богдан Когут та Іван Курилець звернули увагу на численні таланти, які покійний Олег розвивав протягом свого життя, що дозволило йому стати патріотом та добрим християнином аж до героїчної смерті за свій народ та рідну землю. Поховали Олега Клима на місцевому цвинтарі.

о. Іван Курилець

Джерела:     прес-служба Львівської архиєпархії

Воїни Христа Царя

27.07.2014р. Б. / Для українських воїнів освятили бойову хоругву

Чин освячення першої бойової хоругви здійснив о. Орест Павліський, настоятель Архикатедрального собору УГКЦ, та військовий капелан Тернопільського територіального батальйону о. Микола Квич. На хоругві вишите зображення ікони Матері Божої Зарваницької, яка є покровителькою Поділля та всієї України, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Депртамент інформації УГКЦ.

«Це перша хоругва, що буде вручена нашим воякам як бойове знамено, - зауважив голова райдержадміністрації Андрій Строєвус. - Хочу висловити щиру подяку владиці Василію, Архиєпископу та Митрополиту Тернопільсько-Зборівському, за те, що благословив на її створення. Дякую людям, котрі вишили її».

«Хлопці дуже зрадіють такому дарункові земляків, - переконаний капелан батальйону о. Микола Квич. – Вручаючи їм освячену хоругву, навчатиму залишатися патріотами і християнами, не підвести тих, хто вірить і молиться за них, боротися гідно та здобути перемогу».

При здійсненні чину освячення хоругви був присутній голова Тернопільської облдержадміністрації Олег Сиротюк, який у свою чергу сказав: «Пресвята Богородице, спаси воїнів» - написано на цій хоругві. І слова ці відлунюють нині в кожному серці. Нехай ця хоругва стане оберегом для наших земляків, які зі зброєю в руках відстоюються мир і єдність України. Нехай береже їх від усякого зла, бо захищають правду».

Після освячення хоругва разом з гуманітарною допомогою, засобами зв’язку, спецзасобами тощо, зібраними силами громади Тернопільського району, підприємців, агрофірм, громадських активістів, буде передана батальйону територіальної оборони Тернопільської області.

Джерело:    КІРІОС

26.07.2014р. Б. / Ми стоїмо на порозі великого майбутнього, - Любомир(Гузар)

Сьогодні найпопулярнішими в ЗМІ є три теми.

Перша тема – усе, що в будь-який спосіб пов’язане з воєнними подіями у східних областях України. Це самозрозуміло, тому немає потреби цього пояснювати.

Друга тема – нагальна необхідність піднести на відповідний рівень діяльність законодавчої гілки влади. За останній рік негідна поведінка представників цієї гілки влади призвела до стількох негативних наслідків у житті українського народу, що намагання змінити її склад – і якнайшвидше – стало цілком природним і необхідним.

І в цьому разі вважаю дальшу аргументацію зайвою: процитую лишень давньоримську приказку "sapienti sat" (мудрим людям більше доводити не треба).

Третя тема – громадянське суспільство повинно суворо контролювати діяльність всіх рівнів влади.

Стосовно цього я хотів би промовити кілька слів до шановних читачів, а точніше до відповідальних громадян України. Хтось може мені закинути, що після скандальних, жорстоких, немудрих рішень влади недавніх часів президентства Януковича потреба контролю її діяльності стала зрозумілою і неспростовною.

Однак хочу зробити в цій темі дещо інші акценти.

Коли ми говоримо про контроль діяльності влади, то зазвичай маємо на думці чинні владні структури чи її конкретних представників.

Проте, на мою думку, для громадян Української Держави важливішим за критичну оцінку вже наявних структур чи можновладців є поміркувати та послідовно вибрати нових людей, яким можна було б довірити дальший розвиток Революції гідності, справді світле майбутнє.

Тут хочу звернути увагу шановних читачів, що для автора цих рядків дуже важливо, аби цей крок робити на підставі індивідуального вибору. Не можна допускати, щоб слуг народу (від найвищого до найнижчого рівня) призначали провідники груп, які керуються власною користю і вигодою.

Як саме слід це робити?

Громада виборців повинна передусім докладно вивчити того, кого вибирає, періодично перевіряти, чи виконує кандидат усі зобов’язання (в іншому разі – у демократичний спосіб позбутися його).

Наведу кілька запитань стосовно кандидата, на які виборці зобов’язані знайти об’єктивні відповіді: походження; освіта; відповідність здобутої освіти і досвіду роботи майбутній посаді; фінансове становище і його передісторія; політична філософія; залежність від зовнішніх впливів; володіння здоровою суспільною концепцією і вміння її обстоювати; авторитет у людей (чи здобутий він заслужено).

Цей перелік запитань можна продовжити самостійно, щоб створити собі об’єктивний образ людини, якій ми готові довірити наше майбутнє.

Хочу попросити пробачення в читачок цього матеріалу, що дотепер про них не згадував. У мене немає жодних підстав вважати, що представниками владних структур можуть бути тільки чоловіки: маємо багато доказів того, що жінки можуть виконувати навіть дуже складні суспільні завдання.

Натомість хочу висловити думку, неприємну для лінивих і позбавлених відповідальності громадян. Участь у виборах кандидатів, яким можна довірити державну справу, вимагає зрілості, готовності присвятити багато часу та уваги суспільним справам, а легковажне ставлення до цього процесу, голосування в страху за втрату вигоди або за матеріальну заплату – це злочин.

Намагатися контролювати владу, не доклавши зусиль до її належного формування, – це також невиправдана та гідна покарання поведінка.

Завдяки Божій благодаті, найвищій жертві невинних людей під час Революції гідності на Майдані, а сьогодні завдяки готовності українських вояків захищати права свого народу ціною життя зі зброєю в руках – ми стоїмо на порозі великого майбутнього. Нехай милостивий Господь не дозволить нам не прийняти Його благодаті!

+ Любомир,

Верховний Архиєпископ-емерит

Джерело:   КІРІОС 

26.07.2014р. Б. / Отець Віктор Вонсович — на свободі!

Терористи з т.зв. ДНР 25 липня ввечері відпустили о. Віктора Вонсовича. Про це повідомив CREDO єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло.

 

Отець Віктор живий і здоровий. Весь час його полону проводилися переговори про звільнення священика, і у п'ятницю ввечері отця Віктора відпустили. Він дякує усім, хто за нього молився.

Нагадаємо, настоятеля римо-католицької парафії в Горлівці, донецького декана, отця-каноніка Віктора Вонсовича 15 липня викрали бойовики. Терористи з так званої ДНР затримали священика, на блокпосту при в’їзді до міста, коли він їхав на Службу Божу. 

 

 Джерело:     КРЕДО

25.07.2014р. Б. / В Україні хочуть заборонити Комуністичну партію

Вчора окружний адмінсуд Києва почав розгляд позову Міністерства юстиції про заборону Комуністичної партії України, поданого відомством 8 липня.

 

Розгляд справи про заборону Компартії України (КПУ) перенесено на 14 серпня. 

Крім того, Генпрокуратура відкрила проти комуністів 308 кримінальних проваджень. Про це повідомила голова Державної реєстраційної служби Ганна Онищенко після засідання суду за позовом про заборону КПУ. «Зараз порушено 308 кримінальних справ за злочинами, які вчинили окремі члени КПУ», — сказала вона. 

За її словами, є докази того, що безпосередньо керівництво КПУ відкрито підтримувало анексію Криму, створення самопроголошених Донецької та Луганської республік і агітувало за приєднання частини Дніпропетровської області до Росії. 

Також зібрано докази знущання комуністів над національними символами України і фінансування терористів ДНР і ЛНР. 

Нагадаємо, Церква неодноразово засуджувала комунізм. Його офіційне засудження прозвучало в енцикліці Папи Пія XI Divini Redemptoris, опублікованій 19 березня 1937 року з підзаголовком «Про безбожний комунізм і про християнську соціальну доктрину». 

У часи СРСР особливо переслідувалася Церква. Тисячі священиків та вірян стали мучениками комунізму. 

Як відомо, боротьба з «релігійним дурманом» розпочалася одразу з після жовтневого перевороту 1917 року. Але системного і воістину нелюдського характеру вона набула дещо пізніше, коли радянська влада усвідомила, що головний ворог у побудові «світлого майбутнього» – Церква. 15 травня 1932 р. було оголошено про початок в СРСР «безбожної п’ятирічки». 

Про християнських мучеників комунізму багато говорив святий Папа Йоан Павло ІІ. Він був тим, хто зарахував до лику блаженних багатьох українських християн, репресованих в часи СРСР. 

Джерело:   КРЕДО

24.07.2014р. Б. / Звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до засобів масової інформації

Звернення

Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій

до засобів масової інформації

У сучасному бутті засобам масової інформації відведена важлива роль у формуванні громадської думки у суспільстві та міжлюдських взаємовідносин у світі. Похвально, приємно і суспільно корисно, коли ця роль здійснюється відповідально, з дотриманням загальнолюдських принципів моралі, законодавства та високих стандартів сучасної журналістики.

Однак, все частіше ми стаємо свідками іншого роду "журналістики" – інформаційних воєн, які ведуться як між країнами та народами, так і всередині нашої країни, коли Істина брутально підміняється відвертою брехнею.

У таких випадках засоби масової інформації, які покликані свідчити і доносити до людей правду, особливо останнім часом використовуються з метою розпалювання ворожнечі проти України, виправдовування зовнішньої агресії проти нашої держави, порушення її суверенітету й територіальної цілісності. Визнаючи правду однією з найвищих цінностей, ми вважаємо недостойним та засуджуємо розповсюдження неправдивої і фальшивої інформації про події в Україні.

На превеликий жаль релігійна сфера не є виключенням. В нашій країні та з-за кордону зі сторони телеканалів та інших ЗМІ неодноразово спостерігалося поширення неправдивої, недостовірної та часом провокаційної інформації на релігійну тематику. Внаслідок цього формується негативне ставлення як до віруючих та релігійної спільноти взагалі, так і до окремих українських конфесій та релігійних організацій і їх представників, що може призвести до посилення поділу та провокувати ворожнечу всередині українського суспільства, і, як наслідок, привести до вкрай небезпечного суспільного протистояння на релігійному ґрунті.

Такі дії загрожують внутрішній безпеці нашої країни, яка сьогодні як ніколи має потребу в єдності та консолідації всіх своїх здорових сил. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій докладає багато зусиль для збереження миру і дотримання міжконфесійного порозуміння в українському суспільстві. Ми не можемо допустити, щоб ці зусилля були змарновані шляхом зловживання свободою слова як в українських, так і в закордонних ЗМІ.

Ми усвідомлюємо потребу суспільства у всебічному, зваженому, об’єктивному інформуванні про церковне і релігійне життя, в тому числі потребу висвітлення проблемних питань життя конфесій та міжконфесійних відносин. Церкви і релігійні організації відкриті до конструктивної співпраці із засобами масової інформації для досягнення цієї мети. Зі свого боки ми закликаємо як українські, так і закордонні ЗМІ, об’єктивно та неупереджено висвітлювати події суспільно-політичного, міжнаціонального, релігійного та міжконфесійного життя в Україні. Всім нам належить пам’ятати, що неправда є одним з найважчих гріхів, за який неправдомовець несе також і духовну відповідальність.

Сподіваємося, що конструктивна співпраця Церков та релігійних організацій з представниками медіа сприятиме припиненню зовнішньої агресії проти України, зупиненню кровопролиття, подоланню ворожнечі, формуванню високоморального, мирного, стабільного, злагодженого й консолідованого українського суспільства, зміцненню української державності, встановленню справедливих відносин з іншими країнами.

За дорученням Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій
Головуючий у ВРЦіРО

+ФІЛАРЕТ
Патріарх Київський і всієї Руси-України,
Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату
Київ, 23.07.2014 р.

Джерела:   Інститут релігійної свободи

Воїни Христа Царя

24.07.2014р. Б. / “Вибір проходить через кожного з нас…”

Владика Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ, президент Українського католицького університету, – про зміни в країні, виклики, нову владу і реформу вищої освіти.

Пізнього літнього вечора, коли життя університетського містечка йде своїм трибом, біля входу зупиняється автівка, з якої виходить владика Борис. Владика тільки-но прибув до Львова і традиційно – перший візит сюди. 

Цього вечора його тут ніхто не очікував, однак “шухеру” ніхто не здіймає, бо владика для усіх свій і йому завжди раді. Як життя? Які настрої та очікування? Як триває будова церкви?.. Як завжди, все це цікавить владику Бориса, і спілкування затягується до пізньої ночі. 

Кожен приїзд до Львова владики Бориса Ґудзяка, єпарха Паризької єпархії УГКЦ святого Володимира, президента Українського католицького університету – подія. Його мудрого  виваженого слова чекають і студенти УКУ, і парафіяни університетської церковці, і численні знайомі та незнайомі львів’яни. Графік владики з ранку до ночі розписаний по хвилинах: зустрічі зі студентами, ректоратом і викладачами, засідання Сенату університету, численні інтерв’ю та ще купа різних справ, які доводиться ретельно планувати, аби зуміти втиснути все у рамки нетривалого перебування у Львові.

Серед усього іншого владика Борис знайшов час поспілкуватися з “Поштою” про останні події в країні, зміни, яких вона потребує, нову владу, реформи у вищій освіті та 20-річчя відновлення УКУ у Львові.

– Кажуть здалеку краще видно. Владико, що, на вашу думку, найважливішого відбулося в Україні за останні півроку?

– Важливі речі – і позитивні, і негативні – стали називати своїми іменами. Ми, українці, десятиліттями живемо з півправдою, “подвійним дном”. Так вчили батьки: говорити одне, думати друге, а робити третє, бо ситуація була небезпечна. І це життя в неправді  неплідне.  І останні події – як солідарність Майдану, так і оголене зло розстрілів, розправ, анексії Криму, жахливі провокації в східних областях –  увиразнили добро і зло, правду і неправду. 

Українці почали робити вибір. Цей вибір, ця межа між правдою і неправдою не є десь там, а проходить через кожного з нас. І тому Майдан, а через нього Україна відкрилася на цінності, духовні питання і духовні відповіді. Це лише початок довгого паломництва від страху і брехні до гідності та зцілення.

Шлях змін

– Як той шлях маємо пройти, які головні вказівники є на ньому?

– Певні напрямні з’являлися і надихали нас усіх в останньому півріччі. Вони не є якісь далекі чи абстрактні. Це солідарність, допомога один одному, щирість, відкидання корупції, а також передовсім відповідальність – сам за себе у своєму житті, а також відповідальність за життя країни, за владу, яку вибираємо.

Революція Гідності допомогла людям повірити, що майже на все людина може вплинути, а разом люди можуть навіть змінити курс історії. Після всього, що сталося, ми вже не маємо права казати, що ми якісь пішаки, яких інші переставляють. Але процес цілковитого преображення ще триває, і правдоподібно триватиме ще якийсь час, бо “совкові” рефлекси, ця хмара неправди, яку розвіювала буря Майдану, має тенденцію повертатися. 

На Майдані в Києві на початку грудня я намагався ділитися тою інтуїцією, що перед нами довге паломництво. Цей образ паломництва є для мене дуже виразним. Бо все ж ми рухаємося, ми подолали дуже важливу частину шляху. Найважливіше в паломництві  – вийти, почати рухатися. І це сталося. Але кожен паломник хоче дійти. І тут треба розуміти, що між початком і кінцем є шмат дороги.

– Паломництво зазвичай пов’язане з покаянням. У чому маємо покаятися, у чому змінитися кожен зокрема?

– За останній час усі зрозуміли, що йдеться не лише про політичні процеси, а що питання етичні, духовні – в ядрі наших проблем. У “совковій” Україні легко говорити неправду, бо вона виправдовується, легко красти, легко брати і давати хабарі. Це поєднується з побутом, який сакралізується святочними обрядами, і все це отримує імпліцитне схвалення широкого загалу.

Сьогодні кожному на своєму робочому місці, у своїй сім’ї, в стосунках з сусідами необхідно ставити собі ці етичні питання, які увиразнилися на Майдані і які дуже яскраво нам своєю кров’ю виписала Небесна сотня в нашій новій книзі Буття. Задля самозбереження, самозахисту, власної користі ми готові робити малі і великі лукавства. Мусимо перестати це робити, зупинитися, навчитися йти жертовним шляхом. 

Такі глибинні трансформації відбуваються лише шляхом жертви.  Ця болісна істина показалася нам у лютому.  І чистота жертви Сотні змінила владу, змінила країну. Хоч принаймні до якоїсь міри. Дай Боже, щоби дальша трансформація не вимагала жертви життя, тобто не вимагала смертей, але вона напевне вимагатиме жертви в житті, живої жертви. І зцілення.

Ми живемо в суспільстві, де батьки, а навіть матері, покидають свої сім’ї, своїх дітей, де алкоголіки щоденно топчуть гідність членів своїх родин у власному домі. Ми хочемо полегшити життя якимись меркантильними бартерами замість чесно здобувати освіту чи роботою видавати автентичний продукт. Зрозуміло, що корупція була єдиним способом виживання в цій жахливій бюрократичній системі неправди, але з неї треба вириватися, однак це не зробить хтось за мене. Нема якогось Віктора, Юлі чи Петра, месії, нема магічної палички, якою можна махнути і перекреслити ці рефлекси лукавства й недовіри. 

Довіру, щирість і правдивість, верховенство права та закону ми можемо будувати лише за участі великої чи переважаючої більшості суспільства. Лідерів, які робили прорив, ми маємо. Вони заплатили найдорожчу ціну. Питання до нас усіх: чи ми пошануємо своєю жертовністю цей прорив, здобутий абсолютно чистою жертвою? 

– Починалося усе з прагнення до Європи. Чи сучасна Європа розуміє прагнення українців. Чим Європа є для України?

– Сьогодні Європа розуміє українців набагато більше, ніж півроку тому. Розуміє, цікавиться нами, багато в чому подивляє. Сьогодні Європа є для нас простором альтернативи. Це не еліксир чи панацея, яка може зцілити всі наші недуги. 

Певно, що Європа не є для нас лише джерелом чи подачкою тих передумов, які потрібні для нашого добробуту. Асоціація з Європою мала б стимулювати реформи, які вплинуть на якість нашої освіти, на легкість провадження бізнесу, якість освіти, доріг, транспорту. Але Майдан показав, що ми можемо і повинні йти до Європи не як жебраки з простягнутою рукою, не як прохачі, а радше з простягнутою рукою партнера, який іде назустріч, з відкритістю пізнавати, але також із готовністю чимось поділитися. 

Європа вже кілька століть переживає потужну течію модерності, яка дала їй і цілому світові багато прогресивних явищ в технології, в суспільному строї, багато того, чим сучасна людина тішиться. Однак ця ж оспівувана модерність дозволила політичним режимам систематично нищити десятки мільйонів людей. Рівно ж пошана до індивіда в багатьох контекстах і випадках допровадила  до радикального індивідуалізму, який часто характерний передовсім самотою та ізоляцією, через які глибокі різносторонні людські стосунки вкрай ускладнені. 

Солідарність Майдану, ця взаємна жертовність, яка була оповита піснею, молитвою, прагненням цінностей включно з європейськими основоположними цінностями, сьогодні є дуже важливим викликом для Європи. Це вперше у європейській історії європейці під прапором об’єднаної Європи віддавали свої життя за європейські цінності. І цей приклад, і ця чистота європейських прагнень сьогодні для Європи є великим уроком.

– Давні греки передали нам, що, втікаючи з царства мертвих, не можна озиратися назад. Те ж маємо і в Біблії, однак нам бракує категоричності – ми щонайменше згадуємо безкоштовну медицину і освіту, а то й інші блага “совка”. Як позбутися потреби оглядатися назад і усвідомити потребу вирватися із замкненого кола?

– Категоричність походить від слова “категорії”. Думаю, за останні півроку трохи налаштувалися наші категорії. Ми почали чіткіше бачити добро і зло, називати їх властивими іменами. І без якоїсь зайвої агресії чи гніву нам треба називати речі своїми іменами, відходити від того “подвійного дна”, від подвійних стандартів. 

Наприклад, важко хвора людина, яка пережила шокову терапію і очистилася від попередньої недуги та протягом того часу не курила, розуміючи, що це становить смертельну небезпеку, має шанс не курити й далі. Ми маємо цей шанс тепер. Потрібно бачити і усвідомити, що ми пережили, і робити з того висновки. Чіткі, спокійні, рішучі. 

Молитва і пісня

– Нерідко можна спостерігати, як “Боже великий єдиний” є сигналом, що богослужіння закінчилося, і вже з першими словами люди йдуть додому. Як і чому маємо молитися за державу?

– Це питання має особливу гостроту сьогодні, бо наша держава стоїть перед особливими викликами. Маємо усвідомлювати, що наша державність є великим даром і плодом благодаті жертви мучеників – і церковних, і тих, які віддавали свої життя за політичну незалежність, за самобутність України, які й далі це роблять. 

Молитва є невидимою благодатною ниткою нашої державної вишивки. Вона повинна бути завжди присутня. Як кожна молитва, вона має бути зосередженою, вона повинна нас очищувати, бо держава – не якась абстракція, а це ми – люди. Коли молимося за людей, за мир, за наші поля, степи, гори, за наше море і життя, діяльність людей в цих місцях, ми молимося за цю землю і нашу державу. 

Молитва за державу зрозуміла, коли сама молитва є зрозумілою. Коли ж нема відчуття необхідності молитви, нема навиків молитви, молитва лише за державу, можливо, набуватиме форми якогось національного гімну чи пісні, але це не буде розмова-прохання з Богом Творцем про державу. 

В Україні через досвід Майдану відбувається дуже органічний процес: через піднесення і тривогу, де люди починають інакше розуміти міжособистісні стосунки. А молитва – це стосунки з Особою Божою, які відбуваються не лише індивідуально, мої з Богом, але наші з Богом, тобто вони відбуваються в контексті спільноти Божого люду. Коли це все набуває цілісної своєї якості, молитва за державу має своє місце, свою форму і тоді є особливо життєдайною.

– Багато сказано про роль Церкви в Майдані. Чи став би він Революцією Гідності без постійної присутності Церкви і духовного проводу?

– Думаю, ні, бо український народ засягнув глибоко. Це справді таїнственна, Богом дана гідність, про повагу до якої нам ішлося  на Майдані. Очевидно, що люди хочуть кращих доріг, надійних шпиталів, правдивих судів, але люди зрозуміли, що йдеться про щось цілком основоположне, вони заглибилися в питання, що є людина, звідки вона походить, куди прямує. Молитва на Майдані була довготривалою відповіддю на це збентеження, на ці пошуки.

Для мене дуже цікавими є пережиття Руслани Лижичко, яка місяцями цілі ночі була на сцені Майдану, їй товаришували священики, які щогодини проводили молитву, а вона співала гімн.

Вона свідчить, наскільки це було важливо для Майдану і для неї особисто, наскільки це змінило як Майдан, так і її.  Вона каже, що після цих ночей і досвіду на Майдані, де молитва була регулярною, основоположною, їй непросто вертатися до звичного репертуару. І вона тепер пише музику до літургії.

Я думаю, що дуже багато людей пережили там свою духовну сутність. І ця солідарність, ця чиста жертва, повна віддача протягом такого довгого часу і особливо згущена в драматичних днях 18 – 20 лютого, є дуже потужним свідченням про духовне пережиття і силу молитви на Майдані. 

– Нерідко тоді говорилося про танці на крові, про те, навіщо там музика, та й тепер чуємо чимало закидів… Наскільки важливо в такі моменти історії промовляти сучасними засобами і наскільки музика є тим засобом?

– Музика – дуже важливий засіб, оскільки є доволі унікальною комунікацією. Йдеться не так про слова, як про саму мелодію, про самі звуки, які є фізичним моментом, але торкаються акордів душі. Музика є таїнством. У всі часи пісня чи музика були засобом для висловлення того найглибшого, що людина чи спільнота людей переживає, і тому що вона комунікує, вона творить сопричастя, спільність. Тож це було природно, що саме на хвилі музики плив Майдан

Покликання – заквашувати

– Вища освіта стоїть на порозі значних змін і реформ. Як ви їх оцінюєте і чого очікуєте?

– Зараз маємо колосальний поступ, багато речей відбувається тихо, непомітно. Скажімо, знання іноземних мов в Україні дуже поширилося і поглибилося. Вперше маємо президента, прем’єра і мера Києва, які вільно говорять англійською, а мер – ще й німецькою. Ціле покоління послуговується комп’ютерними технологіями, де англійська мова є щоденним інструментом. Тобто ми вийшли з дуже затисненого, закритого світу, і освіта була засобом для цього звільнення. 

За останні 20 років ми проґавили багато нагод і не почули знаків часу щодо реформи вищої освіти чи освіти загалом. 1 липня Верховна Рада нарешті прийняла новий закон про вищу освіту. Цей закон дуже багато пропонує реформ і відповідей на виклики нашої вищої освіти. Він іде на певні компроміси. На мою думку, потрібні ще радикальніші кроки. Однак без нього ми б залишилися у парадигмах постсовєтських. Вірю, що цей закон змусить нашу вищу освіту поступово, але ґрунтовно відновлюватись. Цей процес очевидно буде тривалим. 

– 20 років тому розпочався ваш великий “проект” в Україні – відновлення УКУ. Наскільки ці роки були успішними і що вдалося змінити?

– УКУ як новий заклад, який не ремонтується, а будується, заклад, який не має державного фінансування, тобто держава не платить і не до кінця може, як то кажуть, замовляти музику, зробив кілька радикальних пропозицій, які втілюються, які стосуються способу навчання. Наприклад, серйозного підходу до вивчення іноземних і класичних мов, до змісту навчання. В УКУ розвиваються богословські дисципліни, які відсутні або слабо представлені в українській вищій освіті. Але передовсім пропонується свіжий стиль, стиль життєдайних міжособистісних відносин.

Не один каже, входячи у заклад, спілкуючись зі студентами: “Тут щось інакше, тут люди усміхнені, щасливі, тут є легкість і чистота у стосунках і навіть в архітектурних лініях нового університетського містечка”. Є фінансова прозорість університету, але це також відображено у тому, як будинки з великими вікнами запрошують до себе. УКУ не без вад. Ми не є в іншому “акваріумі”, і тому треба дуже чувати, аби вади нашого суспільства не стали вадами університету. 

Але є властиве розуміння університету, який має бути вселенським, який включає професорів, студентів з різних країн, який відкритий на інший досвід, який бере на себе фінансову відповідальність за існування, а не чекає допомоги від держави. Це дає особливі можливості творчого новаторства. УКУ є лише лабораторією.

Розмовляючи з випускниками і тут, і в Західній Європі,  бачу, що вони дають собі раду в житті, вміють жити вірно в подружжі, не бояться народжувати дітей, вони щасливі, вони свідомі свого життя і мають непогані навики практичного виживання. Я радію і горджуся нашими випускниками і дуже вдячний всім, не лише щедрим жертводавцям, працьовитим викладачам і щирим студентам університету, за це благовоління, яке ми відчуваємо від осіб, котрі кажуть: “Можливо, ми не маємо всіх тих шансів, але ми тішимося, що ви щось пробуєте, можливо, це нам якось поможе”. Тобто університет свідчить про певні можливості, цінності, сподіваючись, що з Божим благословенням це дасть надію іншим. 

Християни є покликані бути сіллю і дріжджами. Ми не становимо цілої закваски, але заквашувати – це наше покликання. 

– Новий міністр освіти не раз заявляв, що не всі виші в Україні відповідають своєму статусу. Що для вас є критеріями успішного університету? 

– Сьогодні інститут університету в цілому світі стоїть перед багатьма знаками питання, і навіть інколи перебуває в кризі. Сама назва “універсітас” скеровувала погляд і думку до цілісності. Наші університети стали натомість центрами програмістів, які працюють над мозком людини. 

В середньовіччі дуже важливою була спільнота “Універсітас професорум ет студіорум”. Ця сукупність людей, в якій цілісність людини була і суб’єктом, і об’єктом університетського життя. Ми дуже спеціалізуємося, добре розуміємо, що то є професійність. 

Але виникає питання, чи наші університети готують людей до цілісного життя, щасливого життя. А без моральної, духовної компоненти це  неможливо. Великі здобутки модернізму з його провідною течією раціоналізму в багатьох випадках витиснули різні аспекти людського життя, зокрема його глибинне таїнство. І в тому сенсі університетське життя і його дискурс відчувається трохи сухим в ХХ і ХІХ століттях. 

– Перший ректор УКУ отець-доктор Михайло Димид часто казав студентам, що вища освіта для спасіння душі не конче потрібна. Сьогодні ж, спостерігаючи бум вступної кампанії, маю протилежне враження, проте справжніх фахівців завжди не вистачає. У чому річ? 

Відбулася баналізація потреби в дипломах. Це великий плюс, що доступ до вищої освіти є доволі загальний, але при збільшенні кількості, можливо, втратилася якість, різні якості. Думаю, ми стоїмо перед своїм найбільшим сучасним викликом – корупцією не лише у фінансовому сенсі, а корумпованістю понять, корумпованістю розуміння, підміною правдивого ерзацами. Скоріше чи пізніше це лопне, як лопаються фінансові мильні бульбашки. І завали ринків чи банків потім, як бурі, очищують повітря, і світ починає трохи глибше переосмислювати цю сферу життя. 

Можливо, ми ще не вдарилися об стіну колапсу вищої освіти, щоб уповні зрозуміти, що і як треба змінювати, реформувати. Хоча, на мою думку, цей новий закон робить багато плідних пропозицій. Певна кон’юнктурність, бажання магії, успіх через папір при відсутності знань – це велика людська спокуса, яка була, є і буде.

Важливо називати її на ім’я. Важливо, щоб нагість імператора не закривалася. Тобто коли ми починаємо розуміти, що парадуємо, як голі королі, лише тоді ми робимо належні висновки. А поки ми себе осмішуємо і калічимо своєю наглістю і лишаємося в ілюзорних коронах, доти наше копирсання на місці триватиме.

– На вашу думку, чим УКУ вирізняється сьогодні з-поміж інших вишів?

– Сьогодні УКУ – це велика академічна спільнота, яка щорічно розвивається і додає до свого числа щораз нові спеціальності. Наприклад, цього року стартує бакалаврська програма з психології. Окрім психології, в університеті ще є бакалаврська програма з історії, богослов’я, соціальної педагогіки. Та все ж великі сподівання покладаємо на наші магістерські програми – з журналістики, медіакомунікацій, історії, богослов’я. 

Вже цього навчального  року стартує магістерська програма з історії, де студенти матимуть можливість вибирати вивчення історії Європи ранньомодерного та модерного часу, історії України XVI – XXI століть, релігійну культуру ранньомодерної України та медієвістику (історію середньовіччя). Магістранти будуть рік учитися в УКУ, а другий рік – у Варшаві або Мюнхені і отримають відповідно український та німецький або польський диплом. Для  того, щоб поглиблювати науково-дослідну складову університету, ми відкрили аспірантуру з історії та богослов’я.

Важливо зазначити, що УКУ пропонує абітурієнтові, мабуть, доволі особливу, і не тільки для України, нагоду пірнути в глибоку воду життя і свідомості про нього. Безумовно, освіта є дуже доб­ра, є прекрасні можливості навчання при близькому контакті з викладачами. Думаю, жоден заклад України не має такої високої пропорції викладачів у відношенні до студентів. Студент не є гвинтиком, його викладач, декан, а то й ректор, знають особисто. Є очевидною доволі унікальна можливість міжнародних контактів, стажування і продовження навчання за кордоном, але найважливіше, що університет не відступає від основних життєвих дисциплін. 

Студент в УКУ вчиться приглядатися і спілкуватися, служити і свідчити. Університет старається розуміти і бачити студента цілісно, навіть спортивні можливості в УКУ тепер підсилюються. Багато тез і пропозицій УКУ стали тезами і пропозиціями Майдану. Я горджуся тим, що наші викладачі та студенти були і залишаються в авангарді соціального дискурсу і громадського служіння. І сам факт, що перед своїми виборами новий Президент України хотів засягати не тільки прямих порад університету, але хотів побути в його атмосфері, думаючи про провід і реформи (22 травня кандидат в президенти України Петро Порошенко відвідав УКУ під час свого візиту до Львова, – Пошта) держави, є свідченням, що УКУ – місце, яке змінює людей і змінює Україну.

Нова влада

– Ви особисто знайомі з новообраним Президентом. Які ваші найбільші очікування щодо нього і що ми маємо робити, аби не спіткала нас доля 2004-го?

- Петро Порошенко є дуже талановитою особою, яка структурно працює, має добру освіту, колосальний  бізнесовий і політичний досвід, має велику енергію, позитивно налаштований. Це людина, яка розуміє, що є доводити справу до кінця. Перед ним стоїть непростий щоденний, щогодинний вибір і ризик чинити радикально, відрубувати одну за одною голови медузи корупції, провадити як слуга народу і відсторонювати спокуси, пов’язані з владою і грішми і цим смертельним зв’язком між ними. Можна сказати, що це вибір між грішми і владою та історією. 

Думаю, новий Президент і все його оточення повинні збідніти матеріально, перебуваючи при владі, тому що вони служать, а не заробляють, тобто державне керівництво має працювати насамперед для людей, а не для себе. Якщо буде така жертовність, маючи Богом дані таланти, які він дуже систематично розвивав, Президент Порошенко може бути великим Президентом.
Можна сказати, що в нього  немає середньої можливості, тобто якщо не вдасться змінити корпоративну культуру передовсім своїм прикладом і своєю командою, цей Президент і ця нова влада можуть глибоко всіх розчарувати. Ні Україна, ні її друзі у світовому співтоваристві українській владі знову так швидко не повірять. 

Наша роль – розуміти, що все це не лише в руках лічених осіб на найвищих посадах у країні, а що ми на своєму місці покликані шанувати етос і жертву Майдану та впровадити його у свій під’їзд, у своє місце праці, в свої сім’ї. Майдан нам показав, що ми не є гвинтиками, що ми можемо вплинути навіть на найвищі рівні влади та сили матеріальних статків своєю солідарністю, своєю громадською позицією. Українці не сміють сьогодні від цієї громадської позиції відступати. Чи нам вистачить наснаги – час покаже. За це молимося, і себе, і ближніх заохочуємо.

– Від інформаційної вій­ни можна захистися, відключивши певні канали інформації. А як захиститися від важких повідомлень про нові втрати, незрозумілі призначення, нові прояви корупції?

– Вже кілька разів останнім часом я давав таку пораду, щоби перед сном не дивитися новин, не заходити у інтернет і лягати спати на годину раніше. Якщо Україна виспиться нарешті, а цього літа нам треба ґрунтовного відпочинку, то ми подивимося на все свіжими, новими очима. 

Лавину негативу годі стримати, лише опираючись їй, треба шукати позитивні життєдайні джерела як інформації, так і емоцій. А їх чимало. Щоб зрозуміти, скільки, добре плекати чесноту вдячності. Наприклад, щодня перед сном перелічити собі 20-25 причин приводів до вдячності. За що я в житті вдячний. Коли ми нагадуємо собі про отримані дари, а саме – життя, наша фізична, духовна здатність чи цілісність, наші близькі, повітря, літо,  сонце, квіти, трава – це все є дари, коли можемо це назвати, цьому приглянутися і за це бути вдячними, бачимо, що цей поважний, а часами й страшний негатив не може остаточно над нами запанувати.

Розмовляла Ольга Хворостовська

Джерела:    http://www.lvivpost.net

Воїни Христа Царя

23.07.2014р. Б. / Засновано орден Героїв Небесної Сотні

Президент України Петро Порошенко підписав Закон про заснування нової державної нагороди – ордену Героїв Небесної Сотні.

 

Указ розміщений на сайті Президента України. 

Перелік держнагород доповнює орден Героїв Небесної Сотні – «для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлене під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України». 

Кабінету міністрів доручено у двотижневий строк з дня набрання чинності цим Законом утворити комісію з проведення всеукраїнського конкурсу на кращий ескіз знака ордена, залучивши до її складу, зокрема, представників громадських об’єднань та активістів – учасників Революції гідності. 

Нагадаємо, Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про державні нагороди України» (щодо заснування ордена Героїв Небесної Сотні). 

Джерело:   КРЕДО

23.07.2014р. Б. / Запоріжжя: у дворі церкви був закладений вибуховий пристрій

Вночі в Запоріжжі, в районі центру екстремальної медицини - 5-ої міськлікарні, пролунав потужний вибух. За попередніми даними, вибуховий пристрій був закладений у дворі вірменської церкви, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Укрінформ.

"Вибух був такої потужності, що навіть у будівлі міськлікарні вилетіли пластикові вікна", - повідомили очевидці.

В області оголошений план "Перехоплення". Розшукується легковий автомобіль "Саманд" сірого кольору, номер: АР 6331СО, який бачили за кілька секунд до вибуху на місці НП.

На щастя, жертв і постраждалих немає.

Джерело:   КІРІОС

22.07.2014р. Б. / МИ Є УЧАСНИКАМИ ЕПІЧНОЇ БОРОТЬБИ ДОБРА І ЗЛА

За нами залишився іще один трагічний тиждень боротьби української держави проти московитської агресії. Тиждень, що приніс нові невинні жертви. Тиждень, що заставив здригнутися увесь світ від жахіть російського тероризму, який воює під знаменом московського православ’я – збитий в українському небі малайзійський «Боїнг» уже став тим переломним моментом, після якого усяка підтримка тероризму московитів на Донбасі стає не просто неморальною, а відверто злочинною, нелюдською, антихристиянською.

Як це не  дивно, але це диявольський акт, який забрав життя майже 300 людей, які не мали жодного стосунку до української трагедії, не став моментом витверезіння не тільки для суспільства РФ, але й для РПЦ. Після усього зла, що його заподіяли російські терористи в Україні: після викрадень, тортур, вбивств, грабунку, обстрілів спальних кварталів, катувань і знущань, викрадень, живих щитів із мирних мешканців, тортур і звірячих вбивств священнослужителів інших християнських конфесій і все це в ім’я «русскава міра, русскава праваславія», християнська совість так і не заговорила в середовищі РПЦ. Патріарх Кіріл благословив терориста В. Путіна на нові злочини, і в цьому його підтримали православні церкви Антіохії та Єрусалиму.

«Русскій мір» показав усьому світу свій диявольський оскал. Брехня, тероризм, звиродніння. Ніщо так не показує звиродніння людей, на душі яких всіма силами претендує УПЦ МП, покладаючи на душпастирювання цих нещасних загублених душ ексклюзивне право «канонічної» території, вдаючись до нападок раз по раз на УГКЦ за начебто прозелітизм. Здичавіла юрба мародерів, яка вирішила поживитися особистим речам жертв страшної трагедії. Звироднілі лиця терористів, перекошені від страху й ненависті. Це ж якщо не парафіяни УПЦ МП, то принаймні люди до навернення яких УПЦ МП всіма силами старалася нікого іншого, окрім себе самої, не допускати. Більшість ідейних терористів – це ревні її прихильники. Чи візьме на себе УПЦ МП відповідальність за жахливий духовний стан цих людей? Звісно, ні. Якщо вона «відмазувалася» від власних священнослужителів терористів, то очікувати від неї аж такого очищення совісті не доводиться. Адже кров жертв і на руках керівництва не тільки РПЦ, але й УПЦ МП. Звісно і ми, греко-католики, мали б собі поставити питання: чи вартувало заради гнилого псевдоекуменічного сюсюкання відмовлятися від активнішої місії на східних теренах? Це питання також і до нашої совісті.

Трагічний минулий тиждень приніс католицькій спільноті принаймні одну радість – з терористичного полону визволено о. Тихона Кульбаку, але не встигли католики України порадіти цій новині, як того ж самого дня чергова чорноновина прийшла з Донбасу: терористи викрали римо-католицького священика о. Віктора Вонсовіча.

Католицькою відповіддю на ненависть, що її поширюють адепти «русскава міра», є не вбивство, а оборона рідного краю. Саме з такими словами звернувся Глава УГКЦ Патріарх Святослав до учасників Всеукраїнської молодіжної прощі у Зарваниці: «Християнин ніколи не має права бути ініціатором убивства, бо вбивство є завжди злом. Але, зокрема у час військового протистояння, християнин має обов’язок боронити свою землю і свій народ в спосіб і засобами пропорційними до нападу». І про цей обов’язок не маємо права забувати. Не всі ми можемо взяти до рук зброю, проте усі можемо взяти до рук вервичку, молитовник, Біблію. Всі ми маємо святий обов’язок молитися за мир в нашій державі, за захист і перемогу для наших вояків, за захист безневинних жертв, за сім’ї вояків, за тих, що постраждали від рук терористів, за мудрість для нашого державного та військового проводу, за всі потреби нашого народу, який опинився перед лицем агресії здичавілої Орди. Ми мусимо матеріально спомагати наших вояків, але не тільки їх, а також сім’ї, які вони залишили в дома. Мусимо бути тими, хто дбатиме про поранених. Тими, хто принесе правдиву християнську утіху в сім’ї наших героїв. Мусимо – це в даному моменті наш святий християнський обов’язок.

Мусимо собі усвідомити, що, як це влучно окреслив Патріарх Святослав: «Сьогодні у нашій країні проходить дуже відчутна мобілізація усіх сил, усіх ресурсів, але проща – це є мобілізація духу нашої Церкви і нашого народу. Людина є істотою, яка у собі поєднує видимий і невидимий світ. Боротьба зі злом, боротьба за краще майбутнє є двох видів. Вона є, з одного боку, видима, де потрібно навіть життя своє віддати за свою державу, але є і невидима – духовна боротьба, духовна брань. Ніколи в історії український народ не міг перемогти ворога, якщо він найперше його не перемагав духовно». І ці дві компоненти нашої боротьби, нашої оборони — духовна і матеріальна — мають стати постійною частиною нашого щоденного життя. Мусимо собі усвідомити, що, як сказав глава УГКЦ, «за тих останніх півроку та боротьба, яку веде український народ, – це боротьба добра зі злом, це є боротьба правди над брехнею, це є боротьба гідності над ницим рабством, це є боротьба, у якій добро завжди переможе. Це боротьба світла над темрявою. І фронт цієї духовної боротьби проходить через серце кожного з нас. І ми покликані бути переможцями у цій боротьбі силою і благодаттю Святого Духа, яку нам виблагала і подає Пречиста Діва Марія. Кожного дня усі ми, молоді люди, повинні переборюватити зло у власному серці. Кожний з нас є підвержений різним атакам зла. Багато хто говорить про інформаційну війну, яка сьогодні ведеться проти України. Тому говорім правду, і ми переможемо неправду».

Це боротьба кожного з нас. Це епічна боротьба Добра зі Злом на наших теренах, але й у наших серцях. Не маємо права її програти. Не маємо найменшого права зрадити кров наших мучеників і героїв. Ми не раз захищали безолаберну, ситу Європу від диких орд зі сходу. Не раз та Європа залишала нас самих супроти сил Зла. Але нас ніколи самим не залишала Католицька Церква, духовно, а, за можливістю, матеріально допомагаючи нам у нашій боротьбі зі Злом. І сьогодні ми боронимо не тільки свою Батьківщину, свій нарід, свою Церкву, боронимо також і збайдужілу Європу. Бо яка вона не є – це наш дім. Тому не маємо жодного права здаватися, піддаватися сумнівам і паніці. Скільки б ворог не докладав зусиль. А докладає і докладати буде. Не дивлячись ні на що. Від залякувань, терору, до маніпуляції святими материнськими почуттями. Чого вартувала тільки минулотижнева догналітська провокація з перекриттям траси Чоп-Київ! Ці та й інші породження мороку «русскава міра» стараються і будуть старатися духовно нас обезсилити і поневолити. Не маємо жодного права піддаватися на липку, густу від брехні, моторошну пропаганду Москви та її прихвостнів, навіть якщо вона прикрита гаслами справедливості й миру. Кажучи словами Блаженнішого Святослава, «говорім правду, і ми переможемо неправду».

Глибоко символічно, що наша боротьба з терористичним Ордами зі Сходу відбувається на фоні боротьби ізраїльського народу з терористами, які не перестають обстрілювати ракетами мирні ізраїльські міста та села, викрадати і вбивати мирних громадян. І ворог в нас один – брехня. І вороги ізраїльтян – ХАМАС й інші терористичні угрупування, є великими друзями нашого ворога – Кремля, який радо зустрічає терористів ХАМАСу у своїх палацах, підтримує їх і фінансує, бреше за них – практично робить те саме в Ізраїлі руками хамасників, що й в Україні руками своїх терористів. Ця боротьба проти спільного, брехливого ворога наче є відголоском майбутньої боротьби об’єднаного в одно народу Божу проти навали Ґоґа в кінці часів. До речі, Святе Письмо каже, що Ґоґ прийде з війною на Єрусалим з крайньої півночі. Якщо провести лінію на північ від Єрусалиму, то потрапиться в район Москви і все північніше – Росія, Московія, далі хіба що Північний Льодовитий океан.

Тому говорімо, поширюймо, робімо правду. Правду і справедливість, істину і мир. Не забуваймо, що маємо унікальну можливість – отримати з Божою допомогою дійсно вільну державу. Ми вже опинилися за промислом Божим по ту сторону брехні, возведеної в ранг фундаменту державної ідеології та функціонування церкви, як це обрала собі Московія. І варто пам’ятати слова теперішнього українського прем’єра, сказані на багатотисячному молитовному Майдані у Зарваниці: «Папа молиться за Україну. Весь християнський світ підтримує Україну, і ми разом у нашій єдності, в наших спільних зусиллях і в нашій вірі здобудемо цю перемогу».

Бог завжди на стороні тих, хто на стороні правди. Будьмо завжди в кожному часі і на кожному місці на стороні правди і переможемо. Бо, якщо з нами Володар і Цар цілого всесвіту, то що нам хто може?!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

22.07.2014р. Б. / Теперішні мужність та патріотизм - це фундамент нашого майбутнього, що закладається зараз, – розповідь капелана із зони АТО

Якщо раніше слово «капелан» здавалось чимось далеким та чужим, то тепер воно на вустах у кожного. Це ті військові священики, які поруч з бійцями у будь-який час, в польових умовах та під свистом куль. Саме вони підвозили чималу частину гуманітарної допомоги, закуповуючи все, окрім зброї. Про роботу служителів в зоні АТО ми поспілкувались з капеланом від УГКЦ о. Любомиром Яворським, який тільки-но повернувся звідти в черговий раз.

Отче, ви щойно повернулись з зони АТО. Розкажіть, де ви побували і що відвезли для капеланів.

Не можу давати точних координат, але я був у Харківській, Луганській та Донецькій областях. Я відвідав наших капеланів, наразі їх всього 10, які працюють в зоні АТО. Загалом там побувало вже 12 капеланів, тому що ми провели дві ротації.

Ви їх регулярно міняєте?

Так, вони відправляються туди на місяць, але є деякі, які лишаються вже протягом чотирьох місяців. Інші капелани також поїхали без часового обмеження, але, думаю, що вони будуть там до кінця. Хотілося б, щоб все завершилось якомога скоріше, але ситуація постійно міняється і якщо це затягнеться, ми будемо змушені їх міняти. Служителі мусять і морально, і фізично підготуватись до таких умов. Вони не роблять важчу роботу за військових, але священики виснажуються, бо доводиться особливо важко служити.

Чи військові вже звикли, що біля них є капелан?

Я не можу сказати, що 100% військових мають капелана. Це лише від УГКЦ є 10 капеланів, але я скажу, що це дуже мало. Нам постійно дзвонять командири і їхні заступники, які просять прислати священиків. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб знайти цих мужніх служителів, які б відповідали вимогам та могли там працювати.  Також бажано, щоб вони колись служили в армії. Ще маємо декількох подібних священиків, але вони підуть на ротацію. Місяць виходить і їх треба на когось поміняти, а нам постійно приходять нові запити. Тому необхідно, щоб там були різні конфесії і допомога йшла від різних церков.

А ви бачили капеланів від інших конфесій?

Мені дорогою трапився тільки один, він раніше служив в УПЦ МП, а наразі підписав контракт і сам став військовим. Він - колишній офіцер і вирішив повернутись до армії. Я з ним спілкувався і він виявився єдиним, хто мені зустрівся за цю поїздку.

Тут всі питання конкуренції між конфесіями просто зникають. Смішно спекулювати подібним речами, навпаки треба сприяти тому, аби всі могли допомогти армії. Але потрібні ті служителі, що вміють і готові толерантно працювати в поліконфесійному середовищі. Міноборони чи Нацгвардія мусять дуже ретельно підбирати тих священиків, бо якщо вони не готові морально – їх не можна туди направляти. Там ніколи не постає питання конфесійності, бійці тебе не питають від кого ти, для них це не важливо. Головне, що капелан є поруч.

Бували випадки, коли до мене звертався командир і казав, що в нього хлопці знову рушають на виконання бойового завдання. Вони вже бачили смерті, їм складно виїжджати і тому вони хочуть, щоб до них прийшов священик. Командир просив православного служителя, але його поруч не було і до бійців відправились ми. Приходимо, а то виявилась частина зі Львова, там було дуже багато греко-католиків. Отак ми почали з ними спілкуватись і стало зрозуміло, що для них це не важливо. Треба просто бути поруч з ними і бути для них. Треба слухати. Бо іноді задають такі питання, які нас не стосуються.

Наприклад?

На початку було дуже багато питань про оснащення, після масового нищення солдат в перший період. Питали про амуніцію, техніку, питали «з чим нас відправляють». Але ми не могли відповісти їм, ми ж не компетентні в тому. Треба було їх просто слухати і поступово відкривати для них світ духовний. Дуже часто є ті солдати, які ніколи не спілкувались зі священиком, не ходили до церкви, просто були хрещені у дитинстві. Про яку конфесію тут можна говорити, якщо вони ніколи у самій церкві не були?  І боєць приходив та питав – а в мене тут бородавка вискочила... Виявлялось, що йшлось зовсім не про те, а його мучив глобальний внутрішній конфлікт і його треба було проговорювати.

Але чи можна сказати, що вони призвичаїлись до самої присутності капеланів?

Та вони не хочуть їх відпускати. Бійці так звикають до них, що коли нам треба проводити ротацію, вони просто відповідають – ми не віддаємо священика. І в нас були служителі, які лишились там, тому що їх дуже сильно потребують.

В чому полягає місія капелана сьогодні? Можливо, окрім щоденних служб.

Служба - це велика справа. Буває, що вони служать коли нікого нема, коли всі на завданнях. Капелан молиться за мир, за кожного солдата. Він має в серці кожного з них, кого бачив, кого благословляв і хто зараз там виконує свої обов’язки. Є такі офіцери, які кожен день приходять на 6:30 на ранкову службу і тим дуже дорожать. Там нема правила, нема встановленого розпорядку дня чи розкладу. Хіба що при великих штабах ще можна спланувати свій день, скласти приблизний графік. А тут все дуже живе, дуже справжнє.

Якось приїхали хлопці після бою, попросили одразу відслужити за померлих друзів – а вони дуже дорожать поняттям дружби, як ніхто. Це єдина професія, яка так сильно прив’язується до дружби. І йде мова лише про збройні сили, про саму армію. Це ті люди, які ніколи не лишать товариша на полі бою. Вони його будуть забирати звідти будь-якою ціною. І от вони приходять і просять молитись за друзів загиблих, їх це дуже тривожить. В них зароджуються після того певні сумніви, тому треба і служити, і постійно спілкуватись з ними.

Або бувало так, що вночі отець вже спить, а його шукають по наметах інші бійці, бо чули, що тут є батюшка. Приходять, піднімають його і кажуть: «Ми зараз виїжджаємо, мусите нас покропити водою». Священик вийшов, помолився, благословив їх і вже до ранку не спав, молився за них, щоб повернулись щасливо. Все йде дуже хаотично, щосекунди щось міняється. Буває таке, що капелани потрапляють в засідки, коли починається обстріл. Іноді вони не знають, де притулитись для молитви.

Це ж дуже небезпечно…

Так. Але вони знають, що блокпости обстрілюють і не завжди їх туди пускають. Може, це питання безпеки, але священики туди рвуться. Це не можна пояснити, я теж не можу аргументувати бажання знову туди поїхати. Я тільки два дні як повернувся і вже хочу назад. Ти їдеш і чуєш, що там когось обстріляли – ти нічим не допоможеш, але просто мусиш бути там. Наші священики хочуть йти туди, де вони потрібні. Найстрашніша мука - коли бійці пішли, а ти сидиш та мусиш їх чекати. Подібні випадки в нас були в Косово, в миротворчій місії, коли весь день священик мав сидіти та чекати на своїх військових.

А яка взагалі діє форма доступу капелана в зону АТО? Він прикріплений до якихось певних військових формувань? Як служителя допускають туди вперше?

Ми робимо погодження. На справі ми пишемо листа на Генштаб, але це стосується лише збройних сил. Ми пишемо листа, нам дають відповідь і дозвіл на в’їзд. Але ми вказуємо там, куди конкретний священик має йти, де є в ньому потреба і від якого командира. Ми не маємо списку вільних священиків. Але дивовижно, як це відбувається. Тільки з’являється запит на капелана, тільки хтось подзвонить – і в той самий день чи мить з’являється і потрібний священик. Він зголошується і вже за тиждень рушає до них.

А як щодо узаконення капеланства? Тому що Кабмін ініціював розгляд закону про цей інститут при Мінобороні, але питання так і не зрушило з місця.

Я не є чиновником і мені важко зрозуміти ці бюрократичні процедури. Принципово те, що ті чиновники, які мають можливість запровадити капеланство – вони залежать від підписів людей старшого покоління. А ті не розуміють, що це вже питання не на завтра, це вже потрібно на вчора. Що капеланство є бажаним серед військових, серед тих молодих хлопців 18, 20, 25 років. Вони хочуть мати поруч священика, вони не можуть собі уявити службу без них. І служителі є завжди поруч з ними. Тому відмова від подібних людей викликає моє співчуття. Можливо, цей чиновник був в атеїстичному вихованні і переживає через певні власні страхи. На жаль, на сьогодні є багато таких людей.

Тобто вони просто гальмують процес прийняття рішення через особисте нерозуміння?

Так. Я знаю дуже багато генералів, які дуже толерантні, відкриті. І якщо б не вони, то взагалі б нічого не було зараз, ми б не дали і тих 10 священиків. Просто є дуже відповідальні люди, які нам допомагають. Хоча на місці може передзвонити командир тієї частини, куди ми направили служителя, і сказати, що більше не давайте греко-католика. Що це за пояснення, коли там був наш священик і до нього черги були? Трапляються такі командири, які не знають самі, чим керуються.

Всім керує людський фактор?

Так. І я ніколи не буду цього замовчувати. Дай Бог, щоб це все швидше скінчилось і я буду називати конкретні прізвища, я не хочу просто зараз їх казати. Тому що це не відповідальність конкретної людини. Ти дбай за себе, а солдати прямо кажуть, що священик їм потрібен. Якщо ти не хочеш – то твої проблеми, але ніколи не ставай на перешкоді, тим паче в умовах питання життя і смерті.

Як ви можете оцінити моральний стан війська?

Воно є надзвичайно сильним морально. Коли був початок боротьби, то це була інша справа. Зараз бійці вже зовсім інші, вони знайшли  в собі неймовірні сили і змобілізувались. Але з тим, з чим вони йшли у бій спершу – я взагалі дивуюсь тому, чому вони туди йшли.

Фактично голі…

Голі, босі. Але зараз вони помічають те, що відбувається. Вони дуже високоморальні люди. Перший раз, коли я завозив священика в зону АТО, мене відвозили люди з Харкова. Дорогою вони казали, що от прийде українська армія і Бог знає що понаробляє з тими людьми, буцімто у них низька культура. І я приїжджаю на блокпост, а десантник, який там стояв, просто бере і цілує руку тій жінці, яка це казала. Я не знаю чому він це зробив, він не чув нашої розмови, він просто так привітався. Вона тоді сказала, що не могла уявити, що такі хлопчики є. А я їй тоді відповів, що у нас така вся армія, українська, наша.

Ще один приклад. В київському госпіталі якось я відвідував пораненого хлопця. Невідомо, чи він буде колись ходити знову, але в палаті висить прапор десантника, під яким він йшов до бою. Мама боляче дивиться на той прапор, не розуміє, як дитина може отак віддаватись до кінця, не розуміє того героїзму. Але я стою збоку і думаю, як жінці вдалось виховати такого мужнього патріота. Вона того не свідома просто. Він може закінчити своє життя інвалідом, але той прапор завжди тримає при собі.

Дуже багато чиновників з Міноборони, досить високого рангу, взагалі не мають такого патріотизму. Але якщо ті приклади героїв показувати, якщо їх розповідати – нам би забракло і дня. Нам треба закривати вчорашній день і це буде перший крок до нашої боротьби за нове суспільство. Ми немов по-новому народились. Маємо те, що маємо, але ми йдемо вперед, ми робимось кращими. І є приклади таких сильних, гарних людей, на яких ми будемо виховувати наших дітей і про яких будемо читати проповіді у церквах. Теперішні мужність та патріотизм - це фундамент нашого майбутнього і він закладається зараз. Безперечно, він дуже болючий,але це фундамент до нашої нової, мужньої та щирої країни.

Розмовляла Тетяна МУХОМОРОВА

Джерела:   РІСУ

 

Воїни Христа Царя