Публікація
цього інтерв'ю задумувалася ще у 2012 році і повинна була присвячена
120-літтю від дня народження патріарха Йосифа Сліпого. Саме тоді до мене
звернулася журналіст Маріанна Кузан з проханням звернутися до о. Івана
Музички, як до одного з найближчих співпрацівників Патріарха, щоб він
уділив його. Йому тоді минув якраз 90 рік життя. О. Іван не дуже радо
початково годився на це, але опісля, зваживше все, вирішив все ж таки
відповісти на питання, які мені електронною поштою переслала згадана
журналіст. Своє досить розлоге інтерв'ю о. Іван Музичка видрукував на
своїй друкарській машинці і передав мені. А я в свою чергу зісканував
його і переслав в редакцію. В силу певних незалежних обставин це
інтерв'ю так не було опубліковане. Коли ж недавно я переглядав свій
приватний архів, знайшов його і вирішив опублікувати як ще один цінний
пам'ятник цього великого чоловіка і Христового воїна - о. Івана Музички.
У ньому він розповідає не тільки про патріарха Йосифа, але й про своє
життя і служіння. Нехай це інтерв'ю стане цінним його вкладом у справу
пізнання та прослави великого Патріарха!
Єрм. д-р Юстин Бойко, студит
- Після звільнення з таборів Йосип Сліпий, хоч і був живим мучеником за церкву, проте мав дуже мало вірних людей навіть серед своєї пастви! Як Ви пояснюєте особисто собі Вашу близькість до Патріарха Йосипа? Що Вас єднало?
Я не дуже згідний з Вашою думкою у Вашім питанні про те, що
Блаженніший Йосип мав мало вірних людей серед своєї пастви, Ви кажете,
що мав дуже мало … і то після звільнення. Воно дуже маленька правда, або
така правда, що вимагає пояснення.
Блаженніший Йосип був наслідником велетня нашої Церкви митрополита
Андрея, який хотів бачити його своїм наслідником на львівськім
архиєпископськім престолі. Це було в грудні 1939 року, його хіротонія
була майже не відомою. Західна Україна враз зі Львовом була в руках
большевизму. Всякий розголос чи важні події треба було скривати чи й
держати в таємниці. Всякий ворог шукає за немилими для нього новостей.
Навіть арешт наших владик в 1944 році у квітні не був розголошений і
підготовка ліквідації нашої Церкви була великим секретом зі сторони
тодішнього НКВД.
Ті речі були мало відомі, нарід про них боявся голосно говорити, а
«спокійненькі» поголосили про те, мали спокійне пояснення, що всі тоді
арешти, а згодом суди були над тими, що в історії і в останніх роках
співпрацювали з ворогами українського народу. Хто хтів би про це голосно
говорити? Переможець над поганим справді Гітлером проголошував свою
волю і гаразд для України. А співробітникам? Краще мовчанка… Так міг
думати кожний.
Для хитрого ворога особа митрополита Андрея не надавалась для такого
«екперименту». Точно таке було з голодомором тридцятих роках, про який
мовчали і згодом мало або нічого не знали. Блаженніший Йосип не мав часу
діяти як архипастир тільки в чотирьох роках і то, коли ще жив
митрополит Андрей, коли ще не була повна певність про перемогу.
По виході на волю ми побачили, кого ми маємо, але і в тій ситуації
найшлися такі з поміж нас, що його старання про патріярхат (що поставив
Йосип перед ІІ Ватиканським Собором!) взяли за хибний крок і
несвоєчасний, що створило навіть Блаженнішого і витворило непотрібну
гризню, яка навіть притемнила його ісповідництво. Не вміємо бути
холоднокровними, а діємо в гарячці.
Мій зв’язок з Блаженнішим Йосипом і «близькість» з ним сталась
зовсім непредвиджено: мій єпископ екзарх в Британії, де я працював від
1953 року, з кількома своїми священиками довів мене до того, що я мусів
залишити цей мій терен праці і піти «на службу» до Блаженнішого Йосипа в
Римі, що він від мене й вимагав. Це нас немов з’єднало і я на таку
окрему працю до Блаженнішого пішов. Єпископ, що став майже ворогом
Блаженнішого Йосипа, зробив Блаженнішому чи мале добро, що відіслав мене
до Риму як потрібного робітника. Мені вчинив біль, а Блаженнішому
радість і користь у праці. От те мене і з’єднало з Блаженнішим. Я не
радо йшов на тую працю…
- Які обов’язки Ви виконували поруч з Патріархом?
Які обов’язки мене з Блаженнішим з’єднали? Я міг вибирати і я
вибрав видавничу працю і крізь мої очі пройшло понад сотню творів, які я
приготовляв до друку, а в новоствореному УКУ в Римі я викладав улюблену
мною пасторальну богословію. На інших ділянках працювали інші.
4. Йосип Сліпий завжди був людиною високого духу, багато читав!
Але з усього видно, що найкраще Він засвоїв школу життя – сибірський
табір! Наскільки таборові умови виживання змінили думку Йосипа Сліпого
про світ, людей, Церкву, можливо навіть у питанні віри його погляди
якось еволюціонували?
Блаженніший Йосип справді читав багато в дитинстві, в його молодості в
часі студій. Це нормальне у високоітелектуальних характерах. Їх
називають такими, що «гризуть книги»…
З хвилиною, коли прийняв обов’язок професора в Духовній Львівській
Семінарії, ректорство тієї семінарії (понад 400 студентів), його лектура
закінчилась цілковито з хіротонією в грудні 1939 року. Він жив,
працював, переживав, турбувався всім життям в семінарії і на лектуру
оставалость тільки дуже мало часу він жив і працював тим, що здобув
читанням. Жити серед народу і з народом, переживати його злидні і лиха
не було можливостей.
Митрополит Андрей, поки міг ходити, йшов між народ, входив в тісні
хатинки – хижі гуцулів, перебував годинами в землянках в Сербії і тим
життям турбувався з розповідей очевидців.
Але і Блаженніший теж пройшов школу пізнання життя – це його життя в
советських тюрмах і засланнях серед прерізних людей, народів чи навіть
рас від боголюбів до останньої сволоти, або як часто Блаженніший
висловлювався, з ким стрічався в тих арпіпелагах: «Між тими, з ким я жив був, і геній, і падлєц»…
Таборове совєтське життя в переповних тюрмах і лагерах змінили його
думки про світ і людей. Він побачив серед людей шляхетність, духовну
велич і всяку гниль і мерзотність і схолястичне: Homo est animal
sociale, тобто «Людина – то тварина з розумом» і я певний, що Блаженніший тоді пригадав Шевченків вислів його поемі «Кавказ»: «за кого ж ти розіп’явся, Христе, Сину Божий?».
Ні, погляди у питаннях віри в нього не змінились, не еволюціонували.
Він жив з вірою і високо цінив молитву. Можу сказати це в певністю.
5. Отче, що на вашу думку додавало сили Йосипові Сліпому ще так активно діяти у Римі, після 18-річного заслання?
Що давало йому сили так активно діяти в Римі на волі? Відповідаю
коротко: віра справжнього богослова, молитва, свобода діяти і добро
Церкви і її народу. Нас у великому розсіянні сущих! Він зробив з цього
гасло: «Істина і любов науки собирає в розсіянні сущих».
Та чи дійсно те гасло діяло в нашій еміграції, яка триває вже сто
тридцять років? Ми історично є постійно розсварені. Ріка Йордан
притягала до себе ізраїльський нарід розсипаний по всій землі, а в нас
аж дві ріки – Дніпро і Дністер ділили нас постійно.
Те гасло записане на будинку УКУ в Римі та мабуть воно діє помалу, а
то й забувається. Працював з ним великий митрополит Андрей і продовжував
його здійснювати Блаженніший Йосип та успіхи були невеликі. Принаймні, і
то тільки з Божою поміччю, бодай усі майже наші землі є зібрані тепер
одними границями. То і була візія патріярха Йосипа, яку нелегко було
здійснювати в так короткому часі, який отримав він від Господа, а ми
поділи продовжували немов який первородний наш гріх.
Завзяття долати той гріх і силу видержувати це змагання давав цей наш
гріх, щоб його позбутися. Божа поміч в тому була виразна і з нею
працювали ті два церковні великі мужі двадцятого століття і будуть тії
змагання продовжувати їхні наслідники, хоч противні сили самі не
уступлять.
6. УГКЦ овіяна багатьма, не завжди правдивими, стереотипами, до
її існування досі неоднозначно ставляться як в Україні, так і за ї
межами! Зокрема експерти стверджують, що Захід сприймає нашу Церкву з
одного боку, як своєрідний додаток до великої Римо-Католицької Церкви, а
з іншого боку, ми ніби якийсь камінь спотикання через який діалог між
католицизмом і православ’ям не може розвиватись! Чи відчуваєте Ви ці
стереотипи працюючи в Римі? Якщо так, то яким чином у світлі діяльності
Патріарха Йосипа, ми можемо змінити думку світу про нас?
Наш поворот до церковної єдности, що було великим бажанням і заповітом самого Господа Ісуса Христа («Щоб всі були одно, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що Ти мене послав» (Ів.17,21).
Всякі «експерти» та історики створили разом з нами те слово «унія» й
«уніяти» і з тим вийшов той «додаток» до «великої Римо-Католицької
Церкви»…
Ніякий додаток! Ми вернулися до Христової єдности « щоб вони були
одно як і ми» ( Ів.!7,11). Яка ж це перешкода? Сповнили Ісусове бажання,
щоб бути одним і через те не може розвиватися між нами розмова?
Виглядає, що всі ми забули послання Блаженнішого Йосипа «Про поєднання в Христі» з 3-ого червня 1976 року, в якому є такі слова: «Безсторонно кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як те виказують теологічні студії і свідчить історія», і трохи дальше цитує Блаженніший Йосип слова православного митрополита: «Ми такі православні, як ви католики».
Так постали тії «стереотипи», слово, яке ще більше творить страх з
тим, що ми всі разом натворили, не розуміючи ні самі себе, ні Христових
так важних слів. Відповідальні власті в Римі не беруть участи в цій
нерозумній дискусії, а радше постійно скріплюють заклики до молитви за
«з’єдинення», бо в тих полеміках і сварні, що тривають вже сотні років,
більше нісенітниць і прихованої злоби, чим широкого бажання сповнити
Христове бажання і навіть б вимогу, щоб всі були одно, а св. Павло
вичисляє прямо поіменно, як ми з різних національностей і суспільних
верств маємо бути «одне», (по грецьки «ейс») в Христі: (Гал.3,28).
Читаємо і не хочемо розуміти.
Ми можемо змінити тії «стереотипні» думки спокійними думками і нашою
історією, яка так багато вчить, але і вчить теж, що вона (історія) нас
нічого не вчить (Це вже слова француза Бальзака…). Блаженніший Йосип
вживав в розмовах і твердих слів на всі тії «стереотипи», але, і ми, і
приятелі наші, і вороги наші боялися тих слів і вбачали в них навіть…
«схизму», зокрема в таких словах як «помістність», «патріярхат»,
«синодальність» і ін. Вимахують натомість такими словами як «унія»,
«уніяти», «прозелітизм», «обрядовщина» і т.п.
Замало мав часу Блаженніший, щоб вказати на «здорову думку» і
Христову благовість, які зі Святим Духом мають шукати спільно мови,
спільної молитви і бажання, щоб сповнити Христовий заповіт, «щоб всі
були одно» (один!). Можемо змінити думки світу про нас нашим словом,
нашою історією і нашим життям «у Христі Ісусі», яким так захоплювався
св. Павло, якого по нинішний день світове жидівство, нажаль, вважає
зрадником Старого Завіту, яким ми є братами з жидівським народом, що
вперше, здається, сказав публично і відважно папа поляк Іван Павло ІІ
Войтила! І тому теж сказав, що Блаженніший Йосип (маючи на думці наш
патріярхат!) боровся за добру справу! Пам’ятаймо про те добре слово папи
для нас і про Блаженнішого Йосипа!
7. «День» писав про те, що багато Ви робите для
жінок-заробітчанок, які приїхали в Італію у пошуках хліба! За Вашими
спостереженнями, який би Ви склали портрет українського емігранта
сьогодні? Тут маю на увазі: яка вікова категорія, рівень знання мов,
культури країни, патріотичного налаштування, а також чи теперішні
емігранти так само активно шукають допомоги у Церкві, чи швидше
покладаються на власні сили?
Небагато я зробив добра для наших жінок заробітчанок в Італії. Мушу
Вас поправити: вони не шукають хліба! Це такий український галицький
зворот слів для тих, що опинились в голоді. Вони, тії жінки, роблять тую
жертву (як наймичка у поемі Шевченка з тією назвою…) не в пошуках
хліба, якого, Богу дякувати таки в Україні ще не бракує.
Голодом нищив Сталін нашу селянську верству за те тільки, що ті …
селяни любили цю свою землю і вона могла годувати всю Європу; голодом
нищив теж Ленін і Сталін у їхніх гулягах всіх, хто хотів жити Христовим
Євангелієм, а не «науками» Маркса – Леніна…
Від ХІХ століття, коли голодна на землю Галичина почала свої
еміграції, наші робітники-емігранти мали свої різні «портрети». Були
всякі – від неграмотних до політичних і вчених. Знаєте про те.
Патріотичних чинників було мало. Церква відіграла велику ролю в тих
різних еміграціях. Можна велику дисертацію про те написати з етнографії.
Одиноким церковним опікуном була УГКЦерква, не все патріотично!). Не
все позитивно. (Як питання з русинами, які в своїм Нітсбургу практично
як русини чи хто там інший ще між ними практично зникають і тепер рушили
виправляти свій обряд). До нас українців ставляться як до ворогів, до
росіян, думаю, як до братів.
Про майбутність теперішної еміграції важко щось сказати. «Власні
сили» тут ні при чому. Організувати своє життя, як це робили попередні
еміграції тут теж ні при чому. Дівчата, які тут виходять замуж за
італійців, для України пропадуть і зі своїми дітьми стануть італійцями.
Інші старші жінки повернуться додому в Україну зі своїми італійськими
пенсіями. По собі залишуть тільки добре ім’я українця і його нації. Але
якогось творчого впливу серед свого окруження, окрім доброго імени не є
вони в силі створити і остануть німою еміграцією…
8. Ви прожили довгий та не простий життєвий шлях про що Ви шкодуєте, і за що особливо вдячні Богові?
Та, прожив я довший вік, я вийшов з бідної селянської родини і все,
що здобув – то Божа ласка і Божа поміч. Жалітись не маю зовсім на ніщо.
Ціле життя вчився я і мав все велике число добродіїв і добрих людей, що
мені помагали. Вони були для мене Божим даром від вчительки польки у
перших клясах початкової дуже доброї школи в моїм ріднім селі до
професорів філософії і богословії (один з професорів філософії є
італійським філософом і був знаменитим філософом педагогом).
Кількох професорів богословії були світового калібру – їм завдячую
дуже багато. Признаюсь, я Богові вдячний за стільки добродіїв, з якими я
здобував стільки наук. Навіть моя дуже припадкова участь в нашій
Дивізії «Галичина» дала мені багато для життя. В першій «Дивізії» я був в
дивізійній оркестрі, в якій я немов закінчив мої музичні здобутки, в
другій Дивізії по Бродах через недугу мене прилучили до санітарної
служби, в якій я під рукою австріяка лікаря здобув багато корисних
медичних практичних наук, які мені так багато помогли в моїй
душпастирській праці, в якій лікарі потребували моєї співпраці, а я
потребував Їхньої помочі для багатьох «наших»(!) пацієнтів з великою
користю для тих хворих, яких ніколи не бракувало. За все це дякую
постійно Богові і можу відважно сказати про своє життя, Що ціле моє
життя провадив мене Бог, якому завдячую все до найменшої йоти. Боюсь,
щоб, пишучи це, я не вийшов як побожний чванько…
9. Останнім часом про Вас мало пише українська преса, які
обов’язки служіння на Вас покладені сьогодні? Що з того, що Ви навчились
у Патріарха Йосипа допомагає Вам найбільше?
Не думаю, що преса мною цікавиться, а пишу принагідно та й старий я
вже до писання. Коли це пишу, я став звільнений з останніх моїх
обов’язків ректора і душпастиря при базиліці св. Софії в Римі. Нарешті
(я так говорю!) я вільний чоловік.
Я без обов’язків. Ще помагатиму для видання двох збірників, що зроблю
в цім році для Інституту ім. Климента папи в Римі. В тім я доброволець
(як був у Дивізії «Галичина»!).
Що я навчився у патріярха Йосипа? Працювати безупину. Він про тую свою «звичку» постійно працювати говорив: «Будь
коли я приходив до кімнати Митрополита Андрея, він все був при якійсь
праці. Він все працював, щось робив, або читав чи молився, але все був
зайнятий».
Таким і я став і це одідичив я теж від мого Батька. Він все був
зайнятий. В неділі він з великою радістю переглядав свою пасіку і я від
нього і пасічництвом теж занимався, про що я ніколи не признався
Блаженнішому Йосипові, бо був би мене зробив напевно патріяршим
пасічником, бо придбав для УКУ в Римі і пасіку з усім устаткуванням, щоб
студенти цілий рік пили свій чай з медом.
10. Що додає Вам сили? Здогадуюсь, що у Вас є якась «глобальна
мрія», яку Ви висловлюєте Богові у молитвах, чи можете її нам озвучити?
Де беру сили? На це не маю відповіді. Признаюсь – не вмію сказати. Не
можу бути незайнятим. Бувають нераз ситуації, коли сам зі себе сміюсь.
З людського боку в тих постійних зайняттях все роблю з планом.
Навчився з війська, що кожен наступний день має свій плян праці і
зайняття. Під кінець вечора знаю, що буду робити в наступний день. Кожна
пора дня має свій точний план і я його точно виконую. Про інші секрети
не хочу писати, бо читач може не повірити.
Думка про Божу поміч чи в радості, чи в смутках, чи в невдачах, чи
небезпеках є все з Богом. Мені видається, що таке життя серед постійних
зайнять є цікаве. Один однісінький клопіт – то так званий «час», чомусь
він дуже скоро проходить. Я з дивом здивувався, коли мені сказали, що я
маю дев’ядесят років! То була неприємна несподіванка.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар