Є
слова, які залишаються в душі на все життя. Є й люди… Серед таких людей
був і він, легенда катакомбної Церкви, перший єпископ
Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик. Його життя досі
залишається яскравим прикладом у служінні Церкві й Україні.
Владика Павло Василик багатолітній в’язень сибірських таборів, який
всупереч атеїстичному свавіллю більшовицької влади залишався незламним
духом в глибокому усвідомленні тієї великої відповідальності, яку Боже
Провидіння поклало на нього у важкі часи переслідування УГКЦ. Він був
свідком і безпосереднім учасником усього періоду діяльності Церкви з
часу загнання її в підпілля та боротьби під тягарем переслідувань у
катакомбах. Саме він ініціював “Заяву про вихід з підпілля” і був єдиним
єпископом, який наважився її підписати.
Пропонуємо вашій увазі спогади сучасників, а також фотографії про життя і духовну працю владики.
Племінник єпископа Степан Долик: ”Я знав владику як
людину, яка могла побороти все, що стояло на заваді розвитку і виходу з
підпілля нашої Церкви. Це така особистість, яка об’єднувала духовно
багатьох людей. І коли його не стало, ми це оцінили…”.
Отець Олександр Селезінка, парох храму Покрову
Пресвятої Богородиці в с. Королівка: “Владика був постійним борцем, але
не за себе, а за Церкву. Особливо єпископ любив згадувати, напевно,
найголовнішу подію з його життя - Заяву про вихід катакомбної Церкви з
підпілля. Разом з ним цю Заяву, написану в скромній квартирі сестри
владики у Львові, підписали тільки отці Сімкайли – Микола та Григорій,
Володимир Війтишин, Іван Сеньків та ще кілька священиків і кільканадцять
вірян. Та Заява викликала в СРСР ефект розірваної бомби і ще багато
років відгукувалася владиці Павлові як позитивом, так і негативними
наслідками. Однак, владика ніколи не здавався – він був постійним борцем
за Церкву і свій український народ. Його життєвою поставою було
латинське прислів’я “Dum spiro spero” - “Поки живу – борюся”. Власне
цього, я думаю, ми всі й мали змоги від нього вчитися: жити і боротися”
Отець Василь Мельничук,
парох парафії Різдва Богородиці, декан Отинійський: “Владика любив
людей, часто спілкувався з усіма, хто приходив до єпархіального
управління, приймав їх у прийомні й неприйомні дні, незважаючи на
години. Дуже часто не дотримувався режиму, який йому приписали лікарі.
Він міг зранку до вечора приймати вірних, спілкуватися з ними до пізньої
години без сніданку і обіду. Такого режиму роботи змушені були
дотримуватись і ми, хоча владика завжди заставляв нас вчасно йти на
обід. Але як іти нам, молодим, коли владика працює? Це зумовлювало нас
працювати так, як він, не жаліючи себе, заради добра Церкви”
Синкел Буковинський отець Валерій Сиротюк: ”В
перших числах серпня 2002 року на 24 дні я з дружиною, двоє наших дітей
та владика Павло подалися до Криму. Хочу зауважити, що владика
свою місію не полишав навіть в часі оздоровлення. Так, перебуваючи на
лікуванні, він встиг двічі побувати з душпастирським візитом у селі
Вересаєво. Люди вийшли на дорогу з рушниками і хлібом, щоб зустріти
владику. Доречі владика завжди був у рясі з панагією і все був готовий
представляти нашу Церкву. Владики Павла вже з нами немає, але його діла,
учні і віра живуть посеред нас й досі”
Учень і послідовник владики отець Ярослав Гринюк,
настоятель церкви св. Юди Тадея в м. Івано-Франківськ: “Коли мені було
шість років, я познайомився з владикою. Згодом, після першої моєї
сповіді, він запитав: чи ти хочеш бути священиком? Я сказав, що хочу.
Але це, напевно, Господь промовив його устами, а я дав відповідь: “так”.
Кажуть, добрий священик має бути добрим християнином, втім добрим може
бути керівник, спеціаліст, а священик і християнин має бути ревним,
згоріти у вірі за Бога і Церкву. Тому я дякую Всевишньому, що в моєму
житті була така людина, як владика Павло Василик”
У статті використано матеріали з книги “Незламиний воїн Христовий”/
Упоряд. Н 44 В.А. Плахта, Н.Д. Димніч - Івано-Франківськ - 2016 - 288 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар