Про історію виникнення фільму "Укропи Донбасу", що зараз
мандрує світовими кінопалацами, Валерія Радзієвська говорила із
письменником і режисером Русланом Горовим для Gazeta.ua
Письменник і режисер Руслан Горовий понад рік їздить на
передову. Торік познайомився з подружжям луганчан-волонтерів
Олександром і Вікторією Кононовими, які живуть неподалік Севєродонецька і
допомагають українським бійцям. Про них Руслан зняв документальний
фільм "Укропи Донбасу", який зараз показує у світі.
Як виникла ідея стрічки?
Ми з друзями – музикантами гурту "Антитіла" – півтора роки тому почали їздити на передок, збирати гроші і возити допомогу.
Зрозумів, чому мій дід ніколи не любив розказувати про війну.
Війна – це абсолютно дебільна штука. Залежно від погоди – холод чи
пилюка або грязь – і завжди страх.
Спочатку їздили раз-двічі на тиждень. Пізніше, коли збирати допомогу
стало важче, стали їздити раз на два тижні. Мар'їнка, Красногорівка,
Кримське, Дебальцеве, Станиця Луганська, Гранітне під Маріуполем. Під
час однієї такої поїздки мене познайомили з Сашею і з Вікою. Саша до
війни працював на виробництві. Щеподробилкою йому відрізало праву руку і
ліву ногу – по діагоналі. Тепер ходить на протезі. До війни вони з
дружиною купили хату в селі, завели овець, кіз, намагалися вести
господарство. Але війна все змінила. Розказували, що навесні 2014, в
перший рік війни, перестали цвісти липи.
Зрозумів, чому мій дід ніколи не любив розказувати про війну. Війна – це абсолютно дебільна штука. Залежно від погоди – холод чи пилюка або грязь – і завжди страх.
З двох десятків лип біля дому жодна не зацвіла. Люди зовсім не могли
працювати на городі, руки не піднімалися. Все село скаржилося на апатію,
і що земля чомусь уже не тягне. Почали допомагати армії в умовах
окупації. Перший раз козу зарізали і зробили бійцям шашлики, відвезли їм
свій телевізор і холодильник, зробили 20 кілограмів домашньої бринзи.
Обручки свої та інші коштовності продали – купили на ці гроші два
бронежилети. "10 грамів металу і два життя – цінності
неспівмірні", – сказав мені Саша. Лишила Вікторія тільки хрестик, в
якому хрестилася. Потім у соцмережах почали збирати гроші. Виїжджали на
"велику землю", щоб закуповувати необхідне, і потім везли допомогу
бійцям. Україну називають "великою землею", бо в ЛНР, кажуть,
почуваються, як на острові, відрізаному від цивілізованого світу.
Обручки свої та інші коштовності продали – купили на ці гроші два бронежилети. "10 грамів металу і два життя – цінності неспівмірні", – сказав мені Саша.
Оскільки лінія боїв весь час змінювалася, то в один прекрасний момент
вони звернули не туди, і з повним комплектом всього, що везли нашій
армії, потрапили в полон. Пробули там понад три місяці. З них знущалися.
Виводили на розстріл, душили з мішком на голові. Не раз ставили до
стінки, знімали автомати із запобіжників. Віка казала: у стані страху
практично не відчуваєш болю. Звільнити їх вдалося по обміну разом з
групою наших військовополонених.
Як до таких людей ставиться ватне місцеве населення?
Місцеве населення дуже різне не Донбасі. Перед минулим новим роком я в
Кримському роздавав з хлопцями місцевим людям вермішель і цукор. Це були
переважно пенсіонери, які не хотіли нікуди виїжджати. Вони казали: "Мы
не за белых и не за красных. Мы за кладбище". Бо в них тут поховані цілі
покоління родичів, і вони хочуть на цій землі дожити віку. Брали ту
вермішель і плакали: "Коли ж ця війна закінчиться!". Розуміли, що я з
боку України. Але в мене є підозра, що так само ці люди брали б
гуманітарну допомогу і від окупантів. Якби вона була.
Київ – це був штучно створений образ ворога, яким лякали донеччан. Тому, коли був референдум, обмануть Донбас було неважко. Людина нічого в житті гарного не бачила. "Ворога" вони вже знали.
Люди на Донбасі важко працюють. Дуже випивають після роботи, бо
шахтарський труд дуже виснажливий. Але при тому є така цехова шахтарська
гордість: шахтар на завод працювати не піде. Ви так само на Волині
спитайте копачів бурштину, чого вони не підуть робити? – "Тому що батько
бурштин копав, і дід. То всьо нам Бог дав, і ми його будем копать".
Така сама абсолютно тєма.
На Донбасі шахтарям завжди казали: ви важко працюєте, але нічого не
маєте, бо у вас завжди все забирає Київ. Не місцеві олігархи, а саме
Київ. Київ – це був штучно створений образ ворога, яким лякали донеччан.
Тому, коли був референдум, обмануть Донбас було неважко. Людина нічого в
житті гарного не бачила. "Ворога" вони вже знали. Я впевнений, що
більшість з цих людей ішли на вибори свідомо. Мріяли, що гроші не
витікатимуть з регіону в центр. Натомість отримали російські танки. А
війна – це вже виживання. Хто біля якого блок-поста живе, той з тим і
дружить.
Розповідають, що місцеві не раз приносили українським солдатам отруєну їжу.
І таке є. Але не сумніваюся, що є люди, які і ополченцям дають отруєну їжу. Лінія розмежування – це найстрашніше, що може бути.
У тих регіонах наміновано зараз так, що чорт ногу зломить. Якщо зараз
ще вибухає те, що лишилося від "Великої Вітчизняної", то уявіть, що там
буде після цієї війни.
Торік ви почали показувати свій фільм за кордоном. Як реагували на нього на Заході?
Спрагло. У нашої закордонної діаспори інформаційний голод. Вони
збирають гроші для наших військових і волонтерських організацій. А
значить, що від нас має бути якийсь відгук. По-друге, я дуже хотів, щоб
вони привели на ці покази місцевих. Світ має бачити, що у нас в країні
відбувається справжня війна, де гинуть реальні люди.
Першим ділом показав фільм у Німеччині. Гроші у мене свої, підшкірний
жир, почали зникати ще з Майдану. Волонтери виснажилися. Ми домовилися з
нашою діаспорою про покази в Берліні, Кельні, Дрездені і Дюссельдорфі
на їхні кошти. Показ у Берліні відбувся. А після нього ватники
заблокували мені два покази – в Кельні і Дюссельдорфі. У тих містах було
домовлено про оренду зали з Червоним хрестом. І от ватники пишуть їм
листа: "Ви сприяєте поширенню фашизму". Німець, коли чує слово "фашизм",
піднімає руки вгору. Цей комплекс до них приріс із війни – відчуття
вини. Німець мені каже: "Руслане, я розумію, що там не про це. Але я не
хочу чути такі звинувачення на свою адресу. Мені жити в цій країні, а
вони мені постійно колотимуть цим очі". Зате на показ у Дрездені люди
їхали з інших міст – такий пішов розголос.
Після Німеччини показав фільм у Польщі. Там теж є активні
протиукраїнські ватники. Але їм до поляків такими словами як "фашизм"
дуже важко апелювати.
У Парижі фільм мали показувати 14 листопада. За день до показу там
сталися теракти. Коли я прилетів у Париж наступного ранку після
терактів, то потрапив в атмосферу страху, яка була тоді на вулицях
міста. Мені вона була знайома, бо я приїхав зі світу, де іде війна.
Через теракти і заборону зборів показ скасували.
Коли я прилетів у Париж наступного ранку після терактів, то потрапив в атмосферу страху, яка була тоді на вулицях міста. Мені вона була знайома, бо я приїхав зі світу, де іде війна.
Такого Парижа я ще ніколи не бачив. Незнайомі люди обнімалися в метро і
плакали. Вулиці були майже пусті, все зачинене. Тільки військові і
поліцейські патрулі. Париж був як вимерлий. А це ж було перед Різдвом —
вулиці у вогнях і гірляндах – і порожньо. На кожному перехресті поліція.
Але мене ніхто не чіпав, навіть не перевіряв документи.
У неділю 15-го листопада ми стояли на площі Республіки. Це паризький
майдан. Коли через день після терактів хтось на площі кинув петарду, ви
не уявляєте, яка паніка знялася – люди боялися поруху, звуку.
З того, що я побачив, найсильніша українська діаспора в Іспанії. Там
жодних проблем із показом не було, хоча в країні і велике російське
лобі.
Половина аудиторії на перегляді – була саме іноземці. В Іспанії
підійшла жіночка: "Вы не против сфотографироваться с российской
журналисткой? – Якщо не боїтеся, – кажу.
Великі молодці діаспоряни Швеції, Туреччини, США. Про кожного можна
говорити годинами. А фільм мандрує далі. На черзі Туманний Альбіон.
Джерела: gazeta.ua
ДИВЕНСВІТ
Немає коментарів:
Дописати коментар