08.01.2013р. Б. / ДІДУХ – ПОГАНСЬКА ПЛЯМА РІЗДВЯНИХ СВЯТКУВАНЬ

Наш Святвечір сповнений багатої християнської символіки, яку більшовицька окупація значно розмила. Падіння СССР відкрило шлях до відродження народних святвечірніх традицій. І, на превеликий жаль, вчорашні комсомольці та комуністи, які раптом кинулися відроджувати народні традиції та будувати єдиний український культурний простір, стали переважаючим голосом у цьому відроджені.

 

Замість відродження правдивих християнських святвечірніх традицій та християнської реінтерпритації тих звичаїв, що збереглися ще з поганських часів, так і не сповнишись християнської символіки, ми отримали відродження традицій, що не мають нічого спільного з християнством. Щобільше, навіть ті традиції, які увійшли до народної спадщини уже реінтерпритовані християнством, борці за чистоту української народної культури і звичаїв відкидають як чужинецькі для нашого народу.

 

Одним з симптомів цієї боротьби «комсомольців»-патріотів проти християнської спадщини нашого люду стала боротьба поміж ялинкою та дідухом. «Різдвяна ялинка – це германський поганський звичай, що був накинений нашому народу москалями та поляками, тому її необхідно замінити снопом-дідухом», – основна теза наших різдвяних патріотів.

 

Без жодної спроби християнської інтерпретації дідух розпочав свою переможну ходу в патріотично налаштованому середовищі. До того ж, він переможно увійшов у церкви, і парохи-патріоти не лише його розмістили на почесних місцях, хоча водночас і не знайшли цьому логічного пояснення, а навіть на передодні Стрітення чи й після нього влаштовують гучне прощання з колядою, в часі якого святочно палять дідух.

 

Стосовно різдвяної ялинки справа, принаймні на це виглядає, є досить проста та зрозуміла. Це дійсно звичай старих германів, який прийшов у християнську культуру Європи з поганства, де отримав чітку інтерпретацію.

 

«Вічнозелена ялинка, яку ставимо у своїх домах, є символом вічного життя, яке стало доступне людям через Христа. Колись, у старих часах, ялинку прикрашали яблуками, горіхами, цукерками і свічечками. Тепер їх замінили шкляні та пластикові прикраси, електричні гирлянди. Це – символ Божих ласк і милостей. Солодкість цих прикрас – символ небесних радостей і радостей християнського життя. У тому сенсі, прикрашена ялинка є символом дерева життя, до якого людям відкрився доступ через Христа. Світло – символ Христа – Світла, яке просвітило юдеїв і поган.»

 

Свого часу у некарпатській Галичині до більшовицької окупації дідухом називали солому, що напередодні Святвечора її розкладали на долівці світлиці, у якій родина мала вечеряти. Він символізує долівку вифлеємської стаєнки, у якій Бог прийшов на цей світ, прийнявши людську природу на себе.

 

А от новоявлений сніп-дідух як різдвяний символ залишається незрозумілим і неінтерпритованим. Принаймні мені, перевертаючи гори відповідної літератури, сурфаючи безкрайніми просторами інтернету, так і не вдалось знайти просту, зрозумілу і логічну християнську інтепритацію снопа-дідуха.

 

Сам дідух виготовляють із першого снопу, який вжали в часі жнив, і цей сніп лишали необмолоченим (див. Віра Манько, 2007:27).  Цей сніп, знову ж таки залежно від етнографічних теренів, називають «Спасова борода», «Ільїна борода», «Велесова борода», «Перунова борода».  Спеціалісти пов’язують бороду з почитанням поганського божества плідності (див. «Славянские древности», 1995: 231–234). Сам же ж дідух-сніп, з одного боку, пов’язаний з божеством тваринництва Велесом, а з іншого – з культом предків (див. П. О. Смоляк, 2010:52). Це подвійне значення дідуха-снопа має своє обґрунтування у поганській вірі слов’ян. Велес, судячи з можливих реконструкцій, був не лише богом достатку (див. Radoslav Katičić, 2008:168), худоби(див. Radoslav Katičić, 2008:135), диких звірів(див. Radoslav Katičić, 2008:172), золота(див. Radoslav Katičić, 2008:131), але й богом померлих(див. Radoslav Katičić, 2008:149; 252), який у своєму підземному світі Вирію володіє душами померлих предків (див. Radoslav Katičić, 2008:149).

 

Спалювання дідуха, яке так радо практикують деякі галицькі парохи, є також залишком поганського культу предків (див. «Славянские древности», 1999:42).

 

Обряди пов’язані з дідухом, аж надто разять християнські очі. «Перед тим, як принести дідуха до хати, батько із сином (в давніший період, якщо не було сина, то з пастухом чи наймитом) ідуть до клуні, здіймають шапки і вклоняються дідухові» (П.О. Смоляк, 2010: 52). Тобто, снопу, який не зрозуміло що символізує, відають честь. Щобільше, у деяких регіонах України зафіксований звичай, що коли господар ставить дідуха на покутті, то промовляє до нього: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай ще краще в цьому році» (П. О. Смоляк, 2010:52). Тобто маємо ритуал ідолопоклоніння, коли бездушному снопові дякують за минулорічний добробут і просять про добробут на майбутнє. Щобільше, цьому снопу приносять жертви або кутя, яку ставлять перед ним (Ірина Кметь, 2007:8–9), або йому пропонують їжу і питво – кутя та узвар (П.О. Смоляк, 2010:52). 

 

Отже, дідух-сніп аж ніяк не може як символ тягатися з «чужинецькою» ялинкою. Він є чистої води ідолом, який не лише не має нічого спільного з християнським Різдвом, але й більш від того – він є повною протилежністю Різдву. Він – пережиток ідолослужіння наших поганських предків і мав би зникнути або отримати належну християнську інтерпретацію.

 

У всякому випадку, християнин, який хоче зберегти чистою свою совість, мав би добре подумати перш ніж вносити дідух-сніп до свого помешкання.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

 

ЛІТЕРАТУРА:

KATIČIĆ Radoslav, „Božanski boj. Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine“, Matica Hrvatska, Zagreb 2008.

КМЕТЬ І., «Стежина до Різдва» // «Обряди і страви Святого Вечора», «Свічадо», Львів, 2007.

МАНЬКО В., «Народні традиції та звичаї» // «Обряди і страви Святого Вечора», «Свічадо», Львів, 2007.

СМОЛЯК П. О., «Роль зимових календарних обрядів в українському театральному мистецтві» // Вісник Запорізького національного університету № 1, 2010.

Джерела:   Воїни Христа Царя