Перейменування
в Києві проспекту Ватутіна у проспект Шухевича стало лакмусовим
папірцем, тестом для багатьох публічних і не публічних осіб не на їхню
українськість, а на їхню совковість. Фактично, противники такого
перейменування показали, що вони ще досі перебувають у полоні історичних
міфів совєтської пропаганди. Здавалося б, нічого особливого – чергова
типово українська історія про совків та антисовків.
Проте, у цій історії з’явилась ще одна типово совкова деталь: спроба в
головах тих самих киян та решти українців зіштовхнути двох титанів
української історії – Романа Шухевича та кардинала Любомира Гузара.
Спроба настільки недолуга, наскільки й небезпечна.
Відсутність розуміння того, що Роман Шухевич був саме генералом
Чупринкою завдяки тому, що був сформований як особа в умовах католицької
Галичини, як і розуміння того, що він був одним із її утіловлень в
конкретному історичному часі й в конкретному історичному місці, так само
як у своєму історичному часі й в нашому конкретному просторі був
сформований Блаженніший Любомир кардинал Гузар. Вони обоє, кожен у свій
специфічний спосіб стали утіловленням Галичини до 1939 року.
Саме тієї Галичини, яка боролася з польською пацифікацією, яка
пережила спочатку шок московитської окупації, а потім шок окупації
нацистської – шок багатотисячних мордерств, розстрілів, насильницьких
переселень і вивозів в Сибір чи Німеччину. Як Блаженніший Любомир так і
генерал Шухевич, кожен у притаманний їм конкретний спосіб боролися за
свободу свого народу, своєї Батьківщини. Без постаті Романа Шухевича та
героїчної боротьби УПА проти нацистів й комуністів сьогодні би було
неможливо говорити про незалежну Україну. Так само без постаті
благопокійного кардинала Любомира Гузара, як велетня духу, морального
авторитету цілої нації, без щоденної клопіткою праці структур УГКЦ було б
неможливо говорити про збереження отриманої української незалежності.
Спроба зіштовхнути цих двох Велетнів історії – це спроба зіштовхування
між собою двох етапів боротьби за українську незалежність, спроба
позбавити українську незалежність тяглості, розірвати зв’язок між
поколіннями борців за нашу свободу. Ця спроба зіштовхування – це
насправді спроба позбавлення української незалежності її реального
історичного фундаменту.
Фарбованим патрійотам і наційоналістам, так само як і фарбованим
громадським діячам і лібералам варто зрозуміти біблійне: мова твоя тебе
видає. Ці фарбовані лиси – вчора червоні, нині червоно-чорні чи
синьо-жовті не відважились нападати на Блаженнішого Кардинала, бо його
авторитет в українському суспільстві усе ще величезний. Тому обрали іншу
мішень – Генерала. Але їхній удар був спрямований одинаково, як проти
генерала Шухевича, так і проти кардинала Гузара, як проти провідника
Бандери, так і проти патріярха Сліпого, як проти УПА, так і проти
Січових Стрільців.
Совок живучий, аморфний як амеба дизентерійна, що міняє свої форми,
пристосовуючись до жертви, і в цьому його небезпека. Це не крикуни, які
хочуть просто сподобатись іншим. Це духовні нащадки тих, хто руйнував
українську ідентичність віками, хто воював проти ЗУНР і УНР, хто
провадив розкоркулення, організовував Голодомор і Голокост, провадив
етнічні чистки в Криму, винищував мільйонами українців, поляків, євреїв,
угорців, румунів, татарів, русифікував, руйнував церкви, заганяв УГКЦ в
підпілля, вивозив на сибіри і на примусові роботи до Рейху,
розстрілював за знайдену шкарлупку від крашанки, плюндрував святині.
На перший погляд дизентерія не смертельна хвороба. Але вона здатна
ослабити організм настільки, що він, організм, загине. Так само і з
совоком. Це, на перший погляд, не смертельна хвороба. Але саме найбільші
заповідники совка – Крим і Донбас стали ареною московитської агресії.
Совкова дизентерія Україні загрожує не в меншій мірі, як московитська
агресія та корумпованість і продажність теперішньої владної верхівки.
Адже саме на цих трьох китах: совку, корумпованій владі й московській
агресії й тримається війна на наших теренах.
о. Орест Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар