Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святої Анастасії Римлянки преподобномучениці.
У
дні Декія-царя і співпрестольника його Валеріяна, при ігемоні Прові,
був один малий жіночий монастир неподалік од міста Рима, стояв на
усамітненім та незнаному місті і мав декількох чеснотливих постниць; у
них ігуменя була на ім'я Софія, літами стара і досконала в чеснотах. У
тому монастирі жила блаженна діва Анастасія, родом із Рима, її
згадана Софія взяла трилітньою, коли залишилася після вмерлих батьків, і
виховала в своєму монастирі, навчивши всіляких добродійностей, як
перевищувати їй усіх інших у пості й подвигах, і в усіх трудах. Була
вона доброглядна вельми, мала близько двадцяти літ. Про її красу
довідалися деякі із знайомих громадян і побажали мати її у подружньому
співжитті, і багато щодо того дбали, але свята дівиця все зневажила й
заручилася Христу, і Йому дівство своє берегла, день і ніч у молитвах
служачи. Немало диявол покушався відвести Христову діву від її
рівноангельського життя і до світу прихилити, воюючи на неї і бранню
плоті, і нечистими помислами, і лукавими звабами вуст, та й іншими
своїми хитрощами, але не досяг нічого супроти тієї, в її ж бо неміцнім
тілі поселилася сила Христова, яка топтала дівочими ногами прокляту
голову гаспидського змія.
Диявол, не змігши перемогти внутрішньою і таємною бранню непереможної
нареченої Христової, постав на неї явно, піднявши лютих мучителів, — у
той-бо час було велике гоніння на християн, тож підбурив деяких із
невірних, що ворожнечу відчували до християн, щоб обмовили її перед
іге-моном Провом. Пішли оті до нечестивого того чоловіка й оповіли про
Анастасію, що є така дівиця, кращої за яку нема в цілому Римі, пробуває ж
в осібному місці у деяких жінок, що убого й безмужньо живуть, і та не
бажає мати чоловіка, але огуджує життя наше. "Вірує ж Розіп'ятому й
осміює наших богів". Ігемон же, почувши про красу Анастасії, послав
відтак слуг своїх привести її. Вони ж пішли, не могли відчинити їхнього
монастиря, тож узяли сікачі й розсікли двері. Постниці, побачивши, що
чиниться, перелякалися вельми і, відчинивши другі двері з іншого боку,
втекли. Ігуменія Софія не пустила Анастасії, кажучи: "Дитино моя,
Анастасіє, не бійся, те-пер-бо час подвигу настав — це Жених твій Ісус
Хрис-тос хоче вінчати тебе. Не бажаю-бо, щоб тікала з монастиря, не хочу
тебе, перлини моєї, погубити, яку, з трьох літ узявши, виховала й
донині як зіницю ока бережу". Софія вийшла до воїнів, котрі розсікали
двері, і сказала: "Кого шукаєте і чого хочете?" Вони ж їй кажуть:
"Старице, дай нам дівицю Анастасію, яку в себе тримаєш, бо Пров-ігемон
вимагає її". Софія ж рече: "Та ж з радістю дам вам її, тільки молю вас,
панове мої, потерпіте мені зо дві години, доки прикрашу її, щоб
добровгодна була очам пана вашого". Слуги ж, гадаючи, що бажає
прикрасити її звичайними в світі одежами та прикрасами, чекали дві
години. Духовна ж мати Софія хотіла прикрасити дочку свою душевними
красотами, щоб догідна була Жениху небесному; узяла її й повела до
церкви. Поставивши ж перед олтарем, почала із плачем казати до неї:
"Дитино моя, Анастасіє, нині належить самим ділом твоїм з'явити твою
любов до Господа, нині належить тобі стати до крові за улюбленого Жениха
свого і з'явити, що істинна ти Його наречена. Молю-бо тебе, улюблена
дочко моя, не дай себе звабити язику, ніби лезо нагостреному; не звабся
дарами й славою марнотного світу і не лякайся мук тимчасових, які вічне
тобі життя упросять. Ось Женихова світлиця тобі відчинена, ось уготоване
тобі ложе вічного спокою, ось вінець тобі сплетений, ось тебе кличуть
на весілля Агнця. Молю тебе, дитино моя, послухай слів моїх і пом'яни
труди мої щодо тебе й турботу, бо з дитинства взяла тебе й виховала, і
всіляке дбання до цього прикладала, щоб представити тебе, чисту
наречену, Цареві слави. На це трудилася й на це молилася, про це день і
ніч навчала тебе, щоб поєднатись із Господом усім серцем та душею. Тепер
же, дочко моя, не посором мене, матір твою, перед Господом і не зведи
передчасно старості моєї у гріб. Коли ж бо почую про тебе щось
супротивне любові Христовій, тоді печаллю поймусь, тоді помру. Коли ж
почую, що ти стоїш міцно за любов Христову і кладеш за нього життя своє,
тоді буду "як радісна матір, що тішиться дітьми", тоді "сила моя
піднесеться, немов в однорожця", і старість моя "в оливі масній". Не
пожа-лій-бо, дочко моя, краси своєї тілесної, не полюби життя
тимчасового. Коли тебе почнуть лукавими словами зваблювати, "не дай
нахилятися серцю твоєму до слів лукавих". Коли тебе будуть муками
страшити, ти скажи: "Страху вашого не боюся і не зсум'ячуся, бо зі мною
Бог мій". Коли тебе почнуть без милості бити, ти ж "не лякайся тих, що
тіло вбивають, а душі вбити не можуть". Коли плоть твою терзати й
шарпати будуть, ти "радій у стражданнях своїх" бо "доповнюєш недостачу
скорботи Христової в тілі своїм"; коли роздроблювати почнуть на частини,
ти згадаєш, що "і волосся все на голові твоїй перераховане" від
Господа, бо "він пильнує всі кості твої — із них жодна не зламається";
коли голову захочуть відсікти тобі, ти дивись на Голову Церкви всієї
Христа, що є "слава твоя і голову твою підіймає". Не бійся, дитино моя,
жорстокого страждання, у ньому буде присутній невидимо Жених твій і
полегшуватиме тобі біль, і візьме тебе із тяжких мук, а коли застогнеш,
Він тобі дасть відраду. Коли знеможеш, Він тебе укріпить, коли від ран
упадеш, Він підніме, коли від лютих ран наповнишся гіркоти, Він
осолодить серце твоє і прохолодить душу твою і не відступить від тебе,
доки не відбере з рук мучителів і введе тебе в свою світлицю небесну і,
скликавши всі ангельські сили і всіх святих лики, веселощі тобі учинить
і, як наречену свою, нетлінним вінцем увінчає, і співцарювати з Ним
будеш у славі вічній".
Анастасія ж сказала: "Готове серце моє за Христа страждати, готова
душа моя за найсолодшого мені Ісуса померти — все бажання моє і зітхання
моє щодо того було здавна і тепер є, щоб на освідчення любові моєї до
любого мого Господа змогла б покласти за нього душу свою, тепер же,
оскільки прийшов час бажання мого, із радістю піду [постати] перед
мучителем і ісповім все-святе ім'я Бога мого. Ти ж, пані й мати моя, не
бійся за мене, не сумнися через юність мою, вірую-бо Господу моєму Ісусу
Христу, що укріпить мене, рабу свою, Його ж і ти моли, улюблена мати
моя, щоб не залишив мене, і хай не відступить од мене, доки в імені Його
не здійсню подвига мучення, і впаде посоромлений ворог, котрий повстав
на нас".
Так
вони поміж себе бесідували проздовж двох годин і більше і останнє дали
цілування собі. Знетерпіли-ся, чекаючи, послані від ігемона слуги і
зайшли до церкви, знайшовши їх не за тілесним прикрашанням, але в бесіді
задушевній, коли взаємно себе втішали і в Господі утверджувалися.
Розгнівалися вельми, схопили Анаста-сію, як вовки вівцю, наклали заліза
на шию і поволочили з пристрастям до міста, і перед ігемоном поставили
її. Вона ж, тілом перед ним стоючи, розумом своїм більше стояла перед
Христом, Женихом своїм, і сердечними очима принаду Його оглядала.
Побачили ж її усі, здивувалися на красу її, на смиренні очі й покірливе
лице її. І сказав до неї ігемон: "Якого роду ти є і якої віри, і яке
ім'я ти маєш?" Відповіла свята тихим голосом, долі дивлячись: "Я є дочка
одного із громадян цього міста Рима, вихована ж у благочесті
християнському, а ім'я мені є Анастасія". Рече ігемон: "Незвичне для
римлян це ім'я, і не знаю, що це є — Анастасія?" Відповіла свята:
"Анастасія — це значить воскресіння, бо воскресив мене Бог говорити
супроти тебе, доки не здолаю батька твого — сатану". Мовив ігемон:
"Покірно відповідай мені, дівице, щоб на ярість не підіймала мене,
жалію-бо твою юність і не хочу погубити краси твоєї. Але послухай мене,
як батька, котрий добре тобі радити хоче. Пощо звабилася ти некорисним
ученням християнським і погубляєш марно літа свої, збуваючись доброго
життя і солодощів, що їх боги людям на веселощі дали. Навіщо ховати в
темному куті таку красу, що й великим князям може бути догідна, яка
утіха втікати від співперебуван-ня з людьми і, ніби звірю, усамітнено
жити? Який набуток самовільно себе на муки і смерть за Розіп'ятого
віддавати, чи не ліпше безсмертним нашим богам поклонитися і взяти
чесного, і доброродного, і красного чоловіка, і тішитися насолодами, і
веселитися дітьми, і жити в честі та славі посеред добрих людей, мати
маєтки численні, золото й срібло і не погубляти в останній біді та
убогості життя, яке від богів на добре пробування дане? Раджу-бо тобі,
приступи й поклонися богам і тоді матимеш чоловіка не простого, а
великородного, і чесного, і славного, і багатого, наближеного до
царського престолу, який багато може, з ним-бо й ти заодно у великому
від усіх пошануванні будеш і насолодишся від усіх благ на всі дні життя
твого".
На ці
слова Анастасія, звівши пониклі долі очі свої і на ігемона поглянувши,
мовила: "Чоловік мій, і багатство моє, і життя, і веселощі мої є Господь
мій Ісус Христос, від Нього не відвернеш мене звабливими своїми
словами, не спокусиш мене, як змій Єву, не усолодиш мені гіркої пагуби
вашої, не відлучиш мене і страхом мук від Господа мого, за якого і
стократно, коли б молена було, готова я померти".
Ігемон
же повелів наближеним бити її в лице, кажучи: "Це так відповідаєш
світлому володареві?" Тоді, посоромити її бажаючи, повелів роздерти на
ній одежу і голу перед усіма поставити, й рече до неї: "Чи догідно тобі,
дівчині, так перед усіма оголеній стояти?" Відповіла свята: "Безумний і
безсоромний, і всякої нечисті наповнений, це не є мій сором, а твій,
знає-бо Господь мій, що ніколи не бачило сонце голизни моєї", ти ж бо
мене перед очима стількох багатьох людей поставив голу! Знай же, що
більше себе, аніж мене, посоромив ти. Мене-бо через сором оцей покриває
Жених мій одежою слави, тебе ж сором лиця твого покриває навіки, і тепер
усяка розумна людина скаже: "Коли б ігемон не був безсоромний і
нечистої похоті наповнений, не оголив би на огляд усім дівочого тіла". І
сказала до тих, що оголили її: "Коли оголили моє тіло і коли знаряддя
мук усіляких поклали переді мною, то чого гаєтеся: бийте, січіть,
терзайте, тіло оголене покривайте ранами, оголений сором покривайте
кров'ю — і так побачите мене на рани готову, і не сподівайтеся чогось
іншого почути від мене, тільки те, що вмерти хочу за Христа мого". Тоді,
за повелінням ігемоновим, була розтягнена за руки й за ноги ниць і до
чотирьох стовпів прив'язана. Підклали ж під неї вогонь зі смолою та
сіркою і мучили її знизу вогнем і смердючим димом, а по хребті палицею
били безмилосердно. Зверху, отож, бита, а з долу димом морена і вогнем
опалена, терпіла і замість стогону псалом Дави-довий "Помилуй мене Боже"
до кінця проговорила, і бита була доти, доки не знемоглися ті, що били.
Після того відв'язали її від стовпів, з вогню зняли, до колеса
прив'язали її і обертали коло, всі кості їй ламаючи і жили розтерзуючи.
Вона ж бо молилася до Господа: "Пристанище моє і Захиснику мій, не
відступи від мене, бо знемоглася від болю душа моя, і кістки мої
стерлися!" І тоді силою Божою стало коло незрушно, і мучениця була
відв'язана невидимою рукою і на всьому тілі виявилася ціла й здорова, аж
усі подивувалися дивному чудові тому. І міг би ігемон через таке чудо
прийти до тями і до пізнання істинного Бога, але засліпила злоба його,
тож іншими муками почав святу мучити. Повелів, підвісивши її, шарпати їй
ребра й терзати тіло її. Вона ж, усе це мужньо терплячи і тільки до
одного Бога зводячи очі свої, говорила: "Поглянь на болість мою, Жените
мій, що страждаю заради Тебе, і доброзволь у мені, непотрібній рабі
Твоїй: нехай приємне тобі буде пролиття крові моєї, і щоб не була я
відкинута від лику святих мучениць!" Після того знята була з дерева, і
рече до неї ігемон: "Анастасіє, чи добре тобі зараз є?" Відповіла свята:
"Дуже добре, кожна-бо мука добра й приємна мені за Того, якого я більше
здоров'я й душі моєї люблю". Каже ігемон: "Коли добре тобі за
Розіп'ятого муки терпіти, примножу-бо тобі такого добра". І повелів
лезом вирізати сочки її. Свята ж, бачачи багато крові, що з неї сходила,
почала знемагати вельми і попросила води пити. Один із тих, що поблизу
там стояли, на ймення Кирило, приніс їй воду й подав їй. Вона ж, трохи
напившись, мовила до того, хто подав: "Хай не позбудешся ти воздаяння
від Господа, за словами його; мовив-бо: "І хто напоїть ... бодай кухлем
водиці холодної в ім'я моє, бо Христові ви є, той не загубить нагороди
своєї". Каже до неї ігемон: "Чи не досить тобі мук, чи більше хочеш бути
мучена?" Відповідає свята: "Чини, що хочеш, сильний-бо є Бог мій і на
більші муки укріпить силу мою, яка знемагає, й понизить гординю твою".
Мучитель же повелів нігті з пальців їй вирвати, по тому відсікти руки й
ноги її, по тому зуби їй усі вибити. Почала свята знову знемагати і води
просила, ріка ж крові випливала з вуст її. І знову згаданий Кирило
водою трохи напоїв її. Мучитель побачив, що Кирило напоює водою
мученицю, подумав, що він християнин є (так воно й було), відтак мечем
його повелів посікти, і усічений був блаженний Кирило — пішов до Господа
прийняти мзду свою за чашу холодної води, якою в ім'я Христове напоїв
Христову мученицю. Свята ж, водою охолоджена, трохи спочила й молилася,
говорячи: "Не залиш мене, Боже, Спасителю мій!" Ігемон же повелів
відрізати язика її. Свята ж сказала: "Хоча й язика мені відріжеш,
кровопивце беззаконний, але серце моє не перестане волати до Господа;
Господь же того, хто мовчанням молиться, ліпше послухає". Взяв, отож,
слуга кліщі, вклав у вуста її і, витягши вельми язика їй, відрізав. Весь
же люд закричав, досаджуючи й дорікаючи ігемонові за таке люте й
нелюдське мучительство. Ігемон же, роз'ятрившись на людей, повелів
виволокти святу за місто і відсікти мечем чесну її голову. І так
завершила подвига мучення свята і достохвальна великомучениця Христова
Анастасія. Святе ж її тіло без поховання було покинуте на з'їжу звірам
та птахам, але, за Божим промислом, залишилося ними не зачеплене. Коли ж
настала ніч, явився ангел блаженній стариці Софії і повелів узяти тіло
святої Анастасії, яке лежало в полі за містом. Вона ж, захопивши чисте
полотно, вийшла із монастиря і не знала, куди іти. Помолилася упадливо
до Бога й пішла, Богом керована. Дійшла до місця, де лежало кинуте святе
тіло духовної її дочки. Тоді, любо цілуючи і численними слізьми, як
водою, омиваючи його, сказала: "Улюблена дочко моя, яку я у безмов'ї та
трудах виховала, в пості та молитвах, у дівстві та цнотливості берегла,
повчаючи страхові Божому і святій його любові, солодка дочко моя, за яку
я завше уболівала, "поки образ Христа не відбився" на тобі; дякую тобі,
що послухала ти мене, убогої матері своєї, і здійснила ти бажання моє.
Не марно трудилася біля тебе — постала-бо ти перед Женихом своїм у
шлюбному одінні непорочного дівства свого, прикрасившись кров'ю своєю.
Молю-бо тебе нині не як дочку, а як матір і пані мою: хай буде
утвердження старості моєї твоїми до Бога молитвами, і поминай мене,
веселячись із Господом. Коли ж повелить відійти від тлінного мого тіла,
умоли Його благість, щоб милостивий був до гріхів моїх".
Так
плачучи, гадала, що має чинити, сама ж бо була вже немічна, ледве могла з
палицею ходити і не мала сили ані взяти й понести святого її тіла, ані
там поховати, і печалилася, не знаючи, що робити. І тут, за промислом
Божим, прийшли якихось двоє незнайомих їй чоловіків, чесні на вигляд,
добрі в бесіді, християни ж вірою. Вони, знайшовши старицю, як плакала
над тілом, допомогли їй і, зібравши відсічені вуди, руки й ноги, які
туди із міста викинені були, і святу голову до тіла на місце своє
приладнавши і полотном обвивши, понесли на певне осібне й чесне місце і
там, співаючи надгробних пісень, поховали багатоцінного того скарба,
славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.
Джерело: КІРІОС
=================
Високо і широко, всенародно люблений у давній та середньовічній Франції
св.Мартин Турський (316-397) є натхненником французької християнської
культури, засновником галльського – французького – монашества. Саме він
навернув галлів від їхнього язичництва, яке становило собою суміш
кельтських вірувань із римськими богами та східними культами, до
вшанування Єдиного Бога.
Люди тих століть дорослішали рано, зате душі зберігали дитячими
надовше. Майбутній святий Мартин народився в Саварії (нині Сомбатхей,
Угорщина), і в 15 років уже вступив на військову службу, до армії
Константина ІІ, співправителя Великої Римської імперії. До цього він
навчався в Італії (у Павії), де ознайомився з християнським ученням; до
кінної армії вступив за наполяганнями батька. Він ніс у собі зерно
вчення про Бога-Любов, а його прикликали до збройного служіння. Відомий з
усіх образочків епізод, коли св.Мартин віддає жебракові половину свого
плаща, викладає нам подію, що сталася вже в Ам’єні, куди перевели загони
кінної армії.
Цей момент не був поворотним для навернення Мартина, яке вже відбулося,
але став відправною точкою для подальших життєвих рішень. Пізнавши уві
сні, що під виглядом жебрака до нього приходив сам Ісус, св.Мартин
полишає військову службу, прямує до Піктавії (Пуатьє), щоби просити
тамтешнього єпископа Іларія про хрещення і служіння в Церкві. Відзначмо,
що це сталося, як Мартинові було лише 18 років.
При єпископі Іларії він став аколітом, а як 356 року єпископ був
гнаний, то св.Мартин подався у світи разом із ним, щоби, повернувшись
360 року, заснувати перший у Франції (тоді ще в Галлії, в Лігюжі)
християнський монастир. Там він і сам перебував, поки його не обрали
Турським єпископом. Ставши пастирем, у звичаях своїх залишився монахом,
не допускав ніяких вигод у житті й картав тих, хто дозволяв собі
«розслабитися», діставши високу посаду. Засновувані ним монастирі
поєднували монаше життя з місійною працею, та й сам єпископ Мартин
здійснив чимало місійних подорожей (помер, власне, під час однієї з
таких поїздок). Став першим святим Західної Церкви, який не був
мучеником.
Як єпископ, св.Мартин відзначався тією само «невойовничістю», через яку
зійшов з коня імператорської армії та став пастирем Христовим.
Наприклад, коли у Галлії та Іспанії поширилася єресь присциліан
(сповідували гностично-маніхейський дуалізм), чимало єпископів
висловилися за те, щоб передати єретиків державним властям для смертної
кари. На Заході процес Присцила був першим випадком засудження на смерть
за помилки у вченні; проти цього вироку різко протестували св.Амвросій
Медіоланський і св.Мартин Турський. Єпископ Мартин вважав, що визнання
людьми будь-якої єресі саме по собі є достатнім покаранням для них,
оскільки вони, відпадаючи від істини віри, прирікають свої душі на
загибель, і цього достатньо для кари. Натомість вмішувати у свої справи
державну владу і тим більше закликати до смертних вироків – не
християнська поведінка.
Єпископ Мартин помер у Канді, його тіло доправили Луарою до Тура і там
поховали 11 листопада. Його реліквії донині спочивають у тамтешньому
соборі, що став базилікою св.Мартина. Покровитель Франції, королівського
роду Меровінгів, деяких дієцезій, а також дітей, воїнів, жебраків,
ткачів, подорожніх.
Зображається в єпископських шатах або як кінний воїн, який віддає
жебракові половину плаща. Його атрибути: гусак на книзі або в ногах,
кінь, модель церкви, двоє псів або жебрак у ногах.
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар