28.02.2019р. Б. / Свята Софія Київська – катедральний собор Унійної Церкви у 1596-1633 роках

Престольні храми київських митрополитів у доберестейський період

Першим катедральним собором створеної не пізніше 996/997 р.[1] Київської митрополії (митрополії Русі) була мурована церква Пресвятої Богородиці („Десятинна”), що постала в Києві на місці мученицької смерті варяга-християнина, вбитого язичниками. Будову Десятинного храму завершено в 996 р., а освячено аж 1039 р.^[2] (церкву зруйнували монголо-татари під час штурму міста 6 грудня 1240 р.). Зі зведенням великим князем Ярославом Мудрим кам’яної церкви Святої Софії (Премудрості Божої) (за найновішими дослідженнями, це сталося у 1011-1018 рр.[3], а за традиційними уявленнями − після 1037 р.) на місці попереднього дерев’яного храму, що згорів у 1017 р., престол глави Київської Церкви було перенесено до цього храму (за свідченнями Першого Новгородського літопису, „заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя София”[4]).

Софійський собор залишався головним осідком предстоятеля Київської Церкви до 1299/1300 р., коли митрополит Максим (1283-1305), після чергового нападу татар, „залишив митрополію та утік із Києва... зі всім своїм житієм”[5] до Владимира-над-Клязьмою. Як духовний і релігійний центр митрополії Русі, Київ занепав після татарського набігу 1482 р., коли хан Менґлі Ґірей сплюндрував місто, у т. ч. пограбувавши собор Святої Софії та Києво-Печерську лавру. Напередодні проголошення Берестейської унії, за свідченнями очевидців (дані 1595 р.), „худоба, шкапи, пси і свинарники опоганили” Софійський храм, а дощова вода, протікаючи крізь дірявий дах, знищила багаті оздоби[6].

Із поділом Київської митрополії на українсько-білоруську та московську частини в 1415 р. та обранням предстоятелем Київської Церкви Григорія (Цамблака, 1415-1419/20), її фактичною столицею (в межах Польсько-Литовської держави) стало місто Новгородок з катедральною церквою Святих Бориса і Гліба. А невдовзі після 1458 р., коли папа римський Пій II номінував київським митрополитом Григорія Болгариновича, престольним містом новоутвореної українсько-білоруської Церкви почало вважатися Вільно – столиця Великого князівства Литовського. Водночас канонічною катедрою Київської митрополії й надалі залишався Київ.

 

Титулатура київських митрополитів

З другої половини XII ст. первоєрархи Київської Церкви, реаґуючи на князівські міжусобиці та спроби розділити митрополію, почали титулуватися архипастирями „всієї Русі” („τῆς  πάσης Ῥωσίας”)[7]. Натомість привʼязка до Києва як престольного міста зʼявилася лише в середині XIV ст., коли 1347 р. візантійський імператор Йоан VI Кантакузен вперше вжив окреслення „митрополит київський і всієї Русі”. Згідно з ухвалою Синоду Царгородського патріархату в 1380 р., цей титул мав походити від назви головного катедрального міста, і в наступні століття він став загальноприйнятим[8]. А після фактичного припинення існування окремої Галицької митрополії, глава Київської Церкви від початку XV ст. (дані 1401 і 1407 рр.) послуговувався титулом „митрополит київський, галицький і всієї Русі”, що був визнаний і світською владою Королівства Польського та Великого князівства Литовського[9]. Пристосовуючись до тодішніх політичних та етнічних кордонів, Римський Апостольський престол у 1458 р. закріпив цей титул за тими київськими митрополитами, котрі перебували в сопричасті з Католицькою Церквою[10]. Попри фактичну втрату Києва в 30-х рр. XVII ст., предстоятелі Унійної Церкви й надалі зберігали титул „митрополита київського”, – аж до смерті у 1838 р. Йосафата (Булгака). А 21 серпня 2005 року кардинал Любомир Гузар, у зв’язку з перенесенням осідку УГКЦ зі Львова до Києва, офіційно змінив свій титул на „Верховний Архиєпископ Києво-Галицький”, тим самим повернувшись до давньої еклезіальної традиції Київської Церкви.

 

Собор Святої Софії – катедра унійних митрополитів

Храм Святої Софії вперше став катедрою київських унійних митрополитів у першій половині XV ст. Після проголошення на Флорентійському соборі 1439 р. єдності Західної та Східної Церков[11] митрополит Ісидор, активний учасник собору, наприкінці 1440 – на початку 1441 р. відвідав своє первопрестольне місто − Київ, де його урочисто вітав київський князь Олександр (Олелько) Володимирович з роду Ґедиміновичів. Олелько проголосив предстоятеля Київської Церкви „господином і отцем”, тим самим визнавши його духовну юрисдикцію в межах Києва і Київського удільного князівства, а також видав уставну грамоту для Софійської катедри і митрополичого намісника Ісидора[12]. 5 лютого 1441 р. в катедральному соборі „Святої Софії, що є Премудрість Божа, матір всім церквам руським, стіл Київський і всієї митрополії Русі”[13], Ісидор відправив Божественну Літургію та урочисто проголосив Флорентійську унію[14].

Після Берестейської церковної унії 1596 р. собор Святої Софії де-юре і де-факто став головним катедральним храмом Київської митрополії в єдності з Римським Апостольським престолом та осідком предстоятеля Унійної Церкви, хоча тогочасний митрополит Михайло (Рагоза) до своєї смерті в 1599 р. переважно резидував у Вільні. 2 грудня 1597 р., 23 серпня і 2 жовтня 1599 р. польський король і великий князь литовський Жиґимонт III видав для духовенства східного обряду в Києві, місцевого магістрату й міщан грамоти про послуг і підлеглість главі Унійної Церкви[15]. На офіційному державному рівні статус Святософійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджено в липні 1600 р., коли відбулося офіційне введення у володіння храмом та його маєтностями митрополита Іпатія (Потія)[16]. Водночас роль Києва як головного престольного міста з’єднаної з Римом Київської Церкви вперше було зафіксоване в папському бреве Клемента VIII від 15 листопада 1600 р. („Bulla provisionis Ecclesiae metropolitanae Kioviensis”)[17].

Упродовж 1596-1633 рр. катедра Святої Софії була адміністративним центром і важливим духовним осередком католиків східного обряду в Києві та в українській частині Київської митрополичої архиєпархії. При Софійському соборі функціонувала унійна капітула (єпархіальний крилос) (згадка з 1623 р.),  а також діяв василіанський монастир (з 1622 р.), очолюваний його настоятелем о. Олександром (Шкодлицьким)[18]. Згідно з інструкцією митрополита Йосифа (Велямина Рутського) від 1618-1619 рр., для Києва передбачалося номінувати окремого вікарного єпископа унійного митрополита, а при соборі Св. Софії мала бути відкрита школа. У серпні 1623 р. папський нунцій Джованні Ланцеллотті запропонував Римській курії заснувати в Києві унійну семінарію для духовної формації місцевих клириків[19]. Унійними настоятелями собору Св. Софії в Києві були священики Филип Опанасович (дані 1600-1605 рр.; „піп нагірний”), Яків Крушинський (1601-1604 рр.), Іван Мужиловський (1605 р.; київський протопоп, номінований князем Костянтином Острозьким, воєводою київським), Антоній Грекович (1610-1618 рр.), Станіслав Садковський (1613-1618 р.), Іван Путята (1624 р.) та Мартин Корсак (1626-1633 рр.), останній намісник предстоятеля Унійної Церкви у Києві[20].

 

Унійні богослуження в Софії Київській

Після лютого 1441 р. наступне документально зафіксоване унійне богослуження в Софії Київській відбулося 7 березня 1610 р. в першу неділю Великоднього посту (Соборну Неділю), „згідно зі звичним стародавнім звичаєм”. Божественну Літургію тоді звершив о. Антоній Грекович, генеральний намісник митрополита Іпатія (Потія), який був поставлений до Києва, „аби, мешкаючи там при церкві святої Софії, відправляв хвалу Божу і стежив за  порядком духовним”[21], та щоб місцеві священики „у всьому [його] слухали, а також разом із ним відправляли всі богослужіння і виявляли свій послух його милості отцеві митрополитові, і закликав їх, усіх священиків на гору до Софійської церкви Київської митрополії для відправлення служби Божої, як перед цим бувало”[22]. За даними листа короля Сигізмунда III, того дня Антоній Грекович скликав до катедри Святої Софії архиєпархіяльний собор духовенства і мирян Києва, та, попри опозицію частини священиків, міщан і козаків, звершив Літургію в цьому храмі[23].

З того часу унійні священики практично безперешкодно відправляли богослуження в київському соборі, що підтверджує і віленський „Синопсис” (1632)[24]. Так, під час свого першого пастирського візиту до Києва у 1614 р. митрополит Йосиф (Велямин Рутський) звершив чотири Літургії в Святій Софії за співучасті великої кількості парафіян[25]. У 1619 р. польський король Сигізмунд III, відвідуючи Київ, взяв участь в одному з унійних богослужінь у соборі Святої Софії та оглянув храм. А після візитації Києва наприкінці 1629 р. Рутський поінформував папського нунція Антоніо Сантакроче, що він має достатньо клириків, які відправляють у цьому катедральному храмі богослуження[26]. Найбільш промовистим підтвердженням тяглості літургійних і молитовних практик в унійний період Софії Київської є виявлені нещодавно памʼятні й молитовні написи-графіті в її вівтарній частині (на мармурових і шиферних плитах декоративного панно над синтроном, на кріслі митрополита, торці мармурового карнизу та мармуровій плиті престолу). Українські науковці Вʼячеслав Корнієнко і Наталія Сінкевич[27] ідентифікували щонайменше 10 написів за 1598-1630 рр., виконаних латиною і кирилицею київськими міщанами, шляхтичами й унійними священиками (з-поміж цих артефактів особливо вартісним є автограф-графіті Антонія Грековича, митрополичого офіціала в Києві). Вони засвідчують важливість сакрального простору Святої Софії для Унійної Церкви, а також вказують на інтенсивне літургійне використання собору, особливо в 1620-х рр.

Опорядження та відновлення Софійської катедри уніатами

Наприкінці XVI ст.,  коли храм Святої Софії перейшов в юрисдикцію київських унійних митрополитів, його матеріальний і фізичний стан був незадовільним[28]. Тому уніати систематично намагалися, наскільки це дозволяли тогочасні обставини, не тільки забезпечити належні умови для функціонування собору як митрополичої катедри, але й опікуватися його літургійним опорядженням, мощами святих, бібліотекою й архівом з майновими й правовими документами Софійської катедри і Києво-Печерської лаври[29]. Перший відомий реєстр речей і церковного опорядження, що зберігалися в соборі Св. Софії та належали померлому унійному митрополитові Михайлу (Рагозі), датований 1599-1600 рр.[30] Джерела інформують, що в 1622 р. василіяни привезли до Києва придбані Йосифом Рутським „срібні келих, хрест та Євангеліє”[31]. На вимогу унійного намісника, у 1605 р. київські міщани повернули Святій Софії срібний ковчег з мощами святих („скриньки срібної з реліквіями і кістьми святи”), що зберігався на престолі катедрального храму. У своєму полемічному творі „Оборона церковної єдності” (1617) відомий богослов Лев (Кревза) наголошував на дбайливому наглядові уніатів за мармуровою гробницею з нетлінними мощами св. Макарія, − київського митрополита, що загинув мученицькою смертю наприкінці XV ст.[32] (зараз вони зберігаються у Володимирському собору в Києві).

У першій третині XVII ст. Унійна Церква здійснили низку заходів з відбудови зруйнованого в попередні століття катедрального собору Св. Софії, а також його забезпечення літургійним опорядженням та реконструкції внутрішнього інтер’єру[33]. Перша спроба реконструкції собору уніатами зафіксована в 1622 р. (тоді Св. Софія була впорядкована, очищена й прикрашена), про що Римську курію інформував митрополит Йосиф (Велямин-Рутський). Масштабні реставраційні роботи Святої Софії з ініціативи отців василіан і переважно коштом Рутського розпочалися 1629 року й тривали, з перервами, до 1633 р. В одному з листів до папського нунція Антоніо Сантакроче митрополит Рутський повідомляв, що відновлення собору добігає кінця, однак через „подвійний вхід до храму” (галерею) будова ніяк не може завершитися[34]. Таким чином, „Київська катедральна католицька церква Святої Софії”, як свого часу назвав цей храм митрополит Йосиф[35], наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. XVII ст. була значною мірою відбудована уніатами, що уможливило тяглість літургійних відправ у ній, а предстоятель Православної Церкви Петро (Могила) продовжив розпочате Рутським відновлення головної святині київського християнства в Україні.

Адміністративна структура та майно Унійної Церкви в Києві

За даними тогочасних джерел, у Києві унія користувалася значною популярністю серед міщан і священиків, а вірними Унійної Церкви стали такі впливові кияни, як війт Федір Ходика (загинув мученицькою смертю від рук козаків у 1625 р.). Про численну громаду вірних у місті свідчить посада катедрального проповідника при храмі Святої Софії, яку обіймав о. Рафаїл (Кунцевич), єромонах Київського василіянського монастиря[36]. Після проголошення Берестейської унії Софійський собор та інші церкви „Верхнього міста” перебували „в послуху митрополита” та належали до юрисдикції місцевого священика Филипа[37]. Святософійській катедрі в унійний період (кінець XVI – перша третина XVII ст.) підлягали „Горне Місто” („Верхній Київ”) (між валами „Міста Ярослава”) зі Софійською слободою (заселеною підданими митрополичої катедри), собор Святої Софії та „нагірні” церкви. Окрім того, в підпорядкуванні унійного митрополита перебували Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі. Згідно з актом введення Іпатія (Потія) у володіння духовними маєтностями у Києві від 17 липня 1600 р., в його юрисдикції знаходилися катедральний храм Премудрості Божої, згодом – Видубицький монастир (архимандрія), а також парафіяльні церкви Богородиці Пирогощі („Матеребозька церква”), Св. Миколая Чудотворця (Десятинна), Св. Симеона Стовпника (фігурує також під титулом Воздвиження Чесного Хреста), Св. Микити та Св. Василія Великого (Трьох Святителів).

Катедральний собор Св. Софії було передано православним на основі „Пунктів заспокоєння грецького релігії” 1632 р., укладених з нагоди коронації польського монарха Володислава IV. Відповідно до цього документа, храм мав „залишитися при неуніатах”. 12 липня 1633 р. за наказом православного митрополита Петра (Могили) група київських міщан, священиків і ченців захопили Св. Софію. З того часу катедра де-факто почала виконувати функції резиденції (осідку) й столиці Київської православної митрополії. 17 липня 1633 р. православні перебрали контроль й над іншими унійними храмами в Києві. Наступного 1634 р. уніати втратили в Києві Видубицький монастир, а 10 березня 1636 р. намісник київського унійного митрополита – Станіслав Корсак, вимушено залишив останню підпорядковану йому церкву у Верхньому Києві – Св. Миколая (Десятинну)[38]. Попри це, Київ разом з храмом Святої Софії аж до офіційної ліквідації унії в Російській імперії на Полоцькому превдособорі продовжували залишатися престольним містом зʼєднаної з Римом Київської митрополії, а 1652 р. папа римський Інокентій X навіть видав буллу, якою надав „Київській митрополичій катедрі” спеціальний відпуст для молитов за душі померлих[39].

Ігор Скочиляс,
доктор історичних наук,
професор Українського католицького університету,
співкоординатор дослідницької програми
«Київське християнство»

---

[1] Notitiae episcopatuum ecclesiae Constantinopolitanae / Texte critique, introduction et notes J. Darrouzès. Paris 1981, p. 343, 349, 367, 381, 388, 398, 407, 413.

[2] Повесть временных лет, т. 1. Москва 1950, с. 58, 85.

[3] Нова інтерпретація датування Софіївського собору ґрунтується на даних групи науковців, очолюваних Надією Нікітенко та В’ячеславом Корнієнком з Києва. Вивчаючи найдавніші графіті храму (датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 рр.) й по-новому інтерпретуючи вже відомі писемні джерела й фрески, вони дійшли висновку, що Свята Софія була закладена 4 листопада 1011 р., а освячена 11 травня 1018 р. Спорудження храму розпочав Володимир Великий, а завершив Ярослав Мудрий (у 1011-1018 рр.). Нове датування стало підставою для офіційного святкування 1000-річчя Софії у вересні 2011 р., на основі рішення 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО та указу президента України (див. про це докладніше: С. Высоцкий. Светские фрески Софийского собора в Киеве.  Киев 1989, с. 118-160; Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. Київ 2010; Н. Никитенко. Святая София Киевская. Киев 2008, с. 265-304; Н. Нікітенко. Софії Київській 1000 років. Київ 2011; Н. Никитенко, В. Корниенко. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. Киев 2012; Указ Президента України «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору» (Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору (https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/682/2010).

[4] Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / ред. А. Н. Насонов. Москва 1950, c. 180.

[5] Полное собрание русских летописей, т. 1, кол. 485.

[6] Йосип Верещенський. Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без затрат для Його Королівської Милості і коштів коронних (Інтернет-ресурс: http://litopys.org.ua/suspil/sus22.htm).

[7] А. В. Назаренко. Русская церковь в X – 1-й трети XV в. // Православная энциклопедия. Русская Православная церковь. Москва 2000, с. 46.

[8] А. Pliguzov. On the Title „Metropolitan of Kiev and All Rus’ “ // Harvard Ukrainian Studies. 1991, vol. 15, nr. 3-4, p. 344-347, 351-352.

[9] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, t. 7. Lwów 1878, s. 50 (док. № 26).

[10] Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia / Ed. A. G. Welykyj. Romae 1953 (далі – DPR). Romae 1953, vol. 1, p. 145-147 (док. № 82).

[11] Див.: J. Gill. The Council of Florence. Cambridge 1959; І. Mončak. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. Rome 1987.

[12] Я. Н. Щапов. Древнерусские княжеские уставы XI–XIV вв. Москва 1976, с. 180.

[13] Акты исторические, собранные и изданные Археографическою коммиссиею. Санкт-Петербург 1841, с. 488 (№ 259).

[14] Див. міркування: Б. Ґудзяк. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / пер. М. Габлевич; під ред. О. Турія. Львів 2000, с. 60.

[15] Опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. – Київ 2001, с. 326-327 (№ 7-8).

[16] М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 330-331 (№ 16).

[17] DPR, vol. 1, p. 295-298 (№ 185).

[18] N. Sinkevych. Kijowski sobor Sofijski w okresie unickim (1596–1633) // Studia o kulturze cerkiewnej w dawnej Rzeczypospolitej / Red. A. Gronek, A. Z. Nowak. Kraków 2016, s. 90-91.

[19] Acta Nuntiaturae Polonae, t. XXII: Ioannes Baptista Lancellotti (1622-1627), vol. 1 (22 XI 1622 – 31 XII 1623) / Ed. T. Fitych. Cracoviae 2001, p. 185.

[20] Ці дані в т. ч. зібрав: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 408 та ін.

[21] Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (далі − РГИА СПб), ф. 823, оп. 1, д. 316, л. 17-18.

[22] РГИА СПб, ф. 823, оп. 1, д. 316, лист 3-3 об., 5-6.

[23] РГИА СПб, ф. 823, оп. 1, д. 316, л. 17-18.

[24] Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе, ч. 1, т. 7. Киев 1887, с. 588.

[25] М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 355 (№ 58).

[26] Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900) / Ed. A. G. Welykyj, P. B. Pidrutchnyj, vol. 1. Romae 1972, p. 215-216.

[27] Результати цих сенсаційних знахідок оприлюднено в: В. Корнієнко, Н. Сінкевич. Написи-графіті XVI–XVII століть центральної нави Софії Київської як джерело до біографістики та генеалогії // Український археографічний щорічник, т. 15. Київ, 2010, с. 118-119, 121-123, 125; Н. Сінкевич, В. Корнієнко. Нові джерела до історії унії в Києві: графіті апсиди головного вівтаря Софії Київської // Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр. Львів 2011, с. 69-78.

[28] Ширше про це пише: Т. Люта. Документи про юрисдикційний статус та економічне становище Святософіївської митрополичої катедри і Києво-Печерської архимандрії в перші роки після Берестейської унії // Ковчег: Науковий збірник з церковної історії, ч. 2. Львів 2000, с. 313-328; її ж. Митрополича катедра Святої Софії в Києві та її володіння в часи уніатської адміністрації: 1596-1633 рр. // Наукові записки „Національний університет "Києво-Могилянська академія”: Історичні науки, т. 19. Київ 2001; її ж. Уніатська церква в Києві 1596-1637 рр. // Наукові записки „Національний університет "Києво-Могилянська академія”: Історичні науки, т. 18. Київ 2000.

[29] С. Голубев. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (опыт церковно-исторического исследования), т. 1. Киев 1895, с. 530-538.

[30] Опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 327-328 (№ 12).

[31] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj, metropolitae kioviensis catholici (1613-1637) / Ed. T. Haluščynskyj, A. G. Welykyj. Romae 1956, p. 79.

[32] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської: запустіння чи відновлення митрополичої кафедри в першій третині 17 ст. // Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр. Львів 2011. С. 87-88; Lev Krevza’s A Defense of Church Unity (1617) and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodia or Book of Defense of the Holy Apostolic Eastern Catholic Church and Holy Patriarchs (1620–1623), Parts 1 and 2 / Edited and translated by Bohdan Struminsky; Edited by Dana R. Miller, William R. Veder, p. 106.

[33] На ініціативи уніатів з відновлененя митрополичої катедри першою звернула увагу: Т. Люта. Конфлікт навколо собору Святої Софії у Києві у першій половині XVII століття // Берестейська унія (1596) в історії та історіографії: Матеріали міжнар. наук. діалогу про Берестейську унію фундації PRO ORIENTE (третя зустріч: Львів, 21-23 серпня 2006 р.) та Міжнар. наук. симпозіуму Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету «Берестейська церковна унія: перспективи наукового консенсусу в контексті національно-конфесійного дискурсу» (Львів, 24-27 серпня 2006 р.) / За ред. Й. Марте й О. Турія. Львів 2008, с. 201-209.

[34] Litterae Episcoporum…, vol. 1, p. 216.

[35] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj…, p. 307.

[36] N. Sinkevych. Kijowski sobor Sofijski w okresie unickim (1596–1633) // Studia o kulturze cerkiewnej w dawnej Rzeczypospolitej / Red. A. Gronek, A. Z. Nowak. Kraków 2016, s. 91-92. Цей василіянин згадується в фрагменті листа, приклеєного до палітурки однієї книг з бібліотеки Флорівського монастиря (О. О. Крайня. Культурно-мистецька спадщина Києво-Вознесенського Флорівського монастиря // Лаврський альманавх: Києво-Печерська лавра в контексті української історії історії та культури: Зб. Наук. праць. 2005. Вип. 14. С. 73).

[37] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської.., с. 80-89.

[38] Відповідні документальні свідчення про перебіг цих подій опубл. у: М. В. Довбищенко. Документи до історії унії на Волині і Київщині…, с. 385-387 (№ 114-120).

[39] Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської.., с. 85.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