08.09.2014р. Б. / Час збирати каміння

Як це не дивно, але минулий тиждень до певної міри розставив свої крапки над багатьма «і» для українського суспільства в цілому і для українських християн зокрема. Він властиво просто ще раз показав, що прийшов час нам, українським християнам, збирати каміння, яке ми самі понакидали у власні городи – каміння власних ілюзій.

Тому спробуємо перерахувати принаймні кілька найпоширеніших ілюзій.

Ілюзія перша: «Скільки дивізій у Ватикану». Ці слова приписують Сталіну. Але вони чітко відображають менталітет московського православ’я і московського суспільства, яке бодай на підсвідомому рівні знає, що московська держава і московське православ’я тримаються на штиках свого війська і на репресіях державної репресивної машини.

Варто відразу зауважити: Ватикан усе ще стоїть, УГКЦ, яку Сталін прагнув знищити, розростається в Україні, а СССР вже понад 20 років – небіжчик.

Кремлівські стратеги і цього разу просто не прорахували, що ватиканська дипломатія – найстарша у світі. І що вона без зайвого галасу спроможна зробити багато чого. Минулого тижня було й офіційно підтверджено, що ватиканська дипломатія активно лобіює українські інтереси у світі. У недавній історії саме визнання Ватиканом незалежності Хорватії та Словенії серйозно змінило розвиток історії на теренах колишньої Югославії. А у теперішній – саме активність Ватикану і Папи Франциска особисто спричинилися до того, що Захід хоча б почув проблеми християн в Іраку та почав відповідний тиск на західні уряди. Поки що Захід робить катастрофічно мало для порятунку іракських християн, але уже почав робити хоч щось. Висловлювання близькосхідних католицьких єрархів про стан на Близькому Сході, а також особлива активність з цього питання кардинала Бешара Бутроса Раї, змушують міжнародну спільноту до якихось мінімальних кроків, але є і обґрунтовані надії, що у подальшому саме тиск католиків змусить Захід все ж таки реагувати належним чином.

Саме католики на цей момент є одним з дуже вагомих чинників впливу на загальну думку західних суспільств. Відтак західні ЗМІ широко розтиражували заяви Глави УГКЦ Блажeннішого Святослава стосовно ситуації в Україні, а також Лондонського українського греко-католицького Владики Гліба Лончини. Минулого ж тижня світ облетіли і заяви владики Богдана Дзюраха, і Апостольського нунція в Україні Томаса Ґаліксона. Якщо більшість великих західних ЗМІ навіть не звертають уваги на антиукраїнські істерики, або подають їх як приклад відвертої московитської брехні, то заяви католицьких єрархів практично завжди подають у позитивному контексті.

Тут слід також зазначити, що саме українську греко-католицьку діаспору у багатьох країнах Заходу сприймають як «свою», не екзотичну, а власне свою. Якщо подивитися на місця «концентрації» українських греко-католиків у світі, то вони «дивним» чином збігаються з активною проукраїнською позицією країн українського поселення.

Отож, активна позиція Католицької Церкви, яка здатна впливати на суспільства Заходу багато більше і серйозніше, ніж уся московитська пропаганда, вартує таки на багато більше, аніж дивізії чи танки. Проте ця ілюзія ще глибоко присутня в українському суспільстві.

Ілюзія друга: «Ватикан – ворог українського народу». Проукраїнська позиція Апостольського Престолу є одним з руйнівників цього міфу. Але, на жаль, в українському суспільстві глибоко вкорінені різні дикунські історичні міфи про ворожість католицтва до українства. І не дивно. Саме ці міфи ось уже понад 300 років культивує московська пропаганда. Усю глибину проникнення цих міфів аж до рівня підсвідомості вказує і неприхильне ставлення до наших священиків, які діють у зоні АТО, з боку православних. Звісно, після тривалого контакту ці міфи руйнуються. Але вони існують у значної частини українського соціуму. Якщо не зректися цих міфів, не припинити антикатолицьку пропаганду у шкільних підручниках, то українське суспільство ще довго буде розколене саме московською релігійною пропагандою.

Ілюзія третя: «Московити – братній православний народ». Цю ідею широко рекламували різні герольди московського імперіалізму ще від часів І Речі Посполитої, і вона глибоко в’їлася в мізки частини українців. Московитська відверта агресія уже чітко показала, що московіти не є братнім народом, а звичайнісінькім імперським агресором. Це, звісно, спричинило й більшу популярність в Україні різних історичних і псевдоісторичних тез, які пояснюють оторопілому від братньої агресії українському загалові, що українці й московити, насправді, – історичні вороги.

