Отець-капелан
Василь Жупник «Грім» є відповідальним за військове капеланство в
Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ і ротацію капеланів в ДУК «Правий
Сектор», військовий капелан 4-ї сотні «Прикарпаття». Багато разів був на
«передку», свого часу провів пару-другу годин в Донецькому аеропорту,
його бус під Волновахою зловив 22 кулі російських терористів, — тоді
загинув керівник городенківського «ПС» Юрій Дутчак «Шумахер»…
Сьогодні отець Василь розповідає за духовну службу військових
капеланів і їх працю, своїх побратимів, випробування й досвідчення на
війні, ділиться міркуваннями про становище добровольців в державі й
майбутній розвиток країни.
— Добровольці — хто вони?
— Сучасні добровольці, подібно як колись січові стрільці і вояки УПА,
добровольці дивізії «Галичина» пішли добровільно захищати свою
Батьківщину, щоб вигнати російського агресора з України, а не заради
кращого соціального статусу, державних пільг чи льгот. Там, на передовій
фронту, для них все ясно і зрозуміло. Коли ж вони приїжджають з фронту і
бачать, що нічого не змінилося з часів Януковича: народ і далі бідніє,
правди немає — безправ’я панує, а на додачу збайдужіння загалу, то для
них це все стає нестерпним. Там, на фронті, вони щодня жертвують своїм
життям і проливають кров, а тут, в мирному житті вони нікому не
потрібні. Від такої несправедливості у хлопців їде дах.
— На похороні легендарного бійця ДУКу Григорія Семанишина ви
планували їхати знову на фронт, але потрапили з важким переломом плеча в
лікарню. А через два дні потому приходить вістка з Мар’їнки, куди ви мали їхати, під артилерійськими обстрілами загинуло багато наших хлопців… Доля чи випадок?
— В мене і зараз перед очима Широкіно, Піски, Курахово, Кам’янка,
Авдіївка… Ви знаєте, до мене недавно зайшов у лікарню мій старий добрий
приятель Михайло Сенюк. А його син Тарас — Герой України — першим з
Коломиї загинув, а я навіть на похороні не зміг бути, був на передовій
тоді. Під Іловайськом, професійний військовий, 95-та ОАЕМбр. Коли тебе
горе не чіпає — це одне, а коли гине твоя рідна дитина — чим можеш
зарадити батьковому горю? Подібно й капелан, який стає духовним батьком
вояків. І в такій ситуації твій мозок сверлить одна думка: а може б коли
я був там з хлопцями, цього би не сталося? Я вже за себе не переживаю, в
мене діти великі, готовий до всього, але коли не дай Боже щось з
молодим юнаком станеться, як я тоді в очі його молодій дружині чи матері
буду дивитись? Або коли гинуть такі молоді люди, як Степан Стефурак
псевдо «24-й», чи Юрій Дутчак «Шумахер», як тоді зарадити горю їх
рідних? А як «24-й» натхненно грав на гітарі після бою, хлопці ставали
коли нього співати разом і за хвилю бій забувався… Бог забирає до Себе
найкращих. А що до долі, то на все Божа воля.
— Розкажіть коротко за військових капеланів та їх працю.
— До капеланської служби ДУК «Правого Сектору» входять 20 священиків з
шести областей України, які представляють католиків двох обрядів і
православних різних патріархатів, окрім УПЦ МП, пастирі протестантських
течій. Керує службою Генеральний капелан ДУК Микола Мединський
«Залізняк». Моральний супровід бійців, богослужіння, практики їх
духовного життя. Здійснюємо Таїнства й треби, даємо шлюби нашим героям.
Найважче відправляти в небесну дорогу їхні світлі душі — за час бойових
дій з ворогом вже близько 100 добровольців-вояків ДУКу відійшло до Бога.
Усіх капеланів об’єднують слова митрополита Шептицького: «Дбайте про
душі стрільців!», який їх сказав духівникові добровольців дивізії
«Галичина». Щодо єпархії, то маємо дев'ять військових капеланів,
відбувається постійна ротація: одні відходять, другі приходять.
—Йде третій рік війни. Ні народні депутати, ні рідна держава
не спромоглися надати відповідного статусу добровольцям, за яку вони
проливали свою кров і захищали її тоді, коли Збройні сили практично були
паралізовані. Як думаєте: чому?
— Чого запитуєте? Ви хіба не знаєте, що обіцяють «Правому сектору»? —
Проблеми на роботі, проблеми в сім’ї і пишні похорони. Більше нічого.
Сидять без грошей, без роботи, без засобів до існування. Складається
враження, що влада очікує, що може ці ідеалісти порозбігаються, але
хлопці йшли воювати із зовнішнім ворогом держави не для того, щоб
побігати. Тільки наївні можуть таке припустити. Але побратими тих
героїв, які загинули за Україну, так не думають.
— У суспільстві настало певне збайдужіння й звикання до війни.
— Мій священний обов’язок захищати свою землю в тому стані, до якого
мене покликано — капелана й не кожному випадає така честь. Наші вояки
відстоюють її зі зброєю в руках, інші — в другий спосіб, як їм велить
сумління і совість. Зрозуміло, що народ за останній рік збіднів добряче,
за що особливе «спасибі» владі. Ще минулого року в супермаркетах
залишали кошики на допомогу воякам, які за день наповнювались. Сьогодні
кошик може стояти два місяці. Але я не втомлююся говорити нашим людям:
дякуйте Богові і тим молодим героям, які гинуть на фронті, що тут не
рвуться снаряди й міни. Бо вороги не питають: чи ти їв, чи пив сьогодні,
чи ти в теплі? Невже так важко кинути на місяць хоч десять гривень?
Багато є мудрагелів з «диванної сотні», які вважають що зробили б краще.
Наразі ж бачимо продовження одного «пакращення»: герої гинуть,
владоможці багатіють, народ стогне.
— Коли поглянемо на вшанування героїв Небесної Сотні, знаючи,
що наразі ніхто не з винних у розстрілах так і не покараний, то
виглядає, що наше суспільство ще не навчилось вшановувати своїх героїв і
робити належні висновки…
— Доки не навчимося належно шанувати фундаментальні християнські
цінності, доки не відноситимемось з належною пошаною до своїх полеглих
героїв, не турбуватимемось за їх вдів і сиріт та живих героїв, доки
держава не стане реально їм допомагати, забезпечуючи їх конкретними
соціально-побутовими гарантіями і статусом, так як їх шанують інші
народи, до того часу будемо мати серйозні проблеми як в державі, так і
поза нею. Хоч, наголошую, не за статусом і гарантіями вони йшли воювати!
«Був би нікчемним нарід, коли б не шанував своїх героїв, своїх вояків,
що хотіли для нього волі, щастя і добра і за це віддали своє життя.
Кожний нарід згадує з вдячністю тих, що дали себе в жертву за нього», —
сказав одного разу патріарх Йосип Сліпий про українських добровольців і
про вічний обов’язок нашого народу перед ними. Власне, цим і
відрізняється зрілий державницький народ від інших народів.
— Чого чекають вояки на передовій?
— От приїжджаєш на передову, а вони як малі діти: «А що там капелан
привіз смачненького?» усі чекають гостинців і смаколиків. Чесно кажучи,
коли й сам знаходишся на передовій, то так чекаєш на тих волонтерів, як
на святого Миколая. На «гражданці» я ніколи в житті не їв згущеного
молока, а там ця «згущонка», — ну, дуже вона смачна! А коли серйозно, то
для воїна дуже важливо коли він відчуває реальну допомогу зброєю і
матеріально-технічним та господарським забезпеченням свого стану від
держави, молитов і моральної опіки священства і віруючих Церкви, й
особливо їх зворушує жертовна допомога волонтерства.
— Допомога волонтерів залишається актуальною і сьогодні?
— Так, особливо, коли ситуація стає критичною. До прикладу, не було
дров, щоб навіть зігрітися. Я попросив хлопців з Коломиї, то вони
передали тону брикетів, інші передали дрова. Все швидко й оперативно. То
так як велика родина: кожний тягне на фронт що може: телевізор,
бензопили, лопати, їжу… Ось в Дніпропетровську є надзвичайна волонтерка,
яка з нами була чи не у всіх розташуваннях наших вояків. І завжди
передає хлопцям вареники, холодець, тушонки… Є такі люди і в Києві.
Небайдужі до народної боротьби допомагають і лікарством, і одежею, і
всім можливим і неможливим. Окреме слово подяки слід віддати нашим
госпітальєрам — медичному батальйону.
— Як підтримуєте молодих вояків на дусі, коли розумієте, що
кожної секунди їм в очі смерть зазирає? Що найважливіше в такій
ситуації?
— Я скажу словами відомого українського вченого і військового
капелана о. Ісидора Нагаєвського: «Обов’язок польового духівника є
глибоко людський і батьківський. Бо молодий та ідейний український
доброволець одяг військову уніформу не лише для оборони Божих прав
України, але також для оборони загальнолюдської християнської ідеї перед
наступом московського безбожництва». Розуміння мотивів, якими керуються
ці молоді люди і які готові стояти проти ворога на смерть, приносить
розуміння і їхнього покликання, і мого. А для капелана головним
середником є довіра вояків: якщо вони вірять тобі — можеш залишатися
серед них і Бог допоможе тобі їм послужити, коли ж не вірять, краще
їхати зразу додому.
— Як думаєте, позитивні зміни в країні наступлять скоро?
— Зміни наступлять, але не самі по собі. У своєму зверненні до влади
єпископи УГКЦ наголошують, що Церква не може стояти осторонь складних
проблем суспільства, бо вона має завжди на меті спільне благо народу і
справжнє добро людини, як і даровані Богом їй свободу і гідність.
Соціальна справедливість, проведення реформ і відповідальність перед
народом за свої діла — головні завдання теперішньої влади, в іншому разі
все може погано закінчитись…
— Плануєте виїзд до побратимів на Великдень?
— Та я думаю, що Бог позволить мені ще до Великодніх свят з ними
бути! Коли приїжджаєш із зони АТО, то потрібно підріхтувати автомобіль,
запастись пальним, зустрітись з капеланами й небайдужими людьми, зібрати
допомогу. Але вже в короткому часі ти думками знову з нашими хлопцями.
Військове братерство чекає!
Роман ІВАСІВ
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар