Словосполучення ліберальний фашизм для багатьох українських громадян виглядає як словосполучення вогняний лід.
Адже в українському суспільному просторі доволі довго панують різні
форми лівацтва та лібералізму. Насправді ж, ліберальний фашизм – це не
що інше, як вираз самої суті лібералізму та різних форм лівацтва.
Розвиток ліберальних ідей так званої великої французької революції
закономірно завершився у якобінському терорі й створенні чи не першої,
зафіксованої в історії, тоталітарної держави, яка злочином вважала
інакодумство як таке.
Європейська історія дає нам свідчення, що ліві, ліберальні ідеї
завжди завершуються встановленням тоталітаризму, який руйнує самі
підвалини людського суспільства. Нам накинуто погляд ліваків на те, що
начебто італійський фашизм чи німецький нацизм – це праві ідеології.
Хоча, насправді, фашистський корпоративізм – ніщо інше, як форма
соціалізму, з якого і вийшов Беніто Муссоліні. Повна ж назва нацизму –
націонал-соціалізм. І саме соціалістичне суспільство будували вожді ІІІ
Райху. А твердження про те що більшовизм – ліва ідеологія, думаю ні в
кого, навіть, у самих лівих не викликає сумнівів.
Знову ж таки, на превеликий жаль, не дуже багато представників
українського соціуму обізнані, що гендерна ідеологія, яку зараз
накидають нашій цивілізації, також вийшла із марксистської (лівацької)
Франкфуртської філософської школи.
Ліберали та ліві – професійні борці за людське щастя, завжди
дотримувались ідеї, що якщо суспільство не готове до їхніх
«прогресивних» ідей, то суспільству ці ідеї необхідно накинути, навіть
ціною терору і тероризму. У вмінні тероризувати інших і ліві, і
ліберали показали уже не раз, що рівних їм нема. Цькування, яке ліві та
ліберали, організовують своїм противникам не може до сьогоднішнього дня
ні з чим в історії людського роду зрівнятися.
У самій ідеї лібералізму закладено її тяжіння до встановлення
тоталітарного порядку. Адже лібералізм прагне визволити людину абсолютно
від усього, а лівацтво до цього всього доплюсовує ще повне визволення
людини від матеріальних обмежень. Тому, лібералізм та лівацтво – це не
антиподи, як пробують це показати ті, хто називає себе правими
лібералами, а – взаємодоповнюючі компоненти одного єдино прагнення –
звільнити людину від всякого обмеження, і в першу чергу звільнити її від
Бога і Його Закону. Але ж насправді це рівнозначно божевіллю –
визволенню від здорового глузду.
Виходячи із компліментарності лібералізму та лівацтва, яка, до речі,
стає все більш явною, здається, що слід би було вже говорити не про
ліберальний, а про ліволіберальний фашизм.
Саме тому слід лібералів та ліваків розглядати, як самовбивче
прагнення людства, яке прагне позбавитись від Бога. І розуміти, що якщо
вони дійсно щиро переконані у своїх прагненнях, то це просто божевільні
люди і як до таких до них потрібно й ставитись, не забуваючи
християнське милосердя до хворих.
Фактично авторам голлівудського фільму «Адвокат диявола» вдалось
доволі влучно продемонструвати суть отого прагнення до «звільнення»,
адже найбільшим гуманістом і лібералом у цьому фільмі виступає сатана,
якого неймовірно зіграв великий американський актор Ал Пачіно.
В нещодавній українській історії й сучасності лібералізм та лівацтво
уже неодноразово показали свій диявольський оскал і довели свою
сатанинську сутність, усе ще живими є свідки більшовицької та
нацистської окупації наших земель. Проте, і сьогодні знов і знов, нас
стараються силоміць затягнути у «світле майбутнє».
Так минулий тиждень в україномовному сегменті католицького
інформаційного простору піднялася буря довкола зникнення зі сайту
президента України петиції, якою вимагалося заборонити пропаганду
гомосексуалізму. І хоча сама петиція – це черговий фейк, чергове
прагнення заспокоїти свою совість, переконавши себе, що такою петицією
можна щось змінити. Однак сам факт її зникнення – доволі тривожна
тенденція. Адже, лібералізм, який б’є себе в груди, свідчачи про свою
буцімто відданість ідеям демократії, насправді, проявив себе як
тоталітарна ідеологія. Хоча, насправді, такий факт не мав би у нас
викликати здивування. Бо це скоріше закономірність, аніж виключення.
Як це може не звучати прикро, але, насправді, уся ця ситуація стала
черговим доказом того, що твердження про те що українці – християнський
народ, такий самий фейк, як і русмірівське твердження про святую Русь.
Українське християнство настільки кволе і безпомічне, що воно
виявилось цілковито нездатним розпізнати відразу загрози гендерної
ідеології, як тільки вона почала інфільтровуватись в українське
суспільство. Воно виявилось настільки кволим, що навіть не спромоглося
назбирати 10 тисяч людей на минулорічний київський Марш за життя. І не
потрібно зараз дути ображено губки і впадати в істерику репетуючи про
Церкву-мученицю. Просто потрібно, принаймні, спробувати подивитись
об’єктивно на ситуацію і визнати собі, що слова Шевченка про поганих
внуків славних прадідів великих, ми – українські християни мусимо в
першу чергу застосувати до самих себе.
Так, українське християнство не одноразово скріпило своє свідчення
Христа мученицькою кров’ю, так українські католики неодноразово
проливали свою кров за вірність словам Христа про одне стадо і одного
пастиря. Але у Бога нема внуків, у Нього можуть бути тільки діти і це
позбавляє нас права прикриватися своїми великими предками. Ми б мали
бути гідними їхніми нащадками. Ми мусимо нарешті вийти із своєї
фейковості й об’єктивно оцінити реальність. І не просто оцінити, а
відреагувати на реальність відповідним, адекватним чином. Інакше за
кілька років ми просто опинимося у суспільстві, яке не тільки
відкидатиме Христа, але й утискатиме, чи навіть переслідуватиме Його
свідків.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар