Минулий тиждень, окрім того, що фактично завершив різдвяні святкування,
приніс українським греко-католикам дві радісні новини: Святіший Отець
Бенедикт ХVІ підніс до гідності єпархій два екзархати УГКЦ у Західній
Європі, тобто створено Паризьку єпархію Святого Володимира Великого для українців греко-католиків та Лондонську єпархію Пресвятої Родини також для українців греко-католиків.
Це є хоча непрямим та все ж таки суттєвим доказом, що Апостольський
Престіл серйозно розраховує на УГКЦ, і будить надії на те, що заснування
цих єпархій – це ще один крок до Патріярхального завершення канонічного
устрою УГКЦ.
Направду, є чим радіти. Але, зрештою, "а шо нам з того, жи там десь в
Європі вони си дві єпархії вкраяли ? Шо то нас обходит? Нам шо з того
тепло чи зимно?" Хіба не так зреагує на ці новини пересічний наш
обиватель? Трішки здібніший то ще здатен на такі приблизно метикування –
"а шо, може, воно й добре – во будут мали тепер наші заробітчани свого
владику, може буде їм сі ліпше справувало, ну а тепер вже навіть як тре
буде втікати, то є навіть там і своя церква".
Здорова, реальна і раціональна логіка – ніц не скажеш, комар носа не пропхає.
Але що ж насправді стоїть за такою логікою?
Про те, що сховане за тою логікою обивателя засвідчив минулий тиждень, –
українське суспільство є безнадійно хворе, і надіятись на позитивні
зміни у ньому практично немає раціональних підстав. Ніхто зі здоровим
мисленням не стане заперечувати, що українське суспільство таки хворе,
адже симптомів цієї хвороби на кожному кроці – від корупції, до
хабарництва, від зникнення судочинства і перетворення його на цирк і
пародію, до розчавленого парламентаризму, зубожіння населення і
астрономічного зросту статків невеличкої групки людей.
Але це тільки поверхневі симптоми затяжного захворювання. Проблема
значно глибша, значно серйозніша і значно важча ніж би нам хотілося це
уявляти.
Українське суспільство за 20 років свого незалежного існування так і не
перестало бути совєтським. Воно успадкувало систему цінностей, систему
влади, судочинства, суспільних відносин з СССР. Не декларативні
цінності, систему влади, судочинства і суспільних відносин, а реалії,
які керували життям СССР вже від періоду пізнього брежнівізму.
Нам як суспільству глибоко наплювати на те, що в Україні існують
політичні в’язні, що в світі існують офіційно визнані політичні біженці з
України, нам глибоко наплювати на те, що кожен з нас нізащо ні про що
може потрапити в жорна репресій, нам глибоко наплювати на те, що в нас по-звірячому б’ють літніх жінок, що поспішають на Службу Божу,
нам взагалі наплювати на те, що в нас б’ють жінок не залежно від
їхнього статусу – чи це народний депутат, чи проста літня бабуся. Нам
наплювати на те, що в нас уже 8-9 річні діти стають правдивими покидьками. Ми майже без емоцій сприймаємо новини про те, що в нас мордують тварин,
адже нас це розважає, забуваючи просту істину, яку ще старі римляни
добре знали і тому внесли до своїх законів, – той, хто мордує тварин,
так само легко мордуватиме людей. Ми ніби не хочемо помічати, що наше
суспільство усе більше нагадує зграю ґремлінів, ґоблінів і орків. Ні, не
окремо взяті милі люди, ні! Але суспільство, як колективітет, як
цілісний організм.
Совєтський обиватель добре знав, за що має боротися – квартира,
зарплата, путівка на відпочинок, запхати дитину до інституту, знайти
нормальну роботу собі та дитині після інституту. Все. Фертик! Ну
галичани ше вміли підпільно слухати «голоси ворожі» і пильнувати
народних традицій, так само підпільно і тихо в кулачок лаяти клятих
москалів. Ну знову ж таки не всі – були і справжні герої віри, і
справжні герої боротьби за свободу.
Тут ще необхідно згадати вельми важливих кілька рис совєтського
обивателя. В ідеали комунізму мало хто вірив, але більшість цинічно їх
використовувала, потайки насміхаючись над ними. Цинізм, безпринципність,
практичне безвірство й відсутність співчуття – так само дуже характерні
риси совєтського обивателя, або майже лайливо, гомо совєтікуса.
Фактично комунізму у його ленінському формулюванні було досягнено вже у
період пізнього брежнівізму. Як казав вождь більшовиків: комунізм – це
совєтська влада плюс електрифікація усієї країни. І в СССР так і було.
Була совєтська власть і була повна електрифікація, правда, не тільки та,
про яку говорив лозунг, в СССР була ще й інша електрифікація – всім
всьо до лямпки.
Інакше й бути не могло. Хто хотів вижити, йому мусіло все бути «до
лямпочки». Інакше він просто «наривався» на великі неприємності.
І ця система перекочувала з усім совєтським мотлохом і до незалежної
України. І знову ж таки – інакше не могло бути. Адже люди залишились ті
самі. От і комунізм і далі панує в Україні: совєтськавласть плюс всім
всьо до лямпочки. Адже головне вижити. Ні, не жити – вижити.
Ті, що чекають, що гомо совєтікус вимре, коли відійдуть старші
покоління глибоко помиляються. Діди вчили батьків, батьки вчать синів. А
система, витворена в Україні не тільки сприяє росту і розмноженню цього
виду, але й робить його більш імунним на віруси людськості, віри,
любові, свободи.
Але що там суспільство? Що там страшний Донбас? Погляньмо критичним
поглядом на себе, на католиків і то обох Помісних Церков – Римської та
Української. Є речі, перед якими і «Оксана на вишні» і «świentych
łupcowanie» виглядають таки направду милими недоліками недорік.
Нам глибоко до лямпочки, що в Україні аборти – нормальна річ, що в
процесі штучного запліднення, яке в нас рекламують мало не на кожному
кроці, щонайменше 10 ненароджених дітей вбивають. Нам глибоко до
лямпочки, що нашим дітям на уроках історії в школах подають образ
Католицької Церкви, як мракобісної організації, ворога українського
народу, ворога науки і свободи. Нам глибоко до лямпочки, що кат
українських католиків, Богдан Зеновій Хмельницький, – національний
герой. Нам глибоко до лямпочки, що неправда, неволя, використовування
людей, корупція, хабарі, соціальна несправедливість, вбивства, грабунки,
політичні переслідування стали нормальною річчю в нашому суспільстві,
яка вже нас навіть не те що не обурює, а навіть не дивує – це для нас
нормальний стан існування суспільства, у якому ми живемо. Нам до
лямпочки, що сили, за які ми голосуємо, на виборах, не те що не
поводяться по-християнськи, вони у своїх діях, а навіть і програмах, є
виразно антикатолицькими. Нам глибоко до лямпочки усе, навіть власна
парафія. Ще довго можна перераховувати те, що нам до лямпочки.
Ну сказали щось там єпископи про аборти, ну то сказали, а що – най вони
собі проти абортів й воюють. А що я, малий обиватель, можу зробити? Моя
хата з краю, а як на то пішло: «а воно мені тре»? До лямпочки нам, шо
там кажуть владики.
А тих кілька виродків, яким не є всьо до лямпочки, які не хворіють на
«лямпізм» – їх або сама система суспільства присмирить, або… або «шось
сі їм стане»…
Суспільство, у якому всім всьо до лямпочки, мусить зникнути. Воно не
може довго існувати. Воно – приречене. Отой сучасний стан загального
відчуття безвихідності – це якесь, таки би мовити, підсвідоме
усвідомлення приреченості теперішнього суспільства, його нежиттєвості.
Ага!
Ті, які дочитали до цього моменту, якщо ще скоріше не подумали, то
тепер вже точно зметикували – автора напала післясвяткова депресія. У
такому випадку одне зауваження – людина в депресії не пише навіть
передсмертних записок.
Щоб якось підійти до хвороби, потрібно перш за все спробувати поставити
діагноз. Інакше можна «відмазуватися» загальними фразами, типу «хворобу
потрібно лікувати». А це звісно не продуктивно. Хворому легше з цього
не буде, хібащо "лікар" відчує себе страшно значущим і ґвавт як
потрібним суспільству. А вчителів, мудреців, реформістів, спасителів,
рятівників, борців, які розсипають на право і наліво високопарні, нічого
незначущі в цій ситуації слова і вирази, в нас вже стільки ся
назбирало, що ну їх всіх до лямпочки.
«Всьо до лямпочки» – вираз крайнього розчарування безсенсовістю
власного буття, вираз фактичного не зацікавлення життям. А причина,
причина проста – відсутність сенсу життя.
Людина не створена Богом, як паразит, що паразитує на навколишньому і
навколишніх. Бог створив людину, як свого партнера – упорядника світу
(див. Бут. 1, 26). Тому в людській природі не є закладена обмежена до
власного помешкання «лямпковість». І тому ота наша «лямпковість» й
руйнує наше суспільство, руйнує й нас самих. Бо вона є протиприродна. Це
своєрідна орієнтація на самого себе і вузьке коло своїх більш-менш
клоноподібних – це такий собі світоглядний гомосексуалізм. А
гомосексуалізм – це не любов, це звих, це патологія, яка робить людину і
її взаємовідносини з іншим, неплідними. Вражена гомосексуалізмом людина
нездатна вийти за межі свого нарцисизму, вона в інших шукає саму себе і
в інших бачить тільки предмет задоволення своїх бажань і надбудови, які
мають на меті доповнити її неповноцінність.
Так само і з людиною враженою «лямпковістю». Вона неплідна, бо нездатна
вийти за межі кола своїх вузьких інтересів. Вона крутиться довкола
самої себе, як пес довкола свого хвоста.
І якщо хочемо, щоб наше суспільство вийшло з ситуації «лямпковості», то
мусимо віднайти свій сенс життя і допомогти його віднайти іншим.
Суперово, коли ми свідомі, що, як і для кожного християнина, нашим
сенсом життя є наша єдність з Богом, або як знали говорити старі
місіонери – спаси душу свою! Якщо ми цього свідомі – чудово! Але цього
замало.
Щоб зрушити людей, замало їх привести до Бога! Привести людину до Бога,
а потім кинути саму на себе – це найкращий спосіб наплодити духовних
байстрят, які в кінцевому результаті впадуть у ще гіршу «лямпковість».
І що ж робити? Не навертати? Навертати і потім цілого життя пильнувати?
Звернімося за порадою до Бога. Він є найкращим Вчителем. Бог не створив
людину (Адам і Єва вже були у Божій милості, і їх не потрібно було
навертати) і не поставив в земний рай, щоб вона там била байдики. Бог
дав людині чітку конкретну місію – порайте сад (див. Бут. 2, 15),
множтеся (див. Бут. 1, 28), наповнюйте землю і собі її підпорядкуйте
(див. Бут. 1, 28).
WOW! Чарівне слово «місія»! Так саме так – місія.
Найкраще лікарство проти «лямпковості» – усвідомлення власної місії,
місії окремого індивіда, місії маленького колективітету, місії
суспільства в цілому.
Можливо, я помиляюся. Але якщо Сам Творець нас створив з потребою
місії, то нашому суспільству, а перш за все Церкві як народові Божому,
потрібно усвідомити собі свою місію, і тоді вихід з стану «лямпковості»
стане цілком очевидним.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар