Якби хтось ще бодай два роки тому, коли я навчалася у Норвегії,
сказав мені, що найближчим часом працюватиму вчителем у школі в
Придністров’ї, то я би здивовано запитала: «А де це?» Справді, сучасна
молодь не дуже обізнана з цим топонімом, хіба з назви можна здогадатися,
що це якась місцина біля Дністра. Хоча після недавніх подій, які
спіткали Україну, Придністров’я стало більш відомим і впізнаваним. Що ж
це за Придністов’я таке? Де воно? І чому я хочу про нього вам
розповісти?
Вікіпедія зазначає, що Придністровська Молдовська Республіка (далі ―
ПМР) ― це «проросійське маріонеткове утворення в Східній Європі». Таке
визначення мені нагадує якусь зайву родинку або пухлину, які потребують
швидкого видалення, інакше особа, яка їх має, може не уникнути
ускладнень. Що стосується історії, то ПМР ― це таки частина Молдови,
лишень через втручання Росії її мешканці тепер хочуть бути частиною
останньої. Нічого не нагадує?
У складі колишньої Молдавської РСР Придністров’я не мало особливого
статусу, це була частина тодішньої Молдавії, яка межує з Вінницькою та
Одеською областями, славиться південним кліматом та родючим ґрунтом.
Проте все змінилося, коли 2 вересня 1990 року в Тирасполі на II
Надзвичайному з’їзді депутатів було проголошено окрему республіку. Це
трапилося через те, що на початку 1990-х років у Молдові, як її
перейменували після відокремлення від СРСР, була поширена ідея
приєднання до сусідньої Румунії, оскільки їхні мови майже тотожні, а
менталітет ― близький. Ця ідея не була прийнята політичною елітою
придністровського регіону, оскільки значна її частина складалася з
росіян, а тому молдовська мова та культура була для них чужа. Відповідно
ті, хто був при владі у цих регіонах, ― це люди, призначені з Москви,
які не особливо вболівали за розвиток Молдовської держави. Якби Молдова
приєдналася до Румунії, вони втратили б не просто свої посади, але й
вплив на ще одну колишню республіку колись великого й могутнього
Радянського союзу. У 1992 році виник штучний мовний конфлікт, який був
лише приводом до серйозніших заворушень. Річ у тім, що в
придністровському регіоні існувала та ж молдовська мова, але у
кириличному алфавіті, натомість у Молдові ― у латинському. Молдова
намірялася ухвалити закон, який би визначав єдину офіційну мову ―
молдовську на основі латинського алфавіту. Але росіяни, які жили в цій
частині Молдови, не хотіли користуватися мовою усієї країни, а тому
придумали їй таку альтернативу, можливо, в майбутньому були плани від
неї відмовитися й замінити її російською, цього я не знаю, але сам факт
мовної маніпуляції присутній. Цей, на перший погляд, незначний конфлікт
дуже швидко переріс у збройний. Мабуть, Молдова й сама змогла б
розібратися зі своїми проблемами, якби Росія не вирішила їй у цьому
допомогти.
Виноградники на кордоні Придністров'я з Молдовою, фото Олі Недогоди
Місто, в якому я жила, двадцять два роки тому було центром збройного
протистояння. Саме тут стріляли й гинули люди. Це місто Бендери, яке
колись називалося Тігіна й було портом Дністра та залізничним вузлом
Молдови, а ще тут свого часу жив та працював наш теперішній Президент .
Воно має багату історію, хоч і зовсім невелике, ― тут живе близько 94
тисяч осіб. Тігіна тривалий час була під владою султанської Туреччини.
На місці митниці побудували велику фортецю, яка служила оборонним щитом
від Речі Посполитої. Саме в цей період турки й перейменували місто на
Бендери, що з перської означає «гавань, пристань, портове місто». До
середини XVI століття Молдова була остаточно поневолена Туреччиною,
однак молдовський народ вів невтомну боротьбу проти своїх поневолювачів.
Бендерська фортеця пережила кілька серйозних боїв, у яких російські
війська намагалися визволити Молдову від турків. 1806 року настав
переможний день для царської Росії, оскільки вона таки визволила Молдову
від Туреччини, втім наскільки це було перемогою, важко судити, бо
втрати з російського боку були значнішими, ніж з турецького. Після цих
подій Молдова стала частиною Російської імперії, що остаточно змінило
тамтешній менталітет. Хоча на початку ХХ ст. ця територія на ще 22 роки
потрапила до складу Румунії, далі вона була невід’ємною частиною
Радянського союзу і його ідеології. Під час Другої світової війни
Бендери дуже постраждали, місто відбудовували фактично з нуля. Так от,
наприкінці червня 1992 року тут розпочалися бої між армією Молдови та
придністровською гвардією, що були припинені 7 липня того ж року.
Внаслідок збройного конфлікту загинуло близько 600 осіб. Після цього в
Бендери увійшли миротворчі сили, які перебувають там і досі. Наприклад,
при в’їзді до міста завжди стоять на посту російські солдати-миротворці,
яких заборонено знімати чи фотографувати. Коли в Україні почалися
майданні події, їх число помітно зросло. Цікаво, що зараз ПМР має 3
офіційні мови: російську, молдовську та українську. Назви всіх державних
установ виконані цими мовами, але найуживанішою є російська. Є, звісно,
села, де розмовляють лише молдовською або ж російсько-українським
суржиком, але на письмі й офіційних заходах ― тільки російська.
Бендерська фортеця, фото Олі Недогоди
Тепер про себе. Відверто кажучи, мені завжди хотілося побувати десь на
місіях, десь на кшталт Африки чи Латинської Америки, вчити дітей й
допомагати тим, хто потребує допомоги. Такою «Африкою» стало для мене
Придністров’я. У місті Бендери працюють сестри згромадження Непорочного
Серця Марії та отці ордену Найсвятішого Серця Ісуса, з якими я
познайомилася під час молодіжних реколекцій «Оазис», де була аніматором.
Сестри цього згромадження, яких усі звикли називати просто гоноратками ―
від імені їхнього засновника отця Гонората Козимінського, зазвичай
працюють на простих світських роботах, служачи там Богові й людям, це
особливість їхнього згромадження. Власне, сестра, з якою мені вдалося
потоваришувати, була вчителем історії в українській гімназії в Бендерах.
Їхня гімназія тоді шукала вчителя української мови, а я планувала десь
послужити Богові трохи довший термін, ніж завжди. Тому й вирішила
поїхати саме туди.
Цікаво, що в той час я молилася дев’ятницю до святого Хосемарії Ескріви
в намірі роботи, й він мені цю роботу подарував. На щастя, вчителів
української було вдосталь, а от вчителька англійської несподівано
зникла, і мені випала нагода нею стати. Раніше я ніколи не працювала в
школі, а тому ця справа була для мене не просто новою, а й доволі
складною. Крім цього мені дали багато годин, як для вчителя-початківця, а
на додачу ― паперову роботу завкафедри. Я щиро не хочу жалітися на
суворі будні вчителя, ця професія, направду, не з легких, можливо,
фізична праця навіть легша. Так, працюючи, знайомилася з особливостями
життя в Придністров’ї. Багато чого мене дуже дивувало.
Наприклад, у нас був державний вихідний у день, коли приїжджав патріарх
Кіріл, хоча ми не встигали за програмою, і багато уроків довелося
перенести заради цього. До його візиту в місті відремонтували дорогу,
поклали новий асфальт, побілили дерева та встановили ліхтарі вздовж
траси з Кишенева. Люди казали, що добре хоч на честь його приїзду це
зробили, бо невідомо, чи колись би дочекались. Наступного дня, пам’ятаю,
вчителька російської мови та літератури дуже нарікала на те, що ніхто з
дітей не те що не відвідав зустрічі, а й не знає, хто такий патріарх
Кіріл.
Ще був один вихідний ― на День республіки, 2 вересня. Тоді до столиці
Придністров’я ― Тирасполя ― приїхали російські зірки естради вітати всіх
зі святом. І все б нічого, коли б гурт «Хор Турецького» не почав
співати ностальгійні радянські пісні, серед яких була «А Лєнін такой
маладой». Люди на площі у відповідь завзято підспівували. Тоді це мене
ще трохи вражало, але зараз я нічому не дивуюся.
Окрім роботи в школі, в мене були ще обов’язки в церкві. Перший
католицький храм тут побудували ще в 1860 році, оскільки на цій
території проживало чимало польської шляхти. В радянські часи
католицький храм використовували як спортзал та школу для дітей-сиріт.
Але 1992 року почалося відновлення католицької спільноти. Наразі діє
каплиця Воздвиження Хреста Господнього та будується новий храм. У
Придністров'ї служать римо-католицькі отці серцяни, дехто з них приїхав
сюди з Польщі, але вже є покоління молодих священиків ― вихідців із
Придністров’я. Греко-католицька спільнота є в Кишеневі, правда,
небагато, але вони дуже відкриті.
До моїх обов’язків належала праця з тутешньою молоддю. Загалом парафія в
Бендерах невелика, якщо порівняти її з загальною кількістю населення.
Проте за той час, поки я була її членом, кожен парафіянин став мені
трішки рідним. Із молоддю ми мали недільні зустрічі в групах, готували
парафіяльні святкування, активно відпочивали, проводили молодіжні
реколекції «Оазис» та просто вчилися бути разом. Скажу відверто, церква
стала для мене не просто домом, а й місцем радості на тлі
придністровської похмурості. Я знову переконалася в тому, як важливо
помічати й цінувати ті , на перший погляд, дрібниці, які дає Господь, і
як насправді мало людині потрібно для щастя.
Молодіжні реколекції «Оазис», фото Олі Недогоди
Десь у середині зими я вирішила звільнитися з роботи у школі. Увесь мій
час забирала непотрібна паперова робота, а моїх аргументів, що я не
зовсім компетентна у справі, яку мені доручили, ніхто не слухав.
Існували якісь дивні правила на кшталт: хоч умри, але зроби. Там не
рахувалися з працівником як із людиною, а швидше його вважали гвинтиком
системи. Для мене такі речі були незрозумілими, а тому я вирішила
залишити роботу й більше часу присвятити парафії.
Саме в цей час почали вбивати людей на Майдані у Києві. Настоятель
бендерського храму, отець Мартін щоразу молився на Службі за Україну.
Він ніколи не говорив нічого негативного на адресу Росії чи її влади, ми
просто завжди у молитві вірних згадували Україну, час від часу Сирію.
Але якось його та ще кількох священиків викликали до КДБ, де їх
запитували про Україну й Росію, про те, за кого вони. Мені здавалося, що
такого вже не існує, що все це залишилося в минулому, проте виявилося,
що ні. На щастя, мене не викликали в КДБ, і все притихло до весни, але,
очевидно, всюдисуще око системи не припиняло стежити за тим місцем і
тими людьми. І хоча спочатку мене ця ситуація трохи налякала, потім я
впевнилася, що все в руках Божих і Він не дасть терпінь більше, ніж
потрібно. Після цього досвіду я почала себе частіше питати: чи є якась
атака збоку на моє християнство, бо якщо немає жодної, то, може, я вже
не йду за Христом?
На початку весни по всьому місті з’явилися палатки, у яких місцеві
активісти (часто пенсіонери у піджаках з медалями) збирали підписи на
прохання приєднатися до Росії. Пам’ятаю, в оголошенні йшлося, що ми,
придністровці, не хочемо того, що зараз діється в Україні, з Європою нам
теж не по дорозі, а тому єдиний вихід ― це могутня Росія. Тоді й
побільшало російських солдатів у місті, й на кордонах ретельніше
перевіряли. Щодо спілкування з людьми про те, що в нас відбувається, то,
якщо чесно, я часто уникала таких розмов, бо просто не хотіла втрачати
деяких знайомих, а переконати їх на нашу користь було просто неможливо.
Наприклад, у відповідь на слова, що на Майдані люди відстоювали свою
свободу, одна парафіянка сказала мені: «А для чого? Треба терпіти. Ось
скільки ми терпіли й терпимо, і ви маєте терпіти». І що тут додаси?
Тепер, коли я переглядаю фото того часу, мені стає дуже тепло на серці.
Я знаю, що ті люди завжди мені раді, й мені приємно згадувати ті
хвилини, які ми провели разом, приємно згадувати навіть ті труднощі, які
час від часу виникали. І коли хтось дізнається, що мені випало пожити в
Придністров’ї майже рік, і питає, як там, я згадую всіх священиків та
сестер, молодь та парафіян, які стали моїми друзями, й відповідаю:
«Добре». Добре, бо там є Господь.
Захід сонця на Дністрі, с.Рашків, недалеко від кордону з Україною, фото Олі Недогоди
журнал «Слово» №5 (21)/2014 Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар