За
тисячу кілометрів від дому завжди приємно зустріти земляка. Тим більш
на війні. У штабі сектору «М», що поблизу Маріуполя, ми зустрілися з
тамтешнім військовим капеланом. Отець Даниїл родом зі Львова, але
останні три роки живе в Івано-Франківську. Він монах і
священик-василіянин монастиря Христа Царя, що на Майзлях.
При слові «монах» на думку чомусь одразу спадає сивобородий старець,
який годинами молиться у келії та майже не з’являється на людях. А тут
уявіть собі кремезного, сорокадворічного чолов’ягу в тільняшці,
колишнього десантника, який тягає штангу, грає у волейбол і мало чим
відрізняється від професійних армійців.
У зоні АТО отець Даниїл з 16 червня. Це вже не перше фронтове
відрядження – взимку він місяць пробув у Слов’янську, де нацгвардійці
дали йому позивний «Монах».
«Чому поїхав знову? Після повернення до Франківська всередині мене
ніби прокинувся якийсь внутрішній голос, який твердив: «Поїдь!», –
розповідає священик. – До того ж, я холерик, не можу довго всидіти на
місці. Отримав дозвіл від департаменту військового капеланства, сів на
поїзд «Львів-Маріуполь» і поїхав».
З собою отець Даниїл узяв ікони, духовну літературу, вервички, які
солдати залюбки носять на шиї. Особливою популярністю користуються
прапори із нашитою іконою Богородиці. Їх передала одна
жіночка-парафіянка, яка за власні гроші замовила велику партію. Ці
прапори отець Даниїл передає у військові частини й на блокпости.
Під час ротації солдати пишуть там побажання бойовим побратимам,
ставлять автографи, залишають номери телефонів. Потім на прапорі – ані
сантиметра вільного місця. Можливо, колись подібний експонат займе своє
місце в музеї АТО.
Отець Даниїл – греко-католик, але, каже, на війні це не принципово,
бо перед Богом тут усі рівні. Щоранку о 6:30 в імпровізованій капличці з
армійського намету він править Службу Божу. Чому так рано? Через спеку.
Вже о восьмій намет так нагрівається від сонця, що всередині – майже
сауна.
Незважаючи на ранню годину, жодна служба не обходиться без прихожан.
Спочатку було важко, оскільки увесь ритуал священику доводилося
відбувати самому. Та потім отець Даниїл навчив одного підполковника, той
хоч і російськомовний, утім дуже непогано виконує обов’язки дяка.
«Найбільше мене вражає щирість людей на війні, – каже отець Даниїл. –
Адже війна швидко зносить усе наносне й людина відкривається такою,
якою є насправді. До мене приходять причащатися, сповідатися, просто
поговорити. Декому досить виговоритись і, як вони самі кажуть, на душі
стає легше. Із гордістю можу сказати, що солдати мені вірять. Вони
бачать, як я їм з ними ту саму кашу, сплю в казармі, ходжу на
спортмайданчик, тобто є одним із них. Це дуже спрощує спілкування».
Крім духовних потреб армійців, отець по мірі можливості задовольняє і
матеріальні. Маріупольське відділення «Нової пошти» час від часу
отримує посилки з Франківська на його ім’я. Волонтери відправляють
натільну й постільну білизну, засоби гігієни, цукерки, печиво. Усе це
священик роздає солдатам.
Незабаром в отця Даниїла ротація – вдома накопичилось багато справ та
й парафія чекає. Однак, зважаючи на непосидючий характер
монаха-десантника, у Франківську він, напевно, знову не засидиться.
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар