Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 24 грудня 2014 р.

24.12.2014р. Б. / Компроміс зі злом неможливий. Католицька церква війну як спосіб захисту не засуджує

Ми почали цінувати мир, коли його втратили. Нині багато хто жалкує за втраченим мирним життям, хай і недосконалим. А я все більше починаю розуміти, що мир — це недосяжний ідеал, який неможливо втратити, бо його ніколи й не було. В якому мирі ми жили? Хіба повсюдна корупція і несправедливість забезпечували нам мирне життя? Наш больовий поріг постійно зростав, і різниця тільки в тому, що сьогодні ми дійшли до крайньої форми захисту — збройної. Тож як ніколи важливим постає завдання церкви — каналізувати енергію людей у руслі Євангелія, точніше  — таких загальнолюдських цінностей, як любов до ближнього, до Батьківщини, справедливості, альтруїзму, прощення…  

З першого дня і до останнього пострілу на охопленому полум'ям революції клаптику столиці священики всіх конфесій несли свою службу Богові і нам. Їх не агітували і не викликали за списком. Бронежилети під рясами теж були не у всіх. Кожен священик прийшов до людей за покликом серця. Так само, як сьогодні несе службу в зоні АТО. 

На засадах гарантії свободи совісті і моралі кожного ми боролися на Майдані за цінності, що нас об'єднують. Усі ці події показують, що суспільство переосмислило свою духовну складову. І духівництво теж має усвідомлювати свою відповідальність за те, які цінності представляє і сповідує.  Особливо, коли ми говоримо про солдатів, що заслуговують на найвищий ступінь поваги й опіки, бо переживають найскладніші моральні випробування, які людина в принципі може витримувати. 

"У зоні АТО я двічі зустрічав священиків "У"ПЦ МП, які приїжджали працювати капеланами, розповідає військовий капелан, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України отець Любомир Яворський. — Вони були дуже ввічливі й відкриті до спілкування, з проукраїнським настроєм. Хоча по той бік барикад — також є їхні співбрати, які підтримують сепаратистів, і дуже активно… Натомість у Києві, на превеликий жаль, все більше й більше надходить з військового госпіталю скарг на священнослужителів Московського патріархату, які кажуть солдатам, що їхнє каліцтво — втрата ноги чи руки — це кара Божа за те, що вони боролися проти братнього народу (!). Сумно, коли священики так цинічно маніпулюють і вводять людей в оману. До мене прийшла жінка, яка втратила на війні чоловіка. Він був парафіянином одного з монастирів Московського патріархату в Києві. Коли вона попросила там помолитися за упокій її чоловіка, то почула відмову, бо, мовляв, він воював проти російського брата…"

Що ж, "Не всякому духу вірте", заповідає Біблія. В історії церкви були моменти, коли ієрархи зраджували свою паству... Людина має розум і може розпізнавати цінності, які приймає за життєві орієнтири, – чи це веде до утвердження добра чи, навпаки, до розпалювання ворожнечі, кровопролиття. Останнє відбувається тоді, коли релігію перетворюють на ідеологію. 

Наші вояки на передову не на полювання вийшли. Пригадаймо слова Христа: "Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за своїх друзів". Отже, якщо вони там, на передовій, тому що люблять тих, кого захищають, хто залишився в тилу, тому що виконують свій обов'язок перед батьківщиною — це правильний намір.

"Я часто кажу нашим солдатам, що вони виконують Божу волю і є знаряддям у руках Бога, — розповідає римо-католицький священик, редактор часопису CREDO Микола Мишовський з Вінниці,— Адже Бог дав заповідь "не вкради", але якщо сусід (читай — сусідня країна) порушує цю заповідь, то вони зупиняють це зло". 

...З отцем Миколою я познайомилася на Майдані. Вперше він приїхав туди на самому початку протестів проти режиму Януковича. Нещодавно отець повернувся з нетривалого перебування в зоні АТО і тепер налагоджує постійну капеланську варту в 9-му батальйоні територіальної оборони ЗСУ, до якого входить частина солдатів з Вінниччини. Вони стоять перед Маріуполем, на першій ліній фронту. 

До речі, капеланське служіння в зоні АТО, як і багато чого в нашій державі, базується на волонтерських засадах. Слідом за волонтерами, завдяки особистим контактам з комбатами, капелани потрапляли в батальйони. До 1 серпня цього року уряд доручив Міноборони, МВС і Державній прикордонній службі розробити й затвердити положення про службу військового духовенства у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі. Постанова застрягла на підписі в одному з відомств, і перспективи її ухвалення не відомі. А тим часом цьому мало би передувати широке громадське обговорення. 

Потреба в капеланах є. Про це я чула не тільки від самих священиків. Ніколи не забуду кремезного солдата з позивним "дядя Вася", якого зустріла в Мукачівському військовому госпіталі. Цей сивочолий чолов'яга, який, здається, на своєму віку уже бачив все, розповідав про "отця Ореста, який з ними і поранених витягував, і в окопах сидів, і словом радив". А потім показував фото з-під Зеленопілля (він ніс службу поблизу), де на випаленому градами полі в чорній, як вугілля, землі, посеред спаленої вщент військової техніки і палаток стояв хрест. Дерев'яний. Він чудом не згорів. Дивувався як мала дитина і казав, що відкрив для себе нове обличчя церкви. 

На мою думку, інститути капеланства мають фінансуватися з держбюджету, оскільки демократична держава повинна забезпечувати не тільки матеріальні, а й духовні потреби своїх захисників. Але навіть експрес-опитування знайомих показало, що питання це залишається дискусійним, бо, на думку опонентів, оскільки Україна —держава світська і до того ж полірелігійна, релігійні потреби війська мають забезпечуватися за пожертви релігійних громад... 

Про те, як християнинові розпізнати справжні цінності в останніх подіях, позначених жорстокістю й несправедливістю, ми спілкувалися з отцем Миколою Мишовським після скромного відзначення річниці революції. 

— Отче, що вам найбільше запам'яталося з Майдану? 

— Зло перемогти злом у принципі неможливо. Хотів цю думку донести до всіх, тому для початку "озброївся" плакатом "Зло перемагай добром". 

Спокуси брати зброю в руки не було, якщо не рахувати кількох мішків бруківки, занесених на передову, — жартує отець. — Священики завжди залишаються третьою стороною конфлікту і повинні молитися за всіх людей, незалежно від політичних поглядів. Якщо до мене на сповідь прийде сепаратист, я не маю права йому відмовити і не відмовлю. Так само католицький священик не має права бути солдатом.

Пам'ятаю, що багатьох людей трагічні події на Майдані спонукали до сповіді. Люди усвідомлювали: якщо загинув їхній побратим, то можуть загинути й вони. І були готові, хоч як пафосно це звучить. 

20 лютого і я відчув холод по спині від страху бути застреленим. Дуже виразно пам'ятаю, як група чоловіків мені гукнула: "Батюшко, тікай!". І я зиґзаґами добирався до Жовтневого палацу, хоча й не знав, звідки стріляють. Там же, біля Жовтневого, один чоловік розповідав мені, як на його очах вбили десятки людей. Він був у критичному стані, виснажений фізично й морально — не спав п'ять діб. Очі порожні, але хотів виговоритись, і я його просто слухав. 

Постійно закликав беркутівців не стріляти, розходитись. Одного разу, коли просив про це зі сцени, почув, як біля лівого вуха пролетіла гумова куля. А потім, після чергової атаки, в полон до майданівців потрапили п'ятеро спецпризначенців. Я згорнув свій молитовник і пішов до місця події. Своїм двометровим зростом прикривав силовиків і добряче зірвав голос: тепер уже треба було спиняти зброю майданівців. Гнів людей можна було зрозуміти, але самосуд неприпустимий… 

Пам'ятаю, з глибоким жалем тоді дивився на одного з тих беркутівців. Молодий хлопець лежав на землі і спливав кров'ю. Я покликав медиків. Нам сказали, що він підірвався на гранаті, яку хотів кинути в людей. Дивився на нього і думав: хлопче, я ж тебе просив іти додому, де на тебе чекають... Він не вижив... 

"Бог зробив людей вільними"

На площі біля монументу Незалежності християни облаштували міжконфесійну молитовну каплицю. Це був звичайний намет з іконами та іншим церковним начинням. Помолитись, а часом і просто погрітись туди міг зайти кожен. 20 лютого, буквально за дві години до того, як беркутівці "зачистили" усю територію під Стеллою, заразом спаливши каплицю, і відтіснили протестувальників до сцени, звідти винесли фігуру Божої Матері Фатимської. Крім того, з каплиці були врятована чаша, в якій звершувались пресвята Євхаристія і Євангеліє. Все інше – згоріло. Для віруючих людей символізм врятування саме цих предметів є дуже важливим. 

Під час революції ми з отцем Миколою роздавали людям вервиці ( їх іще називають чотками) й молитви, які потрібно на них відмовляти. Ці хрестики на мотузці з п'ятьма десятками намистинок бійці майданівських сотень чіпляли на бронежилет, камуфляж, щит. Вони були сліпучо білого кольору, тому виразно виднілися навіть уночі. Це була досить незвична, але водночас радісна картина. Християнська символіка впадала в око повсюди і на диво не сприймалась якимось формальним атрибутом, як наліпка у вигляді хреста на кожному другому авто, наприклад.

Багато цих хрестиків потім залишилося на вулиці Інститутській — у місцях, де пролилася кров безневинних і виросли гори квітів від заплаканих киян. Майданівці їх залишали на згадку про своїх розстріляних побратимів: чіпляли на барикади з бруківки, на щити і каски полеглих. Наших загиблих героїв ми іменували Небесною Сотнею, вірячи, що вони тепер там, де спокій, тиша і благодать. Там, звідки видно всю землю. Видно нас і наші вчинки. 

— Ніколи не забуду, як молився над тілом Устима Голоднюка, — згадує отець Микола. —  Йому було всього 19 років. Це був перший похорон, який я відправляв на Майдані. І дуже прикро, що в річницю Революції Гідності наш президент назвав батька Устима провокатором, коли той звернувся з вимогою виконати його ж обіцянку — надати звання героїв хлопцям, які полягли на Майдані. Я це розцінюю як плювок у бік усіх героїв Небесної Сотні і в свій особисто. 

У ті дні я відправив багато жалобних процесій. Мушу сказати, що очікував від рідних розпачу, істерик. А натомість побачив розуміння того, що їхні сини, брати, друзі поклали себе на вівтар свободи України і зробили те, що мали зробити. Я відчув їхню гідність.

— Отче, чому Бог допускає війну?

— Бог зробив людей вільними. Він дав нам свободу, а те, як ми її використовуємо, — відповідальність наша, а не Бога. Людина особисто відповідає за те, що вона робить, і за наслідки свого свідомого вибору. Це людина стріляє в іншу людину. Це люди розв'язують війни. 

— В насильстві немає істини…

— Я пам'ятаю мотиви і майданівців, і беркутівців. Коли я просив "Беркут" не стріляти, його бійці казали: "Батюшко, відчепіться. Ми хочемо постріляти, ми приїхали в тир". Я це яскраво пам'ятаю. Я бачив у них моральних потвор, і мені було їх щиро жаль. 

Хлопці, які служать в АТО, навпаки, кажуть: "Ми не хочемо стріляти, але маємо боронити нашу землю". Так само майданівці не хотіли "Беркуту" зла. 

— Чи ви зупиняли повалення пам'ятників Леніну?

— Ні, я їх активно підтримував. Нам треба вчитись у прибалтів і поляків, які дуже швидко розібрались із комуністичною символікою. Там теж не було компромісу зі злом. Ленін є одним з найсильніших символів сатанізму. Треба пам'ятати, що Ленін — це не дідусь, який частував діток цукерками, а кат, який улаштовував репресії і голодомори в 1920-х роках, розстріляв 17 тисяч духовенства, зносив церкви і так далі. Вважаю, що будь-які згадки про комунізм треба стирати з обличчя планети.

— Кажуть, що на війні всі стають віруючими. Я не схильна до такого узагальнення. А ви?

— Коли йде мінометний обстріл, то всі кричать "Господи, помилуй!". Це правда. Але в дійсності ми живемо в країні, де справді віруючих не так і багато. Візьмімо цифри. В пасхальних богослужіннях в країні з населенням 45 мільйонів людей брало участь близько 6 мільйонів. А якщо взяти до уваги те, що чимало з них вважають себе віруючими тільки тому, що раз на рік ходять до церкви на пасхальне богослужіння і були хрещені в глибокому дитинстві, тоді чесно треба визнати: більшість людей поняття не має, що таке християнство. 

— Вбивство на війні — це гріх?

— Солдатам треба чітко пояснювати, що полонених не можна катувати і страчувати, а лише піддавати справедливому суду. Має бути закон, а не помста, агресія. Я завжди кажу солдатам: якщо можете поранити ворога, а не вбити, то краще пораньте. 

В католицькій церкві війна як спосіб захисту не засуджується. Адже є величезна моральна різниця між захистом і нападом. Зброєю можна захищати свою країну, а можна нападати на чужу. Сама по собі зброя не підлягає моральній оцінці. Наприклад, Швейцарія, вже п'ять століть не має війни, бо добре володіє зброєю і має хорошу армію. 

Так, на війні стріляють.

Та якщо людина захищає зі зброєю себе, свою сім'ю і країну, тоді це виконання свого обов'язку, захист. 

"Русский мир
на всю голову…"

— Чи є в Україні релігійна війна? 

— Це надумана тема. В Україні немає релігійних конфліктів. Це може засвідчити хоча б той-таки Майдан, де жодна конфесія не чинила нікому жодної перешкоди. У революції брали участь і віряни православної церкви МП. Я разом молився з духовенством УПЦ МП. Не можу сказати, що їх було так само багато, як Київського патріархату чи греко-католиків, але вони були. 

Очевидно, що Москва розігрує релігійну карту. З часів Речі Посполитої в Україні не було проблеми релігійної нетерпимості, у нас вільно співіснували різні конфесії — християни, євреї, мусульмани. Ця злагода є і сьогодні. 

— "Русский мир" має щось спільне із християнством?

— Це чиста політика. Намагання відродити російську або радянську імперію, посилаючись на фактор мови, віри, національної ідентичності тощо. 

Посилаючи апостолів, Христос не казав: "Ідіть тільки в країни слов'ян", він казав: "Ідіть по всьому світу і проповідуйте". Ми, як християни, маємо відкинути будь-які упередження, маємо бути відкритими. А концепція "русского мира" впирається в дуже багато національних і релігійних питань, вона обмежує людей. 

— Є такий оксюморон: "Русская православная армия". Виникають нездорові асоціації з походами хрестоносців…

— Порівнювати РПА та хрестові походи – не вдало. Хрестові походи відбувалися в іншому історично-культурному контексті, в Середньовіччі. Тоді в людей було таке розуміння вирішення релігійних конфліктів. Сьогодні ж воно так само не налазить на голову, як і факт існування рабовласництва тощо. А всі ці "армії" є звичайними бандами, яким приписують релігійний мотив. 

Є така річ як релігійна свобода. Людина має право визнавати або не визнавати ту чи іншу релігію. Ніхто не має права вказувати, кому яку релігію сповідувати чи не сповідувати. Людина повинна сама вибирати, в кого і як вона хоче вірити чи ні. Це її особиста справа. 

Релігійна свобода є основою мирного співіснування різних людей з різними поглядами. Це — фундамент здорового суспільства. Натомість у різноманітних псевдорелігійних бандах поняття релігійної свободи не визнається. Як кажуть, "русский мир на всю голову".

"Поганий мир, замість
доброї війни для християнина неможливий"

— Отче, ми стільки всього пережили за останній рік… Вам не хочеться миру за будь-яку ціну? 

— Поняттям миру можна маніпулювати як завгодно. Мир є цінністю, але потрібно дивитись, які цінності і які кроки для миру людина пропонує. Чи справді хоче миру, чи маніпулює тим, щоб опонент поступився своєю територією заради його розуміння про мир. 

Є приказка: "Якщо людина погоджується на несвободу заради хліба, то вона не матиме ані свободи, ані хліба". Мир — не абстрактне поняття. Звичайно, християнство несе в собі мир, бо коли людина у злагоді із самою собою і з Богом, отоді і є мир. Але так часто не є… Оскільки людина грішна, ненаситна, то завжди хотітиме більше, ніж їй потрібно. Тому миру як такого не буде, допоки житиме людина, покалічена первородним гріхом. Мир — це ідеал, але він, на жаль, недосяжний. 

Поганий мир замість доброї війни для християнина неможливий. Якщо християнин поступатиметься своїми поглядами заради удаваного миру, то почне дозволяти гріх, толеруватиме зло. У нас є приклад Ісуса Христа, який заплатив своїм життям, бо не погодився на компроміс зі злом. Він показав нам цінність, більшу за життя і здоров'я, — цінність спасіння своєї душі, а не  життя.

Взагалі, у всій цій ситуації з Майданом і війною на перший план виходять цінності як такі. І для однієї категорії людей найголовнішими цінностями є свобода, альтруїзм, самопожертва. Для іншої — "цінності" шлунка і грошей. І вони між собою воюють. 

Примиритись не означає в ім'я умовних злагоди і спокою погодитися на брехню, маніпуляцію, викривлення фактів. Як кажуть, "хай буде гречка, аби не суперечка". Компромісу зі злом бути не може. А правда в тому, що Україна є суверенною державою, і ми її захищаємо. 

Олена Розвадовська

Немає коментарів:

Дописати коментар