08.02.2018р. Б. / О. Степан Сус: священик, який «став десантником», щоб заслужити повагу

Настоятель гарнізонного храму про підтримку, складнощі війни та найбільше своє досягнення.

Степан Сус – активний та відкритий львівський священик, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ . Це отець, що завжди тримає свої двері відчиненими, аби допомагати тим, хто цього потребує.

Про те, що вимучує

Я стараюся завжди бути відкритим до людей.  Бо люди потребують уваги,  доброти, любові. Вони потребують, щоб їх хтось вислухав, щоб хтось присвятив їм час. Чи це вимучує?  Так, вимучує.  І коли ти за один день стільки всього перепускаєш через себе, пережити це не завжди просто.

От, наприклад, в мене є такі дні, коли вранці може бути Свята літургія, потім два шлюби, потім хрестини, потім відвідини психіатричного відділення на Кульпарківській (отець Степан теж працює там капеланом – ред.), а ввечері – реанімаційне відділення військового госпіталю. І у всіх цих локаціях я бачу різні ноти людського життя. Бачу радість і смуток, бачу, як хтось народжується, хтось – помирає, а ще хтось – одружується. І в такі дні я повинен бути відкритим до всього, я мушу всіх розуміти.  Бо не можна бути на шлюбі сумним через те, що дві години перед тим ти був в реанімаційному відділенні і прощався з людиною, яка могла ще одружитися, створити сім’ю, але померла. Ти маєш приїхати до тих, хто одружився і радіти з ними. А з тими, хто помирає, мусиш просто помовчати.

Про удари словами

Війна – це взагалі окрема історія. Бо вона завжди залишає дуже глибокі рани. Глибокі рани і біль, тому що  хтось залишається живим, а хтось – гине. І той, хто залишається живий, потім не може примиритися з тим фактом, що його товариш, який стояв поруч з ним, в окопі, загинув. Дуже часто хлопці, які вижили, вважають, що це несправедливо, що вони теж мали загинути. Те саме стосується і родичів, а особливо родичів тих хлопців, які загинули, бо вони можуть не сприймати тих, які залишились живими. Самі, не розуміючи своїх слів, кажуть: а чого це наші рідні загинули, а от ти – живеш? Яке ти маєш право жити далі? У такі моменти військовий, який почув таке, приходить з цим болем до храму, не знаючи що робити. І таких духовно-психологічних проблем є дуже багато. Більшість цих хлопців не вимагають відповіді одразу: вони хочуть від священика, щоб той їх просто вислухав.

Про марш-кидки і стрибки з парашутом

Я розпочинав працю як капелан ще багато років тому. І тоді мало хто розумів, чим я займаюся. Коли ж казав, що капелан, люди не розуміли, чим я відрізняюся від інших священиків. Це вже сьогодні таке слово є часто вживаним і популярним.

15 років тому Збройні Сили України переважно складалися з офіцерів чи військовослужбовців, які пройшли радянську школу. Тобто у них взагалі було своє власне ставлення до церкви. І коли вони бачили у військовій частині священика, капелана , батюшку, святого отця, – а кожен називав їх по-різному, – для них це було щось дивне. Щось, що не вписувалося у їхній стиль життя, в їхню тогочасну  ідеологію. У військових тоді було не надто здорове уявлення про церкву, і вони, з одного боку, не розуміли, що священик може робити в армії, а з іншого – думали, що священик вміє лише молитися  і все. Але ми, капелани, почали брати активну  участь у їхньому житті, і не тільки духовному. Особисто  я тоді поставив собі за мету, що буду робити все те ж, що роблять мої курсанти. Є марш-кидок – біжу з ними марш кидок, стрибають вони з парашутом – йду стрибати з парашутом , є якісь навчання на полігоні – їду на полігон, є якась екскурсія – їду на екскурсії, ходять у формі – і я вдягаю камуфляж . І коли я пробіг з десантниками свій перший марш-кидок , то вже міг говорити перед ними три-чотири години і вони всі мене слухали. До того часу вони не вважали, що я є тією особою, яка заслуговує на увагу.

Про витирання сліз

Проблеми, які переживають всі люди, торкаюся і військовослужбовців. Найперше – це стосунки  в сім’ї, з батьками, з дружинами, з чоловіками, з дівчатами. Наприклад, одна із ситуацій: він на військових навчаннях, місяцями не буває  вдома, дружина сама сидить з дитиною. Тут щось стається – щось, із чим вона не може впоратися  сама. Тоді від безвиході вона пише йому смс: «я з тобою розлучаюсь». Він їде додому, дружини там вже немає. Їдеш  з ним поговорити, тому що він – дорослий дядько – плаче, йому важко, і його треба підтримати. Тобто є різні обставини, коли священик просто мусить бути поруч. Щоб мовчки витерти сльози таким кремезним, сильним, мужнім, відважним чоловікам, які є героями України, але теж  мають моменти, які їх болять.  Треба розуміти, що у тих героїв теж є ситуації, коли їм важко, коли їм складно сприйняти чи зрозуміти. І ти як священик повинен допомогти правильно переживати різні життєві ситуації.

Про вбивства

Якщо військовослужбовці знають, що в їхньому середовищі  є священик-капелан, знають де знаходяться його двері, і що в них без страху завжди можна постукати, вони йдуть до нього, адже знають, що ця людина є їхнім другом, психологом, порадником, братом і, навіть, для декого – батьком.

Я іноді отримую в 3-й, 4-й ночі смс-повідомлення, бо у хлопців, які сидять в окопах, з’являється вільний час. Вони пишуть, що там на війні, вони вбивають людей і не знають, чи простить їм це Бог.  І я стараюся пояснювати їм, що це війна, і вона ставить перед нами зовсім інші виклики. І що більшість речей, які ми робимо у військовий час, ми би ніколи не робили в мирному житті. А ще, що наше  головне завдання – це оборона. Прикро, що під час оборони гинуть люди, але це один із таких крайніх способів захистити свою землю.

Про головне досягнення

Для мене таким  є відкриття Гарнізонного храму  у Львові. Я би сказав, що моїм головним досягненням є те, що я не розчарувався в тому, що це можливо. Бо в один момент… А я як зараз пригадую цей 2008 рік… Я стояв у Гарнізонному храмі поміж 3-х мільйонів книг,  і зловив себе на думці, що я, можливо, єдиний, хто справді вірить, що ці книги можна вивезти з Храму  в інше місце. Тоді на мене дивилися, як на якогось дивака, який жевріє фантастичною ідеєю. Я казав: давайте щось  робити! А мені відповідали, що це нереально, що потрібно майже  16 років, щоби вивезти ті три мільйони книг. Я тоді просто зупинився і сказав про себе: «Боже, якщо Ти казав, що можна гори переносити з однієї точки в іншу, якщо Ти казав, що по вірі вашій буде Вам дано, то я в цьому абсурді кажу, що я вірю, що ті книжки можна перенести в інше місце».

Тепер мрію завершити реставрацію храму Апостолів  Петра і Павла. Я хотів би побачити це ще за свого життя. Я думаю, що багато людей хотіли б побачити, як виглядають розписи, які є дуже цінними. І, можливо, коли ми їх відреставруємо, люди зрозуміють – наскільки.

Джерела:     gazeta.lviv.ua

Воїни Христа Царя