Лідери
Російської греко-католицької церкви провели перший за сто років Синод в
Італії. На цій зустрічі єпископи висловили невдоволення тим, що Святий
Престол нехтує їх Церквою, приносячи в жертву інтереси російських
греко-католиків політичним заграванням з Московською патріархією. І
треба сказати, що якщо і є хтось, хто страждає більше українських
греко-католиків від цих політичних реверансів між Першим і Третім Римом,
то це російські греко-католики.
Їх не так багато - близько 30 тис., розсіяних по всьому світу. Але це
церква, яка пройшла через випробування ХХ ст. і зберегла себе - і в
Росії, і в вигнанні. Так само, як Українська греко-католицька церква, з
якою у РГКЦ зберігаються досить глибокі зв'язки, це церква
слов'янсько-візантійською традиції, яка зберігає зв'язок з Апостольською
столицею і визнає своїм главою Папу Римського.
У російських уніатів складна, або, краще сказати, "складова" історія.
Перші уніати з'явилися на території Росії в XVIII ст. в результаті
поділів Речі Посполитої. Переважно російські - так само, як українські
та білоруські - уніати переходили під російське підданство разом зі
своїми територіями, коли до Російської імперії були приєднані частина
західноросійських територій, білоруських земель і території українського
Правобережжя. У південних районах Псковської, частині Смоленської і
Тверської областей в той час налічували десятки парафій
греко-католицької церкви, а в столиці Російської імперії діяла
Греко-Уніатська духовна колегія.
Для деякої частини російських земель, що певний час не входили до
складу Російської імперії, зв'язок зі Святим Престолом не здавався
протиприроднім - як для всіє іншої Російської імперії, яка будувала свою
ідентичність на протиставленні Ватикану і Західному католицькому світу.
З цією прихованою лояльністю Заходу і його релігійним поглядам нещадно
боролася Москва в усі часи - від епохи "збирання російських земель" до
нинішнього дня. Від геноциду новгородців з боку Івана Грозного до
"Російської православної армії" на Донбасі. Пов'язані діловими і
культурними інтересами з Європою, західноросійські землі певний час не
були схильні до політичного антикатолицтва, яке культивувалося Москвою.
Спільність хрещення і віри в Христа була для них більш актуальною ніж
Велика Схизма, суті якої багато хто зовсім не розумів (зате відчували на
своїй шкурі політичні наслідки). А тому і принциповий розрив з Римом
був для багатьох зовсім не таким вже принциповим і вже точно не
особистим. Тому унія на цих територіях приживалась відносно легко -
особливо з огляду на той факт, що вона часто отримувала політичну
підтримку.
Коли Російська імперія приєднала ці землі, боротьба з уніатством
почалася негайно - жорстка і послідовна. Остаточно "уніатське питання"
було вирішено в 30-х роках ХIХ ст., коли унію на території Російської
імперії просто офіційно ліквідували.
Однак вкорінене в російських аристократичних головах західництво -
культивоване, зокрема, полум'яним борцем з унією імператрицею Катериною,
- в релігійному вимірі обернулося феноменом російського католицтва. З
цих "західних мод" народилися в Росії "другі уніати". Ніяк не пов'язані з
"першими", для яких греко-католицизм був традицією, а не предметом
вибору чи інтелектуальним трендом.
Якщо в світських салонах говорили по-французьки, а не по-слов'янськи -
чому дивуватися? Так, існувала офіційна заборона на перехід в
католицизм. Ну, так тим краще - католицтво ставало ще й частиною
вільнодумства, яке також увійшло в цей час в моду в аристократичному
середовищі. Зокрема, в симпатіях і навіть переході в католицтво
підозрювали деяких декабристів і їх оточення. Нарешті, російська
католицька ідея знайшла вираз в роботах авторитетного релігійного
філософа Володимира Соловйова. Російський греко-католицизм виявився
спробою увійти в повноту спілкування з Вселенським християнством,
зберігши при цьому багатство російського православ'я.
Ці духовні пошуки легко зрозуміти - особливо, з огляду на наш власний
досвід. Російська православна церква в той час виглядала нітрохи не
краще, ніж сьогодні, - вона була навіть більшою мірою зрощена з
державою, і всі, хто обтяжував себе духовним пошуком і "проклятими
питаннями", не могли не помічати всіх проблем і каліцтв політичного
православ'я, яке підмінило Христа Царем і Батьківщиною, а християнську
любов - протиставленням "істинного" себе "єретичному" Заходу.
Інтерес до католицтва в російській духовній традиції був багато в
чому пов'язаний з пошуком альтернативного шляху, котрий виводить з
церковно-політичної пастки на пошук підходящої моделі християнської
єдності.
Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст., коли імператор
підписав указ про віротерпимість. Тоді перехід в католицтво - переважно
греко-католицтво - став чи не звичною справою. У відповідь на швидке
зростання російської греко-католицької громади Папа Римський Пій Х
офіційно призначив главу для місії російських греко-католиків.
Тверді канонічні підстави Російська греко-католицька церква отримала з
рук митрополита Андрея Шептицького. Він стежив і в міру сил брав участь
в розвитку РГКЦ з початку ХХ ст., а коли в ході Першої світової війни
був висланий окупаційною владою в російську глибинку, використовував це
вигнання для того, щоб надати підтримку російським братам по вірі.
29 травня 1917 року в Санкт-Петербурзі на I Соборі Руської
Католицької Церкви митрополит Андрей, користуючись отриманими від Папи
надзвичайними повноваженнями, встановив в Росії Екзархат РГКЦ і його
главою призначив о. Леоніда Федорова.
У цей період РГКЦ розвивалася цілком успішно - зростала кількість
парафіян і парафій, з'являлися чернечі громади, велася просвітницька
діяльність. Але все це закінчилося дуже швидко - до влади прийшли
більшовики, які не мали сентиментів до церкви взагалі, а вже до
католицької - тим більше. РГКЦ була розорена - священики заарештовані,
миряни емігрували (в результаті утворився Екзархат російських католиків в
китайському Харбіні) або піддалися чисткам. Екзарх Леонід Федоров помер
на засланні, а о. Климентій Шептицький, який змінив його на цій
посаді, не міг повною мірою виконувати роль глави церкви навіть в
короткий, але дуже бурхливий період до свого арешту в 1947 р. Обидва
екзарха були зараховані до лику блаженних Папою Іваном Павлом II.
Після падіння комуністичного режиму РГКЦ вийшла з підпілля. Так,
виявилося, що вона жива, хоч і дещо "переформатована". По-перше, вона
стала однією з церков російського зарубіжжя, по-друге, на території РФ
вона частково підживилась депортованими - переважно, українськими та
білоруськими - греко-католиками. У всякому разі на це вказує той факт,
що серед мов богослужінь в громадах РГКЦ значаться українська і
білоруська поряд з російською і церковнослов'янською.
У 2004-му почався рух російських греко-католиків за відродження
повноцінного церковного життя. Конгрегацією у справах східних церков з
благословення Папи Івана Павла II ординарієм для громад католиків
візантійського обряду на території Російської Федерації був призначений
єпископ Йосиф Верт.
На сьогоднішній день в Російській Федерації налічується понад 20
греко-католицьких громад. Однак парафії цієї церкви не мають офіційної
реєстрації - вони існують як "окремий випадок" римо-католицьких громад.
Росія, яка ніяк не змириться з існуванням українських уніатів,
зрозуміло, ні за що не побажає визнавати право на існування російських
уніатів. І якщо до українських уніатів Моспатріархія дотягнутися ніяк не
може, то доля російських повністю в її руках.
Тому немає нічого дивного в тому, що синод РГКЦ пролунав досить різко
на адресу Ватикану, докоривши Святому Престолу в тому, що він не поспішає
допомагати своїм російським братам, з огляду на те, що це може
погіршити відносини з Моспатріархією. Відносини, які, начебто,
налагоджуються. Українські греко-католики, які зазвичай виявляються
заручниками цих "відносин", теж добре це відчувають - але до тих пір,
поки Україна залишається незалежною країною, для них це складне
становище, а не пряма загроза їх церкві.
Інша ситуація у російських греко-католиків. Вони впевнені, що новий
виток ватиканської остполітики загрожує самому їхньому існуванню. Якщо
мрія Московського патріарха про розподіл УГКЦ між римо-католицькою
церквою і РПЦ у випадку з Україною залишається утопією, то у випадку з
РГКЦ це фактично вже відбулося - РГКЦ знаходиться у веденні єпископа
римо-католицької церкви і є її структурною частиною. Екзархат РГКЦ не
скасований де-юре, а катедра екзарха значиться в офіційних документах
Ватикану "вдовою" з моменту смерті Клемента Шептицького, тобто вже понад
півстоліття. Ватикан не поспішає призначати нового главу церкви. Адже
це очевидно викличе колосальне невдоволення з боку "московських
партнерів".
РГКЦ обезголовлена - і це виявляється джерелом багатьох проблем,
включаючи управління, розвиток власних інституцій і повноцінне
спілкування з іншими церквами і з Апостольською столицею. Крім усього
іншого, РГКЦ позбавлена можливості навчати і виховувати власний клир -
досі РГКЦ відправляла своїх юнаків на навчання за кордон, зокрема в
Україну, в семінарії УГКЦ. Але багато в РГКЦ бачать проблему в тому, що
таїнство рукоположення священики в результаті отримують в УГКЦ, а не у
власній церкві.
Для Росії її власні уніати - натяк на можливість "альтернативної
історії". В якій немає жорсткого протиставлення себе Заходу. Де немає
сенсу стояти на сторожі Великої Схизми, яка, єдина, виправдовує це
жорстке протистояння, перетворене Москвою в сенс життя. Це можливість
пошукати - і знайти - сенс життя в чомусь іншому. У чомусь, що зробило б
неможливим виправдати різню, влаштовану Грозним в Новгороді, "захистом
віри православної". Що не дозволило б канонізувати ординського "поліцая"
Олександра Невського. І не дозволило б банді гопників, що імітують
"громадянський конфлікт", називати себе "православної армією". Що
зробило б неможливим перетворити християнську релігію в фактор
"цивілізаційного поділу", тобто в щось прямо протилежне християнству.
Але поки російські греко-католики, які колись виникли і виросли на
ідеї єдності російської традиції і Вселенської церкви, намертво
затиснуті між тим і тим. Високі договірні сторони зайняті великою
політикою або скоріше її імітацією. Адже навіть найгарячіші гаванські
обійми нічого не дають і не вирішують в справі подолання Великої Схизми.
Швидше навіть навпаки. А ті, хто зробив і робить реальні кроки в
напрямку подолання розділення церкви, виявляються хіба що ставкою в
політичній грі світових церковних єрархій.
Катерина Щоткіна
Немає коментарів:
Дописати коментар