З
точки зору церковної історії, «катехизм» має минуле, яке є досить
відомим. Початки стилю тієї книги, яку ми називаємо катехизмом, сягають
16-го століття через Малий катехизм Мартіна Лютера (1529 р.). До
реформації катехизація полягала у запам’ятовуванні Апостольського
символу віри, Господньої молитви та базових знань про Святі Таїнства.
Для Лютера було важливо розуміти те, що було вивчено, тому Заповіді,
Господня молитва та Апостольний символ віри були розділені на менші
частини і мали питання після кожного розділу. Великий катехизм Лютера
наголошував на розумінні правд християнської віри і був призначений для
вчителів та інших людей, які могли ці правди зрозуміти. Таким чином,
існувало два типи катехизму: проста книга з питаннями та відповідями, а
також книга з довшими поясненнями.
У 1556 році Тридентський собор видав свій Катехизм Тридентського
собору, який був книгою другого типу. Це була довідкова книга для
священиків та єпископів. Наступні катехизми були дуже подібними до
Тридентського і також мали форму питань та відповідей. Новий
Римо-Католицький катехизм, виданий після Другого Ватиканського собору
було представлено Церкві з нагоди тридцятої річниці відкриття Собору 11
жовтня 1992 року.
Катехизм Української Греко-католицької Церкви «Христос – наша Пасха»
було опубліковано українською мовою 2 червня 2011 року, а в 2016 році
його було перекладено на англійську мову. Отець і Глава УГКЦ подає
коротку історію появи цього катехизму у листі-впровадженні:
Катехизм «Христос – наша Пасха» продовжує традицію писаних та
друкованих катехизмів УГКЦ, початки якої сягають ще шістнадцятого
століття. Відтоді й досі не було століття, в якому не з’явився б новий
катехизм. Якщо згадати хоча б деякі, то уваги заслуговують «Катехизм» з
сімнадцятого століття, укладений святим священномучеником Йосафатом,
архиєпископом Полоцьким; Катехизм під назвою «Народовіщаніє іли слово к
народу католическому» з вісімнадцятого століття, «Великий катехизм для
парафіяльних шкіл» з дев’ятнадцятого століття і Катехизм «Божа наука» з
ХХ століття.
Він продовжує вказувати на потребу цього катехизму. Тисячоліття
Хрещення Русі-України в 1988 році, вихід УГКЦ з підпілля «…призвели до
усвідомлення потреби в новому катехизмі, в якому б християнська віра
була передана в річищі власної тисячолітньої традиції». Зараз ми маємо
перед собою питання, як Катехизм буде виглядати через десять років? Чи
буде він відповідати викликам часу, або чи буде цей текст застарілим
через подальші зміни в соціальному контексті цього світу, які ми ще не в
змозі передбачити?
Катехизм УГКЦ
В українській Церкві є багато людей, які є номінально віруючими тому,
що вони не отримали відповідного виховання у своїй вірі. Вони рідко
бувають в Церкві, і приходячи на Різдвяну службу або на Великдень, щоб
благословити свої Пасхальні кошики, вони майже не розуміють, чому вони
роблять те, що роблять. Катехизм призначений саме для таких людей. Коли
вони читають його текст, світло віри може освітити для них стежку життя.
Це один крок вперед від невіруючих, які, можливо, ніколи не входили до
Церкви і не мали уявлення про Бога чи християнську віру. Ці люди
потребують діалогу та вказівників з Катехизму.
На завершення Загального Синоду єпископів 2012 року на тему: Нова євангелізація для передавання християнської віри Папа Венедикт XVI затвердив три основні виміри для євангелізації. На першому місці – звичайне пастирське служіння, що запалює серця вірних, які беруть участь у спільнотних богослужіннях у день Господній. На другому місці – ті охрещені, які не живуть вимогами, що випливають з Хрещення,
які не мають свідомого відношення до Церкви і більше не відчувають
утіхи від віри. Врешті, ми не можемо забути, що євангелізація насамперед
полягає у проповіді Євангелія тим, хто не знає Ісуса Христа або завжди Його відкидав.[1]
Щоб пояснити роль євангелізації, Українська Греко-Католицька Церква у
2009 році видала свою «Програму євангелізації та місійного виховання». У
наступному уривку вона цитує енцикліку святого Йоана Павла ІІ, Папи
Римського, «Місія Відкупителя».[2]
Євангелізація належить до природи Церкви (Пор. II Ватиканський собор,
Декрет про апостолят мирян “Apostolicam actuositatem”, 18 листопада
1965 року, 2). «все таїнство якої перебуває в кожній помісній Церкві,
якщо тільки вона не відокремлена, а з’єднана із Вселенською Церквою і
стає місійною».[3]
З цього можна чітко зрозуміти, що Українська Церква повинна бути
Церквою цілковито місійною у своїй меті, бо інакше вона не є Церквою
взагалі.
Щоб отримати вказівки, як найкраще катехизувати, Катехизм звертається
до Катехитичного довідника Української Греко-Католицької Церкви (1999),
у якому читаємо:
Життя – це паломництво, в якому ми співпрацюємо з Богом на шляху до
майбутнього Царства… Маючи обмежені можливості, ми ніколи не можемо
достатньо пізнати і любити Бога… Кожний дорослий повинен усвідомювати,
що для спасіння необхідно продовжувати виховуватися у вірі.[4]
Подорож життя та подорож віри зливаються. Це подорож зростання до
вічного життя, коли людське бажання виливається в безмежне знання та
любов Бога. Більше того, Правильник встановлює загальний принцип
програми розвитку та формування в дусі Східного Християнства:
Програма розвитку і виховання в дусі східного християнства сприяє
розумінню й усвідомленню себе, створенню спеціального
східнохристиянського свідчення Євангелія, яке буде нагадувати,
оновлювати і представляти східне католицьке свідчення у спосіб,
властивий Київській Церкві, та промовлятиме до нашого сучасника.[5]
Це важливий принцип, який показує, що Українська Греко-Католицька
Церква має особливу ідентичність, але вона повинна постійно співставляти
своє життя відповідно до Євангелія. Катехизм, пристосований до потреб
Української Церкви, повинен відображати особливу форму матірної
Київської Церкви, але мовою, яку розумітимуть сучасні люди. Цей виклик
означає, що в певному сенсі робота над катехизмом ніколи не
завершується. Оскільки церковне життя розвивається і змінюється,
катехизм повинен продовжувати звертатися до світу та змістовно
комунікувати з ним.
Якими є нові напрямки, які випливають з цього катехизму, і вказують
на подальший розвиток принаймні катехизації УГКЦ? Цей катехизм не
написаний у формі запитань і відповідей, він більше схожий на детальніші
катехизми минулого з довшими поясненнями. Це також катехизм, який
розмовляє мовою Східного Християнського богослов’я. Він є унікальним в
тому сенсі, що неодноразово займає позицію, яка є компромісом між
різними богословськими групами в Українській Церкві.
Слід визнати, що в сучасному світі відбулися драматичні культурні
зміни, які мали глибокий вплив на релігійне життя навіть побожних
католиків, принаймні в тому середовищі, яке ми називаємо Заходом. Навіть
українці стали вразливими до цих змін, які часто відбуваються під
виглядом модернізму або навіть постмодернізму. Коли люди по всій Європі
перейшли від життя у селах до великих міст, відбулася велика зміна.
Таким чином, процес, який зазвичай називають секуляризацією, – передусім
є процесом реконструкції віри і навіть релігійних практик. Вчені
вважають, що причина цього полягає у розчаруванні суспільства. І тут ми
маємо парадокс. З одного боку, є багато свідчень, які підтверджують
думку про те, що сучасні суспільства руйнують традиційні форми релігії. З
іншого боку, сучасні суспільства не можуть жити без певної форми
релігійності.[6]
Відповідаючи на масові соціальні зміни, багато спільнот Католицької
Церкви, включаючи й Українську Греко-Католицьку Церкву на поселеннях,
зазнали втрати своєї молодості хоча б настільки, наскільки це стосується
регулярних відвідин Церкви. Феномен підліткового віку та молоді як
окремих етапів життєвого шляху є продуктом ХХ століття та пізніших
часів. До того існував невеликий проміжок часу між дитинством і початком
роботи принаймні для селянства від феодального періоду до промислової
революції. Наступна цитата підкреслює зміни, які спричинили етап,
відомий тепер як вік дорослішання:
Навчання, перша справжня робота, шлюб та батьківство, на сьогоднішній
день не є настільки організованими та послідовними, ніж у минулому
поколінні. У той же час, ці роки відзначаються розширеною свободою
блукання, експериментів, навчання, переїздів та повторних спроб.[7]
Отже, чинники, які впливають і формують життя молоді в суспільстві є
чітко окресленими, особливо завдяки кращій можливості отримати вищу
освіту для більшості, якщо не для всіх; відкладання шлюбу до кінця
третього десятиліття життя та його наслідки для сексуальної активності
дорослих неодружених; економічні зміни, що включають підрив кар’єрної
стабільності у робочій силі; продовження батьківської фінансової
підтримки для своїх дорослих дітей. Результатом цих соціальних тенденцій
є те, що Катехитичне виховання повинно змінюватися, якщо воно бажає
бути ефективним. Замість того, щоб вивчати певні формули з книги,
катехизація має бути більш подібною на серію кроків у процесі виховання.
У певному сенсі це не є зовсім новим у житті Церкви. Якщо ми
повернемося назад до історії св. Йоанна Клімака, ми побачимо, що він
пропонує дуже мудру формулу для зростання в духовному житті. Духовні
вправи святого Ігнатія Лойоли мали на меті навернення та, нарешті,
відданість свого життя Ісусові Христу, пройшовши певний шлях упродовж 40
днів або, останніми часами, вісім або навіть два дні у стислій формі.
Зрештою, він також пристосував вправи таким чином, щоб люди могли
відвідувати провідника реколекцій упродовж однієї години щотижня. Ця
адаптація, яка називається 19-ю Анотацією, формує півалини
християнського виховання та є основою для наукової праці о. Джона Пола
Галлахера, ТІ.
У 1987 р. священик-єзуїт Джон Пол Галлахер написав книгу, що має назву “Вільно вірити: десять кроків до віри”.
На мою думку, вона є дуже корисною сьогодні, бо це книга, що розповідає
про віру, а також про “стурбованість бути вільним”. За словами
Галлахера, “життя саме по собі є боротьбою за свободу на багатьох
рівнях… Свобода не стається сама по собі: я повинен зробити вибір, щоб
стати вільним. Інакше я залишуся ув’язненим так, що навіть сам цього не
зрозумію”.[8] У першій частині книги Галлахера розповідається про здобуття свободи у вигляді серії з чотирьох рівнів втечі.
- По-перше, від фальшивого себе, ув’язненого в негативному відношенні до справжнього я;
- По-друге, від тиску поверхневого контексту суспільства до мужності жити у більш споглядальний спосіб і знайти інше товариство для підтримки;
- По-третє, від думки про Бога “десь там” до чуда, яке здатне благоговіти перед Таїнством;
- По-четверте, від незрілих богів з дитячої уяви до людського обличчя Бога, явленого в Ісусі Христі.
Він пропонує як поживу для думки наступний уривок, написаний
ірландськими католицькими єпископами, для відзначення Міжнародного Року
молоді у 1985 році:
Деякі люди носять з собою образ Бога, який насправді є забобонним. Це
образ лялькара, що карає, він має бути задоволеним та спокійним, на
випадок, якщо може потягнути за неправильну нитку. Інші вважають його
далеким, недоступним авторитетом, який абсолютно не налаштований на
дружбу, яку показав нам Христос. Дивовижна кількість людей дивиться на
Бога як на свого роду годинникаря – Бога, що пояснює всесвіт, але не має
жодного відношення до звичайного життя. Є навіть ті, хто знає Його
тільки як Бога прогалин. Він насправді існує лише тоді, коли потрібно
виконати якесь прохання або подолати певні труднощі…
Єдиний Бог, у котрого варто вірити, це Бог, який повірив у людей
настільки, щоб померти за нас. Єдиний Бог, заради якого варто жити, є
Той, Хто закликає нас жити з Ним, через сліпу віру у цьому житті і після
смерті, обличчям в обличчям у повноті. Єдиний Бог, котрого варто
шукати, є Той, хто шукав нас і хто все ще бореться всередині нас за те,
щоб ми могли стати більш вільними в любові.[9]
Таким чином наш автор відсіяв наші правильні розуміння віри від
помилкових підходів і розрізнив правдивий та помилковий образи Бога. З
цього пункту і далі ми починаємо пошуки Бога у чотирьох кроках. Вони є потужним аргументом щодо можливості віри. Я дуже покладаюся на книгу Галлахера, “Вільні, щоб вірити” (1987), яку вільно цитуватиму.
Перший крок – це серце, що йде за своїм голодом, залишаючись у своєму
неспокої, чекаючи, поки не настане час сказати «так». Це дорога,
описана Святим Августином у Його Сповіді, де він каже: “Ти створив нас
для себе, і наші серця неспокійні, поки вони не спочинуть у Тобі”. Чи
життя саме по собі не приносить нам задоволення і не є повним? Коли
боляче очевидно, що я не моєю власною метою, виникає питання, чи маю я
якусь мету взагалі? Чому прагнення вийти за рамки нашої обмеженої
свідомості настільки розчаровує? Ці питання є характерними для пошуку
сенсу життя, і у наш часто багато молоді ставить ці питання перед собою.
Другий крок полягає в тому, що розум, який знаходиться в пошуках,
бореться з багатьма «чому?» існування. Для більшості людей знання про
Бога починаються з одкровення, просто тому, що вони не мали можливості
глибоко задуматися про все. Шлях до Бога насправді починається з чогось
дуже простого – це відчуття, що цей світ не в змозі пояснити самого
себе. Чи є якась мета самого існуванням? Чому ми тут? Чому світ взагалі
існує? Чи повинен він мати якесь походження і певну мету? Спроба
відповісти на ці питання може призвести до лабіринту складності. Але
якщо їх поставити в правильному дусі, то навіть розмірковування над ними
може вказувати на Бога. Ці питання також добре відомі тим, хто працює з
підлітками. Питання є надзвичайно актуальними, і вони потребують
детального вивчення, а не швидких та готових відповідей.
Третій крок полягає в тому, що наше сумління, яке є схильним до
самообману та скандалів нашого розділеного світу, все-таки намагається
дізнатися, що є правильним і найкращим. Почніть з самоосмислення досвіду
совісті. Продовжуйте з пошаною думати про ймовірність Бога. Такі дороги
можуть призвести до «реальної згоди», особистої капітуляції поза межами
лише інтелектуальної правди. Короткочасна життєва щедрість є легкою.
Але як прожити все життя так, щоб воно щось означало для інших? Це
найбільш лякаюче питання – більш жорстке, більш довготриваюче,
вартісніше. Зіткнутися з цим питанням означає зіткнутися з подвійною
боротьбою добра і зла: у системі цінностей світу та в межах зони
боротьби особисто кожного. Залишитися віруючим у цьому досвіді боротьби
надзвичайно важко. Це означає стикатися з демонами в різних формах.
Існує демон відчаю, народжений від величезної кількості світового болю.
Існує демон вини, народжений від постійних невдач самого себе, від життя
власними надіями. Головною метою тут є зрозуміти, що життя є викликом.
Це найбільш узгоджується з духовною подорожжю, про яку йшлося раніше.
Четвертий крок – це внутрішній дух, який сходить на власну глибину, і
вчиться там слухати Боже слово. Люди стверджують, що вони мали досвід,
який приходить від самого Бога: вони не мають жодних доказів, окрім
власного неймовірного відчуття Його присутності. Саме це відчуття часто
формує основу спокійної впевненості людей у тому, що Бог існує і що
вони пізнали Його. Воно повинно бути принаймні одним із найважливіших
вказівок на віру в Бога. Якщо Бог існує, то Він повинен зустрічатися у
повсякденному житті. Цей крок є більш характерним для тих, хто входить у
так зване молоде дорослішання; десь наприкінці двадцяти або початку
тридцяти років. Треба сказати, що хтось має кращу і більш інтенсивну
духовну обізнаність, ніж інші. Тому духовний провід вище описаних людей,
посилить мислення та роздуми, передбачені на цьому останньому етапі.
На закінчення хочу запропонувати деякі поради для катехитів та інших
осіб, які беруть участь у катехизації молоді. Виховання катехитів є
основоположним для викладання катехизму та євангелізаційної праці. Уроки
катехизму потрібну проводити й надалі, але євангелізація молоді є
важливим елементом майбутнього життя Церкви. Те, що ми робимо зараз, є
дуже важливим, але ми маємо слухати знаки часу та відповідати потребам
сучасних людей. Наша молодь цього не визнає, але вона не відчуває
достатнього зобов’язання, щоб втілювати в життя і практикувати те, що
вже знає. Нам необхідно зосередитися на всіх ситуаціях, які мають на
меті спілкування або взаємодію з тими, хто біля нас. Катехизм – це не
лише шкільний підручник, він також призначений для широкої спільноти
віри, яка потребує постійного катехитичного збагачення. Ми є родиною
віри, в якій християнська катехиза є спільною. Ми переживаємо ці
стосунки, коли беремо участь у парафіяльних богослужіннях, у шкільних
заходах. «Віра передається, а не вивчається». Ця фраза, яка часто
звучить, нагадує нам, що розвиток віри – це щось більше, ніж просто
навчання. З часом потрібно також вивчати деякі речі, але віра йде
першою, і все решта обертається навколо неї. Християнські дії або вчинки
призводять до спільної віри.
Катехитам слід нагадувати причину катехизації. Катехити повинні бути
вибрані серед вірних і тих, хто практикує свою віру, тому що неможливо
передавати далі те, чого ти не маєш, принаймні до певної міри. Катехит
повинен розрізняти рівень віри свого класу. Тому, коли нам потрібно буде
навчати катехизму, катехиту, можливо, доведеться звертатися до певних
учнів так, як би вони взагалі не були знайомі з Богом. Вони повинні
представити концепцію можливості божественності, яка має для нас певний
план. Це є викликом, адже ми хочемо стабільного підходу, тому ми повинні
зосередитися на новому баченні Церкви. Рим, наша Церква, насправді
говорить про це вже багато років. Церква добре усвідомлює ту проблему,
про яку ми говоримо. Ми просто не помічали цього раніше. Нам потрібно
звернути увагу на знаки часу. А для цього потрібне благословення,
благодать – дар від Бога.
Це духовна боротьба, яку апостол Павло називає світовою, коли він пише в своєму листі до ефесян, бо нам треба
боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти
правителів цього світу темряви, проти духів злоби в усіх піднебесних
просторах (Еф 6,12). Це може здатися незрозумілим для нас, але
розгляньмо коментар на ці слова від видатного британського екзегета Тома
Райта:
[Святий Павло] наполягає на тому, що справжнім, остаточним ворогом не
є якась людина або структура, а темні анти-творчі сили, що стоять за
ними… Боротьба, до якої апостол та його вірні є покликаними, не є
справою людського опору чи революції… Павло повірив у інший вид війни,
вимагаючи іншого різновиду зброї: істина як пояс, справедливість як
нагрудник, Євангеліє миру як взуття, віра як щит, спасіння як шолом і
Боже слово як меч.[10]
Ось чому ті, хто керує Церквою, повинні бути цілком відданими Божими
слугами. Адже потрібно почати працювати і закінчити свою роботу, яка
повністю залежить від Бога.
Наступні взаємодії – це найважливіші елементи розвитку віри.
Катехити, окрім формального навчання, повинні допомагати практикувати
наступні елементи нашого християнського життя, щоб вони стали частиною
всього катехитичного досвіду:
- Практика молитви займає важливе місце у процесі катехизації. Молитва є стосунками віруючої людини з Богом і містить наступні елементи:
- Особиста молитва, в якій особа використовує власні слова, щоб виразити свою любов до Бога
- Вже існуючі молитви, наприклад Господня Молитва, яка допомагає формувати людське серце відповідно до свідомості Церкви
- Спільнотні молитви, такі як Божественна літургія, добове коло богослужінь, акафісти і молебні.
- Споглядання, в якому людина стає у присутності Бога, і наслідує певну схему, наприклад Lectio divina, яка включає в себе наступні кроки: Lectio (читання), щоб зрозуміти текст; Meditatio (роздуми), щоб дізнатись, що мені говорить цей текст; Oratio (молитва), в якій я відповідаю на текст; і Contemplatio (споглядання), в якому я замислююсь над тим, як я повинен це чинити.
- Ікони, що мають надзвичайно глибокий вплив на всю християнську молитву, тому що вони є вікнами, через які вірний може побачити небесне царство. Вони є невід’ємною частиною уроку.
- Все парафіяльне життя саме по собі є формою катехизації, як місце для зустрічі з Богом у молитві та спілкуванні. Літургія Церкви охоплює багато елементів молитовних практик, які було описано. Ба більше, зібрання людей, які є Церквою, насправді є Тілом Христа, який будує Царство Боже тут на землі.
- Спілкування та ділення з людьми, які мають християнське бачення, є дуже важливим способом сповнення Царства Божого.
- Зібрання людей, які є Божим людом (Церквою), включають друзів, людей похилого віку та духовенство.
- Навчання шляхом ділення та слухання – це способи, за допомогою яких інші християнські вірні зростають у вірі, надії та любові.
- Парафія таким чином стає частиною кімнати для уроку катехизації.
Без духовних пошуків та запитань, таких, як пропонує Галлахер,
не буде багато вказівок на Катехизм. Це книга, яка може добре послужити
майбутньому, але лише тоді, коли її усвідомлено читають та застосовують.
Зрозуміло, ми не можемо продовжувати так, як ми працювали раніше. Нам
необхідно відновити молитву та особисту святість.
[1] Ці самі пункти повторює і Папа Франциск, Радість Євангелія, 14.
[2] «Місія Відкупителя» про постійну актуальність місійного послання Церкви, Йоан Павло ІІ, 7 грудня 1990 року, 61.
[3] Патріарша Комісія Священичого виховання, Програма євангелізації та місійного виховання кандидатів у священство. Київ, 2009. С. 24.
[4] Катехитична комісія Української Греко-Католицької Церкви, Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви. Львів: Свічадо, 2000. 110.
[5] Правильник, 137.
[6]
Про більш детальну дискусію щодо відкидання релігійності на противагу
появі нових форм побожності див. наступні есе. Grace Davie “Religion and
Modernity: the Work of Daniéle Hervieu-Léger” в Kieran Flanagan та
Peter C. Jupp (eds), Postmodernity, Sociology and Religion. London: Macmillian Press, 2009, С. 6.
[7] Christian Smith із Patricia Snell, Souls in Transition: The Religious and Spiritual Lives of Emerging Adults. Oxford University Press, 2009, C. 6.
[8] Michael Paul Gallagher, Free to Believe: Ten Steps to Faith (Loyola University Press, Chicago: 1897). C. 11.
[9] Там само, С. 59.
[10] N. T. Wright, Paul and the Faithfulness of God, Книга 2, Частина 4 (Міннеаполіс, Fortress Press, 2013). – С. 1287.
Преосвященний Владика Петро Стасюк, к.т.н.
Немає коментарів:
Дописати коментар