21 березня Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит, зустрівся з
викладачами і студентами вишів Києва та інших міст України, що брали
участь у Всеукраїнській конференції "Капеланське служіння у вишах.
Комунікативний аспект." Зустріч з Блаженнішим Любомиром на тему «Змінити
світ вірою» відбулася в Київському міському будинку учителя з
ініціативи Центру академічного душпастирства Київської Архиєпархії УГКЦ.
Викладачі та студенти привітали Блаженнішого Любомира стоячи та оплесками.
Колишній Глава Української Греко-Католицької Церкви прийняв рішення, що
він не читатиме якоїсь лекції, бо не бажає «накидати» присутнім своїх
думок. Тому попросив ставити йому запитання. «Хочу, щоб з Божою
допомогою наша зустріч була спільною роботою», - сказав він. Запитання
звучали різного характеру. Ми ж подаємо найцікавіше з відповідей
душпастиря.
Про віру та людську простоту
Віра – це спосіб життя і спілкування з Богом. Іншого способу
спілкування з Богом немає. Ми не можемо зустріти Бога так, як можемо
зустріти іншу особу, але ми можемо з Ним спілкуватися.
Люди зрілі, свідомі своєї гідності ніколи не стараються щось удавати, а
показують себе такими, якими вони є. Тоді людина виглядає дуже
безпосередньою, простенькою. Гадаю, у цьому й полягає людська простота.
Дуже багато людей на світі виконують якусь роль, свідомо грають
комедію, замість того щоб бути простими. Бути простим – значить бути
собою.
Пригадую, як я зустрічався з племінником Митрополита Шептицького у
Варшаві. Він уже помер… Я зайшов до їхньої хати… Трошки боявся (бо це
такі графи, пани, рід Шептицьких!), як то буде. І я був надзвичайно
захоплений, що він приймав мене легко, гарно… Пізніше я переказав свої
враження одному професорові: «Слухайте, я пережив щось надзвичайне». Він
мені на те каже: «Не дивуйся, бо то був справжній пан, він не мусив
нічого вдавати. Він був собою».
Про хабарництво у ВНЗ
Викладачі беруть хабарі, як мені здається, щоб вижити. Бо того, що вони
отримують, їм не вистачає. Чи це добре з боку системи, яка має
забезпечувати педагогів? Це з одного боку.
З другого – проблема самого вчителя, який вимагає, щоб йому щось дали
за кращу оцінку. Такий примір для учнів – це щось дуже-дуже прикре. Тоді
викладач перестає бути взірцем для студента.
А ми б хотіли, щоб педагог був, починаючи від садочка, прикладом для
свого студента, учня, дитини, яку він виховує. І коли вчитель приймає
подачки, він сам руйнує свій образ.
Один із розв’язків цієї проблематики – щоб учителі відмовлялися від
подачок. Це було б дуже добре. Водночас, щоб вони дуже ефективно
домагалися, аби їхня платня була відповідна до потреб. Це можуть бути
навіть страйки… На мою думку, такий підхід був би дуже ефективним.
Якщо вчителі нічого не роблять, щоб змінити цієї системи, то вони за це
беруть на себе провину. І роблять велику кривду своїй професії та своїм
учням, бо дають їм поганий приклад.
Не коритися поганим наказам
Якщо хтось хоче жити по-Божому, мусить шукати способи, як виправити
ситуацію. Керівництво може мати свої розрахунки, і один зі способів не
підкоритися якимсь наказам – сказати «до побачення» і йти робити собі
щось інше.
Завжди варто шукати однодумців, бо одну людину легше зламати. І тоді
всім разом можна сказати керівництву: вибачте, але ми люди з сумлінням,
почуттям відповідальності, тому кажемо «ні». Тоді керівництво повинно
зрозуміти.
Гадаю, в Україні вже настав час, коли б люди казали: пробачте, але я так не можу.
Недавно в одному виші я зустрічався зі студентами й мав розмову з
ректором цього навчального закладу. Його позиція мені дуже сподобалася.
Він сказав мені: приходять різні інструкції, але я роблю те, що вважаю
за потрібне. Одне слово – можна протистояти несправедливим, неправильним
інструкціям.
Думаю, якщо ми хочемо будувати демократичне суспільство, то всі мають
сказати своє слово, зокрема й вчителі. Це не боротьба проти когось, а
культурна боротьба за власні права.
Як пережити кризу віри
Я особисто не переживав кризи віри. Ні, я не хвалю себе, просто Господь
Бог був до мене такий милостивий, що зі мною цього не відбулося. Я
вдячний Богові за це. Але я свідомий того, що люди переживають такі
кризи.
У таких обставинах я б радив шукати підтримки в досвідченої особи. Це може бути священик, монах чи мирянин.
Дуже часто такі хитання настають через низку обставин, які й
спричиняють таку проблему. Пригадую класичний випадок: історія монахині,
яка вже понад 25 років була в монастирі. Її батька – цілком невинну
людину – застрелили під час війни. Для неї це був великий шок. І вона
захиталася у своїй вірі: чи справді є Бог, справедливість на світі?
Проте з допомогою мудрих людей і Бога вона відновила духовну рівновагу.
Таке може трапитися з кожним, і звичайна людина не може сама з цим
впоратися. Вона не здатна об’єктивно сприймати ситуації, бо бачить
тільки те, що її захитало. Не треба цього заперечувати, бо це не є щось
таке, що робить людину гіршою. Це можна порівняти з тим, коли хтось
тяжко занедужує.
Департамент інформації УГКЦ
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар