28.02.2019р. Б. / Рани українського суспільства, вибори, реформи, війна, екуменізм: Глава УГКЦ провів у Римі круглий стіл про сучасну Україну

26 лютого в “Резиденції папи Павла VI” біля Ватикану Блаженніший Святослав провів круглий стіл на тему “Україна сьогодні: роль УГКЦ в трансформації українського суспільства”.

На зустріч із Главою УГКЦ прийшли представники різних дикастерій ватиканської курії, дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці, академічних кіл папських університетів у Римі та провідні ватиканісти різних видань.

У своєму аналізі сучасної ситуації в Україні Патріарх Святослав запропонував учасникам круглого столу “подивитися на Україну не як на проблему, а як на вирішення багатьох проблем, у тому числі міжнародного значення”. Глава УГКЦ насамперед наголосив, ”що український народ глибоко зранений”. Таких ран на тілі українського народу, він вважає, є декілька.  “Передусім, це рани комунізму. Ми є країною, котра переживає період переходу від пострадянського суспільства до справжньої демократії”, - зазначив Предстоятель УГКЦ. У цьому контексті він вказав на проблему корупції, породжену олігархічною системою, “саме проти цієї корупції в Україні відбулася відома Революція гідності”.

Блаженніший Святослав звернув увагу присутніх, що в пошуку моральних орієнтирів для українського суспільства інституцією найбільшої довіри  є саме Церква. Однак, на його думку, сьогодні Українським Церквам намагаються накинути дві моделі: з одного боку – це посткомуністична модель співіснування між Церквою та Державою, а з іншого – ліберальна модель секуляризованої Європи, “яку нам намагаються представити як європейські цінності”. Як альтернативу до цих двох моделей “УГКЦ пропонує в посланні “Наша Свята Софія”, де Церква є взірцем для побудови суспільства, а її соціальна доктрина - основою відносин між людьми.

Блаженніший Святослав також розповів про ініціативу в УГКЦ Року молитви за чесні та справедливі вибори в Україні, а також про синодальну Пам'ятку для виборця-християнина щодо усвідомлення відповідальності за власний голос і Декалог для політика-християнина. “Як Церква, ми звернулися до наших вірних та кандидатів президентських і парламентських виборів, застерігши їх перед небезпекою популізму, застосування насилля та купівлі-продажу голосів виборців”, - повідомив архиєрей.

Іншою “душевною та фізичною раною українського народу” є війна на Сході України. Блаженніший Святослав розповів міжнародній спільноті про фізичні, духовні та психологічні наслідки російської агресії, вказавши на особливу роль Церкви у зціленні цих ран: “Християнські спільноти у співпраці з державними структурами стають справжніми реабілітаційними центрами для тих, хто переживає посттравматичний синдром війни”. Цитуючи Папу Франциска, Блаженніший Святослав охарактеризував УГКЦ як справжній польовий шпиталь і зауважив, що “в таких обставинах Католицька Церква стає для українського суспільства автентичною спільнотою віри та солідарності”.

“Будучи інтегральною складовою громадянського суспільства, ми підтримали важливі реформи у медичній, освітній сферах, а також вдалося запровадити капеланське служіння у військовій сфері. І саме рівень довіри суспільства до Церкви забезпечував також рівень довіри українських громадян до запровадження цих реформ”, - зазначив Предстоятель УГКЦ.

Розповідаючи про релігійну та екуменічну ситуацію в Україні, Блаженніший Святослав розповів про події навколо об’єднання українського православ’я: “Дискусія між Москвою та Константинополем є внутрішньою справою православного світу, ми не є учасниками цього процесу, однак я можу з певністю сказати, що вірні різних конфесій, в тому числі греко-католики, сприйняли жест Патріарха Варфоломея як батьківську опіку на тими, кого вже призначили для пекла як неканонічних”.

“Звісно, цей жест не лише дав відповіді на запитання духовного життя мільйонів православних християн в Україні, а й спровокував певну дискусію. Хочу наголосити, що ми, як Церква, прагнемо будувати дружні відносини з усіма, але не всі хочуть бути нашими друзями”, - сказав Блаженніший Святослав. Він наголосив, що “існують серйозні спроби спровокувати релігійну війну в Україні, але я вас запевняю, що український народ не поведеться на цю провокацію”.

Говорячи про екуменічний рух, Патріарх Святослав пригадав слова святого папи Івана Павла ІІ про те, що “Україна є лабораторією екуменізму і екуменічний рух для нас не є політичним, але пасторальним питанням”. “Я переконаний, що УГКЦ, яка має локальний і глобальний вимір завдяки своїй єдності з Вселенською Церквою, відповідно має особливу екуменічну місію в Україні, але водночас покликана відкрити для світу нашу локальну церковну дійсність”, - зауважив Блаженніший Святослав.

Окремою темою зустрічі з представниками міжнародної спільноти була тема війни в Україні. У своєму слові Блаженніший Святослав спростував дезінформацію російської пропаганди про те, що в Україні відбувається громадянська війна внаслідок конфлікту між україномовними та російськомовними громадянами. “Це війна між двома проектами: між намаганнями українського народу побудувати справжню демократичну країну та зовнішнім проектом повернення України до тоталітарного режиму Радянського Союзу. На мою думку, війна в Україні – це остання імперіалістична війна у Європі і від її наслідків залежить майбутнє європейської цивілізації”, - наголосив Глава УГКЦ. Він також звернувся до присутніх із проханням про солідарність з Україною у її боротьбі проти російської агресії та допомогти українцям у побудові демократичного суспільства. 

Зі словом до присутніх також звернулася Тетяна Іжевська, посол України при Апостольській Столиці. Вона вказала на особливу роль УГКЦ в побудові громадянського суспільства та екуменічну місію, яку сьогодні вона виконує у міжконфесійному діалозі. Посол України також зазначила, що цього року минає п'ята річниця Євромайдану та незаконної окупації Криму. Вона вказала на жертовність українських воїнів у війні з агресором, а до міжнародної спільноти звернулася: “Україна потребує не лише того, щоб її слухали, але й почули!” 

Додамо, що круглий стіл був проведений з ініціативи Секретаріату Глави УГКЦ в Римі. У дискусії взяли участь посли та представники посольств при Апостольській Столиці з Німеччини, України, США, Угорщини, Австралії, Польщі, Литви, Італії, Португалії, Франції, Бельгії, представники Держсекретаріату Ватикану, Папської ради у справах єдності християн, делегати Константинопольського патріархату, академічних кіл папських університетів у Римі, провідні ватиканісти та редактори католицьких видань в Італії.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

28.02.2019р. Б. / Свята Софія Київська – катедральний собор Унійної Церкви у 1596-1633 роках

Престольні храми київських митрополитів у доберестейський період

Першим катедральним собором створеної не пізніше 996/997 р.[1] Київської митрополії (митрополії Русі) була мурована церква Пресвятої Богородиці („Десятинна”), що постала в Києві на місці мученицької смерті варяга-християнина, вбитого язичниками. Будову Десятинного храму завершено в 996 р., а освячено аж 1039 р.^[2] (церкву зруйнували монголо-татари під час штурму міста 6 грудня 1240 р.). Зі зведенням великим князем Ярославом Мудрим кам’яної церкви Святої Софії (Премудрості Божої) (за найновішими дослідженнями, це сталося у 1011-1018 рр.[3], а за традиційними уявленнями − після 1037 р.) на місці попереднього дерев’яного храму, що згорів у 1017 р., престол глави Київської Церкви було перенесено до цього храму (за свідченнями Першого Новгородського літопису, „заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя София”[4]).

Софійський собор залишався головним осідком предстоятеля Київської Церкви до 1299/1300 р., коли митрополит Максим (1283-1305), після чергового нападу татар, „залишив митрополію та утік із Києва... зі всім своїм житієм”[5] до Владимира-над-Клязьмою. Як духовний і релігійний центр митрополії Русі, Київ занепав після татарського набігу 1482 р., коли хан Менґлі Ґірей сплюндрував місто, у т. ч. пограбувавши собор Святої Софії та Києво-Печерську лавру. Напередодні проголошення Берестейської унії, за свідченнями очевидців (дані 1595 р.), „худоба, шкапи, пси і свинарники опоганили” Софійський храм, а дощова вода, протікаючи крізь дірявий дах, знищила багаті оздоби[6].

Із поділом Київської митрополії на українсько-білоруську та московську частини в 1415 р. та обранням предстоятелем Київської Церкви Григорія (Цамблака, 1415-1419/20), її фактичною столицею (в межах Польсько-Литовської держави) стало місто Новгородок з катедральною церквою Святих Бориса і Гліба. А невдовзі після 1458 р., коли папа римський Пій II номінував київським митрополитом Григорія Болгариновича, престольним містом новоутвореної українсько-білоруської Церкви почало вважатися Вільно – столиця Великого князівства Литовського. Водночас канонічною катедрою Київської митрополії й надалі залишався Київ.

 

Титулатура київських митрополитів

З другої половини XII ст. первоєрархи Київської Церкви, реаґуючи на князівські міжусобиці та спроби розділити митрополію, почали титулуватися архипастирями „всієї Русі” („τῆς  πάσης Ῥωσίας”)[7]. Натомість привʼязка до Києва як престольного міста зʼявилася лише в середині XIV ст., коли 1347 р. візантійський імператор Йоан VI Кантакузен вперше вжив окреслення „митрополит київський і всієї Русі”. Згідно з ухвалою Синоду Царгородського патріархату в 1380 р., цей титул мав походити від назви головного катедрального міста, і в наступні століття він став загальноприйнятим[8]. А після фактичного припинення існування окремої Галицької митрополії, глава Київської Церкви від початку XV ст. (дані 1401 і 1407 рр.) послуговувався титулом „митрополит київський, галицький і всієї Русі”, що був визнаний і світською владою Королівства Польського та Великого князівства Литовського[9]. Пристосовуючись до тодішніх політичних та етнічних кордонів, Римський Апостольський престол у 1458 р. закріпив цей титул за тими київськими митрополитами, котрі перебували в сопричасті з Католицькою Церквою[10]. Попри фактичну втрату Києва в 30-х рр. XVII ст., предстоятелі Унійної Церкви й надалі зберігали титул „митрополита київського”, – аж до смерті у 1838 р. Йосафата (Булгака). А 21 серпня 2005 року кардинал Любомир Гузар, у зв’язку з перенесенням осідку УГКЦ зі Львова до Києва, офіційно змінив свій титул на „Верховний Архиєпископ Києво-Галицький”, тим самим повернувшись до давньої еклезіальної традиції Київської Церкви.

 

Собор Святої Софії – катедра унійних митрополитів

Храм Святої Софії вперше став катедрою київських унійних митрополитів у першій половині XV ст. Після проголошення на Флорентійському соборі 1439 р. єдності Західної та Східної Церков[11] митрополит Ісидор, активний учасник собору, наприкінці 1440 – на початку 1441 р. відвідав своє первопрестольне місто − Київ, де його урочисто вітав київський князь Олександр (Олелько) Володимирович з роду Ґедиміновичів. Олелько проголосив предстоятеля Київської Церкви „господином і отцем”, тим самим визнавши його духовну юрисдикцію в межах Києва і Київського удільного князівства, а також видав уставну грамоту для Софійської катедри і митрополичого намісника Ісидора[12]. 5 лютого 1441 р. в катедральному соборі „Святої Софії, що є Премудрість Божа, матір всім церквам руським, стіл Київський і всієї митрополії Русі”[13], Ісидор відправив Божественну Літургію та урочисто проголосив Флорентійську унію[14].

Після Берестейської церковної унії 1596 р. собор Святої Софії де-юре і де-факто став головним катедральним храмом Київської митрополії в єдності з Римським Апостольським престолом та осідком предстоятеля Унійної Церкви, хоча тогочасний митрополит Михайло (Рагоза) до своєї смерті в 1599 р. переважно резидував у Вільні. 2 грудня 1597 р., 23 серпня і 2 жовтня 1599 р. польський король і великий князь литовський Жиґимонт III видав для духовенства східного обряду в Києві, місцевого магістрату й міщан грамоти про послуг і підлеглість главі Унійної Церкви[15]. На офіційному державному рівні статус Святософійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджено в липні 1600 р., коли відбулося офіційне введення у володіння храмом та його маєтностями митрополита Іпатія (Потія)[16]. Водночас роль Києва як головного престольного міста з’єднаної з Римом Київської Церкви вперше було зафіксоване в папському бреве Клемента VIII від 15 листопада 1600 р. („Bulla provisionis Ecclesiae metropolitanae Kioviensis”)[17].

Упродовж 1596-1633 рр. катедра Святої Софії була адміністративним центром і важливим духовним осередком католиків східного обряду в Києві та в українській частині Київської митрополичої архиєпархії. При Софійському соборі функціонувала унійна капітула (єпархіальний крилос) (згадка з 1623 р.),  а також діяв василіанський монастир (з 1622 р.), очолюваний його настоятелем о. Олександром (Шкодлицьким)[18]. Згідно з інструкцією митрополита Йосифа (Велямина Рутського) від 1618-1619 рр., для Києва передбачалося номінувати окремого вікарного єпископа унійного митрополита, а при соборі Св. Софії мала бути відкрита школа. У серпні 1623 р. папський нунцій Джованні Ланцеллотті запропонував Римській курії заснувати в Києві унійну семінарію для духовної формації місцевих клириків[19]. Унійними настоятелями собору Св. Софії в Києві були священики Филип Опанасович (дані 1600-1605 рр.; „піп нагірний”), Яків Крушинський (1601-1604 рр.), Іван Мужиловський (1605 р.; київський протопоп, номінований князем Костянтином Острозьким, воєводою київським), Антоній Грекович (1610-1618 рр.), Станіслав Садковський (1613-1618 р.), Іван Путята (1624 р.) та Мартин Корсак (1626-1633 рр.), останній намісник предстоятеля Унійної Церкви у Києві[20].

 

Унійні богослуження в Софії Київській

Після лютого 1441 р. наступне документально зафіксоване унійне богослуження в Софії Київській відбулося 7 березня 1610 р. в першу неділю Великоднього посту (Соборну Неділю), „згідно зі звичним стародавнім звичаєм”. Божественну Літургію тоді звершив о. Антоній Грекович, генеральний намісник митрополита Іпатія (Потія), який був поставлений до Києва, „аби, мешкаючи там при церкві святої Софії, відправляв хвалу Божу і стежив за  порядком духовним”[21], та щоб місцеві священики „у всьому [його] слухали, а також разом із ним відправляли всі богослужіння і виявляли свій послух його милості отцеві митрополитові, і закликав їх, усіх священиків на гору до Софійської церкви Київської митрополії для відправлення служби Божої, як перед цим бувало”[22]. За даними листа короля Сигізмунда III, того дня Антоній Грекович скликав до катедри Святої Софії архиєпархіяльний собор духовенства і мирян Києва, та, попри опозицію частини священиків, міщан і козаків, звершив Літургію в цьому храмі[23].

З того часу унійні священики практично безперешкодно відправляли богослуження в київському соборі, що підтверджує і віленський „Синопсис” (1632)[24]. Так, під час свого першого пастирського візиту до Києва у 1614 р. митрополит Йосиф (Велямин Рутський) звершив чотири Літургії в Святій Софії за співучасті великої кількості парафіян[25]. У 1619 р. польський король Сигізмунд III, відвідуючи Київ, взяв участь в одному з унійних богослужінь у соборі Святої Софії та оглянув храм. А після візитації Києва наприкінці 1629 р. Рутський поінформував папського нунція Антоніо Сантакроче, що він має достатньо клириків, які відправляють у цьому катедральному храмі богослуження[26]. Найбільш промовистим підтвердженням тяглості літургійних і молитовних практик в унійний період Софії Київської є виявлені нещодавно памʼятні й молитовні написи-графіті в її вівтарній частині (на мармурових і шиферних плитах декоративного панно над синтроном, на кріслі митрополита, торці мармурового карнизу та мармуровій плиті престолу). Українські науковці Вʼячеслав Корнієнко і Наталія Сінкевич[27] ідентифікували щонайменше 10 написів за 1598-1630 рр., виконаних латиною і кирилицею київськими міщанами, шляхтичами й унійними священиками (з-поміж цих артефактів особливо вартісним є автограф-графіті Антонія Грековича, митрополичого офіціала в Києві). Вони засвідчують важливість сакрального простору Святої Софії для Унійної Церкви, а також вказують на інтенсивне літургійне використання собору, особливо в 1620-х рр.

Опорядження та відновлення Софійської катедри уніатами

Наприкінці XVI ст.,  коли храм Святої Софії перейшов в юрисдикцію київських унійних митрополитів, його матеріальний і фізичний стан був незадовільним[28]. Тому уніати систематично намагалися, наскільки це дозволяли тогочасні обставини, не тільки забезпечити належні умови для функціонування собору як митрополичої катедри, але й опікуватися його літургійним опорядженням, мощами святих, бібліотекою й архівом з майновими й правовими документами Софійської катедри і Києво-Печерської лаври[29]. Перший відомий реєстр речей і церковного опорядження, що зберігалися в соборі Св. Софії та належали померлому унійному митрополитові Михайлу (Рагозі), датований 1599-1600 рр.[30] Джерела інформують, що в 1622 р. василіяни привезли до Києва придбані Йосифом Рутським „срібні келих, хрест та Євангеліє”[31]. На вимогу унійного намісника, у 1605 р. київські міщани повернули Святій Софії срібний ковчег з мощами святих („скриньки срібної з реліквіями і кістьми святи”), що зберігався на престолі катедрального храму. У своєму полемічному творі „Оборона церковної єдності” (1617) відомий богослов Лев (Кревза) наголошував на дбайливому наглядові уніатів за мармуровою гробницею з нетлінними мощами св. Макарія, − київського митрополита, що загинув мученицькою смертю наприкінці XV ст.[32] (зараз вони зберігаються у Володимирському собору в Києві).

У першій третині XVII ст. Унійна Церква здійснили низку заходів з відбудови зруйнованого в попередні століття катедрального собору Св. Софії, а також його забезпечення літургійним опорядженням та реконструкції внутрішнього інтер’єру[33]. Перша спроба реконструкції собору уніатами зафіксована в 1622 р. (тоді Св. Софія була впорядкована, очищена й прикрашена), про що Римську курію інформував митрополит Йосиф (Велямин-Рутський). Масштабні реставраційні роботи Святої Софії з ініціативи отців василіан і переважно коштом Рутського розпочалися 1629 року й тривали, з перервами, до 1633 р. В одному з листів до папського нунція Антоніо Сантакроче митрополит Рутський повідомляв, що відновлення собору добігає кінця, однак через „подвійний вхід до храму” (галерею) будова ніяк не може завершитися[34]. Таким чином, „Київська катедральна католицька церква Святої Софії”, як свого часу назвав цей храм митрополит Йосиф[35], наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. XVII ст. була значною мірою відбудована уніатами, що уможливило тяглість літургійних відправ у ній, а предстоятель Православної Церкви Петро (Могила) продовжив розпочате Рутським відновлення головної святині київського християнства в Україні.

Адміністративна структура та майно Унійної Церкви в Києві

За даними тогочасних джерел, у Києві унія користувалася значною популярністю серед міщан і священиків, а вірними Унійної Церкви стали такі впливові кияни, як війт Федір Ходика (загинув мученицькою смертю від рук козаків у 1625 р.). Про численну громаду вірних у місті свідчить посада катедрального проповідника при храмі Святої Софії, яку обіймав о. Рафаїл (Кунцевич), єромонах Київського василіянського монастиря[36]. Після проголошення Берестейської унії Софійський собор та інші церкви „Верхнього міста” перебували „в послуху митрополита” та належали до юрисдикції місцевого священика Филипа[37]. Святософійській катедрі в унійний період (кінець XVI – перша третина XVII ст.) підлягали „Горне Місто” („Верхній Київ”) (між валами „Міста Ярослава”) зі Софійською слободою (заселеною підданими митрополичої катедри), собор Святої Софії та „нагірні” церкви. Окрім того, в підпорядкуванні унійного митрополита перебували Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі. Згідно з актом введення Іпатія (Потія) у володіння духовними маєтностями у Києві від 17 липня 1600 р., в його юрисдикції знаходилися катедральний храм Премудрості Божої, згодом – Видубицький монастир (архимандрія), а також парафіяльні церкви Богородиці Пирогощі („Матеребозька церква”), Св. Миколая Чудотворця (Десятинна), Св. Симеона Стовпника (фігурує також під титулом Воздвиження Чесного Хреста), Св. Микити та Св. Василія Великого (Трьох Святителів).

Катедральний собор Св. Софії було передано православним на основі „Пунктів заспокоєння грецького релігії” 1632 р., укладених з нагоди коронації польського монарха Володислава IV. Відповідно до цього документа, храм мав „залишитися при неуніатах”. 12 липня 1633 р. за наказом православного митрополита Петра (Могили) група київських міщан, священиків і ченців захопили Св. Софію. З того часу катедра де-факто почала виконувати функції резиденції (осідку) й столиці Київської православної митрополії. 17 липня 1633 р. православні перебрали контроль й над іншими унійними храмами в Києві. Наступного 1634 р. уніати втратили в Києві Видубицький монастир, а 10 березня 1636 р. намісник київського унійного митрополита – Станіслав Корсак, вимушено залишив останню підпорядковану йому церкву у Верхньому Києві – Св. Миколая (Десятинну)[38]. Попри це, Київ разом з храмом Святої Софії аж до офіційної ліквідації унії в Російській імперії на Полоцькому превдособорі продовжували залишатися престольним містом зʼєднаної з Римом Київської митрополії, а 1652 р. папа римський Інокентій X навіть видав буллу, якою надав „Київській митрополичій катедрі” спеціальний відпуст для молитов за душі померлих[39].

Ігор Скочиляс,
доктор історичних наук,
професор Українського католицького університету,
співкоординатор дослідницької програми
«Київське християнство»

---

[1] Notitiae episcopatuum ecclesiae Constantinopolitanae / Texte critique, introduction et notes J. Darrouzès. Paris 1981, p. 343, 349, 367, 381, 388, 398, 407, 413.

[2] Повесть временных лет, т. 1. Москва 1950, с. 58, 85.

[3] Нова інтерпретація датування Софіївського собору ґрунтується на даних групи науковців, очолюваних Надією Нікітенко та В’ячеславом Корнієнком з Києва. Вивчаючи найдавніші графіті храму (датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 рр.) й по-новому інтерпретуючи вже відомі писемні джерела й фрески, вони дійшли висновку, що Свята Софія була закладена 4 листопада 1011 р., а освячена 11 травня 1018 р. Спорудження храму розпочав Володимир Великий, а завершив Ярослав Мудрий (у 1011-1018 рр.). Нове датування стало підставою для офіційного святкування 1000-річчя Софії у вересні 2011 р., на основі рішення 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО та указу президента України (див. про це докладніше: С. Высоцкий. Светские фрески Софийского собора в Киеве.  Киев 1989, с. 118-160; Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. Київ 2010; Н. Никитенко. Святая София Киевская. Киев 2008, с. 265-304; Н. Нікітенко. Софії Київській 1000 років. Київ 2011; Н. Никитенко, В. Корниенко. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. Киев 2012; Указ Президента України «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору» (Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору (https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/682/2010).

[4] Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / ред. А. Н. Насонов. Москва 1950, c. 180.

[5] Полное собрание русских летописей, т. 1, кол. 485.

[6] Йосип Верещенський. Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без затрат для Його Королівської Милості і коштів коронних (Інтернет-ресурс: http://litopys.org.ua/suspil/sus22.htm).

[7] А. В. Назаренко. Русская церковь в X – 1-й трети XV в. // Православная энциклопедия. Русская Православная церковь. Москва 2000, с. 46.

[8] А. Pliguzov. On the Title „Metropolitan of Kiev and All Rus’ “ // Harvard Ukrainian Studies. 1991, vol. 15, nr. 3-4, p. 344-347, 351-352.

[9] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, t. 7. Lwów 1878, s. 50 (док. № 26).

[10] Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia / Ed. A. G. Welykyj. Romae 1953 (далі – DPR). Romae 1953, vol. 1, p. 145-147 (док. № 82).

[11] Див.: J. Gill. The Council of Florence. Cambridge 1959; І. Mončak. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. Rome 1987.

[12] Я. Н. Щапов. Древнерусские княжеские уставы XI–XIV вв. Москва 1976, с. 180.

[13] Акты исторические, собранные и изданные Археографическою коммиссиею. Санкт-Петербург 1841, с. 488 (№ 259).

[14] Див. міркування: Б. Ґудзяк. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / пер. М. Габлевич; під ред. О. Турія. Львів 2000, с. 60.

[15] Опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. – Київ 2001, с. 326-327 (№ 7-8).

[16] М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 330-331 (№ 16).

[17] DPR, vol. 1, p. 295-298 (№ 185).

[18] N. Sinkevych. Kijowski sobor Sofijski w okresie unickim (1596–1633) // Studia o kulturze cerkiewnej w dawnej Rzeczypospolitej / Red. A. Gronek, A. Z. Nowak. Kraków 2016, s. 90-91.

[19] Acta Nuntiaturae Polonae, t. XXII: Ioannes Baptista Lancellotti (1622-1627), vol. 1 (22 XI 1622 – 31 XII 1623) / Ed. T. Fitych. Cracoviae 2001, p. 185.

[20] Ці дані в т. ч. зібрав: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 408 та ін.

[21] Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (далі − РГИА СПб), ф. 823, оп. 1, д. 316, л. 17-18.

[22] РГИА СПб, ф. 823, оп. 1, д. 316, лист 3-3 об., 5-6.

[23] РГИА СПб, ф. 823, оп. 1, д. 316, л. 17-18.

[24] Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе, ч. 1, т. 7. Киев 1887, с. 588.

[25] М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 355 (№ 58).

[26] Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900) / Ed. A. G. Welykyj, P. B. Pidrutchnyj, vol. 1. Romae 1972, p. 215-216.

[27] Результати цих сенсаційних знахідок оприлюднено в: В. Корнієнко, Н. Сінкевич. Написи-графіті XVI–XVII століть центральної нави Софії Київської як джерело до біографістики та генеалогії // Український археографічний щорічник, т. 15. Київ, 2010, с. 118-119, 121-123, 125; Н. Сінкевич, В. Корнієнко. Нові джерела до історії унії в Києві: графіті апсиди головного вівтаря Софії Київської // Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр. Львів 2011, с. 69-78.

[28] Ширше про це пише: Т. Люта. Документи про юрисдикційний статус та економічне становище Святософіївської митрополичої катедри і Києво-Печерської архимандрії в перші роки після Берестейської унії // Ковчег: Науковий збірник з церковної історії, ч. 2. Львів 2000, с. 313-328; її ж. Митрополича катедра Святої Софії в Києві та її володіння в часи уніатської адміністрації: 1596-1633 рр. // Наукові записки „Національний університет "Києво-Могилянська академія”: Історичні науки, т. 19. Київ 2001; її ж. Уніатська церква в Києві 1596-1637 рр. // Наукові записки „Національний університет "Києво-Могилянська академія”: Історичні науки, т. 18. Київ 2000.

[29] С. Голубев. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (опыт церковно-исторического исследования), т. 1. Киев 1895, с. 530-538.

[30] Опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 327-328 (№ 12).

[31] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj, metropolitae kioviensis catholici (1613-1637) / Ed. T. Haluščynskyj, A. G. Welykyj. Romae 1956, p. 79.

[32] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської: запустіння чи відновлення митрополичої кафедри в першій третині 17 ст. // Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр. Львів 2011. С. 87-88; Lev Krevza’s A Defense of Church Unity (1617) and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodia or Book of Defense of the Holy Apostolic Eastern Catholic Church and Holy Patriarchs (1620–1623), Parts 1 and 2 / Edited and translated by Bohdan Struminsky; Edited by Dana R. Miller, William R. Veder, p. 106.

[33] На ініціативи уніатів з відновлененя митрополичої катедри першою звернула увагу: Т. Люта. Конфлікт навколо собору Святої Софії у Києві у першій половині XVII століття // Берестейська унія (1596) в історії та історіографії: Матеріали міжнар. наук. діалогу про Берестейську унію фундації PRO ORIENTE (третя зустріч: Львів, 21-23 серпня 2006 р.) та Міжнар. наук. симпозіуму Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету «Берестейська церковна унія: перспективи наукового консенсусу в контексті національно-конфесійного дискурсу» (Львів, 24-27 серпня 2006 р.) / За ред. Й. Марте й О. Турія. Львів 2008, с. 201-209.

[34] Litterae Episcoporum…, vol. 1, p. 216.

[35] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj…, p. 307.

[36] N. Sinkevych. Kijowski sobor Sofijski w okresie unickim (1596–1633) // Studia o kulturze cerkiewnej w dawnej Rzeczypospolitej / Red. A. Gronek, A. Z. Nowak. Kraków 2016, s. 91-92. Цей василіянин згадується в фрагменті листа, приклеєного до палітурки однієї книг з бібліотеки Флорівського монастиря (О. О. Крайня. Культурно-мистецька спадщина Києво-Вознесенського Флорівського монастиря // Лаврський альманавх: Києво-Печерська лавра в контексті української історії історії та культури: Зб. Наук. праць. 2005. Вип. 14. С. 73).

[37] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської.., с. 80-89.

[38] Відповідні документальні свідчення про перебіг цих подій опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 385-387 (№ 114-120).

[39] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської.., с. 85.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

27.02.2019р. Б. / “Свята Софія Київська донині є промовистим символом первинної цілісності і повноти єдиної та неподільної Київської Церкви”, — Блаженніший Святослав

«Дивовижним втіленням, непорушною святинею Премудрості Божої стала Свята Київська Софія, собор, що донині є промовистим символом первинної цілісності й повноти єдиної та неподільної Київської Церкви».

На цьому наголосив Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у Посланні “Наша Свята Софія” (у частині “Київська Церква — ікона Божественної Премудрості”) з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави.

“Нерукотворним храмом Божої Премудрості на берегах древнього Борисфену стали душі наших пращурів, серцем софійної цивілізації — престол київських митрополитів. Храм Святої Софії Київської, Премудрості Божої, втілив у собі мудрість наших предків, осяяну Божою істиною, і став “дивом і славою на всі навколишні країни”. Упродовж століть тут звершувалося таїнство спасіння нашого народу, — йдеться у Посланні. — У визначений Провидінням час завдяки усвідомленій волі святого рівноапостольного великого князя Володимира наші пращури стали учасниками хрещальної купелі. Відтоді Божественна Премудрість — одвічна Істина — просвітлює наш шлях. А собор Святої Софії залишається вірним свідком освяченої цією благодаттю єдності Київської Церкви”.

У зверненні Предстоятель УГКЦ підкреслив, що Київська Церква, перебуваючи в повному сопричасті зі стародавніми Церквами Рима та Царгорода, стала для нас вірним шляхом до вселенського братства християнських народів. “Софія бо — символ нездоланної єдності та мудрості, що сягає високо понад мури тимчасових непорозумінь і роздорів”, — переконаний очільник греко-католиків.

А згодом додає: “Софійна Церква — свята земля примирення та порозуміння, завжди відкрита до вселенської єдності розпорошених по світу дітей Божих. Саме тому сьогодні, як і тисячоліття тому, наша Київська Церква залишається в повному сопричасті з намісником апостола Петра, покликаним самим Спасителем служити єдності Його Вселенської Церкви та цілісності відкупленого Божого люду. Разом із єпископом Рима наша Церква перебуває в сопричасті з іншими Східними Церквами. У цьому відкривається особливе екуменічне покликання нашої Церкви — свідка неподіленого християнства та мучениці наших часів”.

Слід зазначити, що Глава Церкви також згадав і про Патріарха Йосифа Сліпого, який здійснив великий і значний внесок для УГКЦ.

“Наша Церква словом і ділом навчала своїх вірних дітей відважно брати на себе відповідальність за долю всього народу, за нашу державу. Вона завжди була державницькою та державотворчою, безупинно наголошуючи на ціннісних принципах функціонування державних і суспільних інститутів, обґрунтування яких шукала значно глибше – у скарбниці Премудрості Божої”, — зауважив Блаженніший Святослав.

Ба більше, у Посланні він звернув увагу на те, що “у затишку софійної традиції київського християнства сформувалася особлива літургійна, богословська, духовна та канонічна спадщина”. “Ця багата духовна культура все ще, на жаль, мало вивчена та досліджена. Сьогодні ми разом із нашими православними братами, співспадкоємцями Київської Церкви, покликані заново відкрити цей наш спільний скарб, досліджувати та розвивати його як дорогоцінний фундамент нашого духовного єднання”, — наголосив духовний лідер греко-католиків.

Джерело:       Департамент інформації УГКЦ

26.02.2019р. Б. / “Софійна Церква — свята земля примирення та порозуміння, завжди відкрита до вселенської єдності”, — Блаженніший Святослав

“Свята Софія Київська, Премудрість Божа, втілює образ мудрості наших предків та Божої благодаті, єдності, а також багатої духовної культури”.

На цьому наголосив Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у Посланні “Наша Свята Софія” (у частині “Київська Церква — ікона Божественної Премудрості”) з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави.

“Нерукотворним храмом Божої Премудрості на берегах древнього Борисфену стали душі наших пращурів, серцем софійної цивілізації — престол київських митрополитів. Храм Святої Софії Київської, Премудрості Божої, втілив у собі мудрість наших предків, осяяну Божою істиною, і став “дивом і славою на всі навколишні країни”. Упродовж століть тут звершувалося таїнство спасіння нашого народу, — йдеться у Посланні. — У визначений Провидінням час завдяки усвідомленій волі святого рівноапостольного великого князя Володимира наші пращури стали учасниками хрещальної купелі. Відтоді Божественна Премудрість — одвічна Істина — просвітлює наш шлях. А собор Святої Софії залишається вірним свідком освяченої цією благодаттю єдності Київської Церкви”.

У зверненні Предстоятель УГКЦ підкреслив, що Київська Церква, перебуваючи в повному сопричасті зі стародавніми Церквами Рима та Царгорода, стала для нас вірним шляхом до вселенського братства християнських народів. “Софія бо — символ нездоланної єдності та мудрості, що сягає високо понад мури тимчасових непорозумінь і роздорів”, — переконаний очільник греко-католиків.

А згодом додає: “Софійна Церква — свята земля примирення та порозуміння, завжди відкрита до вселенської єдності розпорошених по світу дітей Божих. Саме тому сьогодні, як і тисячоліття тому, наша Київська Церква залишається в повному сопричасті з намісником апостола Петра, покликаним самим Спасителем служити єдності Його Вселенської Церкви та цілісності відкупленого Божого люду. Разом із єпископом Рима наша Церква перебуває в сопричасті з іншими Східними Церквами. У цьому відкривається особливе екуменічне покликання нашої Церкви — свідка неподіленого християнства та мучениці наших часів”.

Слід зазначити, що Глава Церкви також згадав і про Патріарха Йосифа Сліпого, який здійснив великий і значний внесок для УГКЦ.

“Наша Церква словом і ділом навчала своїх вірних дітей відважно брати на себе відповідальність за долю всього народу, за нашу державу. Вона завжди була державницькою та державотворчою, безупинно наголошуючи на ціннісних принципах функціонування державних і суспільних інститутів, обґрунтування яких шукала значно глибше – у скарбниці Премудрості Божої”, — зауважив Блаженніший Святослав.

Ба більше, у Посланні він звернув увагу на те, що “у затишку софійної традиції київського християнства сформувалася особлива літургійна, богословська, духовна та канонічна спадщина”. “Ця багата духовна культура все ще, на жаль, мало вивчена та досліджена. Сьогодні ми разом із нашими православними братами, співспадкоємцями Київської Церкви, покликані заново відкрити цей наш спільний скарб, досліджувати та розвивати його як дорогоцінний фундамент нашого духовного єднання”, — наголосив духовний лідер греко-католиків.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

25.02.2019р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо. 2,18-3,10:  «Ви ж маєте помазання від Святого й все знаєте»

Коли ми читаємо Святе Письмо, деякі слова пропускаємо повз вуха, але якби ми були уважними, то могли б відкрити багато речей і знайти відповіді на запитання які постають перед нами. До прикладу, Господь каже, що ми все знаємо. Можемо здивуватись, адже є багато обставин, де ми не готові знайти правильного рішення, відповіді, робимо хибні кроки. Це - правда, але все відбувається лише тому, що ми перебуваємо під впливом своїх емоцій, пережиттів, думок, пристрастей. 

Коли б ми були з Господом і Господь перебував із нами, то ми завжди приймали б правильні рішення. Саме це наше перебування без Господа створює ситуацію, коли ми зважуємось на хибні, грішні рішення. Тому важливо пам’ятати ці слова, що відповідь ми завжди маємо в собі. Лише потрібно через свою молитву, через своє бажання шукати її, тоді обов’язково ми її знайдемо - Бог нам її відкриє.

Мр. 11,1-11:  «Осанна! Благословен, хто приходить в ім’я Господнє!» 

Якщо проаналізувати те, як ми молимося, то побачимо, що, крім щоденних молитов, найбільше звертаємося до Бога, коли в нас є якісь потреби, коли маємо якусь біду, коли шукаємо в Нього допомоги. Дуже рідко пам’ятаємо про те, щоб прийти до Господа з подячною молитвою, молитвою прослави. 

Це Євангеліє вказує на прославу Бога, яка потрібна не Йому, а нам, адже, прославляючи Господа, ми згадуємо, ким Він є і що Він зробив для тих, які Йому вірили, отже – і самі зростаємо у вірі. Навчімося починати нашу молитву з прослави Бога за те, що Він зробив у житті людства, у житті мого народу, у моєму житті, благословляти Бога за те, що Він діяв і діє, що завжди присутній. І лише тоді з вірою у Його всемогутність, справедливість і велику любов до нас можемо приступати з проханнями. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.02.2019р. Б. / Повідомлення Департаменту інформації щодо служіння УГКЦ у Софійському соборі

Департамент інформації Української Греко-Католицької Церкви повідомляє, що на даний час остаточного рішення стосовно формату проведення громадою нашої Церкви богослужіння в Софійському соборі 7 квітня 2019 року не прийнято.

У вирішенні цього питання УГКЦ керується нормами та вимогами державного законодавства та з повагою ставиться до почуттів наших православних братів. З метою обговорення невирішених питань планується проведення зустрічі предстоятелів УГКЦ та ПЦУ, що відбудеться після повернення Блаженнішого Святослава в Україну. До часу обговорення очільниками Церков існуючих питань офіційні коментарі не надаватимуться. 

Джерело:    Департамент  інформації УГКЦ

24.02.2019р. Б. / Мінкульт заявив, що не давав дозволу УГКЦ на богослужіння в Софійському соборі

Міністерство культури України оприлюднило заяву щодо намірів УГКЦ провести прощу і звершити божественну літургію у соборі Святої Софії у Києві та відразу ж видалило її зі свого сайту.

Мінкультури наголошує, що Софійський собор як об'єкт Національного заповідника «Софія Київська», має особливий режим експлуатації, який несумісний режимом постійно діючого храму. Собор може використовуватися для проведення богослужінь чи інших заходів виключно в дні визначних державних або церковних подій за письмовим дозволом Мінкультури.

Станом на сьогодні Мінкультури не надавало жодного дозволу на богослужіння в Софійському соборі УГКЦ та вважає, що здійснення подібних заходів завдає непоправної шкоди пам’ятці всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Проте варто зазначити, що раніше глава УГКЦ Святослав (Шевчук) заявляв, що Міністерство культури України дозволило Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) провести на свято Благовіщення, 7 квітня, богослужіння у Софійському соборі Києва.

Наміри УГКЦ провести прощу і звершити божественну літургію у соборі Святої Софії у Києві прокоментував і Святіший Патріарх Філарет, який закликав главу УГКЦ відмовитися від проведення літургії у соборі Святої Софії.

У своєму зверненні, яке опубліковане на сайті Київської Патріархії, Філарет висловив стурбованість цією запланованою подією, яка може викликати протистояння між православними і греко-католиками та порушити міжконфесійний діалог в Україні.

Оновлено. Близько 18:20 відповідне повідомлення зникло зі сайту Міністерства культури України. На підтвердження того, що така заява справді була на сайті міністерства, ZAXID.NET публікує скрін з його сайту.

Джерело:    ZAXID.NET

23.02.2019р. Б. / Владика Богдан Дзюрах у складі ВРЦіРО взяв участь у зустрічі із Прем’єр-міністром України Володимиром Гройсманом

Відбулася зустріч Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана та представників профільних міністерств із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), на якій обговорювалися практичні питання взаємодії Уряду та релігійної спільноти як складової громадянського суспільства.

Українську Греко-Католицьку Церкву на цьому зібранні представили владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, та о. Олекса Петрів, керівник Департаменту зовнішніх зв’язків в Україні УГКЦ.

З огляду на виклики, які сьогодні переживає інституція сім’ї та подружжя як союз чоловіка і жінки, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій вирішила оголосити новий 2019 рік — Роком сім’ї. Тому, першим питанням дискусії постало підвищення рівня державної сімейної політики та спільна розробка державної програми підтримки сімей і дітей з відповідним бюджетним фінансуванням.

У своєму слові представник УГКЦ владика Богдан Дзюрах підкреслив важливість співпраці між державою і Церквою у розбудові української держави — спільного дому для всіх українців. «У цьому спільному домі ми не можемо забувати про найслабших осіб, які найбільше потребують нашої уваги, опіки та підтримки», — зауважив він та виділив три категорії громадян, які, на його думку, потребують особливої уваги і опіки як з боку Церков, так і з боку української держави. У першу чергу, це — люди, які постраждали і продовжують страждати від триваючої російської агресії проти України. Секретар Синоду Єпископів УГКЦ подякував Уряду України за всі старання та здійснені практичні кроки задля підтримки та допомоги цим особам, які Уряд здійснює через свої профільні міністерства, зокрема Міністерство соціальної політики та Міністерство з питань тимчасово окупованих територій. Промовець висловив також готовність зі сторони Української Греко-Католицької Церкви до подальшої співпраці із державними органами у забезпеченні прав і свобод цих співгромадян.

Другою категорією людей, які заслуговують на нашу особливу увагу і на наше піклування, — за словами владики Богдана, — являються особи похилого віку, «наші батьки і матері, дідусі і бабусі. Їм слід запевнити гідну і спокійну старість, яку часто називають „золотим віком“, але яка насправді нерідко буває позначена великим зубожінням та нужденністю» — підкреслив він.

А третя категорія осіб, чиї гідність і права бувають легковажені, або й свідомо принижувані, це — діти і жінки. У цьому контексті промовець ширше зупинився на проблематиці так званого «сурогатного материнства», підкресливши спільну відповідальність як Церков і релігійних організацій, так і органів державної влади, за захист прав, свобод і гідності жінки і дитини зокрема та інституту сім’ї і материнства загалом. Секретар Синоду Єпископів звернув увагу як на дуже тривожний факт те, що практику, яку заборонено в багатьох розвинених європейських країнах, таких як Німеччина, Франція, Італія тощо і яку називають «останнім форпостом експлуатації жіночого тіла», дозволено в нашій країні, а Київ західні ЗМІ вже нарекли «столицею репродуктивного туризму». У цьому зв’язку він закликав українську владу звернути більшу увагу на дану проблематику і запевнити належний захист українського суспільства та сприяти оновленню національного законодавства, яке має стояти на сторожі життя, прав і свобод окремих громадян і цілого народу.

Насамкінець владика подякував Урядові в особі Прем’єр-міністра України за всі зусилля, які вони здійснюють у цей нелегкий час для України, та заявив про всіляку підтримку необхідних для суспільства і народу реформ заради покращення спільного блага українського народу.

Прес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

21.02.2019р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо. 1,8-2,6:  «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає»

Як правило, ми забуваємо, що носимо зранену природу, яку унаслідували від Адама та Єви. Ця природа нас схиляє до гріха, часто навіть тоді, коли ми цього не бажаємо. Як казав апостол Павло, що те, що хочу робити, не роблю, а що не хочу робити, те чиню. 

Кожна людська дія завжди уражена недосконалістю. Тому ніколи не можемо від себе сподіватися досконалих вчинків. Так само не можемо сподіватися досконалості від інших. Бо досконалий один Господь, але ми маємо стриміти до тієї досконалості та просити Його про поміч! 

У житті кожного християнина є хвилини труднощів і падінь, але завжди маємо йти далі. Добрий приклад маємо в житті наших праведників, святих людей. Тому усвідомлюймо свою гріховність, обмеженість та слабкість, але водночас не забуваймо про силу Всемогутнього Бога, у владі якого нас підіймати і вести далі!

***

Мр. 13,31–14,2:  «Небо й земля пройдуть, слова ж мої не пройдуть»

За своє життя ми себе досить добре зрозуміли й пізнали, як треба жити по-християнськи. А кажучи точніше – знаємо, яким би мав бути християнин, яким би мало бути християнське життя. З іншого боку, бачимо, наскільки ми й наше життя є далеко від того християнського життя, наскільки наші ідеали відрізняються від нашої реальності. Ми вже звикли жити в такій роздвоєності. З одного боку, знаємо, як має бути, а з іншого – живемо, як нам живеться. А причина саме в тому, що ми не віримо в Боже слово, не сприймаємо його серйозно, не розуміємо того, що Боже слово свідчить про правду і про Творця. Не досить знати про Бога, не досить знати Євангеліє, не досить знати ті чи інші катехизмові частини, але дуже важливо тим жити. Ті маленькі знання, що ми здобули, треба якнайшвидше втілювати в життя. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.02.2019р. Б. / Військове паломництво до Чудотворної ікони Підкамінського монастиря

Днями військовослужбовці Кінологічного навчального центру на чолі з військовим капеланом центру отцем Василем здійснили паломництво до Монастиря походження дерева Хреста Господнього, що знаходиться у смт. Підкамінь Львівської області.

Учасників паломництва радо зустріли та провели ознайомчу екскурсію територією монастиря, було здійснено похід до чудотворного джерела. Настоятель Монастиря отець Андрій Сологуб розповів про його святині і те, як він сьогодні відроджується і відбудовується.

Та основне, для чого прибули до цього благодатного місця військові – це молитва. У цьому молитовному місці учасники просили, щоб в Україні, в наших серцях був мир, Божа ласка, благословення і добро. Біля Чудотворної ікони Матері Божої молилися один за одного, за потреби військовослужбовців та членів їх родин.

Як наголосив отець Василь, головне завдання військового капелана це духовна, молитовна підтримка військовослужбовців, яка так необхідна в умовах нинішніх подій на Сході нашої країни.

Прес – служба Кінологічного навчального центру

Тетяна Рижак

Джерело:     Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ

20.02.2019р. Б. / Росія підтримує одностатеві шлюби в Польщі

Щоб послабити ворожу державу, вам не доведеться атакувати її у військовому відношенні, що пов’язано з вашими власними витратами на зброю і смертю власних солдатів (агресор не піклується про долю солдатів і мирних жителів країни). Досить послідовно підтримувати руйнування суспільного життя і всіх патологій в країні, відомій як ворожа. Радянська Росія використовувала таку тактику в США і Західній Європі, підтримуючи наркоманію, моральну розбещеність і навіть Н’ю Ейдж.

Сьогодні в Польщі російський пропагандистський апарат, такий як портал “Супутник”, підтримує прогомосексуальні постулати і діяльність. Наїля Єфендієва в статті “Одностатеві шлюби: польська конституція не забороняє” не приховує своєї радості від того, що “пара гомосексуалістів – Якуб і Давид – може стати першою легалізованою гомосексуальною парою в Польщі. У понеділок провінційний адміністративний суд у Варшаві прийняв рішення, що Конституція Республіки Польща не забороняє одностатеві шлюби».

Як ви можете дізнатися зі статті, прогомосексуальний адвокат сказав, що “суд постановив змінити закон (визначення закону), щоб мати можливість “легалізувати” їхній шлюб. Це важливе зрушення, тому що до сих пір противники одностатевих шлюбів говорили, що Конституція забороняє такі шлюби».

Російська пропаганда створює помилкове переконання консерваторів на заході, що російська влада налаштована на захист сім’ї та суспільства. Насправді це не так. У Росії гомосексуальні стосунки є легальними з 1993 року, а дорослі можуть легально займатися сексом з неповнолітніми віком від 16 років. Геї користуються привілеєм у Росії у відмові від військової служби. Антигендерні постулати не користуються популярністю в Росії, лише 94 з 450 депутатів проголосували за “гомофобні” законопроекти.

Варто також додати, що в рамках підтримки ісламізму Москва погодиться з функціонуванням шаріату в Чечні, як частині Російської Федерації. Згідно з неофіційним обов’язковим чеченським кримінальним кодексом, гомосексуалізму загрожує порка або смертна кара. Цікаво, що в Чечні про жодні випадки таких покарань не повідомлялося, а це означає, що ісламісти терплять гомосексуалізм або відбувається розправа без суду.

За даними російських судів (як можна дізнатися з Вікіпедії) “гомосексуалізм не є хворобою, тому не можна відмовляти людині у прийомі на роботу через сексуальну орієнтацію”. Більшість місць для геїв (паби, бари, сауни, готелі та ресторани) розташовані в Москві і Санкт-Петербурзі.

Геї в Росії критикують православних і націоналістів. Російська поліція не дозволяє організувати гей-паради. Ця недоречність допомагає російській пропаганді створити свій позитивний імідж серед консерваторів на заході.

Джерело:     РОДИНА

19.02.2019р. Б. / У Львові спільною молитвою вшанують пам’ять Героїв Небесної cотні

19 лютого о 13.30 біля Меморіалу пам’яті Героїв Небесної cотні у Львові спільною молитвою вшанують пам’ять загиблих на Майдані. До молитви долучаться представники всіх християнських конфесій міста.

«Цими днями ми вшановуємо п’яту річницю пам’яті Героїв Небесної сотні – надзвичайних людей із чистими серцями. Їхня віра у свою країну, рішуче бажання боротися з несправедливістю, жорстокістю режиму і лицемірством стали зразком мужності, мудрості та жертовності для нас і наступних поколінь.

Найбільшу подяку, яку ми можемо принести Героям сьогодні, – це помолитися за їхні душі. Зібравшись на символічному місці пам’яті – біля меморіалу пам’яті Героїв Небесної сотні, спільною молитвою громада міста Львова вшанує пам’ять про Небесну сотню. Ця молитва – можливість об’єднатися всім, як п’ять років тому на Майдані, згадати про силу єдності та проникнутися духом Майдану», – прокоментував в.о. керівника управління внутрішньої політики Львівської міської ради Петро Залуга.

Західне бюро «Живого ТБ» за матеріалами http://velychlviv.com

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

18.02.2019р. Б. / «Я урочисто проголошую прощу всієї нашої Церкви до cобору Святої Софії у Києві», - Блаженніший Святослав (+VIDEO)

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав наприкінці богослужіння у неділю, 17 лютого, урочисто анонсував проведення Божественної Літургії у Софійському соборі у Києві з нагоди свята Благовіщення.

Тож кожен охочий зможе 7 квітня взяти участь у богослужінні в славній християнській духовній святині України.

«Я хочу поділитися з вами великою радістю, – промовив Глава УГКЦ. – На наше прохання цього тижня я отримав повідомлення від Міністра культури України Євгена Нищука, що 7 квітня, на свято Благовіщення, ми зможемо відправити Божественну Літургію в соборі Святої Софії в Києві. Тому всіх вас я сердечно запрошую долучитися до цієї події… Ми зробимо все можливе, щоб всі ми змогли достойно взяти участь у цій Божественній Літургії! Тож я урочисто проголошую прощу всієї нашої Церкви до собору Святої Софії у Києві цьогоріч 7 квітня», –  наголосив духовний лідер греко-католиків.

Додамо, що у Посланні Глави УГКЦ з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави Предстоятель нагадує, що УГКЦ є спадкоємицею Київської Церкви: «Дивовижним втіленням, непорушною святинею Премудрості Божої стала Свята Київська Софія, собор, що донині є промовистим символом первинної цілісності й повноти єдиної та неподільної Київської Церкви».

Слід відзначити, що до Собору Святої Софії всі не зможуть потрапити, тому на Софійській площі стоятимуть монітори і всі зможуть взяти участь у Літургії приступити до Святої Сповіді і Святого Причастя.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

17.02.2019р. Б. / Неділя про Митаря і Фарисея

Неділя про Митаря і Фарисея

Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя. 

Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту. 

Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М'ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина. 

Притча про митаря й фарисея

Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам'ятовуємо її зміст. 

Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори. 

Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов'язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. "На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти... Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда... Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня" (Мт. 23). 

Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника. 

А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: "Боже, змилуйся надо мною грішним" (Лк. 18,13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи. 

Ісус Христос закінчує цю притчу словами: "Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений" (Лк. 18,14). 

Митарі — від слова "мито", що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили. 

Духовне значення притчі

Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: "...Бог гордим противиться, а покірним дає ласку" (1 Пт. 5, 5). 

Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту. 

Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога. 

У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. "Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене". 

"Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: "Спасителю світу, очисти рабів Твоїх". 

Покутні тропарі — символ правдивої покори

У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п'ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова:

"Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю". 

"На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!". 

"Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!". 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР