Священик
Греко-Католицької Церкви з Дрогобича став капеланом і провів на
передовій у цілому 300 днів. За свою роботу він отримав недержавний
орден "Народний герой України".
В часі розмови о. Тарас час від часу перепитував мене: «Вибачте,
що ви сказали?» «Це, здається наслідки контузії, - через усмішку пояснює
священик. – Лікарі сказали, що це в мене атрофуються нервові
закінчення, - каже отець. – Щоб уповільнити цей процес, потрібно
регулярно проходити курс лікування. Буває, що коли людина говорить зі
мною, а потім змінює тембр голосу, то я не чую. Чесно кажучи, довго не
звертався до лікарів. В мене ж не текла з вух кров, як у контужених
хлопців. Трошки поболіло, трошки подзвеніло і заспокоїлось. А там, на
війні, всі голосно говорять… Тому я не підозрював нічого. Вирішив що
просто почав гірше чути.
- Коли отець Тарас вперше з’явився в нас, ми зустріли його в
штики, - визнає замполіт першого батальйону 30-ї бригади Сергій Майдюк. –
Як це не парадоксально, до нашої бригади прикріплений священик
московського патріархату – ми його не сприймаєм. Мені такий стан речей –
дивний. Коли ж перевірили усі документи о. Тараса, то зрозуміли, що він
– наш, український батюшка, почали спілкуватися. І дуже скоро все це
переросло у велику дружбу. Я людина невіруюча, але підчас обстрілів,
коли навколо все дзвенить, починаєш молитися. Отець Тарас завжди в такі
моменти був поруч в окопах. Він не відсиджувався в штабі, щоб
перечекати, коли до нього прийдуть хлопці, а сам їхав туди, звідки бійці
могли і не повернутися. З його подачі в нас в батальйоні з’явилась
церковця. І виявилось, що багато кому є про що поговорити зі священиком.
Ми ж не в повітря стріляли, валили ворогів пачками… А значить і гріх на
душу брали. А кому про таке розповіси? Мені, замполіту? Так я такий же.
Що я відповім? А батюшка беззбройний, знає слово Боже, завжди знаходив,
як заспокоїти, як пояснити, що відбувається в душі. З кожним днем
зростала довіра до о. Тараса. Тепер він – най великий друг. Він же і ще і
волонтер. Завжди привозив якусь допомогу. І зараз продовжує допомагати
нашому підрозділу.
Коли ви вперше приїхали в АТО? – запитую в о. Тараса.
На початку липня 2014 р. Я замінив капелана о. Андрія Зелінського,
який більше місяця був з українськими військовими на передовій. Я
готувався до цього служіння з березня місяця. Для цього я поїхав до
бійців 30-ї новоград-волинської окремої механізованої бригади, які тоді
знаходились неподалік Криму, на умовному кордоні з окупованим
півостровом. Строкову службу я не служив, з радянською армією не
стикався, якими були порядки, не знав. Офіцери мене добри прийняли і
почали вчити азам військового життя: як правильно застелити койку, як
правильно носити форму, каску, бронежилет, пояснили правила безпеки біля
бойової техніки. Я спробував возити танк, БТР, розбирав і чистив зброю.
Їздив на полігон і вчився стріляти по мішенях. Для мене як для
священика було дуже важливим завжди бути біля бійців.
Мене це цікавило тому, що я такого ніколи не робив, а їм було цікаво,
бо курс молодого бійця проходив священик. Тому моє сприйняття армії
було позитивним. Біля мене були люди, які, якщо й жартували, то робили
це без образ. «А ні, отче, подивіться чи нема у вас патрона в стволі?». Я
відтягував затвор і куля, вискакуючи, подерла мені ніс. Так я назавжди
запам’ятав, що цього робити не можна. Я бачив у бійців підтримку і
щирість. Я був переконаний, що вони ніколи не кинуть мене, не пішлють
туди де небезпечно. Більше того, я вдячний офіцерам за ті ази знань, які
вони мені дали. Бо це не раз рятувало мені життя.
Які саме знання вам пригодилися?
Напевно, це - правильно розуміти що відбувається в часі реального
бою, як правильно вибрати безпечне місце, куди потрібно ховатися в часі
обстрілів, чи потрібно взагалі кудись бігти. Як зараз пам’ятаю прощальні
слова комбата 1-го батальйону 30-ї бригади Сергія Собка: «Отче, Тарасе,
прийдете на місце, завжди очима шукайте насип і при першому вибуху
падайте чим ближче до нього, а вже потім думайте куди рухатись далі».
Мені здавалось тоді, що це ніколи не буде мені потрібним. Вже багато
пізніше я навчився розрізняти обстріли, чи наближаються вони, чи
віддалюються. І коли вибухи були близько, я автоматично падав на землю,
стараючись закотись кудись глибше. На початку це була просто інформація.
І тільки приїхавши на схід України, я усвідомив, наскільки важливими
були ці слова. Головне – не втікати і не панікувати. Медики розказували,
що більшість важких поранень в АТО відбуваються, коли люди починають
панікувати, бігати.
Чи були ситуації, коли ви ясно зрозуміли наскільки важливою для бійців є ваша присутність?
Звісно, - задумався о. Тарас і продовжив: - Майже рік часу після
цього, у лютому 2015 р. я знову зустрівся з 30-ою. Це було після того,
коли українській армії довелося залишати Дебальцеве. Бригада тримала
передові позиції біля міста Світлодарська… До того часу волонтери
пригнали мені позашляховик, і я час від часу їздив в Артемівськ, тепер
Бахмут, щоб привезти передачі, привезти хлопцям щось смачненького –
солодощі, пироги, голубці. Але були дні коли комбат просив мене не
залишати місце дислокації батальйону: «Коли ви їдете, бійці починають
нервувати. Коли ж вони вас бачать, знають, що ви тут, їм спокійніше».
Вважалося що російські війська продовжать просуватися далі, пробуючи
оточити наших бійців. Для мене це було несподіванкою. Але я, природньо,
дослухався до слів командира. Окрім цього, комбат мене просив постійно
підтримувати зв’язок з «великою землею», щоб отримувати інформацію про
події довкола, а головне, щоб уточнювати у волонтерів напрямки руху
ворожої техніки. Непевно, не дуже довіряв штабам.
Ще один, важливий для мене епізод, стався уже в цьому році. На
вокзалі я зустрів знайомого бійця СБУ. Після обійм, він показав мені
хрестик, що висів у нього на шиї і сказав: «Отче, це хрестик, який ви
мені дали. Я з ним таке пройшов… І навіть подряпини не отримав. Він мене
врятував».
І, напевно, один із самих яскравих прикладів, би була зустріч. Яка
відбулася у вересні 2015 року в часі паломництва військовослужбовців і
капеланів до чудотворної ікони матері Божої Зарваницької. Сталося це в
часі Архиєрейської Літургії, коли я причащав присутніх. Коли я причащаю,
то уважно дивлюся в уста людині, щоб нічого не випало з ложечки. І тут я
бачу, що людина, яка прийняла Причастя, стоїть і не відходить. Піднімаю
очі і бачу, що чоловік плаче. «Отче, ви, певно, мене не пам’ятаєте? А в
2014 ви мене висповідали і запричащали прямо перед боєм»…
Чи багатьох військових вам довелось вперше причащати саме на війні?
Так, досить багато. Я ще звернув увагу, що багато військових до війни
були далекими від Церкви, але не від Бога. Вони мають чомусь дивне
розмежування: вони приймають віру в Бога, але з якихось причин
недовіряють посередництву Церкви. Можливо це пов’язане з негативним
прикладом священнослужителів. На жаль є й такі… Інколи мені доводилось
таке чути: «Я не проти Бога, але я погано розбираюсь у ваших релігійних
штучках. Це не для мене, мені й так добре!»
Військові звертаються до капеланів з великою кількістю проблем. Часто
хлопці приходять не до Сповіді, а просто поспілкуватись. Часами таке
спілкування переростає у правдивий крик душі, емоційні зриви, сльози. І
тоді є дуже важливим – почути, підтримати. З часом військові вже після
таких розмов приходили до Сповіді, до Причастя. Я бачу, що на війні у
багатьох відбувається переоцінка цінностей. Міняється ставлення до
туземного життя, приходить розуміння важливості підтримки побратимів,
друзів, а головне – на полі бою у багатьох з’являється переконання у
власній місії – захисті рідної землі.
Що для вас виявилось самим складним на війні?
Найтяжчим було перемогти духовне спустошення, яке навідувалось коли я
не міг служити Божественну Літургію. А особливо це гнітило тоді, коли я
не міг служити в церковні свята. Молились ми навіть в часі бою, але не
все була можливість служити Літургію. Жити під обстрілами, спати на
землі, їсти те що дадуть – це не так складно, якщо ти розумієш, чому ти
це робиш.
А в зоні АТО капеланів не бракує?
Статистика каже, що на одного капелана має бути не більше тисячі
бійців. Насправді ж важливими є дві речі: підготовка самого капелана і
готовність командира дати йому можливість працювати. А вже чисельність
військовослужбовців – справа цілком другорядна. Коли я говорю про
капеланський вишкіл, я маю на увазі не тільки знання, отримані в
духовній семінарії чи досвід служіння в парафії, але й особисту
мотивацію перебування серед військовослужбовців.
Я пригадую собі коли я вперше їхав у зону військових дій – я дуже
переживав, щоб щось не забути. А виявилось, що 60% того що я собі
напакував, було мені там цілковито непотрібним. Коли мене зараз питають,
що потрібно мати, я з великою певністю кажу, що потрібно мати тверде
бажання служити хлопцям, бути їм корисним. Цього достатньо. На війні
неможливо передбачити що буде зараз, а що буде завтра. Тому робити якісь
плани не зовсім виходить. Потрібно просто здатися на волю Божу,
довірити Йому свої плани, тоді служіння стає по-справжньому плідним і
все добре виходить.
Святий Дух підказує куди поїхати, з ким зустрітися, з ким заговорити,
де помолитися, кого обняти, а кого і скартати. Капелан повинен
навчитися слухатись голосу Божого, а без особистої молитви це є
неможливими. Тут на війні молишся щиро і без примусу, як в дитинстві.
Роль командира є дуже важливою. Він створює атмосферу сприйняття бійцями
капелана. Коли командиру, м’яко кажучи, все одно, а таке буває, багато
часу й зусиль тратиться на те, щоб налагодити взаємозв’язок, а властиво
часу на передовій катастрофічно мало.
Вам доводилось ховати бійців….
Я особисто не ділю в почестях ти хто загинув на полі битви, хто помер
по дорозі до госпіталю, або й навіть на операційному столі, від тих,
хто відійшов після довгих місяців боротьби за життя, вже вернувшись до
дому. Цими днями ми в Дрогобичі поховали бійця зі сходу України,
демобілізовано минулого року після поранень. Його жінка і двоє синів
відмовились приїхати на похорон. Вони переконані, що він воював не на
тому боці. На моїй сторінці у Фейзбуці не буває тижня, щоб від
волонтерів не прийшло повідомлення: сьогодні попрощалися з бійцем АТО,
який вернувшись до дому помер. Наші захисники вмирають. В когось
обривається тромб. У когось стається інсульт. Але все це – наслідки
того, що людина була там… І причиною їхньої передчасної смерті стало те,
що вони виконали свій святий обов’язок – пішли на цю гібридну війну
захищати Україну.
Зараз відбувається чергова демобілізація військових із зони АТО. І з
одного боку бійці радіють довгоочікуваному «дембелю», але для багатьох
це приносить неспокій: що їх чекає вдома? В такому випадку необхідно
заповнювати пустоту, яка виникає в дезорієнтованої після війни людини.
Такі люди вносять в сім’ї нервовість і тривогу. І батьки, жінки, діти,
рідні та близькі стають заручниками ситуації, на них лягає весь тягар
ситуації. Але й капелани, священики повинні спілкуватись з такими
парафіянами, допомагати їм вернутись до нормального життя. Нам всім
необхідно об’єднати зусилля. Інакше війна ніколи не закінчиться
У слов’янську я бачила капелана, який після служби, скинувши рясу, ставав бійцем підрозділу…
Позиція Католицької Церкви і православної однакова: священик не має
використовувати зброю проти людей. Цього ніхто не відміняв. І я вірю, що
ніхто й не відмінить. Наша зброя: слово Боже, Хрест Господній, освячена
вода… Інша справа коли священик у стресовій ситуації, під дією
емоційного шоку взявся за зброю. На війні може і таке статись. Але це –
виключення з правил.
Я став священиком в 2002 році. Після закінчення 8 класів, я пішов
вчитися в технікум. А вже після цього поступив у Львівську духовну
семінарію. Це було в кінці 80-х, коли на заході України відроджувались
патріотичні рухи. Я був в Союзі Незалежної Української Молоді. Ми
старались дбати не тільки про відродження національної ідеї, але
пам’ятали про духовне життя. Організовували різні акції, щоб показати
правдиву історію українського народу і те, як його нищив комуністичний
режим. Також ми часто їздили в ліс. Шукали могили поляглих воїнів УПА,
січових стрільців. Приймали участь у перепохованні віднайдених тіл.
Тоді я і познайомився з священиками УГКЦ, які вийшли з підпілля. Коли
я бачив їхній приклад служіння власному народу, в мене зародилося
бажання стати священиком. Мені тоді було 18 років. Після двох років
навчання у Львові, мене відправили на навчання за кордон. Десять років я
провів в Італії, отримуючи освіту. Після цього я повернувся в Україну і
був висвячений. Моє місце тут – в рідному Краї. А тепер на передовій, з
тими, хто захищає нашу країну від ворога.
Мені подобається девіз польових капеланів: бути поруч. Ці два слова
пояснюють усю суть нашого служіння. Солдат, на очах у якого живцем на
куски розірвало побратима, який бачив живцем згорілого товариша, або
розстріляних із засідки друзів і який не міг у цій ситуації щось
зробити, якого місяцями переслідує трупний запах, не може спокійно
заснути. Такій людині потрібно щоб її просто вислухали, просто мовчки
посиділи поруч, не помічаючи сліз в його очах... Саме тому ми маємо бути
поруч, щоб давати надію.
Якщо ми дійсно хочемо побудувати нову Україну, у нас немає іншого
виходу, як тільки перемогти. Довгоочікуваний мир обов’язково прийде з
нашою перемогою. Тому, що інакше, без перемоги, все це буде лише
продовженням гри за чужим сценарієм. У нас є свій автентичний шлях, який
приведе нас у землю Обіцяну – нову, вільну й незалежну Україну. Хай Бог
береже нашу країну і слава нашим Героям!
Немає коментарів:
Дописати коментар