11.10.2018р. Б. / Інтерв'ю з чиказьким Владикою про Томос і не тільки. Частина IІІ

Нещодавно Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), архиєрей єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго, перебував з візитом в Україні. Владика люб'язно погодився дати інтерв'ю "Католицькому оглядачу" стосовно того, як нам - греко-католикам варто ставитись до подій, пов'язаних з наданням Томосу українському православ'ю.

Частина ІІІ: (частина І   частина ІІ)

Ваше Преосвященство, в контексті можливої появи Томосу про автокефалію українського православ’я, здається що знову стає актуальним питання не тільки взаємин Церкви і Держави, але й питання співвідношення між християнським і національним. Здається, що зараз ми стикаємося з проблемою, коли є спроби створити якийсь штучний  конфлікт між християнським сумлінням і національним самоусвідомленням. 

Це Ви дуже добре сказали. Саме штучний конфлікт. Бо між національним і католицьким світоглядом немає жодного конфлікту. Я би почав з того, що коли Церква є незалежною, то вона може виховувати добрих громадян і добрих членів народу. Але ситуація, коли в Церкві намагаються ставити національне вище від християнського, ні до чого доброго не призводить, тоді все летить шкереберть.  Саме бажання підкреслити через церковне свою національну ідентичність призвело до поширення несторіянства серед сирійців та монофізитизму серед єгиптян, відділивши їх від церковної Єдності та врешті саме національна нетерпимість між народами Візантійської імперії зробили з неї доволі легку здобич для мусульман, які практично без опору місцевого християнського населення опанували і Сирію, і Єгипет. Про те, які це мало наслідки для самих християн у цих країнах, думаю, не потрібно додатково оповідати.

І в новіші часи саме ставлення національного понад християнське призводило до появи таких покручів, як так звані «німецькі християни», які проповідували нацизм, чи хоча б до таких плачевних ситуацій, як на Балканах у 90-х роках ХХ століття, чи навіть на нашому Донбасі. Ми можемо з легким серцем сказати: ну, це проблеми, які не характерні для католиків, це – проблеми православних і протестантів. Але це буде неправдою. На жаль, і в історії Католицької Церкви подібні речі траплялися. Щоправда, якщо в Католицькій Церкві це радше окремі ексцеси, то у в історії некатолицьких церков і деномінацій це радше, на превеликий жаль, правило, яке багато чим зумовлене саме їхньою залежністю від волі держави.

Тут варто згадати слова святого Августина: «Якщо Бог на першому місці, то всі решта речей теж стають на свої місця». І якщо ми Христа ставимо на перше місце, то і національні, політичні, суспільні, економічні речі теж стають на своі справжні місця. 

Так, наприклад, ані слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, ані блаженної пам’яті Блаженніший Любомир Гузар не прагнули бути якимись політичними чи суспільними лідерами. Проте їхній авторитет через їхню відданість Христові та Його Церкві був настільки великим, що вони ставали лідерами свого часу. Можливо я Вас здивую, але ми маємо цілу низку святих в історії Церкви, які не прагнули лідерства, вони просто хотіли, щоб Бог у їхньому житті був на першому місці, а їхній вплив на сучасників і на прийдешні покоління просто був гігантським. Ось погляньте на не так віддалену у часі від нас фігуру Івана Павла ІІ. Його вплив, його авторитет були просто неймовірно величезними. Його авторитет визнавали навіть його відверті противники.

У цьому є закономірність, яку бачимо вже в Старому Завіті. Авраам хотів просто бути з Богом, його взагалі не цікавила політика чи національні проблеми, а його вплив і авторитет лежать в основі нашої цивілізації, але також і у фундаментах цивілізації ісламу. Він – фактичний засновник морально монотеїзму. Тобто, не просто віри в те, що Бог є Єдиний, що він створив світ, але й у те, що Він ставить перед людиною певні моральні вимоги, серед яких лежить і соціальна справедливість, яка настільки мила серцю наших сучасників.

Ось погляньте на фігуру Мойсея. Молодий член єгипетської еліти хоче самотужки встановити хоч якусь мінімальну справедливість для народу, з якого він походить, і що маємо в результаті – повну катастрофу. І тільки коли він ставить Бога понад усе, він стає не просто моральним та політичним лідером свого народу, він стає особою, через яку Бог виводить народ Ізраїля на свободу. Так Мойсей стає ключовою фігурою двох світових релігій, в основі яких лежить Визволення і Свобода – юдаїзму і християнства. Навіть великий цар Ізраїля і прабатько самого Христа – цар Давид – і той не прагнув влади чи політичної діяльності. Він мирно пас вівці свого батька, прагнув бути з Богом, складав псалми, аж поки пророк Самуїл не помазав його на царство.

Чи, скажімо, св. Апостол Павло. Хіба він хотів стати будівником якогось нового справедливішого суспільства, чи може встрягав у політичні перипетії свого часу? Зовсім ні. Він заявляв, що не хоче нічого знати, окрім Христа, і то розп’ятого. І годі переоцінити його вплив на формування Церкви і християнства, а тим самим на цілу Західну цивілізацію. Навіть комуністи і ті поцупили один із висловів св. Павла, перетворивши його на лозунг: хто не працює, той і не їсть. І насамкінець.

Подивіться на фігуру Ісуса Христа. Хіба Він змагався з військами римського кесаря, чи може він намагався захопити владу, чи отримати прихильність Ірода чи Пилата? Зовсім ні. Він практично втікав від політики. Так, Він любив свій народ, плакав над трагічною долею Єрусалиму, але єдиною Його місією було проголошення слова Божого і виконання волі Отця. Проте, вплив Його на нашу історію і сьогодення просто таки неймовірний. Навіть роки ми рахуємо до Його народження і від Його народження. Я не хочу цим сказати, що займатись політикою чи обороняти свою державу, свій народ, дбати про його добробут, про його розвиток не потрібно. Це є фактично прямим обов’язком відповідального християнина. Але християнин може бути успішним у цьому тільки тоді, коли Бог в нього є дійсно на першому місці. Це саме стосується Церкви.

Тільки тоді, коли Церква дійсно виконує Свою місію, яку доручив Їй Христос, Вона може бути правдивим Захисником народу і його Вихователькою. І це насамперед стосується нас, єпископів, священиків, монахів. Христос в нас має бути на першому місці. І коли Він буде дійсно на першому місці, то й усе решта – фінансові речі, економічні речі, політичні речі, суспільні, соціальні і т.д. ставатимуть на своє місце. Не можна забувати, що Він сам сказав: шукайте перше Царства Божого і його праведності, а все решта вам додасться. Буду відвертішим. Думаю, що ставити національні речі понад християнські – це є виразом недовіри до Бога, а може, навіть і гірше, - виразом безвірства.

Ще б хотів зазначити, що тільки незалежна від державної влади Церква спроможна стати гарантом національної самобутності народу. Не треба далеко ходити. Погляньте на Галичину, кордонами якої можна окреслити позитивні наслідки того впливу, який мала Греко-Католицька Церква на своїх вірних як християн і громадян. Треба зауважити, що УГКЦ функціонувала в Галичині, не особливо сприяючи національно-патріотичним рухам і не отримуючи від них якихось особливих преференцій. Щобільше, навіть великий митрополит Андрей Шептицький мав непрості стосунки з тими рухами, які тоді самоорганізовувалися. І це ще один доказ того, що Греко-Католицька Церква завжди виховує свідомих та вільних людей, що вона не боїться дати напімнення крайнім лівим, коли ті роблять дурниці, і крайнім правим, коли ті виходять за межі розумного.

Наша Церква ніколи не була чиїмось інструментом, а завжди була лише свідком Божої правди. Вона була совістю суспільства, виховувала, формувала, будувала народ і націю. З огляду на ті історичні події, сміло можна стверджувати, що якби не було Греко-Католицької Церкви, то не було б Галичини, а не було б Галичини – не було б і тої України, яку ми маємо. Бо бачимо, що відбувається у сусідніх державах – Білорусі та Росії, де майже нема греко-католиків.  Україна на їхньому фоні виглядає цілковито наче вона з іншого світу.

Потрібно срозуміти, що національна свідомість наших греко-католиків оперта на моделі нашої Церкви, моделі Церкви, незалежної від держави, а водночас Церкви, яка перебуває у повній єдності з усією повнотою Вселенської Церкви. Покликання Церкви – вести людей до Бога, а інші речі – національні, харитативні, культурні – це вже наслідок цієї місії. Якщо Церква відмовляється від своєї місії, йде у рабство до держави, то все це доволі швидко формалізується і вивітрюється. Адже ці речі тоді залишаються без фундаменту, без ґрунту з якого вони виростають.

Преосвященний Владико, у контексті Вашого пояснення стосовно співвідношення релігійного і національного як, на Вашу думку, варто розглядати спроби певних кіл, які йдуть на крок далі від закликів до об’єднання всіх довкола єдиної православної церкви заради національної єдності й збереження національної ідентичності, кіл, які закликають до відродження поганства, бо мовляв саме воно найбільш наше, найбільш українське, найбільш національне.

Можливо б вартувало почати відповідати на це питання з того, що сказати таке: не варто забувати, що наш народ виник з лона Церкви Христової.

Що ми маємо на теренах сучасної України до прийняття християнства? Маємо різнорідні слов’янські племена на півночі, об’єднані тільки грубою силою варязьких дружин київських володарів. Маємо в степу різних кочівників та кілька грецьких колоній на чорноморському узбережжі. Щойно християнство об’єднало усю цю різнорідну людську масу в один народ. І тому, до певної міри, як мені здається, неможливо говорити про поганство, як про українську національну релігію.

Ми зараз в Україні стикаємося із ситуацією, коли після стількох десятиліть антихристиянської та антирелігійної пропаганди, люди втратили своє християнське коріння, а отримавши вивернуте уявлення про християнство, прагнуть якось знайти своє релігійне самовираження. І тут виникає запитання: от хоче хтось повертатись до поганства, але до якої з його форм? До вигадок пана Силенка чи до вигадок «Велесової книги», чи до фантазій академіка Рибакова? Що ми знаємо про поганство наших предків? Це дуже фрагментарні знання. То до чого тут повертатися?

Варто спочатку замислитись над тим, що ми як народ отримали через прийняття християнства і що насправді би ми всі втратили, відмовившись від християнства.

Ми собі не можемо до кінця усвідомити якою би була історія людства, якби Христос не прийшов. Чи можете уявити собі світ, в якому милосердя, допомога потребуючим рахується гріхом? Не можете? Погляньте на Індію, де така річ як допомога потребуючим вважається чимось поганим. Бо допомагаючи таким людям, за переконанням індусів, ви ускладнюєте їм життя, вони не зможуть отримати реінкарнацію на вищому ступені. Такі вірування поган.

Або уявіть собі світ, у якому немає поняття особи, особистих прав і свобод, рівноцінності між чоловіком і жінкою. Не можете? Погляньте на ісламський світ. Або світ, у якому прощення вважається слабкістю. Чи світ, у якому немає поняття морального добра чи морального зла, а існує тільки набір різного роду табу, світ, який, за словами Папи Бенедикта ХVІ, переповнений страхом перед демонами, перед капризними богами та перед фатумом. Це – світ поганства. Як влучно висловився цей, без сумніву великий папа, безхмарне, незлобливе та героїчне поганство – це не реальність, а ілюзія романтиків ХІХ століття.

Чи можете собі уявити світ без науки, світ сповнений окультного шарлатанства? Ні? Важко? Але таким би був наш світ, якби не було св. Альберта Великого, який першим сформулював критерії науковості. Якби не було університетів, які народилися і виросли саме з лона середньовічної Церкви, якби не було усього спадку античної філософії, медицини, історії, які вціліли під навалою варварських народів саме завдяки монастирям, де християнські монахи оберігали цей скарб античної мудрості.

Вам важко уявити світ, в якому за злочин одного члена сім’ї карали смертю усю сім’ю? Світ, у якому тисячам людей живцем виривали серця, щоб задобрити богів. Світ, в якому над вартістю життя людини ніхто не замислювався. Світ, в якому люди були приречені на поразку в боротьбі зі злом.

Погляньте зараз на ті народи, які з якихось причин не є християнськими, де християнство не мало впливу на суспільне життя, на рівень їхнього розвитку. Думаю, цього було б достатньо для того, щоб зрозуміти, який насправді переворот в історії людства зробило християнство.

Христос став людиною, щоб показати, що людина може жити у повній гармонії з власною природою, в гармонії з Богом. Христос взяв на себе людську природу, щоб відкупити, визволити нас від рабства злу, щоб обожествити нашу природу.

Можна експериментувати, можна щось там вишукувати, подібно як це робив блудний син із євангельської притчі, але знаємо чим це все скінчилося. Варто поглянути в історію, щоб просто усвідомити собі ще раз те, як християнство преобразило життя Європи, Австралії і обох Америк. Нещодавно я був в Італії та відвідав печеру, в якій жив мій святий покровитель – св. Венедикт. Ну сидів він собі в тій печері, молився там, боровся зі спокусами. Але там, в печері, від Євросоюзу поставили йому пам’ятник подяки. Ну що той пустельник зробив для Європи?! Але коли подивишся як монахи, яких він заснував, преобразили життя Європи, що перебувала на грані повної катастрофи після розпаду Римської Імперії, після вторгнення варварських германців та слов’ян, розумієш, за що йому навіть така далеко не християнська структура як ЄС поставила пам’ятник подяки.

І зараз мої претензії не до тих, хто живе безбожно, хто хоче повернутися до поганства, хто провадить девіантне сексуальне життя. В мене претензії до християн. Адже колись перед Богом усі ці люди спитають нас: «А де ви, любі друзі, християни, були? Чому ви нам не говорили про Христа як про спасителя? Чому ви нам не вказували, що ми провадили неморальне життя?» І що ви їм тоді скажете? Ми боялися? Ми стидалися? Ми були занадто толерантними?

Ми, християни, тепер як якісь перестрашені.

Ми боїмося свідчити перед світом про Бога, про Христа. Колись нас спитають: «Ну добре, ви знали правду. А чому ви не ділилися цією правдою? Ви пізнали Істину? А чому Ви не передавали ту Істину іншим? Чому ви мовчали?». Знаєте, в книзі Одкровення описано такий момент: душі вбитих за Істину кричать до Бога: «Доки Ти будеш це терпіти?». І можна було б подумати, що це йдеться про Божу довготепеливість стосовно тих, хто відкидає Бога, хто провадить грішне життя. Але тут, здається, заховано і ще один посил: доки Ти, Боже, будеш терпіти тих християн, які мовчать, які не дають свідчення? Тому, нам слід  перестати боятися сучасних течій, тенденцій. Не боятися виглядати диваками в чиїхось очах, а давати свідчення Істини. 

Потрібно зрозуміти, що інші релігії – це тільки пошук людиною Божественного. Є там і зерна автентичної людської мудрості. Але, як казав мученик перших християнських століть св. Юстин Філософ, все, що є там доброго, вони взяли від нас, бо Бог розсіяв у світі насінинки свого Слова, щоб люди, шукаючи Його, змогли відповісти на Його заклик, коли Він прийде. І Він прийшов. І ці крихти автентичної людської мудрості, розкидані у світі, мають уможливити людям прийти до Бога через Його Утіловлене Слово, через Ісуса.  

далі буде...

Джерело:  Воїни Христа Царя