Минулого тижня новина про вибухи в Бостоні (США) сколихнула світ. І
хоча уже все більше вимальовуються контури злочинної причетності
ісламських екстремістів, залишається багато питань. Але одне зовсім
зрозуміло – вбивство невинної людини залишається злом у собі за
будь-яких обставин. Серед вбитих 8-річний Мартін Річард,
дитина, яка недавно приступила до Першого Святого Причастя і чия смерть
стала трагедією для цілої католицької спільноти Бостона. Ситуація, коли
невідомо з яких причин гинуть люди, а сотні залишаються каліками,
насправді є жахливою, абсурдною, як у телеграмі-співчуття висловився про цю трагедію Святіший Отець Франциск.
Ця ситуація виявила й іншу сторону абсурдності нашої цивілізації:
більшість людей, і серед них американський президент Обама є найбільш
знаковою фігурою, чітко засудили вбивство невинних людей в Бостоні, але в
цей же ж час підтримують правдивий геноцид ненароджених дітей, які
також нічим не завинили. Для нормальної людини майже неможливо зрозуміти
абсурдність такої поведінки, такого незрозумілого роздвоєння умів, яке
запанувало у нашій цивілізації.
Іншим, не менш абсурдним і варварським за своєю суттю, був теракт, спрямований проти київських римо-католиків на Оболоні. Не тільки зламаний паркан, брехливі
звинувачення, показова спроба ЗМІ представити антихристиянський
тероризм українського розливу, як конфлікт Церкви і мешканців київської
Оболоні, постріли з пневматичної зброї в сторону сестер-монахинь, але й тероризм органів правопорядку, які брехливо заявили, що ніяких пострілів не було, хоча факти свідчать протилежне, заставляються задуматись над станом українського суспільства та ситуацією католиків в Україні.
З одного боку, усе це можна представити як побутовий конфлікт, до речі, виглядає на те, що це є позиція римо-католицьких єпископів Києва, таку
позицію римо-католицьких єпископів можна зрозуміти, адже стрілянина по
монахинях – це вже далеко не малий привід до конфлікту серйозніших
масштабів, адже одна з монахинь є громадянкою Польщі. Тому й не дивно, що ситуацією довкола цього конфлікту зацікавились польські представники Європаламенту та Апостольська Нунціятура.
Можна його вважати і конфліктом бізнесовим. У Києві кожна земельна
ділянка, відведена під забудову, є предметом бізнес-інтересів. Тому
цілком ймовірно римо-католики могли перейти дорогу якійсь бізнесові
структурі.
Усе це залишається реальним і цілком можливим.
Але тут є одне велике «але», яке не дає підстав вважати конфлікт тільки
побутовим, спричиненим дезінформацією чи нападом виключно бізнесових
структур. І це «але» – це прицільна стрільба саме по монахинях з
пневматичної зброї. Як показує історія близька і далека, стрільба та ще й
прицільна по монахинях чи священиках, коли їхня одіж ясно вказує на їх
статус – це не що інше, як вияв ненависті саме до католиків. Саме по
монахинях, монахах, священиках вели прицільну стрільбу совєтські
«визволителі», саме по монахинях, монахах, священиках прицільно стріляли
сербські шовіністи та Тітові комуністи на Балканах, саме по монахинях,
монахах, священиках прицільно стріляли революційні загони в Іспанії та
Франції, саме по монахинях, монахах, священиках прицільно стріляли серби
та мусульмани в часі останніх воєн у колишній Югославії. Тому не варто
себе заколисувати політкоректними заявами про виключно побутовий
характер цього конфлікту, постріли по монахинях і реакція правоохоронних
органів на ці постріли, плюс «чергова» перевірка прокуратурою усіх
паперів, пов’язаних з будівництвом римо-католицької церкви на Оболоні
свідчать про цілком інакші реалії українського суспільства – про
католикофобію доброї його частини.
Звісно, цілком нормальною була солідарна реакція Глави УГКЦ на цей конфлікт,
хоча зі сторони римо-католиків такої солідарності в останньому часі не
виявлялося, зокрема довкола недавніх конфліктів на Білоцерківщині.
Можливо, дана ситуація на Оболоні сприятиме зміні позиції офіційних кіл
РКЦ в Україні щодо внутрікатолицької співпраці. Хотілося б сподіватись.
Адже певні добрі сигнали уже, виглядає на те, подані – комунікат
з недавнього Пленарного засідання Конференції римо-католицького
єпископату України говорить про 70-у річницю Волинської трагедії, а не
різанини чи геноциду. Щоправда текст звернення римо-католицького
єпископату стосовно цієї трагічної дати поки що не оприлюднено,
комунікат дає підстави сподіватися, що християнство переможе польський
шовінізм у даному питанні. Тим більше, що Святіший Отець Франциск минулого тижня говорив саме про несумісність Католицької Церкви й ідеологій.
Варто сподіватися, що католикам України вдасться подолати ідеології і
першочергово залишитись католиками, нерозсвареними дітьми однієї Єдиної
Матері Католицької Церкви. Будь-який конфлікт між греко-католиками та
римо-католиками в католикофобному українському суспільстві не те, що не є
на користь обом сторонам, а навпаки, завдає непоправимої шкоди цілій
Католицькій Церкві.
Католикофобія в Україні – спадок московської імперіалістичної
пропаганди, байдуже з чийого боку вона велась чи ведеться: з
православно-церковного чи з комуністичного. Радянський патріот мав
ненавидіти усе західне, особливо ж німців та поляків-католиків (див.
Владислав Гриневич, 158: 2006). «У радянські часи українському
суспільству нав’язувалися стереотипи про поляків як ворогів, що прагнули
позбавити Україну волі і знищити православну віру. Значною мірою ці
стереотипи перенесені у сучасність» (Віталій Перевезій, 330: 2006). Тут
варто згадати твердий стереотип українців східніше Збруча – католики –
це поляки й уніати – вороги, які хочуть Україні зла і яких потрібно
поборювати. І цей стереотип усе ще плекається в Православних церквах
України (див. Віталій Перевезій, 329-331: 2006). До того слід також
доплюсувати високий рівень ксенофобії українського суспільства ≈ 69%
(див. Лариса Нагорна, 63: 2007). Така ситуація явно на користь активній
католикофобії. Тож не потрібно дивуватись її проявам в Україні,
особливо східніше Збруча. Потрібно просто її враховувати, як джерело
можливих конфліктів.
Таке враховування вимагає по-найперше активного дбання про реальну, а
не декларативну міжобрядову католицьку солідарність та активну
міжобрядову співпрацю, як на Сході країни, так і на традиційно
католицьких теренах. Взаємне обстоювання прав й інтересів один одного,
пошук компромісів у спільних питаннях – це є необхідні передумови успіху
в Україні, як УГКЦ так і РКЦ.
І тут українським католикам варто взяти до уваги слова Святішого Отця Франциска. За
його словами, багато християн думають, що «можуть спати спокійно»,
оскільки отримали Хрещення, Миропомазання, приступили до Першого св.
Причастя. Це помилка, оскільки багато таких втратили «силу Духа, яка
підштовхує йти вперед». Якщо християнин проголошує Ісуса життям,
свідченням і словом, Церква для нього стає справжньою Матір’ю, а сам він
відчуває себе її дитиною. «Але якщо ми цього не реалізуємо, Церква
перестає бути Матір'ю і перетворюється на Церкву-няньку, яка дбає тільки
про те, щоб вкласти дитину спати. Це Церква бездіяльності», – зауважив
Святіший Отець і запросив віруючих пам'ятати про хрещення та
відповідальність, яка випливає з нього.
Українські католики – діти однієї Матері – Католицької Церкви, мусять
пам’ятати про це. Спільною обороною Її, спільною працею у винограднику
Христовому вони проявляють свою приналежність до Католицької Церкви,
даючи українському суспільство свідчення Єдності, про яку молився Ісус
перед своєю Мукою (див. Ів. 17).
Ми живемо в час, коли уже лунають голоси про потребу прийняття законів, які би боролися з християнофобією, так само як є закони проти антисемітизму. Зростає кількість мучеників, яка за Словами Святішого Отця є більшою, ніж в перші віки християнства. «…Часи
мучеників не проминули, – сказав Папа Франциск. – І тому сьогодні ми
можемо сказати, що дійсно Церква має більше мучеників, ніж у перших
століттях. У Церкві є багато людей, яких обсипають наклепами, яких
переслідують, яких убивають з ненависті до Ісуса. Одного вбили, тому що
він навчав Катехизму, другого – тому що носив хрестик...» Але попри
це Католицька Церква і далі розвивається, залишаючись вірною Христові в
океані цього супротивного Їй світу. Англосаксонський світ, який виглядав
втраченим для католицтва, активно розвиває англо-католицьку спільність:
зростає кількість священиків, англо-католики уже отримали свою власну Літургію. Навіть у США, Канаді та Австралії, де Церква найбільше постраждала від педофільних скандалів, росте кількість священичих покликань.
Здавалось б, жодної логіки в цьому немає: молоді люди відважуються
присвятити своє життя покликанню, яке в їхніх країнах є чи не найбільше
обпльованим серед інших професій і покликань. Абсурд. Але це є абсурдним
лише з точки зору «здорового глузду» цього світу. В очах християн це
цілком закономірно. Чим на Церкву більше нападають – тим християни
більше горнуться до нападнутої Матері. Чим більше християн переслідують –
тим більшою є їхня кількість і вищою є їхня якість.
В Україні ми маємо специфічну ситуацію: багато громадян України щиро
переконанні в тому, що Церква Христова є ворогом їхньої ідентичності,
держава ж в ХХ та в ХХІ ст.ст. ніколи не виявляла прихильності до Церкви
Христової, а лише до уламків, що відділилися від Неї та завжди
показували схильність радо слухати голос тиранів; залишки комуністичного
антихристиянства змішуються з західним секуляристично-християнофобським
шумовинням, соціальна несправедливість, опікуване державою беззаконня,
конфлікти між етнорегіональними групами, спроби роздування конфліктів
між УГКЦ та РКЦ, чи навіть в середині кожної з них, традиційні
українські постсовєтські гірляндизм (діяльність нікому не потрібну, без користі, аби зробити для галочки) та лямпковість
(всім всьо до лямпочки). Усе це створює специфічну суміш, яка значно
утруднює нову євангелізацію. Але, якщо брати до уваги, що Бог таки
підклується про добро Свого народу, то слід очікувати, що як українські
католики не спам’ятаються, а далі бавитимуться і спатимуть, то Добрий
Отець візьметься за різку…
Можливо, київська Оболонь - один з таких сигналів…
Як би там не було, але виглядає на те, що нас чекають цікаві часи. Не
легкі, а саме цікаві. І хто у тих часах залишиться вірний Христові та
Його Церкві, може вповні розраховувати на активне життя, сповнене
радості Божої і великих звершень.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
ЛІТЕРАТУРА:
ГРИНЕВИЧ Владислав, «Формування сталінської моделі радянського
патріотизму напередодні Другої Світової війни 1939 – 1945 рр.» //
«Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.
І.Ф.Кураса НАНУ», Випуск 29, Київ, 2006.
НАГОРНА Лариса, «Проблеми регіональної ідентичності в українському
політичному просторі» // «Наукові записки Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАНУ», Випуск 33, Київ, 2007.
ПЕРЕВЕЗІЙ Віталій, «Проблеми українсько-польського порозуміння на
початку ХХІ століття та роль релігійних організацій у їх розв’язанні» //
«Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.
І.Ф.Кураса НАНУ», Випуск 29, Київ, 2006.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар