Днями
один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на
інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор»
гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам
не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно
протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.
Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б,
почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в
змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим
опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.
Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з
антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у
нашому національному середовищі самостійним представником світу
інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною
верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква
виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з
Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером
місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно
титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести
хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.
Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх
дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені
релігійну політику незалежної України як він її розумів:
- Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи
вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна
московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.
Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але
чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв
український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному
житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати
реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості
утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина»,
нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну
кишеню та про суспільний статус.
Останній рік у медійному просторі України активно визискується
скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком.
Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська
Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із
УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного
священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку,
очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.
Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці,
гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише
тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське
суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий
типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного
попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах,
тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба
щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству
потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати
замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого
життя з деґрадованим довкіллям. Тільки ж що матиме такий типаж
спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати
рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..
арх. Ігор Ісіченко
Немає коментарів:
Дописати коментар