Страшні тортури, навіть від згадки про які стає моторошно;
багаття, на яких спалюють людей за те, що вони насмілилися висловити
щось, що хоч би в найменшому не узгоджується з поглядами Церкви — такий
образ виникає у багатьох при слові «інквізиція». Бо так про неї писано в
шкільних підручниках і, на жаль, не тільки радянського періоду. Чи
відповідає цей образ дійсності?
Міф 1: інквізиція займалася боротьбою проти єретиків
Насправді ж вона лише розслідувала єресі. На перший
погляд здається — яка різниця? Але це докорінно міняє перспективу. Аби
краще це зрозуміти, спробуймо перенестись думкою в Європу ХІІ століття.
На відміну від наших сучасників, люди, які жили в ті часи, добре
усвідомлювали, що усім благам європейської цивілізації вони завдячують
християнству. Воно становило основу, фундамент не тільки релігійного, а й
суспільного, громадського життя. І тому спроби підважувати цей
фундамент сприймались як спроби знищити суспільний лад, у якому люди
жили і благами якого користувалися, тобто — скеровані проти них самих.
А оскільки носієм християнства у Західній Європі була Католицька Церква,
то єресі сприймалися як відвертий виступ проти Церкви і суспільного
ладу загалом. Боротьбу проти єресей християни вважали своїм обов’язком.
Отже, створювати якісь органи для боротьби проти єресей не було потреби. Саме проти єресей, а не проти єретиків –
адже щодо них Церква керувалась тією істиною, що Бог не хоче смерті
грішника, а щоб він покаявся і жив. Але як довести, що погляди,
висловлені тією чи тією людиною, насправді єресь? Як
відрізнити єресь, від, наприклад, критики певних негативних явищ або
чиєсь негідної поведінки? Адже для цього потрібні певні знання, а
середньовічне суспільство, як відомо, високим рівнем освіти (і не тільки
серед простонароддя, а й серед панівних верств населення) не
відрізнялось. Як, врешті, не допустити, щоб звинувачення у єресі не
стало засобом розправи з особистими ворогами, зведенням особистих
рахунків? І саме для цього, щоб кожне таке звинувачення можна було
довести або спростувати, й потрібно було створити відповідний
судово-слідчий орган. Він мав складатися з фахівців-богословів,
спроможних відрізнити справжню єресь від того, що єрессю не є, і
забезпечити звинуваченому нормальний судовий процес за участю адвоката,
зі змогою захищатися, аби цим уберегти звинуваченого від самосуду,
наклепів тощо. Саме з цією метою папа Луцій ІІІ видав 1184 року буллу,
яка визначала порядок допомоги світській владі з боку Церкви у
розслідуванні єресей. Зазначимо, що в буллі не містилось ніяких вказівок
щодо смертної кари. Це рішення було підтримане королем Священної
Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. З цією ж метою 1215 року папа
Інокентій ІІІ створив централізований орган, який і дістав назву Інквізиція, що в перекладі з латини означає розслідування, розшук.
Міф 2: усі підозрювані в єресі автоматично засуджувалися на смерть
Насправді ж, аби звинувачений у єресі потрапив на
багаття, його провину потрібно було довести, а доведена вона була далеко
не завжди: є численні приклади виправдання підозрюваних у єресі. Одним
із них був майбутній засновник ордену єзуїтів, святий Ігнатій Лойола. Як
бачимо, аналогія з більшовицькою ЧК або гітлерівським гестапо, звідки
вихід був тільки або на страту, або в концтабір, тут аж ніяк не доречна.
І тому, ніж рахувати «чисельні жертви» інквізиції, доречніше
подумати, скільки людей могло би постраждати через безпідставні
звинувачення, якби інквізиції не існувало, ніж звинувачувати інквізицію в
тому, що вона буцімто не давала не тільки вільно висловлювати свої
думки, а й узагалі «вільно дихати». Варто подумати, скільки людей змогли
вільно висловити свої думки завдяки тому, що інквізиція довела
відсутність у їхніх словах єретичних положень!
" Смертна кара була не правилом, а, скоріше, рідкісним винятком
Але якщо провину підозрюваного і було доведено, це не обов’язково
означало кару: викритому єретикові давалось від 15 до 30 днів на
розкаяння, і якщо він розкаювався, відрікався від своїх поглядів і
єднався з Церквою, його з миром відпускали. Отже, подумаймо: скільки
розкаяних грішників залишились вдячними інквізиції за те, що вона довела
(передусім — їм самим) їхні провини, завдяки чому вони змогли
розкаятись і тим відкрити шлях до спасіння своїх душ. І тільки коли
єретик, чию єресь було доведено, вперто відмовлявся розкаятись і
продовжував відстоювати свої погляди як «єдино правильні» — тоді, й лише
тоді, справу передавали світській владі, й розпочинався судовий процес.
«Але чи варто, — спитає сучасний читач, — судити людину за те, що вона думає по-іншому? Чи не смердить тут тоталітаризмом?»
По-перше, інквізиція судила не за самі єретичні думки, а за їх
висловлювання і розповсюдження. А по-друге, згадаймо, що далеко не все
можна вільно висловлювати і в демократичному суспільстві: так, у
багатьох країнах законодавством заборонена і підлягає кримінальній
відповідальності пропаганда расизму, комунізму, націонал-шовінізму,
міжнаціональної та релігійної ворожнечі, війни тощо. І що більше
суспільство демократичне, то рішуче воно має забороняти ширення таких
поглядів, бо вони грубо порушують засади цього суспільства. Поширення ж
єретиками своїх поглядів, якщо їх не зупинити — тобто щоб вони
розкаялися і відреклися від помилок, могло, як тоді вважали (і в тому не
помилялися), загубити багато душ людей, які б ці погляди прийняли.
А католики, як і взагалі християни, за тих часів до спасіння душ — як
власних, так і ближніх, що витікає з заповіді «Люби ближнього, як себе самого», —– ставились набагато серйозніше, ніж нинішні.
Але чому, — може хтось спитати, — обов’язково
страчувати нерозкаяного єретика, і ще таким варварським способом, як
спалення? Невже не можна його «зупинити» по-іншому, більш гуманно?
Міф 3: Усіх єретиків спалювали на вогнищі
Насправді ж церковна інквізиція зазвичай застосовувала
гуманніші методи. Смертна кара була не правилом, а, скоріше, рідкісним
винятком. До найчастіших видів покарання, що їх застосовувала
інквізиція, належали публічне покаяння, паломництво до святих місць,
заслання до закритих монастирів, ув’язнення тощо. Прикладом може
слугувати «жахливий» вирок, винесений Галілео Галілею: домашній арешт у
власному маєтку протягом трьох років з обов’язком читати сім псалмів
щотижня (священики і монахи, яких ніхто не судив, молячись Літургією
Годин, читають більше псалмів щодня).
" Саме завдяки інквізиції Іспанія, на відміну від Франції та Німеччини, не зазнала релігійних воєн
Іспанська інквізиція — яка вважається найбільш жорстокою, — за
свідченням документів Національного історичного архіву, протягом 140
років (1560–1700) розглянула справи 49 092 осіб, 932 (1,9%) із них було
страчено. В середньому, приблизно семеро на рік. Багато? Так, багато —
адже кожне людське життя безцінне. І нехай пробачать мені читачі, що,
говорячи про життя — найбільший дар, отриманий людиною від Бога, — я
вдаюсь до сухих чисел. Але ці сухі числа красномовно доводять не
жорстокість, а, навпаки — м’якість інквізиції порівняно зі світськими
судами. За різні злочини вони виносили набагато більше смертних вироків.
А деякі дослідники, причому далекі від симпатій до Католицької Церкви,
стверджують, що саме завдяки інквізиції Іспанія, на відміну від Франції
та Німеччини, не зазнала релігійних воєн. Якщо це правда — то тоді жертв
було б у багато разів більше.
" Інквізиція застосовувала найм’якші методи розслідування як на ті часи
І щодо спалення на вогнищі. Виконання смертного вироку покладалося на
світську владу, і такий спосіб страти інквізиція не вигадала. Вогнище
застосовувалося й до, і після, і також у тих країнах, де інквізиція
ніколи не діяла. Так, 1411 року під час епідемії чуми в Новгороді за
звинуваченням у чаклунстві було спалено кілька жінок. У Новгородській
Русі католицької інквізиції ніколи не було. Таких прикладів можна
навести багато. Наприкінці XVII століття у Франції, коли страти за
вироками революційних трибуналів (а частіше — без суду і слідства) стали
масовими, «революційний геній» покликав до життя гільйотину.
Міф 4: інквізиція була найжорстокішим судом усіх часів
Насправді ж, інквізиція застосовувала найм’якіші методи розслідування як на ті часи.
Так, тортури справді застосовувалися. А які саме тортури пропонувала
єпископська інквізиція? — Піст, молитву, відшкодування збитків,
милостиню. Іншими були види кари в містах, коли розглядалася справа
звичайних рецидивістів, рекетирів і крадіїв. Вони мріяли потрапити до
рук єпископського, а не світського суду! Адже там кара справді була
найгуманнішою.
Легко нам, які живемо у ХХІ столітті, критикувати з позиції
сьогоднішніх поглядів на права людини тих, хто жив багато століть тому.
Але це антиісторично. Тоді ж тортури були нормальною, до того ж — єдиною
слідчою методикою, що застосовувалася усіма без винятку судово-слідчими
органами. Інших засобів доведення провини звинуваченого тоді не знали.
Тому критикувати середньовічних слідчих за застосування тортур — це все
одно, що критикувати тогочасних будівничих за те, що вони не
використовували на будівельних роботах підйомних кранів та екскаваторів,
а селян — за те, що орали землю кінним плугом, а не тракторами. Але
інквізиція, на відміну від світських судів, по-перше, вдавалася до
тортур дуже рідко і дуже обмежено (згадана вище іспанська інквізиція
використала тортури тільки в 2% розслідувань, причому піддавати людину
тортурам не можна було більше 15-ти хвилин); по-друге — інквізиція ніколи
не застосовувала тортури, які могли б спричинити каліцтво або тривалий
розлад здоров’я; і нарешті — головне: зізнання, отримане під тортурами,
мало бути підтверджене протягом 24 годин, інакше вважалося неправдивим.
Це ще раз підтверджує більш гуманний характер інквізиції порівняно зі
світськими судами.
Й останнє: чи не можна було обійтись
без усього цього? Та можна, якби не існувало єресей. Як і будь-яка
держава могла б обійтись без правоохоронних органів, якби не існувало
злочинності.
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар