У
першій половині XIXст. значної шкоди суспільному престижу Православної
церкви в Україні завдавав украй низький культурно-освітній рівень
основної маси православного парафіяльного духовенства.
Зазначимо, що ця проблема для Російської православної церкви
залишалася актуальною й значно пізніше. Так, у звіті волинського
губернатора за 1805 р. наголошувалося: «Вважаю... своїм обов’язком
відзначити вкрай сумний факт переваги іновірного духовенства над
православним, що, без сумніву, не може не відбитися на зниженні
авторитету пастирів Православної церкви».[1;30.]
Це сприймалося громадськістю, як різкий дисонанс до тієї ролі, яку
відіграла Уніатська церква у сприянні розвитку українського
шкільництва, відкривши доступ у духовні училища світській молоді й
організувавши наприкінці XVIII- на початку XIXст. монастирські публічні
школи. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, хорової
церковної музики, формуванню духовності українців церква на
Правобережжі в XVII-XVIIIст. (до її зросійщення) зробила вагомий внесок
унаціональну культурну скарбницю, а також уможливила західні культурні
впливи на українські землі. [2;546.]
Уніатська церква на Волині до її самодержавно-православної
ліквідації мала великі можливості для розвитку народної освіти.
Упродовж XVII - першої половини XVIIIст., василіани заснували свої
училища в Кам’янці, Шаргороді та інших містах. Напередодні включення
Правобережної України до складу Російської імперії там існувало 9
василіанських училищ. Завдяки прихильному ставленню уряду Олександра І
до Римо-католицької церкви училища цієї конфесії на Правобережжі
упродовж першої чверті XIXст. не зазнавали відвертих утисків. Лише в
Кам’янецькій єпархії їх тоді налічувалося 34, в них навчалося 940
учнів.[3;7.]
У монастирських публічних школах Уніатської церкви здобували
освіту не лише представники духовенства, а й світські особи - діти
шляхти, козацької старшини, міщан. Значним стимулом для участі
уніатських монастирів у розвитку народної освіти на Волині послужив
указ Катерини IIвід 6 вересня 1795 р., яким саме існування
василіанських монастирів у цьому регіоні ставилось у залежність від
того, матимуть вони публічні школи чи ні. Альтернативи їм на той час не
було. Якщо на межі 80-90-х рр. XVIIIст. на Правобережжі було всього 9
василіанських шкіл (у Барі, Бучачі, Каневі, Умані, Любарі, Овручі,
Острозі, Шаргороді та Володимир-Волинському), то після вищезгаданого
указу вони з’явилися практично в кожному вцілілому василіанському
монастирі.[4;33.]
В уніатських публічних школах (колегіях) приділялася значна увага
викладанню гуманітарних і природничих дисциплін. Такі навчальні
заклади функціонували довгий час на Волині: в Луцькому,
Володимирському, Загорівському, Мелецькому, Овруцькому, Почаївському,
Тригірському, Любарському та ряді інших монастирів. У них працювали
кваліфіковані вчителі-іноземці, викладалися грецька, єврейська,
французька, німецька, італійська, англійська мови. Організовувалися
щотижневі вчені диспути. Василіанські публічні школи були, як правило,
з п’ятирічним строком навчання. Найбільшу школу мав Барський
уніатський монастир, де на початку XIXст. навчалася майже тисяча
учнів. Шестикласна школа Любарського монастиря, розрахована на 500
учнів, відзначалася з-посеред інших василіанських публічних навчальних
закладів тим, що мала дуже хорошу матеріальну базу: добре обладнаний
фізичний кабінет, бібліотеку на 17 тис. томів і ботанічний сад для
занять з природознавства. У школі шаргородських василіан у 80-х рр.
XVIIIст. налічувалося близько 600 учнів. На початку XIXст. уманські
василіани, школа яких вважалася найпрестижнішою на Правобережній
Україні, навчали 263 учнів, канівські - 190, овруцькі - 255,
володимир-волинські - 125, лисянські, загорівські, жидичинські,
тригірські й інші - по кілька десятків. У кінці XVIIIст. у
василіанських колегіях нараховувалося до З тис. учнів, яких навчали
приблизно 100 професорів.[5;105.]
Значною виявилася діяльність уніатів і в галузі книговидавництва.
Найбільшими з організованих ними друкарень були Віденська, Супральська,
Почаївська, Унівська, Львівська та Мінська. З 1628 р. до кінця XVIIIст.
з василіанських друкарень вийшло у світ приблизно 13 000 книг
польською, латинською й церковнослов’янською мовами. Чи не
найпотужнішою серед них була Почаївська друкарня, заснована у
1732-1733 рр. Приблизно за сторіччя зусиллями ченців-василіан у ній
було видрукувано близько 300 найменувань книг релігійно-церковного і
світського змісту.[6;40.]
Царський уряд, який прагнув дати священнослужителям Православної
церкви «стандартну освіту» (цього вимагав Духовний регламент),
посилити державний контроль за церквою, русифікувати її, відкрив на межі
XVIII- XIXст. на Правобережжі єпархіальні духовні семінарії, в яких на
перших порах викладачами працювали василіани. Частина правобережних
православних священиків свого часу закінчувала духовні училища єзуїтів,
василіан.
Публічні школи василіан па Правобережжі на початку 30-х рр.
XIXст. царський уряд позакривав разом з духовними училищами цього
ордену. Варте уваги визнання великої заслуги Уніатської церкви галузі
освіти та виховання українсько-білоруської людності, яке ще 1620 р.
вийшло з уст православного - депутата польського Сейму Лаврентія
Древинського: «Якби ті, що вийшли від нас (уніати), не повстали на нас,
то такі науки, такі училища, така кількість достойних вчених людей не
з'явилась би в руському народі; навчання у храмах наших як колись було б
покрите порохом не радіння». Це твердження поділяв відомий дослідник
історії Російської православної церкви архиєпископ Філарет
(Гумілевський), який не тільки назвав його «цілком справедливим», а й
наголосив: «Унія спонукала православ’я на криваву працю, і з’явилися
вчителі, достойні православ’я, годуванці школи й життя».[7;72.]
Українське духовенство в XVII-XVIIIст. відмовлялося наслідувати
московські взірці в обрядових діях, богослужбових чинах, друкуванні
священних книг, виголошуванні проповідей. Українська церква в той час
була дуже відмінною від московської. Тільки-но українська церква
опинилася під Московським патріархом, почалися непорозуміння,
незважаючи на те, що в царському наказі про права української церкви
1685 р. було написано: «Друкування книг... невозбранило мати». У самій
Москві друкування книжок знаходилося тоді під ретельним наглядом і
світського уряду, і патріарха. Такі ж порядки намагалися завести й в
Україні.[8;42-43.]
Коли Києво-Печерська лавра приступила до друку Псалтиря
українською мовою, Московський патріарх заборонив це навіть звернувся
до Константинопольського патріарха, щоб той наказав українцям: «Да
ймуть покореніе и послушаніе святейшему нашему престолу Московскому, и
да не имут волю и власть в жесточайших запрещениях, - ни по єдиному
образу, ниже книги какія печатати, ниже ино что творити без нашого
соборнаго разсмотренія».[9;5.]
Заборона української мови для вжитку в церковних справах у кінці
XVIIIна початку XIXст. набула вигляду погроз. Майже щорічно виходили
суворі укази, якими приписувалося: «чтобы впредь вь типографіи тоя
Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в
московской типографіи сь аппробаціи Св. Синода печатаются...»[9;5.];
1776 р. Святійший Синод наказує Київському митрополиту Самуїлу
Миславському, щоб у друкованих у Лаврі книжках порівняно з московськими
«никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, - вь
том иметь наикрепчайшее смотреніе...». Заборони українського
друкованого слова надходили по кілька разів на рік, по суті, після
кожної виданої книжки. Перелічити їх просто неможливо. Після
запровадження на Правобережжі уніфікованого на московський лад
православ’я вдалося остаточно зламати опір Києво-Печерської лаври,
яка доти міцно стояла на позиціях українського духу. [10;19.]
Хоча Синод заборонив книгодрукування українською мовою,
Почаївська лавра, у цей час активно друкувала й поширювала по всій
Україні україномовні церковні видання. Київському митрополиту Г.
Банулеско-Бодоні стало відомо, що чимало почаївських україномовних книг
вигідно й без перешкод реалізується в Києві і по всій Центральній
Україні. Розгляд цієї справи показав, що в Київ з Почаєва надходили
впродовж тривалого часу великі транспорти книжкової продукції
греко-католицької церкви у вигляді аркушів без оправи, які
брошурувалися в Києво-Печерській лаврі, а потім розсилалася ченцями
для продажу по всій Україні.[10;20.]
При офіційному розгляді «почаївської справи» головний акцент було
зроблено на проблемі «захисту православно-канонічної території від
проникнення католицьких й уніатських впливів, на упорядкуванні продажу
неправославних видань». Свідомо чи несвідомо обійшли головне, що
лежало в її основі, - величезний потяг українського народу до книги
рідною мовою, а також те, що офіційно й насильно переведені в російське
православ’я українці Волині не бачили будь-якої канонічної, обрядової
різниці між православ’ям й уніатством, оскільки ці конфесії були
однообрядовими. І ще такий важливий висновок: ліквідоване царизмом
уніатство впродовж десятиліть було ближчим до українського народу, ніж
насаджуване зросійщене православ’я. [8;43.]
Політика російського Синоду та самодержавної адміністрації
упродовж XVIIIст., спрямована на денаціоналізацію церкви в Україні,
дала в XIXст. свої плоди. Українська церква була відірвана від народу й
стала частиною Російської православної церкви, якою правив Священний
Синод. Митрополитові Київському і Галицькому належало в Синоді третє
місце. Він не був обранцем свого народу і своєї церкви, а по суті
вважався урядовцем «духовного відомства». Показова церемонія
«наречения» єпископа замінила у XIXст. його соборне обрання. Вона
відбувалася в Синоді у присутності всіх його членів. Обер-секретар
зачитував царський «высочайший указ», яким здійснювалося призначення
єпископа.[4;31.]
Закономірним результатом цілеспрямованої політики російського
самодержавства щодо русифікації української Церквичерез зміну
національної належності представників вищої церковної ієрархії стало
наступне: якщо в XVIIIст. Київську митрополію очолювали українці В.
Ясинський, Й. Кроковський, Р. Копа, І. Негрецький, Р. Заборовський,
Т. Щербацький, А. Могилянський, то в XIXст. усі київські митрополити
були росіянами (С, Александорович, Є. Болховітінов, Ф. Амфітеатров, І.
Нікольський, А. Москвін, Ф, Успенський, П. Городецький, Й. Руднев).
[11;17.]
По суті, Київська митрополія втратила своє первісне значення, і
митрополит фактично керував тільки Київською єпархією. Київські
митрополити повинні були виконували синодальні інструкції про вилучення з
церковного користування книг українського друку, заборону будівництва
церков в українських стильових традиціях, недопущення у
проповідницькій практиці «наречия», вилучення оригінальних ікон
українських майстрів тощо.[8;28.]
У логічному зв’язку з такою політикою самодержавного православ’я
на всіх щаблях церковно-релігійного життя запроваджувалося
«купночиние», тобто приведення богослужбової практики до єдиного чину, в
основі якого був візантійсько-московський взірець. Саме в цьому
полягала архиєрейська служба поставлених Синодом київських
митрополитів, першого з яких у XIXст. Гавриїла Банулеско-Бодої
призначив особисто імператор Павло І. Митрополит Гавриїл уважав своїм
головним завданням в управлінні повсякденне впровадження «купночиния»,
«ліквідацію особливостей церковно-парафіяльного та єпархіального устрою
південноруської церкви».
Наругою над релігійними переконаннями й національно-релігійиими
традиціями в Україні були так звані «царські служби» на честь
коронування царя, дня його народження, іменин, народження спадкоємця
трону, дня «чудесного спасіння» царської особи тощо. Місцева
адміністрація зобов’язана була в ці дні сприяти наповненню храмів
віруючими. Церковні власті непокоїло те, що парафіяльне духовенство,
особливо сільське, не проявляло особливої за податливості щодо саме
цих служб. Саме тому в указі Волинської духовної консисторії
зауважувалося, що деякі священики зовсім пропускають «читання молитви
за Государя Імператора», а окремі ставляться до них вкрай недбало,
читаючи молитву так тихо, що миряни зовсім не чують слів.[12;3-4.]
Імператори особисто сприяли перетворенню українськоїЦеркви на
російську самодержавну. У 1842 р. імператор Микола Павлович відвідав
Волинь й був неприємно вражений занедбаним станом православних церков.
Він розпорядився приступити до спорудження за державний кошт храмів у
селах, які належали казні, одночасно висловивши побажання, щоб місцеві
поміщики у своїх володіннях привели в належний вигляд православні
культові споруди. З часом виявилося, що більшість з них не надто
переймалися цією справою.[5;102.]
Допомагали в русифікації церкви в Україні духовні консисторії при
єпископських кафедрах. Вони комплектувалися «надійними» людьми, до
православних парафій великих міст добирали священиків-росіян і
«малоросів». У більшості сіл і містечок православні парафії
обслуговувало по два-три священики. Загалом в Україні у XIXст. діяло
понад 9 тис. парафій, де служили 12 тис. священиків. До кінця першої
половини XIXст. в окремих місцевостях за давньою традицією священиків
ще обирали парафіяни, але за Миколи І парафіяльних ієреїв стали
призначати консисторії. Варто зазначити, що на практиці своєрідне
обрання духовенства все ж залишалося, оскільки зберігалася, давня
традиція передачі священиком парафії синові, внукові або навіть
зятеві. Хоча Синод заборонив проповіді українською мовою, українську
вимову в богослужінні, але саме династії священиків-українців мимоволі
вносили в церковні відправи українську мову, оскільки іншої вони не
знали.[4;19.]
Православні священики, спираючись на вкорінену у свідомості вірних
і повсякденній практиці релігійно-церковну традицію, інстинктивно
вдавалися до культивування таких елементів релігійних дій, які
заборонялися Синодом. Українська мова використовувалася частиною
парафіяльного духовенства «у повсякденних контактах з віруючими, при
виконанні треб». Отже, повсякденна практика, здоровий глузд таких
парафіяльних «батюшок» сприяли тому, що «чи не єдиним притулком
етноконфесійних особливостей Церкви в Україні став її первинний осередок
- релігійна громада».[7;22.]
Повсякденне життя на Волині, відображало тенденцію до
перетворення Російської імперії на полінійно-бюрократичну державу, яку
ідеологічно обслуговувала Православна церква. Саме в цьому напрямі
відбулася перебудова церковно-адміністративних структур у єпархіях і
спрямовувалася богослужбова, пастирська, місіонерська, обрядова
діяльність, духовна освіта.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Стоколос Н. «До приведения в совершенное единие с
великороссийскими.»./ Стоколос Н.// Людина і світ. – вересень,2002. –
С.26 – 35
2. Колодний А. Історія релігій в Україні./ Колодний А./ – К.,1999.-735 с
3. Антонюк Г. Греко-католицькі школи в системі освіти і їх роль у
формуванні духовної культури України ( XVII–XVIIIст.)/ Антонюк
Г.//Християнство і культура.- Київ, Тернопіль,1998 – с.7
4. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ –
преша половина ХХ століття.)/ Стоколос Н/. – Рівне, 2003. – 480 с.
5. Стоколос Н.Уніатська церква у контексті конфесійних трансформацій
на Правобережній Україні під владою Російської імперії./ Стоколос Н.//
Український історичний журнал. – 2002,№ 4. – С.94-109.
6. Кудрик В. Маловідоме з історії Української греко-католицької церкви. /Кудрик В./ - Вінніпег, б/р.- Т.1. – 254 с.
7. Бубенщиков В., Кралюк П. Греко-католицька церква в етнічній
історії українського та білоруського народів. /Бубенщиков В., Кралюк
П./- Львів.,2004. - 171 с.
8. Стоколос Н. «До приведения в совершенное единие с
великороссийскими.»./ Стоколос Н.// Людина і світ. – вересень,2002. –
С.26 – 35.
9. ДАЖО. - Ф.1 «Волинська духовна консисторія». – Оп.4. – Спр.419. «
За наказом Святійшого Синоду про зроблене від Урядового Сенату
Губернськими правліннями в приєднаних від Польщі губерніях
Римо-католицької Колегії, наказ про ненадання дозволу останнім на
побудову самостійно римо-католицьких та греко-уніатських церков без
потреби». – 286 арк.
10. Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу./ б/а/ – Тернопіль, 1995. - 118 с.
11. Стоколос Н.Обрядова боротьба на українсько – польському
прикордонні у XVIII- ХІХ ст./ Стоколос Н.// Людина і світ. –
травень,2001. – С.15-20.
12. ДАЖО. - Ф.1 «Волинська духовна консисторія». – Оп.4. – Спр.371.
«За рапортуванням Володимирського духовного правління». − 114 арк.
За матеріалами: http://pereklad.org.ua/
Матеріал підготував о. Роман Бобесюк
Немає коментарів:
Дописати коментар