30.11.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Тм. 1,1–2; 8–18:  «Старайся виявити себе перед Богом випробуваним робітником»

У наших щоденних обставинах не завжди легко зберігати і визнавати свою віру. Якщо ми певні себе в церковній спільноті або серед християн, то серед світу і незнайомих людей ми губимось. Це свідчить, що ми не достатньо утверджені в нашому християнстві і в нашій вірі, якщо якісь обставини впливають на те, що ми не живемо цією вірою. 

Апостол Павло взиває, щоб ми не соромились свідчити про Господа, де б Він нас не поставив. Бо саме Бог ставить нас серед цих людей, а особливо тих, які ще не пізнали Бога, щоб свідчили їм про Господа. 

Знаємо, що є країни, у яких християни за свою віру терплять жорстокі переслідування, а навіть йдуть на смерть, щоб не зректися Христа. Пам’ятаймо про це, коли нам буде соромно перехреститися перед їжею чи біля якогось храму, коли нам забракне відваги боронити правду, коли ми боятимемося свідчити про Ісуса Христа!

***

Лк. 19,12-28:  «Кожному, хто має, дасться»

Зазвичай маємо дуже мало розвинуте почуття вдячності. Рідко відчуваємо вдячність до людини, яка зробила нам добро, дуже рідко дякуємо за щось приємне, корисне й важливе. Ми частіше можемо бути невдоволені, мати претензії, але дуже рідко маємо в собі виховану потребу дякувати. І це переносимо на взаємини з Богом. Часто забуваємо подякувати Творцеві, що Він дав нам пережити цей день чи місяць. 

Скільки ж доброго кожному з нас дав Небесний Отець: ті чи інші здібності, таланти, друзів, ситуацій. Усі ми отримали дуже багато добра. Це також дуже важливо: вміти побачити ті чи інші дари в собі. Адже, як каже притча, Бог дає нам різні здібності, різні таланти, кожному – своє. Але Творець дає в міру того, наскільки ми можемо це розвинути. Кожен із нас чимось обдарований, кожному з нас Бог щось дав, кожен із нас щось має. Господь дав нам таланти й дари та очікує, щоб ними ми служити Йому і людям! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.11.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Тм. 6,17–21:  «Щоб не неслись думками вгору та не надіялись на нетривке багатство, – лише на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку»

Апостол Павло взиває до нас тому, щоб хто ми не були, багаті чи бідні, впливові чи не дуже впливові у суспільстві, однак щоб ми повсякчас надіялись на Бога. Не на багатства, не на тих чи інших людей, а на Бога. Бо все інше земне – крихке й нетривале. Сьогодні ми при владі, а завтра – без влади, сьогодні здорові й сильні, а завтра – хтозна як буде, сьогодні можемо похвалитися статками, але чи так буде все життя? 

Один Бог незмінний. Тому якщо ми уповаємо на Бога, то маємо завжди сталість, стабільність та вподібнюємось до Нього. І вже незалежно від свого становища в суспільстві стаємо носіями того Божого миру, який являє нам Царства Божого. 

У сучасному світі нелегко жити будучи відсторонено від усіх земних багатств і обставин. Однак християнин навіть тоді, коли Бог йому доручає якесь становище у суспільстві, чи дає багатство, а кожен із нас є остаточно чимось багатий, має вміти займати вірну поставу щодо цього. Він знає, як використовувати все, що мені Бог дав, щоб вживаючи це наближатись до Божого Царства!

***

Лк. 18,31-34:  «Він буде виданий поганам, і насміхатимуться з Нього, і зневажатимуть Його, і плюватимуть на Нього, і, бичувавши, уб’ють Його, та третього дня Він воскресне»

Нам дуже непросто переживати різні несправедливості в нашому житті, зносити різні зневаги, образи, кпини, біль. Ми так реагуємо, бо здебільшого сприймаємо це як щось випадкове. Забуваємо, що коли хочемо бути гідними учнями Христовими, то мали б пройти тою самою дорогою, якою пройшов Христос. 

У нашому народі кажуть: «Бог терпів і нам велів». Не може існувати дороги до воскресення без терпінь, без Голготи. Не можна до Царства Небесного проскочити через задні двері. Дорога до Небесного Царства, дорога до буття з Ісусом Христом завжди йде через Голготу. 

Читаємо у Святому Письмі: «Хто з Христом терпів, той з Христом воскресне». Тому, коли настають ті чи інші труднощі, будьмо свідомі, що все це в наше життя дав Бог. Коли побачимо за тим усім Бога – нам стане одразу легше. Прийнявши ті чи інші труднощі й випробування, зможемо стати ближчими до Ісуса Христа і Його страждань, а тоді станемо учасниками Його воскресення!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.11.2018р. Б. / У Патріаршому соборі відбудуться цілонічні молитовні чування за Україну (+програма)

30 листопада 2018 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві відбудуться цілонічні молитовні чування на тему «Дорога до свободи». Молитва буде усильною в наміренні України, Церкви та українського народу.

Організаторами заходу виступає спільнота «Покоління Любомира». Проведуть молитву спільно з різними спільнотами Києва. Під час усієї програми буде час на особисту молитву та сповідь. Це також дозволить християнам краще налаштуватися на добре проведення Різдвяного посту.

Як повідомили організатори, натхнення для тематики молитви зачерпнули з Послання апостола Павла до галатів «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!» (до Гал. 5, 1).

«В останній день кожного місяця ми разом з вами молимося Панахиду за Блаженнішим Любомиром. П'ять років тому в нашій державі відбувся переломний момент. Шлях, який ми вибрали - шлях гідності та свободи. Саме тому в останній день листопада, у дні, коли в нашій державі почалися безповоротні зміни, ми запрошуємо вас на спільну молитву та чування на тему «Дорога до свободи», де ми будемо разом чувати, молитися та розважати над Святим Писанням», - ідеться в повідомлені.

"Чувайте, отже, бо не знаєте ні дня, ні години" (Мт. 25,13)

Програма нічних чувань

18:00 – Вечірня
18:40 – Молебень за здоров’я
19:00 – Панахида в крипті Собору, перегляд відео зі словами Блаженнішого Любомира
19:45 – Молебень до Христа Милосердного
20:15 - Перерва на каву, чай
20:45 – Слово священика
21:00 – Вервиця з розважаннями
22:00 – Ісусова молитва
23:00 – Перерва на каву, чай
24:00 – Акафіст
00:30 – Читання Святого Письма та розважання
01:00 – Ділення в групах
02:00 – Вервиця до Божого милосердя
02:30 – Перерва на чай, каву
03:00 – Пісенне чування
04:00 – Вервиця миру
05:00 – Божественна Літургія

Джерело:     Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

27.11.2018р. Б. / Папа Франциск згадав жертв “жахливого голоду в Україні, спровокованого радянським режимом”

Звертаючись до вірних після молитви “Ангел Господній” у неділю, 25 листопада, Святіший Отець згадав про жертв Голодомору в Україні та закликав до молитви за “такий бажаний мир у цій рідній країні”.

“Учора Україна вшановувала роковини Голодомору, жахливого голоду, спровокованого радянським режимом, що призвів до мільйонів жертв. Нехай величезна рана минулого буде закликом до всіх, щоб подібні трагедії більше ніколи не повторилися. Молимося за цю рідну країну і такий  бажаний мир у ній”, - звернувся до світу Папа Римський.

Додамо, що з нагоди вшанування  85-х роковин Голодомору інші представники ієрархії Католицької Церкви висловили їхню солідарність з українським народом. кардинал Гуалт’єро Бассетті, Президент Єпископської Конференції Італії, у своєму листі до української громади в Італії наголосив, що “пам’ять про Голодомор, геноцид українського народу, - це не лише погляд назад, а й передання майбутнім поколінням попереднього досвіду, щоб не втратити пам'ять про жахіття минулого”.

Кардинал Крешенціо Сепе, Архиєпископ Неаполя, під час вшанування жертв Голодомору в його катедральному соборі в неділю 18 листопада, висловив слова солідарності з українським народом: “Єднаємося з вами у молитві за жертв великої трагедії, спровокованої комуністичною владою – геноциду українського народу з його незчисленними людськими, соціальними, релігійними наслідками”.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

26.11.2018р. Б. / Пастирський лист Митрополита Шептицького у справі допомоги великій Україні “Україна в передсмертних судорогах”

Україна в передсмертних судорогах. Населення вимирає голодовою смертю; побудована на несправедливости, обмані, безбожництві та деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни. Перед трьома роками Зверхник Католицької Церкви, св. отець Папа Пій XI енерґічно протестував проти всего, що в большевизмі є противне християнству, Богови та людській природі, перестерігаючи перед страшними наслідками таких злочинів. – І цілий католицький світ, а з ним і ми, лучилися з тим протестом. Днесь бачимо наслідки поступовання большевиків: положення з кожним днем стає страшніше. Вороги Бога і людства відкинули релігію – основу суспільного ладу, відібрали свободу – найбільше добро людини, зі свобідних горожан-селян – зробили невільників, і не мають досить розуму, щоби їх кормити за тяжку невільничу працю в поті чола.

На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах. Безсильні принести яку-небудь матеріяльну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіми можливими добрими ділами християнського життя, випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч. А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, та гонителів оскаржуємо перед Судом Всевишнього.

Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота. Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його у якнайдальші країни світа.

Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світови: може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян. Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їх брати знали про їх страшну долю, над ними боліли і терпіли, за них молилися.

А Ви, страждучі й конаючі Братя, призивайте Милостивого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа; люті терпите муки – принимайте їх за гріхи свої, за гріхи цілого народу й кажіть з Ісусом Христом: “Хай буде воля Твоя, Отче небесний!”. Принята для Божої волі смерть – це свята жертва, що з жертвою Ісуса Христа злучена, принесе Вам Небесне Царство, а цілому народові спасіння.

Надія наша в Бозі!

Дано у Львові в день св. Ольги, дня 24 липня р. Б. 1933.
Митрополит Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Григорій Лакота, Іван Лятишевський, Іван Бучко.

Пастирський лист українських греко-католицьких ієрархів було опубліковано в пресі («Нива», «Мета», «Христос наша сила», «Зоря» та ін.).

Джерело:  Воїни Христа Царя

25.11.2018р. Б. / «УГКЦ старається бути тією Церквою, яка займається промоцією справжнього патріотизму», - Блаженніший Святослав

У суботу, 24 листопада 2018 року, у Києві, у Патріаршій резиденції на території Патріаршого центру УГКЦ, відбулася зустріч Блаженнішого Святослава з представниками уряду Аргентинської Республіки, Посольства в Україні та української діаспори з Аргентини. Голодомор, суспільно-політична ситуація, ідея патріотизму — основні теми обговорення під час зустрічі.

Від аргентинської сторони були: Клаудіо Аврух, Державний секретар з прав людини Аргентинської Республіки, Мартін Кастро, заступник посла Аргентинської Республіки в Україні, Педро Лилик, голова Центральної української репрезентації в Аргентині, Олег Яхно, виконавчий директор Українсько-Аргентинської палати торгівлі і промислу, та Леся Мілютенко, представник Відділу політики та зв'язків з органами місцевої влади.

За словами Патріарха УГКЦ, під час зустрічі сторони обговорити тему Голодомору: що саме означає в Україні ця трагедія, а також те, як ця тема висвітлюється в Аргентині. “Я згадав, що свого часу в окремих провінціях Аргентини рішенням місцевої влади було впроваджено тему Голодомору в навчальні плани всіх шкіл. І я, тоді єпископ УГКЦ в Аргентині, урочисто вручав матеріали, які ми підготували іспанською мовою, для вивчення Голодомору в середніх школах”, - розповів Глава УГКЦ.

Під час зустрічі також було констатовано, що на державному рівні Аргентина є однією з країн, які поки що не визнали Голодомору геноцидом. “Мені наші співрозмовники сказали, що це процес, який буде продовжуватися... Тема визнання геноцидів є важливою, щоб запобігти повторенню таких трагедій в майбутньому”, - підкреслив Предстоятель.

Також сторони обговорили сучасні суспільно-політичні обставини в Аргентині та Україні. Учасники зустрічі говорили про фундаментальні теми соціальної справедливості, пошани до гідності людської особи і до спільного блага.

Окрім цього, сторони бесідували про різні тенденції, які зараз становлять небезпеку для суспільно-політичного життя країн, зокрема популізм, який є надзвичайно небезпечним для українського та аргентинського суспільств, адже наступного року в Україні відбудуться президентські та парламентські вибори.

На зустрічі також обговорювали ідею справжнього патріотизму. “Ми бачимо, що в Європі піднімаються крайні праві рухи, які, де-факто, спровоковані і навіть підтримувані країною, яка тепер атакує Україну. У нашому суспільному дискурсі УГКЦ старається справді бути тією Церквою, яка займається промоцією справжнього патріотизму як здатності любити свою Батьківщину і як здатності до самопожертви для її блага. Тому такий патріотизм не має нічого спільного з ненавистю до інших народів. Патріотизм поділяє цінності свободи незалежно від релігії, нації чи походження”, - зауважив Блаженніший Святослав.

Джерело:        Департамент інформації УГКЦ

24.11.2018р. Б. / «Ми є жертвами військової агресії Російської Федерації», – Глава УГКЦ в інтерв’ю для «Републіка»

Блаженніший Святослав, Патріарх Української Греко-Католицької Церкви, який у жовтні брав участь у Папському Синоді Єпископів, автор книги «Скажи мені правду» видавництва «Cantagalli», поспілкувався з представниками італійського видання «Републіка».

«У 2014 році Російська Федерація напала на Україну: спершу через анексію Криму, а пізніше через військове вторгнення у східну частину України, в регіон, що називається Донбас. Протягом п’яти років не бачимо ніякого припинення вогню, незважаючи на численні дипломатичні зусилля, починаючи із підписання відомих Мінських угод, а продовжуючи угодами, підписаними у форматі дипломатичних контактів. На жаль, щодня до нас доходять новини про нові жертви, як серед українських воїнів, так і серед цивільного населення.

Цей регіон, згідно із офіційними висновками міжнародних організацій, на сьогодні є найбільш насиченим вибухонебезпечними матеріалами у світі. Сотні тисяч дітей щоденно перебувають у зоні небезпеки. Жодного разу не вдалося досягнути перемир’я і припинення вогню.

Україна втратила вісім відсотків своєї території і чверть свого економічного та промислового потенціалу. У регіоні відчувається велика гуманітарна катастрофа, тому що майже чотири мільйони жителів цих територій знаходяться в полі бойових дій. Гуманітарні організації не можуть дістатися до цих територій, щоб передати допомогу цивільному населенню, яке страждає. Навіть більше, зараз стоїмо перед загрозою екологічної кризи, тому що в регіоні Донбасу знаходиться багато вугільних шахт, які були затоплені підземними водами і закриті. Унаслідок цього весь хімічний матеріал проникає і забруднює питну воду.

Поза сумнівом, можна ствердити, що Україна є справжньою жертвою агресії і переживає найбільшу гуманітарну кризу в Європі після Другої світової війни. Але те, що найбільше нас болить, це те, що ця війна, на жаль, вважається забутою, тому що більше не говориться про гуманітарну ситуацію в цьому регіоні і новини з України не долітають до Західної Європи».

Ось так пояснив ситуацію для «Републіки» Блаженніший Святослав, який брав участь у недавньому Синоді Єпископів, автор книги «Скажи мені правду», що щойно вийшла у видавництві «Cantagalli», текст до якої написаний у співавторстві з Паоло Асоланом.

Декілька днів тому відбулася історична схизма між Москвою та Константинопольським Патріархатом. На вашу думку, хто має рацію в цій ситуації?

Так, це правда. Україна сьогодні не лише країна, де після падіння Радянського Союзу зіштовхнулися два проекти соціального розвитку: один – повернення до радянського минулого, або ж інший – розвиток відповідно до європейських демократичних стандартів. Помітне також зіткнення між Московським та Константинопольським Патріархатами.

Хто має рацію? Я не вважаю, що маю право ставати на будь-чию сторону, тому що кожна з них має свої міркування. Як представник Української Греко-Католицької Церкви, можу лише ствердити, що православний світ поділений і дуже потребує вищого арбітра в християнстві, на кшталт того, як ми, католики, бачимо в особі Папи, Наступника Петра, котрий не лише є представником найвищої церковної влади, а й вселенським арбітром, який допомагає помісним Церквам досягнути згоди і перебувати в єдності Церкви. Це правда, що кожна сторона представляє свої аргументи: історичні, канонічні, пасторальні тощо. Ми, греко-католики, не беремо участі в цих дискусіях, ми не можемо бути втягнуті в цей процес, який вважаємо внутрішньою справою православного світу. Як Церква, ми молимося за єдність, за єдність християн, як також за єдність між нашими православними братами. Ми відчуваємо, що наше покликання в сучасному контексті – бути свідками єдності Церкви, а також нести конкретну місію щодо цієї єдності, а саме – свідчити про особливе служіння Наступника Петра.

Роками очікується можлива подорож Папи до Москви. Чому вона ще не відбулася?

Пояснення цьому недавно дали представники самого Московського Патріархату. Пояснюється, що в Православній Церкві Московського Патріархату існує негативний образ Католицької Церкви, незважаючи на контакти, що існують між очільниками цих Церков. Можливий візит може викликати протести. Крім того, в Росії немає багато католиків чи великої кількості осіб, які очікували б на візит Папи. Це причини, подані самою Православною Церквою Московського Патріархату.

Натомість ми чекаємо на Папу в Україні. Очікуємо на візит Наступника Петра, який міг би справді стати посланцем миру. Ба більше, можу ствердити, що православні всіх конфесій, католики і протестанти, і навіть невіруючі в Україні бачать в особі Папи не лише посланця, а й будівничого миру. Існує духовне бачення: якщо Папа Франциск відвідає Україну, то війна припиниться. Політики сьогодні можуть розпочати війни, але потім стають заручниками цих воєн і не можуть їх зупинити. Натомість Папа є посланцем і будівничим миру. Тож говорять, що можливий візит Папи до України зможе допомогти політикам і дипломатам сьогодення покласти кінець збройному конфлікту в нашій країні.

Гадаєте, що після історичної угоди між Ватиканом та Китаєм щось може змінитися і в стосунках між Москвою та Римом?

Не думаю. Гадаю, що ці два виміри церковних відносин відбуваються на різних рівнях. Відносини, контакти між Римом і Москвою є в площині відносин екуменічних між двома різними між собою Церквами. Натомість контакт між Ватиканом і Китаєм є контактом між самими католиками. Він випливає з батьківського піклування Папи Франциска допомогти найперше зупинити переслідування підпільної Церкви і групи католиків в Китаї. Але з іншого боку, ідеться про батьківське піклування повернути цю Церкву, яку називають патріотичною, у сопричастя із Церквою-матір'ю. Святіший Отець у відносинах із Китаєм виступає як Отець своєї Церкви, найвищий пастир Католицької Церкви, яка бажає добра всім своїм дітям.

У своїй книжці ви говорите про «правду» і ведете діалог на цю тему. Після років, що їх залишив нам у спадщину Венедикт XVI, як ви гадаєте: ця тема вичерпала себе з Франциском чи ні? І чому?

Не думаю, що тема правди може вичерпати себе раз і назавжди, особливо в нашому культурному контексті, який часто характеризують як світ постправди. Думаю, що Папа Франциск є наступником, але також і продовжувачем справи Венедикта XVI і продовжує лінію, згідно з якою Церква сьогодні має обов’язок, місію бути свідком правди. У своїй книжці я намагаюся пояснити, що для нас, християн східної традиції, правда не є суто теоретичним поняттям, абстрактною ідеєю правди. Для нас правда є життям, історією, вірою, надією і любов’ю. Передусім, правда для нас є Особою Христа. У книжці я спробував передати цю ідею як досвід правди, якою жила і продовжує жити наша Церква і наш народ в Україні.

Розмовляв ПАОЛО РОДАРІ
www.repubblica.it

Переклад з італійської мови о. Володимира Мальчина

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

23.11.2018р. Б. / “Уся наша сила у Бозі і з Богом, тоді нам підвладні здобутки у цьому світі” – Владика Йосиф Мілян

«Так, як Архистратиг Михаїл з любові до Бога перемагав на небесних просторах злих ангелів, диявола, так само Архистратиг Божий Михаїл заступиться за нас, як народ, землю і державу», – про це 21 листопада 2018 року у день Собору Архистратига Михаїла та інших небесних сил безтілесних, говорив Владика Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київської Архиєпархії на селекційній станції села Мала Вільшанка, Білоцерківського району, Київської області.

Проповідуючи Слово Боже Владика зазначив: «Всі ми, немовби, помазані кожним своїм іменем, і кожен прикрашує своє ім’я. Скільки в Україні Назаріїв через те, що був Яремчук – чудовий співак, який популяризував українську пісню і просто жив нею. Скільки в нас Тарасів, тому що був один Тарас, який, зберігши наше рідне слово, зберіг цілу українську націю, скільки Соломій, тому що була Крушельницька, яка прославила європейську оперну сцену, а ще був у нас Петро Могила, князь Ярослав і рівноапостольний Володимир, і княгиня Ольга. Ще був у нас Митрополит Андрей Шептицький…»

Ведучи далі Архиєрей зауважив, що людині хочеться взоруватися на цих постатях: «Хочеться, щоб наші діти та онуки мали цей дух, бо перед ними хтось у цьому світі торував свою земну дорогу. Перед нами хтось жив так, як ми, і мав силу і наснагу боротися з гріхом за чистоту власного серця і досягнув при помочі Божій, при молитві, при діянні Святого Духа якихось надзвичайних горизонтів. Святі, праведні, мученики так любили, що аж до кінця віддавали своє життя. Тому ці люди для нас сьогодні є дороговказом», – наголосив Проповідник.

Далі Владика зазначив, що ім’я справді важливе: Ми як християни, скажемо, що кожен храм душі, яким є кожна людина, посвячений тому чи іншому святому, який для нас є заступником на Небі. Кожному християнському храмові, яким є кожна людина, кожен із нас, на охорону його дверей, брам його душі є поставлений ангел-охоронець, який береже цей храм, чистоту цього храму, велич цього храму, бо він є храмом Святого Духа».

Під час проповіді Єпископ відкликався до Євангелії: «Прийшли апостоли до свого вчителя Ісуса Христа повні натхнення і піднесення. Їм вдалося: вони зробили надзвичайне чудо, надзвичайне діло – вони іменем Христа оздоровляли, приводили до повного фізичного і духовного здоров’я і зрозуміли, що навіть духи, духи нечисті, злі підкоряються імені Христовому. Кожний із нас таким учинком зрадів би. Так зробили апостоли. Але Христос якось охолодив їхнє піднесення, мовивши про щось більше і про щось важливіше. Він сказав: «Не тіштеся, а радійте з того, що імена ваші записані на небі» (Лк. 10, 20). Ми дуже часто не задумуємося над певними словами… ми не завжди зупиняємо свою увагу на те, що говоримо. Навіть, коли йдеться про слова нашої розмови з Богом, тобто молитви. І у цій молитві, котру знає кожний християнин, молитві, котру навчив нас сам Господь Ісус Христос, Цар і Спаситель світу, ми кажемо, нехай святиться ім’я твоє. Ми проголошуємо щоразу це святе ім’я Боже. Ми, як християни, повинні боятися зайвий раз без поваги і слави згадувати Боже ім’я. Такого відношення навчив нас сам Господь до імені Бога, до імені Христа», – сказав Архиєрей.

Додаючи Владика наголосив: «На тому самому рівні ми маємо будувати свої міжлюдські стосунки. Скажімо, ми дуже часто говоримо про велич ікон, вишитих чи мальованих, чудотворних чи простих ікон, мальованих простими сільськими майстрами. Ми німуємо перед великими сакральними іконостасами чи в Козільці, чи в Києво-Печерській Лаврі, чи в Святій Софії. Але кожен із нас, як храм Святого Духа, – це жива ікона Божа, назнаменована Богом через ласку хрещення іменем. Тому у цьому світлі свого стосунку, свого відношення до ікони Божої, до імені Божого ми маємо будувати своє відношення одні до одного. Певно, наше життя чимось ознаменоване. Ми несемо, очевидно, генетичний код своїх батьків, свого коріння. Ми здобуваємо цей світ, борючись за чистоту думок, діл, кроків життєвих. І якщо справді знаємо, де шукати сили, де підзарядити свій душевний «айфон-телефон», де включитися, щоб набратися тої енергетики, знаємо, що ця уся наша сила у Бозі і з Богом, тоді нам підвладні здобутки у цьому світі. Тоді храм нашої душі буде справді сяяти святістю і чистотою. Коли пам’ятаємо, що на брамах нашого храму – храму нашої душі – стоїть ангел-хоронитель…».

«Якщо говорити сьогодні про заступництво ангелів, Україна сьогодні святкує архистратига Божого Михаїла. Властиво, це архангел, який на небесних просторах поборов зло, який видав війну тим, хто збунтувався проти Бога. І моттом його життя є «Хто, яко Бог?». Мабуть, кожен християнин на щиті свого життя, як заборону від злого і злої долі, злого духа і гріха, як злого, має поставити собі оце життєве мотто архистратига Михаїла. Сьогодні цей празник по-особливому має святкуватися в Києві, тому що Київ – посвячений опіці архангела Михаїла. Мабуть, нам сьогодні дорогий Він. Бо Він, як воїн, оборонець Божої правди, Божої слави, Божого діла стоїть на іконі завжди з вогненним мечем і щитом. Він так потрібен сьогодні нам в Україні, особливо на Донбасі; так потрібен нам цей дух, Святий Дух захисника, щоб кожен «Михаїл», який сидить сьогодні в окопах на Донбасі, боронив рідну землю не із ненависті до ворога, а з любові до України, народу, держави і Церкви», – наголосив Владика.

І тоді, – за словами Владики мабуть, так, як архистратиг Михаїл з любові до Бога перемагав на небесних просторах злих ангелів, диявола, так само архистратиг Божий Михаїл заступиться за нас, як народ, землю і державу: «Особливо, мабуть, наша перемога, наша нездоланність кується не десь, а на кордонах моєї власної душі, кожного з нас. Якщо ми не допустимо до себе зла, гріха, злих діл, якщо станемо разом із архангелом Михаїлом на обороні власного храму – буде він добрим, святим, будуть між нами людьми справді добрезні святі стосунки. Бо тут, у душі і серці кожного, починається наша перемога».

Джерело:       Прес-служба Київської Архиєпархії УГКЦ

22.11.2018р. Б. / У День Гідності та Свободи владика Богдан освятив Алею пам’яті Героїв Небесної Сотні

21 листопада, у день, коли вся Україна відзначає День Гідності та Свободи, поблизу села Фалиш  Стрийського району, відбулося освячення Алеї пам’яті Героїв Небесної Сотні. Численна громадськість Стрийщини зібралась біля пам’ятника Героям Небесної Сотні, щоб схилити голови в скорботі й пошані перед мужністю та героїзмом загиблих на Майдані. 

У спільній молитві, яку очолив Преосвященний владика Богдан (Манишин), єпископ-помічник Стрийської єпархії, присутні помолилися за невинно убієнних Героїв нашого часу, які повстали на захист національних інтересів нашої держави.

Освятивши Алею Героїв Небесної Сотні, у своєму слові владика Богдан зазначив, що новітні Герої відійшли у вічність, даруючи нам своє життя, щоб змінити наше суспільство, кожною клітинкою якого є ми самі: «Нехай подякою за їхнє життя буде особиста перемога кожного з нас», – наголосив єпископ.

Участь у відкритті взяли голови Стрийської райдержадміністрації, Стрийської районної ради, керівники органів місцевого самоврядування, духовенство, учасники Революції Гідності, РУВ та батьки героїв Андрія Корчака, Юрія Дяковського, загиблих на Майдані, матері загиблих воїнів РУВ, представникм громадських організацій, студентська та учнівська молодь.

Автором проекту пам’ятника Героям Небесної Сотні, який постав на цій Алеї пам’яті, є відомий громадський діяч, пластун-сеньйор, ініціатор відновлення «Пласту» в Україні, Голова Крайової пластової ради в Україні, заступник голови Головної пластової булави – Олесь Криськів, який у липні цього року відійшов у вічність.

Джерело:    Прес-служба Стрийської єпархії УГКЦ

21.11.2018р. Б. / У ПОЛТАВІ ПРОЙШЛА ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ СПОГАДІВ ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНА УГКЦ «ПРАГНЕННЯ ВОЛІ» (+VIDEO)

Церква і держава – це дві інституції, внутрішні справи яких зазвичай не перетинаються, але не в умовах сучасності. Коли прийшла війна, всі разом стали в один стрій і досі мають одну спільну боротьбу… 

Щоденник молодого священника-капелана перетворився на повноцінну книгу під назвою «Прагнення Волі». Протягом одного року перебування на передовій РУВ, автор доробку Отець Орест вів блокнотик, у якому описував кожен пережитий день на лінії вогню. «Прагнення Волі» - це спогади про війну на Сході України та про пережите пекло у прифронтовому селищі Побєда, що на Луганщині. У книзі багато фото, автором яких теж є отець Орест. Сам Автор ділиться: друкована праця є щирою розповіддю про фронтові будні, якими він ділиться з вірними читачами.

Отець Орест-Роман Сало священник, колишній капелан:

«Драматичних моментів можна пригадати багато, але центром цієї книги є таке село Побєда Новоайдарівського району, Луганської області, де був знищений з російської сторони, російськими ракетами цілий базовий сектор. В цьому секторі був березовий хрест, який залишився цілим і неушкодженим. І отже вся ця книга вона десь отак, навколо цього хреста.»

Аби презентувати цю книгу читачам, автор завітав до полтавської Академії Лідерства. Це заклад неформальної освіти, студенти якого проходять 10-місячну формаційну програму особистого та суспільного розвитку. Один із менторів Академії Лідерства пан Святослав вважає такі зустрічі для молоді важливі, щоб вони усвідомлювали всі барви, які ми маємо зараз у державі.

Святослав Килим-Золотайко заступник менеджера з проектів і партнерства УАЛ Полтава:

«Є така хороша фраза, що на війні немає атеїстів, а люди в щось вірять. Через те, що люди тоді опиняються в критичних ситуаціях і вони починають цінувати найважливіші речі. І дуже важливо спілкуватися з тими людьми, які мають доторк до тієї ситуації, що на Сході України і можуть поділитися тією реальністю, яка є в нашій країні.»

Учасники заходу переконалися, що духовні речі дають людині глибокий сенс. І такі заходи дозволяють тим, хто не був на війні переосмислити ті події, а також ціну, яку заплатили воїни, які не повернулися додому.

Джерело:       Прес-служба Харківського екзархату УГКЦ

20.11.2018р. Б. / 20 листопада - блаженної Йосафати Гордашевської (+VIDEO)

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті блаженної Йосафати Гордашевської.

Блаженна Йосафата (в народженні Михайлина Гордашевська (20 вересня 1869, Львів — †7 квітня 1919) — блаженна монахиня Української Греко-Католицької Церкви, яка передбачила свою смерть і тіло якої після смерті було віднайдено нетлінним, як і мощі святого Йосафата, перенесено з Відня до Риму.

Сестра Йосафата була першою монахинею першого в Україні активного греко-католицького монашого чину, що опирається на богослов'я убогого Христа і провадить харизматичну працю поміж найбільш упослідженими.

Блаженна Йосафата народилась 20 вересня 1869 року в міщанській родині Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові. З самого малку це була незвичайна дитина — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою вірою.

Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла працювати на фабрику скла. Згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці, щоб більше вправлятись у духовному житті, спілкуватись з Богом.

Три рази майбутня монахиня складала приватний обіт чистоти, а 1891 року звернулась до свого духівника - отця Єремії Ломницького за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого чину.

#Сьогодні Свято блаженної Йосафати [о. Володимир Лукашевський]

Юна Гордашевська віддала перевагу чину, що займався активною працею серед простого народу, дарма, що такий ще не був створений. 1892 року Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок, щоб вона набула потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя. Через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата. Отець Єремія Ломницький, ЧСВВ, побачив у Гордашевській моральну силу і потрібні чесноти, щоб очолити нову чернечу спільноту. Цього ж року вона поїхала в село Жужель (суч. Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже підготував будинок для сестер. У 1902 році на загальних зборах сестер Служебниць Йосафату було обрано головною настоятелькою Згромадження. Мати Йосафата мужньо й терпляче зносила різні випробування.

Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси. Сестра Йосафата впродовж усього свого життя брала активну участь у їхньому створенні. Вона вміла відчути потреби часу, потреби народу і шукала нових засобів у місійній праці. Галицькі селяни часто страждали від хвороб — Йосафата привезла зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, ходила з сестрами полями, вишукуючи потрібні рослини, і сама готувала ліки. Вдячні селяни називали її «наша добра Сестра-лікар». А коли спільнота стала більшою, посилала послушниць на курси медсестер, які, до речі, закінчила сама. Тому, коли в селі з'являлись сестри, люди вже не звертались до ворожок і знахарів.

Часто траплялись пошесті, люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — тоді сестри без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу і духовну розраду.

Пошесті, війна, висока смертність залишали сиротами сотні дітей, які жебракували по селах. Сестри організували для них сиротинці, де діти жили, отримували початкову освіту, знання ремесел.

Ці та багато інших проявів милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є найбільша потреба».

Історики чину і біографи його засновниці водночас акцентують на глибокій інтравертності її характеру. Ще в дитинстві вона любила бігати до лісової каплички, подалі від людей, і там на самоті молитись. Це також підтверджують епізоди з її юнацького життя. А особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Тоді їй довелося зустрітись з людською заздрістю, нещирістю, плітками тих людей, з якими вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби — туберкульозу костей — Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці».

Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти. Вона була жінкою віри, жила Євангелієм, і зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід. Так само швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя Слугині Божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Ассізьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Думається, що, якби не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне. Адже це була постать справді виняткова і свята на тлі «організованої галицької пересічності». Святість сестри підтвердили численні чуда і надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати.

27 червня 2001 року була проголошена блаженною Папою Іваном Павлом II у Львові.

Джерело:    Прес-служба Івано-Франківської архієпархії УГКЦ

19.11.2018р. Б. / «Завдяки акції “Папа для України” нам дали промовистий знак солідарності Святішого Отця з нашим народом», — владика Богдан (Дзюрах)

«Гуманітарна акція “Папа для України” є символом підтримки та близькості Католицької Церкви в Європі з Україною, а особливо з тими нашими співгромадянами і вірними, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Українського Сходу та Кримського півострова».

На цьому наголосив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ у своєму привітальному слові на Молитві за мир в Україні і світі, з нагоди візиту Його Еміненції Кард. Петера Турксона, Префекта Дикастерію Служіння інтегральному розвиткові особи. Подія відбулася 17 вересня 2018 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

“Ви прийшли як посланці милосердної любові Святішого Отця до українського народу, який майже п'ять років страждає від російської військової агресії, яка завдала стільки шкоди для нашої землі і стільки страждань українському народові! Завдяки гуманітарній акції “Папа для України” нам було дано відчутний і красномовний знак близькості та солідарності Святішого Отця і всієї Католицької Церкви в Європі з нашим народом”, — зазначив владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ.

Він пригадав початки цієї Акції, коли в ході розмови з Главою УГКЦ та членами Постійного Синоду Святіший Отець прийняв рішення започаткувати цю благородну дію, яка мала стати «батьківськими обіймами Святішого Отця для українського народу». Секретар Синоду Єпископів підкреслив, що за минулі місяці і роки сотні тисяч українців, зранених тілесно і духовно, могли відчути тепло цих батьківських обіймів Святійшого Отця.

Відтак проповідник додав: “Від імені всіх цих людей ми прагнемо сьогодні висловити нашу глибоку подяку Святішому Отцеві і його співробітникам, а також усім Єпископським конференціям Європи, довіривши цю подяку у ваші руки, Еміненціє, та запевняючи вас усіх про наші молитви, щоб сам Господь Своєю божественною щедрістю винагородив усім Вам Вашу доброту. У вашій присутності, Еміненціє, ми прагнемо особливо подякувати нашому дорогому Апостольському Нунцієві, Його Високопреосвященству Клаудіо Гуджеротті, який, через свою зразкову самовідданість і мужню посвяту, є ніжною рукою Святішого Отця, яка простягається до всі потребуючих, і особливо до тих наших співгромадян і вірних, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Українського Сходу та Кримського півострова”, — підкреслив владика.

Він висловив переконання, що, незважаючи на офіційне завершення акції “Папа для України”, милосердний і підтримуючий супровід нашого народу з боку Святішого Отця і Святого Престолу не припиниться. На думку Секретаря Синоду, «ця близькість тим більше необхідна, тому що війна ще не закінчена, і надалі тривають страждання та біль невинних жертв цієї лютої агресії, про яку часто забувають і яку часто ігнорують». «Ми щиро сподіваємось, - зазначив проповідник, - що і в майбутньому не забракне щедрих і наполегливих зусиль, щоб зупинити саму війну і щоб відкрити шлях справжнього полегшення, неоманної надії та тривалого примирення».

“Нехай же цей Ваш візит, Ваша Еміненціє, буде не тільки ключем, що закриває цю многоцінну Акцію, нехай він стане водночас дверима, що відкриють шлях до особистої зустрічі Святішого Отця Франциска зі своїми духовними дітьми, які чекають його тут, в Україні! Будьте Ви, Ваша Еміненціє, його Предтечею, який готує шлях Святішого Отця до України, шлях миру та примирення!” — наголосив владика Богдан Дзюрах.

Нагадуємо, що Святіший Отець Папа Франциск надав понад 16 мільйонів євро, які були плодом збору пожертв у всіх католицьких парафіях Європи та його особистої пожертви, для надання допомоги жертвам війни на Сході України. Ця акція мала назву “Папа для України” і здійснювати її, у співпраці з місцевим комітетом в Україні, доручено Дикастерії зі сприяння цілісному людському розвитку, яку очолює Його Еміненція кардинал Пітер Кодво Аппіах Тарксон. Про це повідомляє сайт Апостольської нунціатури в Україні.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

18.11.2018р. Б. / «Основою буття народу є його зв'язок з Всевишнім», - владика Богдан з нагоди 100-річчя Державного органу у справах релігій та національностей

16 листопада 2018 року в Колонному залі Національної філармонії у Києві відбулася урочиста академія, присвячена історичній традиції та обговоренню місії Державного органу у справах релігій та національностей.

Департамент у справах релігій та національностей, який діє при Міністерстві культури України, пов’язує свої витоки з відродженням української держави 100 років тому, коли під час діяльності Української Центральної Ради було створено Департамент ісповідань, який згодом став Міністерством ісповідань, а відтак – Міністерством культів. Виступаючі згадали і темний період даного державного органу, коли його радянський аналог став інструментом антирелігійної політики радянської влади, спричиняючись до утисків, переслідування і тотального контролю над Церквами та релігійними організаціями з боку комуністичного режиму. Щойно відновлена на початку 90-х років минулого століття незалежна українська держава розпочала новий етап вибудовування конструктивних стосунків з релігійним середовищем на принципах взаємної пошани, автономії діяння і співпраці для суспільного блага.

Виступаючи від імені УГКЦ, Секретар Синоду Єпископів Владика Богдан (Дзюрах) передав вітання керівництву Департаменту та усім його працівникам від Патріарха та усього Єпископату УГКЦ. На переконання владики Богдана, український народ є народом релігійним, а тому українська державна влада чи то 100 років тому, чи сьогодні не може не брати до уваги цей ключовий вимір суспільного і національного буття, яким є свята віра у житті народу. Справді, «Щасливий той народ, Господь якого – Бог» - навів слова Священного Писання Секретар Синоду Єпископів.

Знаменним, на думку виступаючого, є той факт, що духовний гімн України «Боже великий єдиний» звучить однаково піднесено як під куполом Верховної Ради, так і під куполами українським храмів, незалежно від конфесії чи навіть релігії. Щоб ця молитва набрала практичного виміру, Секретар Синоду пригадав про ключове покликання, яке об’єднує як представників державної влади, так і українське духовенство: служіння. При цьому владика навів як приклад для застанови мозаїку над центральним входом до найголовнішого храму «Церкви-Матері» в Константинополі – Святої Софії Божої Премудрості: на ній зображений візантійський імператор Лев VI в поставі глибокого поклоніння перед Христом-Вседержителем. Владика Богдан висловив переконання, що це зображення на вході до храму є ключем до розуміння того, що кожна влада – чи то світська чи духовна, - «повинна схилити свою голову в поклонінні перед Всевишнім, признаючи Його владу над собою, але рівно ж бути здатною похилятися над людиною, до служіння якої покликані усі, - Церкви, релігійні організації і також влада».

Підсумовуючи, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ ще раз наголосив на важливості релігійної складової у державотворчому процесі, бо «майбутнє народу, основа його буття базується, попри усю їхню важливість, в першу чергу не на матеріальному добробуті чи сильній армії, але передовсім – на духовному зв’язку народу з Богом». «Саме з глибокої релігійної свідомості, з автентичної віри походить чесність і відповідальність у праці, відвага і жертовність у захисті держави, витривалість і великодушність у служінні рідному народові» - додав у коментарі про згадану подію владика Богдан.

Прес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

17.11.2018р. Б. / У Зарваниці проходить науково-практична конференція про блаженного священномученика УГКЦ Микиту Будку (+photo)

16 листопада у Марійському духовному центрі Зарваниця розпочалася V міжсемінарійна науково-практична конференція на тему «Блаженний священномученик Микита Будка як приклад місіонаря та душпастиря». Захід приурочили 25-ій річниці заснування Тернопільської вищої духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого.

Конференція відбулася з благословення архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Василія (Семенюка), за участю екзарха Луцького Йосафата (Говери), великої кількості викладачів та студентів духовних семінарій. Усіх у перший день конференції привітав ректор семінарії о. Іван Римар.

 

У ході зібрання прозвучали доповіді владики Йосафата Говери на тему «Зразок сучасного місіонаря», доктора історичних наук о. Віталія Козака на тему «Місійна діяльність єпископа Микити Будки», доктора біблійних наук о. Івана Січкарика на тему «Біблійні підстави місійності у апостола Павла» та інших науковців. Відтак відбулися секційні засідання та обговорення представлених доповідей.

Джерело:     Прес-служба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ

16.11.2018р. Б. / Курс реабілітації воїнів РУВ та їхніх родин провели у Гошеві

У Гошівському монастирі сестер Пресвятої Родини з 4 по 10 листопада 2018 року, відбулася чергова реабілітація воїнів, які повернулися з фронту РУВ та членів їх родин. Цей тиждень духовно-психологічної віднови проводився під опікою капеланів та психологів Стрийської єпархії: зокрема духівників о. Романа Спірца – голови комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Стрийської єпархії, о. Володимира Пігічина, д. Андрія Чмира, психологів п. Марти Гладій, п. Ліди Янів, реабілітологів с. Онуфрії Бачинської та с. Дарії Панасть.

Дні віднови розпочалися із зустрічі та благословення Владики Богдана Манишина, єпископа-помічника Стрийського. В часі перебування у монастирі всі учасники реабілітації мали можливість полинути у глибини своє душі, відшукати свою «внутрішню дитину», а відтак почати будувати здорові відносини із самим собою та своїми ближніми. Особливий акцент був поставлений на молитву: щоранку отці служили Божественну Літургію, де учасники реабілітації могли приступати до Святих Тайн Сповіді та Причастя. Також бійці та їхні дружини мали прощу на Ясну Гору до Чудотворної Гошівської ікони Пресвятої Богородиці у монастирі оо Василіян, відвідали музей «Центру спадщини Вигодської вузькоколійки». В один із днів відбулася поїздка до м. Трускавець, де учасники мали можливість відновити свої сили у басейні, а також мали цікаву пішу екскурсію містом Дрогобичем. На реабілітації панувала дружня атмосфера, яка сприяла плідному процесу реабілітації.

В останній вечір до монастиря завітав о. Орест Демко, який, під звуки гітари, подарував усім незабутній вечір української пісні. Всі учасники реабілітації були переповнені емоціями та приємними спогадами.

Джерело:      Прес-служба Стрийської єпархії УГКЦ

15.11.2018р. Б. / Українці Італії помоляться за жертв Голодомору в головному соборі Неаполя та зможуть приступити до мощів св. Януарія

Наближаються холодні листопадові дні, в які ми, українці, спогадуємо і вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Цими днями, 18 листопада, українська спільнота Італії вшановуватиме 85-ті роковини Голодомору в катедральному соборі Святого Януарія (Дуомо) в Неаполі. Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні з владикою Діоніcієм (Ляховичем), Апостольським візитатором для українців-греко-католиків в Італії, з італійськими єпископами і священиками та українськими душпастирями Італії відслужить Архиєрейську Божественну Літургію (початок об 13:00). Співатиме Літургію хор української парафії Святих священномучеників Сергія і Вакха УГКЦ в Римі. 

Додамо, уперше такий захід був проведений 26 листопада 2017 року в катедральному соборі міста Мілан.

Про деталі події та духовний аспект заходу розповідає о. Володимир Волошин, пасторальний координатор для українців в Італії.

- Пригадую, минулого року українці в Італії разом молитовно вшановували пам’ять жертв Голодомору в Мілані. Чому цього року локацією заходу було обрано Неаполь?

- Ще два роки тому на загальних зборах душпастирів УГКЦ в Італії було вирішено провести захід, присвячений 85-й річниці Голодомору, у двох найбільших містах Італії за чисельністю українців. До прикладу, у самому Мілані налічується близько семи тисяч українців, які мають дозвіл на постійне проживання (permesso di soggiorno), а в околицях мешкає ще десять тисяч українців. Тому це місто на півночі відрізняється від всіх інших міст. У Неаполі, за статистикою, налічується близько дев’яти тисяч українців із дозволом на проживання, а в околицях – ще більше. Тож ми вирішили провести заходи в цих двох містах, щоб у них могли  взяти участь українці як із півночі, так і півдня Італії. У Римі та його околицях також є багато українців, однак, як відомо, у столиці такі заходи відбувалися багато разів, а на півночі і півдні Італії – уперше.

- Тож, як видно із програми заходу, спільне моління відбудеться в головному соборі Неаполя…

- Цьогоріч офіційно на державному  рівні в Україні вшановуватимуть пам’ять жертв Голодомору 24 листопада (щороку заходи із цієї нагоди відбуваються в четверту суботу листопада). Ураховуючи те, що Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав у ті дні братиме участь у державних заходах в Києві, ми вирішили в Італії це зробити на тиждень раніше (18 листопада). Переконаний, неважливо прив’язуватися до дат, адже цього року вже із 1 вересня розпочалася щоденна акція у різних країнах світу «Запали свічку» на вшанування 85-х роковин Голодомору. До неї вже долучилося 70 країн і вона проходить щоденно впродовж 85 днів, до 24 листопада, до дня національного відзначення 85-х роковин Голодомору.

- Хто займається організацією заходу в Неаполі?

- Отець Тарас Зуб є настоятелем нашої громади УГКЦ в Неаполі, тому він на місці вирішує багато завдань. Подібно торік відповідальним на місці був о. Ігор Крупа в Мілані.

- На ваш погляд, скільки українців може взяти учать у заході?

- Важко передбачити, однак, переконаний, що українців буде не менше, аніж торік у Мілані. Тоді було близько чотирьох тисяч осіб. Ми це визначили за місцями для сидіння в катедральному соборі Мілана. Собор в Неаполі є меншим, однак українців на півдні Італії дуже багато. Тому передбачено для тих, хто не зможе потрапити до собору (в соборі налічується 800 місць для сидіння), на площі перед ним, розмістити великі екрани, на яких транслюватимуть богослужіння. Готуються приїхати українці також із інших регіонів Італії. Із Рима із кожного монашого дому будуть представники. Крім цього, на захід прибуде п. Тетяна Іжевська, Надзвичайний і Повноважний посол України при Святому Престолі, п. Євген Перелигін, Посол України в Італії, п. Віктор Гамоцький, Генеральний консул України в Неаполі, представники мерії міста.

- А чи візьме участь у цьому заході римо-католицький єпископат?

- Ми зустрічалися з місцевою церковною владою напередодні і вони дуже тепло нас зустріли. Ми гадали, що буде важче провести цей захід, аніж в Мілані. Проте кардинал Крешенціо Сепе, Архиєпископ Неаполя, нас дуже підтримав у цьому і відразу було визначено місце для спільного моління – головний собор Неаполя. У храмі навіть скасували одну недільну Месу, щоб ми мали можливість помолитися. На початку Архиєрейської Божественної Літургії з привітальним словом до всіх присутніх звернеться кардинал Сепе.

Цікаво, цими днями нам вдалося отримати можливість помолитися перед мощами святого Януарія, найбільшого святого Неаполітанської Церкви. Мощі святого (його кров) зберігаються в соборі і є закритими. Лише тричі в році вони доступні для загального почитання: 19 вересня, коли вірні прославляють святого; 16 грудня, коли неаполітанці відзначають річницю чудесного порятунку від виверження Везувію в 1631 році, що сталося завдяки заступництву святого; і нарешті, чудо відбувається в суботу, що передує першій неділі травня. У такі дні єпископ демонструє вірянам в храмі посудину із кров’ю святого Януарія, яка розріджується. Багато неаполітанців вважають, що коли кров святого залишається твердою, вона віщує лихо. Це передувало, наприклад, голоду в 1559 році, спалаху холери в 1833 році, бомбардуванню союзників у 1944 році та землетрусу в 1980 році. Усі очікують, що ця реліквія дасть надію на добре. У вересні цього року, після всіх святкувань, кардинал дав дозвіл ще раз реліквію зробити доступною для почитання українській спільноті. Це велика честь для наших людей помолитися перед нею. Настоятель катедрального собору перед Літургією буде мати слово до людей, в якому розповість про історію собору та про реліквію.

Пам’ять про Голодомор об’єднує не лише греко-католиків, а й всіх українців. Ми вибрали гасло цього року «Пам’ятати – Вчитися – Запобігти», бо прагнемо загоїти рани минулого і цим заходом застерегти людей від таких злочинів проти людства.

Довідка

Собор Святого Януарія (італ. Duomo di San Gennaro), сучасна офіційна назва – собор Успіння святої Марії (італ. Duomo di Santa Maria Assunta) – катедральний собор Неаполя, освячений на честь небесного покровителя міста – святого Януарія. Розташований на Віа Дуомо, в історичному центрі міста.

Церква була закладена в другій половині XIII століття Карлом I Анжуйським на фундаментах двох стародавніх базилік. Будівництво тривало в роки правління його сина, короля Карла II і закінчилося на початку XIV століття його онуком Робертсом. Творцем крипти був ломбардець Томмазо Мальвіто.

Як і більшість католицьких храмів, собор Святого Януарія містить численні капели. Серед них капела Святого Януарія – головна визначна пам'ятка собору (будівництво почалося в 1608 році, освячена в 1646 році, оформлення закінчено наприкінці XVII століття). Капела  прикрашена фресками Доменікіно, Ланфранко, Хосе де Рібери та інших, і багатьма скульптурами, з яких відомим є бюст святого Януарія (робота трьох французьких майстрів із золота і срібла), прикрашений пишними одежами і коштовностями. У крипті собору зберігається основна реліквія собору, відома із часів середньовіччя (вперше згадується в хроніках 1389 року) – посудина із кров'ю святого Януарія. Коли реліквію двічі в рік демонструють вірним (в першу суботу травня і 19 вересня), кров нез'ясовним чином закипає, займаючи собою всю посудину.

Згідно з Католицькою енциклопедією, що виходить із 1910 року, кров святого Януарія зазвичай зріджується у травні та вересні, але під час грудневої пам'яті священномученика кров «як правило, залишається твердою». Однак в останні роки диво, як стверджують, відбувалося у всіх трьох випадках, і в місті була чимала тривога після того, як кров не розрідилася в грудні 2016 року. У попередньому році кров наполовину стала рідкою в присутності Папи Римського і стала повністю рідкою лише протягом наступного тижня.

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ  
Світлини https://religions.unian.ua, http://www.livenapoli.com

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ 

14.11.2018р. Б. / Глава УГКЦ привітав Мустафу Джемілєва з 75-річчям

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав привітав пана Мустафу Джемілєва, духовного лідера кримськотатарського народу, уповноваженого Президента України у справа кримськотатарського народу, з нагоди його 75-річчя.

«Ви пережили багато жахливих речей. Годі уявити: сім судимостей, 15 років ув’язнення! Постійні судові процеси, брехливі звинувачення, підступні свідки… Голодування як можливість заявити світові про біль і страждання свого народу. Ваше життя - це постійна боротьба», – мовиться у привітанні.

Сьогодні для українців, пише Блаженніший Святослав, кримських татар і, зрештою, усього світу пан Мустафа є живим прикладом людини, яка дуже добре знає ціну понять «свобода» і «незалежність». «Своїм життям, більше ніж словами, Ви свідчите про необхідність бути вірним власному сумлінню, хоч би яких випробувань довелося зазнати», – сказано у листі.

У 2014 році пан Мустафа Джемілєв отримав одну з найбільших нагород УГКЦ - Відзнаку імені блаженного Омеляна Ковча. «Цим ми засвідчили, що високо цінуємо Вашу жертву, складену в ім’я людини, Ваш «чин мужності підтримувати слабких перед силою ненависті». Хай приклад Вашого життя надихає молоде покоління», – побажав Глава УГКЦ.

Джерело:       Департамент інформації УГКЦ

13.11.2018р. Б. / 12 загиблих за Україну в жовтні. ІСТОРІЇ, ОБЛИЧЧЯ

Дванадцять осіб загиблими й померлими – такими були бойові втрати Збройних сил України в жовтні. Серед них один військовий помер від ран, отриманих ще 2015 року.

Вшановуємо полеглих не “чоловіків”, а саме “осіб”. Адже серед героїв, які відійшли – одна дівчина. 19-річна Олеся Бакланова. Стрілець. Воїн. Одна з тих, хто віддав життя за Україну перед Днем захисників Вітчизни.

Луганчанка Леся загинула 10 жовтня. Тієї чорної середи Україна втратила одразу чотирьох армійців, ще троє були поранені.

Щодо санітарних втрат, то за місяць у ЗСУ – 43 поранені (для порівняння: у вересні – 44, в серпні – 60).

Сім діб обійшлося без загиблих і поранених унаслідок бойових дій.

Серед 11 українських “двохсотих” жовтня одразу сім – жертви ворожих снайперів.

По двоє військових загинули внаслідок ворожих обстрілів і підривів на мінах.

Три солдати полягли під Кримським на Луганщині, по два – під Гранітним і Мар’їнкою Донецькою області.

Інші місця втрат – Золоте, Світлодарська дуга, позиція “шахта Бутівка”, район Старогнатівки.

У вересні всі вісім військових загинули на Донеччині. У жовтні – знову восьмеро в Донецькій області, та ще троє – на Луганщині.

Найбільших втрат зазнала 128-ма гірсько-штурмова бригада – три воїни (разом із прикомандированими). У гірсько-штурмовій “десятці” – двоє загиблих.

Убиті були в 1-й танковій, 14-й, 28-й, 53-й, 72-й, 92-й бригадах ЗСУ.

Вони – не цифри. Вони – люди. Зі своїми історіями, болями, сім’ями, вчинками. Всіх їх об’єднало жертовне служіння країні. І те, що минулий жовтень виявився не крайнім, а справді останнім.

Вони загинули за нас і вже в Царстві Небеснім. А ми живемо. Пом’янімо їх.

1. Олексій Влодарський “Скіф”

“Я не знаю, що написати, як висловити свій біль. Але я не можу промовчати. Сьогодні ми втратили нашого брата, завжди веселого та невгамовного Льошу “Скіфа”. Снайперська куля обірвала життя мого маленького брата. Плачу та не знаходжу місця. Льошка, наш малюк, серце розірвалося на шматки від болю і втрати. Вічна пам’ять герою”, – написав товариш загиблого Сергій Юрченко.

Олексій Влодрський із позивним “Скіф”, військовослужбовець 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ, загинув 2 жовтня від кулі ворожого снайпера.

“На Луганському напрямку основні зусилля противник зосередив на спробах відкинути підрозділи Об’єднаних сил з позицій уздовж Бахмутської траси. В районі населених пунктів Кримське та Новотошківське ворог вів прицільний вогонь з мінометів 82-го калібру, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї”, — розповіла речниця ОС Вікторія Данильчук.

Під час цього бою – біля селища Кримське Новоайдарського району – поліг Скіф.

Олексій Світлодарський народився 15 грудня 1981 року на Житомирщині, в селищі Гранітне (Малинський район).

У 2000-2001 роках проходив строкову службу в 441-му вертолітному полку у Коростені. Із 2010-го працював машиністом екскаватора.

Усі, хто знав Олексія, відгукуються про нього як про добру, веселу, товариську людину. Влодарський писав вірші, пісні, грав на гітарі.

У 2014-му – мобілізований до 1-ї танкової бригади. Після того кілька разів підписував короткостроковий контракт із ЗСУ.

Похований у рідному Гранітному.
Залишились сестра, брат.

2. Юрій Фешко “Хом’як”

9 жовтня на Світлодарському напрямку поліг старший солдат Юрій Фешко із 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Біля села Травневе (Бахмутський район Донецької області) воїн зазнав фатального поранення в груди із великокаліберного кулемета ДШК.

Йому було 24. Фешко Юрій Юрійович народився 1 травня 1994 року на Дніпропетровщині, в Оленівці Магдалинівського району.

У школі активно займався спортом – футболом, легкою атлетикою. Неодноразовий чемпіон району та області.
У коледжі в Кам’янському здобув фах вчителя физичного виховання.

У 72-гу бригаду ЗСУ імені Чорних запорожців прийшов у грудні 2016-го, після “строчки”. У попередній ротації воював під Авдіївкою.

Командир бойової машини, командир відділення 7-ї роти 3-го механізованого батальйону 72 омбр.

Похований в Оленівці.
Залишились батьки, брат і наречена.

3. Роман Магас

10 жовтня бойові втрати ЗС України на Сході становили одразу чотири особи загиблими.

Близько дев’ятої ранку під час виконання бойового завдання поблизу села Гранітне у Волноваському районі Донецької області полягли Роман Магас і Сергій Дронов. Хлопці (обидвоє – військовослужбовці зі складу Повітряних сил, відряджені в зону ООС) – підірвалися на мінно-вибуховому пристрої.

Магасу Роману Володимировичу було 27 років. Народився 17 травня 1991-го на Львівщині, в селі Баня Лисовицька Стрийського району.

Мати померла, коли Романові було 6. Тож хлопця виховував батько.

Магас закінчив Стрийське ПТУ №34 – “технік-будівельник”.

Із 2015 року проходив військову службу за контрактом у Повітряних силах. Солдат, номер обслуги зенітного артилерійського відділення взводу охорони 223-го Теребовлянського зенітного ракетного полку повітряного командування “Захід”.

Із червня 2018 року був відряджений до 128 огшбр у зону ООС.

Був одружений. Залишилися дитина.
Похований у рідному селі.

4. Сергій Дронов

Другий загиблий 10 жовтня внаслідок вибуху під Гранітним – солдат Сергій Дронов. Лише 20 років.

Він народився 20 жовтня 1997 року в Чигирині Черкаської області. Вчився там у профтехліцеї №17 (“оператор електронно-обчислювальних та обчислювальних систем; налагоджувальник технологічного устаткування”).

Не закінчивши ліцей, у червні 2016 року пішов до ЗСУ на службу за контрактом на посаді оператора радіолокаційної системи 548-ї окремої радіолокаційної роти 115-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади ПвК “Центр” (Кропивницький).

Також був відряджений із “сухопуткою” на Донбас – у 2017 році з 14-ю механізованою бригадою, у 2018-му – із 128-ю гірсько-штурмовою.

Помер під час транспортування до лікарні.
Похований у рідному Чигирині.
Залишилися батьки.

5. Олеся Бакланова

Жінка-військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Олеся Бакланова загинула 10 жовтня під час чергування на бойовому посту на позиції “Шахта” (вентиляційний ствол шахти “Бутівка-Донецька”, між Авдіївкою та окупованим селом Спартак), за 300 метрів від противника.

Їй було лише 19.

Водночас бойовий побратим Олесі В’ячеслав розповів Kharkiv Today: “Була тиша, нічого не віщувало біди. Ми раз на кілька хвилин оглядаємо позиції з бійниці. Було вже майже вісім годин [вечора], і вона визирнула в бійничку, подивилася в прилад нічного бачення. За словами мого зама, який був її напарником, коли він зайшов подивитися, де вона, то побачив, що Леся лежить. Спочатку подумав, що, може, свідомість втратила, але потім виявилося, що ні. Я не думаю, що це був снайпер. Я бачив фото… Снайпер навряд чи стріляє чергою”.

Олеся – уродженка Луганської області, 11 січня 1999 року народження. Звання – солдат. Посада – стрілець у 1-му мехбаті.

Контракт із 92 омбр Олеся підписала, щойно досягла повноліття. Воювала в Мар’їнці, Авдіївці.

“Вона була в піхоті. Солдат. Леся була дуже бойовою дівчинкою. Коли вона прийшла на контракт, їй було всього 18 років… Їй, коли сказали, може ти будеш з дівчатками в тилу на зв’язку сидіти або ще щось, вона відповіла: “Ні, ні, я хочу воювати”, – каже В’ячеслав, який служив із загиблою в одному батальйоні.

“Ну вона, якщо чесно, більше на пацана була схожа. Вона була коротко стрижена, як і ми, одягнена по-військовому.

ВСІ НАЗИВАЛИ ЇЇ “ЛЕСЬКА”,

– каже побратим.

Олеся любила техніку, мотоцикли. З початком війни очолила у своїй школі волонтерський рух із плетіння масксіток для фронту.

Навчалася у Старобільському коледжі ЛНАУ (“технологія виробництва і переробки продукції тваринництва”). Коли стала до лав ЗСУ, перевелась на заочну форму навчання.
У день загибелі дівчина підписала рапорт про те, щоб поїхати скласти сесію…

Поховали Лесю в селі  Караван-Солодкий Марківського району Луганщини, де вона й народилася.

6. Павло Стоянський “Маріуполь”

29-річний старший солдат, стрілець Павло Стоянський із 14-ї новоград-волинської механізованої бригади ЗСУ загинув 10 жовтня на Луганщині, біля селища Золоте-4 Попаснянського району.

Павло Васильович Стоянський народився 3 лютого 1989 року, народився й жив у Маріуполі. Після ПТУ працював за фахом – сантехніком.

У жовтні 2016 року підписав контракт із ЗСУ та спершу потрапив до 1-го окремого мотопіхотного батальйону “Волинь”. Згодом цей омпб був підпорядкований 14 омбр.

Речниця прес-центру ООС Вікторія Данильчук на брифінгу зазначила, що внаслідок обстрілів у середу загинули українські військові на підступах до Авдіївки та в районі нещодавно звільненого хутору Вільний, що на околицях Золотого. Там ворог відкривав вогонь по наших позиціях зі стрілецької зброї, великокаліберних кулеметів, застосував також протитанкові керовані ракети.

7. Антон Моспан

15 жовтня на ВОПі поблизу селище Кримське Новоайдарського району Луганської області від поранення в голову кулею снайпера загинув старший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Антон Моспан.

Йому було 26. Антон народився 24 грудня 1991 року в Черкаському районі, жив у Черкасах. Закінчив у місті професійний автодорожній ліцей. На військову службу був призваний у 2015 році.

Скупу офіційну довідку доповнює особистими спогадами товариш Моспана по службі, колишній військовий-строковик із Черкас Дмитро Бур’ян:
“Антон сильно вирізнявся серед натовпу призовників в обласному комісаріаті. Внутрішня гідність і спокій, гарна статура впадала в очі. Вічно усміхнений. Цей хлопець знав собі ціну. Рингтон на телефоні – “Океан Ельзи”. Займався боксом.
Протягом тижня в листопаді 2015-го ми чекали розподілу по навчальних центрах ЗСУ. Разом потрапили в “Десну”. Місяць тому випадкового побачилися у холі залізничного вокзалу нашого міста… Він давно хотів бути військовим, пішов на контракт у 10-ту гірсько-штурмову, майже рік відбув на передку. Був у хорошій формі, на плечі – якісно зроблене тату вовка. Знову з усмішкою, дивився з висоти і повз мене. Так і запам’ятався”.

“Виникають запитання в голові, чому гинуть найкращі? Не маючи ще ні сім’ї, ні своїх дітей. Минулий місяць пройшов без втрат на Луганському напрямку. Чому він? Світлий, позитивний, спортивний і непитущий. Чому саме він? Душа болить і серце. В який час ми живемо…” – написав Дмитро Бур’ян.

Поховали Антона в Черкасах. У зв’язку із загибеллю захисника України в місті було оголошено траур.

8. Юліан Циганко

У цього чоловіка зовсім не було родичів. Але провести його в останню путь прийшли сотні львів’ян, друзі, знайомі, побратими по службі, почесна варта.
Чин похорону та прощання відбувся у Гарнізонному храмі Петра і Павла. Героя поховали 18 жовтня на Личаківському цвинарі на полі почесних поховань №76.

Юліан Циганко помер 16 жовтня в Києві, у Головному військовому клінічному госпіталі, після 35 місяців боротьби за життя.

Фатального поранення львів’янин зазнав 17 листопада 2015 року в Луганській області. Ворожі кулі вразили печінку та кишківник. Відтоді Циганко побував у різних шпиталях, переніс понад 40 операцій, 10 вересня повернувся з лікування у Відні, напередодні свого 43-річчя. Але за три тижні в стані коми потрапив до реанімації…

Юліан Анатолійович Циганко народився у Львові 12 вересня 1975 року.

Працював на залізниці (ремонтував залізничні колії), столяром у деревообробному цеху, опанував також фах сантехніка.

У травні 2014-го Юліан пішов добровольцем у 3 омпб “Воля” – батальйон територіальної оборони, сформований із мешканців Львівщини. Воював біля Луганська, звільняв місто Щастя. Демобілізувався у червні 2015-го, але вже в серпні знову став до лав ЗСУ – у 24-ту механізовану бригаду. Пройшов бої за Кримське, Трьохізбенку.

9. Павло Білік

16 жовтня поблизу Мар’їнки, під Донецьком, загинув Павло Білік – стрілець – помічник гранатометника механізованого відділення  мехбату 28 омбр ЗСУ.

Того дня в Мар’їнці та Березовому по наших захисниках вели вогонь ворожі снайпери.

Павло Пантелійович Білік народився 29 липня 1980 року в селі Костичани Новоселицького району Чернівецької області.

Після строкової служби пішов у Державну службу охорони при УМВС у Чернівецькій області. У 2008-му переїхав на постійне місце проживання в смт Томашпіль на Вінниччину, працював у КП “Томашпільводоканал”. На військовій службі за контрактом – із жовтня 2017 року.

Похований у Томашполі.

Залишилися батьки та донька-десятикласниця.

10. Андрій Бойко

Того чорного вівторка 16 жовтня під Мар’їнкою від куль ворожого снайпера (чи снайперів?) полягли одразу двоє військових ЗСУ. Другий – крім Павла Біліка – загинув близько 22-ї години.

Це був 20-річний солдат Андрій Бойко з Лубен Полтавської області. Він отримав смертельне поранення в голову.

Андрій Юрійович Бойко, 19 травня 1998 року народження, був мінометником мінометної батареї 1-ї окремої танкової бригади.

У лавах ЗСУ служив із 2017 року, “до останнього чесно і сумлінно виконував свій громадянський обов’язок”, як зазначили в підрозділі.

“Об’єднані сили вживали необхідних заходів, у тому числі — й активної протидії роботі ворожих снайперів. Внаслідок застосування окремих елементів контрснайперської боротьби діяльність снайперських пар противника була припинена”, – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

До армії Андрій закінчив Лубенський фінансово-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії.

Похований у Лубнах.
Залишилися батьки.

11. Олександр Ур

Етнічний угорець, старший солдат 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128 огшбр із Закарпаття Олександр Ур – ще один воїн, який загинув від кулі ворожого снайпера. 33-річний боєць поліг від кулі снайпера 23 жовтня під час виконання бойового завдання в районі Волновахи Донецької області (в штабі ООС повідомляли про обстріли поблизу Старогнатівки).

Олександр Олександрович Ур народився 23 грудня 1984 року і тривалий час жив у селі Есень Ужгородського району.

До війни працював будівельником. На контракт до ЗСУ прийшов три роки тому.

Єдиний зі свого угорського села пішов на війну на Донбас – “хоча бачив Євросоюз із вікна свого будинку”. Воював у Широкиному, на шахті “Бутівка”, під Горлівкою.

У коментарі “5-го каналу” заявляв, що став до дав Збройних сил, бо вважає себе українцем.

Останнім часом Олександр мешкав із дружиною та однорічною дочкою у Запоріжжі. Там і похований.

12. Дмитро Дарій

Пізно ввечері 27 жовтня від кулі снайпера на Луганщині поблизу селища Кримське (Новоайдарський район) загинув солдат 10-ї гірсько-штурмової бригади Дмитро Дарій.

Трьома днями раніше йому виповнилося 47. Дмитро Кузьмич Дарій народився 25 жовтня 1971 року в селі Сергії Путильського району Чернівецької області. Жив у селі Суховерхова на Кіцманщині.

Учасник Революції Гідності.

Буковинця призвали у Збройні сили України в третій хвилі мобілізації, у серпні 2014 року. Із жовтня 2014-го – у зоні АТО в складі 80-ї аеромобільної бригади.

Зовсім недавно – 21 вересня 2018 року – Дарій підписав контракт із ЗСУ. Служив у військовій частині А3029, у 8-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 огшбр.

Розлучений. Дітей у бійця не було. Мама загиблого перебуває у будинку для людей похилого віку.

Похований у Суховерхові.

Читайте також:
Командира розвідвзводу 28-ї бригади вбив колега по підрозділу
– екс-член проросійської партії

Вічна пам’ять полеглим!

Звіт підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Христина Горобець
Фото на заставці – загиблий Олександр Ур

Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
вересень 2018
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Джерело:    НОВИНАРНЯ