З іншого боку, поведінка РПЦ та й усього московитського загалу в часі цієї українсько-московитської війни ставить під глибокий сумнів їхнє православ’я. Дикунські знущання православних осетинів, православного козацтва, православних бойовиків над ясинуватською активісткою Іриною Довгань, про деталі якого українське суспільство довідалось цього тижня, цілком підтведжують слова московитського письменника Ф. Достоєвського, що все православ’я московита в тому, щоб обов’язково перехреститися перед тим, як зарубати вас сокирою. Уся поведінка московітів-терористів в Україні, які широко декларують власне московське православ’я, направду, дає підстави вважати правдивим висловлювання московитського дисидента Владіміра Буковского, що московити прийняли тільки зовнішню форму православ’я, але не його суть. 

Тобто, московити зовсім не є братнім народом, а навіть і не православним.

Ілюзія четверта: «Екуменічний діалог з московитським православ’ям». Тут потрібно бути дійсно уважним. Адже саме ця теза, насправді, спричинилася до зросту антиуніатських настроїв на Заході й москвофільських (щоправда, ефемерно-духовних) у самій Україні. Ця теза також сильно паралізовує реальну місіонерську активність східніше Збруча.

По-перше. Не слід забувати, що реальне зрощення церковних і державних структур в Московщині є багато глибшим і тіснішим, аніж ми собі, можливо, це усвідомлювали. Активну участь РПЦ у пропагандистській війні проти України – навіть на шкоду інтересам Московського патріархату в Україні – можна пояснити тільки тим, що: або священноначаліє РПЦ з’їхало з глузду, або це є прямою вказівкою з Кремля. І це останнє є ймовірнішим від першого. Позиція РПЦ в питанні конфлікту в Україні є тільки підтвердженням історичної спадщини РПЦ – тісного зрощення з держапаратом Московщини. Тому коли йдеться про екуменічний діалог з РПЦ чи Московським патріархатом, не можна забувати, що це не діалог з церквою-сестрою, а з московитською державою.

По-друге. Увесь той «екуменізм», який відбувається в Україні, часто-густо побудований на простій брехні. МП буцімто офіційно визнає Таїнства УГКЦ, але дані з терену свідчать про цілком протилежне – священики цього патріархату на місцях не визнають дійсності навіть Хрещення уділеного в УГКЦ. Або ж, для прикладу, офіційно у нас цвіте любов і толеранція між УГЦ та УПЦ МП, але, як показує досвід наших священиків на місцях, джерелом ненависті та агресії до греко-католиків завжди є священнослужителі УПЦ МП. Навіть зараз у зоні АТО клир УПЦ МП, який обслуговує українських військових, займається розпалюванням ненависті до своїх колег з УГКЦ. Про це мало не всі знають, але мовчать, бо, бачте, в нас екуменізм. Такий «екуменізм», побудований на брехні, є нічим іншим, як простою політикою, приреченою на провал. І чим скоріше наше суспільство позбудеться того фантому, тим скоріше будуть створені реальні умови щонайменше для толерантного ставлення одних до інших. Адже коли про ці речі буде говоритися відкрито, облудні «братні» заяви московитського православ’я замовкнуть, а самим прихильникам цієї конфесії надасться реальна можливість переосмислити свою каїнівську поведінку: офіційно брат, а неофіційно – лютий ворог.

По-третє. Саме московитське православ’я зродило таке явище, як православний тероризм на Донбасі. І ні для кого не є секретом, що саме московитське православ’я доклало максиум зусиль, щоб скомпрометувати властиво українські церкви перед міжнародною спільнотою.

У реальності ніякий реальний екуменічний діалог в любові й істинні з московитським православ’ям, принаймні на наступних кілька десятиліть, не є можливим. Про нього потрібно забути і перестати московитським священикам давати можливість рекламуватися на міжнародному рівні в католицьких середовищах.

Ілюзія п’ята: «Московити не нищитимуть немосковські церкви на окупованих теренах». Цю ілюзію доволі швидко розвіяло життя. І якраз навпаки – московити знищуватимуть усі форми християнства, які не є під контролем Москви. У Криму продовжується агонія католиків, а окупований Донбас уже «вільний» від католицьких священнослужителів. Ось така реальність.

Якщо ми не позбираємо усі ці та інші ілюзії разом і не переосмислимо їх, то найближчим часом вони можуть зіграти з нами дуже кепський жарт, ставши однією з причин української поразки у боротьбі за право формувати українське суспільство.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя