Інтерв’ю
з українським археологом, директором Інституту археології Львівського
національного університету ім. І. Франка Михайлом Филипчуком,
багаторічним дослідником Пліснеського городища і Підгорецького
(Пліснеського) монастиря.
Пане Михайле, зараз ми знаходимося на території, яка в
народі просто окреслюється як Пліснесько, багато хто чув про те, що тут
було місто, багато хто знає що тут є монастир, що тут є насправді? Що
каже археологія?
Я не перший дослідник Пліснеська. Його досліджують уже 206-ий рік.
Воно знаходиться на північному краї Подільської височини, в
своєрідному геоморфологічному районі, який називається Вороняки. Тут, на
території і в околиці сучасного хутора Пліснесько - складової с.
Підгірці Бродівського р-ну Львівської обл. збереглися залишки
слов’янського та давньоруського міст Пліснесько, що представлені
комплексом археологічних пам’яток кін. VII- сер. XIII ст. Пліснеський
археологічний комплекс – це сукупність різних видів пам’яток зазначеного
часу.
Дослідження того чи іншого виду пам’яток стало головною причиною
появи в науковій літературі таких назв як: літописний Пліснеськ;
городище Пліснесько; слов’яноруське городище поблизу с. Підгірці;
latopissowyj Plesnisk, grodziskо і cmentarzyskо w Podgorcach і т.д. і
т.п. Вивчення зазначених старожитностей розпочали аматори
(В. Компаневич, Г. Гауер, Т. Дзелинський, Л. Ржевуцький та ін.) ще на
поч. ХІХ ст. Згодом, тут свої пошукові роботи проводили Т. Земенцький,
К. Гадачек, Я. Пастернак, І. Старчук, В. Гончаров, М. Кучера, Р. Багрій
та ін. За час досліджень в Пліснеську відкрито десятки заглиблених і
наземних жител, сотні ґрунтових інгумаційних і підкурганних поховань
поховань, конструкції ліній оборони середньовічної доби.
До недавнього часу висновки М. Кучери щодо топографії городища,
етапів його розвитку, структури та інших питань в наукових колах
вважалися незаперечними. Однак, результати археологічних досліджень за
два останні десятиліття дають вагомі підстави висвітлювати цей комплекс
пам’яток під іншим кутом зору.
Давньоукраїнське місто Пліснеськ згадується в Повісті минулих літ та в
“Слові о полку Ігоревім” Крім того, з давнім Пліснеськом пов’язана й
легенда про княжну Олену і, зокрема, про те, що вона заснувала тут
монастир. Під час побудови теперішнього монастиря (1706 р.) на кам’яній
плиті в монастирській церкві зберігся напис: “GELSISSIMA PRICIPISSA HELENA M • DUCIS WSEWOLDI FILIA • ANNO 1180 • HOC MONASTERIUM PRIMO FUNDAVIT: …” (“Благодарна княжна Олена, дочка князя Всеволода, в 1180 році цей монастир вперше заснувала…”).
У світлі нових археологічних джерел, територія, де локалізовано
літописне місто Пліснеськ, була постійно заселена, починаючи з кін. VII
ст. Впродовж цього часу тут функціонували: культове місце кін. VII–X ст. (ур. “Оленин Парк”); слов’янське городище полісного типу ІХ–Х ст. (ур.: “Побіч”, “Поділ”, “Кецарки”, “Оленин Парк”, “Замчисько”, “Високе городиско”, “Поруби”); городище літописного Пліснеська ХІ–ХІІІ ст. (ур.: “Оленин Парк”; “Замчисько”; “Високе городиско”); курганний могильник ХІ–поч. ХІІ ст. (ур. “Поруби”) та Підгорецький /“Пліснеський”/ монастир XII-XVII ст.
(ур: “Оленин Парк” та “Високе городиско”). Залишки літописного міста,
курганний могильник та монастир знаходяться в межах укріпленої території
слов’янського городища ІХ–Х ст. І лише частина курганних захоронень
перекриває лінію захисту з напільної (північної) сторони.
Культове місце представлене залишками жертовного
поясу, будинками-континами та язичницького храму, де виявлено керамічний
посуд, прикраси, ливарні формочки, скрамасакс (ніж для принесення
жертв) і окремі поховання людських черепів.
Слов’янське городище ІХ–Х ст. займає циркоподібну
улоговину Гологоро-Кременецького кряжу, площею бл. 400 га між сс.
Підгірці Бродівського та Гутище Золочівського р-нів. Його
південно-західні межі сягають перших житлових будівель хутора
Пліснесько, які знаходяться ліворуч автодороги Золочів – Броди. Далі,
оборонні лінії охоплюють схили пагорбів, що простягаються паралельно до
зазначеної дороги.
Західні межі городища проходять по схилу підвищення та днищу
глибокого яру. З північної, напільної сторони, межа пам’ятки окреслена
валом та ровом, який проходить через урочище “Поруби„ (“Погреби„) вздовж
дороги, що веде від автотраси Золочів-Броди до сучасних будівель
Підгорецького монастиря. Зі сходу пам’ятка обмежена глибоким яром
(“Дебра Кисаня„), що простягається праворуч дороги Золочів-Броди.
Окреслена ділянка, в т.ч. й мисове підвищення, де знаходиться найбільша
кількість ліній захисту складають територію слов’янського городища ІХ–Х
ст., яке, з усіма її складовими та неукріпленими синхронними селищами
вздовж р. Західний Бужок, мало полісну структуру. Під час походу
Володимира на хорватів (992-993 рр.) городище було спалене.
Городище (літописного Пліснеська) ХІ–ХІІІ ст. займає
південну частину мисового підвищення в урочищах: “Оленин Парк„ та
“Замчисько„, загальною площею 2,8 га. Пам’ятка представлена залишками:
дерев’яно-земляних ліній захисту, заглиблених і наземних жител,
культових християнських споруд, грунтових інгумаційних могильників тощо.
Курганний могильник ХІ–ХІІ ст. розташований в
північній частині комплексу. Він перекриває зовнішню лінію захисту
слов’янського городища ІХ–Х ст. З північної сторони (в кінці минулого
століття) - зруйнований глиняним кар’єром цегельного заводу, а з
південної – знищений розкопками скарбошукачів та дослідників у ХІХ–ХХ
ст. та оранкою. Зараз уціліло лише 142 кургани, які знаходяться в лісі
та на пасовищі в ур. «Погреби». Цей могильник є невід’ємною складовою
бургівської структури Пліснеського городища в ХІ–середині ХІІ ст.
(дитинець – посад – окільне місто + курганний некрополь). Другий етап
давньоруського Пліснеська характеризується видозміною планувальної
структури, яка за результатами досліджень ймовірно виглядала так:
монастир – дитинець – посад – окільний город.
Підгорецький («здавна іменований Пліснеський») монастир займає
невелику терасу західної частини слов’янського городища. За попередніми
даними час його заснування припадає на кін. ХІІ ст. Зараз віднайдено
місцезнаходження шести монас-тирських церков (ХІІ-ХІІІ, ХІІІ-ХIV,
XV-XVII та XVII-XVIII ст.). Базуючись на археологічних та топонімічних
даних в кін. ХІІ ст. монастирська територія, швидше за все, знаходилася в
ур. «Оленин Парк».
Джерела, сформовані на основі Пліснеського археологічного комплексу,
дають змогу простежити еволюцію оборонних укріплень, житлового та
господарського будівництва, поховального обряду, матеріальної і духовної
культури в цілому з кін. VII до сер. ХІІІ ст.
Пане Михайле, Ви згадали, що в Олениному парку знайдено
поганське культове місце. А де культове місце, мали би бути і жертви, чи
на цьому місці знайдено щось , що могло б підтвердити чи заперечити, як
відомості арабських путописців, так і «Повісті времяних літ» про те що
наші поганські предки жертвували своїм богам не лише їжу, тварин, але й
людей?
Культове місце в «Олениному парку» почало своє існування з кінця VІІ
століття. Це невелика територія – усього приблизно 0,33 га. В зазначений
час з південного краю цієї невеличкої площадки було здійснено декілька
ритуальних кремаційних поховань. Згодом в центрі культового місця
побудували кам’яний язичницький храм, а навколо нього звели будинки для
жерців. Впродовж VІІІ-ІХ ст. на місці ритуальних поховань вони спорудили
«жертовний пояс» – місце масових ритуальних
кремаційних та частково інгумаційних захоронень, які мали форму насипу,
поверх якого лежали кам’яні вапнякові та пісковикові плити.
Цей «жертовний пояс» проходив по периметру площадки. Він був своєрідною «сакральною межею».
Потрапити на святилище можна було тільки через підземний хід. Дійсно,
це - унікальна сакральна пам’ятка у всьому слов’янському світі, аналогій
якій - нам не відомо. В ІХ –Х ст. творилася міська інфраструктура -
навколо культового місця розбудовувалося слов’янське (старохорватське)
місто, яке в кінці Х століття займало територію близько 450 га. Ця
величезна укріплена площа була заселена нашими предками.
Відповідаючи на ваше запитання стосовно людських жертв, скажу, що у «жертовному поясі»
Пліснеського святилища знайдено кальциновані (спалені) та окремі
некальциновані людські кістки, при цьому на некальцинованих кістках
виявлено сліди від ріжучих предметів. До речі, тут знайдено і жертовний
ніж, за допомогою якого жерці здійснювали жертвоприношення. В свою чергу
це вказує на принесення людських жертв на культовому місці.
Тут треба сказати, що, насправді, нічого особливого в цьому немає.
Наскільки нам відомо, до прийняття християнства, людські
жертвоприношення практикувалися й в інших народів Європи. Очевидно, що
для поганського світу це, була найбільша і найстрашніша жертва. Людина
прагнула віддати те – що в неї було найдорожче, тобто своє життя. З
прийняттям християнства, у якому Бог жертвується Богові, подібна
практика зникає серед наших пращурів. І тут знову ж таки ми не є гіршими
чи ліпшими від інших народів Європи.
Ви згадали, що це місце досліджується уже більше як двісті років, чи можете сказати трішки детальніше про це?
Перші наукові пошуки в Пліснеську припадають лише на початок
вісімдесятих років ХІХ століття, коли його досліджував польський
археолог Т. Земенцький. Він виготовив план городища з могильником,
провів шурфування “головної частини міста”, і протягом трьох польових
сезонів розкопав більше шістдесяти п’яти курганів. Окрім невеличких
повідомлень у ZWAKу матеріали в повному обсязі так і не були введені в
науковий обіг, а речовий матеріал осів в музеях та приватних колекціях
Львова і Кракова. Уціліли тільки окремі знахідки, які зберігаються у
фондах Краківського археологічного музею. На початку ХХ ст. незначні
роботи провів К. Гадачек. Однак будь-яка інформація про його роботи
наразі нам невідома.
Систематичні, кваліфіковані розкопки, на основі яких в науковій
літературі появились перші узагальнення про характер, діапазон
функціонування та значення археологічного комплексу поблизу Підгірців
без сумніву пов’язана з постаттю Івана Старчука. Протягом чотирьох
польових сезонів (1946–1949 рр.) йому вдалося розкопати значну площу,
більше 2 тис. кв. м. За час досліджень він відкрив 28 заглиблених
жител, 20 глинобитних печей наземних будівель, 96 ґрунтових інґумаційних
поховань, 5 курганів, тисячі знахідок, які на жаль розпорошені по
різних музейних та наукових установах України та сусідніх державах. В
50–80 рр. ХХ ст. інтерес до пам’ятки не вщухав. Тут працювало чимало
фахівців, які залишили після себе помітний слід.
До речі, в «Олениному парку» збереглися місця розкопок Т. Земенського
та К. Гадачека. На превеликий жаль, вони не фіксували стратиграфію та
планіграфію об’єктів а також достеменне місцезнаходження віднайдених
речей, тільки вибирали ті знахідки, які на їхнє переконання мали наукову
цінність. Більше того, свої розкопи вони не загортали, внаслідок чого
після їхніх пошукових робіт залишилися аморфні ями і гори викопаної
землі. Ось таку ситуацію ми застали у 2007 році. Подібна ситуація
спостерігалася і в інших частинах комплексу, зокрема на т.зв. дитинці в
урочищі «Замчище».
Свого часу, коли будувався Підгорецький замок, ймовірно за сприянням
маґнатів Конєцпольських, місцеві перекази і легенди про княжну Олену –
засновницю Підгорецького монастиря були закарбовані на мармуровій плиті,
що знаходиться в сучасній монастирській церкві. Зіставивши напис на
мармуровій плиті, топоніміку («Оленин парк») у 2007 році в зазначеному
місці ми знайшли залишки фундаменту церкви кінця ХІІ століття. Дуже
ймовірно, що це є початки Підгорецького монастиря, одна з найстарших
християнських церков в Галичині. Цей монастир у своєму Синопсисі
називається Підгорецький, здавна іменований Плісненський монастир. До
речі, монастир виник на місці неіснуючого поганського культового центру,
а саме поруч фундаментами поганського храму, який мав розміри 9,6 на
9,6 метрів.
Ви згадали, що церква побудована на поганському
культовому місці. Але таке розміщення християнської церкви на місці
поганського храму є більше характерним для тієї частини Європи де
місіонерську діяльність провадила Західна Церква, а не Візантійська.
Оскільки латинські місіонери опиралися на настанови Папи Григорія
Великого, який рекомендував християнським місіонерам засновувати церкви
саме на поганських культових місцях. А це відрізняється від ситуації на
більшій частині території України. Наскільки часто в Галичині, чи
можливо в інших регіонах України християнські церкви будовано на місці
поганських святилищ?
В Галичини це маємо дуже часто. Яке б місце ми не взяли до уваги,
якщо там існувало поганське культове місце, а після Володимирового
походу там відновлювалося життя, то там маємо християнські храми. Це
абсолютно відображає рекомендації Папи Григорія Великого. Наприклад, в
Галичі, на місці Успенського собору, залишки якого свого часу розкопав
Ярослав Пастернак, то дійсно під самим фундаментом собору, я це особисто
бачив, є крематорій для поганських спалень, складова культового місця.
Це абсолютно підтверджується і на інших пам’ятках: в Старому Збаражі, в
Гологірках на Золочівщині тощо, тобто в тих місцях де життя
відновлювалося на старих осередках. Це - закономірність.
Ви згадали відкриття фундаментів Успенського собору в
Галичі. З історичної літератури знаємо, що це створило в Галичині
ситуацію народного здвигу – галицьке село раптом з новою силою
усвідомило свою ідентичність, усвідомило своє коріння. Що це було?
Я не фахівець з новітньої історії, але те що мені відомо, я можу сказати, що ми повинні низько вклонитися блаженної пам’яті митрополиту Андрею Шептицькому,
який не тільки був нашим великим душ пастирем, але який надзвичайно
переживав за наш нарід, і зробив надзвичайно багато для його відродження
саме у тяжкий міжвоєнний час, коли поляки проводили політику
пацифікації і осадництва (тобто колонізації наших земель), заганяли
українців в глухий кут, витісняли з їхніх територій, коли зростала
зневіра у наших людей.
Саме у цей тяжкий час митрополит Шептицький зіграв фантастично велику роль у нашій історії. Великий митрополит
добре усвідомлював: якщо народ не знає про своє коріння – такий народ
легко позбавити його власної ідентичності. Він добре розумів, що б
значило для Галичини відкриття фундаментів Успенського собору, чиє саме
існування заперечували польські шовіністи. Для них важливо було довести,
що до приходу поляків під Казимиром Великим в Галичину тут мешкали
дикуни, які нічого не мали. Напевно досить згадати ту принизливу назву,
якою вони називали українські землі в складі ІІ Речі Посполитої, а яку
доволі галасливо і часто вживала а тодішня польська преса –Galicja i
głodomerja.
Митрополит знав, що Тернопільський декан о.
Пастернак має сина Ярослава, який є професійним археологом із школи
Любора Нідерле. У 1928 році Я. Пастернак повернувся із Чехії, куди він
потрапив як інтернований січовий стрілець, до речі як інший наш археолог
Іван Борковський. Чеський уряд надав тоді нашим тодішнім студентам
можливість безоплатно навчатися в їхніх вузах. Це була грандіозна
послуга чехів українському народу – підтримка молоді, яка боролась за
незалежність своєї держави.
І саме коли Ярослав Пастернак повернувся до Львова і очолив Музей НТШ, митрополит Андрей Шептицький
звернувся до Ярослава Пастернака з проханням віднайти нашу Святиню –
Собор Успіння Пресвятої Богородиці в Галичі. І Пастернаку це вдалося.
Тут варто зазначити, що розкопки профінансував митрополит Шептицький.
Без цього фінансування експедиція Пастернака була б просто неможливою. І
в 1936 році перед святом Івана (6 липня) Ярослав Пастернак відкривав
фундаменти Успенського собору, а згодом повністю розкопав його і
віднайшов і захоронення Ярослава Осьмомисла. Тривалий час йому допомагав
ще один наш відомий археолог – Іван Старчук. у 1996 році очевидці мені
розказували, що після відкриття цих фундаментів люди йшли сюди як до
Святині, здалеку приїздили на возах. Відбувся велетенський народний
здвиг, який пробудив національну свідомість українців Галичини, яка була
необхідною сходинкою для встановлення української державності в нашому
часі.
Тому, направду, видається, що такий вагомий вчинок митрополита Андрея Шептицького
незаслужено забуто і ще не досліджено. Саме такі речі потрібно би було
досліджувати, відкривати і популяризувати серед нашого народу.
Пане Михайле, у певних історичних видання можна знайти
твердження про те, що християнство в Галичині сягає часів Кирила і
Методія, навіть згадується існування єпархії у Перемишлі уже в ІХ
столітті. Наскільки сучасна археологія підтверджує чи спростовує такі
твердження?
На моє переконання - це швидше за все видання бажаного за дійсне.
Багато істориків хотіли би до цієї хвилі національного відродження, яка
зараз є, зробити нас найдавнішими, наймудрішими, найкрасивішими і т.д. і
т.п. Але ми є такі, які ми є. І не кращі, і не гірші. Є певні
закономірності історичного процесу не тільки для наших територій, але й
для усієї Європи. Ось наприклад, від офіційного до масового впровадження
християнства (коли всі люди приходять до віри в Христа) в Словенії та
Хорватії пройшло близько 150 років.
Такий самий термін спостерігається і на теренах Великої Моравії. В
цьому плані і ми пройшли такий же шлях, довжиною в понад півтора
століття. Ми такі самі як вони. І в нас від офіційного прийняття
християнства до масового, коли церкви будуються уже в не лише у великих
містах, а й в селах і містечках, коли ми починаємо ховати людей за
християнським обрядом проходить близько 150 років. З середини ХІІ
століття ми можемо говорити про масову християнізацію на наших теренах.
І в цьому нема нічого дивного, адже поганство мало дуже великий вплив
на тогочасне населення. На мою думку, причина такого впливу полягала у
тому, що християнство в першу чергу промовляє до духовної складової
людини, а поганство – до духовної та тілесної.
Оскільки поганські жерці не тільки займалися духовними справами, вони
були також астрологами, віщунами, знахарями тощо. І це ще дуже довго
трималося серед нашого народу. Тому на це потрібно зважати. Процес
християнізації – надзвичайно складний. А від того, що ми будемо вселяти в
наші голови міфічну ідею прийняття християнства на наших землях за
часів Кирила і Методія - нічого не поміняється. Дійсно, були спроби як
Західної, так і Східної Церкви християнізувати «язичницькі території»,
які у той час тягнулися від Південної Буковини - через усю Західну
Україну, Західну Білорусь, аж до Литви. Наприклад, ми раніше прийняли
християнство, аніж Литва, яка це зробила аж у ХІV столітті. В нас
поганство дожило до кінця Х – початку ХІ століття.
Дальше проходила християнізація краю. І тому в Галичині християнські
храми масово з’являються в середині ХІІ століття. І не в одному якомусь
місті, а в багатьох – і в літописних, і не в літописних, а також і в
селах. Завершення християнізації співпадає в часі з величезним
піднесенням – економічним, будівничим, культурним, зростає кількість
населення, будуються міста тощо. Це засвідчено археологічними та
писемними джерелами. А видумувати і «стверджувати» – «от ми –
найдавніші», цього не потрібно робити.
Ми є такі, які ми є. І краще би було, щоб ми робили так, як свого
часу казали старі латини, хоч весь світ цього і не дотримується, -
Historia est magistra vitae (Історія – вчителька життя). Історія має
бути вчителькою життя. Щоб не було кровопролитних війн, щоб була
правдива віра в Бога, яку б ті чи інші етноси сповідують. Ми ж
сповідуємо віру Христову. І все це повинно бути так, як навчав Христос.
Не формальна віра, а дійсно реальна жива віра в Христа, довіра до Бога,
яка формує щоденне життя. От моє бачення цього всього.
Пане Михайле, в літературі можна знайти дані, що начебто у
ХІІ – ХІІІ століттях Галичина переживає поганську реакцію. Наскільки
археологія підтверджує такі дані?
Насправді археологія і писемні джерела показують, що в кінці Х
століття Володимир Великий практично руйнує всю Східну Галичину, аж до
Перемишля і трошки дальше. В той же ж час Болєслав І Хоробрий, а після
нього його син Мєшко ІІ забирають Західну Галичину. В окрему
адміністративну одиницю Галичина – і Східна, і Західна, знову виділені
щойно в часах Австро-Угорщини, а у 1848 році галицькі землі отримали
певну автономію від Віденського уряду.
Повертаючись до того часу, про який ми зараз говоримо, потрібно
сказати, що похід Володимира Великого був нищівним для Галичини, тобто
для тодішньої Великої Хорватії (нехрещеної). Населення не хотіло
підкоритися Київському князю, оскільки тут було уже своє протодержавне
об’єднання – Велика Хорватія, яке перебувало у процесі становлення
держави, як колись було у постгомерівській Греції, коли міста-поліси
формували Афінський і Пелопоннеський союзи. В той час у нас усе
групувалося довкола Галича і це зафіксовано в східних, візантійських та
західних писемних джерелах. «Прихід» Володимира в Галичину цілковито
руйнує наявну тут територіально-адміністративну інфраструктуру, основою
якої були міста-держави, тобто поліси.
Приєднавши ці землі, він прислав свій наглядацький контингент, який
збирав податки і т.п. Поховальні пам’ятки в Майдані Липному, в
Пліснеську, в Викторові коло Галича, поблизу Збаража і в інших місцях
свідчать що це були скандинави, які після себе залишили поховання під
курганами. Частину населення Володимир Великий насильно переселив з цих
земель у Володимир-Суздальську землю. І наші пращури понесли туди свою
топоніміку. Тому там маємо Снятин, Звенигород, Перемишль, Галич тощо. По
моєму, такої топоніміки – назв сіл і міст немає більше ніде в Росії
тільки у Володимир-Суздальській землі. До речі, в 2008 році на
конференції у Переяслав-Хмельницькому, московський історик, професор
Константин Авєрянов сказав, що Володимир-Суздальську землю «в середине
ХІ века где-то с Правобережной Украины пребывает большая группа
переселенцев. Это все зависимые княжие села». Тобто, це кріпаки, яких
насильно, безцеремонно як татаро-монголи, а може і гірше, виселили і
вони там після себе залишили оці всі назви.
Отже, слід думати, що ми маємо справу з величезним переселенням
частини наших пращурів у Володимир-Суздальську землю. А ще частина
населення, не підкорившись загарбникам, пішла на Балкани, у Хорватію,
яка там виникла за часів візантійського царя Іраклія в 617 році. Тобто, в
ХІ столітті в Галичині склалася дуже важка ситуація, тому вона не
випадково практично зникає зі сторінок писемних джерел. Не дивно, що
сказане знаходить своє підтвердження і в археологічних джерелах. Так,
якщо в кінці Х століття в українському Прикарпатті функціонувало
щонайменше 86 міст (разом з культовими центрами) і понад 500 селищ (усе
це до тепер знайдено, але очевидно їх було більше), то в ХІ столітті в
ми ледве нараховуємо до 40 населених пунктів. Похід Володимира на
хорватів – це був страшний катаклізм.
Подібна ситуація була і в тих землях, які захопили Болєслав І і його
син Мєшко ІІ на території сучасної Польщі. На цих теренах Велика
Хорватія сягала західніше від Кракова. І тому не випадково, коли в
середині ХІІ століття відроджується Галич, давньоруське місто повторює
матрицю старохорватських міст-держав.
Пане Михайле, ще одне питання до Вас. Можливо на нього би
мали давати відповідь історики, а не археологи. Але все ж таки на Вашу
думку, ця Володимирова війна проти наших пращурів хорватів, про яку
«Повість времяних літ» пише доволі політкоректно: «Иде Володимиръ на
Хорваты», а польський хроніст Ян Длуґош відвертіше говорить: «І спалив
Володимир Хорватію», що підтверджується страшними згарищами
археологічним матеріалами кінця Х століття, наскільки ця війна мала
релігійний характер?
Загалом ІХ і Х століття відзначаються дуже великою активізацією
християнської місіонерської діяльності на слов’янських, балтійських і
скандинавських територіях. Християнство поширювалось на ці території як
із Заходу, так і зі Сходу. У цей час спостерігаємо велику кількість
християнських місіонерів на ще поганських європейських теренах. У той
час часто місії очолюють єпископи, які проповідують християнство
поганським народам Європи. Фактично, це була безперервна християнська
місія в той «поганський клин», який тягнеться з південної Буковини (від
римського лі месу), аж до Литви і Латвії, а далі до Скандинавії.
Безперечно, що місіонерська діяльність мала великий вплив і на
політичні розклади на цих територіях, тобто йдеться і про своєрідну
конкуренцію між Візантією та Священною Римською імперією.
Тому, коли Володимир йшов війною на хорватів, він мав, якесь певне
моральне оправдання – хрещення закоренілих поган. Але не відкидаймо його
політичні та економічні інтереси. Адже, з одного боку цей «поганський
клин» знаходився на практично ключовій позиції Бурштинового шляху,
контролюючи перехід з басейну Балтійського моря у басейн Чорного, а
також і тогочасна політична експансія руської та польської держав,
очевидно вимагала оптимального політичного вирішення цього питання.
Не слід також забувати, що 973 року в Празі на Пасху відбувся так
званий Кведлінбурзький з’їзд за участі легатів Папи Римського, який
серед іншого визначив місійні межі Празької єпархії. Згідно з цих
постанов Празька єпархія повинна була включити у себе всю територію
Великої Хорватії, яка на цей час була ще нехрещена. Тому там, в описі
границь Празької єпархії згадуються такі гідроніми, як Стир. А Стир –
це одна з меж Великої Хорватії. І чеський хроніст Козьма Празький
доволі точно вказав куди би мали поширюватись місійні терени Празької
єпархії.
На Кведлінбурзькому з’їзді єпископи очевидно мали підстави вважати,
що територія Великої Хорватії уже готова до прийняття християнства. Тим
більше, що велика Хорватія на заході межувала з уже християнізованими
землями. Отож, вочевидь, християнізація наших земель відбулась би і без
цієї війни Володимира. Не варто зайвий раз наголошувати релігійний
характер Володимирового походу, адже як свідчать поховання в Пліснеську
серед варязького контингенту було досить багато поган.
Пане Михайле, я би знов вернувся до стольного Галича.
Галич останнім часом з ініціативи Патріарха Святослава почав
відроджуватись ,як місце паломництва українських греко-католиків.
Відбудована Успенська катедра Галича знову приймає чисельних паломників.
Але водночас у певних колах спостерігаємо також і спробу «розкрутити»
так звану Галичину могилу, як місце з одного боку символічного поховання
якогось Галича, нібито, предка галичан, а також і з іншого мало не як
місце коронації галицьких князів, а пізніше і королів. Наскільки такі
спроби «розкрутки» Галичиної могили мають підстави в археології? Чи
можете сказати, що собою являє ця споруда?
Почну з передісторії. Дослідження Галичиної могили, яка знаходиться
через оборонну споруду в південному напрямку за 150-200 метрів від
Успенського собору, перед потрійною лінією оборони давнього Галича на в
урочищі «Качків», сягає столітньої давнини. Це – курганний насип,
діаметром 30 і висотою 3 метри. Його старалися вивчити низка дослідників
Галича в кін. ХІХ – поч. ХХ ст. В часі І Світової війни її використали
австрійські війська під будівництво бліндажа. На щастя, вони не
поруйнували під курганного поховання. Після І світової війни Ярослав
Пастернак вирішив дослідити Галичину могилу за методикою, яку він здобув
у Л. Нідерле. Однак він не докопав до самого поховання по горизонталі
15 см, а по вертикалі – 10 см.
У 1996 році, коли була актуальною ідея відбудови Успенського собору
не на старих фундаментах, а на місці Галичиної могили, професор
Прикарпатського університету ім. Стефаника Богдан Томенчук розпочав
чергове дослідження Галичиної могили. Він таки розкопав поховання у ній.
Прицьому, запросив кількох спеціалістів з Інституту українознавства, де
я тобі працював, і ми виїхали на місце розкопок.
Там ми побачили наступну картину. Це було підкурганне поховання,
тобто під куполоподіним сферичним насипом, на рівні тогочасної поверхні,
були виявлені залишки передньої частини, тобто носа човна, на самому
кінці цього човна був кістяк зап’ястя руки, бойові сокири Х ст. та інші
артефакти. Зокрема, в передній кормі човна знаходились залишки
дерев’яного щита, який був покритий сусальним золотом, тобто тоненькою
плівкою цього дорогоцінного металу. В діаметрі цей щит мав 42 см. Тому,
аналізуючи характер поховання, можна сказати наступне. Курганний насип є
скандинавським, до речі, як і славнозвісна Чорна могила. На моє
переконання, те що там віднайдено свідчить, про те, що це не є ані
могилою засновника Галича, чи предка галичан, а ні місцем коронації
галицьких князів, це є «могила» Галича (міста-держави)- головного поліса Великої Хорватії.
Наскільки мені відомо, в скандинавів є таке повір’я: якщо скандинав
захопив землю, він відрізав кисть місцевого володаря і насипав над нею
могилу, щоб убезпечити владу над завойованою територією. Тогочасні
Київські князі, за своїм походженням були скандинавами. Тому, швидше за
все, це могила не Галича – засновника міста, а «могила» головного поліса Великої Хорватії.
– символ втрати Галичиною незалежності в той час. Оце моє трактування. І
мені здається що воно є найбільш ймовірним. Оскільки весь поховальний
обряд і знайдені артефакти відповідають скандинавському звичаю
символічного утвердження своєї влади над завойованою територією, як і
ритуал, який зроблений на цьому місці також відповідає саме
скандинавським звичаям.
Літописи вказують про можливість якогось обряду перейняття влади
галицькими князями з Рюриковичів на цьому місці, але дуже сумніваюся,
щоб хорватські князі проводили якісь коронаційні обряди на могилах, чи
на цьому місці.
Пане Михайле, дякую за надзвичайно інформативне і корисне
інтерв’ю. Можливо Ви ще щось особисто би хотіли сказати читачам
«Католицького Оглядача»?
На сьогоднішній час відомості, які ми черпаємо з писемних джерел,
яких останнім часом з’явилося набагато більше як до тепер, на жаль, ми
не маємо українських перекладознавців, античних, східних скандинавських,
західноєвропейських джерел – а це кадрова політика і великі кошти, але
те, що перекладають зараз польські, чеські, німецькі дослідники, навіть
те що перекладають російські дослідники з Інституту загальної історії
(хоча там є певний підтекст у коментарях), дозволяють нам подивитися на
нашу історію під іншим кутом зору.
Це не означає, що йдеться тут про якусь політику, про якийсь
галицький сепаратизм. Ні, абсолютно ні. Але мусимо бути свідомі, що
мусимо знати правду про свою історію, щоб нашим незнанням не
користувалися нам на шкоду наші вороги. Слід розуміти, що формування
української держави, народу, етносу – надзвичайно складний процес. І це
питання лише є на початку вивчення. І оті всі племені союзи,
протодержавні утворення, які формувалися в другій половині І тисячоліття
по Христі на наших теренах, те як виникала Київська Русь – всі ці
питання потребують уточнення, а деколи й перегляду. Щоб ми на свою
історію дивилися не з позиції московської, пітєрської, чи промосковської
будь-якої школи, яка тримається тих поглядів, але з власної позиції.
І мені видається, що швидше за все, Україна, як держава, формувалася
так само як сучасна Німеччина, тобто в нас були окремі земельні
об’єднання, союзи і т.д., які згодом злилися і створили єдину державу.
Тому, вважати когось головним, брати для прикладу полян, сіверян, чи
стверджувати, що це родоначальники всія і всього не можна. Нам потрібно
розуміти, що різні місцеві ідентичності, різна місцева історія, різні
діалекти – це багатство нашого народу. Жоден народ не може існувати і
розвиватися без цього необхідного для його розвитку різноманіття. Кожен з
нас, кожна етнографічна, конфесійна, регіональна група в середині
нашого народу доклалася до його формування, формування його
ідентичності. Українська держава, народ, етнос, нація, як й інші
європейські держави, народи, етноси, нації формувалися в результаті
складних, часто навіть трагічних процесів. І ми тут не відрізаємося від
інших.
Насправді, українська держава формується у дуже складних умовах,
оскільки вона знаходиться на перетині двох контактних зон, двох суміжних
зон з різними світоглядами – між Сходом і Заходом, між європейською
цивілізацією і євразійським степом.
Для читачів я би сказав, що весь український степ належить до
Урало-Алтайського степового клину, яким ходили всі кочівники, починаючи з
відомих нам, завдячуючи писемним джерелам, кімерійців, скіфів,
сарматів, аланів, роксоланів, гунів, печенігів, половців, монголів,
татар. Це – своєрідний коридор, який починається на Алтаї, тягнеться
північним Казахстаном, тоді Поволжя, Подоння і сягає Буджацького степу,
Українських Карпат, дельти Дунаю. І впирається в західноєвропейську
цивілізацію.
На північ від цього степу проживає автохтонне населення, йдеться про перші століття по Христі.
Але в нас є ще й контактна зона між Північчю і Півднем. Треба собі
віддати належне, що коли ми маємо греко-римську цивілізацію в області
Середземномор’я то на північ від неї були варварські племена, куди
належали і наші пращури. Ці варварські племена займалися відтворюючим
типом господарства – скотарством та рільництвом, а північніше від них,
північніше Чернігівщини, Сумщини проживали дикуни – фіно-угорські групи,
які займалися лише, присвоюючим типом господарства – збиральництвом,
мисливством, ловецтвом, рибальством.
Знаєте, це і нині характерно для російських військових, які
прослужили 25 років в армії, і тільки ходять на рибалку та стріляють
качок, а наш офіцер після армії йшов і робив дачу і вирощував
сільськогосподарські культури. Тут маємо відбитий через тисячоліття
менталітет. І мусимо це розуміти, що у фіно-угорському масиві проживали
дикунські племена, які були на рівень нижче від варварів. І якщо під
таким кутом зору розглядати історичний процес, в нашому випадку у
східній Європі, то стає зрозумілим, як сформувалась сучасна гібридна
російська нація, від якої ще будемо мати надзвичайно багато біди.
Тут йдеться не про окремо взятих росіян, серед яких є дуже добрі
люди, а про сучасний путінський режим, який на сьогоднішній день
становить велику загрозу для нас.
Вашим читачам, я би побажав триматися твердо власної ідентичності й
віри Христової, і не заглядати до рота нашим сусідам. Ми маємо чим
гордитися, ми не є ні кращі, ні гірші від інших. Якщо ми вивчатимемо,
знатимемо і цінуватимемо своє коріння, розумітимемо, що наша
різноманітність не загроза – а скарб, якщо будемо правдивими
християнами, то все буде добре.
Коли ми живемо з Богом, то не маємо чого боятися. Він як добрий
Батько опікується нами. Свого часу, більш як 25 років тому, коли я
приїхав сюди на територію Пліснеського городища, щоб розпочати
дослідження цього археологічного комплексу і побачив його масштаби, я
просто жахнувся: «Звідки почати, куди рухатися, від чого
відштовхуватися?». Тоді серед поля я став на коліна й промовив молитву.
І поволі таємниці Пліснеська почали відкриватися переді мною. Не те, що
б не було проблем з організацією експедицій. Вони завжди є, але їх
стараємося долати.
Поки-що (до 2015 р.) фінансової підтримки від державних структур ми
не отримували. З Божою поміччю знайшовся спонсор, який уже роками
матеріально допомагає нашій експедиції. Допомагають і завжди йдуть на
зустріч й отці Підгорецього монастиря. А унікальні знахідки, які
вдається виявити кожної експедиції не можливо пояснити просто
випадковістю. Бог до сьогодні опікується нашими дослідженнями. Тому, з
власного досвіду можу сказати – виплатиться довіряти Богу.
З Михайлом Филипчуком розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар